Вишиванка. Випуск 1 - Вишиванка - Видання, що продовжуються - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:14
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 16

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » Видання, що продовжуються » Вишиванка

Вишиванка. Випуск 1

ЗМІСТ

 

Від упорядника

ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Анна Поліщук. Лицар української справи

Василь Вишиваний. Минають дні…; Весело, гей!; Незнаним героям

Іван Немченко. Із циклу "Король українських сердець" (пам'яті поета і вояка Василя Вишиваного); Відкриття України (Принц Вільгельм у Ворохті); У галереї безсмертних (В Херсонському літмузеї)

Вікторія Бочко. Незабутній символ Таврії

Дніпрова Чайка. Малою була я; Серце і розум; Свідок; Великдень

 

НЕПОВТОРНЕ СЛОВО ТАВРІЇ

Сергій Федоров. Архітектор літератури, або просто власник жмені дощу…

Микола Василенко. Балада про материнське серце; Дід Кузьма; Серце; Радість праці; Генна пам'ять; Біла ворона; Життєпис українця

Іван Немченко. Замість автобіографії; Російській мові; Лакейський етикет; Україні

Олег Олексюк. ОЛ-ГОМ (рондо)

 

ДЕБЮТ!

Тетяна Лісова. "Я не знаю, де ця правда..."; Думки

Невідомий поет. Альтернатива; Думки

Олена Кучерява. "І довшатиме день..."; "Моя душа до тебе лине..."; "Я закрию тебе долонями..."; "Ми схожі на звірів..."

Христя Стусовець. Запах твоїх цигарок (з історії одного кохання)

Олена Ботвінцева. У пошуках держави

Інна Щоголева. Тиша в серці

 

"ЕНЕЇДА" СЬОГОДЕННЯ

Василь Загороднюк. Автобіографія

Микола Братан. Привітання від класика

Василь Загороднюк. Від автора; Енеїда, або українці не перестануть сміятися (рімейк з "Енеїди" Івана Котляревського)

 

НОВЕЛІСТИКА

Вікторія Лазарєва. Янгол, який не повернеться…

<Безнадійний романтик>. Посвята вічності; Історія наша: твоя і моя!

Вадимант Херсонець. Бомж-киянин…

Вадим Лубчак. Люди завжди помирають на самоті! Або Смерть - прекрасна

 

РЕЦЕНЗІЇ

Василь Загороднюк. Терниста дорога "Степу"

Олег Олексюк. Ми - єдині

Олег Олексюк. Молодь. Кохання. Краса. Поезiя

 


 

ВІД УПОРЯДНИКА

Уважний читачу!

Ви тримаєте у руках перше (сподіваємось не останнє) число літературної збірки ентузіастів із Херсонщини. На одній із конференцій "Україна-НАТО", представник молодих соціалістів заявив: "Як ми можемо піти до НАТО? Це ж проти Росії!!! А як ми можемо бути проти країни, мовою якої ми всі думаємо, говоримо?". На щастя, манкурт помилився. Навіть у нашому історично зрусифікованому регіоні живе багато справжніх українців. Проте сам факт такого висловлювання не може не турбувати: люди, яким платять гроші за антиукраїнську пропаганду, не відсиджуються мовчки, а працюють. Тож на противагу їм повинні працювати і ми: Літературна студія ім. Василя Вишиваного. Плід нашої праці - книга, яку ви тримаєте у руках. Упорядкували ми збірку за втричі коротший час, ніж шукали кошти на її видання. Але, такі реалії сьогоднішнього стану української культури. Потрібно не скиглити, а працювати.

