Лірична сповідь степовика

Постійно ловлю себе на думці про те, що справжні поети народжуються, як правило, не в столиці, а серед земних просторів. І якою б не була глухою провінція, вона формує індивідуальність митця слова, даруючи йому крила творчості.

Саме до таких літераторів належить наш земляк Микола Тимошенко. Він народився в сім'ї вихідців з Полтавської губернії у Джанкої, а дитинство і юнацькі літа провів у селі Білоцерківка Чаплинського району. Там же здобув середню освіту.

Степова Чаплинка стала для поета саме тією духовною територією, котра упродовж десятиліть нараює його на творчість. Тут Миколу Тимошенка знають і шанують. Свого часу він працював на журналістських посадах у редакції районної газети "Радянська Таврія". Поезії земляка друкувалися у газетах "Ленінський прапор" (нині "Новий день"), "Наддніпрянській правді", в колективних збірках "Хай лунають пісні голосні", "Степова арфа", "Кришталеві роси", "Сонячна Таврія".

На вірші поета композитори таврійського краю створили чимало пісень, які й сьогодні беруть до своїх репертуарів самодіяльні колективи та співаки.

Життя складалося так, що плодовитий автор, попри активні зв'язки з періодичними виданнями та різними літературно-мистецькими часописами, не поспішав з виданням своєї окремої поетичної книжки. І ось тепер, уже в доволі зрілому віці, вирішив підготувати до друку об'ємне видання своїх творів.

З читанням власних поезій Микола Тимошенко часто виступав перед трудівниками полів і ферм, військовослужбовцями, робітниками заводів і фабрик. Тож охоче його зустрічали краяни в Чаплинському, Каланчацькому, Каховському районах, шанувальники поетичного слова Херсона і Нової Каховки, Берислава і Севастополя, Каховки і Скадовська…

Доля поета тісно переплелася з навчальними аудиторіями Архангельської школи механізації сільського господарства, Херсонського сільгоспінституту, факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Навіть встиг здобути знання у Севастопольській гірничопромисловій будівельній школі. А ще працював різноробітником, причіплювачем, трактористом, комбайнером, будівельником, гірником (у підземних штольнях Севастополя), обліковцем і лаборантом на тваринницькому комплексі, радіотехніком, вагарем.

І завжди писав вірші. Писав рядки, які бентежили душу, сколихували серце.

Таврія прихід весни стріча
З сіллю Сиваша й озимим хлібом,
Де в серцях горить надій свіча
І над кожним щирість сяє німбом.

Отож побажаємо нашому землякові приємних зустрічей зі своїми читачами. Він довго ішов до них, сподіваючись на тепло розуміння, на відверту підтримку його поетичного Слова.

Валерій Кулик, поет, чл. Національної спілки письменників України

1 розділ

Квітограйна моя сторона

В степу Таврійськім присиваськім

Дарує берег нам сиваський
Творіння вже не чорнові -
Прості-простісінькі ромашки…
А квітограй, як зорецвіт.
Й червоним золотом тюльпани
Регочуть в небо на "Аду…"*
(Криваві роси там упали,
З бійців, що в пам'яті ще йдуть…)
Замаскували шлях чумацький
Густі наряди бур'янів.
Там, крім тюльпанів і ромашки,
Давно ратай не бовванів.
Й земля про соняхів сонцята
Лиш снить, мов кожен хлібодар,
Бо влад зажерливість проклята
Сичить їй в уші: "Розпродам!.."
Це все в краю благословеннім,
Де карий усміх виграє
На кожній скибі красивенній
Між кучерявим кураєм.

* Ад - народна назва прибережної сиваської плантації, де точились запеклі бої і щовесни цвітуть тюльпани.

Літній репортаж

Колись розджохані ізранку,
Тепер з небес, де синь сліпа,
Непотривожену осанну
Співають жайвори степам.

І причувається в хвалінні
Якийся сум, тяжка журба, -
Скрізь бур'янів бали невпинні.
В них погляд зранено стриба.

Над горизонт, що, мов екватор,
Поміж небів й землі постав,
Знялася гордо і крилато
Жар-птиця сонця і пуста

Огрому чаша (вся) небесна
Промінним сповнилась вином
Й замиготіли в степ колеса -
По "срібло" й "золото" - зерно.

