Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:03
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Вип. 1. -04

1 << 2 << 3 << Читати спочатку

 

Павло Параскевич

ХЕРСОНЩИНА У ТВОРЧОСТІ ЯРА СЛАВУТИЧА

Образ південного степового краю - чарівної Херсонщини посідає вагоме місце у творчості Яра Славутича (справжнє ім'я та прізвище Григорій Жученко), який народився 11 січня 1918 року і перші 25 років жив на Україні, а надалі - в еміграції (Німеччина, США, Канада) і тільки після 1990 року знову відвідав батьківщину, був прийнятий у члени Спілки письменників України. Автор поетичних книг "Співає колос" (1945), "Гомін віків" (1946), "Правдоносці" (1948), "Оаза" (1950). У наступні роки виходять ще п'ять поетичних збірок, а також переклади, наукові праці. Його твори в останні роки не раз виходили на Україні. Вийшло і своєрідне вибране у двох (К.: Дніпро, 1994) і в п'яти томах (К.-Едмонтон: Славута, 1998).

Не раз поет і в еміграції звертався до улюбленого образу України, її минулого й сучасного, Херсонщини, де він жив. У часи незалежності Яр Славутич не раз бував на Батьківщині, відвідував він і Херсон. В останні роки мав зустрічі з громадськістю, письменниками, студентами ХДУ, де були проведені конференції, присвячені його творчості, опубліковані тези, статті.

У поезіях співця часто згадуються міста, села, річки, де проходило дитинство, юність, зрілі роки, та пам'ятні місця нашого краю, в які він закоханий і які залишилися йому дорогими і рідними.

Починаючи з першої друкованої поезії "Коню мій буланий" (1938), митець зізнається у синівській любові до херсонських розлогих степів, усього південного краю, його чарівної природи, своєрідних пейзажів, до рідного Дніпра-Славути. Він славить "рідний Придніпровський край", "небесами чистий, Землями плодистий, Квітами барвистий, Наш Херсонський край" [1:16]. Це ж є темою поезії "Під синім небом, над ясним колоссям": "Серед степів, де грала ковила, Де щастя й горе водночас велося, Моя херсонська юність розцвіла" [1:15]. Або: "Моє серце в херсонських степах, у притаєних скитських могилах. Я в душі чебрецями пропах, Випасаючи коней по схилах" ("Моє серце в херсонських степах..") [1:26].

У поезії "Елегія" (1941-1943), написаній у роки війни, звучать сумні ноти, роздуми над подальшою власною долею. І якщо герой "впаде, поранений смертельно, Передихаючи зведеться на руки І пригадає південь України". Там "світ у рідних барвах, Зелений, синій, жовтий, пурпуровий, Що розстелився в полі килимами, Що як веселка - на небеса устав" [1:29]. Там "степові могили, Сади вишневі, села біловиді, Могутній плин широкого Славути, Найкращі в світі затишні гаї" [1:29]. Подібний мотив проймає і його поезію без назви - своєрідний заповіт "Як помру, не подолавши втому, Схороніть, де смерть не обмине, Бо на тло сплюндрованого дому Не допустять недруги мене" (1945) [1:178]. І далі: "Поховайте на довічний спокій, Там, де хвиля жита - як гора, У моїй Херсонщині широкій, Де вітає близина Дніпра, Десь під синім листям тополиним, Край Славути, над красою нив, Для якого я назвався сином І якому віддано служив" [1:178]. Йому не зможуть замінити і заступити красу рідного краю "ні гожий Майн, ні Райнові щедроти, Ні косогорів пишнобарвна гра. Не нагадають степові щедроти, Не заступлять рідного Дніпра", де його "херсонська юність, як снага весіння, Палахкотіла на моїх шляхах" [1:176].

