Вітаємо Вас, Гість!
Середа, 26.07.2017, 14:26
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вишиванка. Число 1 (4 частина)

1 << 2 << 3 << Читати спочатку.

 

НОВЕЛІСТИКА

 

Вікторія Лазарєва

студентка 5 курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсн.чл. Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

Янгол, який не повернеться…

В.Щ. на згадку про те Сонце…

Коли іноді я дивлюся на сонце, то бачу в ньому Тебе. Всміхаєшся мені так, як тоді, коли ми вперше удвох зустріли його захід. Ось переді мною вимальовується твоя струнка постать - русяве волосся, на якому спочиває мереживо із проміння, очі, що в них розсипане сонячне намисто…

Пам'ятаю, як колись, будучи малою, питала у бабусі, як живе Сонце:

- Бабуню, а у Сонця є намисто? Воно ж бо таке гарне!

- Аякже, дитино.

- А чому воно його ховає?

- Бо як одягне свої сліпучо-золоті перлини, то світ увесь засліпить.

- Бабусю, хіба не може воно хоч на стілечки показати їх? - запитую я, зводячи докупи пальчики, щоб показати - хай це диво триватиме лише мить.

- Так. Лесю, так, але дуже рідко.

- Навіть якщо я буду слухняною і дуже-дуже його прохатиму?

- Не знаю. Та й навіщо тобі те намисто?

- Ба, а я знаю, що лише янголи можуть попрохати ті перлини у сонця і принести мені.

- Вже ж ти й розумна! І звідки воно у тебе взялося? Чому янголи? - допитується бабуся, зачудовано піднявши брови.

- Пам'ятаєш, як дідо казали, що в янголів золоті крила, і вони - найближчі до сонця, і… слухають Бога. Прилетить янгол, і принесе мені таке намисто, і буде воно сяяти на увесь наш двір. Хто йтиме вулицею - здивується: "Що то у Лавренчуків таке сія? Неначе б сонце у двір скотилося".

- А я скажу: "І вже ж сонце. Тільки то воно мені подарувало свої перлини, щоби вбиралася я, та й була схожа на сонячну Княгиню".

Бабуся мовчить.

- Правда, бабуню?

- Так, Лесю, так. Обов'язково прилетить янгол, і подарує… і подарує, …ох, перли сонячні…

Дивлюся я як у бабусі закриваються очі, і вона поволі мандрує в країну Снів. І бачить свою маленьку Лесю, але… вже і не маленьку. Бачить - гордою княгинею, повагом ступає вона по дворі - справжня газдиня, а на шиї у неї - разок добірного намиста, і в кожній намистинці - Сонце живе…

Навіть тепер, коли ці довгі нічні розмови і моя тиха ріка дитинства лишилися далеко позаду, я люблю дивитися на Сонце, бо воно нагадує Тебе…

Уже немає тих казок, що чула їх від своєї бабусі… і сни вже не ті. Проте іноді, лишаючись на самоті серед степу, або й так спостерігаючи захід сонця, думаю собі: "Хотіла б я зустріти янгола. Ні, не для того, об прохати про ті сонячні корали. Я б попросила його полетіти до тебе і… поцілувати Тебе, і знак Сонця лишиться на твоїх вустах. Адже то - і мій поцілунок теж. Янгол повернеться і, подивившись на мене печальними очима, скаже, що не може виконати цього бажання, бо… янголи янголів не цілують".

Я мовби від сну прокинулась і відчуваю, як сонце ледь чутно пестить мене своїм промінням, і… цілує, але - на одну-єдину мить. А коли вийшовши із-за дощової хмари, тягнеться до мене своїм промінням і кидає лагідну усмішку, я раптом починаю відчувати, що це - твої обійми, і - твоя посмішка, і, - очі, бо Ти - це Вічне, і доки сходитиме Сонце, я бачитиму в ньому Тебе…

 


 

