Ольга Перерва
"ГЕРОЇ КОДЕКСУ": ХТО ВОНИ?
(За творами Е.Хемінгуея та Івана Багряного)
У ХХ столітті змінюється суспільна і культурна атмосфера у світі. З одного боку, люди отримали сучасну техніку, поліпшились умови життя, а з іншого - цивілізація почала поглинати особисті інтереси, негативно впливати на моральний стан суспільства, в якому посилюється загальна відчуженість.
У літературі поширюється екзистенціалізм: у Франції (А.Камю, Ж-П.Сартр), Німеччині (Е.Носсак, А.Деблін), Англії (А.Мердок, В.Голдінг), США (Дж.Болдуїн), Японія (Кобо Абе). В Україні це виявляється у 20-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше - у І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки та ін.
У другій половині ХХ ст. розвивається й традиційний реалізм, який у тогочасних умовах набуває дещо нових ознак. Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень. Світ наче отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Е.Хемінгуей, Ч.Айтматов та ін.)
Справжнім феноменом ХХ ст. стала література, яка, розвиваючись розмаїтими напрямами, течіями, ввібрала в себе філософські та моральні проблеми епохи. Творчість багатьох письменників підтверджує тезу, що література не просто відображає життєву дійсність, а властивими їй засобами творить нову, художню.
У цих нелегких умовах життя, морального занепаду суспільства, багатьох війн, які калічили людські тіла й душі, на арену виходить нове покоління письменників, яких Е.Хемінгуей назвав "the lost generation" тобто "втрачене покоління", покоління без прагнень, ідеалів, сподівань.
Так одним із представників "втраченого покоління" є видатний американський письменник-реаліст, журналіст і публіцист, щирий патріот своєї держави Ернест Хемінгуей. Саме він уперше вжив термін "the lost generation" ("втрачене покоління") у своєму романі "Fiesta". "Втраченим" він називав покоління, викинуте війною у життя без ідеалів і надій.
Митець пройшов тяжкий шлях життя: був поранений під час війни, отримав каліцтво внаслідок авіакатастрофи в Африці, а далі - тяжку хворобу, - і все це не зломило стійких моральних устоїв письменника. Саме тому крізь усю його творчість проходить культ людини сильної, мужньої, хороброї, яка намагається знайти опору в собі і, незважаючи ні на що, жити далі: "You can't die if you don't give up" [8:274].
Е.Хемінгуей проніс своє життя крізь кілька війн, хоча міг би й уникнути цього (зовнішні обставини не лише не сприяли цьому, а скоріше перешкоджали). Він пройшов крізь першу світову війну, крізь громадянську війну в Іспанії та через другу світову війну. Пройшов у кожному випадку однаково, не щадячи свого життя, хоча ставлення до кожної війни було різним.
Перша світова війна була чужою, не його війною. Проте серед усього бруду та ганьби цієї війни почуття бойового товариства між людьми, кинутими у її страшне полум'я, було для нього на першому місці. Хоробрість залишалась хоробрістю, а боягузтво - боягузтвом, та при всій безглуздості обставин, в яких вони виявлялись, десь у самій першооснові вони не втрачали свою ціну - високолюдське залишалось високим, а нице - ницим. Стосовно цього Симонов у своїй статті зазначає: "человеческое поведение Хемингуэя на войне неизменно отмечено печатью мужества. Но это мужество не было только результатом его прирожденной храбрости и готовности к риску. В большей мере оно было связано с его взглядом на то, что писатель должен всегда писать правду. В том числе правду о войне" [6:5]. Стосовно мужності на війні Хемінгуей у своєму загальновідомому романі "A fare-Well to Arms" пише: "If people bring so much courage to this world the world has to kill thi, to break thi, so of course it killshi<…> But those that will not break it kills. It kills the very good and the very gentle and the very brave impartially. If you are none of these you can be sure it will kill you too but there will be no special hurry" [7:221]. Тобто висновок один - чи ти видатна особистість, чи ні, світ все одно знищить тебе; але різниця полягає у тому, ким ти є у житті: Людиною чи нічим.