Яр Славутич

У циклі "Херсонські сонети" і, особливо, в сонеті, написаному у брянських лісах, "Степи Херсонщини" (1943), поет зізнається у любові до них і дає клятву вірності їм: "Степи Херсонщини, степи родимі, Соломоверхі клуні на току, Розлогі верби в ранішньому димі, - Вас не забуду на своїм віку! [...] Тримаю в серці голубий ставок, Верхи тополь і вітрякові крила, Де розгубив дитинство між квіток, А рідну землю, що мене зростила На боротьбу за життєдайні дні, Я над усе люблю на чужині!" [1:30]. Він хотів би "так упитись царини красою Біля хлюпкого в балці джерела, Щоб вік Херсонщина в душі цвіла" ("Липнева ніч", Поблизу Інгульця, 1943) [1:36].

У поезії, яка починається рядком "Важкого зерна золотистий ворох", співець говорить, що він не може забути "повінь сонця на дзвінкім току", "прарідну землю" і продовжує:

Мій кожен крок, як вічності дудонь,
Нещадно чавить неподатні будні;
Мою звитягу світлу, як осонь,
Надхненно кличе на шляхи славутні,
Перемагаючи світів печаль,
Херсонським хмелем духовійна даль.

[1:177].

Яр Славутич бажає хоч "у тяжкому сконі Уздріти євшан степів, На отнім прадавнім лоні Почути дніпровий спів" ("Палючі пили пустелі...") [1:208].

Йому "Сняться ниви - гривасті коні!
Крізь гарячий сухий туман
Коливають вітрів погоні
Жовтополий безмежний лан" [1:213]

Подібний мотив зустрічаємо й у поезії "Приснилось: у рідних степах" (1974) [1:517], де "поранений, ніби вмирав я", і "бачив далеку шуліку", що "застигне і знову кружля", "а я ж і моя земля" "поранений вічно лежу; Безсмертний, без ліку вмираю І бачу буття межу - Безмежну, безчасну, безкраю". У вірші "Щоб не сягнуло мужнє повноліття Свого зеніту, подвигу й краси..." (1974) є хвилююче звертання і віра в майбутнє: "О рідна земле!... Я вірю в сонця радісне причастя, З якого щедрий виросте врожай. На засів зерна, повні та гранчасті, Народе волі, завжди зберігай!" [1:518].

Поет зізнається у своїй безмежній відданості і синівській любові до України, Славути, рідного краю. Три строфи починаються звертанням "Україно", до якого додаються теплі і ніжні слова "Вічна туго, предвічна кров!", "прарідна земле, Запорозька, вулканна кров", "єдина в світі, Гойне зілля, живлюща кров!", "Я приношу тобі любов... Зустрічай, дорогий Славуто, Із чужинних доріг синів!" ("Україно, мій рідний краю") [1:523]. Він благає і хотів би повернутись у дитинні роси, у дорогий рідний край, який славитиме до останніх днів свого життя:

О, будьте вік благословенні!
Але пошліть останню путь
У край, де захватно-черленні
Черешні вранці розцвітуть,
І поверніть найкращу пору,
Коли вітав мій перший крик
Розгін херсонського простору...
Мистецтва рідний материк.

("Мистецтва радісна принада") [1:215].

Він вірить у майбутнє нової України - вільної і величної:

Буде щасний прихід! У блаженстві стихії
По розлуці скитань, по загладі утрат
Засіяє пракиївське сяйво Софії
На нової держави новий маєстат.

("Не шукайте її
у вогнях смолоскипа", 1950) [1:219].

Поет звертається знову найщирішими словами до рідного краю, малої батьківщини:

"Я вже ніколи довіку тебе не побачу,
Земле моя. Не почую гучного Дніпра.
Не обійму запорозьку Хортицю козачу,
Впавши на збиті коліна - мандрівна мара!
Предківський Жуків чекає в журбі на Покутті;
Правнуки ждуть, виглядають полтавські Жуки;
Кличе дідизна в херсонські степи незабутні -
Вітер, гойдаючи ниви, ридає з луки.
Земле моя, що стелила барвінок під ноги,
Пальці дитячі голубила після дощу,
Явою стань на чужинні безмежні дороги
І вкороти навісного - для серця - плачу.
Довго шукав я у мандрах подоби твоєї,
Краплі снажної щедроти, краси, ясноти.
Рідна, єдина, в мережаній простій киреї,
Другої в світі такої ніде не знайти!

