Летиш натхненний, як вітрисько,
Сягаєш крилами небес…
І ти до істини вже близько,
І до в'язниці
близько теж.
1979
А судді хто?
Хоч суддів він не бив під дих,
Не пив смолу, ні "Водку руську",
Але його здали в псіхушку…
Бо він мудріший був за них.
1978
Оптимізм
Не друкують книг моїх - не треба,
Перетерплю і таку біду.
Все одно, як літом сніг із неба,
Я колись на голови впаду.
1974
Лукавий попутав
- Ви чули-слишалі?..
Хірург Камінський
говорить по-вкраїнськи.
- Ти что?
- Так, так!.. Мені казали люди.
- Не може бути!
Хірург!..
І вдруг!..
Да что он заболєл?
І как посмєл!
- Так, так!.. Мені казали люди.
- Не може бути!
1969
В'язниця
І треба ж так, щоб саме проти вікон,
Де мешкають колгоспні ковалі,
А з ними брат мій, що з війни каліка,
В'язницю будували у селі.
Із кожним днем хмурнішав погляд брата,
Робився брат сумним і мовчазним, -
Колюче дріття, глевтяки і грати
Вночі кружляли коршуном над ним.
Я говорив, що хмуритись даремно -
Аджеж не злодій він і не бандит,
А син його із ранку і до темна
Над зошитом із віршами сидить.
Він скоро буде голосним поетом,
Стоятиме за хартію свобод,
І скрізь його у книгах і газетах
Читатиме й хвалитиме народ.
Але чомусь мій брат всміхався криво,
Немов йому розради вже нема,
Він говорив:
"Ото, Миколо, живо
Для мого сина й строїться
тюрма".
1966
Пам'ять
Жертвам сталінізму
Ні дріття, ні конвою вже не видно, -
Зруйновані бараки й чорний пірс.
Де мучили невинний люд безстидно,
Росте, як хліб густий, зелений ліс.
Але було,
Було там суще пекло…
Людині в серце забивали цвях,
І він сидить і досі у серцях
Живих людей,
І горе не померкло,
І чути голос мертвих, як з труби,
Дивись, людино, пильність не
згуби!
1958
Меморіал
На краю моєї тіні,
коли вона, неначе магма,
застигне раптом на дорозі,
залишу серце Україні.
Мене Вкраїна із дитинства
в своїх долонях зогрівала,
вона фортецю спорудила
з живих шматочків мого серця,
немов з опаленої цегли,
щоб міг довіру зберегти,
яке людини гідне.
Отож залишу серце рідне
на краю своєї тіні.
1963
Прокляті вірші
В.Стусові
У звіриному сказі господар темного світла обрізав політзекові гудзики, щоб тримав штани руками; заліпив глиною шпарини в стінах, щоб не чув отих "триста як скло"; мішковиною затулив гратоване вікно, щоб не бачив ні зірок, ні сонця… А тепер нехай бере
олівець і пише свої прокляті вірші.
1985
Зречення
Мій давній друг став жертвою чуми. Коли упали сивобогів Храми І кинули сумлінних до тюрми, В його душі з'явились темні плями.
Він зрікся мови рідної, зчерствів, Згубив духовну спільність із народом. А чистий серцем був, неначе спів, - Нащадок мудрого сільського роду.
Земля нуртує, плаче і кипить, - В землі було його живе коріння. Тепер із неї він зловтішно кпить, Немов змія, плазує у затіння.
А я стою, ламаю з горя руки: Вмирає брат, людина помира! І видиться, як на біду і муки, Вив'язує й на мене сіть мара.
Кричу: Маро, хоч
спалюй на вогні, Зламаєш вовчі зуби на
мені!
1968
Час
Дмитру Паламарчукові
Зібралися за пагорком вітри - І час напнути наших душ вітрила, Бо притомилися вже руки й крила - Пішла стезя в долину із гори.
Не будемо робить з трагедій храм, А власну долю з чорних сліз кувати. Постукаєм тихесенько до хати, Де поселились Єва і Адам,
І скажемо: "Адаме, нас пусти До райської обителі своєї". А він, зловивши гострий погляд Єви, Одвітить: "Що?.. Ідіть під три чорти!".
І знову спільно ми до забуття Почнем із радістю кувати рала, Де нас земля і мучила й кохала, Аби продовжити земне життя. І вже ніколи в смерть нам не добраться, Бо рай, і дім, і наша доля - праця.
