Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 28.03.2024, 16:33
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 59

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Голодна кров. М.Братан -6

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << Читати спочатку

11. КІНЕЦЬ КАЛІНІНА

 

Не ждав, не чекав Владлен Калінін такого удару в спину від свого бізнес-партнера, і ві сні не могло, далебі, примаритись. Усе йшло, як не можна краще, дві дійні корови - криворізький метал і таврійський чорнозем - давали такий удій, що тільки постукай об дерево та порадій.

Цього року надприбутки приніс виноград, що його закупили кримчаки за ціною, про яку і не мріялось. Окрилений таким успіхом, Калінін вирішив посутньо розширити площі під виноградниками, засадити південні схили колишнього русла Дніпра новими сортами, і не з Молдавії, не з Криму - а із Закарпаття, де наразі проведено "п'яний фестиваль", сиріч дегустацію тамтешніх вин, прогриміли на весь світ, Франція, Іспанія схилилися перед "Юлькіною радістю" - це ж треба, отак низько впасти, холуйську натуру продемонструвати. Але справа, нівроку, не в назві. Вино таки файне, він, Калінін, та і його партнер Юхненко слово це знають, хоч і не козиряють ним так, як той спікер, родом із західного регіону. Як на його, Калініна, смак, то йому більше подобається "ловке вино", а чому б і ні, як ще бабуся казала "ловкий борщ", правда, ловкою називала і сусідську дівчину Поліну, в котру Владик Калінін був закоханий по вуха з четвертого класу. Мріяв одружитися з нею, як тільки-но закінчить шкільне навчання, але де там: Поля не стала чекати атестата зрілості, вискочила заміж за красунчика-морячка, що прибув у відпустку з Далекого Сходу, поїхала з ним у ті невідомі віддалини і залишилася там назавжди, хоч моряк її з часом покинув з трьома дітьми, узяв натомість юкагірку, ось така любов. Кажуть, ті далекосхідні чаклунки не вродливі, але мають таке, що чоловіки з розуму спадають.

У Владлена Калініна все життя були з жінками проблеми. Шукав ту єдину, незаміниму, неповторну - і кожен раз, попри п'ятиразове одруження, розчаровувався в жінках, а вони в ньому. По щирості мовити, він таки був для них не подарунком, мав гріх - і випивав надміру, і в гречку скакав при кожній нагоді, але ось нарешті знайшов, кого шукав. Ні, вона йому не жона, не дружина, значно більше. Офіційно - юристка при його фірмі, а не офіційно....

Невідомо йому достоту, чим славляться юкагірки, а Ірена (не Ірина) - це таки диво з див у розсипі жіночих перлів, - що врода, що манери, що в постелі.... Про це, одначе, розпатякувати зась, це знали лише вона і він, відвертий донедавна бабій, а нині - взірець подружньої вірності, хоч ніяк вони на законній основі не оформлять свої святі і грішні стосунки. Тільки-но зібралися до загсу і до храму, а тут ця сволота Юхненко, слів бракує - жлоб, кретин, сука!..

Ірен заспокоює: не рви нерви, утрясеться, Лазаренка спіймали, а цю козявку і поготів. Ірена не дуже добре знала державну мову, але в державних справах тямила, як і в сексуальних. Боже, якби йому хто раніше сказав, що ось так закадрить його ця "інь" (жіноче, негативне начало за китайською філософією), він такого послав би делікатно під три чорти, а вульгарно - то й значно далі. Матюкатися він уміє, придбав недавно словник ненормативної лексики, вишукував у ньому найшмалькішу характеристику нагло зниклій кузьці, яку (саме яку, а не якого) недавно бачили в Будапешті на вулиці Ракоці в нічному клубі, в оточенні західних повій, мало йому (їй, кузьці!) вітчизняного цього добра. Сьогодні його в Угорщині шукати намарне, Ірен певна, що він уже десь в Таїланді, а, можливо, і в Новій Зеландії, козявка полюбляла екзотику, є нагода спізнати її за крадені гроші.

