Весна

На сопілках променів заграло
Сонечко ранкове в небеса,
Де щербатий місяць, мов орало,
Серед степу сині вигаса.
Цвітом абрикосовим всміхнулись
Оченята квітня молоді:
Він теплом дихнув у груди вулиць,
Що промерзли в стані холодів.
Наче бджоли з вуликів, гайнули
На городи сім'ї тавричан,
Попрощавшись з покоєм минулим.
Їх майбутнє радо зустріча.
На зіниці мушку ще дівчаток
Знов беруть зелені парубки -
Мода ця ще з правіку зачата
Й нею користають залюбки.
Дітвора осончена щебече -
Наші споконвічні солов'ї.
І гніздечко вигляда лелече
З вирію крилатих хазяїв.

 

Персик за вікном

Цвіте надніжно персик за вікном -
У кучерях вершини сонце грає…
Тебе, кохана, втрачену давно,
Нагадує - і дні, що схожі з раєм.
…Лице рум'янцем персика цвіло,
Волосся золотаве сонцем грало
Й спадало ковилою на чоло…
Як жаль, що райських днів було так мало.
Струмило тіло весен аромат,
Сонцята віч квітинку серця гріли…
Ой хто ж в розлуці нашій винуват?!
У тьмі печалі сяє образ милий.
Цвіте надніжно персик за вікном -
У кучерях вершини сонце грає…
Тебе, кохана, втрачену давно,
Нагадує - і дні, що схожі з раєм.

 

Боюся полем пам'яті ходить

Боюся полем пам'яті пройтись,
Бо спогадів скрізь міни там зариті.
Хоч знаю, поржавіють і колись
Рвонуть, не давши в радості згоріти.
Петляю полем петлями песця,
Аби на спогад-міну не попасти.
Проте в очах ще полум'ям блистять
Хати війни і сльози вдів нещасних.
Петляю та, бува, вряди-годи,
Оступляться… обпалені війною.
І вибухають сховища біди,
І присипають тугою клейкою.
Боюся полем пам'яті ходить,
Бо спогадів скрізь міни там зариті.
А хочеться ж пірнати у блакить
І України розквіти уздріти.

 

Казкові дивоцвіти

Весни казкові дивоцвіти…
(Натхнень сяйнисте джерело)
Несила їх не полюбити -
Від чару й серце розцвіло.

Садочки - зaмки насолоди:
Медами пахне чароцвіт,
Красою душу благородить…
І всі скарби ці - дармові.

І все це - ненька Україна…
На черзі - щедрий цвітопад,
Ручайцем пісня жайворина
В життя дзвінкоче навздогад…

 

Монолог оратая

Позoрюю чорнозем, позорю'ю,
Вдихну озонні запахи ріллі,
Зустріну святість сонця золотую
І поклонюсь, як Богу, до землі.

Засяють рос перлини отяжілі,
Зависнувши намистом на гілках.
У лісосмузі - в листя заметілі,
Де кожен лист чорноземом пропах.

Наповниться по вінця степ широкий
Хлющем проміння.
В спаленці душі
Прокинеться невтомний мій неспокій
І запряже знов плуга на межі.

…Позoрюю чорнозем, позорю'ю,
Вдихну озонні запахи ріллі,
Зустріну святість сонця золотую
І поклонюсь, як Богу, до землі…

 

Душа Тарасова щоразу…

Література і мистецтво -
Це два Шевченкових крила.
Могуть обох їх велетенська
У небо слави дух звела, -

Дух українського народу,
Бо й сам він духом теж титан.
В гарячу пору і в холодну
Над Україною вита

Святим архангелом небесним
Його згорьована душа…
Цікаво їй: чи край розвеснивсь,
Чи й досі гніт в ній суд зверша?

Чи люди в ній усі веселі -
Із щастя зайчиком в очах?
Чи сяють зорями морелі?..
Чи рід ратаїв не зачах?..

Душа Тарасова щоразу
Все сподівається уздріть
Життя пристойного оазу
Серед уярмлення століть.