1978
Дід Кузьма*
Одного дня 1937 року в нашому
селі Загорянівка Херсонської області
було репресовано 7 колгоспників.
"Я вчора бачила ту скелю, Де
був прикутий Прометей"
Ліна Костенко
Іду своїм селом. Стоїть стіна - Останній
залишок старої клуні. Вона бринить, мов
болісна струна, В моєму многолунні. І схлипує вітрець, і квилить сич… В торішніх бур'янах собак домівки, Обгризені кістки, сліди лисиць, Де хат були долівки. Іду поміж руїн… А давні дні Беруть за душу теплими руками, Несуть надію на життя мені Сумними манівцями. -
Тоді була ядерною зима, Сніги великі і вітри
потужні, - Розповідає тихо дід Кузьма Колгоспникам у кузні. - Порядок у французів бачив сам, Вони, кажу, ідейні демократи, І жити, й працювати можна там, І правду всім казати. Але хоч люди лагідні в селі, - Цвіли сади, було вино і мливо, - Мені у них без рідної землі Жилось тужливо. Було
питають: "Як, мусю-козак, Твій брат живе в
Дніпровому пониззі?" А як? - кажу. - Як той
сліпий лайдак, Покірно йде в кормизі. "То ви забули батьківський завіт, Що ваша доля на коні у полі, І краще в битві загубити світ, Як жити у неволі". А я
одразу їм: Пощо слова, Коли у дівки, ні
грошей, ні вроди? Давно за горло нас взяла
Москва, І нами верховодить". В колгоспників скресав на серці лід, Всі слухають - не пролетить і муха, І позабув тоді, напевно, дід, Що й стіни мають вуха.
Ой летіла галка, галка через балку, Та й згубила галка із крила перо. Запустила в жниво смерть свою косарку, Напосіло горе на моє село. Напосіло горе, як болюча рана. Каркнув "чорний ворон" і повіз в тюрму Саву і Миколу, і Павла, й Степана, І самого діда коваля Кузьму.
Маючи породу хижу і захланну, Кат вчинив розправу, наче дикий птах. Десь за Колимою в зоні Магадану Розіп'яв живими клято на хрестах.
1976
[* Дід Кузьма (Головченко Кузьма
Леонтійович) за першої світової війни потрапив до німецького полону,
звідти втік і короткий час перебував у Франції.]
Пристань міста
Кемь
На пристані стою. Надворі смеркло, І в тихім парку причаївся птах. Отут стояла чорна брама в пекло, Яке було на голих островах.
За мурами в'язниці світло меркло, - Щасливій долі прирікався крах. Тепер лиш в пам'яті етапний шлях, - Жахливі роки відійшли далеко.
Але зніми, людино, тут кашкета І спом'яни змордованих братів, Яких давно забрала скопом Лета
До Соловецьких темних берегів. Вони ішли в оті гіркі світи. Аби в олжі не жив ніколи ти.
1976
Соловецький
музей-заповідник
Тепер у храмі зроблено музей. Розповідають нам мужі учені, Що монастир - російський Колізей - Створив народний невмирущий геній.
Стрункі фасади милують людей. Колись миряни в ці краї зелені Приходили без хліба і грошей, Щоб відмолить гріхи свої буденні.
Але на стіни, друже, придивись. Тупим гвіздком хтось видряпав колись: "Я здесь сидел с хохлом… деревня Рыка".
Це та історія, що лізе зо всіх сил З-під каменю, замазок і білил… Позавчорашнього печаль велика.
1976
Дядьки
Із діда-прадіда мої дядьки Руками чистими свій хліб робили, І скільки мали розуму і сили, Плекали з радістю тяжкі грядки.
Сільського неба провідні зірки Їх до степів таврійських приманили, Вони за них життям своїм сплатили, Коли потрапили на Соловки.
Етапи, холоднеча, рань туманна, Розстріляні краяни, плач вдови, І баланда із брюкви й мурави.
Пройшли крізь них, мов кулі із нагана. Отим наповнились душі сакви - Давноминулих днів пекуча рана.
1976
Соловецький монастир
За синім пругом дня, де море Біле І темну воду каламутить вир, Неначе людське горе наболіле, Стоїть на скелі мертвий монастир.
Легенда каже: в сиву давнину Із брил гранітних і морської піни Ченці поставили за ніч одну Монастиря неперелазні стіни.
