Ніжноцвітом духмяним
Сяє в обшири сад…
Край чумацький коханий
Юній весноньці рад.
Як йому не радіти:
Прикрашають блакить
Запашні самоцвіти -
Феєрверки суцвіть.
Рушником золотавим
Гра між плавнями Дніпр.
На рушник цей поставив
Ранок сонечка хліб.
В плавнях птичі гастролі…
Чую, в далеч ясну
Плинуть співи казкові,
Всі - на крилах відлунь.
Звідкілясь з високості
Ллється пісні ручай
У розкішно порослі
Хлібні ниви та в гай.
…Від краси воскресає,
Молодіє душа.
Диво з див неокрає
Світ весняний зверша.
23.12.1999
Жду, ой жду…
В чарі неба золотом сяйним
Грає сонця літнього вино.
Ти зі мною, мріяна, пийни
Хоч ковточок. Жду тебе давно.
Жду тебе на килимі піску:
Нам природа в позику дала…
Ще й в додачу річеньку вузьку
З скарбом риби - чистого срібла.
Миють верби коси тут щодня,
Ловлять щастя гуси і качки.
Тут піснями плавні всі дзвенять
В давні й наступаючі віки.
…Жду тебе я, любонько, прийди
В мій барвистий юності едем, -
Може, десь у загадках води
Ми від замка щастя ключ найдем.
20.01.2000
Зійди пречистою любов'ю
Пожежі диких маків і тюльпанів
Вітри весни роздмухали ізнов.
Жаринками пашать уста духмяні, -
Роздмухала їй буряна любов.
Пашать паланням сонячним любові
Твої слова - солодкі, як шербет…
В моїй душі лежать скарби казкові
І вже давно чекають лиш тебе.
Знемоглий геть роздільністю з тобою,
До замка насолоди звів мости.
Молю: зійди пречистою любов'ю,
Журбу з обличчя віями змети.
Іскринами уваги я осяю
Душі твоєї доброї житло,
Щоб там здоров'я - квітом сонцеграю -
І щастя - ніжним персиком - цвіло.
Повір: життя, сучасне і майбутнє,
Без тебе - рейс в човні з однім веслом;
Це - роздум на байдужім перепутті,
Це - дім, де верх борвіями знесло.
Поглянь, між нами промені стосунків
Єднаються у райдуги чуттів,
У музику шалених поцілунків,
А з нею зможем всі вали круті.
11.02.2000
Пала любов
Розтулилась квіткою кохана
Тільки в першу , ждану, шлюбну ніч:
Нас єднала цнота і пошана,
І любов світилась з юних віч.
Множились сім'я й дрібні невдачі,
Біди нам влаштовували січ,
Та чуття були у нас гарячі,
Як тоді, у першу шлюбну ніч.
…Вкрили скроні сріблені сивини
І шуліка смерті вже кружля,
Та любов пала вогнем кармінним -
Непорочним світиться малям.
4.07.2000
Осіння елегія
Плачуть в синьому роздоллі
Хмар медузи мандрівні:
Тонуть сліз прозірні перла
В непроглядній низині.
Плаче птаство в піднебессі,
У розлуку летячи,
З хмарок зграй печальних долі
Слізок падають дощі.
Плачуть росами дерева
В подушки ті листяні,
Які осінь їм поклала,
Лиш бракує простині.
Плачуть душі наболілі:
З віток-війок ягідки
Сліз гіркучих опадають
В світ байдужий, нестійкий.
…Цвіт очей ув оптимістів
Взявся слізьми сподівань…
Смутку птиці в сад душевний
Не присіли спочивать.
Спогад про матір
(Триптих)
Матерям-вдовам присвячую
I
Затремтіла в мами похоронна…
Й тріснула, мабуть, надій корона, -
Мати ж бо байдужими ночами
Чайкою самітньою кричала.