...Між бур'янів німі, бездимні
Пожежі соняхів горять
Й ворони в них - ланів газдині -
Все зазирають до зачать.

А теплоросі і трависті
Поля - ждуть череди корів...
Лісок у сяючім намисті
У повінь сонячну забрів.

...Пірнаю в повінь цю змаленства
І в серці більшає тепла.
...Ріка жниварського шаленства
Ще так бурхливо не текла.

Пливуть, воркочучи, комбайни,
Машини бджолами снують,
Потік скарбів дзвенить врожайний
Й злітає радощів салют.

Екран уяви...

Екран уяви часом осяйне
Залита сонцеграєм чорність поля, -
На ній видіння бачу чарівне:
Галопом кінь здичілий скаче поряд.

В оброті він, але без сідока...
Сідок поодаль дибає і тепло
Примхливого гнідого приклика,
Хоч той швиргнув його у болю пекло.

Й здалось, те поле - лан мого життя,
А кінь здичілий - власна зрадна доля...
Сідок - то щастя...
Боже, як летять
У безвість дні - аж крильми серце колять.

...та не навчено

Скільки людності вже тут роджено,
Де снарядами землю орано
Та осколками густо сіяно,
Надій попелом де все вдобрено

Й щедро кровію предків зрошено,
Дощем сліз удовиних скроплено,
Де печалей без ліку ношено,
Де розпуки возами їхано

І серця ними важко давлено,
Де між предками щиро казано:
"Я люблю тебе!.." Й ніжно шептано...
Де криниць для коханих копано...

Скільки? Й досі ніким не лічено.
Живемо на землі, де рубано
Древо роду Вкраїни холодно
Й смерть на всіх задивлялась голодно.

Живем, де ще біди не вижато,
Де поля байдужістю вишито,
Де про щастя вилами писано
На воді, хоч про справжнє мислено.

Вже віків та віків - ой, спрагнено
Й нині хочем всім щасть: Чи ж мислимо?..
Скільки ж їх в українців крадено!..
У фольклорі не все ще співано

І землянам не все ще сказано,
А таїн іще більш не викрито,
Що у трунах архівів сховано.
А листочків з архівів вирвано...
(Зайвих свідків безкарно спалено).

Очевидців злочинства згноєно...
Скільки ж тут нас горями - поєно?..
...Живемо на землі, де болісно
Злим Чорнобилем нерви вражено

І де відданих нагло зраджено,
Та нічому, на жаль, не навчено,
І нічого ніким не зважено.

Ранок у полі

Прозріла ніч ясним світанком -
У вічність канула доба.
...Дарує жайвора співанки
Безмежність неба голуба.

Сивіють скрізь на карім полі
Родимі плями-солонці...
Там трактористи круточолі
Стрічають перші промінці.

А біля ніг - поема свіжа,
Плугами створена вночі.
І от збентежено і ніжно
Рядки читають орачі.

По скибах-буквах оглядають:
Огріхи, може, в тексті є...
...А небо в шир степів безкраїх
Співанки жайворонка ллє.

1965

Весінні рядки

(Диптих)

Валерію Кулику

І

Я вдосвіта підслухав ненароком, -
Дівчиськами шептали пшениці,
Мовляв, щедріє примха синьоока,
Дарує більше рос і промінців.

...Синіє ніжним проліском ранков'я,
Мов серед снігу сірого - між хмар:
У лощинах качки ведуть розмови,
П'ють воду каламутну, як узвар.

А жайвори: розучують веснянки,
Злетілись на гастролі і шпаки.
І грубий тон сорочої морзянки
Я слухаю щоденно залюбки.

А квітень, глянь, листочки на жасмині,
З метеликами схожі, посадив...
Русалками вітри стають весінні,
Й сміються зела сміхом молодим.

Бруньки бузків, мов дзьобики пташині,
Пробилися крізь опір холодів.
І степ вбирає виспіви машинні:
Без них-бо, він до болю зголоднів.

II

За селом вітри шумлять стокрило
І співають хрипло трактори
Од співання, може, чи простигли...
На белебні ж - що не говори.

