Іван Немченко

Замість автобіографії

Ще коли на світі не водились таргани та блохи, а людей уже було побільше, аніж трохи, на березі благословенної Івлі хтозна звідки взявся хутірець, що назвався Лиманець. Кажуть, його заснував якийсь козарлюга-поет, що слово "рима" вимовляв по-малечому: "лима".

Отож і я, знайшовшись у хутірській капусті й генетично успадкувавши модуляцію "лима", одразу усвідомив себе поетом та ще й козацького роду. І так я голосно "лимав", сидячи в капусті й чекаючи, щоб хтось мене знайшов, що нарешті мої татуньо й неня вирішили мене знайти. Капусти вродило надзвичайно багато і вся така лапата. Тож кілька днів тривали пошуки, аж поки я таки знайшовся! Цей епохальний день - 1 травня 1958 року.

Як тільки ото я народився, чи то пак знайшовся, всі довкола кинулись тягати мене за вуха. Щоб поскоріше підростав та батькам до помочі став. Особливо ж раділи мої братики й сестричка - тягли за вуха так, що аж над землею піднімали: підростай до неба - перекладем частку клопотів на тебе. Оскільки капуста була дуже зелена, то відразу стало ясно: я - українець і ніхто інший. Адже зелений колір, як відомо, утворюється від поєднання жовтої та блакитної барв, що символізують земне й небесне буття нашої нації.

А от як визначити було мою мікронаціональність, якщо город з капустою і сам хутірець Лиманець стояв на порубіжжі між двома областями як двома окремими світами - херсонським і миколаївським?! А посередині - широкий яр. Та й до свогодні той ярище ділить Лиманець на два села-хуторища: з одного боку - снігурівська просторінь, а з іншого - бериславська далечінь. Окрім того - татуньо родом з Херсона, а матуся з миколаївської сторони.

Знайшли вихід: помістили мене в колисці, підвішеній під гіллям здоровенного абрикосового дерева. Гойдають в один бік - Херсонщина усміхається, в протилежний - Миколаївщина озивається. І ждуть, на якій території мені по лобі цьопне зелена абрикосинка, отаким уже я й буду: або миколаєвцем, або херсонцем.

Та якраз прийшла якась бабця подивитися на знайденя, тобто на мене - і абрикосинка гарно цьопнула їй по голові. Бабця скривилась і так на мене поглянула, що захотілось заспівати "Чому я не сокіл, чому не літаю?" і спурхнути на вершечок дерева. Я ж натомість беркиць з колиски додолу - у густий зелений спориш, ніжно цілуючи землю-матінку.

А бабця знаюче прорекла:

- Ні, не буде з тебе єропланщика! І єгумена не вийде! Навіть єнерала з золотими погонами не получиться! От хіба що можеш стати єнеральним писарем...

Це пророцтво я добре запам'ятав та й став писарювати. Насамперед обписав усі капустячі вуха на городі іменами своїх батьків Василя та Галини, братиків Василька й Миколки, сестрички Тетянки, бабусь-прабабусь Євдокії, Оксани, Катерини, Анастасії... дідусів-прадідусів Федора, Івана, Дмитра, Митрофана...

Гляну в один бік - херсонська зоря усміхається, озирнуся назад - миколаївський степ перепелино озивається. Взяв та й записав своє прикордонне буття такою формулою:

Я народився під херсонською зорею
У миколаївському краї степовім.

Та й пішов собі писарювати далі. Писарюю й до сьогодення. А в перервах - хрестився, вчився, женився...

З початковою школою зазнайомився в миколаївському Лиманці, але витерпів лише чотири роки (1965-1969). Далі мене переманила середня школа в херсонському Лиманці (1969-1975), чомусь перейменованому на честь сталінського соратника й конкурента Кірова.

Потім вирушив підкоряти наукові вершини в Херсонському педінституті (1975-1979), але звідти підтюпцем побіг волонтером до армії і їв солдатську кашу на берегах Бугу та Інгулу в славному Миколаєві. А як тільки начальство обізвало мене дембелем, я від такої образи залишив армію і почав (чи точніше: продовжив) свою писарську одісею в Херсонському педінституті (з 1980 року й донині).