Дорогі друзі! Особи, котрі повинні розвивати українську культуру, не можуть навіть втримати її на все тому ж рівні, а навпаки призводять до її вимирання. Щось середнє між чоловіком та жінкою, такий собі прототип "дурнуватого" радянського створіння, представляло Україну на європейському рівні у пісенному конкурсі "Євробачення". І це цілком нормально… Це відповідає "культурній політиці" Табачника, яку, як відомо "нельзя вести… только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем"" (газета "Шлях перемоги", 28.02.2007). Або, як вам позиція секретаря донецької міськради, такого собі Левченка: "…я считаю, что в Украине должен быть только один государственный язык - русский. Это тот язык, с которым Украина должна развиваться как независимое государство. Ведь посмотрите, что происходит. У нас сегодня в стране нет микробиологии на украинском, этот предмет преподается только на русском. Сегодня также на украинском не учатся медики, поскольку нет соответствующих учебников. Да, мы можем перевести что-то на украинский на уровне школы, но зачем, если уже существует величайший язык, на котором все пособия уже существуют… В Украине существует множество диалектов, и люди друг друга не понимают. Поэтому самый удобный вариант сделать так: государственным языком станет русский. Никто из тех, кому я рассказывал это в Донецке, не спорил со мной… Шевченко поэзия мне не нравится, она очень убогая. Он постоянно пытается кого-то ущемить, где-то с кем-то борется, его все пытаются обижать, он сопротивляется. Это скучно… Я украинец, у меня украинская фамилия, но пока русский не будет государственным, я буду его отстаивать всюду" (газета "Наш час", 9.03.2007). Коментувати це - марно витрачати час. Навіть москвофіли Херсонщини зрозуміють, що цей Левченко Тараса Шевченка ніколи не читав, та й узагалі людина недалека. А недалекі люди, як відомо, засуджують усе, що виходить за межі їхнього виднокола. Приміром, наука діалектологія (якщо пан Левченко про неї коли-небудь десь чув) наголошує на тому, що велика кількість діалектів є гордістю нашої мови. Вони засвідчують про те, що мова вічно жива, вона розвивається! А щоб один одного розуміти, варто просто вивчити мову. Іноземна мова, яку я вивчаю - німецька, теж має велику кількість діалектів, але мене засміють люди, коли у Німеччині застосую теорію Левченка на практиці і скажу: "У вас існує стільки діалектів, що я вас не розумію". Висміють, власне так же, як і всі нормальні люди - перевертня Левченка. Прикро те, що цих людей годуємо ми з вами. Вони знаходяться на державній посаді і ганьблять Українську Державу. Риторичне запитання: у якій нормальній країні це ще можливо?

Дехто авторам даного видання закине, що вони досить вороже налаштовані проти сусідів, зокрема - Росії. З цього приводу розповім вам таку бувальщину: Франція на офіційному рівні звернулася до Сенегалу (колишньої колонії з Африки) із пропозицією спільно відсвяткувати 100-річчя загарбання Францією Сенегалу. Остання країна ще остаточно не відповіла, оскільки невелика когорта негрів-патріотів проти цього. Сподіваюсь годованим… з України вистачить розуму.

І на останок анекдот з Інтернету, щоб не закінчувати мову занадто пафосно.

- Ви хочете потрапити у країну, де зраду називають мудрістю, помсту - зрадою, а чесних людей - лохами? Не кваптесь збирати речі, Ви вже там.

Основна мета виходу у світ даної збірки - показати манкуртам, що українська мова в Україні в цілому та на Херсонщині зокрема - жива! І житиме вічно!!!

 

Дана збірка є першим окремим виданням Літературної студії імені Василя Вишиваного.

 

Зауваження, пропозиції та бажання надати матеріальну допомогу у виданні наступних номерів Ви можете надіслати за адресами: vadim_lubchak@ukr.net, super_gazeta@ukr.net, oleksuk_prosvita@ukr.net

Також ласкаво просимо відвідати сайт упорядника:

www.valu.ho.com.ua

Хай щастить!

 


 

ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Анна Поліщук

Лицар української справи


Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…

Василь Вишиваний

 

У кожної людини "своя доля і свій шлях широкий". У когось він легкий і безтурботний, у когось - важкий і тернистий. Майже у всіх наших письменників, які, не шкодуючи своїх сил, боролись за Українське Слово та Національну Ідею, життєва стежка була досить складною, а часто закінчувалась трагічно. Не стала винятком доля Василя Вишиваного.

Народився він 10 лютого 1895 року в родині адмірала флоту Австро-Угорської імперії, герцога Карла Стефана та його дружини, доньки герцога Тосканського Марії-Терезії. Адмірал належав до могутнього та славетного роду Габсбургів, які правили Австрією з ХІІІ століття, сиділи на іспанському престолі, мали серед багатьох інших титул королів Галичини і Лодомерії та князів Буковини. І ніхто не міг тоді припустити, що внук імператора - Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген (справжнє ім'я Василя Вишиваного) стане українським поетом.