 

Слово з окопів дитинства

(Уривки з циклу)

Пам'яті Володимира Куликівського

Мов забігані діти, мої спомини сплять
У куточку душі - на м'якому дивані...
Й зразу видно по всьому, що живуть там на "ять",
Бо обличка у них, як зірки осіянні.
На екрані уяви я їх бачу усіх,
Та не хочу будити й тривожить нікого,
Бо минуле для них - не солодкий пиріг,
А дозрілі плоди лихоліття гіркого.
Коли ж спомини часто чують й нині крізь сни
"Тьотю, дайте на хліб..." у селі чи в Херсоні,
Прокидаються зразу й не сплять в сяйві днин
І ридають ридма в хвилі ночі безсонні.
Тож, із дозволу їх, як дитина війни,
Розкажу молодим, як тоді ми жили,
Як в катівні біди в час занадто сумний
Виживали у ній, хоч був кожен малий.

 

* * *

Наче вибух нежданий вночі,
Вість про напад раптовий фашистів
Потрясла ввесь Союз, трясучи
Наші душі невинні й пречисті.
...Небо доль затяглось на грозу,
Хмари диму на схід насувають -
Від пожеж, бомбувань все повзуть
У держави тривогу безкраю.
Перші краплі біди з тих хмарин -
Похоронні - місцями упали
Й утворили струмочок один,
В нім спокою поплив лист опалий.
Потім зливи такі почались.
Що струмки обернулись річками...
Затягнулась густіш небовись
Й вже річки в море Горя стікали.
А від крові з боїв й сліз удів
Стало море червоно-солоним.
Над ним жах літаками гудів
Щодоби, що аж душі хололи.
Все рясніш "похоронки" ішли
Й море те океаном зробилось...
Ввесь Союз-океан, без мілин.
Скільки ж люду в біді тій втопилось (?!..)
Дітвора лиш була на плаву, -
Несвідомість всіх лих нас тримала,
Ось тому я і досі живу,
Хоч тепер в серці рана чимала.

 

1946-1947 роки

Взимі долали сходини круті
Свого буття, більш пухлими ногами,
Поїли всіх собак і всіх котів.
Й слабкі були, що навіть й не стогнали.
Одвічних годувальниць - гурт корів! -
Здали ножам розпуки на поталу:
Останній вогник вижити згорів...
(Й так до весни дочапали помалу).
Напровесні, як "суслики" свистять,
(Де між пшениць росинок діаманти)
Ми голодом ловили їх життя,
Аби своє від смерті врятувати.
...Побільшало на цвинтарі могил,
А в душах неутішної скорботи.
...Противитися монстру не могли:
Той геноцид ніхто не міг збороти.

 

* * *

Ще більше б нас в полон взяли б ями,
У глиняні убравши сповитки,
Якби в хустках заплаканих мами
Не кутали в любові пломінкі.

 

* * *

Ми з окопів - "пісочниць" - сирих
У "біноклі" із гільз в синь високу
Позирали... як сонце горить...
(Бо знудились за ним в ту толоку,
Що криваві вершила жнива,
Й в хмарах диму коптила світило)..
І козельці з нас кожен жував
Й голі спини нам сонце гнітило.
"Пообідавши", грали в бої,
Із трофейної зброї "стріляли"
Й були "вбиті" - "чужі" і "свої",
Але більше "чужої навали".

 

* * *

А в степу, крадькома, на зорі
Колоски в росах сліз ми збирали.
Кожен колос життя нам беріг,
Хоч довкруж гули й смерті завали.
Нам об'їждчик на спинках слабких
Полишав візерунки криваві
Та пекучі, немов блискавки...
А найбільш діставалось в облаві.
Між гарапників - купки житят
Тремкотіли, як в сільцях зайчата.
Ті малі й досі в душах ячать,
Хоч епоха нова вже зачата.

 

* * *

Коли ж школа нас першим дзвінком
Іскликала, як квочка курчаток,
Поодинці ми йшли і гуртом:
Більш босоніж і дуже завзято.
Мені ж дядько Микола - чинбар -
Постоли таки зморщив добрячі,
Щоб скарби різних знань я придбав.
(Я йому, при нагоді, віддячив).
Лиш по книжці на кожен предмет
Тільки вчителька мала й додому
Почитать всім давала й, бігме,
Ми вертали їх в часі крутому.
Замість зошитів учням усім
Видавали пожовклі газети.
В усіх класах вождь Сталін "висів"
І вдавав, що до лих непричетний.
Хоч подбав, щоб до школи ходив
Кожен учень, від злиднів прив'ялий, -
Щось варили із сої й води -
Баландою "добро" те прозвали.

 

* * *

В постолах і сім класів скінчив
Й білі туфлі мені парусові
Взяла мати, хоч був ще "нічим"
І в майбуть я пішов в тій обнові.
...Постоли ж тридцять років беріг
Й бережу ще у серця музеї,
Мов турботами стертий поріг
Ще дідівської хати своєї.