Їй здавалась темінь чорнокрила
Трунним крепом, хата - то могила…
А липкі страждання, біль, печалі
Кип'ятком всю душу затопляли
І з очей лилися ручаями…
Й це від них з тих пір в моєї мами
Біля віч русельцями мілкими
Залишились зморшки.
…Хто ж підкинув
Гіркість долі матері-матусі?
Гнів пече… На фото я дивлюся…
На чолі автографи помітні:
Розписались горе й лихоліття,
Борозенки вічні, що розлука…
Чом ти, батьку, в шибку не постукав?..
II
…Як мадонна, всим була красива…
Та, мов сіно, ти біду косила,
Нетрі суму працею рубала,
Затискала розпач між зубами.
Сталу вірність - сяючу перлину,
Бачив люд осудливий щоднини.
Ніби щастя, батька все чекала.
…Ах, красо! - пелюсточко зів'яла.
III
Мріла доля місяцем щербатим
Удові крізь туги чорні грати,
Нили спогадань ятрючі рани,
Гук тривог мур спокою таранив:
Билось серце в розмислів полоні
Й віч сонця від мук були червоні.
…Ой давно сонцятка ті погасли, -
Бо немилим був цей світ прекрасний,
Над яким ще грози війн гримкочуть
Й лун осколки душу рвуть жіночу…
1966-2002
Лист до матері
Сергій ЄСЕНІН
Переклад з рос. Миколи Тимошенка
Ти жива іще, моя старенька?
Жив і я. Привіт, тобі, привіт!
Хай сія над хатою, рідненька,
Несказанне сяйво в смерклий світ.
Пишуть, ти, ховаючи тривогу,
Зажурилась дуже по мені,
Що ти часто ходиш на дорогу
В старомоднім ветхім шушуні.
І тобі у мороці вечірнім
Бачаться примарища страшні,
Наче хтось мені в кабацькій бійні
Садонув під серце фінський ніж.
Заспокойся, рідна! Роззирнися…
Все те - маячня лише сумна.
Не такий вже я гіркий п'яниця,
Щоб, тебе не бачачи, сконать.
Я такий же ніжний, як раніше,
І спиняюсь в мріях лиш на тім,
Щоб від туги клятої скоріше
Повернутись в наш низенький дім.
Я вернусь, коли розпустить віти
По-весінньому наш білий сад.
Тільки ти мене іще до світу
Не буди, як вісім літ назад.
Не буди відмріяного знову,
Не хвилюй того, що не збулось, -
Надто ранню і утрату, й ранню втому
У житті зазнати довелось.
І молитися не вчи вже. Бога ради!
Більш нема в минуле вороття.
Ти одна і поміч, і відрада,
Й несказанне сяєво життя.
Так забудь же про свою тривогу,
Не печалься дуже по мені,
Не ходи так часто на дорогу
В старомоднім ветхім шушуні.
Прикмети вересня
Котячий рід нахабно пнеться в хату,
Всідається поближче до плити
Чи облюбує десь ганчірку м'яту,
Щоб уві сні у теплий вир пливти.
Собаки стукотять об стінки будок
Щоранку, не виходячи надвір:
Кусючі блохи їх неспокій будять
І холоднечі дмухає злозвір.
В качатники, в сажі той холод диха,
Допоки розгориться сонця піч…
Поодиноке листя пада стиха
В поділ землі. Майнула зграя пріч
Якихось розтривожених до краю
Журавликів. Поглянь, жива стріла
Летить у невідомість. Крила грають
Прощальний твір. Поглинула імла
Тривожність журавлину. Дикі гуси
Роздерли марлю тиші на шматки,
Промчав над головою килим русий
Горобчиків - співучий і меткий.
Пройшла ворон смолисто-чорна хмарка,
Прошита наскрізь списами промінь,
Пройшла, та небо довго й чутно карка…
…Скоріше в даль, неприязне, пролинь!..
Деінде светри в юрбах різно квітнуть,
На головах замаяли хустки.
"Прощай!" - сказали черевики літу.
Готує осінь шлях усім грузький.