("Я вже ніколи довіку
тебе не побачу", 1973) [1:288].

У поезії "Україна 1960-1970" (1971) Яр Славутич переноситься думками у складні повоєнні роки і згадує багатьох шістдесятників - видатних борців за незалежність та волю України, яка "гартує розпукою спалені губи", "волає вогнем Чорновола і Дзюби":

І підводиться Винниця чорно-кривава;
Устають Слобожанщина: Галич, Волинь;
Запорожжя клекоче в серцях Січеслава;
Смолоскипом горять, як незгасла заграва,

Заливаха, Мороз, Караванський, Горинь...
Чую голос повстань Лук'яненка й Кандиби,
Чую поклик Масютка на тюрми Кремля... [1:499].

Серед "сильнодухих" автор згадує О.Гончара, В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча.

У поезії "Правооборонці" (1988) знову бачимо звертання митця до плеяди борців за майбутнє України:

Газдівський сину з томиком Франка,
Зростав ти беркутом на Підкарпатті,
Твоя, Павличко, кована в багатті,
Гряде постава, мудра і струнка.
І вмить Плачинда палко заклика
Усіх байдужих із низів і знаті;
Драчеві змаги, мов мечі крилаті,
Зовуть на подвиги рятівника.
Лунає гук і Дзюби, й Новиченка,
Соборний дзвін Олеся Гончара
Гуде у світ - як заповіт Шевченка.
І знов радіє Київська гора -
Не вмер нарід, шаткований дощенту!
Для вас, борці, на ній поставлять монументи.

[1:604].

Захоплено й ніжно звучить риторичне запитання у поезії "Апокаліптичне": "Де ж моя осончена Золота Херсонщина?" у переліку інших областей і міст ("Де ж бо й ти, Полтавщино, Предківська прославщино", "Королівська Львівщино", "Де ж бо й ти, Донеччина, ще не споловечена", Хрещатик, Київ, Харків, Січеслав).

Неодноразово згадуються і обігруються назви нашого міста, Херсонщина, херсонський степ у віршах, спогадах, роздумах Яра Славутича, пов'язаних з певними подіями, пригодами. Поема "Моя доба" (1957-1978), пісня перша якої, як і вся поема, написана октавами, починається такими рядками:

1. Степи, степи... Херсонська стороно,
Мого дитинства океан бурхливий,
Чи зможу на поеми полотно
Перенести твої безмежні ниви,
Твоє повітря - як міцне вино -
Твої раптові громовисті зливи?
Ласкава Музо, труд благослови -
Не дай згубити в леті голови! [2:60].

Поема значна за обсягом і складається із 12 пісень, має 625 строф-октав та епілог. Тут часто згадуються рідні місця, рідні поета, зокрема матір, "яка вчила... любить Землі дідівської снажливу суть", "Мамо, я без тебе не знав би світу і не бачив неба" [2:204], школа, давній Жученків хутір, сестри, рідні й дорогі люди... Варто тут ще принагідно згадати хоча б дві строфи 565 і 568:

565. Прощайте вишні, яблуні рясні,
Терпка шипшино, груші, чорносливи!
Таких не відав навіть рай щасливий,
Бо тільки в тій херсонській стороні,
Яку гартують спеки, бурі, зливи,
Ростуть медові, золоті плоди,
Найсоковитіші - хоч без води! [2:260].

588. Прощай, херсонське безбережне небо,
І ви, пахучі, степові вітри,
Високе сонце над безмежним степом
І ти, виткий Інгульче край гори,
І ти, Славуто! Я б не був без тебе
Твоїм співцем за всякої пори,
Якби історії народний подих
Не відбивався у твоїх же водах. [2:212].