 

Росли ми...

В глибоких борознах траншейних
Де предки встигли напоїть
Землицю кров'ю, - горь мішені -
Росли ми - діти лихоліть.
Росли ми з попелу надії,
В якім ще жеврів жароцвіт.
Той попіл в пам'яті сіріє,
Неначе плями жирові.
Словами усної молитви
За нас благали матері,
Щоб вчила нас біда створити
Для ловлі щастя ятері.
...Разом з корівками орали, -
Вели в майбутнє борозну
Під теплі жайворів хорали,
Їх мелодійність чарівну.
Скидали жито ми з косарок, -
Не в стаж робочий трудодні -
Допоки сонце не згасало,
Хоч в скронях пульс аж стугонів.
Й хоч по 13 й менш годочків
Було сирітській дітлашні,
Та спали, майже всі, щоночі
В степу, в постелі запашній -
З перин копиць й з небес - вкривало.
Коли ж йшов досвіт напролом,
Замість курантів нам звучало
Перепелине "Підпадьом",
Що означало - "Всім підйом!".
Росою сон липкий змивали
Й босоніж, в стернях, навпрошки
Ішли під променів обвали,
Де пахло щастя - галушки.
Поївши, в праці плуг впрягались.
В жнива ужинок золотий
Волами й кіньми намагались
Скоріш до току довезти.
Як сонце в небі, й дня спочину
Не мала боса пацанва
Й кляла війну оту злочинну,
В труні якої почива
Веселість нашого дитинства,
Веселість вдів і матерів,
І наречених - без шлюбдійства -
Із міст, слобід і хуторів.

 

Взимку 1941

Чорну косу розпустивши,
Бабця Мотря* - край села -
Разом з настроєм найгіршим
До колодязя ішла.
Вслід поштарка погукала
І вручила їй конверт.
...Прочитавши, та упала:
Вмерло в ній усе живе.
І на сніжнім простирадлі,
Лиш на мить мені здалось,
На тій бабці безпорадній
Щезнув чорний чар волось
(...Біле з білим геть злилось...)
Й замість слів у похоронній
Були - гільзи з-під патронів.

* Мотрона Семенівна Тур - моя бабуся по материнській лінії (автор).

 

 

В ...сорок п'ятім

В ...сорок п'ятім не всі
Лиця щастям цвіли
Пам'ятаю, хоч був
Я ще дуже малим.
Мій татусь не вернувсь
З жнив кривавих війни,
Не світнув у серця
Його усміх сяйний.
Не осяяв потьма-
рені сумом кутки,
Не побачив, як син
Став, мов зайчик, прудкий.
В ласо рук не спіймав
Його в спритнім бігу,
Пташенят-кулачат
Не відчув суть благу.
Тож як хоч ти крути
І хоч що ти візьми,
Все дитинство моє
Геть просякло слізьми.
І у кожній сльозі
Щем за татком горів -
При ранковій зорі
Й при вечірній зорі...
Та скорботи ропа
Й ще пече, як пекла,
Бо ж татуня свого
Не пізнав я тепла.
Але в тому татунцьо
Не має вини:
Крематорій годинника
В грудях спинив...
Таїну цю відкрив
Свідок - татів земляк.
З тих пір в серці моїм
Біль, як міна, закляк.
З ним і в радість, і в сум
Полем долі ходжу
Й часто спльовую з уст
Міни тої іржу.
В мислях Бога молю,
Щоб відвів од біди,
Щоб народ, мій між мін
По життю не ходив.
Щоб не став косарем
Жнив кривавих війни,
Щоби щастям світивсь
Його усміх сяйний.
...В ...сорок п'ятім не всі
Лиця щастям цвіли.
Пам'ятаю, хоч був
Я ще дуже малим.