Персонажі Хемінгуея ніколи не нагадують покірних чужій волі маріонеток - живі, незалежні характери зі своїми особливостями, з власними інтонаціями вони залишаються твердими, не поступаються наживі ззовні і зберігають власну гідність і достоїнство. Герої не аналізують життєвих обставин, а діють у них. Змальовуючи своїх персонажів, письменник пише про честь, хоробрість, гідність, душевну щедрість та про необхідність добре і до кінця робити свою справу. Такі герої в літературній критиці отримали ім'я "героїв кодексу". Вони мають певні усталені правила поведінки, які ніколи не зраджують. Вони живуть за принципами: над усе цінити особисту незалежність, свободу, іти назустріч небезпеці і не боятися смерті: "I'm going to die" she said; then waited and said, "I hateit…"<…> "I'm not afraid of it. I just hate it" [7:285]. Ці герої покликані захищати слабких, вступати в боротьбу за свої ідеї та переконання, бути вірними і відданими у дружбі та коханні, ніколи не скаржитись і не чекати на жалість. Їх девіз жити! Щоб не трапилось із ними і на які б випробування та негоди їх не кидала доля - жити! "Anyway, the thing to do is live and not to die" [9:525]. Хемінгуей високо підносить культ людини, яка не здається у боротьбі з життєвими випробуваннями та труднощами: "The world breaks everyone and afterward many are b at the broken places" [7:221]; - ось мотив не лише творчості письменника, а і його життя.
Часто герой Хемінгуея зображений у складних, навіть трагічних ситуаціях. Але, будучи людиною сильною, вольовою та мужньою, він перемагає. "Він завжди перемагає", - так стверджує автор у видатній повісті "Старий і море": "Человек не для того создан, чтобы терпеть поражения. Человека можно уничтожить, но не победить". У вище згадуваному романі "A Fare-Well to Arms" прозаїк згадує слова У.Шекспіра з поеми "Julius Cesar": "The coward dies a thousand deaths, the brave but one" [7:135], які ще більше стверджують принципи його героїв.
Самотність в очах Хемінгуея була надійним способом протистояти ворожому світові. Ось чому герої у нього такі самотні, ось чому в першу чергу розраховують лише на себе. Герой сам відшукує отой стрижень, який утримує його у цьому складному світі.
Автор тісно зв'язаний зі своїм героєм і через його сприйняття дає оцінку подій, людей та їхніх вчинків. Він дивиться на світ з точки зору свого героя. Однак навіть у стихії ліричної розповіді зберігається певна дистанція між письменником та його героєм. Частіше Хемінгуей, навіть коли пише у третій особі, зіставляє свій кут зору із кутом зору персонажа, але інколи трапляється й інакше. У творах, що написані від першої особи таке розходження помітити важче. Наче погляди героя і є погляди самого автора. Але це не так. Особливістю хемінгуеївського стилю є те, що він звичайно передає роздуми героя розповіддю не від першої, а від другої особи, що сприяє напруженості внутрішнього монологу і непомітно втягує у ситуацію й самого читача.
Герої Хемінгуея не намагаються формулювати якісь філософські, моральні чи політичні висновки. Ці люди не аналізують обставини життя, а діють у них. Вони уникають роздумів чи узагальнень, не люблять висловлювати свої аргументи навіть з тих питань, які їх хвилюють. За маскою спокою, байдужості, часом жарту часто приховані біль, тривога, незадоволення і страждання. Саме така насиченість внутрішньої експресії визначає тон хемінгуеївської оповіді. Герой твору, якого змальовує письменник, - це здебільшого герой ліричний, alter ego письменника.
Ернест Хемінгуей як письменник-реаліст, талановитий митець та майстер своєї справи зробив величезний внесок у світову літературу. Ф.Юнг писав у своїй монографії: "Протягом останніх 25 років вплив Ернеста Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти". Дослідник творчості Хемінгуея К.Симонов зазначає: "Я не знав Хемінгуея, але Хемінгуей-людина для мене невіддільний від Хемінгуея-письменника, від його книг і героїв, точніше від тих із них, у яких він, не криючись, любив те саме, що любив у самому собі - силу, широту, хоробрість, готовність постояти за справу, яку вважаєш ти справедливою, правою, готовність ризикувати життям і впевненість у тому, що є речі й гірші за війну. Боягузтво гірше, зрада гірше, егоїзм гірше..."
Духовно близький Е.Хемінгуею і наш український поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадський і політичний діяч Іван Багряний. Певною мірою його ми теж можемо віднести до письменників "втраченого покоління" за його творами, ідеями і переконаннями. На його долю випало чимало тяжких негод і випробувань, які все одно не зломили твердий дух письменника. За свої політичні погляди був декілька разів заарештований, перебував у в'язниці, а згодом емігрував за кордон. Його перу належать такі широковідомі твори як "Тигролови" (1943), "Морітурі" (1945), "Генерал" (1948), "Людина біжить над прірвою" (1948-49), "Сад Гетсиманський" (1950), "Огненне коло" (1953), "Маруся Богуславка" (1952-1956)... Але це далеко не все, що встиг написати автор в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень, тюрем.