<Безнадійний романтик>

Посвята вічності

J

Сонце уже високо в небі, а я ще низько на ліжку. Сонце працює, а я відпочиваю. Сонце завжди працює. У сонця діти. Сонце зрадило нашу історію. Я люблю та ненавиджу своє сонце. Сонце, певно, ненавидить та любить мене. Я запитував. Воно не відповіло. Микола сказав, що cонце і не може розмовляти. Моє може. Моє… чи ні?.. Запитайте заради мене… (цей абзац я написав сам, доки Загребельний їв вареники з картоплею та нирками якихось тварин. Яких не сказав. Він дивиться зараз на мене та я вдаю, що виправляю помилки. Його помилки! А так воно власне і є.). Отож, Сонце просило, щоб я більше з ним не розмовляв. Не дивився на нього і, навіть, о, ні, ви не повірите, забув про нього! О, маленький читав з великими гріхами, а ви зможете не звертати увагу на сонце? Хоч не хоч, а воно світить. Ти прокидаєшся зранку, а воно зазирає тобі у віконце. Його проміння… ці ніжні спогади. Його… ні наше життя! Його, ні - наша історія… вона не може просто так минути, зрозумій це, вигукую я до сонця, а воно… світить іншому. Не мені. Після всього, що у нас було. А… може… й… світить… мені… Мені не обов'язково запитувати у сонця чи можна на нього дивитися. Воно усіх, а відтак і моє… так, воно мені світить! Світить… та не гріє. Для тепла потрібні обійми та любов. Обійми можуть бути… любові - ні! Любові немає взагалі, каже мені сонце і любить іншого. Я божеволію… воно - теж. Знаю, воно хоче знову світити тільки мені. Мені одному… та боїться… що… я… такий як і був (крапка). Я є я… і напевне не змінюся ніколи, бо горбатого могила виправить. Та без сонця я стою на краю прірви і… цього не знаю, бо не бачу. Воно бачить. Воно знає. Воно мовчить. Зі мною не розмовляє. Зі мною не дихає. Зі мною не живе. Живе не зі мною. З ким? Байдуже! А хіба вам реально не байдуже, кому світить ВАШЕ сонце??? Ні?!!!!!!! А мені… баЙДУже. Ба, йду, (в)же! Зачекай. Так, я зважився повернути СВОЄ сонце. Та до його високості моїй нікчемності та підлості далеко. Моїй недалекоглядності. Моїй химерності. Я не дотягнуся до сонця… не зможу! Зможеш, вигукує Миколай, та… він далеко не Святий Миколай і вигукує задля … аби було! Було аби у мене два життя як б обов'язкового витратив обидва із них на те, щоб повернути своє сонце. Яке покинуло мене самого довгого літа мого життя. Яке, певно, до мене не повернеться… яке, певно, повернеться до нього… своїм обличчям та… мене вже не буде. Бо без сонця люди вимруть, а я звичайна людина. Мене вже не буде, або я вже буду не я.

Сонце, просто зателефонуй… попроси… тебе… забрати.

 

 

Історія наша: твоя і моя!

Мені так хреново без тебе! Де ти? Ти де?! Де?!! Певно, з ним?..

Байдуже!!! Байдуже!!!!! Байдуже мені на все…

крім тебе…

крім нашого минулого… … …

Я люблю!

Я люблю життя!!!

Так, я люблю життя за те, що ми не владні змінити минуле! Ти не владна. Хоч не хоч, а ти була зі мною. І це було божественно! Принаймні для мене. Принаймні для тебе. І це ти пам'ятатимеш вічно.

ТИ мене згадуєш,

я знаю…

як би класно тобі з ним не було…

…ти думаєш про мене, бо я з нею думаю про тебе… так, зізнаюсь, - вона є і вона симпатична. А ти думала одна ти здатна зраджувати нашу історію?! Вона гарна…

Дещо схожа на тебе…

Дещо краща - так!

ТАК!!!

Вона -

Краща!

Її

ім'я…

С М Е Р Т Ь !

Та я кажу на неї ЖИТТЯ! Я її так кличу. Вона завжди до мене приходить та ніколи мене не забирає. Я просив.

Плакав.

Вона…

одна

знає

нашу

історію.

І вона мені сказала - історія повторюється. Все повторюється. Життя циклічно проходить колом.

Ми.

Я

і

С.м.е.р.т.ь. Розмовляли довго. Смерть і я. Розмовляємо й досі.

Вона сказала: "Вже час!". І пішла не озираючись, як ти…

Ти як?

Найдовше літо мого життя.

Липень 07

 


 

Вадимант Херсонець

Про цього автора чуємо вперше. Можна зазначити, що це його дебют. Фактично про нього ніхто нічого не знає. Твір надіслав поштою, "як тільки дізнався, що ведеться упорядкування збірки". Етимологія його імені насправді проста: кінцівка, слово "ант" позначає народ, що від самого початку жив на терені України. Прізвище - звідки родом.

Можливо це якийсь безпритульний, про якого він, власне, і пише.