Вони собор для Бога возвели, Щоб на землі святих отців столи Були міцнішими за мідь і крицю.
Але вгорі старенький Бог заснув - І цар московський дикий жарт утнув: З монастиря зробив тяжку в'язницю.
1976
Глосолалія
Існую не для тих, у кого трон Забрав сумління, людяність і сон; Хто має вовчу, нелюдську породу - Здирати шкіру з власного народу.
Летять вітри, неначе буйні коні; Їм на шляху тернові перепони.
Існую не для тих, у кого сон: Казарми, муштри, титули і трон.
З криниці лебідь вранці воду п'є; Комусь зозуля сотий раз кує…
Існую і живу, сміюсь і плачу Для тих, хто має добру вдачу;
Хто любить землю й небо рідне І слово батьківське небідне.
1972
Хтось невидимий
Хтось невидимий стоїть за моєю спиною. Дихає. Дихає мені в
потилицю, гортає сторінки щоденників, нишком човгає по кімнаті і вночі лякає сон. Хто?.. Нікого. Але він є!.. Він ходить
моїми слідами І дихає в потилицю.
1975
У Карпатах
Над горами гориста висота… Клепають зорі потемніле небо І піднімають сосни свої вуха, Почути хочуть помисли Говерли.
Карпатський ліс - зелений вуйків сад. Поміж дерев могили хлопців бачу - І страшно робиться, малюються гарячі Колишні дні.
1974
На майдані
Україно, Море твоїх
синьо-жовтих прапорів хлюпає у відкрите
серце народу. Море світлих знамен Утверджує твоє безсмертя.
Україно, Розправляй
свої крила зелені, бо тільки крилаті
досягають Свободи! Розривай ланцюги
металеві, бо тільки Свобода робить людей людьми! Світлий розум і вільну працю на вівтар людства неси!
1989
Висота
Нова зоря зійшла у небі нині. Вона - красива і потужна в плині - Подаленіла в голубий огром, Тривожачи блакить своїм веслом.
То що?.. Світанку голосне палання, Чи, може, України зірка рання? Бо щось врочисте в грудях ожило, І за крилом пробилося крило.
Автограф
Поміж музею світлих стін Тобі, апостоле, уклін. Нехай наповниться по вінця Твоїм вогнем душа вкраїнця, Щоб скрізь вона була прекрасна, Жила, горіла й не погасла.
Канів, музей Т.Г.Шевченка 8 серпня 1977р.
Мій вірш
Немов рисак, який шалено біг, Мій вірш невільно спотикався й падав. Його з обрізом піджидала зрада, А він до звершень закликав усіх.
І знав, що буде, що пробігло бачив; Ішов крізь дим, зривався з гір і стін… Йому віддам увесь запал гарячий, Нехай людині буде другом він.
1968
Білобережжя
Вікторові Артеменку
В чужі краї летять крикливі гуси, Летять в заморський невідомий світ, Де палить сонце і живуть зулуси, А на вершинах Гімалаїв лід.
Нехай комусь у сни пливуть вітрила, Морські пасати й тиша островів… Мені мій край - Білобережжя миле - Любіший всіх далеких берегів.
1989
Мандри
Де здавна мандрівцям не дарували квітів, Дорогою іду, що вгору підійма. Із берега маяк привітно в очі світить… Що там за обрієм - свобода чи тюрма?
У наш нелегкий час, у неприхильний ранок, Побачити б отой далекий дивний храм, Що дзвонами щодня уяву тепло ранить. Хоча б довідатись: як дихається там?
Грошей я не роблю і не шукаю слави, - Дешева похвала - скупа для серця путь. Знайти б мені слова, оті слова ласкаві, Що людям у житті наснаги додають.
1955
Чорнобильське лихо
Ми вже надмірно мали гіркоти, Що натворили від наук пігмеї, А тут нараз, Чорнобиле, ще й ти Додав палючий глек біди своєї.
Хоч не росли і дня в оранжереї, - Долали вперто нелегкі світи, - Але хитнулися й порідшали ряди, Коли по нас ти вдарив з батареї.
Пливе вогонь твій Прип'яттю й Дніпром, І нидіють дерева за вікном, - Земля у скрусі губить чисту вроду.
І біль, і жаль, і ядерний содом… Не розказать, не описать пером, Що випало в той чорний день народу.