Осіннє
(етюд)
Стадами оленів казкових,
Задерши голови сторогі,
Стоять всі в осені дерева
Вздовж берегів ріки-дороги.
Злегка кивають головами,
Рвучи тонку вуаль печалі,
Довкруж пташиними зграйками
Кружляють листики опалі.
Стерню живими килимами
Гаркава галич прикрашає.
Пливуть вітрильники хмаринок
У море неба неокрає.
* * *
Підпалила осінь білий світ -
Глянь навкруг: стобарвно скрізь палає…
І якщо придивишся як слід,
Впевнишся, що й диму геть немає.
А невдовзі - з дива - на землі
Тільки порох-добриво лишиться,
Та в душі, у кутику малім,
Спомину сіятиме жар-птиця.
* * *
Вже сива осінь журавлиними ключами
У вирій всі ворота розчинила…
Птахів хмарини розтривожено кричали…
Кружляла туга в небі різнокрила.
З хмарин смутенними перлинками дощинок
Спадали сльози птаства в опустілі
Поля й сади. У небайдужість душ дощило…
І наближались суму заметілі.
Тільки спомин…
Спогад в юність тече -
Бачу мить чарівну:
Дикий сполох очей
Поцілунком зімкнув.
Пам'ятаю ту мить,
Як утративши глузд,
Пив, як річка блакить,
Дикий мед твоїх вуст.
А ти, в розсипі кіс,
Маком диким цвіла,
А пожар в душах зріс
Й спопелив нас дотла.
…Вже жар-птиці - роки
Відлетіли давно:
Тільки спомин п'янкий
Манить в юнь - за вікно…
Про холостих
Незатишно у домі холостому, -
Під боронами взимку затишніше…
Складає в скирти він думок солому -
Ніякий писар їх не перепише…
А мріями - по світу походжає:
Щовечора, щоночі і щоднини,
Шукає між дівочим урожаєм:
А чи нема його там "половини".
А дівчина - в люстерці видивляє
Коханого - створіння наймиліше…
Надій у неї - море неокрає…
Ніякий писар їх не перепише…
Та раптом якось зовсім випадково
На мості долі стрілись калиновім,
Знайшли там щастя зразу дві підкови
І присяглись на шлюбнім рушникові.
І затишно у домі молодятам.
Здається їм, в раю - не затишніше…
А радощів - повік не передати -
Ніякий писар їх не перепише…
Срібноповні відеречка
Срібноповні відеречка
Від криниці до села
І любов в душі сердечка
Тихо дівчина несла.
Бо розхлюпати боялась:
Не так воду, як любов…
В голубих очей дзеркалах
Страх, за розхлюпи, холов.
Бо в коханні признавались
Їй ровесники щодня.
Та втікала від навали,
Женучи страху коня.
Бо нектар п'янкий любові
Берегла лише тому,
З ким у теремі вербовім
Ним осяяла пітьму.
Осінь
З очарування золотого
Із дзвінкострунних стиглих нив -
Ввійшла душа геть босоного
В злотоосінню казку див.
В нарядах царствено-розкішних
Сади шепочуть про весну
Й встеляють золотом доріжки,
Й торкають спогадів струну,
…Вдихали яблук аромати
Ми в роззолоченім саду
Й тебе - із сонцем - цілувати
Я не соромивсь на виду.
В гостях у мами
Анатолію Кичинському
Ворота сині, наче в небеса,
У моднім капелюсі хата біла,
Де саду рай хмарками нависа
Над мамою, що зранку ще й не сіла.
Богинею між ними походжа,
Її вітають квіту ніжні зорі.
Радіє мама: Буде урожай!
В росинах віч сяйвинки грають добрі.
Метеликом на сяйво дрібочу
І, як в дитинстві, радістю аж сяю,
Хоч над вухами блиска срібночуб,
Спішу, лечу до маминого раю.
Бо тут, в колисці рук, ще немовлям,
Сповитий весь любов'ю лади-мами,
Очатами невгавно розмовляв,
Бо в тій любові, мабуть, дещо тямив.