 

Бомж-киянин…

 

Брудно одягнений дідусь сидів на підлозі із простягнутою рукою. Рука тряслася і в ній було 5 копійок. Жалюгідний вигляд… Ще й по бороді тече слина із рота. Ні, здається він не п'яний, тільки дуже голодний. Принаймні, те як він поглянув на мій прозорий пакет із харчами говорило саме за себе. У пакеті лежало два шматочка дорогої ковбаси та тостерний хліб. Його погляд пробудив у мені якісь нові почуття. Не то жалю, не то…

"Власне, це його робота, - подумав я, - викликати жаль".

Я зупинився. Покорпався трохи у кишенях та дріб'язку не знайшов. Перевірив ще раз - ні, немає.

І тут я зустрівся з його очима.Такі прозорі та холодні… Я зрозумів, що він зневажає мене. Мене і таких, як я. І чим більше ми кидаємо йому грошей - тим більше викликаємо в нього огиду. Чому бомжі завжди думають, що ми, матеріально забезпечені люди, їм щось винні? Чому цей безпритульний так на мене дивиться? Йому я нічого не заборгував! Хіба моя в тому вина, що він не має роботи? Можливо, й не хоче робити?.. Можливо, його повністю влаштовує саме таке життя? Чому ж тоді він так мене зневажає?!? А таки зневажає… В нього це написано на брудному лобі…

Чомусь, сам не розумію чому, я вирішив піти на дуже ризиковану річ - заговорити з ним. Дрібних грошей не було, тому я запитав:

- Можливо, будете хліб?

Та він не відповів. Ну, нічого собі… він, бомж, і гордує розмовою зі мною! А можливо не розчув?

- Їсти хочете? - майже крикнув я.

- Так, - зрештою відповів, - але не хліб… краще ковбаски "Салямі" залиш.

На тому ми і розійшлися: я віддав свого пакета і поїхав на метро до своєї зупинки.

 

Від цього дня, щодня йдучи з роботи я кидаю цьому бомжу копійки, які, свято вірю, йому бодай чимось підсоблять.

Він посміхається. Подобрішав, і, навіть, став зі мною вітатися. Здається він чекає, коли ж саме скінчиться мій робочий день і я обов'язково прийду.

Інколи, коли вдавалося звільнитись з роботи раніше, я забігав до нього і ми посідаємо разом… спілкуємося… Він такий розумний… Ви не повірите: і політика, і культура, і спорт… Словом, одного разу допоміг мені правильно сформувати акт "купівлі-продажу". Секретарка захворіла. Домовленість горить. Фактично в мене було не більше години. Розумію, що вже все: провал справи… Ні, я дійсно міг потрапити у дуже велику халепу.

Іду - увесь на нервах.

- Що з тобою, Вадиме? - промовив зустрівши мене.

- У мене проблеми… Та ти мені точно нічим не зарадиш.

А зарадив таки! Вірите? Коли я став розпитувати, де він працює, де працював? Відповів: "Ось тут і працюю і працював - жебраком у підземці". Освіта? - мовчить. Лиш сказав, що життя багато чого навчило… різного траплялось пережити при різній владі.

Ми потоваришували. Не соромлячись нічого і нікого, я сідав поруч з ним просто на підлогу і… спілкувався з ним.

Спочатку він обурювався, мовляв, коли ти поруч - не кидають. Думають, що два п'янички ще на горілку випрошують. Потім уже мовчав. Все одно не прожене ж мене: підземка - громадське місце.

Одного разу, коли я сидів поруч, то не побачив біля себе коробочки з-під кави… а люди, котрі проходили повз стали мені кидати дріб'язок. Спершу я сміявся з цього. Потім приймав як належне: якщо люди жертвують, значить мій вигляд залишає бажати кращого. І як мене в офісі терплять?

Я дуже хотів зрозуміти, що він відчуває? Зрозуміти, що він думає і чим живе? Як воно без родини, без підтримки… без доброго слова щодня жити тим, що тобі кинуть… або не кинуть. Хотів зрозуміти, власне, його філософію. А вона практично не зрозуміла.

Так я більше двох тижнів сидів коло свого нового товариша-київського бомжа і теж, фактично вимагав милостині. Доки… одного поганого вечора мені не кинув милостиню мій… бос по роботі.

Робота в мене дуже високооплачувана і втрачати її я не мав ні найменшого бажання, тому був змушений припинити зустрічі із київським бомжем.

Врешті мій автомобіль полагодили і, дякувати Богу, більше не їздив на метро, що, зізнаюся, дуже мені не подобалося.

Я знову зажив звичайним життям. Ба, навіть краще: більше часу приділяв роботі, як висновок - трохи підвищили у посаді і відповідно підняли заробітну платню.