1986
1933
Наказано: хліба реквізувати, До міста скопом вивезти з токів. Заплакав вітер, де був лан багатий І срібно лився жайвориний спів.
Вселився голод до сільської хати, Домашня живність впала без кормів. Запрацювали день і ніч пілати, І день, і ніч вівтар журби горів.
Осиротіли клуні та халупи. На вулицях з'явились людські трупи, - Подальшої історії прелюд.
Несла свій хрест мовчазно Україна, Але не стала в скруті на коліна, Хоча й звірячий був над нею суд.
1984
Книгоспалення
Десятки тисяч книг безжально жер вогонь. Десятки тисяч книг пожбурено з долонь.
Живими у вогні палахкотіть тепер… І Егон Ервін Кіш, і Теодор Плів'єр!"
Не знав тоді фашист, що сонця не залить, А вогнищем вогонь ніколи не спалить.
Та істину оту не знають і тепер. Невігласам новим культура й честь - бар'єр.
В Сантьяго на зорі, в диму Вінья-дель-Мар Із мудрих добрих книг димить новий пожар.
У Києві горять аннали древніх міст, Їх спалює дикун - російський шовініст.
Роздмухує вогонь, на книги жар гребе, Не знає книгомор, що спалює себе.
Не знає і не знав, що сонця не залить, А вогнищем вогонь ніколи не спалить.
1984
Руйнували церкву
- Влєзай по лєстніце й бери за глотку! На купол, говорю, тягни свій трос…
- Ох іроди!.. Нема на вас хреста. На кого підняли свою десницю?!
- Чого даремно лементуєш, бабо? Збудуємо тобі отут палац,
У ньому ти воссядеш, як богиня… А нинче йди… покуда ще не в допрі!
- Не гримай, Петре, на стареньку Мотрю. До правди і краси незрячий ти…
- Що, що, Максиме?.. Давню тягнеш пісню, Яка позвольте, Соловками пахне!
- Чого лякаєш?.. Вишкрібку невдатний… Помимо віри - є іще й краса, Вона закладена в будові церкви… Твій прадід, може, тут колись клепав Оті бляшки, що милують нам око, А може, й мій тесав стрункі колони, Які руйнуєш. Слухай,
схаменися! Бо завтра вже спитають нас
онуки, Куди поділи ми своє минуле… - Атож!.. Атож!.. Веде Максим до діла, Бо дід казали - січове козацтво, Коли було іще на світі вільне…
- Чого? Чого?.. І ти, Остапе, з ними? Блукаєте, немов погані вівці. Краса - це вигадка, вона шкідлива. Руйнуємо, щоб світ новий построїть. Газуй на тракторі!.. Натягуй трос. Незграбою
звемо оцей чертог, І не указка, слишітє, ваш
Бог!
1970
Рушаймо вчасно
Допоки ще при пам'яті земля і сила є, і паливо на
злети, збираймося летіти на планети дорогами болідів і зірок, де злагідність і небо
без дірок.
Збираймося - хто
звідси й звідтіля - допоки ще при пам'яті
Земля!
1985
Земля Оріани
"Ми - бджоли невидимого" Р.М.Рільке
Велесових онуків земле, Ти знаєш тайну волхування І твоє тіло здоров'ям дихає. Батько Ор на терловищах січі лютої синам своїм прибіжище шукав. Там могил товкотня велика і стежки між ними вузькі. А той, хто був надиханий Дажбогом і поселився під Сваргою, живим лишився (йому
завіщана земля, яка пребуде до кінця).
Земле пославутичева, ми хочемо напитися твого здоров'я. З одного кореня постав рід наш і дорога з тих віків іде. Орії лементують у снах, А їхні стріли і досі в деревах стирчать… А степи об'єдналися, і
коні посідлані, і серця мужністю
нагострені, а прапори у небі, мов пурхливі
птиці, крильми лопочуть.
Благословенна земле, не ховай свого обличчя в долонях, ми - твої бджоли. Пам'ять не спить, серце
далеко летить. Явися в повен зріст і запали ще й свою свічку.
1990
Ріднокрай
Небо вечірнє, червоне, мов мідне, Тліє в Дніпрі за мостом. Дихає рівно земля моя рідна, Пахне дощами й зелом.
В морі, у небі, на обширі поля Праця не гасне й на мить… Тільки, Як в пісні
кріпацька недоля, Тугою щастя болить.