Освіту Василь Вишиваний здобув гарну, володів кількома європейськими мовами. До того ж, перебуваючи у Відні, у військовій академії, Вільгельм, як і інші майбутні офіцери, чималу увагу надавав вивченню мов народів, які на той час перебували під владою Австро-Угорської імперії. Щоправда української серед них не було. Та нашу мову він таки вивчив досконало і відразу закохався у неї. Першим учителем української мови для Василя Вишиваного був жовнір з його сотні, що вчив свого командира на народних піснях. Першою прочитаною поетом українською книгою була "Мала історія України" Михайла Грушевського (мається на увазі "Ілюстрована історія України-Руси"). Дуже захоплювався творами Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, В.Стефаника, Г.Хоткевича. Але все це було потім, а спочатку…

Спочатку він навіть не знав, що є така земля - Україна і такий народ як український. В автобіографії від 1919 року він зазначає, що з 12 літ жив у місті Живець у Західній Галичині. Саме тут він уперше почув про українців. "Поляки їх називали "русини" і говорили про них як про розбишак та бандитів". Та всі ці не дуже принадні вислови на адресу гуцулів викликали зовсім іншу реакцію у 14-літнього юнака. Вільгельм Габсбург вирішив на власні очі побачити цих людей, познайомитись з ними, з їхнім побутом. Він потай вирушив поїздом до Ворохти, де пробув кілька днів. Цей час майбутній поет провів в оселі заможного гуцула Доника-Шекерика, який навіть не здогадувався про високе походження свого гостя.

Після повернення додому (в Живець) у Вільгельма зародилась відраза до польської пихи, яка залишалася в нього на все життя. Перебуваючи серед українців, він не побачив там жодного головоріза, натомість зустрів щирих, добрих, гостинних, гордих і волелюбних людей, які радо і щиросердно його прийняли, не знаючи ким він є насправді. Як виявилось згодом - юний представник роду Габсбургів. Від того часу юна душа молодого Вільгельма, його ставлення до світу, коло захоплень радикально змінились. Додому повернувся зовсім іншою людиною…

Вільгельм закохався в українську мову і щиро прагнув її вивчити. Своєрідною практикою в опануванні нашої мови для юного австрійця прислужився принцип його батька: дати кожному з дітей якесь ремесло, а це відкривало можливість постійно спілкуватися з майстрами-гуцулами. Вільгельм обрав для себе бляхарство. Таке захоплення стало причиною конфлікту між юнаком та його ровесниками-поляками, які називали його не інакше як "русинським принцем". Та це не призвело до розриву з гуцулами.

По закінченні реальної школи у Відні (1912) та Військової академії імені Марії-Терези (1915) Вільгельм був призначений до 13-го уланського полку австро-угорської армії. Цей полк в основному складався з золочівських юнаків, що спонукало автора до серйозного вивчення української мови.

Вільгельм щиро дбав про всіх підлеглих. Був їм не лише командиром, але й другом, братом. Один із його хлопців привіз із відпустки вишивану сорочку, яку молодий герцог дуже уподобав і відтоді носив залюбки. Це й принесло нащадкові Габсбургів українське ім'я Василя Вишиваного.

Разом зі своїм полком Вільгельм брав участь у Першій світовій війні. Дізнавшись про тільки-но створений Легіон Січових Стрільців, загорівся бажанням стати у добровільному війську хоча б сотником. Йому не відмовили і навесні 1918 року Вільгельм Габсбург був призначений командиром УСС і разом із січовими стрільцями брав участь у бойових операціях.

Полковник проявив себе безстрашним і розсудливим вояком. Січові стрільці навіть висунули його кандидатуру на місце Скоропадського і хотіли проголосити свого пана Василя королем України, але він відмовився.

В часи перебування в Херсоні і на Херсонщині Вільгельм Габсбург неодноразово ставав на захист місцевого населення, рятував від кайзеровських карателів.

Через деякий час Вишиваний, так як і багато інших стрільців, захворів на тиф. Але життя йому врятували. Вояки відвезли командира на лікування у Відень. Більше на Україну її полковник Василь Вишиваний не повертався, але у думках не забував про неї ані на хвилинку.

У Відні за власні кошти взявся видавати часопис "Самостійна Україна" і в 1921 році випустив першу і єдину збірку своїх віршів, яку назвав шевченківським рядком - "Минають дні…". З погляду літературної техніки його лірика далеко не бездоганна, але не варто звертати увагу лише на технічний бік цих творів. Можливо, хтось, прочитавши його поезію, помітить подекуди певну схожість у чомусь із віршами І.Франка, Б.І.Антонича, О.Олеся, будь-то певні образи чи настрої. Та не можуть залишити байдужими щирі слова любові, суму за милою серцю батьківщиною. Василь Вишиваний оспівує велич та красу України, що стала йому за другу матір, державницькі змагання українців - братів своїх по світовідчуттю, по шляхетних замірах.

