Поет Олекса Полішкаров (Полішкар) - людина складної, навіть трагічної долі. Визначили його вибір, здається, два моменти: характер поета і час, в якому довелося жити й творити. Освячений благородною та чесною любов'ю до батька й матері, свого роду й народу, маючи прямий і відвертий характер, нездатний на пристосування чи підлість, він сприйняв свій талант поета як Божий дар і скористався ним як зброєю і на шляху до справедливості, правди й волі. А час будівництва комунізму - розкуркулення, репресії, розстріли, голодомори, знущання над людською та національною гідністю, русифікація та нищення моралі й віри - його бунтівна душа поета не сприйняла. Викресались іскри непокори, постав бунт духу, наростало не лише неприйняття наскрізь нелюдської та антинародної, антиукраїнської системи, а й бажання якось протистояти їй - воно вилилося в його творчість.
Народився письменник у Миколаєві, в Південній Україні, 25 березня 1934 року. Рід його постійно зазнавав утисків, та й самому Олексі з дитинства довелося пізнати нужду, але спрага вчитися вивела його через ремісниче училище та Чорноморський суднобудівний завод до Миколаївського кораблебудівного інституту, де він отримав фах інженера. Відслуживши в армії, повернувся до Миколаєва, але... Відлига 60-х років закінчувалася, кожен молодий автор був під прицілом, служки імперії вважали за свій обов'язок керувати долею поетів (вони завжди небезпечні для будь-якого неправедного режиму), змусили й Олексу Полішкарова покинути рідне місто - молодий та упевнений, подався він до міста-"побратима", теж корабельного Ленінграда. Не думалося, що він стане його нелегкою й трагічною долею...
Звісно, постало питання, якою мовою писати. Рідною українською й на рідній землі - Україні - творити було непросто: русифікувалися українські школи й дитсадки, вузи ставали "русскими" - це вважалось перспективним і культурним шляхом "розвитку" українського народу. Шлях цей вів у могилу, але такою була політика Москви, радянської імперії. Хто противився їй чи одверто виступав проти, того кидали до концтаборів, як Василя Стуса чи В'ячеслава Чорновола. Решта, у більшості, пристосовувались, як могли, виснажуючи сили у пошуках хоч якогось способу висловлювати власні думки. Дехто ходив по краю прірви. Мабуть, до таких можна причислити й Олексу ІІолішкарова. Він був різким у висловлюваннях і не приховував свого українського природного патріотизму - в СРСР це звалося офіційно "українським буржуазним націоналізмом", з яким приписувалося боротися зверху донизу, випікаючи його "каленым железом". Бо розуміли у Москві, розуміли завжди, у всі часи, що національне самоусвідомлення нашого великого народу обов'язково збудить нашу національну ідею - ідею незалежної Української держави, і тоді прощай, невичерпне джерело російської сили, розуму та багатства, а ще й гарматного м'яса. Тож і в Україні, і в Росії, виховували оригінальну любов: "люблю Украйну, но не люблю украинцев (или хохлов)", тобто українських патріотів. Тож, опинившись у Ленінграді, Олекса Полішкаров, який просто не уявляв свого життя без поетичної творчості, не міг не писати - звісно ж, мовою російською, бо інакше його б там ніколи не надрукували. А що йому пощастило, працюючи на заводі "Електросила", знайти добрих друзів у середовищі ленінградських поетів, то він відповів їм почуттям вдячності, він пізнавав і приймав до серця досягнення російської культури, твореної, до речі, й цілою плеядою українців, змушених теж у всі часи виїжджати чи й просто втікати з рідної землі від переслідувань імперських чи радянських властей, або направлених туди за плановим перемішуванням народів. Чимало поезій присвятив О.Полішкаров російським письменникам та патріотам, містам та краям... Робив він це щиро, як може робити довірливий та приязний українець, використовуючи кожну можливість для своєї головної мети - творити заради рідної, улюбленої, трагічної Матері-України, на олтар боротьби за незалежність якої він віддав свої сили й здібності, особливо в часи національно-визвольного піднесення 80-90-х років. Все більше й більше він пише рідною мовою, а російські поезії часто пройняті українським духом.
