Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 21.08.2017, 14:00
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 58

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Голодна кров. М.Братан -7

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

13. ПРИ МІСЯЦІ СТОЯ

Якщо не зраджує пам'ять, він знав автора цієї брошури, відомого в краї ученого-зоолога, який десь у шістдесятих привозив у Саманівку студентів-біологів на практику - вивчали фауну і флору степової зони. Тепер, як свідчила передмова до книжки, учений-краянин відійшов у засвіти, але, читаючи його записи, Віктор навіч уявляв цього спокійного, мудрого чоловіка, вельми схожого на тракториста чи комбайнера, одначе ж - доктор наук та й журналіст, ба навіть письменник, не останній в ряду.

Подобалась мова, стиль. "Понуро йдуть воли, запряжені в ярма, а за возом бредуть люди, повертаючись із каховського базару, куди закинула їх доля, щоб купити чи обміняти барахло на харч. Бо вдома на них чекали голодні діти.

Стемніло, зморені люди попросились переночувати до двору, що стояв окрай села.

- Агов, господарю, пусти переночувати, бо втомилися, а ще йти далеко.

Подвір'я було добротне. Міцна оселя, хлів, намет, погріб. Господар зважив на прохання базарян, припросив:

- Заводьте волів на подвір'я, ставте під намет, самі заходьте до хати.*

Як і чим те гостювання обернулося для подорожан - читати і то моторошно, а наяву ж було - жах, страхіття.

Коли гості поснули, господар у парі з сусідом намислив - поповнити свої комірчини, а заодне й гаманці.

- Люди чужі, як зайшли до двору, ніхто не бачив, рішимо по черзі, щоб не зчинили ґвалту.

Страшна оповідь нагадувала письмовий переказ школярки, що потрапив до музею. Тільки ж тут картина відновлена в деталях.

"Чекали пізньої ночі. А коли проспівали перші півні, чорнодуші люди почали по черзі виводити базарян у погріб, де з ними без ґвалту кінчали. Першими порішили господаря і візницю.

Останньою була середніх літ жіночка, яка зрозуміла все, і почала слізно прохати убивць пощадити її:

- Візьміть усе, відпустіть мене до діток, я зроблюся глухою, німою, нікому нічого не скажу.

При сяйві місяця, що проникало в погріб крізь прочинені двері, зблиснув ніж, жінка збагнула: це кінець, і направду зніміла, зшерхла, тільки очі кричали безмовно перед тим, як закритися навіки.

Склали трупи на підводу і до світанку вивезли їх подалі від села й зарили посеред степу - ані сліда, ні просліду. Волів одпустили галасвіта, нехай живуть...

Зниклих безвісти багатих базарян з далекого хутора розшукувала відтак міліція, приїздили й до хати окрай села, розпитували її господаря, чи не знає він що про постраждалих, - ні, не чув нічого і не бачив, чи, навспак, не бачив і не чув. Розпитували і сусіда, напівглухого тетерю, той відповідав плутано і непевне: га? що? кого? Ні, він уночі спить, бо вдень копає криниці людям, наморюється - страх. Міліція те белькотання сприйняла по-своєму: копай криниці, але знай: ми теж копаємо, ще зустрінемось, може, згадаєш дещо… Однак, зустрітися з ним заживо не довелося: невзабарі після тієї розмови копача-колодязника знайшли в недокопаній криниці з ножовою раною побіля серця - так і не постала та криниця на в'їзді до села, як вирішено було на сельчанській раді. Розбиратися з причиною цієї загибелі міліція не стала - голод заполонив степи, не до бандитів. Онде, як не там, так там людоїдство, зернові склади окрадають, вчинено напад на сапетку з кукурудзою, люди з голодівки зерна наїлися, дорогу від складу до села трупами всіяли. Є робота для карального меча революції.

Убивцю так і не знайшли, полишилася тільки нерозвійна чутка - легенда про днедавню трагедію голодного року, ось де і в шкільному переказі про цей, а чи інший випадок ідеться, а ще ж виорали останки тих чи не тих безвинно убієнних, у чоловічого скелету палець на правій руці відрубано, таки щось там було на ньому, а як там у дівчачому переказі; - діамантовий перстень, на все їхнє село ні в кого не було подібного, лише в Пилипа Крамаренка, одні жаліли подружжя, яке невідь-де зникло після базарювання, а декому не йшло з помку, куди подівся дивовижний перстеник, буцімто самим Столипіним подарований ревному селянинові. Щоправда, подарунок той, бач, оберегом чоловікові не став, скоріше навпаки.