Ніжні ліричні епітети, влучні порівняння та інші художні та образні засоби розкривають високу майстерність поетичних рядків, думок та оцінок і велику незрадливу любов Яра Славутича до України, Херсонщини, рідного краю, з яким він був нерозлучним і на чужині. Цілком заслужено він удостоєний ряду нагород зарубіжних і нашої України.

Література:
1. Славутич Яр. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1994. - Т.1. - 671 с.
2. Славутич Яр. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1994. - Т.2. - 365 с.

 

 

 


Галина Немченко

ХУДОЖНІЙ СВІТ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ

Доробок Наталени Королевої - оригінальне явище в українській літературі. Не українка за походженням, учений-ерудит, доктор археології, знавець восьми мов, зацікавилася й українською. Цьому сприяли життєві обставини. Доля ж Наталени Королевої склалася непросто: народилася 3 березня 1888 року в с. Сан-Педро де Карденья біля м. Бургх у Північній Іспанії, мати-іспанка померла при пологах, батько - польський граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський. До п'яти років виховувалась Наталена у бабусі на Волині, по її смерті у французькому монастирі Нотр-Дам де Сіон. В 1904 р. переїздить до Києва, вступає до Інституту шляхетних дівчат. У повісті автобіографічного характеру "Без коріння" (1936) письменниця згадувала, як батько вчив її поважати народ, серед якого живеш. "Особливо ж коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати ним, ані бути байдужим до нього та його потреб. Бо лицарський обов'язок і присяга зобов'язують боронити всякого скривдженого й воювати за слабого". Безперечно, Наталена почала писати українські твори й під впливом свого чоловіка - Василя Короліва-Старого. Ставлення до України в неї було романтичним. "Іспанія була і буде завжди моєю батьківщиною! Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії - країни Психеї Аркадійни, в якій залишилось, може, більше відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на яку різні нееллінські впливи поклали свою патину. Може, я помиляюсь? Що ж - людині властиво помилятись".

Наталена Королева

Перше оповідання українською мовою "Гріх" ("З пам'ятної книжки") було надруковано у віденському українському тижневику "Воля", за підписом Н.Ковалівська-Короліва. У середині 30-40-х років виходять книжки "Во дні они" (1935), повісті "1313" (1935), "Без коріння" (1936), збірки оповідань "Інакший світ" (1936), повісті "Предок" (1937), "Сон тіні" (1938), "Легенди старокиївські" (1942-1943), "Шляхами і стежками життя" (1958), "Що є істина" (напис. в 1939, надруковано в 1961 р.). Залишився незавершеним твір "Золоте серце", що друкувався на початку 30-х років у львівських журналах "Літературно-науковий вісник", "Жіноча доля", "Дзвони".

Особливий інтерес становить цикл "Легенд старокиївських", в яких віддображено давньоукраїнські мотиви. У вступі письменниця зауважує, що не варто шукати в них "строгої" науковості, свої творіння називає квітками, виплеканими садівниками "мрією", "любов'ю".

Написанню циклу передувала довга й копітка робота, вивчення біблійної, античної міфології, легенд старокиївських. Цикл складається з 25 легенд, їх традиційно поділяють на три тематичні пласти: легенди скіфські, легенди княжої Русі, легенди, пов'язані з Києво-Печерським монастирем [2:651]. Дві легенди "Явлена вода", "Хрещеник попа Івана" тематично відрізняються від попередніх і представляють події пізніших часів.

У творах циклу письменниця звертається до відомих легендарних постатей - засновників Києва - трьох братів Кия, Щека, Хорива і їх сестри Либеді, князів Аскольда, Володимира, Михайлика, Ярослава, княгині Ольги, Кирила Кожум'яки. Історичні реалії вдало поєднуються з фольклором, художнім домислом. Спостерігається синкретизм східної й західної культур, розмаїття стилів арабського, візантійського, слов'янського. Вітіювата манера письма відчувається не лише на рівні сюжету, а й в лексиці, тропіці, риторичних фігурах "Легенд старокиївських".