Тут варто, на мою думку, зупинитися на тому, як оцінюють це явище - поезію О.Полішкарова, писану одночасно українською та російською мовами - російські поети, які його знають. Дехто високопарно пише про це, як про доказ "двуединства славянских культур России и Украины", "особого сплава двуединства" й таке інше... Відверто кажучи, я розумію, що це таке, хоча добре бачу в цих висловлюваннях багато політики та спекуляції, й мало здорового глузду. Бо той самий автор пише вже й про "русское сердце" О.Полішкарова, і це, як кажуть, на повному серйозі, хоча я добре знаю людину й поета О.Полішкарова і можу засвідчити: той "критик" явно й нахабно лукавить. Виникає думка: хоч не зізнавайся в почутті вдячності землі, яка тебе прихистила, коли ця земля - наших північних сусідів... Та що поробиш - дається взнаки різний менталітет... Росіянин, ніколи не переслідуваний за рідну мову, просто не може уявити себе в нашому стані, як і не розуміє до кінця феномену М.Гоголя.
І все ж Олекса Полішкаров уміє бути вдячним своїм друзям з Росії, виявляючи благородство і вроджене почуття незалежності.
Лише після розвалу імперії в 1991 році з'явилася можливість видати українські поезії - вони складають половину збірки О.Полішкарова "Дикий сад" (так, до речі, зветься один з районів Миколаєва). А ще в 1988 році, на хвилі піднесення національних рухів у тодішньому Радянському Союзі, українці Ленінграда відродили Товариство української культури, яке діяло ще до жовтневого перевороту й було ліквідоване у 1918 році. Серед активних відновників товариства просто не могло не бути Олекси Полішкарова, який став одним із заступників голови. Він багато сил витратив на організацію концертів, зустрічей з гостями з України, сам читав свої патріотичні поезії... Він був серед засновників фонду встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в Петербурзі - антиукраїнські сили розгорнули активний спротив цій ідеї, хоч видатний американський скульптор українського походження Лео Мол, який зараз живе в Канаді, подарував місту імпозантну бронзову постать великого поета. Він організував ще у 1988 році пошуки та встановлення гранітного валуна, який нагадує гірку сльозу України, на місці першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському цвинтарі Петербурга - це зробили українці власними силами. Він організовував та взяв найактивнішу участь у поході-реквіємі "Останнім шляхом Кобзаря" - тоді, у травні 1991 року, українські патріоти здійснили похід з Петербурга до Канева тими містами й селами, якими у травні 1861 року везли труну поета. Однойменний том, присвячений цій події, відкривається спогадом Олекси Полішкарова "Білий голуб": коли встановлювали на місці першого поховання Т.Шевченка пам'ятний знак, раптом виглянуло з-за хмар сонце й на місце опустився білий голуб. Присутні були зворушені до сліз: "Це ж душа Тарасова". Такі події народ не забуває.
У поетичній збірці Олекси Полішкарова "Признання", виданій вже у Києві 2000 р. і сповненій гнівних інвектив супроти недругів та ворогів України, а водночас гарячої синівської любові до неї, чітко проступає безкомпромісний характер автора, який віддав себе творчості, що межує із самоспаленням. Свою долю він бачить у контексті долі України ("час на мене кидався собакою"), а творення власної поезії вважає жертовним служінням слову як Богу та Україні як сенсу життя. Поезії його просякнуті болем сина, який відчуває, що не може змінити трагічної долі рідної землі. Він таврує тих земляків, які не можуть скинути рабське ярмо з душі ("самі відмовляться від волі й попросять знову кайданів"). Нашу вікову українську національну ідею поет сприймає як власну долю, вона в його крові й свідомості, тож невдачі свого народу він сприймає як власну "дорогу зневаги й терпіння". "Відчуймо ж плечима в душі один одного - пов'язані долею всі ми одною", - заклинає поет своїх співвітчизників. Поет знаходить також переконливі слова, звернені до байдужих: "Знаю: без кохання наше серце - як в бою порожній патронташ" (це у вірші, присвяченому поетові Василеві Симоненку).
У збірці є щемливі рядки, присвячені батькам, рідній історії, великим подіям і власному трагічному почуттю до коханої... Але найщемливіше відлунює тут доля вигнанця, змушеного й досі верстати шляхи на чужині, мріючи про повернення на рідну Україну - повернення, віра в яке так болюче тане... А це ще більше загострює почуття автора - і як громадянина, і як вигнанця. "Я хочу додому свідомо - скінчилась в утопію гра". Цій відвертості віриш і переживаєш долю поета-земляка разом з ним.