Віктор не вперше перечитує начерки покійного зоолога, в яких, попри головну його турботу - природу, немало оповідей про історію краю, про тих, що її творили.

Саманівський літопис мало чим відрізнявся від Новокиївського чи Костогризівського, хіба що його родинне село було молодшим, виникло після першого голоду, власне, ота молодість його тоді і порятувала від вимирання, - новостворену комуну влада підтримала, не можна ж було допустити, щоб така висока ідея пішла коту під хвіст, галушки, які не є, хоч і з прілого борошна, в комунівській їдальні варили, і жоден комунар копита не відкинув, чому сприяло й те, що голова комуни герой Перекопу Гаврило Каленик був на той час у привіті й шані серед районного начальства, так тривало, одначе, не довго - в тридцять сьомому назвали його ворогом народу, це ж бо він в двадцятому урікав самого Фрунзе, що, мовляв, надаремне махновців після взяття Перекопу знищували.

Спогади зоолога читав-перечитував не просто з цікавості, хоч було й це, але мав ще певний приціл - такий матеріал зафільмувати можна, нині таке заняття в моді, конкурси провадять, самодіяльність, сказати б, вищого ґатунку, навіть ігрові стрічки знімають доморощені кіномитці.

Як правило, читав і пресу, і книжки у повечірні часи, вдень мав по зав'язку інших клопотів, вони ж таки спричиняли до того, що бувало над читанням і засинав, не встигнувши увімкнути телевізор, аби подивитися новини, той же п'ятий канал, який невідомо куди хилить, зважаючи на розтелесовану політичну обстановку.

Наразі увімкнув знічев'я "Тоніс", а там поспіль екзотика - Африка, савана, гепарди полюють на газелей, гієни на гепардів, леви - на гієн. "У цьому світі всі голодні" - безпристрасно зауважив диктор, і спробуй-но заперечити, навіть якщо це стосується не звірини.

Фільм закінчився, він, не встаючи з дивана, вимкнув передачу і задивився на інше, не менш завабливе видовище: повний місяць в оточенні розмаїтого легкого хмаровища стояв прямо у вікні й верстав свою одвічну путь довкола матінки-землі.

Красиво, нічого не скажеш, скільки про місяць-місяченько пісень складено, хоч далеко не всім, хто їх співав чи співає, відомо, що майбутня доля землі залежить не лише від сонця, але й від того, що власного світла не має - купається у сонячних розблисках. Він, один-єдиний супутник блакитної планети, невтримно віддаляється від неї, і в прийдешності це відіб'ється катастрофою на землі. Але коли те станеться, наразі - світить місяць, світить ясний. "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна. Видно, хоч голки збирай".

Видно-то, видно, одначе ще й чутно. Здалека доносилося не знане донині в селі протяжливе сумовите виття, схоже на собаче, проте інше, соковитіше, зазивніше. Сумніву не може бути: сіроманець! Але чому мовчить, не реагує на гомін пришельця Тайга?

Віктор підвівся з дивана, зняв зі стіни рушницю, прихопив три патрони з жаканами, вийшов на осяяне місячним сяйвом подвір'я. Покликав Тайгу - тиша.

- Ну ж, баламутка! - вилаявся не зле, пошкодувавши наразі, що вивільнив її на ніч з ошийника, як робив останнім часом, аби не будила його серед опівночі гавкотом, а то і виттям після того, як віддав її виводок заїжджому собаководові.

З-від сусідньої хати повагом зближувався ветеран колгоспного руху Іван Антонович Касьяненко.

- Чув, Вікторе? Їй-бо, вовк. Собаки так не виють. Треба його спужати, стрельнути для остраху.

Вовчий поклик тим часом затих, і невідомо було, де шукати непроханого гостя, можливо, як мовиться, він змінив позицію, перебіг від одного кургану до іншого, адже вив-таки з високості, не міг же він горланити на місяць з низькодолу, де гарно полювати на жертву, але не сповідатися в незбагненних звіриних забаганках перед світилом, без якого ночі не уявити навіть коли вона безмісячна. Все одно ж він з'явиться - звечора чи перед світанком, серпиком чи уповні, як-от і тепер - млинове коло у переливі хмарин летючих.

