Безсоння останнім часом все частіше навідувало Віктора Тарана, фермера, не фермера, заручника земельної реформи, від якої потерпали нині не в одній його Саманівці - по всіх регіонах, по всій Україні. Свої негаразди в цій справі можна ще терпіти, його Бог нагородив, як мовиться, волячим терпінням, у житті не раз переконався в цьому сам і переконував інших. Те, що сталося з ним цими днями, скоріше виняток із правил, а не правило.
Терпець урвався не тому, що самому залили сала за шкуру, - не зміг більше спостерігати байдужки, як його односельців окрадають новонароджені олігархи, а поправніше один із них, "землячок з циновими гудзиками", учора ще такий же, як він, фермер, щоправда з набагато важчим животом і не облислий, а сьогодні, в додаток до цього, ще й районний губернатор. Звихнулися на призабутому було слові, не в імені, звичайно, суть, головне - влада, керівна потуга, захланна вдача, як у їхнього добродія Давuдовича, котрого злі язики називають Давидoвичем, ніби від перестановки наголосів суть міняється. Хто те зна, може, й так.
Доконало Віктора несподівано виявлене злодіяння добродія (ось тут попробуй узгодити ці два поняття), яке полягало в дуже простій і не зовсім зрозумілій акції спритного землячка: узявши в оренду 300 гектарів земельних паїв своїх недавніх односельчан, він, як виявили контрольні органи, податок сплачує за 60 гектарів орендованих площ. Той, хто докопався до цього обману (злочину!) був другом дитинства Віктора, у нього він обідав при відвідинах Саманівки. Обідали без спиртного (однокашник має класичну виразку шлунку), але розмова була напрочуд щирою, довірливою, контролер із обласного КПУ відверто заявив: "Злочин явний, проте цьому махінаторові як з гуся вода, каральні органи не зачеплять, є кому прикрити, захистити".
- Чортова корупція! - вилаявся Віктор, міг би й до ненормативної лексики вдатися, але стримався.
Того ж таки дня, увечері, при світлі каганця (електрику відключили за несплату) написав до газети - не до "Демократичної зорі", а вище, до надпопулярної обласної "Копійки", звідки другого ж дня прибув спецкор, і ось тепер у цьому часописі з'явилося в не досить привабливому світлі прізвище Станіслава Куцака.
Земля чутками повниться, Віктор чекав, що не сьогодні-завтра до нього дотягнуться губернаторські щупальці, - мав той своє інформбюро в Саманівці, якщо не на пошті, то в хаті через дорогу, де мешкав райгазетівський сількор "Пильне око", в миру Ігор Цвєтков, донощик з довоєнним стажем, недавно відзначав 80-річчя від дня народження.
Де тільки цього добра не водиться, - шмальнула думка, і за мить він уже на крилах безсонниці перелетів у сибірську, чи поправніше далекосхідну далечизну, на відгримілий, відспіваний БАМ.
Сонце з неба світить мудро,
Молодіє древній край,
Від Байкала до Амура
Ми протягнем магістраль.
Він був тоді комсомольцем, прокладав Каховський магістральний канал у глиб таврійського безводдя, мав затишненьку й грошовиту посаду комсорга БМУ (будівельно-монтажного управління), і не снив, і не марив будовою століття, що від Байкала до Амура, а тут приїхав до них секретар обкому партії, людина шаленої енергії і надзвичайних організаторських здібностей, зібрав комсомольців і:
- Хлопці, чули таку пісню "Сонце з неба світить мудро"?
- Чули, чули.
- А хочете заспівати на повний голос, щоб луна прокотилася від Байкала до Амура?
Він першим зрозумів, куди хилить Іван Олексійович (так звали секретаря), і зшерхлим голосом зронив:
- Хочемо.
Через місяць комсомолець Віктор Таран сходив із сімсот веселого поїзда (фантомаса) на станції Ургал, за 500 з гаком кілометрів від Хабаровська, й того ж таки дня прийняв бригаду малярів БМУ українського розливу, - магістраль і станцію споруджували хохли, в перекладі на мову місцевого населення, яке наполовину походило з України.