"Досі тяжко тобі, моя матінко, як Ісусу Христу на хресті" - цей розпач люблячого серця, якому так важко зносити трагедію Матері-України, наповнює поезію Олекси Полішкарова (насправді його прізвище - Полішкар, а оте тавро російського "ов" вчепили його предкові імперські чиновники). Ця велика любов тримає вигнанця у його вірі, вона передається й читачам, а отже, поезія цього українського співця нашої діаспори в Росії має посісти своє місце як наш спільний духовний набуток.
Долі поетів різні... Є теорія й практика "башти зі слонової кості". Сидячи в ній, співець може з власної душі сотати золоті нитки поезії, споглядаючи життя... Але є теорія й практика поезії того життя, яке б'є тебе під дих - з таким життям треба боротися, аби просто вижити, і не тільки вижити, а й жити повноцінно й творити ліричне слово. Письменникові Олексі Полішкарову, родом з південноукраїнського Миколаєва, випала нелегка доля-чужина.
У віршах Олекси Полішкарова відразу видно його характер, що для поезії часто рівнозначне правді. Саме оця правда - як особистого життя, так і трагічної долі українського народу - вивела юнака з Миколаєва на дорогу випробувань. Ще 1962 року поет-початківець у старій родинній хатині на 1-й Піщаній вулиці у Миколаєві написав: "Знаю я слово нескорене - треба, - Сильне, як правда, і як доброта". У цих поетичних рядках земляка вже тоді запрограмувалася його доля, адже кожне слово в них - ключове.
Природний український патріотизм поезій Олекси Полішкарова впадає в око читача відвертістю і твердістю фрази, западає в душу щирістю й правдивістю тону. Образи матері та батька, рідних степів над Бугом, Інгулом, Лиманом, обвітреного степовими й морськими вітрами Миколаєва, теперішньої Південної України та стародавньої України-Русі, історичні ремінісценції та приниження й глум сучасного нашого становища в олігархічній країні, тривалі століття асиміляції й русифікації, які тривають і сьогодні під прикриттям священного тризуба й синьо-жовтого прапора, - усе це проходить крізь саме серце поета-патріота, виливаючись у болючі й нестерпні рядки. "Досі, доле, з тобою - у стані війни: досі казишся й б'єш - за мову!" - це тільки один з аспектів нашої спідленої епохи, яку поет намагається правдиво препарувати у слові, аби достукатися до сердець та занепалого духу земляків. Поет вірить, що словом своїм зможе збудити совість і патріотизм - як кожного з нас, так і отих можновладців, які нагорі грабують і розпродують Україну: "Коли раби стають до влади, вони страшніші, ніж пани".
У творчості й долі Олекси Полішкарова постійно присутня спадкоємна патріотичність його роду, який має запорозьке козацьке коріння. Його прадід Панас Григорович Савун повернувся з Задунайської Січі після російсько-турецької війни 70-х років ХIX століття з Георгіївським хрестом за мужність та грошовою винагородою, за яку він і придбав хутір у рідному Вовчому Яру під Миколаєвом, потім його переназвали на Радянський Сад, - нині це село Радсад. Дідів брат Леонтій Панасович Савун отримав дворянство, закінчив Академію Генерального штабу, й коли постала Українська Народна Республіка, пішов до українського війська, був полковником у гетьмана Павла Скоропадського. Батько, Федір Полішкар у 1918 році був обраний солдатами головою ради на фронті, затим у рядах армії Симона Петлюри здобував волю для України, був поранений і контужений, став членом "Просвіти", знав напам'ять музику й слова опери Миколи Аркаса "Катерина", співав її, та особливо - українські народні пісні… А під колискові мами, як визнає Олекса Полішкаров, він і став поетом…
Дивно було б, якби в ліричній душі нащадка такого роду Олекси Полішкара не зазвучали струни любові, визнання спадкоємності, мотиви обов'язку нести далі крізь історію пам'ять про рід, про рідний народ, про його віковічні мрії та українську національну ідею. Тож коли лиха доля закинула миколаївця до Ленінграда, він згуртував навколо себе патріотів-українців. Пригадую зустрічі з Олексою Полішкаровим на першому світовому форумі українців, на міжнародному фестивалі української поезії "Золотий гомін" у Києві. Саме в нашій столиці Олекса Полішкар і мене підключив до ідеї встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в північній російській столиці, а на нашій зустрічі з українцями з Канади й виникла думка залучити до справи видатного скульптора Лео Мола (Леоніда Молодожанина) - пригадую ту розмову, з якої все й почалося, адже потім до Ленінграда й прибув сам Лео Мол, тоді ідею підтримав академік Дмитро Лихачов.