За цей час пообписував стільки тонн паперу, що працівники видавництв жахаються, коли стрінуть мене на порозі чи почують мій голос з телефонної рурки. Щоб пожаліти їхні нерви, став надсилати свої багатотонні нетлінки поштою й під псевдонімами - Іван Не, Іван Німчуган, Іван Дойч, Іван Олійник, Іван Івлянин, Ант Інгулецький, Антін Гулецький, Антінгул Ецький... А що? Спрацьовує!

Хто ж винен, що мені пишеться та пишеться, наче дощ із неба мов з відра ллється?! Хоча я таки знаю, хто винен... Ота бабця, що набажала мені єнерального писарства. Не інакше.

2007 р.

Іван Немченко - генеральний писар Херсонського куреня сатириків і гумористів. За сумісництвом член обласних правлінь "Просвіти", Конгресу української інтелігенції, Таврійської фундації (ОВУД), літ. консультант Літературної студії ім.Василя Вишиваного, доцент ХДУ, кандидат філологічних наук. Як почав друкуватися в 1982 році, то й зупинитися не може, опублікувавши кілька сотень літературних і наукових матеріалів в Україні та зарубіжжі.

 

Бібліографія:

Література рідного краю: Методичний посібник. - Херсон: ХДПІ; ХОІВВ, 1994. - 100 с. (У співавторстві з Г.Немченко).
Засніженість: Вірші. - Херсон: Ант, 1996. - 32 с.
Мамине сонечко: Вірші. - Херсон, 1996. - 16 с.
Тече Інгулець: Вірші. - Херсон: Ант, 1997. - 26 с.
Позакласна й позашкільна робота з літературного краєзнавства: Методичні рекомендації. - Херсон, 1998. - 38 с.
Казка про Чайку Дніпрову: Художні оповіді. - Херсон: Айлант, 1998. - 16 с.
Вежі духовності: Посібник з літератури української діаспори. - Херсон: Айлант, 2000. - 252 с. (У співавторстві з Г.Немченко).
Поезія Дніпрової Чайки: Монографія. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2002. - 130 с.
Літописання дива: Поезії. - Херсон: Айлант, 2003. - 48 с.
Акровірші весни: Поезії. - Херсон: Айлант, 2004. - 32 с.
Казки мого краю: Художні оповіді. - Херсон: Айлант, 2004. - 76 с.
Квітка України: Вірші. - К.-Херсон: Просвіта, 2005. - 135 с.
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини: Навчально-методичний посібник-хрестоматія. - К.-Херсон: Просвіта, 2005. - 91 с. (У співавторстві з Г.Немченко)
Корсунські світанки: Поезії. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - 111 с.
Світло надії: Драматична поема. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - 15 с.
Військова хитрість: Оповідання та казки. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. -71 с.

 

Російській мові

…Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову
(П.Куліш, "Національний ідеал")

Разучите эту мову…
(В.Маяковський, "Долг Украине")

 

Ніжна мово, дзвінка і чудова!
Твої звуки живуть у мені -
Я люблю твоє пушкінське слово,
Та не слово зневаги й брехні.

Ти прийшла з угро-фінської пущі
І в дарунок взяла від Русі
На століття потомні-грядущі
Гарну назву і зерна-посів.

І зміцніла, й пішла крізь тумани
В невмирущому слові пісень.
І ніякі вітри-урагани
Не гасили твій сонячний день.

…Коли нотка граційного Фета
Нам дарує і радість і сум,
Ми дивуємось вмінню поета
Передати у мові красу.

У російському слові кохались
І Шевченко, й Куліш, і Франко -
Гранували те слово й плекали
Щирозлотним правдивим рядком.

Щедрий Гоголь, журливий Некрасов
З українського ґрунту зросли.
Ну а Чехов - Росії окраса?
Мережковський? Бурлюк? Все… "хахли"…

А коли Гумільов і Єсенін
Свої думи на плаху несли,
Вболівав край Дніпровий пісенний
За співців, що зазнали хули.

Не забути Волошина слово
І цвєтаєвські з серця пісні,
Дивоспіви Миколи Рубцова,
Що зорею осяяли ніч…

Ніжна мово, всевладна й безбідна,
Де згубила ти зерна тепла?
Чом ти стала для слабших сусідок
Уособленням кривди і зла?