Ми, народжені на цій землі, іноді не помічаємо тієї краси, що навколо нас, ми не помічаємо швидкоплинності часу. А Вільгельм фон Габсбург у буремні дні захоплювався і красою нашої землі, і волелюбністю нашого народу, і милозвучністю мови.

У цей же період відбувається його фактичний розрив із родиною. Батько Вільгельма - Карл-Стефан Габсбург на початку 1921 року опублікував у польській пресі листа, у якому висловив негативне ставлення до проукраїнської орієнтації сина. Він фактично відмовився від свого Вільгельма. Це було зроблено з метою демонстрації політичних симпатій до інтересів польської шляхти. Тоді як сам Вільгельм гостро засуджував союз УНР та Польщі, називаючи його не інакше як "неприродним". Попри усі намагання родини "відбити" у сина любов до чужої йому України, Вільгельм з радістю зустрічав та приймав у себе кожного українця, котрий прагнув зустрічі. Більше того Василь Вишиваний з когортою наших краян зібрав та оприлюднив матеріал про звірства гітлерівців на Україні, чим також викликав шквал негативної критики.

Під час Другої світової війни Василь Вишиваний активно допомагав у Відні учасникам французького Опору в боротьбі проти нацизму. Фактично за це, а також за інші антигітлерівські та антирадянські дії у вересні 1947 року у Відні його було заарештовано управлінням радянської контррозвідки як агента англійської та французької розвідки, а також члена ОУН. Василя Вишиваного було засуджено до 25 років позбавлення волі.

18 серпня 1948 року серце Українського Короля перестало битися. Він помер у лікарні в'язниці №1 м. Києва з діагнозом двохсторонній кавернозний туберкульоз легень. Хоча існують і інші дані щодо місця його смерті. Припускають, що він помер від сухот в одній з камер моторошного кам'яного підземелля на вулиці Володимирській, 33.

Творча спадщина Василя Вишиваного - маленький камінчик у будівлі української літератури. Та історія нашого слова не буде повною без згадки про нього. Тут цікава не стільки і не скільки сама поезія, як особа автора - австро-угорського принца, який став на захист України й боровся за українську національну справу.

На одному із допитів слідчий запитав Василя Вишиваного: "Що вас тягне на Україну?", на що український поет не замислюючись відповів: "У 13-му полку уланів, де я служив, були лише українці. Я вивчив їхню мову, традиції, звичаї і в той час я став таким українським патріотом, як і всі українці".

PS: Щемить серце, коли перечитуєш біографію Василя Вишиваного. І навіть не тому, що інтригує постать самого поета, який відмовився від родини, від високої чиновницької посади та пішов у ряди українських націоналістів. Щемить серце тому, що сьогодні серед українців, людей, які народилися на наших землях, так не вистачає, отаких, здавалось би чужих, Вільгельмів Габсбургів.

 

 

Василь Вишиваний

 

Минають дні…

Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання,
Важкої боротьби…

Одна по них у нас луна остане
Із тих минулих днів,
Що в серце наше мов весна загляне,
Мов привид майських снів,

Минають дні розкішного кохання,
Минають дні журби,
Минають дні великого страждання
Важкої боротьби…

 

Весело, гей!

Покинув я село, дівчата,
Пішов до рідних верховин.
Зі мною вівці і ягнята
І воля полонин.

Весело, гей! тут добра паша
І в раю тих полонин
Цвіте, як май, свобода наша
І втіха для маржин…

Весело, гей! трембіта трембітає
І вітер гомін в доли рве…
Хай мила вчує і пізнає,
Що милий вольним ще живе.

Весело, гей! я світ вітаю,
Як володар той нарід свій,
І кличу дзвінко, голосно, бо знаю,
Що гірський світ - він мій!

 

Незнаним героям

Заздрю я тим, котрі в землі вже сплять.
Яких ніхто не знає;
Які на віки вже мовчать,
Й ніхто їх не кохає…

Голубить тих забутих без імен
Земля, мов рідна мати;
Цілує їх в ночі і в день,
Щоб їм любов віддати.