Проте лише таким активним українцям Петербурга, як поет Олекса Полішкаров, достеменно відомі всі ганебні перипетії властей, виступи антиукраїнської преси й тамтешніх українофобів довкола цих та інших справ української громади, а на сьогодні Українське товариство позбавили навіть того тісного приміщення, яке воно мало. Політика Росії щодо національних меншин, і найперше, щодо найбільшої національної меншини в Росії - української - відверто неприязна, щоб не сказати правдивіше. Ця правда кладе відбиток на мотиви чужини й вигнання, які звучать постійно у поезії Олекси Полішкарова. Нелегкі, часто й болючі до трагізму рядки співця-земляка стають отією зброєю, про яку ще Леся Українка допитувалась: "Слово, чому ти не твердая криця?" Коли читаєш українські поезії Олекси Полішкарова (відсилаю читача й до першої української книжки його, яка вийшла у Києві 2000 року під назвою "Признання", й до кількох його російськомовних книжок, які вийшли в Росії - автор є членом Спілки письменників Росії), болюче відчуваєш ту правду, яка здатна гоїти тих наших земляків, які вражені хворобою малоросійства. Вони й досі не можуть підвестися з колін рабства, й тут пригадуються слова видатного українського співця-патріота, земляка з сусідньої Одеси Юрія Липи: "Правдо, ти - зброя Нації".
Насамкінець бажаю поетові-земляку Олексі Полішкарову, аби здійснилася його заповітна мрія - повернутися хоч на схилку віку до рідної України. Він вірить у це, як і в щасливе майбуття нашої Матері-України.
На літературному полі Таврії у різні часи з'являлось багато небуденних особистостей. Дмитро Маркович і Дніпрова Чайка, Микола Чернявський та Іван Дніпровський, Микола Куліш і Сава Божко, Євген Фомін і Михайло Хорунжий... І кожному з них довелося зазнати тяжких випробувань (репресій, арештів, заслань, замовчування їх доробку). Цю лінію переслідуваних за своє письменницьке слово співців-тавричан продовжує наш сучасник Микола Олександрович Василенко - самобутній поет, прозаїк, перекладач, публіцист, мемуарист.
За плечима митця вихід низки поетичних книг "Небовий ключ" (1990), "Очна ставка" (1990), "Жменя дощу" (1999), "На горі стояла хата" (2001), "Усе царство - за коня" (2003), "Архітектура планиди" (2004), збірки перекладів з англійської "Ключі від королівства" (1997). Він автор героїчної поеми-казки "Жариста шабля" (1996), повісті "Лаодіка" (1993), історичного роману "Уламки імперії" (2002), численних мемуарів та літературознавчих статей і нарисів, серед яких слід виділити "Парнас у Заполяр'ї" (1992), "День народження України" (1996), "Штрихи до біографії Г.Кочура" (1999), "Короткий спогад" (2002). Увагу привертають зразки Василенкової літературно-публіцистичної Шевченкіани - "Світильник землі української" (1996), "Апостол правди" (1997). Але як жаль, що протягом багатьох десятиліть - не тільки в часи сталінських репресій, а й за пізнішого розгулу і сваволі радянського чиновництва від культури - Миколу Василенка штучно відмежовували від читацького загалу. Довгі-предовгі десятиріччя митець не міг видати своїх книжок. Адже і в 40-50-х, і в 60-80-х роках він не приховував своїх поглядів і переконань, які вияскравлено хоча б і в поезії, датованій далеким 1949 роком:
Розіп'яли йому душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає:
- Хай живе Україна!
Скрутили йому руки,
голодом очі виїли,
а він про єдине:
- Хай живе Україна!