Та щоб я не робив, як би не намагався не згадувати про товариша-бомжа, все ж він не давав мені спокою. Ні на роботі, ні вдома. Як він там? Що з ним? Чи не змерз? Чи поїв? Можливо, знову побили підлітки чи обплювали кияни?

Словом, я під'їхав на авто до того місця, де він сидів… і не встигши вийти, побачив, як мого товариша два велета-бугая (або просто перенакачані охоронці) заштовхували в "Ауді" останньої марки. Зачинили двері й поїхали. Не довго думаючи рушив за ними. Їду. Нервую. Що і кому цей беззахисний міг зробити? Їду відразу за ними. Відразу не здогадався, що це за люди аж доки… мені у вічі не впав номер машини. Де поряд із незрозумілими цифрами миготіли дві знайомі літери "ВР", що означало - Верховна Рада.

- "Що нашій Раді потрібно від бомжа?" - подумав я. Та це ще не все: мені дуже сильно посигналили позаду. Подивився у дзеркало заднього виду - злякався: "Мерседес" - номер закінчується на "АП" (Адміністрація Президента). "Ну, нічого собі," - подумав я поступаючись дорогою. "Мерседес" прилаштувався відразу за "Ауді" - за ними я. "Чудове тріо класних тачок їдуть одна за іншою, - лунало у голові, - "Ауді", "Мерс" та моя "Шістка". Твердо вирішив триматися за ними. Що б не трапилося - їхатиму позаду. Не зупинюсь і дізнаюсь, що з моїм товаришем.

Аж тут вона повернули на… Банкову і зупинились, краще вже не знати біля якого приміщення. Я розгубився: зупинятися чи ні? Розум говорив - "так", зупинись, допоможи… та якесь дивне передчуття… страху вирішило мене не зупиняти. Повільно проїжджаю повз… Став! Проти своєї волі. Знову карбюратор. Словом. Авто стало саме.

Сиджу. Дивлюсь. Боже ж мій … замість брудного смердючого бомжа, котрому я неодноразово кидав милостиню, вийшов добре одягнений у дорогому костюмі відомий політик. Йому відчинили двері. Поправили краватку. Що це? Як? І як я раніше не здогадався?!? Це ж сам …

Що робити? Ну, не сидіти … біля… довго…

Вийшов. Вийшов з авто і швидко пішов до них. Про що я думав? - не знаю! Мені чомусь здалося, що він мені щось винен. Ні, не повернення моєї милостині… і навіть не матеріальне щось… а просто,.. принаймні пояснення. Я відчув себе "кинутим". Образа вдарила в голову як хміль. Згадувались ті історії про козаків, про Ярослава Мудрого, котрі цей "бомж" мені розповідав і… на мене накинулась його охорона. Відразу пістолети… Боже, хіба з політиком при посаді… не можна просто привітатися, поговорити? Мені скрутили руки.

- Стійте. Зупиніться, - його ніби не чули і далі душили мене, - Спокійно! - вже голосніше вигукнув "бомж"-киянин.

Перестали душити.

- Свої. Це ти, Вадиме?

Я не міг прийти до тями… І відповів у тому ж тоні:

- А це ти, приятелю-бомж? - охорона знову хотіла накинутися на мене та він махнув рукою - показав, що цього не хоче.

- Ти нічого не розумієш… - промовив до мене, - і не зрозумієш. Мені приємно було з тобою спілкуватися та… - якийсь чоловік підійшов до нього і пошепки сказав щось на вухо, після чого "бомж" поглянув на свого швейцарського годинника, - та мені вже час. На мене чекають. Що я можу для тебе зробити?

- Нічого! - я повернувся і хотів піти по-англійськи, не попрощавшись… та мене затримали і, фактично, фізично повернули на місце. Як виявилось, у вищих колах звикли йти першими і я, виходить, продемонстрував неповагу. Та чесно кажучи й не приховував цього. Як можна поважати людину, яка так підло тобі брехала? Якій ти відкрився… яку вважав своїм другом.

- Ти говорив, що часто ламається авто… Можна я подарую тобі нове?

Я помовчав. Та мовчав недовго: вони квапились, а змушувати чекати не мав права.

- Так, часто ламається… Власне, щойно знову… я того й зупинився… Та від тебе, - Вадим піймав погляд охорони, яка за "тебе" ладна було роздерти його, - вибачте, від вас, мені нічого не потрібно.

Я опустив очі і мовчав. Просто тягнув час - знав, що йому на зустріч. Так і сталося. Він буркнувши: "Бувай!" зник за великими дверима. За його настановою його охорона фактично вкинула мене в "Ауді" і відвезла додому. "Навіть запам'тав мою адресу" - подумалось.