 

* * *

Приходять часом у в'язницю сну
З давно вже неіснуючого саду
Дерева... й чуб зелений листя мнуть
І обступають спереду і ззаду.
Найстарший із десятка абрикос
Пита, чи пам'ятаю я і досі,
Як ми із сонцем в гіллях сміємось, -
Після війни - обоє голі й босі.
А яблуня, схилившися, пита,
Чи пам'ятаю, як щоденно зранку,
Чи то погода, чи сумна сльота,
Я бинтував їй туго кожну ранку
Від ос осколків.
Груша підійшла,
Заквітчана вінком ясного цвіту,
Вклонилася доземно спроквола
Й почув я мову несказанно світлу:
- Чи не забув, як в полум'я війни
З тобою в серці батько слізно рушив,
А плач твій крок його на мить спинив
І ти подав йому з долоньок груші -
Ті падалки, що в листях збереглись,
А мати, почорніла не від спеки,
Слізьми яскріла в зблідлу небовись,
А із грудей лунав невтішний клекіт...
- Чи не забув, як в затінку моїм
На ковдрі з листя, випроставши ноги,
З патронів, мін-цяцьок тоді твоїх,
Ти у майбуть вимощував дороги?..
- Все пам'ятаю, любі, ось - клянусь! -
У відповідь кажу сяйному саду.
Хоч у житті я тричі вже дідусь,
Не забуваю музику всіх раду.
Я ж на плечах гіллячок ваших зріс,
Бо маму полонила в полі праця,
А тата зжер у печі смерті біс...
Ще й нині крематорії ті сняться.
Я пам'ятаю, красень-абрикос
Ненавистю зламав фашист у танку
І соку сліз немало пролилось
З відкритих ран од ранку і до ранку.
- Спасибі тобі, друже, за усе! -
Сказала, поклонившись, ніжна груша.
І я проснувсь, а день уже несе
Знамено сонця, щоб у наших душах
Не гас ніколи вогничок надій,
Надій на кращу долю і на щастя.
Отож, земляче, вижити зумій:
Крутись-вертись, і досягнуть щось вдасться.

 

Прошу, пробач...

(до молодшого друга І.І.Повшука)

Мене ти дуже не вини,
Що часом гнів кипить у крові:
Мою колиску в дні війни
Гойдали хвилі вибухові.
...І кулі тьохкали мені...
А це - не трелі солов'їні.
А я у ямі, у багні,
Млів на колючій кураїні.
...І на канікулах з трудів
Вертався в пору споночілу,
Щоб восени купить зумів
Прості штанці та сорочину.
А як спустила дух війна,
Напівсирітством полонений,
Пізнав полин його сповна,
Не відав правил гігієни.
Коли ж у юності путі
Здолав слизькі і крутогорі,
Узнав найгірше у житті:
...Ковтнув ...татуся ...крематорій...
Печусь за ґратами біди
І в незалежній Україні,
Бо скрізь, куди ти не піди,
Страждають люди безневинні.
То ти вже, друже мій, пробач,
Що часом гнівом закипаю:
Не скуштував життя калач...
Наївсь лиш... сонця короваю.

 

До всіх, усіх!..

Я - Перше січня. Рік новий
Мені - довіреній особі -
Сказав: - Ти сумніви розвій,
Що я прийшов - в ясній оздобі.

І поздоров, як слід, людей
Від мого імені й так далі… -
Отож, чуй, плем'я молоде,
Мене крізь хмарища печалі.

Бажаю вам усім робіт -
І до душі - по вік пенсійний!
Здоров'я, в радості й журбі,
У час зимовий і осінній! -

Бажаю вам таких зарплат,
Щоб вистачало й на Канари!
І непрокурених дівчат -
Хай Бог духмяними одарить!

Любові! Щоб спирало дух
Усім від щастя й насолоди,
Щоб від пісень веселих глух
Край український дивородний!

На все відведене життя
Пенсіонерам я бажаю:
В здоров'ї будні хай летять
Серед внучаточок врожаю!

Аби на пенсії свої
Придбали вбрання і валізи,
Щоби майнуть в чужі краї -
В багатомісячні круїзи!

Хай мають діти всі батьків,
Садки відвідують і школи,
Хай долі будуть в них легкі
І небо чисте, як ніколи!

А інвалідам щоб жилось,
Ніби за пазухою в Бога!
Щоб не образив хтось когось
Й не осудив даремно й строго!

Щоб і з води вам, і з роси
Зростав омріяний достаток,
Щоб ви жили в усі часи
Красиво, гідно і багато!

 

Осіння мозаїка

* * *

Устами сонця осінь заціловує
Удавано закохано мене,
Хоч подихом у пору вечоровую
За комір холод сумнівів жене.

 

* * *

Ладить осінь із пір'я опалих листів
Для сніжинок узористих ложе.
Отяжіло із айстри метелик злетів,
Спивши з росами сонечко гоже.

 

* * *

Жовтень довкіл напинає
Плутанку-сіть з павутин:
Ловить людську неуважність
Й тихо услід реготить.