Наче зашморг на шиї народу,
Що тебе ж піднімав до життя,
Ти висиш і вкраїнському роду
Пророкуєш ходу в небуття.

Ти дзвениш переможно-святково,
Бо тобі вже й біда - не біда.
Коли ж совість озветься раптово,
Ти про борг Україні згадай.

 

Лакейський етикет

Раби, підніжки, грязь Москви…
Т.Шевченко

Пан керівник себе у груди знову
Ударив: "Бережімо рідну мову!
Щоб слів чужинських я від вас не чув!
Кохайтесь в рідній мові досхочу!"
Та раптом він аж облизнувсь, немов щеня,
На задні лапки став, мов до зірок піднявсь,
І аж хребет зігнув. Від гідності - ні сліду.
"Ах, Анна Павловна, как радостно вас видеть!"
(Бо секретарка то була ще вищого цабе,
Яке державною не зна ні "ме", ні "бе").

 

Україні

Стоїш
Скиртою в полі
І бачиш:
Якась почвара
Тобі
Несе усмішку -
Запалений
Сірник.

 

---

 

Олег Олексюк

поет, член НСПУ, голова Херсонського обласного осередку Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т.Шевченка

 

ОЛ-ГОМ

(рондо)

1

Мигають лампочки на стінах,
гуркоче музика в пітьму,
на стіл з бокала ллється піна...
Купаю голову в диму
сусідських імпортних цигарок, -
сусід сп'янів і щедрим став, -
його цигарками півбару
бармен Аркаша пригощав.

Грудьми двигтить вже впріла жінка,
пружинно скаче й молодик...
Сусід по столику горілку
знов пропонує - за кадик...

А на душі нема веселощ
і жалить серденько змія:
Це ж скільки на Вкраїні селищ
знесла у хаос течія?!

Аж раптом квіткою надії
перед очима є ВОНА,
красу якої тільки мрії
могли створить і тільки в снах.

Ураз пітьма постала світлом.
Очами в очі увійшов,
де є любов, де ніжно квітло
Добро, а з ним Бог знає що...

Рука у руку - доля в долю,
Нас вже ніхто не розведе,
Так первопутком стало поле -
бажання нашого Едем.

... Хоч вітер дме, серпнева нічка
сховала пару поміж трав.
Вогонь миттєво: свічка-й-свічка
в очах закоханих заграв.

Ноктюрн кохання - ніжний дотик
миттєвого до вічного:
сплелись літа в єдиний дротик
зв'язку під назвою "ОЛ-ГОМ".

ОРИГІНАЛЬНА нічка вийшла:
Л ЮБОВ із похоті зросла -
Г АРМОНІЯ душі і кишла,
О ДВІЧНИХ: "чути" чи "послать"?
МРІЙ нам уникнуть неможливо -

Не вийти з Простору й Часу -
І це - судьба: миттєва злива
від бруду одмива красу.

 

2

Все ж тепла ніч холодним ранком
скінчила музику свою.
Ми з поля геть - і вже на ґанку
я поруч з милою стою.

"Усе... усе..." - ховає очі...
ВОНА сьогодні вже не та,
Не та, яка дарує ночі,
Не та, хто Музу поверта.

 

3

ВОНА - не та.
Машини.
Люди.
Одна дорога -
різний шлях.
Розлука холодить у груди,

проте і листопад і грудень

ЛЮБОВ не знищили в серцях.

 

4

Джерельно течуть спогади
у захмеління ночі.
Зустрілися два погляди
Й два серця знов тріпочуть...

 

5

Холодне небо снігом сипле
на стежку теплої надії.
Ми мовчимо. Лиш думка хрипла
про серця крик, про наші мрії...
 
І тихо знов. Без поцілунків.
Прощаємось. Вже їхать мушу.
Твої благають очі лунко
не зрадити пречисту душу.
 
В серцях пала вогонь приємний.
Все ж не наврочимо на світле...
...Автобус мчить у нічку темну.
Холодне небо снігом сипле.
 

6

Мигають лампочки на стінах...
Тихенько гра магнітофон...
Я ладен стати на коліна:
ВОНА приїхала в Херсон.
 
Палають очі від бажання,
серця - в мелодії одній.
ОРИГІНАЛЬНА Л... - кохання -
ГАРМОНІЯ ОДВІЧНИХ МРІЙ.
 