Ллє на лан проміння тиху зливу
Хмарка сонця, щиро золота...
Агроном обідає хапливо
Серед степу.
Пісня доліта.

Аж з-під сонця лине в степ струмочок, -
Жайворина пісня, дзюркотить ...
В світ луна симфонія робочих -
В ній про мир гримкоче лейтмотив.

Поле моє, поле...

Поле моє, поле, - нескінченні гони!..
Пам'яттю твоєю ще козацтво гонить
Турків і татарів, клятих зайд монголів,
Що копитьми коней трав життя спололи.

Пам'яттю ...ще в рабство полонених гонять;
Квітне на кургані одинокий сонях, -
Впала пелюстинка - золота сльозина,
Бранцям же здалося, - плаче Україна.

Йдуть повільно полем, ланцюгами дзвонять
Діти і дорослі. Йде чийсь син чи доня...
Сивіє довкола ковила таврійська,
Сонях одинокий від журби схилився.

...Поле моє, поле, - нескінченні гони!
Бур'янище дике стигле сім'я ронить
В лоно благодатне. Стогне злий оратай,
Бо не в змозі руку помочі подати.

...Поле моє, поле, - у майбутнє гони...
Вже мені почулось, поле ніжно дзвонить
Струнами стеблинок ярих і озимих,
Що наш рід одвіку по життю носили.

...Чую, вже над полем, в пору ранню й пізню,
Давню українську задушевну пісню...
Дай нам, Боже, справді, вічно в нім співати,
Щоб світились щастям людських душ палати.

Ранок України

Заозивались солов'ї
В зеленім храмі України,
В соборі неба задзвенів
Струмок любові жайвориний.

Сяйнула степу золотінь -
Жар-птиця сонця підпалила.
Зорять в прийдешнє молоді, -
Несе їх мрія бистрокрила.

На жовтих стернях-скатертях
Копиць духмяні короваї
В росі грайливо мерехтять
В жадання наші неокраї.

Дніпро каналу рукавом
Нас дивувати обіцяє.
Крізь хмари смутку напролом
Майбутнє блиска сонцеграєм.

Надій щебечуть солов'ї
В душі тривожній України.
В соборі неба задзвенів
Струмок любові жайвориний.

В гостях у селі

Сплю і чую півень - криком дитинчати
Кличе вперто разом ранок зустрічати.
Встав і шовком бризок сон липкий змиваю
Глядь, а небо повне дивного розмаю:

Схід і павичевим, і пером жар-птиці
Сяє в очі вікон жител білолицих;
Скрізь мандрьоха-вітер править теревені,
Пестить чи куйовдить кучері зелені

Вишень, груш, черешень, яблунь і акацій,
Віє також - іншій зелені строкатій.
Десь кує зозуля клітку молодятам -
Клітку для кохання - довго й заповзято.

Біля двору хлопці землю геть зорали -
Видно там шукали всеньку ніч корали.
Вийшла в світ красуня, глянула спогорда,
Вибухнула сміхом в ті сліди акордом.

Тітка вже в городі рос кришталь збирає
Ще й жуків лупцює віником з сараю.
В таємничість ставу дядько гусенята
Гонить, щоб могли там радість відшукати.
Тирло ген, навшпиньках, жде гостей рогатих...
Пси котів знов прагнуть все-таки здогнати.

Десь пускач зайшовся - служка тракториста...
Музика від сонця лине урочиста.
Небо всім дарує жайвора співанки...
Слухав би і слухав серцем їх щоранку...

1998

Сільський ноктюрн

(Фрагмент)

...Ховає ніч під чорні крила
Хатини білі, мов курчат,
Які ще довго попід ними
То завмирають, то бурчать.

Частенько місяця хлібину
На зорецвітнім рушнику
Вона закоханим підносить
В кохання залу гомінку,

В якій очей сяйних сузір'я
В світ випромінюють тепло...
(Без нього, певно, на планеті
Уже б і людство не жило).

Садів квітуючих намети
У кару безвість лебедять;
П'янкий, од цвіту й уст дівочих,
Панує всюди аромат.