…Над мамою знов сонця корогву
Архангели несуть… То символ щастя,
Яке відчуть ми прагнем наяву.
(…Не всім діждатись в гості його вдасться).
…А нас матуся завжди вигляда, -
Ми символи для неї того дива,
Бо з нами - вся душею молода,
Хоч паморозь цвіте на скронях сива.
Між нами мама сонцем походжа
І променями пальців дарить ласки -
Поміж ляльок, машинок, ведмежат -
Й здається нам, що ми в гостях у казки.
Осінній пейзаж
Осінній день натужно йде у зиму,
На спині мокрі хмари несучи:
Несе їх в даль невидиму і зриму,
Де небовись у синій опанчі.
Довкіл стоять в халатах завжди модних,
О цій порі, дерева шелесткі.
І пишні айстри, притаївши подих,
Роняють тихо сльози-пелюстки.
Дивують світ красою ніжні, ярі
Озиминою ткані килими.
І сонця стан, у золотому сарі,
Під райськими сіяє ворітьми.
Птахів жене в розлуку розпач дикий…
(Сичать у душі близькі холода).
В безмовності лунають їхні скрики
І сум крильми безмежжя огорта.
Летять в майбутнє невмирущі мрії
Про радощі, про щастя осяйне,
Що зіркою на обрії все мріє
Й ніяк життя мого не досягне.
На Великдень
…І зорі крашанками, в мить одну,
Здавалось, пахнуть несказанно пряно.
…Велично пасху сонця осяйну
В собор небес несе набожний ранок.
…Дівчата з церкви, писанки немов,
Виходять із жінками в радість свята,
Промінячи до Господа любов
І вірячи у милість Бога свято.
…Й луною йде до купола небес:
- Христос воскрес!..
- Воістину воскрес!..
* * *
В таврійські прерії іду -
Пірнути в соняхів поезію:
Всі в золотім жахтять цвіту -
Тут голові не буть тверезою.
Все поле вуликом гуде,
Але немає в нім ненависті,
То славлять бджоли цей Едем,
Бо ж тут скарби пахкі й нектаристі.
І скільки оком не веди,
Побачиш сонячну поезію:
Тут пахнуть радості меди,
Якими лан й душа трапезують.
Ноктюрн
(усмішка)
Не за стіною дід буркоче, - ні…
То дальній грім в травневім небі грима.
Переді мною, наче уві сні,
Постала казка ночі ясно зрима:
Не темнота довкіл, - святий собор.
Свічками скрізь горять тремтливі зорі
Й богослужіння править, - ось їй-бо…
Поважний Місяць. В залі всюди хворі
На незбагненну пошесть (що в миру
Коханням зветься). Світять в пітьму лиця…
Сповідують тут віру всі стару…
В соборі цім нікому вік не спиться.
"Парафіяни" стало тут грішать,
Хоч Місяць їх за витівки ті судить:
Губами хрестять хлопці всіх дівчат
В уста і плечі, й палахтючі груди.
…Частіш, відправа розсвіту сяга,
Коли вже сонця плащаницю ранок
Виносить урочисто і снага
Закоханих веде додому п'яно.
2000
Сповідь холостяка
Запозичу ніжності у квітів,
У землі навчуся доброти,
Щоб любов майбутню напоїти,
Щоб сім'ю довіку зберегти.
Біля сонць людських сердець умлію,
Наберусь цілющого тепла,
Огорну ним обрану надію,
Щоб завжди трояндою цвіла.
Перейму у сонечка усмішку,
Бо щиріш її нема ніде.
Нею вмить кохану я утішу,
Якщо сум хмаринкою найде.
…Сподіваюсь суджену зустріти,
Роззираюсь повагом довкруж:
Їй віддам усі скарби нажиті, -
Як знайду характером таку ж.
1999
* * *
Ми не знаєм, де саме і в яку саме мить
Народилось повітря, щоб цей всесвіт зміг жить.