- Але що ж далі? - спитав ошуканий поради, зазирнувши в бездонну голубінь Ірениних широко поставлених очиць, і при цьому, справді, чарувався ними, як уперше, коли здибав у Запоріжжі на економічному симпозіумі.

- Звідки таке диво? - щиро подивувався тоді, усівшись біля неї з її дозволу.

- Ніякого дива, я проста радянська людина. Юрист без роботи.

- Це ж як? Щоб ось такий фахівець у наш вік не мав роботи? Пропоную посаду головного юриста фірми "Хлібодар", це наша, поправніше - моя.

Зміряла його пильним критичним поглядом, осміхнулася тугими красивими губами (непофарбованими):

- Це не треп?

- Вік свободи не видать! - невідомо, з якої причини вдався до зеківської клятви Калінін, вона зреагувала в не менш дивний спосіб:

- А ми її й так не бачимо. Маю на увазі економічні грати, про які сьогодні мовлять упівголоса, а треба волати, не жаліючи голосових зв'язок.

Із симпозіуму поїхали разом у Кривий Ріг, а відтак і на Білобережжя, про яке вона вперше почула, - юристам історія краю не до шмиги, спершу закон, а потім благодать".

На інтим вона пристала без найменшої манірності. Недоїхавши до Кривого Рога, повечеряли в кав'ярні Поплавського "Кропива"; скористалися кімнатою для емоційного розвантаження, де вона після ванни зразу ж плюхнула на розстелене ліжко - гола-голісінька, чарівна до нестями.

Раніше він розчаровувався у своїх пасіях без особливої затримки, чимось таки вони його не задовольняли врівні, певне, як і він їх, адже до сентиментів у ліжку був байдужим, сам визнавав, що він самець, не більше, не для сексуальних утіх створила його природа, одначе ж тут - раптом, несподівано-незбагненно сталося таке, що Боже ж ти мій, хоч він і донині залишався атеїстом, на рівні незабутньої партшколи, яку закінчив на відмінно, а в ім'я чого - як був неуком, так і залишився, іменник від прикметника не може відрізнити, щоправда, теорію марксизму опанував блискуче. Інструктор міському партії Владлен Калінін, чого доброго міг би дослужитися й до секретарського крісла, мрію таку викохував, аж тут, - хто б міг подумати, - КПРС квакнула, тільки бульбашки на кшталт Зюганова і Симоненка зарябіли, і досі рябіють, однак що з того?..

Ренегат Юхненко членом компартії не був, починав політичну кар'єру з Руху, він же той Рух і розвалив, залишившись позапартійним пройдисвітом, присмоктавшись до його, Калінінського, зарінку (берега). І все було в нормі, він таки проявив себе запеклим грошолюбом, допомагав крутити колеса (та які!), і ось на тобі - докрутив.

Калініна зрада Юхненкова ледве не довела до інфаркту, на щастя поряд була Ірена, вона і в цій ситуації, як і тоді, при першому зляганні в кав'ярні Поплавського, зуміла приспокоїти його, - різниця, звісно, є, тоді він за хвилину-другу після невдачі був уже як штик, а тут - заспокойся, "буде все гаразд, буде повний порядок", повторюй, скільки хочеш, - грошей не повернути.

"Повернемо!" - обіймала, цілувала, заманювала в свою пролазку, та йому не дуже вірилося в щасливий кінець, допоки вона не прояснила свій оптимізм:

- Поїдемо на Азов, закупимо мільйон мільйонів дефіцитної ікри - і повернемо суму, що спливла закордон.

Ідея сподобалась йому і, не відкладаючи "в довгий ящик", у погоже передзим'я поїхали вони на її материзну, в тихомирне містечко Єйськ. Там на рибзаводі працювала її рідна тіточка, що гостинно привітала племінницю і її друга (доводити інші зв'язки не було потреби), вони раювали у неї на дачі, де було озерце з теплою лікувальною водою, вона, справді, геть заспокоїла нервову систему Ірениного друга, а ще як утрясли ділову угоду на закупівлю ста тонн пожаданої ікри, Калінін і взагалі ожив, забув про Юхненкову крадіжку, виторг за азовську ікру на степових ринках перекриє утрату вдвоє, а то й більше.