Солодка музика цілунків
Душі тривожить непроглядь:
В парку із привидами схожі
Невтомні пари миготять.

Слова любові лебедино
На хвилях тиші в чар небес
Пливуть, освітлюючи простір...
Від них і мертвий би воскрес.

Лунають півнячі куранти
В інстинктом визначений час;
Коти з собаками стосунки
В пітьмі з'ясовують щораз.

Княгиня-нічка величаво
У втаємничені світи
Ступа, щоб завтра знов у села
Із таємницями прийти.

1996

Послідовники

В духовці літа сохнуть трави
І від кохання - юні цвіт,
Лиш в завіконні вечір бравий
Зірками витче неба світ.

На нерозлітаних крилятах
Любові - хлопці рвуться в зліт:
Плетуть щовечора дівчатам
Пастки із недоладних слів.

В човнах обіцянок манливих
Ще недосвідчених дівчат
Катають, між хмарин оливи,
Які на пагорбі стирчать.

І дикі верески із гаю
Злітають сполохом увись:
То на кохання кобзах грають
Ті хлопці - так, як ми колись...

1999

Жди, солодятко!..

Я з Підмосков'я повернувсь -
3 сумного рабства, як з полону.
І ось перон, а я чомусь
Ковтаю зливу сліз солону.

І наречена он стоїть
Ясним утіленням любові
- Із незапам'ятних століть!
Й тримає кетяги бузкові.

Примчав і цмулю солод уст,
Аж мед стіка з обвислих вус,
Стій, солодятко...
Я на півмиті відірвусь
І припаду до квітки вуст,
Як і спочатку.

Я з того пекла відпросивсь,
Щоб три доби побуть з тобою,
Щоб наторкатись до коси,
Палкою впитися любов'ю.

...Перон, як пасіка, гуде...
Людей, мов маку хто насіяв...
Я - в Підмосков'я... Злива йде -
З очей у нас. Ми ждем весілля.

Знов п'ю нектар рожевих уст,
Аж чую в себе щелеп хруст...
Стій, янголятко...
Я на півхвильки відірвусь
Й знов припаду до ружі вуст...
Жди, солодятко!..

2005

Мій степосвіт

Таврійський степ обняв Чаплинку -
Своє улюблене дитя -
Любові ніжної краплинку,
Частинку власного життя.

Завжди і скрізь мене гукає:
- Прилинь, о сину мій, прилинь!..
Душі гоїтель - степ безкраїй,
Залитий золотом промінь.

Відкритий всім вітрам одвіку,
Як хліборобова душа,
Трима в собі печаль велику,
Бо хтось неправий суд зверша

Над його ланом і народом...
Колись-то перлами пшениць
Пишався край мій хлібородний,
Тепер осотом в світ дзвенить.

Життя стежина

Спадиста стежина із вершин
Гір життєвих, сніжних і зелених,
Втомлено шепоче: - Не верши
Ближнім зла, шануй судьби терени -

Звивиста стежина ще й крута:
Необачний крок і вже безодні
Пащека життя твоє ковта,
Вп'явши кігті, гострі і холодні.

Кручена стежина з гір униз...
З лантухом і досвіду, й розради
Йду в потомства сад, що вже розвивсь,
Вчити зерна мудрості громадить.

Не горю я

Квітно доокола

В лісосмугах квітно,
Квітно у садах…
Сонця квіт над світом
Золотом спада:
На чорнозем степу,
На печаль краян,
В їхню душу теплу,
Де завжди сія
Сподівання іскра -
Вогничок тремкий…
Сонця квітка звисла
І в мої думки.
А вони, мов бджоли,
Вуликом гудуть,
Погляд, геть не кволий,
Зводять у майбуть
Й вилітають стайно
В люди, навпростець,
Щоб обдати сяйвом
Квіти їх сердець.
…Воскресають вмерлі
Мрії про життя,
В рай таврійських прерій
Птиць хори летять.

4.11.2005

А сонце роззолочує…

Вже юне сонце пензлями промінь,
Усівшись десь на безвісті вершини,
Забарвлює на сході небосинь
У квітограї пишні та промінні.