 

 

Іван Немченко

Із циклу "Король українських сердець"

(пам'яті поета і вояка Василя Вишиваного)

Відкриття України

(Принц Вільгельм у Ворохті)

Які чудові ці сині гори!
Які співучі гінкі смереки!
Плетуть із вітром свої узори
Біляві хмари - близькі й далекі.

А мова… Боже, яка барвиста!
Криштальна, чиста, немов джерельце,
Неначе пісня, палка й огниста,
Проймає душу, бентежить серце.

А кажуть, ніби гуцули дикі…
А кажуть, ніби вкраїнці - хами…
І примітивні, і без'язикі,
А злющі-злющі аж до нестями…

Та ні! Не вірю! Я інше бачу…
У цих намовах - ні крихти правди.
Я чую серцем своїм гарячим,
Що світ гуцулів такий принадний.

Які гостинні ці милі люди,
Які шляхетні їх поривання…
З очей у мене зійшла полуда.
Будь між гуцулів - це раювання!

От тільки видне тавро печалі
На їх натхненних і гордих ликах
В очах блискучих, як лезо шаблі,
Жага до волі кипить велика.

Хотів би поруч у бій із ними
Іти за правду і за свободу.
Ясна Вкраїно! З дітьми твоїми
Пройду крізь бурю вогонь і воду!

 

У галереї безсмертних

(В Херсонському літмузеї)

Господарка "Блакитної вітальні"
Запрошує шанованих гостей
На вечори літературно-музикальні,
Де слава Таврії мистецької цвіте.

У стінах цих співа псалми величні
Нескорена Чернявського душа,
Тут до краси Дніпрова Чайка кличе,
Тут усмішка Миколи Куліша.

Заходьте на гостину до Грінченка,
До незабутнього Марковича Дмитра,
І до привітного Конощенка-Грабенка,
Щоб геть відлинули і сум ваш, і хандра.

Тут Русови - Софія з Олександром -
Свічу запалюють, що темряву скоря.
Тут Лавренів розкаже вам про мандри,
Про бурі й штормовиння на морях.

Ілько Борщак у вічі вам погляне:
Чи по Мазепі маєте ви щем?
Тут принц австрійський перед вами стане
Поетом Вишиваним Василем:

"До збруї! До збруї, стрільці!
Велика Вкраїна повстане,
І в купелі крові воскреснуть мерці,
І радість до краю загляне.

До збруї! До збруї, стрільці!
І рідну Вкраїну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!"

Тут прозвучать врочисто-незрівнянно
Слова Кедровського, Довженка і Божка,
І Фоміна, й Дніпровського Івана…
Тут пам'яті не спиниться ріка.

Заходьте ж, гості, будьте, як у дома,
Прилиньте до богеми острівця
І не здолає вас нудьга й утома -
Палають тут негаснучі серця.

 

 


 

Вікторія Бочко

Незабутній символ Таврії

У листопаді 2006 року Українська Земля відзначила 145-річчя з дня народження відомої української письменниці Дніпрової Чайки. А 13 березня цього року - 80 років з моменту її смерті - важкої втрати для українського народу.

Народилася Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) за старим стилем - 20 жовтня, за новим - 1 листопада 1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз - с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). Дитинство та юність промайнули на півдні України. У 1879 році закінчила Одеську гімназію. Працювала приватним учителем у Херсонській губернії.

У 1885 році на українській літературній ниві з'явилося нове ім'я - Дніпрова Чайка. Літературний псевдонім навіяний з берегів Славути, де пройшло дитинство письменниці. З тієї народної пісні, яку так часто співав її батько, сільський священик.

У неї рано розвинувся літературний інтерес та нахил до самостійної творчості. В автобіографічних матеріалах письменниця згадувала, що до семи років "уже прочитала багато книжок батькових і почала складати деякі вірші…".

За життя Дніпрова Чайка друкувалася у багатьох журналах та альманахах ("Киевская старина", "Степ", "Літературно-науковий вісник"), випустила нечисленні збірки. Протягом 1919-1920 років у Києві вийшло друком зібрання творів Дніпрової Чайки у двох книжках як певний підсумок її понад тридцятип'ятирічної літературної діяльності.

Більшу частину життя Людмила Василевська провела на Херсонщині. На Таврійській землі розквітнув її талант. Пейзажна лірика письменниці пройнята таврійськими реаліями - образами Дніпра, плавнів, таврійської стихії, чайок, тиші і вирізняється різноманітністю інтонаційної палітри. Південноукраїнський колорит її творчості простежується у творах "Плавні горять", "Вольтер'янець", "Чи сквиталась?" та ін.