Романтичним серпанком оповита новела "Свангільд-князівна", в якій легенда про заснування Києва (скандинавська версія) переплітається з драматичною історією кохання Свангільд, у майбутньому князівни Либідь. Письменниця розкриває внутрішній світ героїні, котру так часто бентежить питання: "Чи втече вона від долі?". Щоб відтворити найтонші порухи душі, Н.Королева вдається до промовистих тропів, наприклад: "крижані кайдани стискують серце", "невесела Свангільд", "Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця", "щаслива Свангільд", "серце зірвалось і порожнє покотилось в річні хвилі".

Характерне для манери письменниці часте використання інверсії. Наприклад: "І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, - невесела живе Свангільд-князівна" [1:487]. Або "І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-князівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича [1:488]. "І вірили всі, що коли схоче, стає й сама "воріжка Либедь" білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить її у димі кадильному та шле закляття з імли вечорової" [1:487].

Н.Королева звертається й до засобу полісиндетону, часто повторюваного сполучника "і", що надає творові неквапливості, поважності розповіді, наближає його до зразків фольклору.

Рясніє ця легенда, як інші, синонімічними повторами: зірниці-сполохи, вогні-іскри, срібло-злото, гуслі-свірелі, жура-докука, гнів-досада.

Письменниця тонко розуміє жіночу душу. Щоб передати тривогу князівни Анастасії ("На Ярославовому дворі") перед близькою розлукою з рідним краєм, вдається до розгорнутих порівнянь: "як вечір імлистий задумана, як підзимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова - молода Настя князівна" [1:599]. Зустрічаються також паралелізми: "немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готова, а у черниця ніби має йти до Свято-Ірининського, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила" [1:599].

Наталена Королева глибоко відчуває природу. На це вказують лаконічні, але надзвичайно промовисті пейзажі. "Умитий росою теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, солов'їв заслухавшись" [1:524]. "Під молочно-білим небом нерухомо стерпло Чорне море. Немов виріклося назви своєї - лежить, мов дошка, каламутно-безбарвна. Безсоняшний паркий день випив фарби та сяйво з неба і з моря, а натомість кинув сіру мерлу спеку" [1:471]. Любов до природи простежується й на рівні тропіки. Приваблює письменницю й нескорена князівна Рогніда, "як хвиля морська - вільна, як ранок весняний - приваблива, недосяжна, як небесна зоря" [1:605].

Герої Н.Королевої високодуховні, сильні особистості, вони дбають про покращення навколишнього світу, викорінення людського зла. Це не лише представники князівських родин, а й майстер Ілмар - один з будівничих Десятинної церкви, чернець Ісакій, котрий вірою в силу Хреста поборов нечистого, сліпа жебрачка Марія, яка спустошеним Києвом щодень на божу службу квапилась, шинкарівна, котра пишається своїм родом…

Новели Н.Королевої відзначаються лаконічністю, філософічністю. Часто звучать афоризми, сповнені життєвої мудрості: "В стогоні-бо життя озивається. І в болісті є сила життєва. А в мовчанні - як в пустині лише смерть" [1:605]. "В радості божій - воскресення світанок, смерті ж путь - жаль за минулим [617]. "Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть…" [1:524]. "Молодість незабутня, як щастя! Як щастя - не тривка!" [1:614]. "…і поки зневажатимуть жінку, - все будуть рабами. Як вчинок варварський - зневага старості, так вчинок рабський і - зневага жінки…" [1:480]. "У великому натхнення шукай, вірним будь і в малому" [1:605].

Фінальні рядки легенди "На Ярославовому дворі" апелюють до кожного читача: "Брате, чи чув ти той відгомін у серці своєму?" (йдеться про голос дзвону, привезеного зі стольного Києва), спонукають задуматися над сенсом буття.

Отже, спадщина Наталени Королеви - неординарна та розмаїта тематично й стильово, злободенна за проблематикою, має виховний потенціал.