7

Солоний вітер з моря дмуха,
псує гармонію роси.
А в айстри пелюсткова туга
тяжіє краплею сльози...
і серце чайкою озвалось
у моїх грудях. Пізні - ми, -
життя запінене розтало...
лиш плач русалки з глибини...
 

8

У печалі
тихо чалю
до родинних берегинь.
Навпіл рветься
моє серце:
Згинь, тривог навало, згинь.
 
До дівчини
пісня лине,
виривається з грудей.
За мораллю
прав не маю, -
мушу слухати людей.
 
Тож за грати
заховати
мушу серденька весну.
Божі діти
порадіти
можуть, як вночі заснуть.
 
Й не затопчуть,
хоч є - хочуть
розчавучити красу.
Божа ласка -
наша казка,
схожа на нічну росу,
 
що уранці,
в вишиванці
вознеслась до... ніг богинь...
Тож і чалю,
і причалю
до родинних берегинь...

 

---

 

ДЕБЮТ!

Тетяна Лісова

студентка 3-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

* * *

Я не знаю, де ця правда,
І куди сховати очі,
Правда тьмяно рожевіє,
Всі завмерли в блиску ночі.
 
Шурхотить в безодні чайка,
Місяць золотить підкову,
Хтось летить в казкові далі,
А я хочу супокою.
 
Щоб прокинутися в хмарці,
Що в польоті, мов безсила,
І зануритись навіки
В слово честі, слово діла.
 
Крики півня розбудили
Заворожені гравюри
І скульптури заніміли,
Всі давно уже поснули.
 
Захиталася свобода,
Захлинулися портьєри,
Та мені не лізуть в думку
Сфабриковані ідеї.
 
Захопили світ уяви
Сірі тіні безголосі.
А ми віримо у долю?
Чи у Бога хліба просим?
 
Ми радієм сонцю ночі,
Хвилі човен розбивають,
А в душі моїй гуркоче
Гуркіт грому з небокраю.
 
Зупинімося на хвильку,
Що за біс нас підганяє?
Уклонімося низенько
Батьку й неньці, що не знають
Ні спочинку, ні покою
Виглядають нас з тобою.
 
Хай листи летять у свято,
Ночі не здіймають ґвалту.
Я збудую хмарочоси,
Лише місця тут замало.
 
Домовина не сховає
Щирі погляди гарячі,
Хай живе на цьому світі
України світла вдача!
 

Думки

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє...
І.Франко

Глухо. Зимно. Вітер віє.
Заміта стежки.
Вже опівніч, люди мріють
І летять у сни.
 
Ще тополя за віконцем
Стиха шелестить
Лиш заснути я не можу
Не дають думки
Сновигають, репетують
Не знайдуть кінця
Я поволі їх сплітаю
До свого вінця.
 
Так народжується слово -
Поетове слово!
Так народжується мова
Наша барвінкова!
 
Тож любіть кохану мову
І рідну країну.
Та шануйте батька й матір,
Бо вони єдині.

 

---

Невідомий поет

Невідомий поет проживає у м. Херсоні. Він не є членом нашої літературної студії, але дуже кохається в українському слові. На сьогодні Невідомий поет належить до одного із місцевих музичних гуртів. Та, власне, пише слова до їх пісень. Пропонуємо деякі із них.

 

Альтернатива

Ховаючись всюди, неначе тінь,
Постійно шукаю - мені не лінь.
Не лінь покладати усі почуття
Для справи, що стала вже сенсом життя.
Приємних моментів занадто мало:
На кожному кроці розчарування - все це дістало.
А долаючи перешкоди, я не зупиняюсь,
Мету реальністю зробити я намагаюсь.
 
Мета - є сенсом
Мого життя.
Вона - тримає мене
І є сенсом життя мого,
Сенсом життя є.

А до мети кроків незліченна кількість,
І вже неможливо відшукати в собі мужність і стійкість.
Я все одно бачу її попереду, єдину і світлу.
Я йду до неї все життя проти вітру.
Чи зможу я межу останню переступити?
Я приречений повзати, чи маю сили ходити?
Шлях цей перетнути, бути чи не бути.
Плавати чи тонути, пам'ятати чи забути?
 