А я в зажури камері сиджу,
Де плачем все повітря до краплини
Перехвильоване, бо ж за межу
Скотилась зореняточком неспинним

Любов життя. Тужливості туман
Заслав очей засмучені небята,
Хоч смерті любки розум не сприйма,
Душа скорботи кігтями розтята.

І світ здається островом сумним,
Що океаном сліз довкруж омитий,
І шибеницями ліс, - ну щососни! -
Й щось тягне в кожну голову встромити.

А сонце роззолочує усе,
Покинувши десь вічності корали,
Й енергію господарям несе,
Щоб під майбутнє ниви всі зорали.

Й журби туман збивається в росу,
Й з пелюстя вій зривається сльозами,
Та біль щодень у серці я несу
Й нестиму, доки ноги не зв'язали.

1.11.2005

Травнева музика в степу

Симфонія Перуна* знов луна:
Немов з гармат стріляють десь у висі,
А з пітьми хмар ледь не щомить зрина
Зигзаг вогню і крапель ядра лисі

Бомбують війська пилу і жива
Вода в траншеях тріщин нищить спрагу
Й з колін встають озимі і трава,
І дякують дощу і грому-магу.

…І ось хмарин розтанули дими,
І пальцями промінь заграло сонце
На струнах райдуги - на всіх семи! -
І усміхнулось щиро юним хлопцем.

Чуй, семибарвна музика звучить
Й озоном пахне в піднебеснім храмі
І п'ють птахи з калюж хмільну блакить
Й здіймають на ввесь світ веселий гамір.

* Перун - у міфології східних слов'ян бог дощу, блискавки і грому.

Виглядальники

(Спогад)

…Ледь задніло… Геть зарані…
Сонця подих пломінкий -
На його дзвінкім екрані
Мати поле буряки.

А над мамою тремтливий,
Ніби жайвір, голосок:
То наспівний, то ридливий, -
Видно, в горлі пересох.

…Привиджається матусі
Мабуть, в мріях осяйних,
Що татусь з війни вернувся…
І розтали тумани,

Що в озерцях віч стояли…
Чути сапок передзвін -
Він із мрій ясних навали
В час печальний перевів.

І розмацькала сльозини,
З горем, з пилом пополам,
По щоках палких вдовиних
Й біль пройняв, як серцелам.

З тикви-термоса водою
Спалах мрій тих залила
І ходою, знов твердою,
У майбутнє побрела.

Я на маківку кургану
Чорногузом полетів,
Щоб в мільйонний раз поглянуть
В далі синьо-золоті -

Чи не йде хтось, хоч кульгаво,
Хоч з порожнім рукавом…
Зирк наліво, зирк направо…
Тишу раптом розколов

Дзьобом ворон, що хрестато
Наді мною зачорнів…
Й, мов за бабиним верстатом,
Я сховавсь між бур'янів.

Мама, спершись на сапчину,
Також тата вигляда,
Крізь журбу густу, невпинну, -
Гарна, дужа, молода.

Погляньте в степ…

Погляньте в степ душі моєї -
Там сонце серця в світ сія,
В ріці життя цвітуть лілеї
І пахне Таврія моя.

Ота, що струнами колосся
Від ніжних дотиків вітрів
Дзвеніла арфою…
Подосі
Бринять мелодії старі

У небі пам'яті ясному,
Де ген на овиді ідуть
Степовики - несуть утому,
Їм навстріч дихає майбуть.

Погляньте в степ душі безкраїй -
Жахтять барвисто там сади,
Артіль бджолина в них збирає
Найароматніші меди.

Там птиць гастролі: є таланти
Й бездари (нерви ж бо псують).
Їм всім дозволено співати
На сценах саду і в гаю.

Там люди Таврії веселі
В обіймах бажаних робіт,
Там села в сонячній хурделі -
В ній день до ночі он пробіг.

…Погляньте в степ душі моєї -
Гряде реформ тупих орда,
Яку ведуть в тупик пігмеї.
Вождь, бачте, знак якийсь подав.

Й… застугоніли ферм готелі
І смертю зблиснули ножі…
Скрізь замість ферм клини пустельні
І можновладцям, як чужі.

А бур'янів в полях - отари!..
І кожен - жадібний сосун,
А злотом зерен не одарить,
Лиш сміття вітриська стрясуть.