У передчутті майбутнього вдалого (лише так!) гешефту повертався з Іреною на рипучій торговій посудині, де для них знайшлася тісненька, але затишна каюта, сам капітан суховантажника засвідчив їм свою повагу, принісши пляшку чеченського коньяку (випуску довоєнних часів), на закуску пішла ікра, що на ній вони їхали, - повно набитий трюм, везли ще й на палубі декілька ящиків, які ланцюгами були прив'язані на випадок шторму.

Підпилий капітан - високий у міру і, як він мовляв, розкабанілий молодик був надто балакучий та, як помітив Калінін, влюбливий - поїдав очима Ірену, хоч надії на її прихильність не мав жодної, Калінін заступав її широчиною пліч і недобровісним блиском ситих очей, - за неї віднині він готовий життя віддати, мало того, що вона, як у тій пісні співається, "неодквітна, поки живу", без її ділової, юридичної, практичної, незрівнянної допомоги він - ніхто.

- Ірена це не просто жінка гарна, файна, ловка, палка...

- Владику, не фантазуй.

Одначе фантазував, не зважаючи на присутність капітана, видавав таке, що годі було й слухати.

- Їй хіба в нашій соборній, роз'єднаній, роздовбаній жити...

- Вадику, припини, замовкни!

Але той не вгавав, просторікував з озлістю:

- Хіба я не прав? Що на нас чекає в майбутньому? Ніколи ми ту Америку не наздоженемо й не перегонимо! Та хіба тільки її? Онде Китай, Корея!..

- Яка? - добродушно осміхнувся капітан, розливаючи залишки крамольного (бандформування докинули) напою.

- А справді, яка? - вибалушив бездумні очі Калінін. - Північна чи Південна?

- Так отож. Досить уже квасити, - наказала Ірена.

- Гарно сказано! Квасити. У наших компаніях здебільшого - киряти. А ось давніше було - вкутав кварту. Це ж треба - вкутав.

Ірена раптом, ні сіло, ні впало, наспівала:

Палуба, палуба, ти, брат, пьяна.

- Це не тому, що ми вкутали дві пляшки "Вайнаху". Сьогодні маємо штормове попередження. З усього видно: починається.

Судно метало з боку на бік, наче його била пропасниця. Капітан як стій протверезів, легко піднявся по вузьких зчовганих східцях нагору.

- Блін, нам іще цього не вистачало, - прийшов до тями Калінін. - Якщо штормове попередження, якого ж хріна ми вийшли у відкрите море?

- Ти ж сам наполіг на цьому, як тільки завантажили трюм.

- Та ж думалось: як ліпше...

- А вийшло як завжди, - процитувала Ірена видатного політичного діяча братньої Росії і притьма метнулась до туалету - її починало нудити.

Калінін тим часом подерся нагору, ледь не звалився зі східців, але таки вибився в розшагакані дверцята, звідки в каюту рвійно сипалися холодні солоні бризки.

- Надіньте рятувальні пояси!! Де Ірена?! - кинув капітан два червоних круги, Калінін ухопив їх, один тут же причепив до свого крутого живота, а другий опустив по східцях униз:

- Ірено, де ти там, це - тобі.

Судно нараз піднялося стовбула. Калінін звалився з ніг і покотився до звированої чорної прірви, лише встиг проволати:

- Ірено, виходь з каюти, чуєш?..

- Полундра!!! - кричав капітан, але його мало хто чув. Рятування потопаючих - справа рук самих потопаючих. На морі це правило діяло теж.

Буря знущалася над виробленим судном заввиграшки, крутонула вліво, вправо, а відтак здибила над п'ятиметрову хвилю - і з одного плавзасобу нараз вийшло два, обидва, ніби наввипередки, булькнули на дно...