Емігрувавши, поет і за кордоном не мав спокою. Його переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому та його дітям. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні на Радянській Україні, ні за кордоном у веремії української еміграційної політики серед таких же вигнанців, як він сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну творчих задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося.
І.Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній негасиму іскру, яка б висвітлила шлях із гірської прірви зневірення, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався - і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом - і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя і невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби, страждань.
Народжений бути вільним, гордим, усе, що мав - талант, любов, громадянську мужність, - Багряний присвятив боротьбі з тоталітаризмом та людиноненависницькими ідеологіями пануючих режимів, з рабською психологією співвітчизників.
Про те, яким був герой Багряного ми дізнаємось із спеціальної зауваги до твору "Людина біжить над прірвою": "Одним із числа тих мільйонів є наш герой. Власне, не герой, а просто - людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумові, викресала з себе іскру волі й збунтувалася […]. Більше того, вона повернулася всторч і пішла навпроти, пригинаючись до самої сирої землі, своєї землі, хапаючись за неї й за все, що на ній є, не даючися скинути себе в прірву.
Вона - це людина, - це не легендарний герой легендарних часів людської історії […].
Ні, цей герой - це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 20-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем […]. Що проти них змії-гориничі! А серед них і найбільші страхіття - страхіття ницості, масової підлоти, масової жорстокості і злоби […]. І от він протистоїть їм... Сірий і буденний і не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... з уперто зціпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненої мрії" [2:421]. Ось такий герой Івана Багряного.
Ю.Мариненко, дослідник творчості Багряного, дуже доцільно навів вірш Оксани Лятуринської для характеристики героя письменника:
І знову цілу ніч верзлося:
Біжу, зацькований, мов звір,
І слід кривавиться на росах,
І піт рудий туманить зір.
І знову бачу світ багряно.
За мною полум'я і дим,
Гаряча заграва над станом,
Безправ'я над добром моїм.
І знов в ганьбі стріваю ранок,
І ліс мені, мов звірю кліть.
Та прийде день мій невблаганно,
Ще мить, ще мить!.. [4:105]
Такий він, герой Багряного, з яким уперше ми зустрічаємось у романі "Тигролови", а далі і в багатьох інших творах. Головне кредо героїв автора - "не дати скинути себе у прірву". Ці герої - люди мужні, людяні, стійкі і непереможні. Непереможні саме тому, що "хто не здався, той не переможений" [2:375]. Часто письменник змальовує особу, що проходить важкий шлях, зазнає протягом нього значної еволюції і щоразу стає стомленішою, екзистенціальнішою, але не втрачає палкої жаги жити: "Я буду вмирати, та поки моє дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з гірської прірви в безсмертя!..." [2:447]
Перемога людського в людині - ось що головне для письменника. А перемагає людина тому, що не визнає себе нулем в історії, що не озвіріла, не перейнялась озлобленням і ненавистю до інших, що зберегла у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик цілій системі - і вистояти. Так у творі "Людина біжить над прірвою" митець пише: "Та головне - які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людською, силою добра, а не зла в ній" [2:453].
У романі "Сад Гетсиманський" письменник запропонував три характеристики: "Людина - це найвеличніша з істот", "Людина - найнещасніша з істот", "Людина - найпідліша з усіх істот".
Кожен має можливість вибрати свою долю. Позитивний герой Івана Багряного прямує першим з названих шляхів, яким би він не був тяжким. Це шлях гідності.
Змальовуючи свого героя, Багряний пише про "надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про духовний виклик людини цілому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає" [3:14].
"- Жити!
Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер, от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.
- Ж-и-т-и!!." [2:429].
Герой Багряного прагне жити, незважаючи на те, що останні сили покинули його. Але "він з тих, що їх надія гріє і живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живим" [2:349].
Якщо співставити творчі доробки Ернеста Хемінгуея та Івана Багряного, то можна виявити багато спільного між ними. По-перше, точки зіткнення обох письменників ми помічаємо з тематичного боку. Спільною для обох є тема війни (обидва автори не лише творили у воєнні часи, а й самі брали у ній участь). Тема Італії також простежується у романі "Людина біжить над прірвою" Багряного та у "A Fare-Well to Arms" Хемінгуея. Обидва митці із захопленням ставляться до цієї держави.