…Погляньте в степ душі, краяни, -
Там ліс не тьмяних ще хрестів,*
Який мільйони серць поранив…
…Мо' хтось його садить хотів?!.

В степу душі дощі сльозинні
З хмарин печалі вдів ряхтять
Й на кожній трепетній листині
Яскріє сонячна печать.

Там десь за обрієм гуркоче,
Немов святий Ілля гримить:
Майбутнє мчить до нас… порочне…
Тож зробим чисте, як блакить.

* "Від нужди безпросвітної, синіх злиднів, од хронічного недоїдання, від потрясінь соціальних при новому Режимові (під прапором вільної України!) вимерло добрих 4 мільйони наших співвітчизників, ошуканих і підло загнаних у безодню жебрацтва". (Степан Колесник, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка. Стаття "Хижий оскал фашизму" в газеті "Сільські вісті" за 27 листопада 2007 р.)

Вечори в Чаплинці

(Диптих)

I
Тихий вечір

Яка тиша! Замри й не тремти!..
Цвіте зорями вечір пригожий,
По-навшпинячки ходять коти,
Аби тишу п'янку не стривожить.

Повінь тиші безшумно тече
В пітьми море розлоге, безкрає,
Ти схилилась мені на плече
І смакуєш уваги окраєць.

II

Самосвітлюється сад
У тьмі немеркнучим пломінням
Ясних суцвіть. О як я рад!..
А тиш розлуниста вечірня
Завмерло слуха солов'їв
І трелі в пам'яті нотує,
А сад од співу захмелів
І нас духмяністю частує.
Десь сміхотрелей дивограй
Звільнили з ніжних душ дівчата.
Квітник дівочий… Вибирай…
З них кожна знадами багата.
…Зірок розквітли нагідки -
Ну чисто… юності надії…
Зібрав би милій залюбки,
Але стежки туди крутії.
О! Хтось і Місяць увімкнув
Й поніс над мріями людськими
Його усмішку осяйну,
Й обійми світ йому розкинув.

Свято Весни

Запросила Сонце ніжносяйне
В гості новоспечена Весна,
Бо ж світило творить диво-тайни,
Суть яких ще мало хто пізнав.

Й задзвеніли висі неокраї
Від пташиних радісних пісень,
Райдугами сяють квітограї -
Дух медовий ластиться щодень.

Степ, в соборі неба, цілоденно
Причаща нектаром бджіл рої…
Степе мій, любові Ойкумено!*
Де ж поділись ратаї твої?..

Не бринять на святі солоспіви
Тракторів, сівалок і плугів,
Й тоне люд в печалях скороспілих,
Україна гине… Й час наспів

Пута безробіття розірвати,
Щоб нас голод праці не гойдав,
Щоб вимог строчили автомати
Всіх, хто вийде знову на Майдан.

15-18.03.2007

* Ойкумена, Ейкумена - сукупність заселених людиною частин земної кулі.

Про моє селище

I

Селище моє - бібліотека, -
На полицях вулиць - книги хат:
Однотомні є й багатотомні -
Їх розважно я читати рад.

II

Селище моє - це табір пасік
З вуликами різними домів:
В них гудуть про те, де ж брати взятки
Так, щоб кожен вижити зумів(?..)

Таврія осонцена моя

Глянь, руками променів ізнов
Обіймає Землю Сонце яре,
Щоб цвіла трояндами любов
І купались в морі щастя пари.

Таврія прихід весни стріча
З сіллю Сиваша й озимим хлібом,
Де в серцях горить надій свіча
І над кожним щирість сяє німбом.

Тут у вишиванках всі сади
І між цвіту - солов'їні трелі,
І каналів сіті, щоб завжди
В них ловились радості форелі.

У разках намиста із росин
Світяться берези, сосни, липи.
Тут у Сонця Степ руки просив
Й гору чаш його любові випив.

Світяться між віт плодів зірки,
Пахне медом крони кожен вулик,
Вітер степовий - полин гіркий,
Всякий плід до вуст гарячих тулить.

Дочка України - це моя
Таврія смаглява, добра й пишна -
Вся убранням з соняхів сія
Й аж до моря прогулятись вийшла.