Список літератури:
1. Королева Н. Предок. - К.: Дніпро, 1991. - 670 с.
2. Мишанич О. Дивосвіти Наталени Королевої // Королева Н. Предок. - К.: Дніпро, 1991. - С. 633-653.

 

 

 


Анжеліка Севостьянова

І.ФРАНКО У ДОСЛІДЖЕННЯХ Ю.БОЙКА-БЛОХИНА

Видатний славіст Юрій Бойко-Блохин належить до тих літературознавців діаспори, які прагнули піднести українську літературу на якісно новий рівень, відкрити світові її шедеври. Але його літературознавчий доробок дійшов до читача в Україні лише після проголошення нашою державою незалежності.

Зазначимо, що вагоме місце у доробку вченого займають праці, присвячені таким класикам національної літератури як Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка.

Серед статей Ю.Бойка-Блохина про І.Франка можемо назвати такі: "І.Франко і Шевченко" (1939), "І.Франко і декаденство" (1940), "Естетичні погляди і творчий метод Івана Франка" (1940), "І.Франко у боротьбі з марксизмом" (1942), "До проблеми І.Франкового романтизму" (1946), "До століття І.Франкових уродин" (1956), "І.Франко - дослідник Шевченкової творчості" (1956), "Проблеми розвитку І.Франкового стилю" (1956).

Юрій Бойко-Блохин

На жаль, сьогодні мало хто з дослідників приділяє увагу франкознавчим розвідкам Ю.Бойка-Блохина. Лише поодинокі згадки та окремі факти зустрічаємо у книзі Дарини Тетериної "Життя і творчість Ю.Бойка-Блохина", статті Богдана Тихолоза "Четверта струна Франкової ліри", статтях Оксани Олійник, присвячених Ю.Бойку-Блохину.

Якщо звернутись до статті Ю.Бойка-Блохина "Проблеми розвитку Франкового стилю", яка є найбільш показовою, то варто зазначити, що дослідник розглядає там тільки поеми І.Франка. За твердженням Ю.Бойка-Блохина "поеми Івана Франка - це обсягово одна з менших частин творчої спадщини Великого Каменяра, однак значення їх в еволюції творчости поета дуже велике. Франкові поеми це немов вузлові точки в його літературному розвитку, це ті вершини, на які зноситься допитливий дух поета" [5:94].

У своїй статті Ю.Бойко-Блохин аналізує тільки дві поеми І.Франка - "Панські жарти" і "Смерть Каїна".

Професор наголошує, що "Панські жарти" - твір реалістичний. Однак реалізм його дуже своєрідний. Головний герой твору - "громада, все мужицтво села. Воно виступає як суцільна маса, воно протиставляється панові Мигуцькому. Одвічна туга за волею незадовго до скасування кріпацтва спалахує з особливою силою, перетворюється в напружене чекання" [5:95-96]. За словами дослідника, герої твору "очікують моменту визволення як якогось священного таїнства, і в цьому очікуванні пробуджуються кращі сили людської душі, розвивається й виростає почуття людської гідності. І саме це зміцнення шляхетних поривів, моральна витривалість селян є предметом зображення в поемі. Під цим оглядом є "Панські жарти" психологічною студією, але якою ж мистецьки глибокою!" [5:96].

Ю.Бойко-Блохин виводить оригінальність Франкового реалізму, говорячи про те, що "не частота повторюваного в житті явища важлива для поета, а характер вияву психічних енергій, їх якість, що випливає з-за зовнішніх виявів, з-за вчинків. Не те є типовим у житті, що кожного моменту себе часто показує як конкретна реальність. Є щось вище й більше від конкретного факту, те ірраціональне, душевне, що розвивається, міцніє, має свою внутрішню національну прикметність, що стремить у вічність і стає вічним". [5:98].