Працювала його бригада з комсомольським вогником, як і належить, у газеті "Тихоокеанская заря" невдовзі появився нарис про бригадира і його дружину, посланниці Російського комсомолу (Кострома), наяву дружба народів, навіки разом. Газета, однак, ані рядком не відгукнулася на те, що бригадир невдовзі став рогоносцем. Його костромичка переметнулася з Ургалу до Комсомольська-на-Амурі, куди її повіз на вертольоті старший лейтенант військової авіації - не то грузин, не то азербайджанець, - теж дружба народів, навіки разом.
Позбавився родинного вогнища майже спокійно, без емоційного зриву, не він перший, не він останній. Єдине, чого зажадалось після такої оказії, - побути наодинці, або ж у товаристві з природою, - вона ж надовкола така, хоч співай. Якраз наспіла професійна відпустка, начальство співчутливо підписало його заяву:
- Відпочинь, розвійся. Може, тобі путівку в Сочі, в Ялту чи у Владик (Владивосток).
- Спасибі, я без путівки в тайгу, до океану.
Гаразд, що мав рушницю-двостволку, вірного друга - собаку Тайгу, що на вертольоті не втече, піде за ним чи з ним на край світу.
Запасся по повній програмі харчами, патронами, сірниками, спиртом. І - "Сонце з неба світить мудро" - мало не вголос виспівував, заникаючи в глибину осніженої, завороженої тайги.
Простував, не відчуваючи втоми, заринав по коліна в розсипчастий, не займаний ще сніг. Тайга вистрибувала попереду, радіючи з довготривалої мандрівки, а коли зупинялися на ночівлю, він, закутавшись у спальний мішок, клав її коло себе, огортаючи прихопленим з гуртожитку одіялом, сам засинав, а вона дрімала в пів-ока, жодний пошум не пропускала, було таке, що серед ночі розбудила його, зняла ясу, - виявилося, поблизу них заночував дикий кабан. Віктор уже розповився зі спального мішка, наготував рушницю для пострілу, але схаменувся: для чого лякати вепра, самотнього, як і він. Заспокоїв Тайгу, а до непрошеного сусіда мовив: "Пробач".
Чим далі зближувався до океану, тайга помітно губила силу. Замість сосен, ялин та модрин пішов приземистий кедровий стелюх, а відтак розметнулася тундра з геть зачахлою рослинністю, не було під чим заховатися від усе більше відчуваного подиху Великого Льодовитого. До того ж закінчилися харчі, з великим трудом спромоглися вполювати північного зайця, м'ясо якого нічим не відрізнялося від зайчатини, якою смакував удома, на гучних комсомольських застіллях - "партия сказала - комсомол ответил есть".
Економно обсмоктував кожну кісточку, подаючи Тайзі лише те, що сам не міг угризти, але вона аж ніяк не ремствувала, раділа і тому, заїдаючи снігом небагате снідання. Вечорами спати укладалися впроголодь, сподіваючись: завтра-позавтра будуть на березі океану, там люди, хліб і сіль, риба і оленятина.
- Потерпи, Тайго, відгодуємось, ще ж і як!...
Про те, що мета мандрівки - ось уже, вважай, поряд, сповістили вертольоти на обрії. З останніх сил простували в той бік удень і вночі, і нарешті небо на півночі освітило аж ніяк не північне сяйво, а зблизки електричних лампіонів станції-селища:
- Уперед, Тайго, ми - біля мети!
Вогні, вогні, в кожному будинку, в бараках, у двоповерховому готельчику - назва переливається різними кольорами - "Чум"! Коротко і ясно, двоповерхова дерев'яна коробка, що не тільки сяє, а ще й виграє - вилунює поп-музикою: Живемо!
Вільних місць у "Чумі", як в московській "Росії" (чим ми гірші?) не було, тримали тільки бронь для високих гостей - напівлюкс, із ванною й телевізором, але ж…
- Але ж я і є високий гість - з Баму. "Сонце з неба світить мудро". Від Байкала до Амура…
- Не може бути! Чим же ви добиралися? - синьоока сексапільна адміністраторка "Чуму" співчутливо оглядає його і Тайгу. Вірить і не вірить тому, що чує у відповідь:
- Своїми трудовими, ось цими ногами. Тайго, покажи.