 

* * *

Цвіте асфальт барвистим листям -
Осінній розпис-маскарад…
На нім горіхи діти чистять
Й сія каштанів шоколад.

 

* * *

Притуманились дороги.
На думки туман наліг.
Підпасаються корови
На обочинах доріг.

 

* * *

На незагнузданих вітрах
В'їжджа в село лукава осінь.
Пожар садів хоч не прочах,
Тремтять вони і голі, й босі.

 

* * *

Мозаїкою листя замасковує
Натоптані до милої стежки
Злотава осінь. Вітер колискової
Співа мені в розлуки час тяжкий.
Терпінням в джунглях наймів повирубую
До Таврії коханої тропу,
З лебідкою зустрінусь ніжнолюбою
Й любов'ю змию прикростей ропу.

 

* * *

Бездомний вітер шаркає в саду,
Факіром листя вгору підіймає,
Що в кобру обертається руду
І вихриться у небо неокрає.

 

* * *

Добігає кінця заосінений день,
Сонцевир золотий пригасає,
Кара ніч за крайнебом нечутно вже йде,
Хоч ще обрій цвіте квітограєм.

 

* * *

Спресована й густезна темнота
Минулий день в темницю зачинила -
В ній томиться і осінь золота,
Й душа моя - від суму почорніла.

 

* * *

Ковтаю холод ранку замість чаю,
В незнане майбуття своє спішу.
Ні хвилі, ні хвилиночки не гаю…
(А… раптом знов навішають лапшу?..)

 

У тім проклятім сорок першім

Земля від вибухів стогнала
І стогін той в серця краян
Впивавсь загостреним металом,
А кат від радості сіяв.

Ридали полум'ям діброви,
Ліси, переліски, гаї…
І білий світ бинтом багровим
Ставав од крові, й ще стоїть

Вампір війни перед очами,
Що сни дитячі все терзав…
Здавалось, небо в ніч кричало
Ротами зір. Стрільби гроза

У хмарах диму не вгавала.
Зі злоби Заходу неслась
Презирства чорного навала,
З думками перлась про запас:

- Весь люд небажаний понищить, -
У крематоріях - спалить!.. -
Та дух нескори наш найвищий
Ширяв в майбутнього блакить.

 

Вернути не можна

Афганська війна зорі тисяч життів
У пеклі двобою жорстоко згасила,
Хоч падати в морок ніхто не хотів:
Вернути не можна, забути несила.
У вдів і рідні той афганський вогонь
Палає у душах постійно, щосили
І палить серця палахтіння його…
Синів не вернути, забути несила…
А скільки в колясках біди ми калік
Сльозами відчаю і суму зросили…
Втопилася радість в печалі навік…
Вернути не можна, забути несила…

 

Три сонця

Сказати вам, люди, не зайво:
Мені ждане щастя сія
Північним ущербленим сяйвом…
Така, видно, доля моя.
Та в небі життєвому сяють,
Відколи в свідомість ввійшов,
Три сонця (над маревом раю):
Це - Віра, Надія, Любов.
Бувають затемнення часом…
Як завжди, - минущі вони.
Ще жодне з тих сонець не згасло -
В чеканні п'янкої весни.

 

Омріяна зустріч

В моєї долі затумання
Сяйнуло щастя променя
І радість двері спозарання
Аж в сьоме небо відчиня.

Із таїни прийшло кохання.
По переметах безнадій.
На звук самотнього зітхання
На ниві буднів молодій.

…Не личко - цвіт ніжнопелюстя.
Волоссяспад - грай золотий.
Дивлюся вглиб, - не надивлюся:
Душа - оаза доброти.

А ще ж травневі темно-карі
Очей глибокі вечори:
Загинеш в тому крутоярі -
Тропи не знайдеш догори.

…Піду, як кажуть, напропале…
Хоча й не радять, ризикну:
Хай шквал кохання перепале
У мить любові осяйну.

 

Душею п'ю очей блакить

М.М.Тимошенко

Твоїх очей квітинки сині,
Небес даруючи блакить,
Беруть в полон мене і нині,
Хоч вік по осені біжить.

Краса прив'яла в сіті-зморшки
Все ловить погляди мої
На личку милім. Сумно трошки
Та ще шумлять довкруг гаї,

Де ми з тобою гріли душі:
Любові сяяло сонця…
Ми у пітьмі шукали груші:
Нам гра подобалась оця.