І не знаєм, коли ж то в чистих душах обох
Народилась огнистим розсвітанням любов.
Ці таїни одвічні геній теж не збагне,
Доки неба шатрище нас єднає одне.
Тільки знаємо всі ми: скрізь безсмертна любов -
В однім серці згоряє, в іншім спахує знов.
Пропливає осінь
Із-за кручі Чорногори-ночі -
Тихо човен сонця виплива
Й день промінь сяйнисті весла мочить
В океані неба, й синява
Капле з них на діаманти степу,
Що в росі на зелах мерехтять.
Край таврійський нуриться у теплу
Ніжно-золотаву благодать
Хвиль осінніх бабиного літа.
День в човні на весла наляга.
(Чаша чарів Таврії неспита
На дніпровських світлих берегах…)
Пропливає в човні сонця осінь…
Оглядають крила журавлі,
А надії наші ходять босі,
У чеканні люд весь обімлів.
У чеканні, як одвічно, дива,
Що і досі в нас не відбулось,
Та воно за обрієм вже диба
В перелунні скорбних відголось.
Небо душі
Відколи трон свій зайняла
В палаті пам'яті свідомість,
З її ясного джерела
Замість пітьми, точніш - натомість
Душі сяйнула висота -
Чуткого неба світ безкраїй,
Під ним криниця золота
Життя мойого виграває.
У небі цьому відтоді
Бажань чимало вже збулося,
Відквітли роки молоді
Й дозріли досвіду колосся.
Вогонь кохання відпалав,
Хоч жар ще маково яскріє
І мрій курсує пароплав -
В майбуть - від берега надії.
Хмарки печалі воронням
У небі, часом, кружеляють,
Бува, що крильми променять
Лебідки радості - розмаю.
…Душі сіяє висота -
Чуткого неба світ безкраїй
Під ним щомиті золота
Життя криниця… висихає…
Де ти, мріє золота?
Без тебе, мріє золота,
Ще не зустрінута донині,
У храмі серця - пустота.
Життям іду, як у пустині.
Думок пливе в ній караван -
Везучий зернята надії,
Печалі вітер завива,
Піском безживним даль рудіє.
Мовчать любові солов'ї
В садку душевному зеленім
Й кохання лебідь затаївсь -
Увесь в цнотливому натхненні.
У храмі серця - пустота…
Життям іду, як у пустині…
О, де ж ти, мріє золота?!
Я ввесь у пошуках донині.
Згас поет…
Святій пам'яті В.Пузиренка -
Людини, Поета, Товариша
Блискавкою душу обпалили,
Вдарили грозою по єству
Пізні повідомлення (й щосили
Сутність струсонули не черству):
"Вмер Поет… Володя Пузиренко"…
Син таврійських сонячних полів…
Німо плач, Евтерпо, музо-ненько!
Він тебе, божественну, лелів.
Стогоном придушеним, здригливим
Сам в печері ночі я сиджу…
Згадую ріки життя розливи, -
Бачу там невтішності іржу.
Бачу: в човні хати - на Попова* -
Ми удвох, між хвилями рядків
Власних віршів… Зірка вечорова
Шле у настрій наспіви п'янкі.
…Як бриніли жайвори надії
В ярій висі творчості небес
Барда молодого, у замрії…
(Сум в куточку серденька шкребе…)
Зріс на хлібі мудрості простого
Жителя сільського і розцвів
В сяйві розмаїтого чертога -
В замку нив, ясніючих садів.
З неба поетичного Вкраїни
Віршів журавлі в тепло сердець,
Барда солов'ї і жайворини,
Линуть, - в нашу пам'ять навпростець!
Линуть - у безсмертя! Навпростець!
…Згас Поет, у висловах розкутий,
Мови Кобзаревої плече…
Тьму скорботи ввік не прозирнути…
Біль вогнем негаснучим пече…
Скрізь фонтани - вербоньки плакучі -
Ллють, здається, сліз гірку ропу,
Музи, із парнасової кручі,
Плачуть близ могили в ніч сліпу.