Спільним для них є і нестримна віра в людину, в її міць і мужність, людяність і доброту. І Е.Хемінгуей, і І.Багряний переконані у нездоланності людського духу. "Полеглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця. Він лише фізично вбитий, але ворогові нема з чого тріумфувати. Неупокорений мертвий воскресає знову" [2:375], - пише Багряний. У Хемінгуея читаємо: "Людину можна знищити, але її не можна перемогти". Схожими є герої письменників, "герої кодексу", які здобувають свою свободу лише силою. Своєрідним у них є також герой, що бере участь у чужій, не своїй війні ("A Fare-Well to Arms" та "Людина біжить над прірвою"), де герой, змучений і стомлений, намагається зрозуміти свою роль у ній і призначення. Але тим не менш стверджується перемога людини та на іспиті людського в ній у межовій для неї ситуації.
У новелі Е.Хемінгуея "A Clean Well-lighted Place" ми зустрічаємось із героєм, що зневірився у житті і в людях, який стверджує, що людина ніщо: "It was all nothing and a man was nothing too" [8:154]. Старий чоловік, який прожив ціле життя, зневірився у ньому цілковито. Є такий герой і у Багряного. Це "мудрий" Соломон, з погляду якого людина - це ніщо, "хробак" і "худоба", приречена на роль безвольної "піщинки", руханої велетенським самумом мас, до руху яких вона може лише достосуватися: "Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. "Братерство, дружба, любов"... Фікція!!.. "Ідеї" всякі... Ха-ха-ха! "Ідеї"! Блеф! У вогневій пробі все те є фікція! Брехня! Людина - худобина, хам, безхребетний хробак... Чуєш? ХРОБАК і тільки!.." [2:416]. І всупереч цьому письменник показує, що може людина, коли вона не "хробак" чи безвольна "піщинка", а справжня людина, неповторна людська одиниця. І перемога в цьому змаганні - це не так особиста перемога героя, як перемога саме принципу життя цього типу людини над хробачним принципом Соломона.
Про що б не писав Хемінгуей - про найбільш, здавалося б, різне, - завжди відчуваємо його ненависть до людської самотності, його прагнення вміти вирватись із цієї самотності до друзів, до жінки, до справи, що з'єднує між собою людей, навіть коли ця справа - війна і десь у фіналі обіцяє тобі смерть. У Багряного простежуємо оптимістичну філософію життя, в основі якої лежить віра в людину, в перемогу людського начала в ній.
Щодо стилю письма обох митців, то і тут виявляється дещо спільне: лаконізм оповіді, психологічна напруженість, мала кількість діалогів, засіб контрасту, внутрішні монологи та зображення правди життя.
Якщо взяти до уваги розбіжності у творчості обох письменників, то варто перш за все згадати, що ці люди є представниками різних націй, народів, держав, а тому у кожного із них є власна ідеологія, принципи і ставлення до дійсності. Хоча навіть факти особистого життя Е.Хемінгуея та І.Багряного мають схожість.
Тим не менш, обидва митці є видатними художниками світової літератури, які ще за життя досягли визнання і слави.
Література:
1. Анастасьев Н. Творчество Эрнеста Хемингуэя. - М.: Просвещение, 1981.
2. Багряний І. Вірю!..: Хрестоматія: 2-ге видання. - Чикаго-Харків, 2001.
3. Гришко Василь. Невгасна віра в людину //Слово і час. - 1991. - № 10. - С.13-15.
4. Див.: Дніпро. - 1996. - № 11-12.
5. Мариненко Ю. "Воєнна" проза Івана Багряного ("Людина біжить над прірвою", "Огненне коло") // Дивослово. - 2001. - № 12.
6. Симонов К. Думая о Хемингуэе…// Эрнест Хемингуэй. Прощай оружие!: Роман, рассказы. - Днепропетровск: Промінь, 1987.
7. Ernest Hiingway. A Fare-Well to Arms. - M., 1979.
8. Ernest Hiingway. Selected Stories. - M., 1971.
9. Ernest Hiingway. The Collected Stories// The Millenium Library, 1995.
10. Ph.Toung. Ernest Hiingway. - Dusseldorf, 1951.
Катерина Абдуленко
СВОЄРІДНІСТЬ
ПЕЙЗАЖНО-МЕДИТАТИВНОЇ ЛІРИКИ
ПАВЛА ТИЧИНИ ТА ТОМАСА СТЕРНЗА ЕЛІОТА
Значне поширення пейзажно-медитативної лірики у перші десятиріччя ХХ ст. було підготовлене попереднім розвитком філософського струменя у поезії. Яскраві й самобутні зразки цієї синтетичної жанрово-тематичної форми створили Павло Тичина, Томас Стернз Еліот. Типологічна схожість між цими поетами виявляється у зверненні до однакових жанрів та деяких художніх прийомів, проте й відмінності між ними значні, оскільки виявляються вже на ментальному рівні.