- Стріляти в повітря - село розбудимо, - Віктор закинув рушницю за плече і рушив городами в степ, стріне вовка чи ні, а Тайгу мусить віднайти, не інакше вона десь біля колишнього курятника, там сьогодні всіляка звірина табориться, приносила звідти і хом'яків, і куниць, там же, казали сельчани, бачили й вовка, чи не того, що теля торік загриз і покрив Тайгу - він уже в цьому не сумнівався, від звичайного пса таких би вовкодавів не привела.

- Я теж пішов би з тобою, так ноги дерев'яніють, - поскаржився Іван Антонович. Віктор лише тепер побачив, що сусіда тримає вила-трійчата.

- Залишайтесь удома, я сам піду на зустріч з порушником нічного спокою.

- Будь обережним, вовки бувають скажені. Недавно по телевізору передавали, що на Донбасі…

- Так ми ж від Донбасу далеко - ідіть відпочивайте, узавтра я покажу вам вовчу шкіру, - сказав Віктор, не будучи певним, що йому вдасться направду вполювати хижого заброду, - у нього нюх такий, що запах рушничного пороху відчуває за десятки гін. Він скорше хотів зарятувати зниклу Тайгу, яка не інакше подалася на вовчий зов, у неї таке побачення вже було, і, по всякому видко, спогади про ту зустріч донині не розвіялись. Її гнітила самота, яка тільки може бути в собачому серці, а, можливо, й душі, хіба ми так усе і знаємо про наших молодших братів-сестер.

Від хати стежка вторована в поля, які не поспіль і не завжди нині можна цим святим словом назвати. Викошене від бур'янів влітку просторисько лежало забуте й безгучне, таж навіть мишва не шаруділа, яка, зважаючи на тепле передзим'я, ще не закрила своїх нір. Як вибрів на стерновище своє і сусідове, де взявся, вистрибнув майже з-під ніг зайчисько, молоде, необізнане, жаль у такого й цілити, що він і не зробив, навіть рушниці із-за плеча не вивільнив: живи, куцохвостий, та стережись, не потрап на очі сестричці, десь тут була нора лисяча, біля якої куряче пір'я стелилося, але де тепер хазяйка того пристанища, може, зготовлена вже на шапку якомусь мисливцеві, чи його дружині, доні. Уполювати лиску в наші дні - треба мати дужі ноги - степові розлоги обійти, та й везіння, бо вона спроста на очі не з'явиться, хіба що захопиться мишкуванням, не вчує небезпеки.

На стерні таборилися перепели, звільна випурхували майже нечутно, либонь, спросоння, хоча який же в них сон, окрім лисиць, чатують на пізню вечерю тхори, куниці, яких достобіса розвелося в колишніх корівниках та свинюшниках, що куди не піди, не поїдь - жаліються в небо руїнами, там же знаходять собі сховок і родичі того, що наразі вив на місяць, хоч напевне робив це не в розваллі, а посеред степу, всіяного місячною порошею.

Стежка розчинилася в заоринах ревно спланованого поля, належало воно - і не одне - можновладній особі, спритному (крутому) орендареві. Сьогодні він не простий орендар - губернатор у масштабі району, щоправда, ходять чутки, що небавом до цієї його посади додасться префікс "екс", одначе, як давніше мовили, кадри такі на дорозі не валяються, спливе як не тут, так там, він бо з команди провладної, а це важить багато, повалити такого стовпа тяжко. Достеменно, як іти по заоринах, де навіть череда не ступала донині - заборонено пускати худібку на поля господаря району (бодай невдовзі, можливо, й колишнього).

Поза переораними площами пішло знайоме - перезнайоме будячище, вдовині паї, як називають їх сельчани, навіть в оренду не беруть ці нещасні гектари з вельми благорядних міркувань: старість усе-таки треба поважати, окрадай кого завгодно, лише не героїчних трудівниць колгоспних полів, ферм, навіть будівельних майданчиків, у війну, коли чоловіки на фронтах билися, набули вони, тоді юні, цих спеціальностей, та так і чаклували з цеглою та камінням до глибокої пенсії. Бур'янам на вимушених перелогах - поспіль розкіш, привілля, чого тут тільки не вибуяло за літо - пирій, курай, буркун, а над усім цим травостоєм вивищуються будяки, воно хоч і рослина-шкідник, а для бджіл явний медонос, Іван Антонович свідчить, що з них мед, дарма що трохи гірчить, проте корисний, буцімто виразки шлунку лікує. Щоправда - усміхається пригаслими очима - мед при цьому належить настоювати на шпагатівці, яку він же самовіль і жене, уміє це робити зі смаком, ось тільки так і не втямить, чому цей лік шпагатівкою звуть. Хіба що скручує тебе, як шпагат…