…Тьму скорботи ввік не прозирнути…
Сонце в тьму сльозиною тече…
Згас Поет, у висловах розкутий
Мови української плече.
* Вул. ім. Попова, 24 - в Чаплинці, де жив тоді ще не член Спілки письменників України В.В.Пузиренко
Спогад про дитинство
(Фрагмент)
Миколі Братану
Скриплять суглоби дерев'яні
І, мабуть, боляче гарбі, -
На ній везуть дари з баштанів.
В ярмі, корівоньки рябі.
А ми з сестрою на ряднині,
То був наш килим-самоліт,
В тумані місячнім проміннім,
Де можна серцем розімліть,
У мріях-вигадках витаєм,
До тітки в гості їдучи,
Барвистим осені розмаєм -
Із шат з оманної парчі.
Ген місяць коржиком звабливим
І свіжим печивом зірки
Ряхтять на сріберні оливи
На повоєнний час гіркий,
На постоли і на онучі…
З трофеїв скроєний сіряк,
У сяйві гудзиків блискучих,
Не гріє бідність аж ніяк.
…Десь півень радість виливає,
Що ще не вкинули в чавун,
Крайнебо сяє квітограєм
І чути музику живу…
І ось, над тьмою, передранок
Знамено сонця розгорнув.
Всміхнулись плавні дерев'яно,
Збудивши галич ворону.
На вежах гнізда он лелечі,
Як перевернуті шапки,
Бешкетом кинуті малечі,
А з саду лине дух п'янкий.
В полоні муру дитбудинок
Підранком-лебедем ячить,
Очима вікон безупинно
Благає: - Дайте нам харчі!..
Навпроти - тітчина хатина,
Обвита лісою, пливе
В сльозу гарячу, удовину,
Торкає душу за живе.
І верби витяглись угору,
Вік виглядаючи мене,
В очах з роси - полин докору…
Карта і листячко журне…
…Скриплять суглоби дерев'яні -
Додому котиться гарба,
Везе віночки із тарані,
Від щастя весело стриба.
1998
Доцвітають сади…
Доцвітають сади. У колисках із віт,
З пелюшок пелюстин, усміхаються всім
Немовлята-плоди, прикрашаючи світ,
Сну змиваючи клей у ранковій росі.
Їх купає весна в ніжнім сяйві промінь,
І щоночі, й щодня, в ароматі п'янкім…
Крижнем рік промайнув.
Де ж ти, мила? Прилинь!..
Устромилися в даль віч невтомні п'явки.
Виглядаю всякчас. В хмарах мозку гадки
Блискавками ряхтять: "Розлюбила чи ні?!.."
І на веслах думок час долаю прудкий
В небезпечно-хитливім надії човні.
Вишивальниця
Ларисі Петрівні Олішевській,
з с. Преображенки, присвячую.
Її творіння побували на районній,
обласній і республіканській виставках.
З джерела душі на рушники
Гордо випливають вишивані
Лебедини, в безмір гомінкий,
З плавнів, на рожевім розсвітанні.
І лебідки ніжні між латать
Поруч линуть, в міру величаві,
Золотисті квіти синю гладь
Диво-промінцями уквітчали.
А чоло творительки чудес
Схоже на досвітнє видноколо,
Коли ось-ось-ось у вир небес
Зрине лебідь сонця й доокола
Спалахнуть, з росинок прозірних,
Грона блискотючих діамантів…
Навкруги, земляче, роззирнись:
Родяться ще твори елегантні.
Боюсь боятись…
…А шлях вузький, рівчакуватий,
Веде мене по крутизні:
То вверх, то вниз велить ступати -
Пообіч прірви мовчазні.
Ще й часом хмарища вирують
Клубисті, темні, грозові;
Ще й блискавки мій хід шмагують,
Аж ляскіт мчить по мураві.
Бува, життя очам колючим
Чорнезна заздрість обведе,
Мов кулеметом, і беззвучно
Стрекоче в серце молоде.