Українські поети тісніше зв'язані з природою, оскільки їм притаманний своєрідний пантеїзм, глибоке знання села. Для англійців картини довкілля - тільки засіб глибше розкрити сутність людини. Природа у їх творах майже завжди відсунута на другий план. У спадщині Т.С.Еліота домінує медитативно-пейзажна лірика.
Основа художнього успіху Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, у свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX - початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, - образну сутність слова. Більше того, П.Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти, - знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П.Тичина досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":
Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать -
Милуюся.
Милуюся - дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
Гей, дзвін гуде -
Іздалеку.
Думки пряде -
Над нивами.
Над нивами - приливами,
Купаючи мене,
Мов ластівку [ 2:10 ].
Ранньому Тичині притаманний світлий, "сонячний" погляд на життя - "символічний кларнетизм" (Ю.Лавріненко), Еліотові ж - похмурий песимізм, апокаліптичне світобачення. У художньому світі першого з них природа і людина гармонійно пов'язані, другий же уявляє людину самотньою і нещасною, "порожньою" на тлі "безплідної землі".
Поезія Томаса Стернза Еліота вимагає надзвичайно уважного та вдумливого читання. Вибіркове читання здатне породити хибні уявлення про зміст і значення його творчості. При поверховому знайомстві може виникнути ілюзія, що поет бачив світ як хаос і відобразив його в потоці свідомості, з якого де-не-де виринають уламки предметного буття, і не можна помітити наполегливого пошуку ідей, які б цей хаос підпорядкували.
Може здатися, що скептицизм поета всеохоплюючий. Не можна не помітити його релігійності, інстинктивної потреби віри.
Поет бачить людину, ув'язнену у великому місті, у ворожому суспільстві, де все кричить про неволю, безвихідь, приреченість. Бачить вітальні, де життя спливає у претензійних розмовах та безкінечних "чаях і кавах", потворні безликі вулиці - місто, освітлене блиском холодних ліхтарів, оповите бурими туманами жовтневої ночі. Еліот не помічає краси природи, любові, весни, а тільки ніч, осінь і продажних жінок у розвалених дверях трущоб. У його віршах немає поетизації світу, як ми бачимо це у Тичини, є лише авторський зір, слух і всепроникаюче почуття відрази до сучасної йому західної цивілізації.
Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку,
Жовтавий дим, котрий вологу морду тиче в шибку,
Що лиже язиком липким до закутів вечірні.
Що до калюж і до ставнів притискується гілка -
Пічною сажею собі замурзуючи боки,
Через терасу прослизнув, зробив стрімкий стрибок - і,
Уздрівши, що уже лягла м'яка жовтнева ніч,
Кільцем круг дому закрутивсь і в сон заліг глибокий [3:40].
У ліриці П.Тичини - буйство барв і звуків. Колористична гама пейзажно-медитативної лірики Еліота дуже бідна: у ній переважають чорні і сірі кольори, зрідка з'являється білий.
Природа і людина у творах Т.С.Еліота - однаково виснажені і спустошені, ворожі одна одній. Його ліричний герой настільки зосереджений на собі самому, що ледве помічає навколишній світ, а коли й робить це, то відчуває тільки огиду.
Постійно копирсаючись у своїй душі, він зрідка кидає погляд за вікно, де бачить похмурий міський пейзаж.
Коричневі хвилі туману набігають на мене
Круговоротом облич на дні вулиці,
Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,
Безпричинну усмішку, що висне у повітрі
І щезає над низкою дахів [3:15].
Тичининський же ліричний герой сприймає радісно життя на тлі розкішної природи.
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою [2:12].
Отже, у творчості Еліота немає суто пейзажної лірики. Картини природи у нього завжди підпорядковані певному медитавному "надзавданню". Найчастіше це - розкриття апокаліптичного стану світу, трагічної самотності й приреченості людини, зображеної на тлі винищуваного нею довкілля.
У П.Тичини тенденція до злиття пейзажної і медитативної лірики виявляється на різних етапах творчості неоднаково: у ранній його поезії медитативний струмінь є ніби "підводною течією" у "музичній ріці": у зрілій же - філософські мотиви виявлені так само яскраво, як і в Еліота, але пройняті оптимізмом.
Література:
1. Павличко С. Лабіринти Т.С.Еліота // Зарубіжна література. - 1999. - №16. - С. 3-6.
2. Тичина П. Сонячні кларнети: Поезія / Підгот. текстів, примітки С.Гальченка. - К.: Дніпро, 1990.
3. Eliot T.S. Rhetoric and Poetic Drama // Eliot T.S. - Op. Cit.