Дослідник підкреслює те, що І.Франко не відобразив "усього комплексу національної психіки українського селянства". Він і не ставив перед собою такої мети, а взяв "одну істотну прикмету, вірніше ростучу потенцію української душі й розкрив її мистецькими образами. Та не тільки розкрив, силою своєї мистецької сугестії він намагається прокласти дальший шлях для зростання цієї властивости" [5:99].

Таким чином, І.Франко у "Панських жартах", продовжив Шевченкове "соціологічне відчуття української вдачі" [5:100].

Розглядаючи наступну поему "Смерть Каїна" вчений говорить про те, що, можливо, творчий задум цього твору формувався разом з поемою "Панські жарти". Ю.Бойко-Блохин наголошує, що хибним є твердження радянських літературознавців, які говорять, начебто твір є антирелігійним.

У своїй статті вчений стверджує, що Франко ніколи не писав без попередньої підготовки. Кожна з поем пов'язана "з попередніми ситуаціями чи бодай довгими роздумами". Це стосується твору "Смерть Каїна". Твір датований 1889 роком, але перші намітки з'явилися ще у 1879 році, коли І.Франко переклав українською мовою поему Байрона "Каїн". Процес перекладу був пов'язаний із ґрунтовним аналізом думок оригіналу [5:100].

Йдеться про те, що Байронова поема, "насичена міркуваннями, вибухами пристрасної емоції, гострим зударом протилежних логік", - і все це І.Франку пощастило передати. Як відзначає Ю.Бойко-Блохин, стиль Франкового перекладу не можна назвати романтичним, бо на той час він був ще натуралістом.

Дослідник намагається прояснити, чому в епоху своїх натуралістичних переконань І.Франко звертається не до твору якогось сучасника, а до Байронового "Каїна". Відповідь дослідник бачить у тому, що І.Франка до цього спонукав розлад з галицьким суспільством, яке було лояльне до влади, інертним у думці, "закостенілим у клясовій обмеженості, схильним до кастовості. Протестант проти суспільних несправедливостей, знайшов І.Франко у буряному Байроні свого відповідника, відділеного часовим простором шістьох проминулих десятиліть" [5:102].

Ю.Бойко-Блохін робить висновки, що поеми "Панські жарти" і "Смерть Каїна" знаменують творчу зрілість Каменяра.

Наприкінці своєї статті автор підсумовує, що І.Франко започаткував у нашій літературі неоромантизм і у площині романтичної естетики створив такі художні полотна, як "Похорон", "Перехресні стежки", "Зелений шум" та "Мойсей".

Слід зазначити, що радянські дослідники на час написання ученим даної розвідки взагалі не торкалися чи обминали детальним аналізом ці дві поеми, хоча останні є досить показовими для пізнання спадщини І.Франка, що переконливо довів Ю.Бойко-Блохин.

До питання місця І.Франка у шевченкознавстві Ю.Бойко-Блохин звертався ще до еміграції. Так, у "Літературному журналі" у 1939 році вийшла стаття "І.Франко і Шевченко". Але більш об'єктивно він аналізує цю проблему у своїй статті "І.Франко - дослідник Шевченкової творчості", де підкреслює загальну франкову зорієнтованість передусім на питання поетики: "І.Франко від ранніх юнацьких років до кінця своїх днів інтенсивно вживався у світ Шевченкових образів і думок" [4:226]. Бо перші спроби дослідження, як зауважує Ю. Бойко-Блохин про статтю 1939 року, були публіцистично-ідеологічними з відчутним елементом суб'єктивізму. Особливо цінними на цьому етапі були думки критика про особливості жанру політичної поезії, а також намагання показати Т.Шевченка у контексті європейської літератури.

Уже в раннього Франка як дослідника Шевченкового доробку Юрій Бойко-Блохин виділяє мистецтвознавчий аспект: звертає увагу на коментар до "Перебенді" з критичним розглядом ідейно-естетичного змісту поеми, позитивно оцінює аналіз романтизму Т.Шевченка на тлі романтизму європейського, і, згідно з народними джерелами, колориту того чи іншого твору.