Велику увагу поетеса приділяла біблійній проблематиці. Так у вірші "Христос Воскрес!" (1885) письменниця вдається до традиційного образу Ісуса Христа як символу спасіння і захисту безправних і нещасних.

Особливої ваги надавала Дніпрова Чайка поезіям у прозі, вони були "втіхою, художньою насолодою" письменниці. Однією з перших перлин ліричної прози Дніпрової Чайки є "Морське серце" (1887), що має ознаки притчі і витоки якої сягають фольклору.

Тривалий час творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури М.В.Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. ("Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна").

У 1909 році письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. Невдовзі фізичний стан Дніпрової Чайки різко погіршився. Писати могла тільки протягом 1919-20 рр. Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

 

 

Дніпрова Чайка

З неопублікованих творів

 

Малою була я

Малою була я - і серце маленьке
Одно тільки знало - кохать;
Життя ж невмолиме із раннього рана
Навчило його ще й страждать.
Од кожного болю, од дотику злого
Мале набрякало в той час
І, щільно стуляючись, пильно ховало
Любов, що в йому запеклась.
І виросло серце широке, болюче,
Од його аж в грудях тіснить,
І хочеться тую відраду пекучу
З кимсь щиро навік розділить.
Настала хвилина: мов квітка під сонцем,
Розкрилось воно, розцвіло,
А лихо підкралось і, ніж одгостривши,
Надвоє його розтяло.
Тремтіли обидві його половини
І корчились в муках страшних,
А кров невмируща й надія єдина
Зцілили на сміх чи на гріх.
Воскресли обидві і двоє любити
І двоє ще стали оп'ять -
Знов лихо підкралось, обох пересікло
І четверо знову болять.
І знову тече кров гарячая з рани, -
Учетверо хочеться жить.
Та кров'ю заливши пригоди погані,
Учетверо світ весь любить!
Загоїться - знаю: підкрадеться лихо…
Та я не цього вже боюсь
І я не об тім, щоб прожити вік тихо
О, доле химерна, молюсь!
Нехай же карає, на часточки крає,
Стражданням виточує кров,
А тільки мороз лиш нехай не займає
Мою невмирущу любов.

1904

 

 

Серце і розум

Ховаєш серденько, ховаєш,
Воно неначе і засне,
Не встережешся - серце знову,
Мов піна та зо рта зирне.
Побачить розум теє лихо
І миттю кинеться топить, -
От-от втопив… і рівно, і тихо,
Мов хвиля пишная біжить.
А піна ж де? Невже і справді
Пірнула до самого дна?
Овва! Дивись: зверх теї ж хвилі
Пливе, глузуючи вона.

1884

 

Свідок

Двоє сиділо, а місяць між ними
Третій - непроханий вкрався.
Слухав їх речі, палкі поцілунки,
Любо до їх усміхався.
Милі скріпили свої присягання
Вірно кохатись до суду.
"Хай же, - сказали, - цікавий цей місяць
Свідком навіки нам буде."
Милий од'їхав в чужую країну,
В серці журбу затаївши,
Дома покинув кохану дівчину,
Свідку її доручивши.
Мила ізрадила - з другим звінчалась.
Ось молодий з молодою
Вкупі лишились, а місяць марою
Встав межи ними блідою.
Скрикнула мила, упала, зомліла,
В ліжко слабу положили.
Рано-порану в святую неділю
Дзвони по ній задзвонили.
Милий, почувши ту першую звістку,
Гірко собі засміявся,
Вчувши ту другу - неначе шалений -
Вихрем додому погнався.
Муж і коханець стоять край могили,
Місяць проглянув із неба.
"Годі", - сказали крізь сльози обоє, -
Свідчити більше не треба".

 

 

Великдень

Останній промінь в хмароньці погас,
Пісна субота вже кінчається в цей час.
І синя ніч на землю налягла,
Але не спить і слухає земля.
І вітер занімів, і хвиля говірка,
І листячко - усе чогось чека.
І зорі не мигтять, вдивляючись з небес,
Бо в цю велику ніч - Христос - Христос воскрес!
Ось бовкнув гучно дзвін - луна скрізь розляглась
І вітер глухо вість розносити помчавсь.
І, летючи, квіткам зашелестів:
"Христос, Христос воскрес і світ весь звеселив!"
"Христос воскрес!" - шепочуться зірки.
"Христос воскрес!" - гудуть в воді жабки.
А Божий храм горить вогнями весь -
Христос воскрес! Воістину воскрес.
І той чудовий спів чутка луна взяла,
До Бога в небесах на крилах однесла.
І Бог прийняв той спів - і з Сином розмовля.
І сонце випливло - радіє вся земля.