1974
З літака
З високості далеко бачу Тебе, Вкраїно, над Дніпром, Багатих жнив добу гарячу, Хвилясте поле під крилом.
Віддаленяюся від тебе… Дзвенить напружена струна - Виспівує в прозорім небі Зелено-біла далина.
Вкраїно, ти вже за горою, А я вчуваю срібний зов, Бо залишається зі мною Твоя озорена любов.
1975
Романтичний монолог
Вітрам, що народилися в один день зі мною, відлинути за сині океани, щоб там на спраглому осонні, де берег точить свої зуби, померти у пісках гарячих.
Мені - лишатися довіку на схилах рідного Дніпра. Щоденно йти не в сині гони, а в мудрі душі незрадливих моїх землян.
1975
В горах Кавказу
Сповзає із гір покривало нічне, Світанок вихоплює з темряви схили. Ельбрус зустрічає прихильно мене - Уславлений велет стожилий.
Як щиро й приємно в аулах мені! Я слухаю ніжних горянок пісні, І дух Прометея у них пізнаю, Вчуваю свободу - свободу свою.
1973
Троянда
Мені спогади радість наснили. На долоню поклали троянду, Що колись у саду проростала І кохано дивилась на мене.
Мені спогади врізали душу. За мережею літ даленію, Де стоїть моє світле дитинство І зоріє колишня троянда.
1973
Щедра днина
Красою першим колос нив Мене в дитинстві полонив, У днину щедру і ясну Відчув поезію земну.
Дитинство з часом відцвіло, Майнуло й юності крило… У грудях, серце вірне, Ти Саме лишилося
цвісти.
1956
Туга
Розгубив я давніх друзів, Не знайшов нових. Як
дубок на виднокрузі, Занімів, притих.
Занімів дубок зелений, Сон на воду ліг В тихе
поле, тихі клени Вийшли на розліг.
Вийшли клени в синій тузі По шляхах крутих… Розгубив я давніх друзів, Не знайшов нових.
1957
Ідилія
Куди ведеш, дорого крем'яна?.. Які іще мене чекають гони? На світі є країна чарівна, Куди прийти хотів би я до скону.
Там світлий день і кароока ніч, І радощі, і пісню чути всюди; Там благоденство протягом сторіч, І лиш від щастя плачуть добрі люди.
Хтось вірша прочитавши, скаже вмить: "Поет малює неземну картину, Порожньою надією горить". А я туди ітиму дозагину.
Остуда душі
Відболіли роки, вижухли трави… Річка
пішла на спад…
Крізь остуду душі, через високий поріг мого дому іде сусід
- мій двійник. Глибокі очі повні
полохливого сновиддя.
На Закарпатті
Біжить стежинка, мов струмок. Зненацька там, де скелі сині, Невільно робить вбік стрибок - І розсипається в долині.
Де гомонять вітри міцні, Видніється гора камінна; На сонці гріє чарівні Свої оголені коліна.
Там валунові до грудей Смерічка горнеться пестливо, Немов навчилася в людей Кохати друга незрадливо.
А поряд ясен у листві По світу злі байки пускає: У неї, каже, в голові Давненько вітерець гуляє.
Малюнок із пам'яті
В моїм дитинстві це було. Я їхав з батьком у село, У міжрайонну МТС.
Займався ранок. З чистих плес Довколішніх озер, заплав Табун рябих гусей злітав, А в далині на грунт ланів Горлатий жайвір сіяв спів. Здавалося, що голубінь, Далекопілля й навіть кінь, Худий, колгоспний, і розсоха - Бідарка наша, і дорога, Що між яругами велась І
вся блищала, мов карась, У подніпровій
стороні Всміхались приязно мені. Буяло жито, цвів овес. Із вимитих дощем небес Прозірно сяяла глибінь - Й душа росла увисочінь.
Підвечір в'їхали в село. У емтеесівську контору Пішов мій батько. Під
комору, Де двійко ясенів росло І в затінку було не жарко, Поставив я коня й бідарку… І тут негадано уздрів Побіля клуні жебраків. Вони були худі, сумні, І їхній одяг у багні. Просили хліба чи то млива В якоїсь жінки милостиво.
А доокола - ні душі, Немовби вимерли усі, - Ні баб старезних під хатами, Ні матерів із малюками, Лише на стовпчику воріт Сидів окастий чорний кіт.