Мета - є сенсом
Мого життя.
Вона - тримає мене
І є сенсом життя мого,
Сенсом життя є.
 
Якщо не прийде наш день і не настане наш час,
Жодних вагань. Це не зупинить нас.
Нехай ми ніколи не побачимо зміни на краще,
Свої ідеали ми не зрадимо нізащо.
І якщо я назавжди залишуся позаду,
Я краще умру, ніж погоджусь на зраду.
І хай все життя не має сенсу на перспективу -
Хай завжди буде альтернатива.

 

Думки

День, ті ж самі думки
Не сховатись від них і не втекти
Лягаючи спати кожної ночі
Багато хвилин не можу заплющити очі
Постійні думки це заважають зробити,
Свій розум від них я не можу звільнити
Людського життя безбарвна картина
Цих думок головна складова частина
Обличчя не схожі, а мета єдина
І тільки до неї прагне людина
Кожна людина - однакові погляди
Кожна людина - однакові мрії
Кожна людина - ті ж самі надії
Кожна людина і вже немає надії
Нема надії побачити зміни
Немає можливості відшукати відміни
Немає можливості і вже немає бажання
Підтримувати з ними хоча б спілкування
 
День, ті ж самі думки
Не сховатися від них і не втекти
 
Реальність розриває мене на частини
Намагається вбити мої розумові клітини
Немає можливості в собі все це тримати
Прийшов час про все це сказати
Телебачення особистість вбиває в людині
Замінює розум кожній родині
На кожному каналі сліпа агітація
Людськими думками маніпуляція
Дешеві зірки на тиждень кумири
Бездарність яких не має надії
Життя на роботі, в інституті чи в школі
Я відчуваю що я раб позбавлений волі
А ті що вчителями себе називають
Жодного права на повагу не мають
Нас все життя своїм тупим ідеалам навчають
А ідеали від маячні вони не відрізняють
 
День, ті ж самі думки
Не сховатись від них і не втекти
 
А тепер відкрий свої очі, звільни свій розум
А тепер відкрий свої очі, звільни свій розум

 

---

Олена Кучерява

студентка 2-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

* * *

І довшатиме день...
І ти підеш - і йтимеш довго-довго...
Кого зустрінеш на своїм шляху?
Які будуть перестороги
Та знамення?
Кривавий час -
Жевріє обрій передгроззям.
А сонце так помалу котиться униз:
Сонцестояння
Ще не ввійшло у свій зеніт,
І блискавиці ще бліде волосся.
А ти все сниш... -
І над собою бачиш небо,
Де безліч-безліч таємниць,
На ньому зітканих
У зоряний орнамент.
Іди-іди, поки росте ще день -
Рясний барвінок ще цвіте тепер -
Іди назустріч Сонцю!
А коли довшатиме ніч -
Зривай вогні натхнення!
 

* * *

Моя душа до тебе лине,
Вона веде мене туди,
Де ти існуєш в часу плині,
Де ти кохаєш назавжди.
 
І серце моє плаче з туги,
І думка рветься на шматки.
Мені без тебе дуже сумно,
Бо я позбавлена снаги…

 

* * *

Я закрию тебе долонями,
Наче вогник.
Я ще тільки вчора цього не вміла
Анітрохи
 
І тепер дивуюсь, який ти весь
Теплий і чистий.
Ми з вогнем полюбляли гратися
Від дитинства,
 
А тепер вчимось берегти його,
Бути чемні.
В нашому вікні мерехтить вогонь,
В інших - темно.

 

* * *

Ми схожі на звірів,
Кудлатих і сонних,
Які уже звикли
Вестися пристойно -
 
Не шкірити зуби
І їсти з бляшанки.
Крім того, ти любиш
Ходити без шапки
 
І дивишся хитро
З-під мокрого чуба.
Ми дивні страхіття -
Це можна відчути
 
В собі, і злякатись,
Але не змінити.
Я знаю, який ти
У місячнім світлі.

 

---

 

Христя Стусовець

студентка 4-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

Запах твоїх цигарок

(з історії одного кохання)

 

page 1: ти і я

До зустрічі з тобою я ніколи не любила цигаркового диму. Мене ніколи не приваблювала ніч ув очах, і я ніколи не відчувала смаків поцілунків на своїх вустах. Ніколи. Але ось наша зустріч - і це слово зникло назавжди. Його вже ніколи не буде. Віднині - слово віднині.