1888
(Подав до друку І.Немченко. За матеріалами Відділу рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. - Ф.Х. - №34924)

 

 

 


 

 

НЕПОВТОРНЕ СЛОВО ТАВРІЇ

Сергій Федоров

Архітектор літератури,
або просто власник жмені дощу…

 

Народився Микола Олександрович Василенко 1 травня 1924 року в селі Загорянівці Білозерського району Херсонської області, в селянській родині.

До війни закінчив 9 класів середньої школи №22 міста Херсона.

На початку 1943 року був вивезений на примусові роботи до гітлерівської Німеччини.

З 1945 року служив у радянській армії. Проте 1947 був заарештований органами держбезпеки з політичних мотивів. Вирок - 10 років таборів і 5 років позбавлення в правах. З 1949 року строк ув'язнення відбував у сталінських концтаборах на Далекій Півночі.

Улітку 1955 року був звільнений зі зняттям судимості.

Не полишив навчання і в 1960 році закінчив Горлівський індустріальний технікум, що на Донеччині. Працював електриком, майстром, інженером та старшим інженером на херсонському винзаводі.

У 1990 році, після десятиліть замовчування та цензурної заборони, вийшло друком відразу дві поетичні збірки - "Небовий ключ" та "Очна ставка". Через два роки (1992) був прийнятий у члени Національної спілки письменників України.

Він автор книг "Ключ від королівства" (1997) та "Жменя дощу" (1999).

У 2002 році видав історичний роман "Уламки імперії". Історія написання цього твору сягає далекого 1952 року, коли автор почав роботу над ним, перебуваючи у таборі (м.Інта, республіка Комі). У 1991 році Микола Олександрович зробив останню редакцію твору і відтак в альманасі "Степ" (1993) надруковано історичну повість "Лаодіка", яка у 2002 р. переросла у роман та вийшла окремим виданням.

Займається письменник і перекладацькою діяльністю, пише твори для малят. А до власного 80-річчя видав збірку вибраних поезій "Архітектура планиди" (2004) з передмовою Дмитра Павличка.

 

Бібліографія:
Небовий ключ: Поезії // Пузиренко В. Живі дощі. ВАсиленко М. Небовий ключ. Давыдов В. Старые звезды. - Сімферополь: Таврія, 1990. - С. 59-150.
Очна ставка: Поезії. - Сімферополь: Таврія, 1990. - 224 с.
Жариста шабля: Поема-казка / Для дошк. і молод. шк. віку. - Херсон: ВЦ "Пілотні школи", 1996. - 24 с.
Ключ від королівства: Англійська народна творчість. - Херсон: ВЦ "Пілотні школи", 1997. - 47 с.
Жменя дощу: Поезії. - Херсон: Айлант, 1999. - 84 с.
На горі стояла хата: Вірші / Для дошк. і молод. шк. віку. - Херсон: Айлант, 2001. - 27 с.
Уламки імперії: Історичний роман. - Київ-Херсон: Просвіта, 2002. - 275 с.
Усе царство - за коня!: Вірші / Для дошк. і молод. шк. віку. - Херсон: Просвіта, 2003. - 43 с.
Архітектура планиди: Поезії. - Київ-Херсон: Просвіта, 2004. - 187 с.
Сердце не камень: Стихотворения / Пер. с укр. Н.Касьянова. - К.-Херсон: Просвіта, 2005. - 87 с.