- Усе буде о'кей. Я великий начальник на будові століття. Про мене в "Комсомольській правді" писали. Можу показати.
Оселившись у напівлюксі, помився, підстриг бороду, і наказавши Тайзі відпочити й зачекати, притьма опустився на перший поверх, туди, де гриміла, шаленіла попса. Увійшов до реєстрації - і отетерів. За кожним столиком - куди не кинь - красуня на красуні.
Всі були паровані - хто з військовим, хто з цивільним "кадром", і лише одна сиділа осирочено в закутку шумливої зали, ні їла, ні пила, - професійно смалила цигарку. Глянула не без інтересу на нього, він на неї, зблизився:
- Біля вас можна?
- Звідкіля такий бородатий?
- Здалека. З Ургалу, чула? З Баму тобто.
- Можна. Сідай.
- Я голодний. Три дні крихти в роті не було. Що будемо пити?
- Що замовиш.
Замовив з їстівного усе, що було в меню, для себе - горілка, для неї - коньяк, шоколад.
Запитав, поки офіціантка виконувала замовлення:
- Звідки вас узялося так багато за полярним колом?
Відповіла з гіркою посмішкою:
- Ти що, з неба звалився?
- З тайги прийшов.
- Ще на тому тижні ми на вулиці Горького в Москві промишляли. А протягом 24 годин - сюди, на виправлення. Спасибо, партии родной, что и на Севере со мной.
- Маєш рацію. Я член КПРС.
- А якщо без абревіатури?
- Само собою.
Пили, їли, і невідомо було, хто більше зголоднів - чи він в тундрі, чи вона в бараку, де оселилася нині з такими ж, як сама.
- Сволота я, не перечу, але й ти, хоч і член КПРС, не святий. Бачу: хочеш затягти мене в ліжко.
- Затягти не хочу. А злягтися - інша річ. Красива ти.
- Я знаю. Мені про це багато хто говорив.
- Як тебе звуть?
- Видатне ім'я - Леоніда.
- Чому так?
- Мама любила Брежнєва.
- Я Віктор.
- Оселився в готелі? Як це тобі вдалось?
- Та вже якось удалося. Підеш зі мною?
- Народ і партія єдині.
- Хочу тебе попередити: я в номері не один.
- Пропонуєш груповуху?
- Зі мною Тайга, собака. Хай це тебе не лякає. Вона добра. Не кусається.
- А я - кусаюсь. Це тебе не лякає?
І справді, коли він з мовчазливого дозволу адміністраторки (дав четвертак) привів її в номер і, погодувавши ще теплим шніцелем Тайгу (критично скинула оком на несподівану гостю), притьма наточив літепла у ванну й вони разом, на пару, поринули в сподівану купіль - перше, що відчув: її гострі укуси на своїх плечах, грудях, животі...
- Леонідо, вгамуйся, боляче.
- Боїшся, залишаться сліди, дружина запідозрить?
- Я без дружини, втекла з вертольотчиком.
- Тоді кусай мене. Скрізь, де тільки схочеш. Я люблю це, мені не боляче.
А цілувати було що! Овали міцних (звідки потуга?), засмаглих (чи не на Кавказі?) плечей, тугенькі, аж бринять груденята, виставлені, як на показ, пупок, розкішні, як на її фігуру, клуби і…
- Можна, й там, але не дуже. Я вірю, що ти не маєш дружини. Скучив?
- Не питай.
Тайга, до слуху котрої доходила ця розмова, озвалася ревним скиглінням.
- Ревнує?
- Не говори дурниці!
Посадив її на розбуялий прутень (десь вичитав таке слово), а вона взяла стерно влади в свої руки у переносному й прямому значенні. Диктувала свої правила і способи правління. Він не перечив.
Цілий тиждень раював з віртуальною дочкою бровастого генсека. Що її мама в ньому вподобала? А може, справді лучалося в молодості. Не завжди ж він був такою руїною.
Настав, одначе, день розлуки, і він, хоч і не сприймав її московської професії (а родом таки з України, з Дніпропетровська), знічев'я запропонував - у розлетистому ліжку:
- Поїдемо зі мною. На будову комунізму.