Ті ігри пам'яттю ще мчаться,
Бо в них знаходили тоді
Смачні плоди п'янкого щастя -
І місяць знахідкам радів…

Цілунків яблука ще й досі
Медово пахнуть і щомить
Ще солодять пригірклу осінь…
…Душею п'ю очей блакить.

 

Сорок п'ятий згадавсь…

Розметала весна хмаренята
Крон сяйнисто квітуючих…
Рай!
І згадалась ота - сорок п'ята…
Той скорботний і радісний май.
Аромати кружилися гострі:
Насолоджуйсь тим даром, радій!..
А село все - очікувань острів,
А околиця - берег надій.
І старі, і малі виглядають
Свої долі - для втілення мрій…
На екрані ж небес виднокраю
Ні душі. І хоч падай, хоч стій…
І дівчата, й жінки посивілі
У сльозах, наче квіти в росі,
Сподівались на ту запізнілість,
Коли вернуться судьби усі.
…Не судилося всім дочекатись.
Відсіяв і садочків розмай…
Сорок п'ятий згадавсь, сорок п'ятий…
Ой скорботний і радісний май.

 

Монологи вдови

Монолог перший - відразу після війни

Як день одквітлий і наступний,
Як ніч минула і нова,
Так я і ти, мій щит, заступник,
Вже не зустрінемось… Вдова…
Ще наречена… й вже… вдовиця…
Удень, мов сонце, я одна:
Нема на кого вже схилиться…
(Хіба на привид, що зрина).
Вночі, як місяць одинокий,
В пітьму палаю, мов свіча, -
Від болю втрат горить неспокій
І смисл життя свій сенс втрача.
Я проклинаю ту Велику,
Ту Вітчизняну… я кляну…
Вернула б ну… хоча б… каліку…
Вона ж в самотності труну
Мене штовхнула і, байдужа,
Пішла в кривавий свій запій
По крові й сліз людських калюжах.
Їй все "до лампочки"… тупій.
…Орем корівками городи,
Орем, домашніми, поля
І, впрягшись в борони, скородим.
…О як в нас ніженьки болять!..

 

Монолог другий - після п'яти повоєнних літ

Від женихів нема одбою,
Як від скорботи за тобою,
Бо я ще дужа й молода,
А з серця пристрасть вигляда.

Все вигляда тебе, Іване,
Щоб лиш тобі весь пал віддать…
Без тебе цвіт краси зів'яне
В студенім вихорі сум'ять.

 

Монолог третій
Минуло 10 літ після Перемоги

…Цвіте душа, немов калина,
Та соловей там не співа,
Лишень журба в ній лебедина
Росу гіркучу з віт спива.

Лиш все частіше я вчуваю
У лоні верески малят,
То бачу їх серед розмаю,
В уяві болісній, здаля.

І поміж них - тебе, лебедик,
У ролі вправного коня,
Й себе - в кімнатоньці передній…
Так, бачу… Й мало не щодня.

 

Монолог четвертий
Після сорока повоєнних років

З війни я, Ваню, не співаю, -
У зливи сліз не до пісень…
Ходжу, як в ніч, в печаль безкраю,
Без вихідних і свят, - щодень.

Та в небі пам'яті застигли
Поштар й сповіщення сувій,
А в нім… що… "безвісти загиблий"…
А може, милий, ти живий?!..

 

Монолог п'ятий

…Мене дев'ятий вже десяток
Ціпком веде на край межі…
Мене самотністю розп'ято -
І лиш твій образ ще в душі.

 

До весни

"або збігти, мов по кладці,
по промінню золотім".
І.Франко

З Палацу сонця золотого
Збіга по променях униз
Тепло на змерзлі перелоги,
Думки котрих ще не збулись.

Збіга по східцях пурпурових
Весна до спрагнених полів…
Її стрічають хлібороби:
З них кожен жданики поїв.

На рушниках надій підносять
Хлібини радості ясні…
Ой, Весно, золотом колосся
Напій, збуди в серцях пісні.

…Кринице духу живодайна!
Любові матінко, цвіти!
В твоїм розвої - диво-тайна,
Яка несе красу в світи.

 

Ти - сонця любові

Тихо розтуляються квітинки…
Так виходить сонце на поріг
Обрію в півтемряву Чаплинки,
Де туман росинами поліг.

Сонце усміхнулося дитинно
Усміхам квітуючих садів,
Розсип яро-сяючих росинок
Вітам день намистечком надів.