В Дніпрі відтоді, де село, Води багато упливло, Літа майнули, Та
понині, Коли буваю у долині, Де чорнозем із краю в край І пшениці, немов Дунай, Малюнок бачу: Від
ріки Ідуть з торбами жебраки.
Не нарікай
Євгенові
Не нарікай на люте зло, Коли нам, друже, не везло, Коли в житті, було, не раз Товкли, як зерно в ступі, нас.
Возславимо колишні дні І наші сльози голосні, І серця нашого печаль, Бо з нас тоді варили сталь.
Вирій
Ми тільки думаємо, що перелітні птахи відлітають без нас…
Потойбіч Дніпра у
місиві темряви, биті стрілами блискавиць, терзані мокрими вітрами, смажені радіаційними стужами, крильми торкаючись узвиш…
Хіба це не наша дорога?..
Ми тільки думаємо, що птахи відлітають без нас…
Навівання
Сьогодні дощ. Дощ,
мов горохом сипле. Замовкла пісня зяблика і до підошов багнюка липне…
Десь грім гримить, мов батарея б'є. І
спогад устає… В пожежах та в сльозах
Європа… Солдати мокнуть по окопах… Свинцевий шквал, Вогняста злива, Слізьми
наповнена ріка… А дома діти, мати сива, голодний день, і ніч гірка…
Б'ють батареї з площ. Мов рана, багниста путь… Дощ сьогодні, тільки
дощ… А спогади тривогу б'ють: Люди, повік Не
забувайте людиновбивчий 1941 рік!
Статуя
У визначений термін скульптор зліпив статую з піднятою правицею, примруженими очима, в
довгополому пальті і в кепі.
Правицею вона показувала абикуди - не то на
північ, не то на схід. Статую поставили на
п'єдестал з рожевого мармуру біля відомого будинку. Батьки міста, улещивши
її дух, до підніжжя поклали гвоздики і пішли геть.
Минув короткий час, і почали помічати - меншає людей у місті. Зирк! Аж кров
городян на правиці статуї.
Азазель*
Де вітер посилився у пустелі І сипле в очі зрушений пісок, Розіп'ятий на дикий голій скелі, Він бачить, ніби клаптики хмарок, Стоять за пругом радісні оселі.
І злість, і гнів йому стискають груди, І в жилах висихає чорна кров, А гадини плазують звідусюди, З-під каменю єхидно шепчуть знов: - Забули вже твою науку люди.
Нараз побачив: брат вбиває брата, Нівечать рід свій і добро своє. А посестра, що вродою багата, Любов і честь за гроші продає - Стоїть в диму колись весела хата.
І він сміється гордо з небосхилу. Кістляві пазурі шкребуть граніт, Ламають скелю, ніби свіжу силу Йому улив своїм стражданням світ. Який в собі не вбив війни бацилу.
[*За міфологією народів Близького Сходу
Азазель (демон зла) навчав жіноцтво розпусти, а чоловіків - війни,
за що був розіп'ятий на пустельній скелі. ]
Янек Вишневецький
Пам'яті полякам-робітникам,
які загинули у м. Гданськ, 1981 р.
Янек Вишневецький не помер Ні в далеку осінь, ні тепер, - Мешкає у нашому він місті. Вчора йшов зі мною в падолисті - Янек Вишневецький.
Нелегка свободи й правди путь - Солідарні з Янеком ідуть. Чаша горя налилась по вінця, Як полякам, рівно й українцям - Янек Вишневецький.
Зійде волі радісний стожар, Переможе в боротьбі трудар - І живий, в здоров'ї молодому, Молодим повернеться додому Янек Вишневецький.
1981
Аби було у хаті тихо…
Розперезався брат наш знову, Заноровився, мов ішак. На цвинтар тягне нашу мову, Де чорний камінь і будяк.
А ми німі, як безязикі, У припасованім ярмі Покірливо, малі й великі, На ешафот йдемо самі.
І мовчимо, хоч всюди лихо, - Пускаєм душу напрокат, - Аби було у хаті тихо Та
не розгнівався наш брат.
269*
Радянські в небі "аси" на міжнародній трасі, де острови, як брили, корейський лайнер збили… І в синє-синє море (о
горе!) дітей упало сотні, старих упало сотні!.. Упали у безодню на
хвиль холодні груди безвинні люди.
1983
[* 31 серпня 1983 року в районі Сахаліну
радянські винищувачі збили цивільний літак Південної Кореї. Загинуло
269 пасажирів.]