Віднині я до божевілля полюбила запах твоїх цигарок. З часу нашої першої зустрічі я жадібно вдихаю дим, що сходить з твоєї плоті. У нім є частинка твого подиху, частинка і тебе і вже навіть за це дим той варто полюбити.

Я жадібно його вдихаю - і злилися воєдино наші подихи. Для тебе, звісно, це дурниці, але для мене дим твоїх цигарок мов невидимий дотик до тебе, такого близького і недосяжного водночас.

Віднині я полюбила незбагненну темінь у твоїх очах. Твої очі - моя нерозгадана таємниця. Я люблю ту любов, з якою ти на мене дивишся. Я ненавиджу ту байдужість, з якою ти на мене навіть і не глянеш.

Тож як мені розгадати таємницю твоїх очей?

 

page 2: про тебе

 

Ти нічим не відрізнявся від похмурого натовпу сірих людських постатей. І, можливо б, я зовсім тебе не помічала, аби лишень… аби лишень не твої очі… Їх видно на відстані, їх відчуваєш серцем, в них закохуєшся миттєво…

Поміж усього мого беззмістовного життя мене ти один не позбавлений змісту. Лише ти один - істота змістовна і несуєтна. Й лишень заради твоїх очей варто жити на цьому світі…

 

page 3: про нас

 

Ми такі різні, але кохаємо одне одного. Ти любиш мене, таку тиху й спокійну. Але я люблю Тебе, такого бурхливого й запального.

Моє життя... Ми такі різні…

Але я кохаю тебе саме таким. І люблю в тобі все. Я люблю кожен звук твого імені. Я люблю кожен твій крок і кожен твій вчинок. - Я тебе люблю!

 

page 4: гармонія

 

…Коли торкалася моїх біленьких ніг твоя смаглява рука… Коли сумовита ніч твоїх очей вдивлялась в безтурботне небо мого зору… Коли моя поміркованість спиняла твою буйність… І була в тому якась дивовижна гармонія, якесь вдале поєднання, цілком слушна взаємокомпенсація наших пороків і невинностей. І то була любов. Та, на жаль, не кохання…

 

page 5: кінець

 

…Ми йшли понурим осіннім парком. З неба звисали важкі хмари, готові будь-якої хвилини затужити над нашою недолею.

Ти йдеш попереду мене. Ти добре чуєш мої кроки і добре знаєш, що я поруч. Але ти вже не зупинишся, і не покличеш за собою.

Ти ледачо витягуєш з кишені запальничку, далі цигарку - і закурюєш. Осінній вітер доносить до мене той дим, що колись я так шалено любила.

Але раптом ти уповільнюєш ходу. Ти озираєшся. Ти дивишся на мене гірко й боляче. І твої очі в цю мить світять такою ніччю… Ти дивишся так боляче і темно. Та годі. Не озирайся, не зваблюй поглядом і, будь ласка, не кури.

Бо вже розгадана таємниця твоїх очей, таким звичним стало твоє ім'я, і, тим більше, вже не вабить мене запах твоїх цигарок…

 

P.S. Над усе я люблю твої очі - такі темні, такі тужливі, такі ніжні і… такі чоловічі.

Очі зваблюють жінок - це доведене правило. Ти ненавидиш правила, і твоє життя - суцільна анархія.

Осінь 2005 року

 

---

 

Олена Ботвінцева

студентка 5-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

У пошуках держави

Стукіт коліс по мокрій бруківці сколихнув понуре місто Лева. Сьогодні, так, саме сьогодні, його залишала чи не найбільша шанувальниця, а поряд з тим найбільша його жертва - Ольга. Вона з дитинства цікавилась духом старовини, тому Львів одразу її полонив своєю сивою таємничістю. Правду кажучи, коли вона зайшла до православного собору, їй здалося, що час спинився десь там - на добі козацької звитяги, хоч вона дуже була не доречною тепер, коли навіть Директорія пропала вслід за УНР. Та й узагалі їй, комуністці за покликом серця, до храму божого заходити не годилося б. Після цього відчайдушного кроку, їй постійно дзвеніла в вухах стала фраза зарозумілого голови профкому: "Ви ж учителька…"

- Чому засмучені, добродійко? - понуро запитав старий візниця. - Невже подорож була даремною?