З дев'яти членів команди і двох пасажирів на берег витягли рятувальним катером трьох: капітана, кухаря і володаря цінного вантажу, чоловіка-велета, котрий відтак, мокрий, як хлюща, змалілий, переляканий, грівся біля розпеченої рибальської пічурки, раз-по-раз допитувався в капітана:

- Що з вантажем? Що з рибою?

Той німував, з-під генсеківського надбрів'я зле дивився на триклятого бізнесмена, де він узявся на його голову, урешті не витримав, загнув у три поверхи:

- Яка риба, кретин! Що з Іреною?! Ти ж її з каюти не вивільнив, свою шкуру спасав!..

- Я-ак, хіба вона - там, на дні?..

- Дійшло, як до жирафа... Тобі це, блін, до фені, а мені - тюремну баланду сюрбати!..

Озвався кухар, переборюючи тремтіння неймовірно худого тіла:

- Зараз там борщі варять.

- Заспокоїв кок, ні хріна собі...

А й направду, наслідки передбачалися невеселі, плачевні. Калінін знав, що після таких катастроф обов'язково чекай судових вердиктів, - улюблене слово Ірени, царство їй небесне.

- Вихід знайдемо, покари уникнемо, треба шукати найнадійнішого адвоката - бабки. І ми їх знайдемо. Мені нагально потрібен мобільник, мій зіпсований, водою залило.

Рибалки - люди подільчиві, піднесли сякий-такий "Siemens", Калінін з трудом набрав призабутий номер господаря кав'ярні "Коста-ріка". Відповіді не було.

- Що за чорт, напився або з бабою в кущі завалився.

- Наберіть номер ще раз, у нас риба з першого закидання не ловиться, - сивий, видублий морськими вітрами чолов'яга зміряв Калініна співчутливим поглядом, але десь таки в глибині його западистих очей проглядався й незлий осуд на адресу тих, що намагалися перехитрити стихію, от і "маємо те, що маємо".

З третього заходу вдалося-таки додзвонитися до Рикова, проте голос його видався Калініну геть відчужілим, майже що незнайомим.

- Костю, це ти? Що з тобою, простудився чи, може, той...

- Не п'ю, третій день ані грама в рот не беру, на валер'янці сиджу.

- У чому річ, поясни?

- Ви ще питаєте, бандюки довбані, це ви, ви, пізнаю ваш почерк!!. - захлинався голос по той бік Турецького валу. Ніколи давніше Калінін такого з вуст свого поплічника не чув, суперечки були, одначе тон їх не порівняти з цим, що долинав здалеку.

- Та що, врешті решт, сталося, говори по-людськи. Ти - де?

- Біля розбитого корита, біля згорілої "Коста-ріки"!

- Що, зовсім згоріла? Однак при чому тут - ми?

Рибалка, який поділився своїм мобільником, замахав правицею перед очима: гаси, мовляв, балачку, всі гроші вибереш. Калінін би і припинив розмову, та Риков повідомив прямим текстом:

- Юхненко вимагав на лапу, я не дав, тож він погрозив: пущу за вітром. От і пустив.

- Так він же закордоном!

- А рука його загребуща тут, розплата відбулася. Не думайте, що я це залишу так. Око за око!

Калінін сповага віддав рибалці мобільник, підвівся з каракатого стільця на повний зріст, вичавив з посинілих соковитих губів:

- Упору можна вішатися.

- Не спіши, - відкарбував капітан. - На суді постанемо разом, пліч-о-пліч.

- Причому тут я?

- Аякже, ти не винен. Кров твоя голодна зіграла, не нажеретесь ніяк, довбані крези місцевого розливу, абрамовичі, ахметови, пінчуки!..

- Але ж, я тепер злидень, бідар, ницак!..

- Убивця, - додав безпристрасно капітан. - Таку жінку відправив до царства Нептуна.

- Неправда, вона сама... Їй зробилося погано - морська хвороба...

- А в тебе - яка? Витав над землею. Нікого, крім себе, не бачив, хапав, хапав... Щось мені здається: гроші твої кров'ю пахнуть.