Доки мене везли в авто, в якому я ніколи в житті на їздив, ба, навіть не сидів… я відчув таку… образу! Не знаю за що, та я зневажав свого… товариша. Мені здалося він ніби насміхався наді мною.

Ви знаєте, все наше знайомство з ним я намагався зрозуміти, що відчуває бомж у якого нічого немає… котрий єдине про що може мріяти: нормально поїсти, помитися… та увібратися в нормальний чистий одяг. Я намагався зрозуміти, що він відчуває по відношенню до мене, у котрого все це є? Так, він зневажає мене, але чому? Хіба я винен, що він не працює? Або просто не хоче працювати? Можливо йому подобається таке життя? А чи моя вина, що в нього немає належної освіти, роботи, дружини, котра б його любила… квартири, врешті-решт… маленьких діточок-засранців?..

Ви знаєте, сидячи в дорогій іномарці по дорозі додому, я відчув і зрозумів усе, що хотів.

Просто відчув на собі…

08.02.2006 р.

м. Херсон

PS: Того вечора сильно посварилися з дружиною. Їй закортіло подивитися новини… Я мовчав, доки на екрані не появилася добре відгодована пика мого знайомого "бомжа". Зі злості жбурнув пультом у телевізор із усієї сили - він вимкнувся. Дружина накричала, що я його поламав. Слово за слово…

PPS: Зранку під нашу квартиру підігнали новеньку "дев'ятку" темно-синього кольору. Наполегливо рекомендували взяти ключі. Я взяв… і подарував своєму брату. А сам і досі маю проблеми із карбюратором і… БОМЖАМИ. Де б і коли б вони мені не зустрілись, я все думаю, що це якийсь відомий політик чи посадовець… розважається. Навіть той, що зараз сидить на місці мого товариша бомжа-киянина.

 


 

Вадим Лубчак

студент Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсн.чл. Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

Люди завжди помирають на самоті!
Або Смерть - прекрасна

Люди завжди помирають на самоті! Це концепція їхнього існування… Як живеш, так і помирати мусиш. А живемо ми відчужені один від одного. Живемо, і, щогодини, щохвилини, щосекунди відчуваємо, що мусимо померти. Мусимо!!! Не інакше як зникнути… без звістки, без сліду… враз і назавжди.

А саме страшніше те, що це ми будемо робити наодинці. Лише ти і твої спогади… спогади життя. Знаєте, так… за якісь 10-15 хвилин відчуття Смерті ми бачимо все Життя. Буденне і безглузде! Сіре… Ганебне. Тільки тепер ми відчуваємо, що нічого не досягли у цьому житті. І не могли досягнути!..

Сірість сірих днів мене засірює, коли я згадую свої 15 хвилин смерті. Отак, лише я і вона.

Вона гарна…

Так, нехай мене закритикують та обсміють… та я перший наважусь сказати правду: Смерть - прекрасна. Вона струнка… має чудову осанку… приємні форми тіла і головне… вона така… жива! Ви скажете - оксюморон. А я скажу - правда. Це дивно, та вперше я відчув життя… всі його смаки… лише тоді, коли зустрівся зі Смертю віч-на-віч. От тоді-то я і зрозумів, що яким би не було ганебним наше життя… воно - прекрасне. А зрозумів я це тому, що від Неї віяло життям. Ніжним, тендітним… навіть, дещо дитячим життям…

Скажете - жартівник! Нехай. Та я кажу те, що бачив на власні очі і, знаєте, що пережив і чим живу зараз… і, якщо гурт яких дурнів мені не повірить і скаже, що я божевільний, я сміятимусь їм у обличчя. Бо, насправді, мені байдуже! Мені байдуже, повірить хтось у мою розповідь чи ні. Мені байдуже навіть те, що думаєте саме Ви зараз. Насправді, мені глибоко байдуже: будете ви читати мою книгу чи викинете не розгорнувши? Мені байдуже, чи придбали ви її взагалі чи вона зараз засмічує найвищу полицю найганебнішої книжкової крамниці. Ба, навіть, мені байдуже, чи є вона у цій крамниці взагалі. Мені все одно, чи видали її чи вона ще у рукопису… Начхати на те, написав я її чи лиш думаю про це… Мені на все начхати, бо… Бо я кажу ПРАВДУ!!!

Та я продовжу свою ганебну розповідь.