Наголошується, що у статті "Тарас Шевченко" (1891) І.Франко робить спробу всебічно розглянути постать українського генія. Щодо поданої там біографії, то особливо цінним Ю.Бойко-Блохин вважає відтворення психологічної сторони життєвої драми особистості Кобзаря, а в аналізі Шевченкової поезії він виділяє думки про вагу ліричного.

З погляду сучасного шевченкознавства, як підкреслює вчений, слушними є думки І.Франка про те, що мистецтво для Т.Шевченка є чимось божественним, вічним, що звичайні факти Т.Шевченко підносить у сферу ідей, перетворюючи факт у тип, кристалізуючи його в символічний образ самої ідеї [4:23].

У дослідженнях І.Франка показано переважно романтичні стильові властивості Шевченкової поезії. Однак у Т.Шевченка, як наголошує Ю.Бойко-Блохин, схрещувалися різні стильові струмені.

Тому особливо важливим є шукання І.Франком взаємовідносин між ідеєю і життєвою правдою, його науковий інтерес не тільки до того, що сконцентрувала Шевченкова муза, а й до способу тієї концентрації.На перший план при цьому висувається пластичність, ясність, стрункість форми, тісний зв'язок її з рефлексією. Відзначаючи організуючий Шевченків ідеалізм, І.Франко, за Ю.Бойко-Блохиним, проявився і як дослідник, і як поет.

У поле зору Ю.Бойка-Блохина потрапляють, зокрема, Франкові оцінки двох поем Т.Шевченка - "Наймичка" та "Марія". Адже йшлося там про те, що "широколюдський зміст" є "заразом вповні українським" [4:240].

"Марію" І.Франко вважав найгеніальнішою з усього написаного Т.Шевченком. У свою чергу, Ю.Бойко-Блохин відніс дослідження цієї теми І.Франком до числа найкращих студій над творчістю Т.Шевченка. Естетичну вартість Шевченкової поезії І.Франко вбачав у поєднанні суто національного з загальнолюдським, і це є для Ю.Бойка-Блохина досить важливим, хоча він і зазначає при цьому, що "не ідея багатство людини, а пов'язаність її з душевним світом" [4:240].

Ю.Бойко-Блохин назвав І.Франка "серцезнавцем-письменником", що розкрив секрети поетичної творчості взагалі і Шевченкової поезії зокрема.

Типовим для радянського літературознавства було перекручення ідейного змісту шевченкової творчості і "пристосування" Франкових досліджень доробку Т.Шевченка під ці фальсифікації. Все, що торкалося ідеї національного, вважалося тимчасовими, незрілими переконаннями. Вивільнений від опіки партійних ідеологів, Ю.Бойко-Блохин на еміграції міг дати більш об'єктивну оцінку Шевченковій музі і працям І.Франка.

Отже, І.Франко як поет і як літературний критик оцінювався Ю.Бойком-Блохиним дуже високо. Вчений вважав дослідження І.Франка - важливим джерелом для подальшого студіювання історії української літератури.

Література
1. Блохин Ю. І.Франко і декаденство // Літературна газета. - 1940. - №18.
2. Блохин Ю. І.Франко і Шевченко // Літературний журнал. - 1939. - №10-11. - С.92-99.
3. Блохин Ю. Естетичні погляди і творчий метод І.Франка // Літературний журнал. - 1940. - №3. - С.108-123.
4. Бойко Ю. Вибране. - Мюнхен: Вид-во УВУ, 1971. - Т.1. - 446 с.
5. Бойко Ю.Вибрані праці. - К.: Медокол, 1992. - 382 с.
6. Бойко Ю. До століття І.Франкових уродин // Париж: Єдність, 1956. - №1. - С.2-7.
6. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С.80-102.
7. Тетерина Д. Життя і творчість Ю.Бойка-Блохина. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1998. - 272 с.

 

Читати далі >>5 >>6 >>7 >>8 >>9 >>10 >>11 >>12 >>13 >>14 >>15