 

 

Микола Василенко

Балада про материнське серце

Давно колись, де за рікою
Шумів у заростях байрак
І бігла стежка між травою,
Красуню полюбив юнак.
Але в красуні, як на зло
Живого серця не було.
Вона, де лози ситникові,
Сказала якось юнакові:
"Ти мною мариш. Бачу. Знаю.
Але тебе я не кохаю.
Відтоді буду вік твоєю,
Як серце матері своєї
За вибалок, де низка веж,
Живим до мене принесеш".
Зійшла на землю темна ніч,
Заклуботали в небі хмари,
Неначе там топили піч
Вологим хмизом куховари.
У вікнах вигасли вогні,
Замовкло все в глибокім сні.
Але юнак не може спати…
До ліжка йде він, де вдова,
Де рідна,
Рідна його мати
Опісля праці спочива.
І ось
(Аж страшно тут казати)
Він серце в неї вирива,
І міцно стиснувши руками,
Біжить до любки манівцями.
Нараз упав, де верболози,
І "Ма-мо!.. " - простогнав крізь сльози.
"Що, синку?.. Що тобі болить?", -
Спитало серце у ту мить.

 

Дід Кузьма

Одного дня 1937 року в моєму селі
Загорянівка Херсонської області
було репресовано 7 колгоспників.

Іду своїм селом.
Стоїть стіна -
Останній залишок старої клуні.
Вона бринить, мов болісна струна,
В моєму многолунні.
І схлипує вітрець, і квилить сич…
В торішніх бур'янах собак домівки,
Обгризені кістки, сліди лисиць,
Де хат були долівки.
Іду поміж руїн... А давні дні
Беруть за душу теплими руками,
Несуть надію на життя мені
Сумними манівцями.
- Тоді була ядерною зима,
Сніги великі і вітри потужні, -
Розповідає тихо дід Кузьма*
Колгоспникам у кузні -
Порядок у французів бачив сам,
Вони, кажу, ідейні демократи,
І жити й працювати можна там,
І правду всім казати.
Але, хоч люди лагідні в селі -
Цвіли сади, було вино і мливо -
Мені у них без рідної землі
Жилось тужливо.
Було питають: "Як, мусю-козак,
Твій брат живе в Дніпровому пониззі?"
А як? - кажу - як той сліпий лайдак,
Покірно йде в кормизі…
В колгоспників скресав на серці лід,
Всі слухають - не пролетить і муха
І позабув тоді напевне, дід,
Що й стіни мають вуха.
Ой летіла галка,
Галка через балку,
Та згубила галка із крила перо.
Запустила в жниво смерть свою косарку,
Напосіло горе на моє село.
Напосіло горе, як болюча рана,
Каркнув "чорний ворон" і повіз в тюрму
Саву і Миколу, і Павла, й Степана,
І самого діда коваля Кузьму.
Маючи породу дику і зухвалу,
Кат вчинив розправу, мовби хижий птах.
Десь за Колимою в зоні Магадана
Розіп'яв живими люто на хрестах.

 

Серце

Серце слухати повчань не хоче.
Дивне серце слухає охоче
На прилуках ранній шум роси,
Громові розкати у блакиті
І співців сучасних голоси.
Мов антени, насторожить вуха,
Марш армійців на параді слуха,
Слухає ракет стрімкий політ -
І від того не сліпе - крилате,
Незалежне й мудрістю багате,
Наче білий світ.

 

Радість праці

Блаженний той, хто в праці має радість:
Ростить сади, обтесує граніт,
Скеровує ракети у зеніт
Чи в темних надрах добуває радій.

Коли роки пролинуть, мов хмаринки, -
Земля почне робити хід з нуля, -
Нащадок з гордістю його ім'я
Запише на скрижалях України.

 

Генна пам'ять

На Придніпров'ї в голубій долині,
Де печенігів зламаний булат,
Мій Велес-дід пасе товар і нині,
А поряд з ним курдупельний сармат.

Не зачуміли історичні ниви,
І не погасло давнє джерело
І борзі коні, коні буйногриві,
Побіля воїв, як колись було.

 

Біла ворона

За віщо? Для чого
З яких ото прав
розумну ворону
Сам Бог покарав?

Між чорними - біла,
біліє, мов ртуть;
свої і чужинці
Злосливо скубуть;

горланять під лісом
на мокрій межі:
Чужа твоя мова і крила чужі!

У білому пір'ї
немає окрас…
Геть з гурту,
бо білим замурзаєш нас!

 

Життєпис українця

Не шукай життєпис українця
В дерматиновій теці.
Крокуй дорогами Вкраїни…
Заводами
і сушею,
курганами
і водами,
полтавами
і горами,
донбасами
і трасами…

І читай життєпис українця.

 



Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://extabit.com/file/28e0cfi83fa94
Категорія: Вишиванка | Додав: DivaDii (21.10.2009)
Переглядів: 2733 | Теги: збірки | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]