Роботящі люди тут живуть
Й називають землю карим раєм,
Й дивляться з надією в майбуть,
А над ними жайвір ніжно грає.

20.04.2008

Балада про дівочу вроду

Десь-колись мені приснилась
Нареченої душа:
Почуттів зірки світились -
Вогнеквітом всі пашать.
В пітьмі шурхали таїни:
Грали в піжмурки ізнов…
І я, знаєте, наївний,
Здумав віднайти любов.
Місяць увімкнув ліхтарик
І удав, що він зрадів,
Та враз променем ударив
В мої вилиці бліді.
І помітила кохана,
Хто в єстві похід зверша,
Й мов од вибуху вулкана
Стрепенулася душа.
Спалахнуло, як світило,
Серце милої в пітьму -
Щось у нім ясне кипіло…
Зразу в розум не візьму.
Та насміливсь і заглянув,
Коли стежечку знайшов:
Переповнила кохану
Злотосяюча любов.
Підійшов, ковшем черпаю,
Променистий п'ю нектар
Й широчінь душі безкраю
Обійма п'янкий пожар.

Пісня про Таврію

Погляд, птах летять - Таврія...
Неокраї степи.
Луг небесний не старіє,
Віз чумацький скрипить.

Тут, буває, і радуюсь,
Тут і сумність терпів.
Й чого більш - не здогадуюсь:
Чи небес, чи степів.

Тут вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно
Й красна тут кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

Навесні тут спалахують
Ніжним дивом сади
Й сонце править монархію,
Хоч край світу піди.

Восени, замість золота,
Фрукти, овоч, зерно
Й усміхається молодо
З грон сочистих вино.

А вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно
Й красна скрізь кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

Тут живуть з діда-прадіда
Благ можливих творці.
Прийде, вір, доля радісна
В неозори оці

І у душах засвітяться
Ніжним цвітом сади,
Тільки вперто, щомісяця,
Ти до щастя іди.

Глянь, вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно.
Й красна, бач, кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

Хто ти, після цього?..

Заради любові, заради краси
Я кидав портфель твій на плечки худії,
Водив у кіно і троянди носив,
А в серці таїв соломинку надії.

І ось відтеленькав вдесяте дзвінок,
Й в танок повела ти якогось громила,
Й палала коханням, і видно - давно,
І ту соломинку за мить ним спалила.

18.04.2008

Після трьох операцій

Біль, звільна, кігті витяг з серця...
А чи надовго, чи на мить?..
Я на ціпок надії сперся
Й страх захотілось (радо) жить.

Лежу й боюсь сполохать тишу
І цей крихкий, без болю, час.
Лежу й зачаєно лиш дишу, -
А мисль: чи звір цей зовсім згас?

І шепоточок чую ніжний,
Тихіш вечірньої трави:
"Якщо ти в ямі смерті вижив,
То всім смертям на зло, живи!"

То шепотала мені віра
Й тримала підупалий дух
Попідруч, мов матуся щира.
Без неї вже давно б я струх.

Бува ціпами лиха й нині
Життя молотить, наче сніп,
Та віра шепче в розсвіт синій,
Аби від напастей не сліп.

Й промінно в розмисли так сяє,
Що видно мій подальший шлях,
Й співа пташня життєвим гаєм,
І різнотрав'я чути пах.

Чудовен світ

Чудовен світ пречистої любові:
Це наш земний, найбажаніший рай,
Це гіпнотичні чари веселкові
Очей твоїх - закоханих украй.

І це - моя любов вічнозелена,
Немов до України чи рідні,
Несу я їм, мов сонячні знамена,
Скарби душі тобі, тобі одній:

Від сонця серця - промені ласкаві
І золото поваги - від душі, -
У пристрасті палаючій оправі,
Яка не згасне, скільки не тушіть.

І в чорну пору буде пломеніти,
Допоки будуть в храм єства палать
Очей твоїх сяйнисті самоцвіти
Із подихом розвихрених багать.

...Чудовен світ пречистої любові:
Це наш земний найбажаніший рай,
Це гіпнотичні чари веселкові
Твоїх очат, - закоханих украй.