Пишу, і вірите, щемить серце… болить і навіть коле… та не хвилюйтеся… це не Вона! З нею у мене домовленість. ХА-ХА-АХ. А вам, невдахи, кортіло б підписати договір із самою Смертю??? Напевно, що так. Хоча… що приємного в тому, що ти точно знаєш дату своєї смерті? Насправді - нічого. Я знаю і уже зараз шкодую про це! Не лише дату, але й те, як саме мушу померти чи… як Вона прийде по мене… То ж намагання померти закінчується невдало.

Втім, померти я хотів. Щоб просто зустрітися з нею.

Прагнув її побачити, почути, обійняти… Щиро.

 

- Але тоді я заберу тебе, - ніжно говорила-співала Вона.

- Розумію…

За моєю домовленістю, підписаною кров'ю, я помру через два місяці від води. Більше я побажав не знати.

 

А розпочалась ця історія досить навіть банально: дізнався, що в мене рак. Уже навіть не пригадаю, чого саме: чи легені, чи крові, чи… чи… чи… А яка власне різниця? Сам по собі досить сентиментальний… нервував, плакав, проклинав усе й усіх. Аж тут: ВОНА. Продзвенів дзвінок на дверях - хтось прийшов. Я не відчинив. Не бажав нікого і нічого бачити. Вона увійшла і так… Вродлива жінка моїх літ у чорному шовковому вбранні з накидкою на голові. Вона і була, і, водночас, не була схожою на звичайну людину. Ні, ззовні - це фактично та мрія, яку я шукав ще з 16 років: висока, стрункі ноги, гарна осанка, випуклі груди, мого смаку сідниці… Вона мовчала. Чомусь мені здалося, що Вона просто вагається: забрати мене чи ні? А й дійсно таки: забрати? Вона стояла, і, я присягаюсь, вважала, що я Її не бачу. Дивилась на мене… прицінювалась… Я - на неї. Дмухнув прохолодний вітерець прямо мені в обличчя - вона почала промовляти традиційну промову, перед тим як забрати:

- Раб Божий… … …

Я мовчав. Ніхто не говорив, що це саме Смерть, та я знав і так.

- Я не хочу!!! - в істериці вигукую я.

Вона здригнулась.

- Що?!

- Я не хочу помирати… - стиха повторився.

- То ти мене бачиш?

- Так. І добре чую.

- Знаєш моє ім'я?

- Ні, знаю, як на тебе кажуть…

Вона збентежилась. По тендітних та неповторних контурах її обличчя промайнула смуга збентеження. Щелепи то зводились то розводились… Словом - нервувала.

- Я не хочу помирати!!!

- Де ти працюєш?

- Це так важливо?

- Де?

- Вантажником. Чи то пак оператором розвантажувальних багажів.

- На роботу ходиш щодня?

- Ходив.

- Якщо не прийдеш… Що буде?

- Ну, не розвантажу машину - як мінімум вилають та позбавлять платні. Я завжди активний та відповідальний на роботі…

- То-то й воно. А це моя робота! Думаєш приємно забирати у людей найдорожче?

- Ні! Чи… не знаю. Я б ніколи на це не пішов.

- А мене не запитували. Я народилася Смертю.

- А я вантажником. Мій батько вантажник, батько мого батька вантажник, і так далі. Даремно мріяв стати адвокатом.

 

Пауза.

- А я… Даремно мріяла стати Ангелом-Охоронцем. Народилася для того, щоб забирати життя. От і це, навіть, не можу нормально зробити.

- А-а-а… Скільки ти їх уже забрала?

- Кого?

- Ну, людських життів.

- Ти - перший.

- Оце "свєзло так свєзло!"…

- Ні, ти не зрозумів. У кожної людини лише одна Смерть. Її власна… Яка народжується разом із… нею. Ну, із людиною. А ти думав, що при народженні, при хрещенні дається лише Ангел-Охоронець? Yes? Ну ти й наївний…

Я закохався у Неї з першого подиху. Щойно вона увійшла… Щойно мовила…

- Чому я все життя тебе шукав, і, знайшов саме у момент… своєї смерті? Ти!.. Та ти втілення мого жіночого ідеалу. До тебе я не знав, що… що така людина… така вродлива, ну, повністю моя мрія - існує!

- А я і не існую.

- То це сон? Так я напевне сплю… І ти ніяка не Смерть. Смерть - стара баба із косою та без обличчя! А ти… ти - моє Життя!

Вона опустила очі…

- Я… прийшла по твоє життя… Фішка у тому, що його ніхто не може побачити… Відчути… Заполонити… Знищити. Я просто забираю його, ніби до в'язниці. І там воно чекає на Судний день.

- Так Бог є!!!