Закриті партійні збори
Сидять принишкло в чорних кріслах члени,
- Їм од чекання лопає терпець. Знадвору стукають у шиби клени І шарпає кватирку вітерець.
"Там что такое?.. Мировой пожар?! - Гука рудий партійний секретар. - Иль, может быть, подбросили вино? Прошу, закройте лучше окна, двери… Теперь не люди - аспидские звери, Закрыта дверь - врываются в окно…"
Він стрепенувся, ніби дивна птиця, І доповів, що збори - таємниця; Що комуністи з нього варять воду, І є сигнали - слухають "Свободу"; Що дощ обходить хліборобний край І до війни готується Китай; Що безпартійні коверзують всюди І до марксизму схолодніли люди - Чужі ідеї в голови беруть І до Москви свою міняють суть…
Партійний секретар не угавав У наглухо зачиненій хатині… А лозунг за вікном галасував, Що партія й народ - єдині.
1983
Вогнищем згоріти
Я, мовби проклятий, живу в терзанні, - Баюрами звивається мій шлях І в тихі вечори, і в ранки ранні Слова жорстокі на моїх вустах.
То, може, взяти коване кресало, Бо гіркоти в душі надмірно стало, І викресать вогню палючі квіти, І, наче Палах,* вогнищем згоріти?
[* Палах - чеський патріот. 1968 року,
протестуючи проти совєтської окупації, спалив себе на майдані
Праги.]
Споглядання
Невільно питаю, дивлюся у себе: - З якого, Миколо, прилинув ти неба? Якою у космосі блимав зорею І скільки віків там кружляв над Землею?
- Не був я ніколи у тій високості, В зеніт до стожарів не їздив у гості. Хто мусить на грунті своєму стояти, Не вабить поріг занебесної хати.
- Чому ж тоді в небо з душевним надломом Ти дивишся, ніби стужився за домом?
У пошуках себе
Я зупинився на отій межі, Де материнка й сиві спориші, Щоб далі йти і працювати знов, Бо сам себе ще й досі не знайшов.
Я перейду болотяний кордон; Перепливу широкий Рубікон. Отам, за ним, де небо голубе, Можливо, що очікую себе.
СТРОФИ
Спадковість
Маю в серці прабатьківські гени - Непохитно за рід свій стою, Хоч імперські шакали й гієни Догризають печінку мою.
Правда
неподільна
Насильнику, страшна твоя погроза, Упертий ти, як зледачілий віл. Але не падав я малим із воза, То й правду не ділитиму навпіл.
Палієві війни
Не брязкай зброєю - не треба, - Повстане правда проти тебе. Клепай косу, а не мечі - І будуть мир і калачі.
Пересторога
Нова орда нову готує вершу, - Така існує достеменна вість. Якщо підступно знищить нашу тверджу, То, яко пруги, урожай поїсть.
Пожадливість
Сусіду мало власної землі, Сусід плете мережу на сусіда. Сусід клепає потайки шаблі, Тому й живе, як на кожусі гнида.
Зізнання
Я народився, мабуть, дуже рано, - Пройшли повз мене роки молоді. Мені болить твоя, Вкраїно, рана, - Не вмію грати на чужій дуді.
Гони України
Безмежні гони України. Мені їх, знаю, не пройти. У просинь гонів думка лине, Мов космонавт в нові світи.
Страшне
Не смерть страшна. Страшне життя безплідне, голе. Людина зламана - страшна. Страшне мистецтво духом кволе.
Козацька дипломатія
Шаблями терті козаки Скородили чужі полки, Лічили ребра від душі Цареві, хану і паші.
Мова душі
Душа небезголоса. Як
мудрий чарівник, Вона без слів говорить, Коли мовчить язик.
Не самим хлібом
Є чесний хліб, є масло і вино, А в схованці на день майбутній - сало. Але всього отого серцю мало. Воно голодне й змучене воно, Якщо в житті з торбиною уповні Ти не знайшов собі харчі духовні.
Афганістан
І знов агресія Москви… Мов сіль насипали на рану! У час грудневої мокви Горить земля Афганістану.
Скажи, ординцю, чим сусід Тобі затято очі коле, Що ти намислив його світ Понищити, як вихор поле?
Моєму серцеві ніде Уже не буде сну-покою. За віщо знищуєш людей? За що спалити хочеш Трою?