Ти - сонцям всеможної любові
Глянула в життя мого вікно
Й зникли миттю сумніви смеркові,
Хмарище самотності втікло…

Промені любові лід зневіри
Звільна обернули на потік
Віри, що не всі жінки нещирі, -
Є, як небо, віддані повік.

Чую переплески, вкрай найтихші,
Радощів, аж світ очей намок,
Чую серця спів у цім розкішші
Дух мій шкварить зоряний танок.

1999

 

 

Я жду тебе

Зітхають квіти вже в руці,
Чекання б'є тривогу:
Сльоза печалі по щоці
Скотилась на дорогу.

Ой, де ж ви, де, п'янкі вуста,
Надніжні - по-дитячи?
Круг мене мла журби вита, -
Душа ось-ось заплаче.

Любові втіленням стою:
Я жде тебе - кохану…
Не прийдеш, - цвітом у гаю
Від розпачу зов'яну.

Прийди, промінчик мій, сяйни
В самотності пустелі…
Розбий туман у ній сумний
Кинь райдуги веселі.

1999

 

 

Я в пам'яті своїй

Фрагмент із циклу "Моє село"

Коли святково вбрані, урочисті
Гули сади і поле мрій цвіло,
Я в пам'яті своїй, при переїзді,
Привіз в Чаплинку все моє село.

Й коли журба у душу заглядає,
Як сніг липучий в хату крізь шибки,
Іду на став, де ярим сонцеграєм
Спалахують то тут, то там хвильки.

(…Колишній калабан чи калабаня -
В Білоцерківці - тихому селі…)
І спогади у пам'ять тарабанять,
Немов у двері друзі - ще малі.

І навстіж їм ті двері відчиняю…
І вже екран уяви, мов кіно,
Показує даль степу неокраю
Й моє село, яким було давно:

…Ідуть на працю дружно вуличани,
Коли ще сонце пише їм наряд.
(Їх жайвори концертом зустрічали
Не вибірково, геть усіх підряд).

…О! Вже гарбою з лану повертають -
Потомлені, але ведуть пісні.
Всміхається всім сонце з виднокраю,
Даруючи промінчики ясні.

…А ось і повінь ночі затопляє
Всі русла вулиць, всіх домів човни
Прив'язані, а небо зореграєм
Розлунисто над тишею дзвенить.
…З пітьми хати повільно випливають,
Мов ті човни підводні з тьми води,
А хлопці - із кохання палалаю -
Ховають у дворах свої сліди.

…Он я тону в безодні насолоди,
Уп'явшись в ніжну квітоньку-уста,
Й не вірячи в мій намір благородний,
Між нам батько любої постав.

…Он маму напад туги розпинає
На зимному самотності хресті…
Як тяжко їй життєвим вирограєм
Долать скорботи виступи круті.

…Я в пам'яті своїм, при переїзді,
Привіз в Чаплинку все мої село,
Щоб в ній святково вбрані, урочисті
Гули сади і поле мрій цвіло.

 

Квітує травень

Панує травень. Жінка, глянь, вагітна,
Осоння саду чаром прикрашає.
Від щастя несказанно вся розквітла…
Здається, щастя в неї - неокрає.
Травневе сонце щиро, вкрай щедротно,
В жіночий рай душі переливає
Ласкавість, ніжність, пал, п'янкі теплоти,
Щоб рай розцвів небаченим розмаєм,
Щоб після - повінь дару промениста
Змогла постійно радо осявати
В святім куточку - храмі материнства -
Рожеву квітку - тільце дитинчати.

 

Дощ пройшов

Дощ пройшов, од села до села,
Й злива сонця усе залила…
Не калюжі - сяйні дзеркала.
Скрізь - весни золоті дзеркала.
Заглядає в них синь, дітвора,
Птиці, хмари й вертка мошкара.
Від захоплення - все обмира
І лунає хлоп'яче: "Ура!"

 

Спогад про зраду

Прохолодний тихий ранок,
Сонця теплого розлив.
Вийшла квітонька на ґанок -
Та, котру без меж любив.

Ясноока, безтуманна
Радість юної душі,
Мрії чистої омана,
Край очікувань межі.

Бачу: біля трону ґанку
Крешуть землю копити…
Ще й заквітчану тачанку
В ній - нарядні старости.

Бачу - шлях в обіймах пилу,
Бачу - вершників кортеж:
Повезли в заміжжя милу…
Суму в небо не вбереш.