Колонія бур'янів оточена з двох боків курганами, "одна гора високая, а другая низька". На лівому, нижчому, хтось із сільчанських винахідників змайстрував легкокрилий вітряк, що крутився день і ніч навіть у безвітря. Видавав при цьому дивний звук, який нагадував кошачий плач. Ні на кургані, ані довкола нього - жодної мишиної нори. Колись були, тепер затоплені згонами в дощову пору.

Високий курган світив удень і вночі безтравною голомозиною, носив на собі рани - сліди колишніх і теперішніх розкопок, навершя мав пласке, хоч вертоліт на ньому саджай. Улітку в розпал курортного сезону відпочивальники, їдучи до моря, завертають зінкола на цю степову Говерлу, обідають у затінку жайворонка (десь є такий вірш), чаркуються у передчутті морського раювання, нетерплячі жіночки роздягаються з приємністю мало не догола, смажаться на степовому сонці - на морі цього не спізнаєш. Тут немовби на виду усього світу, як далеко видно тобі і - тебе.

Віктор попрямував до високого кургану, мавши на оці зійти на нього і озирнути довкілля, воно, хоч і поночі, проте "видно, хоч голки збирай", генде по Кримському шосе прошмиговують нічні автомобілі, з кургану можна і горби Турецького валу вгледіти. Гукнути згори Тайгу, луна покотиться на всі чотири сторони - відгукнеться, хоч нині, скільки не кликав, - мовчала. Забігла галасвіта чи не озивається з іншої причини, - не може пробачити відторгнення її виводку. Може, подалася його шукати?

Зближувався до вікового сторожа степового царства, дивився під ноги, раз-по-раз траплялися нори як де вузенькі, де й такі, що можна ногою провалитися. Зняв із-за плеча рушницю, ніс навперебаса, десь відчував, що може здибатися як не з вовком, то з іншим звіром, вчув якийсь потріск перед себе, звів погляд на верхів'я кургану - леле, його увінчувала спарована скульптура, відтінена місяцем, стовбеніла без жодного руху, а проте це були дві споріднені живі істоти: вовк і - помилки бути не може, - Тайга!! Він застиг, ні руху, ні слова, дивився ошелешений на звірине свято двох, що тут подієш, стріляти - рука не здійметься, у кого стріляти, в що?

Вони теж помітили його, одначе ані найменшої уваги, його для них не існувало, наче знали, що він їм зла не причинить. Той, що вив на місяць, був певен: такого, як у горах, наразі не станеться, це зовсім інший край, і не тому, що тут немає гір, - інші люди на цій землі, під цим сонцем і місяцем, та й вона, з якою нині злився воєдино, зовсім інша, не така, як там у горах ті, що стерегли овець і не могли терпіти його духу, а він, зголоджений, злий, - їхнього.

Назад Віктор брів по своїх слідах, сумував і радів: Тайга йому уже не належить, він її, звісно, нікому не продасть, не віддасть, але в стосунках між ними сталася і то не сьогодні посутня одміна, на біду, чи на добро - хто те знає.

Іван Антонович не спав. Зустрів його ще на городі. Усе з тими ж трійчатами.

- Не знайшов? Утік?

- Знайшов. Не втік.

- А де ж він?

- У степу. На кургані.

- А Тайга?

- І вона теж.

 