- Подорож виявилася повчальною, - ледве втримала сльози. - Ви справедливо говорили, що це місто не для мене, а я… Я не шкодую, тільки прикро мені якось на душі… Можливо, це негода вплинула?

- Сама хоч у це віриш? - посміхнувся візниця.

- Годі Вам, Іване Трохимовичу! Прийде час, усе розповім. Їдьмо додому!

Під час дороги їй не йшли з голови спогади про кав'яреньку, в якій так любив сидіти Франко, щебетлива мова місцевих мешканців, та найбільше двері Просвіти, що вона так і не наважилась відчинити. А варто було б...

Ранок п'ятого дня наздогнав екіпаж у країні безмежних полів - жовтоколосій Таврії.

- Добродійко, таке світання проспати гріх! - сміючись почав візниця, - насолоджуйтесь цією красою!

Перед очима Ольги палало небо, грало жовтим заревом, а його золотий попіл м'яко сипався на кучеряві хмаринки. Здалось, що це жита запалюють небосхил десь там на горизонті. І що небо і земля - це єдине, палке, вируюче серце.

- Зупиніть. - сказала Ольга і зійшла на землю. - Я хочу все запам'ятати.

- Так палають вогні Вашої загірної комуни? - У словах візниці відчулись глузливі ноти.

- Зовсім ні! - Здалось, що вона робить йому виклик. - Так палають вогні України! Ви думаєте, що я схиблена? - Сльози бігли по щоках. - Я була схибленою, коли верещала там, серед студентів педінституту ім. Франка, що ми збудуємо комунізм, що ми єдиний радянський народ. Я була мабуть сліпою, коли мені вкладали в голову, що України вже нема. Та я не можу собі вибачити, що була глухою, коли вони зі мною сперечались українською мовою, а я так важно "парировала по-русски". Ось така в мене була поїздка, Іване Трохимовичу, ось така... А ще, знаєте, я сходила в львівську церкву і тому вже писала пояснювальну. Написала, що фрески роздивлялась, та насправді - шукала вихід. Дивно? Я знайшла: там Україна є, пульс її ще б'ється, народ знає за що він стоїть, а от удома, як у летаргійному сні, десь там глибоко-глибоко заховане життя, а на поверхні - смертельно тихо. І тільки ми, санітари цієї доби, співаємо Інтернаціонал...

- Зупинись, дитино, не говори цього, - благально почав Іван Трохимович, - ти підтримуєш кермо Вождя, тобі не гоже!

- Я за простих людей, дядьку, а не за владу.

- Ти партійна. - Запалив люльку.

- Так, я комуністка, та до чого тут атеїзм? До чого тут постійні арешти та тиск на людей? Народи наші братні, так? Чому ж тоді головна мова - російська і центр держави теж у Москві? Бо ми сліпі та глухі - скалічили народ війнами, а тепер, як рослини, на все махаємо головами?

- Пані вчителько, тепер біжи житами світ за очі. Я повинен тебе прибрати, якщо зрадиш...

- Кого я зрадила? Що ви говорите?...

- Біжи!!! - Його голос як грім покотився полем.

Вона схопила свій клунок і чимдуж побігла по достиглому схиленому колоссю. Прозвучали гучні постріли в небо. Здійнялось вороння. Аж раптом - глухий постріл. Ольга різко стала... Обернулась... У її погляді засяяли страшні шалені блискавки. Іван Трохимович лежав на землі. Дівчина в одну мить впала до нього на коліна.

- Що ж ви зробили? Господи, як Вас врятувати?

Він був ще живий, його обличчя зблідло та на вустах застигла посмішка.

- Води дай, дочко. Так краще, мені б все одно не вибачили, краще й не знати, як мучить ЧК, - зробив два ковтки, - візьми люльку на згадку, це дідова, говорив, вона ще із часів Мазепи.

- Іване Трохимовичу, - сльози здавили її горло. - Пробачте.