- На фіга мені твій комунізм, - відказала, зареготавши. - Комунізм у Марфуші. Потрапила з Тверської прямо в Зоряне містечко. Космонавт свою законну покинув, на ній одружився. Живе, як у Бога за пазухою.
До Ургалу вони з Тайгою добралися транзитом - на літаках місцевого сполучення - через Усть-Кут, Тинду, Березове… Згадував раз по раз несамовиту ніч прощання. Не образила, але й не зрадувала ота її антиполітична заява. Це ж треба: на фіга - комунізм. А як же: "Сонце з неба світить мудро". А як же - "Мама любила… видатного діяча міжнародного комуністичного руху"?.. Сліди укусів давалися взнаки, згадував - дрімав у польоті - крізь сон посміхався. Може, справді - на фіга?
В Ургалі на нього чекала телеграма з дому: "Приїзди, мама тяжко хвора". Підпис: голова колгоспу.
Батько помер замолоду, мама жила самотньо, незважаючи на пенсійний вік, працювала прибиральницею в колгоспній конторі, мала медаль "За трудову відзнаку" і тим була вдоволена, досить того, що голова колгоспу тричі нагороджений орденом Леніна і мало не дотяг до Героя - горілка завадила.
Термін відпустки закінчився, начальство не горіло бажанням відпускати його після тайгової одіссеї та ще й на малу батьківщину.
- Може, мати видужає, в наш час медицина творить чудеса. А в тебе ж - зобов'язання на честь майбутнього з'їзду.
"На фіга мені цей з'їзд?" - не сказав, кресонув полуменистим поглядом.
- Ну, добре, їдь, але ж не затримуйся, повертайся.
Затримався. Не повернувся. В райкомі партії, де його рекомендували комсоргом на канал, мало не довелось покласти на стіл партквиток, - за дезертирство з будови комунізму. Це тяжке звинувачення докинув колишній партизан, голова народного контролю Ніколайченко, за ним іще й не такі демагогічні заяви водилися.
Приймали в партію літнього лікаря, що у війну в Освєнцимі конав і дивом залишився в живих.
- А чому вас там не кинули в газову камеру? - запитав безтривожно Ніколайченко.
Лікар не стримав сліз, хотів покинути райкомівський розлогий кабінет, врятував ситуацію Перший:
- Пропоную проголосувати.
Десять - за, один - утримався.
Медицина дива не створила. Маму він застав упокоєною навік. На будову комунізму не поїхав. "А на фіга"…
Крім того, що був тепер псевдо-фермером, мав іще неабияку громадську посаду - завідував музеєм села, цими клопотами жив більше, ніж господарськими, як то мама любила повторювати: "Чим би дитя не тішилося".
Було однак не до потіхи. В музеї з-поміж експонатів радянський період висвітлювався аж надто по-бодряцькому, про жоден голодомор, а їх було три, якщо не більше, - ні слова. Неврожай, та й годі, та ще наслідки війни, чи воєн. Тим часом у селі жили, доживали віку люди, які те голодування на власній шкурі спізнали. І таке спогадують, що кров холоне. "Сонце з неба світить мудро". У двадцять першому, за Маячкою (Саманівка звідти починалася) таке сподіялося, що й згадувати жах… Поверталася одна сім'я з Каховського базару. Везла виторг не багатий, не бідний, а видно ж таки чималий, тож її перестріли...
…Передсвітом сон таки навідав його, і снилося - не вперше - зима, геологічне селище при океані, Леоніда: "Кусай! Я не боюся!".
4. ДРУЖБА - ЗА ВСЕ ДОРОЖЧА
Такого шановного, такого високого (донедавна) гостя Попруга не чекав. Одне діло, тоді, коли він кермував у якому, не якому господарстві, мав, чим гостей таких зустрічати (було задля чого), а ниньки хто він, що він, - лісник при куцій зарплатні, обов'язків тьма, прав ніяких, можна з торбою по світу піти, озлиднів би напевне, якби не його фартова судьбина, він і в лісі, вважай, на дні соціального буття знаходив певний вихід з обставин, що його опосіли.