14. ЯЄШНЯ НЕ ТУТЕШНЯ

Таке буває один раз на сто років. Те, що відомий у діловому світі чоловік, мужчина у цвіті літ прижив на стороні дитя, - Боже мій, це, як то кажуть, буває часто-густо, онде видатні діячі історії, культури або ж мали позашлюбних відприсків або ж самі були такими. Недавно один із місцевих поетів казав йому, що байстрям був поет, який написав "Шепот, робкое дыханье". Ходять чутки, що Ілліч, ба навіть обидва, мали діток не від офіційних дружин. Справа однак не в зальотах - видатних чи рядових постатей. Але спробуй-но навести приклад, щоб твоя законна супружниця прийняла нажиту тобою на стороні дитину як свою - це явище унікальне, суперунікальне. Халупський, п'ятдесятилітній батечко позашлюбної донечки, віри не йме, що його крута на слово і залізного характеру дружина, з якою прожив чверть віку, пробачила йому подружній переступ і зголосилася від щирого серця удочерити дитинча, яке нині мало що тямить, проте тягнеться до неї, по суті бабусі, називає мамою, ну, а його то, звісно, татусем, який опинився нині між молотом і ковадлом, - справжня матуся ні за яких умов дитину в чужі руки віддавати не хоче, моя донечка - й квит, і суд, наш демократичний, найсправедливіший у світі, таки на її стороні! То дарма, що юна мамуся звихнулася на травці, для суду це не підстава відлучити дитину від тої, що її повила.

Вердикт суду боляче вразив розколошкану душу неординарного татуся, який заручився перед "встати, суд іде" підтримкою десятка впливних осіб, починаючи від того письменника, що цитував йому "Шепот, робкое дыханье", і завершуючи (або ж навпаки) депутатом Верховної Ради, відомою політичною діячкою, ясно ж бо, землячкою (римується хоч вірші пиши), яка охоче взялась посприяти Халупському, одначе з того нічого не вийшло, що то значить незалежний суд, телефонне право - прощай навіки, з одного боку це добре, а з другого...

Дружина вийшла із залу суду в сльозах, і це його розбентежило до щему в грудях, правду кажуть: жінка - це вічна загадка, стільки літ прожив із пригаслою нині Вірою Пилипівною, а так і не зміг розгадати її широку душу. Не маючи спромоги народжувати більше своїх дітей, вона приросла невідбринілими материнськими чуттями до, власне, напівчужої дитини, пробачивши своєму законному баламутові його прогріх, може, й не на всі сто відсотків, але ж не покинула його, не заспівала: "баламуте, іди з хати". І то правда: куди ж його проганяти, як затіяли разом таку бізнесову структуру, що невідомо чим вона й закінчиться.

Додому їхали разом, він кермував мовчки щойно придбаною іномаркою, а вона дала волю словам, шмагала, як ніколи дотепер, навіть тоді, коли дізналася про його безмозкий перелюб (наче перелюб може бути мозковим):

- Що й треба було довести! Не здатний ти ні на яке путнє діло, ото лише й спромігся дитя застругати, бахур кривоногий, це ж яким треба олухом бути, щоб програти суд, коли всі карти були в твоїх руках!

- Які в біса карти, - спробував огризатися, і не радий був, що розкрив рота.

- Ти до кого звертався за допомогою? Чи тобі повилазило, хто вони сьогодні, твої адвокати довбані? Регіони, регіони!.. Друг твій Половинко правильно зорієнтувався: у Верховній Раді від БЮТу, поряд з Яворівським і Мовчаном сидить, а ти - в дупі.

Мовчав. Намарне було переконувати її, що не все те золото, що блищить. Сміється той, хто сміється останній. У свій час Половинко входив до партії Вітренко і Марченка. Він же ніколи не спокушався на демагогічні пасажі, як тієї, так і цієї. Одначе треба визначити: сміятися рано. Але й плакати не варт.

- Завтра Настя буде в нас, - відречено зронив, коли добралися до одноповерхової "вілли" на краю міста - будинок був розлогий і ревно оздоблений, хоч архітектура його стояла по коліна в совкових обмеженнях. Поряд красувався палац, як дача Вінського, - по телевізору не раз демонстрували, та хіба тільки цей колишній соціаліст, нинішній бютівець має таку "хатинку". Ця збудована недавнім головою обласної ради, якого на минулих виборах прокотили на вороних, і він тепер "гибіє" в столиці на далеко не рядовій посаді.

Машину в гараж не заганяв - відразу ж зібрався в степ, подивився, що там діється в саду.

- А що там у ньому може бути? - заперечила сердито дружина.

Вона таки, здається, ревнує його до саду, адже саме там нагледіли хтиві його очі ту, що скаламутила її життя.

- Подивлюсь, чи молоді саджанці вкутали від зайців.

- А на біса ж агронома тримаєш!

Не запитувала - стверджувала.

- Розвіюсь.

- Розвіювало б тебе!..

