Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 22.10.2017, 19:12
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 1. -11

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << 8 << 9 << 10 << Читати спочатку

НАШІ ГОСТІ

Остап Лапський

ПЛЕКАЮ ВИСОТУ ЛЕЛЕК..."

 

Остап Лапський

Зима


Я запалився
до літа

що перегоріло
повторюю

Під дощем
стою щоб рости

На садибі вишня
з вогню вийшла

Хтось лише
слово привіз

Крізь зливу
вгледіти криваву ягідку

 

Брати


В окупацію звук оркестру впав
у Варшаві скрипаль став на мур
Другий брат в Кобрині милується
колгоспним колосом землі вусами
А третій брат в Австралію полинув
битися за мрію пензлем за Україну

 

* * *


Не випивши
я по-тверезому творю
Потрібна
неабияка непідробність
Щоб під Новий рік
старе проректи
Немає нас
без нас
існує
сумує пуста назва

 

* * *


Плекаю висоту лелек
бачену зором дитини

 

 

Міля Лучак

"МОЯ УКРАЇНО..."

 

Міля Лучак

Пісня з війни
(За народними наспівами)


В'ється нитка за ниткою, -
раз повільно, раз швидко,
червона, чорна й зелененька,
вишива сорочку ненька.
Вишива її до ночі,
плачуть її чорні очі.
Вишива сорочку днями -
туга, стогін йде полями.
- Повертай додому, сину, -
плаче мати без упину.
- Повертай додому, Йванку,
я закінчу вишиванку.
А вчера твоя дружина
народила тобі сина,
має твої чорні брови,
твоє личко трояндове,
твої уста, очі карі.
Чи будете жити в парі?

В'ється нитка за ниткою -
то повільно, то швидко,
червона, чорна й зелененька,
кінчить вже сорочку ненька.
Кінчить вже останні квіти,
на кого ж її надіти?
Розложила на лавочці -
Чорний колір на сорочці!
Як її я вишивала,
як я барви добирала -
чорне листя, чорні квіти?..
Де могла я заподіти
цей зелений і червоний?
- Бачиш, ненько, кінь вороний
сам лишився на загоні,
а сорочку не нитками,
тільки горем та сльозами
вишивала ти для сина.
Ця сорочка - домовина.
Накрий нею тіло Йванка -
пригодилась вишиванка…

 

* * *


Коли б не було на Землі Тебе,
моя Україно,
я би з кусня хліба,
що мати мені, голодній,
на Різдво тримала,
хоч контур зробила би Твій -
з хліба насущного,
за який
справді молились тоді
і ксьондзи, і люди.

Коли б не було на Землі Тебе,
моя Україно,
я би з води,
що нею в часі війни
мала згасити спрагу
конаючих від спраги дитячих уст,
створила б Дніпра береги.

Коли б не було на Землі Тебе,
моя Україно,
я б Усесвіт пройшла,
я б боролась з політиками й владиками
усіх епох і ладів,
усіх століть і народів.
Я б сонце…
Я б сонце згасила!!!
Коли б не було на Землі Тебе -
Україно моя!

 

 

Тадей Карабович


"ВІРТЕ..."

 

Тадей Карабович


* * *

Першою
Батьківщиною кожної людини
лишається її серце

вірте снам і видивам
маренням і мріянням

Другою
Батьківщиною кожної людини
лишається її хата

вірте що із-за тину
мати хлібом-сіллю стріне

Третьою
Батьківщиною кожної людини
залишається її Батьківщина

Вірте…

 

* * *


Україна
хліб мій і сіль
вік мандрувати до неї мені
бо тільки там
істина

 

Заглиблений у вежу споминів
(замість вступу)

заглиблений у вежу
споминів

шукаю цього острова
присутнього
в мені

гортаю прірву
днів
що відійшли

це сентиментальна подорож
по Холмщині моїх віршів

(навпроти лісу в Голі у липні 1996)

 

Моя Холмщина

моя Холмщина як ікона
до неї молюся блакитно

там де я народився
дощ б'ється крильми о рамена хрестів

 

* **

коли до тебе не зумію молитись
не вчи мене молитов
воскресне Бугом
хвиля
і я воскресну з криги

колись як побачиш
летітимуть над головою
журавлі
то дні наші летять

 

* * *

буде летіти над сонливою рівниною
прохолода місяця

буде ластитися кіт до твоїх ніг
а вогонь в печі бухне поцілунком

буде розходитися по кухні смак молока
а вона сидітиме неначе самаритянка

проте над цим Євангелієм
дівочий запах
самоти

 

* * *

мене Холмщино кохана
не забудь
і лікуй мої очі
зіллям дня
і мої поезії пригадай
коли чебриком зросту
і погано про мене
не говори
до журавлів

 

 

 

Олекса Полішкаров

 

Олекса Полішкаров

 

БІЛИЙ ГОЛУБ

Сонячний травень 1991 року, але у пам'яті інше. Була осінь петербурзька, імлиста, з мжичкою довгою, і був 1988 рік, уже несмиренний, і була призначена зустріч на станції метро "Приморская" на 10-ту годину. Я прибув на 10 хвилин раніше, схвильований. Я - організатор досить відповідальної справи. Мене зустрічає Петро Володимирович Жур привітною посмішкою, але бачу - він встиг змерзнути. Разом відходимо в затишний куточок, де трохи тепліше і зручніше чекати ще трьох.