Ой, тачанко-тавричанко,
Де ж ти щастя завезла?
Серце вік ячить підранком:
Доля - хата без тепла…

1999

 

 

На Червонім Перекопі

Там гарувала смерть у дикім танці,
Від крові охмеліла, наче звір,
Вночі не спала, не лягала вранці.
Від болю втрат і диму вітер гірк.
Смерть же вганяла спрагло кулі-зуби
В життя людей, немов голодний вовк,
Й знов падав батько, брат чи хлопець любий,
Чийсь чоловік чи син назавжди мовк.
Та йшли живі, щоб забуяли весни,
У зброю закладали помсту й гнів.
І бій гримів, щоб криги гніту скресли,
Щоб сонця заступать ніхто не смів.
Вогонь і кров… став Перекоп червоним…
Нам з пам'яті віками це не змить,
Нам берегти наказують кордони
Полеглі там…
Прислухайтесь на мить!
Серцями, люди, вслухайтесь - на мить!
…Там гарцювала смерть зухвало, дико,
Та мужність поламала зуби їй.
…Тривожусь я, бо над новітнім віком
Дими злітають круками од війн…

 

Спогад про Велику і… криваву

Спогад про війну - оту… Велику
Хатами у полум'ях зрина.
Й вибухами криків, й ледь півкрику.
Скрізь же горь, що в колосах зерна.
Ковзались на всіяній сльозами
Глиняній долівці ті жінки,
Що про смерть близьких своїх узнали.
В дні скорботи й вітер став гірким.
Шерхли губи, в грудях аж гірчило,
Мовби там горів самий полин…
Подушки сльозинок міль побила,
Наче кислотою хто полив.
Мама похоронку теж носила,
Тугу в серці стиснувши терпку.
Мов солдат, коли рука безсила,
На снаряді тиснув на чеку.
…Розривались часом, як гранати,
Матерні та вдовині серця.
(Їх осколки теж могли вбивати…)
Ранила й дітей печаль оця.
…Похоронні в скринькових музеях
І в музеях пам'яті лежать
Й в самоти підступної пустелях
По страждання ходимо ножах.

 

Учитель молодших класів

Моїй першій вчительці Вірі Макарівні Тимошенко і всім вчителям молодших класів присвячую

По сходинках рядків таблиці множення
Веде дітей учитель слід у слід:
Він певен, що всим класом буде зможена
Найперша із вершин у дивосвіт.

Із буквочок слова в комірки пам'яті
Він на поличках звивин уклада,
Аби повніш були тим скарбом зайняті,
Як злотом сонця днина молода.

Веде вперед малят рядками читанки -
Стежками знань в Країну таємниць,
Де кожен край добром і злом весь витканий, -
Лиш розуму очима роззирнись.

Веде діток учитель шляхом звивистим
Через трудний життєвий лабіринт,
Аби змогли пройти і друга вивести,
Аби до цілі вдало добрели.

І дітки йдуть за ним в цікаву розвідку,
Немов загін за мудрим вожаком,
Здіймаються по сходах знань і досвіду,
Радіючи здобутку потайком.

 

Життя - одвічне поле бою

Життя - не скатерть-самобранка,
Не вправний килим-самоліт,
Не зореліт поміжпланетний,
Де з дива можна остовпіть.
Життя - це замок із ілюзій:
Там, в темних прорізах, щомить
Жар-птиця щастя кружеляє,
Яку ми прагнемо зловить.
Життя - невивчене ще море,
Яке акулами кишить.
А ми - за перлами полюєм
Поміж зажерливих страхіть.
Життя - це повінь березнева,
Убрід її не перейти,
Життя - стрибок із парашутом
У вир пожежі золотий.
Життя - таємне мінне поле,
На жаль - не кожен з нас мінер…
Життя - це мозок чоловічий -
Незрозумілий дотепер.
Життя - одвічне поле бою.
А на війні, як на війні…
Життя - це сад в плодах манливих -
Не всі з них, звісно, їстівні.
Життя - це спалахи кохання,
Або зненависті. Живцем
Згоріти можна чи страждати -
Лише з обпеченим лицем.
Та більшість - праведних і грішних, -
Перед порогом в потойсвіт,
Не переповнені бажанням
У "фінській хатці" перетліть.
Тож врівні з сонцем треба жити:
Крізь хмари, хуги - у блакить!
Й на зло імлі та чорним бурям -
Незмінно й заздрісно світить.

1995-1998