Бува, вкида із кручі горя
В розпуки згубну круговерть,
Та сили духу розпач борять
Й вогонь нескори оживе,
І золотим кущем палає
В душі, і шлях мій осява.
Й шумить життя довкіл безкрає,
І щухне лютість грозова.
І світ квітує розмаїтий:
Десь спопеліли блискавки…
…Боюсь боятись трудно жити,
Хоч вік нуртує нелегкий.
Одвічне
Здійнявся ночі чорнокрилий птах,
Лишивши у гнізді крайнеба крупне
Одне-єдине та зате суціль
Червоно-золоте сяйне яєчко.
Небавом вчувся шкаралупок тріск
Й проклюнулось пташа в пушку жовтавім,
А через мить в синющий вир небес
Птах знявся тихоплинно й величаво.
Незмірні крила золотом промінь
У всесвіт неосяжний засіяли,
Роняючи пір'їнки-промінці
На смуглий оксамит полів вагітних.
А ввечері, стомившися украй,
Жар-птицею сіда він в постіль степу.
Та в досвіт, знову, чорнокрилий птах
Несе одне-єдине те яєчко.
1985
Мелодії весни
Василю Мелещенку
Простягся промінчик у серце моє:
Весна сонцю пісню на нім виграє.
І всотує ранок надніжність струни,
І слуха: в якому ж то вусі дзвенить?..
Бринять такі ж струни між віт у саду…
О чую, басолями бджоли гудуть
У вуликах крон в світ розквітлих дерев.
І чуть, - соловей перші ноти бере,
Щоб в душі акордів красоти розлить.
Цить!.. Жайвора співи дарує блакить.
Помовч, мій земляче! Почуй, як кує
Зозулею серце моє і … твоє,
Бо в повені світла вирує життя,
А в нашій уяві картинки мигтять:
Іде в людські долі месія Майбуть,
Щоб всі негаразди змогли ми забуть…
…З небес льоноцвіту спива мед-нектар
Весняного сонця бджола золота.
Блискоче промінчик у серце моє:
Весна сонцю пісню на нім виграє.
Так і живу
На струнках вій скорбота грає
Й течуть мелодії струмки
В безодню суму - серця гаєм
І дух від них іде гіркий.
Полин за них солодший втричі…
Жар-птахом сонечко сіда,
А вечір пір'я з нього смиче
І розсипа в своїх слідах.
І з поля пам'яті до хати
На посиденьки знов ідуть
Колишні дні, бідою м'яті,
І поглядають у майбуть.
А ще всідаються до столу
Печалі сиві і жалі,
Горя-великі і малі,
Розпуки давні - в сутінь кволу.
І розпинають мою душу
Знов на самотності хресті,
І я терпіти все те мушу
За долі витівки пусті.
…Ой, забивають цвяхи болю
В усі таємини душі
І не дають стогнати вволю…
Кати холодні, як вужі.
Та коли тьму проклюне промінь
І сонця птах у світ сяйне, -
У хаті чуть надії гомін,
Що знов зніма з хреста мене.
Березень 2008
Летять хмарки…
Летять, летять кудись хмарки
Печалі і скорботи,
У день морозний і в жаркий
За вітром і супроти.
Летять, чорніші від ворон,
І стайно, й поодинці…
Їх жоден вітер не зборов, -
Настирні ж, як ординці.
Летять і зирять, мов круки:
"На кого б це напасти?..
Ага… Закоханий, стрункий,
Високий і плечастий…"
…Йде наречена - цвіт весни,
За нею - чуть машину…
Й хмарки шепочуть: "Ну, засни,
Водію, на хвильчину…"
…Удар і скрегіт… І юнак
Побачив мент пригоди…
Й від болю в грудях вмить закляк…
До неї ж він приходив…
Його обсіли враз хмарки
І радісно, й старанно
І очі, й душу вкрай гірким
Заповнили туманом.