По правді кажучи, гроші його не обходили. Ліс - це таки годівниця не лише для дичини, а й для того, кого призначено її охороняти. Сам він, Боже борони, ніколи не браконьєрствував, але м'ясо диких кабанів, косуль, фазанів у нього не переводилось. І те сказати: взамін за дичину привозили, приносили йому свіжину з домашньої живності. Світ не без добрих людей, дружба за все дорожча. Будучи свого часу закладений декотрими правозахисниками, він сьогодні нікого не закладав, за це його і понині шанували і поважали всі поспіль, хто його знав, а таких довколо не злічити.
Михайло Михайлович Кучеренко в недалекому минулому був першим хазяїном у регіоні (в області), обіймав зразу три посади - партійну, державну і громадську (представляв столичне земляцтво), якийсь із місцевих гострословів навіть віршик про нього склав:
Поїхав наш правитель за границю, Послали інтереси ділові: Пришити хоче ще одну сідницю, Бо крісел три, а їх у нього дві.
Сьогодні, нівроку, і однієї вистачає. Клопочеться лише справами земляцтва, але ж колишній авторитет і тепер працює на нього, а Попрузі тим паче на Михайла Михайловича молитися слід, це ж при ньому він виборсався з тюремної трясовини, ба навіть у партії поновлений був, таке не забувається.
Зустрів, як і належить, наче батька рідного (давно померлого), хоча, по правді, без колишнього трепету, мало не по-панібратськи.
- Вітаю вас, радий бачити. Як здоров'я, що це вас занесло в наші хащі?
- Діло, Василю Матвійовичу, важливе діло. Високі гості до нас їдуть зі столиці. Серед них - депутати парламенту. Полюватимуть в наших палестинах. Ну, і…
- Буде зроблено, Михайле Михайловичу. На рівні коньяку і шашлику.
- Догадливий ти чоловік.
- Яке ж полювання без приливання.
Бісів син Попруга! Та йому б вірші писати, а не ліс отут стерегти. Римує не гірше свого тезка Машкіна, до того ж, державною мовою. Щоправда, Михайло Михайлович належав, як і давніше, до непогрішимої партії, котра з народом, як правило, мовою Леніна розмовляє, хоч нинішній генсек (та й колишній, царство йому небесне), де треба, не цурався материнської, солов'їної.
- Сувеніри потрібні? - заграв невстидними чорними, як агати, Попруга.
- Це вже хай нинішні кум-королі клопочуться.
Попруга поперхнувся свіжим лісовим повітрям. Як сказано: кум-королі! Чи це не з арсеналу незабутнього Івана Олексійовича, якого він глибоко шанував (за грати потрапив уже не при ньому), не відомо, що було б, якби той карав і милував. Чи помилував би?
У глибині душі вірив: цей, що ниньки з ним за панібрата, у питаннях покари й амністій таки радився з можновладним попередником, що перед тим опинився на генеральській верхотурі в столиці. Не так давно відійшов у засвіти, книгу написав перед кончиною, про нього, Попругу, там ані рядка. І добре, не міг же він, пишучи про нього, не згадати його падіння, що, власне, падінням не було; призвели його до конфлікту з кримінальним кодексом високі гості, отакі, либонь, як і ці, що їдуть на браконьєрство.
Тоді теж полюванням захоплювались кум-королі, а відповідали за них такі, як він, нетяги. Ну, та хай їм грець, Михайло Михайлович - осібна стаття, ясно, стаття не кримінального кодексу, скоріше: кодексу дружби, існує ж і такий, ще ж і як існує.
- Скуштуєте моєї фірмової медовухи? - ніби поміж іншим (не згинаючись у поклоні) запитав, коли гість уже збирався розвітатися.
- І рада б душа в рай…
Попруга знав: Михайло Михайлович недавно лежав із інфарктом, тож заспокоїв:
- Це не зашкодить! Настояне на дикому меду.
- Все одно.
- То прихопіть із собою бальцаночку.
- Хіба що.
Він поїхав, постарілий, осмутлий, змарнілий, - що робить з людиною втрата посади, де вони, перебудова і незалежність, взялися. Хто б міг подумати: від керівної і спрямовуючої лише ріжки-ніжки залишилися.