- А ти думав…

Вона знову опустила очі долу. Я усвідомлював, що бачу крізь неї… Вона ніби прозора. Усвідомлював, навіть те, що вона прийшла по мене…. Та я цього не боявся!!! Так її хотів.

 

Далі Вона стиха промовила:

- Вже час…

- А так не хочеться.

І тут, саме зараз, я відчув - Вона на мене запала. Їй мене шкода, чи що?.. Я залишився жити.

Вона розповідала про умови договору - я не слухав. Потім крапля крові… і - все. Я офіційно домовився зі Смертю. Померти маю саме за два місяці… від води.

 

Ці два місяці минули значно швидше, ніж я міг собі уявити. Ні, їх просто не було взагалі … Вона мене ошукала. Так, мене обдурила Смерть. Учора було 14 лютого - день Усіх Закоханих, а сьогодні - 1 квітня - брехня Всесвітня. Було пиво, горілка, дівчата… та не було його - Життя. Не заявлялася і Вона - Смерть.

Увесь цей час я жив тільки нею. Думав про неї… Згадував… Кохав. Ні, більше я її не побачу. Вона прийде! І я точно знаю цю дата - квітень цього року. Та я її не зустріну. Вона обіцяла бути невидимою, а шкода!

 

З кожною хвилиною я знав, що помираю. Ні, я проклинаю той день, коли підписував договір. Краще жити… жити - і загинути. Ніж повільно помирати, як я. Очікування Смерті гірше самої смерті…

 

У мене залишалось дуже мало часу і витратити потрібно його так, щоб залишити, щось по собі. Написати книгу? - я нікчемний письменник, та й доки вона вийде… мені від того точно тепло не буде. Подати статтю у якусь місцеву газету? Скажімо, про небезпеку раку та таке інше? Ні, люльки! Мене ніхто не попереджав.

 

І тут зі мною трапилось щось дивне: я йшов по вулиці Суворова, найкращому місці Херсона, і побачив дівчину… якусь дивну. Дуже слабку. Вона ледве була жива… Щось із нею не так. Я зупинився і став спостерігати за дівчиною: вона зовні цілком нормальна, проте, всередині уже… нежива… і я відчув подих Смерті - прохолодний вітерець. Проте парфуми у неї не моєї… не моєї смерті, а - її!

- Вона помре! - вигукнув я - Дівчино! Обережніше!

Та швидко повернулася назад, у мою сторону, йти не припиняла… Вона посміхнулася. Тут часто так знайомляться. (Обережніше! Вам загрожує смерть! Ви помрете!.. без мене. Усе життя будете шкодувати, що не відповіли на моє прохання познайомитись. Так, тут таке часто кажуть.. Чи може, тільки я?). Вона посміхнулася… Її посмішка, вона… вона не зникла з обличчя навіть після того, як за рогу вискочила вантажівка і… збила її на смерть. Тобто - на, Смерть, забери її.

Її тіло відкинуло на вітрину однієї із незчислений пивних по цій вулиці. Саме на ту, котрій підвезла вантажівка пиво.

Я швидко накивав п'ятами… Чи винив себе в її смерті? Так, але недовго. Тієї ночі мені наснилася моя власна Смерть і подарувала в останні дні біологічного існування силу передбачати смерть інших. Точніше сказати - відчувати її. Я подякував, але - навіщо? Не знаю…

Наступного дня зрозумів, не лише передбачаю, але й бачу їх. Смерті інших. Над кожною людиною я, ніби у якійсь дешевій комп'ютерній грі, бачив шкалу життя. Вона трьох кольорів і різних розмірів. Зелена, жовта, червона - усе примітивно як у світлофорі. Зелена - у вас усе в нормі, жовта - небезпечніше, ну, а червона, ще й малого, ледве помітного розміру змінюється на Смерть, яка певний час ходить біля вас, просто супроводжує, потім говорить стандартну промову і… - і все, любі друзі. На цьому ваше біологічне існування припиняється.

Ідея!

Ідея залишити щось по собі не давала спокою. Залишився лише тиждень. Сім коротких, майже непомітних днів.

Вигадав! Я воюватиму зі Смертю!

 

Наступний день розпочав рано - о шостій ранку. На вулиці мені зустрівся молодий чоловік із червоним рівнем життя. Лінія життя було настільки короткою, що я збагнув - не сьогодні-завтра він помре. Певніше - сьогодні. І я буду його супроводжувати… А коли Вона прийде - не віддам.

 

Як і всі, цей день минув швидко. Чолов'яга тричі їв, купив квіти, пляшку шампанського та три пачки презервативів. "Навіщо три? - запитав я сам у себе, - і… цікаво, що він відчуває? Є якісь передчуття… смерті чи бодай хоч чогось?"