- Пахли, - несамовіль визнав Калінін, маючи на оці, що були вони, а тепер від грошей залишилось мокре місце - хвилі Азовського моря. Але ж десь там, у Панамі чи в Гондурасі розповивався наразі той, хто гроші ті кров'ю барвив з його, Калініна, згоди, ба навіть поради, наказу. Що було, те було. Що буде - страшно подумати. Як би згодилася нині допомога Ірени!..

 

 

12. СТРАУСИНЕ ПЕРО

Подібного похорону у Хлібодарівці зроду не пам'ятають. Відійшла у засвіти довгожителька, людина, що віддала себе сільській роботі всю до останку, а проводжало її у вічність не село, а поле, степ на всі чотири сторони та сад, що тільки-но розкрилився. Спершу в Хлібодарівці мало хто й знав, що не стало Дарини Байбак, і тільки після того, як з районного центру до вілли-сиротини поза селом привезли домовину з карельського дерева, усі дотямили: спочила в Бозі сестра австралійця українського походження, з котрим на селі мало хто заприязнився звідтоді, як він повернувся на землю батьків, дідів-прадідів.

І тут уже авторитетне слово мовив голова сільради Анатолій Кваша, неабияк досвідчений у роботі з людьми (був інструктором райкому партії), втретє обирають його на цю посаду, що сьогодні, вважай, найвища в селі. Йому подзвонив голова райради: хто там у вас такий видатний помер, що йому гріб з берези карельської замовили, а тут не те що з карельської, - з олешківської сосни катма. Ясність внесла секретарка сільради: баба Дарина упокоїлась. "Чому ж я не знав?" "Так ніхто ж не чув цієї сумної новини, кажуть, вона ще вчора померла, а завтра відспівуватимуть, брат уже їздив до попа у сусіднє село." "Чому не до нашого?" "Хоче, мабуть, щоб українською." "Не вмер Данило"... Наказав обійти поспіль усі двори і сказати сельчанам, щоб завтра провели в останню путь ветеранку колгоспного руху, багатостраждальницю, просто чудову людину. Сам осідлав свого заїждженого "Москвича" і поїхав у "Нову Зеландію", як у хвилини доброго гумору називав осідок "австралійця". Наразі було не до гумору, але назвав саме так відколоте від села поселення дивакуватого земляка. Що б там не було, а він до цієї землі причетний, тут зарита його пуповина.

Те, що він побачив побіля вілли, не вкладалося ні в які рамки: старий копав могилу поблизу молоденького саду, жилавими, невигаслими руками вергав гливий грунт і - ні найменшої уваги на гостя. Привітавшись - і то не звичним "добридень", а "здрастуйте", голова сільради запитав невтямаючи:

- Що ви робите?

- Як бачиш, - коротко відказав австралієць.

- Невже тут ховатимете? Чому не на сільському кладовищі?

- Там для нас місця немає. Отут повіки будемо: і вона, і я. Допоки живий, доглядатиму її спочивище. А тільки самотою жити - не по мені. Не знаю, як і бути.

Намарне було переконувати "австралійця" в тому, що годилося б Дарину поховати в гурті (хороший гурт - могила на могилі в предковічному цвинтарі). Голова сільради лише завважив невпевнено:

- То нехай селяни прийдуть сюди, аби віддати їй останній поклін.

- Нехай, - відречено зронив Онисим.

І вони таки прийшли, безшумними потічками текли з-від села до палацу серед поля, і то здебільшого жінки, сильна стать, а надто фронтовики і комуністи, соціалісти, есдеки не виявили бажання стояти бодай і в похоронній процесії поряд із… Називали вони Онисима по-всякому, але суть тих назвиськ одна: ну, не був він патріотом Батьківщини, зламав-таки військову клятву, та й нині збагни його, чим він дихає. Це ж треба: за комуністів голосував на парламентських виборах, а сам же їх, не інакше, як безкорінним племенем іменує. Ось у Польщі, мовляв, там їхній комуніст важить більше, ніж наших п'ять націоналістів. (Чому п'ять? За числом Рухів, що поповзли врізнобіч?).