- Ну що ти, тепер просто будеш зобов'язана стояти за Україну. Та будь розумною: не ти, так твої діти, не діти, так онуки, але хтось обов'язково поверне незалежність. Люльку подаруєш сину, мій все одно розстріляний петлюрівець. Все, біжи. Скоро помітять, що ми спізнюємось, заб'ють тривогу.

- Ніде я не піду.

- Підеш, мусиш іти. Я тобі, молодій, подарував життя, своє я вже віджив.

Ольга поцілувала в щоку візницю і почала йти.

- Олю, - обернулась. - Козацькому роду нема переводу... - посміхнувся і затих назавжди.

Вона бігла житами, ховалася селами. А вночі бігли сльози щастя, коли в хатах, які відкривали їй двері на ночівлю, співали не Інтернаціонал, а "Реве та стогне..." Люльку, яку в неї помічали, старанно ховали від поганських очей, а, значить, люди пам'ятають, вони причаїлись і сплять, ще буде той день, коли всі прокинуться, щоб відновити втрачену давно справедливість.

 

---

 

Інна Щоголева

студентка 4-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

Тиша в серці

 

Тиша в серці.

Боляче. Так боляче. Чому? Ти не будеш? Будеш... знову явишся. Снишся. Досить. Це зайве. Кривавість. Вона вбиває. Гаряче. Гаряче. Боже як гаряче. Так пече. Там. Десь там. В душі. А в твоїй глибині ні. Там тихо.

Тиша. Тиша в серці.

В твоєму серці. Відпусти. Відпусти мене. Благаю змилуйся. Дай жити. Ні, не можу. Це щось страшне. Криваве. Не можу жити. Я лише втіха. А як же те? Воно святе. Почуття. В мені воно існує! Я ношу його під серцем. Мовчи. Він почує. Не пробачить. Але боляче. Ніхто не розуміє. Краще так. Криваве. Однак не жити. Я не треба. Тобі не треба. Річ. Я твоя цукерка. Викинь. Викинь. Що в середині? Ага! Нічого? Ти думав нічого. А там. Там душа. В мені є. Хочу з тобою. Лише з тобою. Але відвернешся. Як і до цього. Відвернешся. Дивишся на небо. Блакитне. Так? Дивишся. А світить. Сонце світить. А мені ні. Бо без тебе яма. Бо мені могила. Темно. А в мені душа. Хоче сонця. Дай світла. Темно.

Ти мовчиш...

То йди. В тобі тиша.

Тиша. До мене тиша.

А вона щаслива, бо ти з нею. А в мені душа. І я благаю. Забери тишу. Дай сонця. Пусти його в моє серце. Та попід серцем наше. Воно б'ється. Ще одне. Маненьке. Благаю. Пусти сонце. Я хочу щастя з тобою. Твоїм і моїм. Що попід серцем. Та ти не слухаєш. Та ти мовчиш. Мовчать вуста і серце. Німе? Ні. Криваве. Залите. Та моє невдоволене. Але не тільки. Хоч ти й мовчиш. Воно ллється. Криваве. Сльозою. Ні, це сльози. Затьмарює. Мій розум йде. Та кохання б'ється. Хочу випустити та не йде. Сидить. Закралось кляте. Сидить.

Можеш йти.

Геть.

Ти не потрібне.

Сидить. Хочу вбити. Марно. Лише криваво. Можна та я ж не сама. Геть. І там немає сонця. Воно не виживе. Геть. Та чи можна. Та як же без душі? Як без сонця. А він не дивиться. Відвернувся. Повернеться? Ні. Ні безнадія. Живи. Та не може. Мені перекрило. Десь тут. Там де дихають. Та не дихай. Нащо. Кому ти дихаєш. Нема. Він - тиша.

Тиша. Це він.

Більше не може. І хай воно мені не стукає. Там. Під серцем. Геть. Не стукай. А то криваво. А як інакше. Що жити? В темноті? Ні. Воно маненьке. А моє велике. Ні. Кохання велике. Кохання. Ні, не жити. Ти не стукаєш до мого серця. Ні, не жити. Криваво. Краще криваво.

Цвях... Заб'ю тебе. Йди в серце. Там чисте. А ти ржавий. Як він. Брудний. Темний. Йди в серце. Одне вже не буде битися. А друге зараз...

Криваво. Мертво. В ній тиша.