А проте Попруга віддавав належно тим, хто й донині носив партквитки з профілем Леніна і справно платив членські внески, а в ім'я чого, на фіга, - онде у його селянській поняття немає сплачувати їх, якщо не зважати на застілля для гостей, надто часті і пишні.
Що ж, однак, робити: ні коньяку, ні м'яса для шашлику не було. Треба мізкувати.
Тупо вставившись у мобільник, Попруга згадував і ніяк не міг згадати номер директора винзаводу, де, крім вин, водилися й напої міцніші, якщо не коньяк, то чача - спирт за грузинським рецептом, недарма ж скільки років змагалися придніпровські винороби з кавказькими фахівцями цього діла. Згадав номер телефону приймальні, там сиділа (уявив достоту) симпатична молодичка з гострим носиком, на якому гніздилася досить таки примітна родимка, ближче до міжбрів'я, звали її Сталіна, кажуть, нібито дідусь нагородив її таким безсмертним іменем, але ніхто її так не величав, кликали "Стела", а то й "Стелочка", ось і тепер він, звично набравши номер приймальні, забубонів:
- Стелочко, вітаю тебе з гущавини Олешківського лісу, начальство на місці чи…
- Чи, - пролебеділа секретарка, пізнавши його улесливий голос, не інакше буде щось прохати. Так і є.
- Треба знайти шефа. У мене гості з Києва. Потрібне пальне. Літрів з десяток.
- Усього лиш? Якої марки, дев'яносто другої, п'ятої?
- Та не бензину, любочко, спиртус віні, якомога міцнішого.
Та голосно засміялася, Попруга уявив, як при цьому грають її голубі, аж чорні (десь чув такі слова), він зневіднині знав секретарку директора винрадгоспу, де частенько гостював у часи свого владування на придніпровській землі, та й нині директор-виночерпій (сам же так себе називав) не цурається Василя Матвійовича, шляхи їхні частенько сходяться, ліс і виноробам потрібен. А ще ж є сили, що їм вони обидва моляться, вищих державників слід шанувати, чи, як він любив завважувати, потрібно ублажати.
Ось і цей приїзд зі столиці високопоставлених (обраних) мисливців примушує тебе мобілізувати весь запас винахідливості і догідливості, - ти бач, як прикладна звучить, треба Василеві Карповичу Машкіну сказати, хай вірша складе, у нього це добре виходить, складає і про любов, і про політику, шпетить так званих демократів.
Голубі, аж чорні відсміялися, і до слуху Попруги дійшло цілковито серйозне:
- Паливо буде, були б тільки бакси.
- Які бакси? Гість із Києва. Наш одно…
Хотів сказати "однодумець", але осікся: він, цей високий державник, здається, не з тої партії, до якої належить володар палива, запеклий комуніст, ще б таки, іншим партіям до благородних напоїв зась, його сам Володимир Васильович (звісно, Щербицький) благословив на цю посаду.
- Бакси будуть, - без особливого ентузіазму зронив Попруга. Він таки мав у загашнику пачку зелених, яку отримав за три "КаМаЗи" пригорілої деревини, з якої місцеві винахідники дошки для підлог стругали.
Лівацькі гроші зазвичай він не рахував, дещицю віддавав дружині, чимало тратив на себе, на власні життєві інтереси, передовсім на жінок. А поправніше, на одну з незрівнянного блоку, вульгарну і невситиму у постелі Дусю, щоправда, постільну білизну вона зневажала, любила кайфувати на природі і то не традиційним, а найнеймовірнішим способом, куди тим приписам із "Культури сексу".
По честі зізнатися, Попруга вже натомився од її витівок, але вона свого домагалася, шаленіла сама і його примушувала робити з нею все, що завгодно, тільки щоб - ой, ой, шарм, помру, блін, будеш винуватий.
Вона приїздила щовечора на таксі (платив, звісно, він), мала певний розклад, хоч годинник по ній звіряй, ось і тепер мусить чекати на неї з хвилини на хвилину, але, здається, затримується, на неї це не схоже.