Пішла перевальцем до будинку і то не в хороми - до кухні, зараз нагріє води, заварить чаю "Похудай", цей напій, буцімто й нерви заспокоює. Він у таку терапію вірить мало, його заспокоюють степ, розлоги саду-винограду, який цього року, слава Богу, дав непоганий прибуток. Тож і вирішено додбати площі під яблуні, буде, нівроку, куцехвостим забава серед зими. Агроном, статечний і тямовитий чолов'яга, своє діло знає, порадив саджанці одягти в білі "гольфики", краса, нічого не скажеш, хай зайчиська вибачають, деінде пошукають в холоди роботу своїм зубам.

Несамохіть у дорозі пригадав ту хмільну її просьбу "Подаруй мені сад". Хміль як є розвіявся, сад квітує і плодоносить, а між ними не те що не любов, а розлука, розмир, він і не запримітив, як затягло її в ту чортову наркозалежність, сам же, либонь, призвів до того, так ніби ж не залишив її поза увагою, квартиру купив, за дитя уболіває, - блакитнооке пташеня стало найдорожчим скарбом його безалаберного життя, ще ж і дружина, на подив, долучилася до цього свята, яке захмарене сьогоднішнім рішенням (постановою, не було б їй добра) обласного апеляційного суду.

Мама була на суді, абсолютно твереза, трималася гідно, незалежно, жодної сльозинки. Вердиктом задоволена, заявила в додаток до судових премудростей: дитину від батька не відторгатиме, хай допомагає виховувати, але я її мати була, є і буду, тільки так, не інак.

Вечоріло. Сад зустрів його благосною тишею, незбагненною задумою, посеред нових насаджень здибав агронома - коренастий, сивочолий, з шорстким вусом, ішов йому назустріч і, перше що запитав, - це ж ні для кого з фермівців не секрет:

- То як там?

- Як завжди. Не будемо про це. А що у нас нового?

- В нас усе - як і раніше. А ось у нашого сусіда... Приходив, питався вас.

- Що таке?

- Не знаю, як це назвати. Крадіжка, надзвичайна пригода... Одне слово, неприємність. Якесь, даруйте, стерво залізло в страусятник, закортіло яєшні нетутешньої.

- Викрав яйця? - Халупський нараз призабув усі свої судові непереливки, новина його ошелешила: це ж треба, немає спокою і австралійським страусам, не кажучи про його старшого побратима, що не відійшов іще від сестриної смерті.

- Страуси хоч цілі? Живі?

- Та цілі, неушкоджені, а ось той, хто їх потурбував, - лежить колодою.

- Що з ним? Онисим підстрелив?

- Самі птахи-австралійці розібралися з крадієм. Перебили руку й ногу. Сила в них дивовижна.

За кілька хвилин він уже був біля степової вілли. Потискав руку її господареві, приспокоював його як умів:

- Ви пробачте нашій голоті, від неї можна нині чого завгодно чекати, довели людей до дикунства.

- Причому тут голота, - зітхнув Онисим.

- І то правда.

- А як там у вас?

- Дитина залишається з матір'ю.

- Я так і знав. Діло це тонке і незвичайне.

- Переживемо, - Халупський уже з постановою суду майже погодився, він тепер клопотався справді дикою пригодою в обійсті свого безлітнього друга.

- Де ж він, яйцеїд безмозкий?

- Лежить на веранді.

- У вас?..

- А то де ж? Відпустити його - до тюрми спровадять.

- Так, може, й по заслузі.

- Не певен. Мені здається, у нього щось із головою. Ходімо познайомимося.

Він лежав горілиць, худий, гостроносий, невідь-коли голений, з туманним поглядом глибоко запалих очей.

- Ну, здрастуй, - звернувся до нього Халупський, в душі його озвалося неголосна струна жалості до цього вар'ята, як говорила про таких Дарина Дмитрівна, земля їй пером.

Замість привітання той пролепетав:

- Простіть мені, більше не буду, прошу, не заявляйте в міліцію.

- Звідки ж ти і хто? - Халупський уже здогадувався, що за оригінал перед ним, але все ж таки запитав - мало чого може йому спасти на думку.

- Я здалеку, з Турківського району, що на Львівщині, - проказав з протягом яйцеїд.

- А як же до Дніпра прибився?