Халупського на похороні Дарини Євменівни не було, він саме їздив у Прибалтику, возив яблука зі свого саду, повернувся, коли небіжчиці справляли дев'ятини. На похороні була його дружина, вона й розповіла, як і що сталося в їхнього друга. Вони таки "братались і сестрились", не зважаючи на різницю у літах.

Саме небіжчиці завдячувати мають, що Віра Пилипівна простила подружній переступ свого неврівноваженого чоловіка, більше того: наполягала нині на тому, щоб він позашлюбне дитя - дівчинку - забрав у їхню родину, позаяк мамуська її причащається до травки.

Халупський відразу ж після повернення з Литви поїхав до Онисима, якого застав за роботою: лаштував щось подібне до зоопарківської вольєри. Привіталися, обнялися, слова не потрібні, все ж ясно: віджила, відробила довгий і нелегкий вік.

- Що це буде? - запитав гість, оглядаючи будівельний закут.

- Помешкання для моїх призабутих родаків.

- ??

- Страусів ему. Поїду в Асканію, привезу, якщо продадуть. Мають продати. Єсть там один мій добрий знайомий, в Мельборні зустрічались.

Уже після того, як Халупський поклав квіти на могилу, поклонився прахові великої трудівниці, як пили за її упокій горенну чарку, Онисим повернувся до розмови про асканійського доброго знайомого. Сталося це десь у кінці сімдесятих років, у нього тоді в родині йшло все за звичним порядком: працював, як віл, торгував, про далеку родову землю лише згадував з гіркотою, про повернення не мав і подуму. Аж тут пригнався через моря-океани земляк-учений з Асканії-Нової, приїхав закупити австралійських страусів для заповідника, Онисим зустрівся з ним у муніципалітеті, куди його запросили як перекладача з української мови, що нею гість володів не вельми добре, але мусив демонструвати свою національну свідомість - наказано було у відповідних інстанціях: не дати ворожій пропаганді ані найменшої поживи, що в Радянській Україні українців затискають. Гість за національністю був циган, він би міг запросто розмовляти материнською і йому, нівроку, знайшли б перекладача з ромської мови, але то було б явним відхиленням від правил, тож говорив мовою Шевченка, хоч словарний запас мав - кіт наплакав. Онисимові, однак, не все достеменно вдавалося передати англійською, ось хоч би як ти віддаси - бакаї, під, застій, бардак… Останнє слово Онисим розумів у прямому значенні. В Мельборні, на вулиці Кінг-Кросс, денно й нощно червоно світився куточок, що так і називався, але учений з Асканії мав на оці інше. Врешті Онисим знайшов достовірний відповідник: розгардіяш! Як, одначе, сказати це по-англійському, тут, либонь і пан Чуб, український письменник, що живе у Мельборні, спроста не перекладе.

Бардак усе-таки - це бардак. Учений з усесвітньо знаного заповідника зацікавився не лише страусами, йому забагалося навідатися і на вулицю Кінг-Кросс, про це вони говорили не в муніципалітеті, а в дорозі до його, Онисимової ферми, коли уздріли на розі тієї смаковитої вулиці гроно повій, що демонстрували свої зваби, очей не відвести. Онисимові до того було байдужки, але він знав, що це означає і скільки вартує. Гроші у пана Бреуса (так звали гостя) були, він щойно одержав гонорар за видрукувану в австралійському журналі статтю про оазу в таврійському степу, отож увечері його вже зогрівала в бардаку не одна путана австралійського розливу. Коли прощалися через кілька днів, він знітло попросив:

- Якщо хтось питатиме, чи ходив я на Кінг-Кросс, не кажи нічого, не знаю, мовляв, та і все.

Ну, не ходив, то й не ходив. Гість поїхав по той бік сузір'я Плеяд, з-під Південного Хреста під Велику Ведмедицю, розвітались, як друзі, він запросив Онисима: будеш в Асканії - зустріну залюбки. І ось така нагода випала.