Пересетепе, йому ж треба ще роздобути м'яса для шашлику, для цього доведеться підскочити до місцевого вівцефермера (сам придумав таке звання), той баранини не вживає, а охочим відпускає по європейських цінах, - звідки він про них дізнався, преси ж не читає, телевізор не дивиться, а бакси гребе, ні на цент не збавляє.
За мить з молодої соснової порості нажахано вимчав Абрек, і то не сам-один, а пер на собі - диво дивне, є ж на світі такі чудеса - на жилавому загривку трепеталося ягня, закривавлене, але ще, либонь, живе. Оце так удача, готова тобі свіжатина для шашлику!
- Де це ти роздобув, у кого? - запитав голосно, з подивом, одначе той, кого це стосувалося, навіть не позирнув у його бік, притьма звалив із себе ношу й побіг углиб лісу, тільки його й бачили.
- Дивина, та й годі, - витяг із брезентової сумки блискучого ножа Попруга й рішуче ступив до подарованої жертви - білувати, гості ж можуть прибути поза всяким розкладом, після вдалого полювання і їсться, і п'ється, наче ти з голодного краю.
Ягня вже не подавало ніяких ознак життя, але Попруга зазвичай перерізав йому горло й почав білувати, та саме в цей момент чорти (прости, Господи) принесли Дусю.
- Блін, через цих ментів забудеш, для чого у тебе дітородний орган, - різко сплюнула й стала похітливо роздягатися.
- Чий орган? - запитав, оскалившись, різник, так вона його називала, коли він готував м'ясо для шашликів, зчаста перед тим зарізавши ягня чи ягницю.
- Замість дурацького запитання допоміг би мені ліф розстебнути. Але спершу помий руки, не вистачало, щоб ти виступив у ролі вампіра.
Допомога, одначе, їй виявилася непотрібною, вона в одінні Єви скочила з дерев'яного містка у заснуле озерце, й довкола неї кружалами забилися хвилі, Попруга пошкодував, що не може кинутися услід за нею - гості можуть нагрянути з хвилини на хвилину, а м'ясо не готове.
- А що там сталося? Кого вони шукають? - запитав голосно, та їй було не до його розпитів. Плавчиха з Дусі не менш утатна, ніж секс-бомба. Уголос він її так ніколи не називав, проте подумки іншого слова не підбирав, можна було б назвати інакше, але то - образа. Хоч, по правді кажучи, вона й нецензурну лексику сприймала залюбки. А що, мовляв, як інакше це не висловиш - народ неспроста витворив сленг - дурацьке слово, куди ясніше і милозвучніше - мат, матюк, туди-розтуди, зчаста йому доводилося погамовувати її позацензурний гам, адже вона не просто апетитна самка, а ще ж і членкиня блоку, що хоч і римується з матюком, одначе має високі державні цілі - влада, влада і ще раз влада!!!
Лідера свого, а поправніше лідерку, Дуся любила безрозсудно, шалено, бідкалася, що через неї стане, блін, лесбіянкою, оце тільки й стримує, що в нього, у Попруги, є такий суперклин, від якого вона не в силі відректися. Йому лестило таке її зізнання, але він тверезо оцінював своє чоловіче достоїнство. Жінчина подруга, яка мала втіху з моряком зі Сьєра-Леоне, нахвалитися не могла: там таке достоїнство, що до смерті згадувати будеш. Попруга переповідку дружинину зрозумів як неприємний закид у свій бік, чи ти ба, чого їй забаглося - африканського розміру, російський чи то пак український її не влаштовує. Дуся, нівроку, іншої думки. Милувала, цілувала, шепотіла зшерхло: він - красивий. Ось тобі й БЮТ, правда переможе. Кий чорт правда, всі вони одним миром мазані - борці за народ, від якого відірвалися, як Плутон від Сонця, Попруга любив астрономію, міг би космонавтом стати, якби в юності не спіткнувся об пляшку, серце надірвав, до Армії не взяли, не те що в загін космонавтів.
Здоров'я, одначе, вдалося поправити на курортах, там же засвідчив, що чоловіче достоїнство у нього в нормі, якщо не сказати більше.