("Стоїк")
Ліричний герой багатьох Василенкових творів своєю непідвладністю й незалежною позицією, жертовністю й подвижництвом нагадує самого автора. Наче про себе мовить цей мислитель-людинолюб у вірші про вічно мандруючого українського філософа-гуманіста:
Людці з холодними очима
собак нацьковують на нього,
бо їх лякає його серце,
що гучно б'ється.
А він шляхами йде,
як вчора йшов,
як піде завтра...
І не одна в степу його зогріє ватра;
і не одній людині скаже тепле слово;
і не одному серцю світ відкриє знову,
і далі йтиме в затінку дібров,
як вчора йшов...
("Григорій Сковорода")
Оця певність у собі, виваженість слова і чину, постійне відчуття дотичності до всього, що діється в світі, глибинна віра в Україну й українців не можуть не приваблювати і в долі, і в творчості Миколи Олександровича. Пройшовши через остарбайтерські поневіряння в гітлерівській Німеччині й жахіття сталінських таборів, письменник-тавричанин зберіг у собі якусь дивовижну добротворчу й світлоносну силу, яка не тільки його самого зорієнтовує на повсякчасне утвердження загальнолюдських ідеалів і плекання та збереження національних святощів - рідної мови й культури, історичної пам'яті народу, а й гартує дух тих, що з ним поруч, хто прилучається до його високого світу. Микола Василенко часто виступає перед студентською та учнівською молоддю Херсонщини і завжди з незмінним успіхом. Адже в його долі, і в його лірі віддзеркалюються і найтрагічніші, і радісні моменти буття рідного народу.
Поет Микола Василенко завжди "обличчям до сонця". Він нагадує античного чи середньовічного співця, що складає гімни-славні на честь людської краси і досконалості. Водночас це митець дуже сучасний - і проблематикою, і художніми пошуками, і творчими експериментами.
Його вважають патріархом літературного цеху на Херсонщині, але сам поет, здається, не відчуває тягаря літ на своїх плечах. М.Василенко - активіст місцевої філії Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, упорядник серії книг-спогадів "Сибірські ГУЛАГи - Херсонські степи". За його дієвої участі відбуваються заходи таврійської філії Товариства "Просвіта" імені Т.Г.Шевченка і Конгресу української інтелігенції. Він є головою міської благодійної організації Таврійська фундація "Осередок вивчення української діаспори" та провідним співробітником наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі" при Херсонському державному університеті. Він один з ініціаторів створення Херсонського куреня сатириків і гумористів, а ще незмінний член редколегії ряду місцевих альманахів і наукових збірників.
Особливо слід відзначити плідну перекладацьку діяльність М.Василенка. А це переклади з англійської (Д.Байрон, П.-Б.Шеллі, А.Теннісон, Д.Кітс, Г.Лонгфелло, А.Рамзей, У.Блейк), з польської (Л.Стафф, А.Слонімський), з німецької (Й.-В.Гете), з чеської (Ф.Нехватал), з білоруської (М.Богданович, М.Танк), з болгарської (Н.Данчева) та ін.
У наш час творчі здобутки М. Василенка гідно оцінені. Він є лауреатом премії імені Василя Мисика. І хоч як важко перегортати кам'яні сторінки лихоліть, що увірвалися й у добу незалежності, але поет щасливий тим, що на його віку здійснилася мрія багатьох поколінь - постала Українська держава, і тим, що є й його камінчик у фундаменті цього довгожданого витвору. 2004 року М.Василенкові виповнилось 80 років. Але старий співець по-молодечи закоханий у життя, у нашу незалежну й соборну Україну, і ця іскриста любов додає йому снаги і творчого вогню. Тож хочеться сказати:
На скронях сивина -
Із юністю розлука,
А на душі весна,
Бадьора, повнозвука:
На батьківській землі,
Відроджено-здоровій,
Гортаймо скрижалі
Державності й любові.
Камінні сторінки...
Гортати їх нелегко -
І знов через роки
Печаль несуть лелеки.
Та цур бо тій журбі!
Єднає нас камена
Під жовто-голубі
Й оранжеві знамена.
З роси і води Вам, Співаче! Хай вільна Україна ще довго наслухає Ваш чистий, правдивий і мужній голос.