- Бреус, Бреус, - пригадував Халупський. - Здається я знав його, коли навчався в Бехтерівському зоотехнікумі. Приїздив до нас. Направду, вилитий циган. Лекцію читав чисто російською, навіть з московським акцентом. Але ж коли це було - зараз, певне, опанував державну.

- Одне слово, їду.

- Їдемо, - додав Халупський, - Я вже забув, коли в Асканію навідувався. Гайнемо разом, допоможу вам, та й розвіємось. У вас горе, а в мене - біда, не біда, але й клопіт не малий.

Онисим знав, що його молодший друг став нещодавно батьком і що те батьківство йому вийшло боком. До розлучення справа не дійшла, дружина Віра змирилася з тим його стрибанням у гречку, одначе ж як бути з немовлям - татусь не може дати раду.

- Незабаром суд, - зітхнув Халупський, допивши чарку "Хортиці" і не закусивши. - як той мовляв, надія на перемогу є, але програти легше, ніж виграти. Закон на стороні матері, бодай вона і наркоманка.

- То як же ти устряв? - запитав Онисим, пильно дивлячись в очі другові. - Не знав, що вона колеться?

- Я й сам тоді був не кращий. Пив, глушив, - холоднеча зими довела. Та й дома були "зашпори". - Несподівано ожвавився, усміхнувся дитинно. - А дівчинка, як би ви сказали, ловка. Уже лепече: "Тато. Віра", - це на Віру, яка злюбила її, аж не можна повірити.

Рушили в дорогу наступного дня напіввантажівкою Халупського, прихопивши як сувенір ящик червонобоких яблук, а заодно й батарею закордонних напоїв, хто його знає, як їх зустрінуть володарі степової оази. Їхали не так давно прокладеною Мелітопольською трасою. Відразу ж за Олешками їм замайоріла усім своїм відьомським чаром красуня літ на сімнадцять. Підвезіть, мовляв, до Каховки а чи й далі, плата навзаєм: ви - грошима, я - всім іншим.

- Боже, я, здається, повернувся до околиць Мельборна, - зауважив Онисим, а Халупський кумедно помахав правицею "регулювальниці" шляхового руху.

- Шукай дурніших.

Щоправда, себе надто розумним не вважав, чого там таїтися, був гріх і не один, але сьогодні мусив раз і назавжди визначитися зі своїми моральними орієнтирами. Пливли, відринали пообіч назад соснові, по-солдатськи вишикувані насадження, що їх пощадила недавня пожежа, дачні різномасті будиночки таборилися в придніпровській оболоні, шугали раз-по-раз навстріч вантажівки й легковички, Онисим, несподівано для Халупського, гортав сторінки свого життя-буття.

- Уявляєш: мені вже за восьмий десяток перевалило. А що можу згадати з того, що відкотилося назад, як оця дорога: комнезам, колективізація. Війна. Полон. Чужина. Мала б стати другою вітчизною. Не стала. Але, зізнатися, були й там світлі проблиски чи, як би це сказати, моменти, що їх не забути. Австралійське повітря, либонь, життєдайне, хоча - як це розуміти? Життя красне не від повітря, а від чого? Ти не думав про це?

- Ніколи задумуватися, життя ж само так мене закрутило, що не до філософії.

За Каховкою, у напрямку до Перекопу, проминали село за селом, і відкривалися картини, що різали без ножа: розвалені ферми, хати без вікон, без дверей, занедбані сади, винорадники...

- Що ж далі? - запитав осмутло Онисим.

- Сільське господарство в такому стані, як зараз, перестане існувати, - мало не менторським тоном почав Халупський. - За мною, за такими, як я, женеться його величність олігарх. Як де наш, а де й замежний.

- Де мої тридцять років, - зітхнув Онисим, - розметнувся б на всі чотири сторони.

- То давайте - в супрязі, - мовив Халупський, не вперше пропонуючи свої послуги австралійцеві. Він же:

- Натомився я, Віталію. Хочу пожити, як степ перед заходом сонця. І люблю я цю пору, і страшить вона мене. Ось і Дарина казала: "Догоряє моє сонце". А померла на світанку. Пішла прорвати моркву, припала до землі - і не встала. Завинив я перед нею, ой, завинив. Родіна, звичайно, мене осудила, але сестрин суд був і буде найсуворіший.