Раптом до наших ніг прилетів голуб, я його побачив краєм ока, продовжуючи розмову про плани наші на день, а Петро Володимирович, перепросивши мене, перебиває і з тою ж радісною посмішкою каже: "Дивіться, голуб, та ще й білий, - це ж душа Тарасова!.. " Я упевнююсь - дійсно, білий і навіть туркоче і не можу тут не згадати свою маму, яка мені це ж саме говорила і на все життя заклала в серце моє віру в Бога... Тут до нас приєднались ті, кого ми чекали: Тетяна Лебединська, Анатолій Школенко, Стефан Шурко.

Поїхали ми на Смоленське кладовище, щоб відшукати місце першого поховання великого поета України Тараса Шевченка. Петро Володимирович з великою текою, в якій зібрані необхідні папери та документи, він - відомий шевченкознавець, найдосвідченіший серед нас і найстарший за віком. А трохи молодший за нього, але не менш активний шанувальник Тараса - це інженер Школенко, котрий бачив і пам'ятає, що на тому місці ще в 60-ті роки стояв дерев'яний хрест. Про цей хрест я чув у кінці 60-х років від онука відомого українського історика О.І.Левицького.

Біля церкви на честь Ікони Смоленської Божої Матері, де колись відспівували тіло нашого Тараса, зупиняємось. Анатолій Миколайович, поки Жур голосно читав спогади Лєскова про поховання Шевченка, роздивився і показав нам місце, де колись стояв хрест з написом, що тут була могила українського поета Тараса Шевченка. Але зараз хреста немає, і, щоб розвіяти сумнів, всі одностайно вирішили, що треба мати хоч якісь елементарні докази. Ми обійшли навколо церкви, обдивились всі пам'ятники, поставлені ще за життя Тараса, які є на його малюнках. Приєднався до нас староста церкви, який розпочав розмову про якийсь малоросійський сектор, де ховали тільки українців. Але пошуки цього сектора були марними - його вже немає. Хотів допомогти нам у пошуках завгосп церкви, потім приєднався настоятель. Ми дивились церковні архівні матеріали, але залишились своєю роботою не дуже задоволені. Звертались до професора петербурзьких некрологів Пирожкова, та й він нічим нам не допоміг. Знову ми всі зібрались біля церкви Ікони Смоленської Божої Матері, обговорили всі пропозиції, всі за і проти. З нами був настоятель, який нам сказав, що місце і досі вільне, бо за православним і народним звичаєм в одну могилу двічі на ховають, а тут було поховано академіка, відомого художника, великого поета України... З документів ми знаємо, які на похороні були видатні і відомі, і впливові особи, і скільки народу... Всі ми згодилися - місце могили було тут.

Час ішов швидко, був уже грудень, і треба було отримати дозвіл на встановлення пам'ятного знака, а його з різних причин не давали. Нарешті наш товариш Стефан Матвійович Шурко виявив українську кмітливість - і дозвіл був отриманий.

Через спілку письменників Ленінграда я звернувся до організації "Монументскульптура", але відмова була швидка та коротка, мовляв, граніт - будівельний матеріал і на цей 1988 рік фонди вибрані, а на наступний ми запізнились з замовленням. З'явилася надія, що нас виручить кооператив, але він запросив за свої послуги таку суму, якої ми не мали і навряд чи змогли б зібрати. На допомогу прийшов скульптор-українець Леонід Колибаба. Відгукнувся гаряче і, покинувши всю свою роботу, запропонував свій матеріал. А були в нього гранітні плити і окремі брили. Час йшов невпинно і кожен наступний день був дорожчим за попередній. Яким має бути пам'ятний знак? При обміркуванні нам, а особливо мені, не сподобався вже розпочатий варіант у вигляді плити з бронзовими літерами. Знову пошуки. І ось прийшла ідея великої брили, яка буде нагадувати за формою сльозу чи серце... Але де ж узяти цю брилу?