З Дусею він познайомився у Залізному порту, коли там ще діяв санаторій "Золота нива", де вона працювала масажисткою. Цю професію він злюбив зневіднині, але те, що витворяла Дуся з його розтренованим у господарських клопотах тілом, не йшло ні в які порівняння з дотеперішніми процедурами. Її пухкенькі лагідні пальчата відразу ж збудили в ньому гріховні поривання, які з її ж таки допомогою він загасив у першу ніч санаторного лікування, запросивши її на екскурсію в степ.
Вона спершу не зрозуміла його наміру. Чого, мовляв, не бачила в тому вигорілому просторищі за стінами санаторію. Сіножаті, пахучих копиць люцерни, - досить прозоро натякнув він, і тут з нею притьма сталася дивовижна зміна. Стрепенулася, розцвіла, як татарська мальва, і де поділися цнота і соромливість, - подумала: "Звідки ти, їй-право, знаєш, що саме на копиці люцерни вона віддалася вперше на віку завідувачеві клубу в її родинному селі Ольгівці, було це давно, та спогад про солодке гріхопадіння і донині хвилює, невже таки дивна мить повториться, хоч і кажуть в народі: не бути бабі дівкою. Але вона ще не баба, їй усього тридцять дев'ять, - тоді не було й шістнадцяти…"
- Я згодна, - сказала просто і подивилася в його баламутні, - ні, цьому ловеласові можна довіритися: фірма віників не в'яже, з ним хоч куди, дарма що передпенсійного віку.
Та розтовчена вже кимось запашиста копиця поєднала їх не на одну ніч і не на один курортний заїзд. Дали клятву одне одному: хай роман їхній завершиться відомим "далі буде", життя коротке, окрадати себе в цій справі не варто.
В Залізному порту вона не затрималась. Вийшла заміж в черговий раз за відставного полковника, перебралася до обласного міста, але регулярно, при першій ліпшій нагоді, навідувала соснову раймісцину, де тепер моторив її незамінний, неймовірний і т.д. й т.п. Власне, він увесь період після "Золотої ниви" був у центрі її уваги, і хотів би сховатися - незмога, "та й чого тікати, як зійшлись путі". Іноді ловив себе на думці: мати б таку невтоленну дружину, але то було б жахливо, з поки що єдиною законною клопотів вистачає, а Дуся б у гріб звела, апетити в неї - ого-го.
- Кидай ти м'ясницьку роботу, ходи до мене, щось мені холоднувато, зігрій.
Лежала на спині, підставила сонцю усі принади соковитого тіла, він і справді кинувся б до неї залюбки, аби зайнятися тюленячим спортом (вона придумала), але ж гості нагрянуть, а шашлик тільки-но звільнений від шкури (каракуль!). Отож-бо, шматував тушку, закривавив не лише руки.
- Бачиш, я в такому вигляді.
- Змий кров і наслідуй мій приклад, ходи сюди - абсолютно без...
- Зачекай трошки.
- Не хочу ніякого трошки. Зараз, цю ж мить. Наразі!.
Чим би закінчився цей поєдинок жадань, скоріше всього генеральною битвою, та знеподалік захурчало авто, він лише встиг кинути Дусі зазвичай наготовленого халата, як із розпашілої "Волги" вийшов збуджений Михайло Михайлович, навіть не завваживши русалки посеред озерця.
- Уже? - розгубився Попруга. - А в мене тут запарка.
- Стріляли у вовка, а поцілили в нардепа. Що там у тебе є від стресу? Давай...
Попругу нараз шмальнула думка - чи не причетний до трагедії той, що приніс ягня, перепуджений.
- Ви того вовка бачили? - запитав у надії, що то був інший хижак.
- Я бачив нардепа. Рана в живіт і в плече... Повезли в лікарню. Але навряд...
- Усе може бути. Я, тобто, маю на увазі, що лікарі здатні творити чудеса.
Говорив, аби говорити, по правді кажучи, він більше переймався долею свого кавказького друга. Невже це через нього постраждав відомий депутат, знаний політичний діяч. Глянути б в сірі нелукаві очі Абрека, стало б усе зрозумілим. Але друга не було.