- Але ж вона вам пробачила?

- На словах. А в душі десь таки залишилась гіркота непроминальна.

Помовчав і мрійно:

- Пам'ятник би їй. Не такий як зазвичай: плита, світлина, а - щоб душа в ньому світилася.

- Зробимо, - твердо пообіцяв Халупський. - У мене є знайомий скульптор, він з граніту квіти витворяє.

- Квіти-то квіти. А я хотів би, щоб і крила - жайворині. І перо - страусине. Ти ж розумієш: у страуса крила є і їх немає. У цьому щось таке, що не відразу і втямиш.

- Я вас розумію. А ось уже і вона - наша гордість і краса.

На горизонті спливали асканійські дива. Багатобарвним світивом зближався розложистий ботанічний парк, де зійшлись дерева з усього світу, вічнозелені і такі, що в пору листопаду спалахують живим неповторним вернісажем.

- Скільки разів бачив, а не можу намилуватися, - зізнався Халупський, - серед сухого степу - така незбагненна краса.

- А є евкаліпти - коронне дерево Австралії?

- Щось не пригадую. Мабуть, є. Небавом побачимо.

Обіч широкої асфальтівки, облямованої крутими заоринами, стелився заповітний степ. Одцвівся і вимерх у спеку, але все одно вабив своєю рівнинною величчю, сухостоєм розмаїтих трав, - навесні і влітку хлюпнуть веселкові розливи, біляве розхвилля ковили, палахкотіння маків, розкрилля ведмежого вуха, фіолети кермеку…

Халупський перелічував назви трав, які поспіль запам'ятати годі й намагатися, але ж збереглися, живуть попри Червону Книгу і людське безголів'я.

Директора інституту не застали - поїхав до Києва в Академію наук, прийняв їх директор зоопарку, статурний чолов'яга з гострими напівсивими вусами, зірким поглядом сірих очей. Гостеві з Австралії зрадів. Сам він на зеленому континенті не був, а його попередник Бреус - царство йому небесне - мав нагоду подивитися, як сяє Південний Хрест. А тепер - під гранітним лежить уже років з десять.

- Жаль, хороший був чоловік, ми з ним у Мельборні зустрічались, - перехрестився Онисим. - Любив життя.

- Жінок любив, - директор зоопарку говорив про це так, ніби його попередник тільки те й знав, що поклонявся жіночій красі.

Сувеніри він прийняв, тут же, в його кабінеті прилили купівлю страусиної пари і півтора десятка яєць - цілком імовірно, можна страусину ферму створити.

Коньяк йому смакував достеменно, як гостям - молоко антилопи канни, і, вже добренько захмелений, він повідав, як та благословенна Австралія мало не позбавила товариша Бреуса партійного квитка. Він там, у Мельборні, відвідав один смаковитий заклад, - у нас таких не було, у нашій країні тоді ж і сексу не було, - одначе він у цьому ділі практику мав. Десь перед від'їздом за моря-океани приласкав одну з наших покладистих молодичок, ну і повіз за кордон те, що возити не слід, хоч це й не валюта. Там же, в Мельборні, улучили його в цьому гріху, а нам сюди, на партком, прийшла депеша. Стид і страм, доктор наук, комуніст - в австралійському бардаку, та ще й позбавляє тамтешніх путан місця роботи, заробітку.

- Ну і чим же цей прогріх закінчився? - зацікавило Халупського.

- Доганою із занесенням. Тоді йому приписали ще один переступ: ходив у гості до власівця. Це був не менший гріх, ніж сексуальна розпуста. Але ж і це пробачили, учений він був, як то кажуть, від Бога.

Перед тим, як виїхати з Асканії, Онисим навідав могилу колишнього доброго знайомого. На його пам'ятнику з чорного граніту, крім пониклої чашечки тюльпану, було викарбоване страусине перо.

 

Читати далі >> 7 >> 8