А інші… далі он летять -
І стайно, й поодинці…
"Комусь залишимо печать…"
(Бездушні, як ординці…)
…І тужу за минулим…
Вечір Місяць ввімкнув
Й зір сяйливе намисто,
Й тьму розбавив сумну,
Й стало в світі врочисто.
І при цих от свічах,
В донебеснім палаці,
Зустріч хлопців й дівчат,
Й поцілунки гарячі.
…Вимкнув ранок зірки
Й переноску - Світило -
Увімкнув і яркий
День здійнявся стокрило.
Він ввімкнув і квітки,
І прозорі росини,
Й степ таврійський гінкий
Став казково пломінним.
Десь в підхмарнім раю
Ніжну пісню ввімкнули…
В чарах краю стою
І тужу за минулим:
Хлібородні лани
Ронять роси солоні
Й тавричанин поник,
Й снять степами долоні…
Ні дівчат, ні жінок…
Й поле вже не співоче
Як колись.
Степ замовк…
Лиш деінде рокоче.
Дещо про поезію
Мов ранні роси на галузках,
На вітах звивин слів разки
Висять… В них світу шир погрузла
І тихо в'яжуться думки.
З них виділяється найстарша
Й шикує в речення загал.
Й хоч в неї влада є монарша,
Проте тут розум генерал.
Він розставляє за ранжиром
Слова і строфи у ряди
Й дає натхненно - командиру -
Наказ: - Думок цей сад гляди!
Хай зелениться і квітує,
Й під сонцем серця дозріва!
Хай смислу рій пилок тасує
Й добром запліднює слова. -
І поливає те натхнення
Росою поту й сліз душі
Ряди квітуючі й зелені.
…Вітри байдужжя, не тушіть
В саду пожеж ярких - кохання,
Любові, пристрастей ясних!
Бо прийде збору мить остання
І буде сумно там без них.
А з ними - скрізь - плоди поради,
Розради, радостей, краси
Зростуть і хтось зірве й посадить
Їх в своїм серці, як даси,
Поете, сповнених нектару
І полину правдивих слів.
Твори ж поезію стожару
І хай луна промінний спів.
Споконвіків було це так
Весна спровадила ледь зиму,
А, глянь, багаття запашні
Уже розпалює, без диму,
Скрізь на бузках, на цілині.
В очах дівочих тайни квітнуть,
А хлопці прагнуть розгадать
Й плекає кожен мрію світлу
Про найсолодшу благодать.
Й повірте всі моєму слову,
Споконвіків було це так,
Поназакохуються знову,
Понаціловуються всмак
І наковтаються чар-хмелю
Любові з усток-жаренят,
Які пашать у неба стелю
І про кохання жебонять.
Не догукатися матусям
До слуху-послуху дітей,
Бо ж в душах їх вогонь зметнувся -
Любов трояндами цвіте.
А восени засяють фати,
Мов на калинах ніжноцвіть,
Ну а тепер ось тиші спати
Юнь заважає… мимохіть.
* * *
Проглядаються в завії
Ледь-ледь-ледь дахів зонти -
Я промацую ногами
Шлях під снігом: як пройти.
В кучугури - див скульптури:
Лободу, щирець, курай
Обернув зими син третій.
Вітре, туш йому заграй!..
Загрузаю по коліна
В білу казку у степу.
Перегавкіт десь почувся,
Наче в тиху ніч сліпу.
О - село!.. Довкіл дерева -
Біломармурні стовпи!
Лютий з вулиць і городів
Всіх чудес музей зліпив:
Хати - пасіка незвична,
Вир сніжинок - бджіл рої
Й колядує кіт у вікна -
Лиш на задніх він стоїть.
Кожна шибка - то картина.
В кожній - папороть росте
Темно-сивим оксамитом:
Це мороз створив пастель.
Горобці в окопах стріхи
Шелестять, але мовчать:
Їм на дзьобики поставив
Лютий холоду печать.
Проглядається в завії
Слуг нечистого розгул -
То ворони в сніжки грають:
Їм начхати на пургу.