- Довго розповідати. Женитися тут хотів. Мій дружбан заманив: приїжджай, у нас тут природа кльова, дівчат - як маку. Справді, не обманув: цього добра тутка доста. Нараяв мені одну, нічого не скажеш, файна, хоч з лиця воду пий. І не комизилась дуже, як той мовляв: згодна, бери, я твоя. От ми й побралися, щось таке схоже на весілля зіграли, гроші в мене були, я квасолею торгував, зібрав дещицю. Ну, відгуляли ми ті запоїни, я на сьомому небі - така чарівна кобіта - моя, винайняв кімнату на краю міста, привезли нас туди дружечки, побажали щасливої солодкої ночі... Боже правий, якби ж то я знав, що то за ніч буде! Я, звичайно, був трошки п'яний, вона теж, але те, що потім відкрилося, геть вигнало з мене увесь хміль, ви не можете уявити!..

- Чого там, першу шлюбну ніч і ми переживали, - осміхнувся Халупський.

Онисим завважив:

- Тільки в різний час і на різних землях.

Йому згадалася несамохіть його не вельми досвідчена в жіночих звабах австралійка. Єднання їхнє мало надто безпристрасний характер, може, через те Господь не дав їм дітей, на яких так сподівався добросердий тесть, доня ж більше клопоталася котами, а в останні роки страусами. Довгоногими родичами отих симпатяг, що скалічили дивакуватого чоловіка, який лежав нерухомо на вузькому жорсткому дивані і скрушно провадив:

- Такого, як зі мною лучилося, нікому не бажаю. Я, мушу вам зізнатися, до жінок спроста підступитися не вмів, отож уперше в житті поряд зі мною лежала в короткій нічній сорочці струнка й повнотіла красуня, моя дружина, справжній Божий дар, і поки я гладив її згори донизу, вона впилася в мої зашерхлі губи своїми пухкими вологими, я спалахнув: жадана мить, зараз ми станемо одним цілим. Зляжемось, зіллємось, як два потічки з гір в долину. Та не так сталося, як гадалося. Тільки-но я заголив тую куцу сорочку, налаштувався скуштувати того меду, що спереду, - о Боже, свят-свят, стільника ж то не було, геть ніякої пролазки! Я жахнувся - що це, хто підо мною, дівчина чи... І тут вона як заплаче:

- Вибач, - благає, - хіба ж я винна, що такою вродилася. Але я жінка, жінка, я люблю тебе. Не кидай мене, мені хороше з тобою, і тобі теж добре буде, я все зроблю, що треба...

- Ось така мені була перша шлюбна ніч. Не знаю, чим би це скінчилося, але ж на ранок усі мої поплічники животи надривали: ну, то як, мовляв, ціла?.. Ганьби такої пережити я не зміг, зійшов з колії, чи, як тут у вас співають, "пропив воли, пропив вози, пропив ярма і занози". Коротше, спився, скотився в бомжі, та ще ж і захворів, геть усе в мені перегоріло, переклекотало. Дружечки й тут піднесли пилюлю. Тебе, кажуть, може врятувати яєшня, треба їсти удень і вночі, бажано з індичих або ж - ще краще - страусячих яєць... Ось тепер і маю. Судіть мене, карайте, тільки не здавайте в міліцію, хоч хто ж мене тяжче покарає, ніж я себе сам...

На цьому він закінчив свою гірку сповідь, глухо закашляв, очі запитально скидав то на господаря, то на гостя. Першим озвався Халупський:

- Міліція тут, і направду, не допоможе. Рідня у тебе, мати-батько є?

- Круглий сирота.

- Я теж сирота, - промовив задумливо Онисим. - Що ж будемо діяти? Треба тебе рятувати, але перш за все злікувати себе мусиш сам. Я, звісно, допоможу. Маю, що їсти, що пити, поставлю тебе на ноги - будеш своїх кривдників стерегти. Ми ще ферму страусячу створимо. Либонь, і яєшні нетутешньої скуштуємо.

З очей невдатного крадія скотилися по брудних щоках на диво чисті сльози. Рішення господаря геть обеззброїло його.

- Але ж вони боляче б'ються.

- Так ти ж більше яйця з-під них сачком тягти не будеш. Годуватимеш, поїтимеш, чиститимеш у вольєрі - страуси, як і люди, на добро відповідають добром.

Халупський докинув:

- Не завжди. Це я про людей.

І, ожвавившись, запитав:

- Ну, а де ж вона, твоя пара, як склалася її доля?

- Хіба я знаю. Більше ми не зустрічались. Казав мені один не до кінця скурвлений друг: треба було б їй операцію зробити, зараз у цьому питанні немає проблеми. А для мене, бачте, є.

 

Читати далі >> 8