Допоміг начеб-то випадок... А можливо, й закономірність. Напередодні у моєму рідному Миколаєві зустрілися й познайомились двоє поетів, обидва - Бойченки. Обидва - земляки миколаївці, але на той час Валерій Бойченко, член Спілки письменників України, мешкав у самому Миколаєві, а Борис Бойченко, офіцер, служив і залишився жити у Ленінграді, Валерій і порадив йому знайти у Ленінграді українське товариство та Олексу Полішкарова й підключитись до спільних справ. І він дуже вчасно прийшов до нас - йому, підполковнику, я й розповів про наші митарства, й у відповідь почув: "Я люблю Тараса не менше, ніж ти, брила буде така, як треба - на вибір". Й він мобілізував потужну військову техніку, могутню брилу знайшли й витягли з тисячолітніх фінських боліт, і хлопці-солдати привезли її до майстерні скульптора Леоніда Колибаби, в якій, завдяки сильним і розумним рукам скульптора, вона стала набирати того вигляду, якого ми троє хотіли. Терміни були дуже стислі, останню літеру вирубали на ній п'ятого березня, а сьомого з великими труднощами, але все ж Бойченко привіз її на Смоленське кладовище. Тут до нас приєдналось ще три наших активісти: Михайло Савченко, Стефан Шурко і Слава Юртаєв. А погода була така, як пізньої осені, вітер холодний, з перервами дрібний та колючий дощ, а на місці могили затоптана гора з льоду, сміття та снігу. А куди його діти? І знову проблеми...

Але взялись за роботу і, мокрі від дощу та поту, підготували і фундамент, і майданчик під брилу. Розігнули стомлені спини, глянули на небо, і раптом хмари якось швидко розійшлись, і радісно виглянуло сонечко, і над нами закружляв самотньо білий голуб і сів у центрі майданчика, весело затуркотів, перебираючи дзьобом пісок, наче вимовляв: тут-тут-тут. Бачив я, як були зворушені Леонід і Михайло, як перехрестились вони, а я згадав той осінній день і голос Петра Володимировича: "Це душа Тараса".

І ось брила уже застропована, і ми всі по команді Леоніда почали направляти її так, як це вимагав задум скульптора. Та Михайло раптом зупинив це священнодійство, побіг до свого портфеля і приніс білу хустину з чорною землею з-під рідної хати Тараса. Він поклав її на те місце, де ще недавно сидів голуб.

Потім був день 10 березня, мітинг, відкрили цю брилу відомий український поет Дмитро Павличко та Борис Бойченко.

 

 

 


ПОЕТИЧНА ГАЛЕРЕЯ

Микола Василенко

ЯР СЛАВУТИЧ

Cтояли ночі перед ним, -
Життя вузли в'язало.
І застеляв дорогу дим,
І сліз було немало.

Здіймалась хвиля до небес,
Його сторчма котила.
Здавалося, що світ увесь -
Одна-страшна могила.

Але в захланну каламуть
Себе він чув добряче:
На пробу міць твою беруть, -
Терпи! Тримайсь, козаче!

І він тримався, позаяк
Нова манила днина -
Потужний спалахом маяк -
Розкована Вкраїна!

 

 

 

Микола Братан

ВІДДЯЧЛИВИЙ СОНЕТ

Яру Славутичеві

Сонет, що написали Ви в Криму
З присвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний, сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!

Кому повім печаль свою, кому, -
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч, як-не-як, братки мої по крові.

Мовчав би, так болить же знову й знову:
Ніщо для вас козацька корогва,
Ростини, безкорінні - чинолови!

І як не повторить гіркі слова:
Жирує новочасна "татарва,
Що відреклася батьківської мови!"

 

 

Василь Загороднюк

ЯР СЛАВУТИЧ


А Вам жар-птиця наспівала
Солодку долю і гірку.
Впивалися отруйні жала
Прямо у серце козаку.
Та українські сонцепілля
Дали снагу таку міцну,
Що зловорожі бісів зілля
Лягли від злоби у труну.
Хоча колюччя на дорозі
Траплялося іще не раз
І грім лунав у передгроззі,
Неначе сталінський наказ...
Та стали Ви за Україну,
За рідну в росах сіножать,
За ту народжену дитину,
Що ім'я їй не встигли дать...
Яку спалили. Це багаття
Пече і досі нам серця,
Немов повторене розп'яття,
Уроком правда буде ця.
У Вашім дійстві подих волі,
І шестигранні ячмені,
Які шептали Вам на полі,
Щось прошепочуть і мені.
Про того юного херсонця,
В якого срібна голова,
Який ще любить колір сонця,
Щоб Україна з ним жила.

 


НЕСТОР МАХНО

Від скачки розвівалась грива,
Мов Україна у віках.
Дорога вершнику щаслива
Стелилась швидко у степах.

І він летів назустріч волі,
Та віддалялася вона.
І мрії звихрені і голі
Були у Нестора Махна.

Неслись до зір, як очманілі,
То падали у спориші.
Шукали в змученому тілі
Собор душі.

 

 

Читати далі >>12 >>13 >>14 >>15