Прийшла його кохана і віддалася йому. Я сидів навпроти на порожній канапі та мене не помічали - чи то їм було не до мене, чи то… я став невидимим?

Нарешті з'явилась гостя - його Смерть. Мушу зізнатися, що Вона, попри те, що була схожа на цю блондинку, що під ним (під героєм), була куди краща неї. "- Певно, зараз із ним не справжній його ідеал. - стиха промовив я, та мене ніхто не почув, враховуючи його Смерть". Складалось враження - Вона взагалі мене не бачить.

Аж тут:

- Що ти забув у цьому будинку! - вона фактично кричала на мене і… не боялась, що її власник її почує.

- Я?.. Прийшов боротися…

- Зі мною? Ха-ха-ах. А ти таки жартівник. Вона була права…

- Хто? - моя Смерть?

Відповіді не було.

- Чому мовчиш? Вона тут?

- Ні…

- А де?

- Не знаю…

- Та знаєш ти все! - тепер кричати була моя черга.

- Не скажу… і взагалі - йди звідси. Я - працюю.

- Я - теж!

 

Кохані кохатися перестали. Попри те, що вікна герметично зачинені, у кімнаті відчувався протяг. Навіть два. Вони були ніби ривками… із перервами…

Далі дівчина ойкнула - у кімнаті почали літати меблі і… за секунду був цілковитий хаос. Телевізор на підлозі, телефон вилетів у вікно. Герої кричали щодуху та їх чути не було. Вони і самі себе вже не чули. Були напівмертвими. (Так, є і такий стан). Смерть промовила промову - двічі. Точніше - один раз промову виголосив я. Я добре знав її на пам'ять. По-перше, вона не складна, по-друге, я чув її тисячі разів. І коли ця відьма із до біса спокусливими грудьми та дитячим тендітним обличчям схопила у свої руки чолов'ягу і почала говорити - я не вигадав нічого кращого, ніж повторити цю ж промову, як антидію. Заразу заразою тільки можна зупинити. Проти "ломіка" немає "прийоміка", окрім, хіба-що другого "ломіка". Це був останній шанс врятувати бідолаху… Та… не вдалося.

Вони побачили нас і завмерли. Дівчина перестала кричати та… дивилась чомусь тільки на мене. Чолов'яга - тупо захоплювався зовнішніми даними своєї Смерті.

Пауза. Хвилина-дві, можливо - Вічність: ми мовчали.

Залишилось сказати одне однісіньке, останнє слово. І я і Смерть його пречудово знали. Це слово, після якого все! Його Життя (Душа) - твої. До Судного Дня: "Забираю!" - голосно і рішуче вигукнула чоловіча Смерть. Юнака охопило білим засліплюючим сяйвом… і він повільно почав втягуватися у Смерть. Возз'єднуватися з нею.

Я машинально… увесь на нервах після бійки пробуркотав:

- За-би- (а навіщо мені це говорити? Я ж нікого не забираю! Я ж не Смерть…?) ра (дівчину почало освітлювати білим, засліплюючим сяйвом) -ю… - тихо, але… цього вистачило. Боже! Вона, ця бідолашна дівчина, почала входити в мене! Не розумію… Що? Навіщо? Як це так?

- Я ж не смерть?!! Я - не Смерть!?! Не Смерть!!?

І тут я побачив те, що не помітив відразу - у дівчини, котра входила в мене (помирала) фактично не було лінії життя!!! Як це? А де ж вона? Де її Смерть? Я прагнув врятувати чоловіка… тому й не звернув увагу на лінію життя бідолахи-дівчини… я просто був… був зосереджений на чоловікові.

- Добре, вона помирає… Така її Доля. При чому тут я? Та де її Смерть???

- Ти! Ти її Смерть!... причому, сама безтолкова та тупа Смерть, яку я коли-небудь бачила у житті. (Смерть бачила у своєму житті? Дивно… Значить і в них є Життя? А відтак і в них є Смерть? Смерть Смерті!).

- Ні, це непорозуміння! Я - не Смерть… - І тут я згадав кого мені нагадував той чоловік, котрого щойно забрали. Якась нісенітниця - та він нагадував мені мене. Можливо… навіть я кращий від нього, а дівчина, що уже майже повністю увійшла в мене? - Вона бачила в мені свій ідеал?

- Ні!!! Цього не може бути!

- Думаю, що будинок підпалювати теж мені приведеться… - банально пробурмотіла Смерть чоловіка і… вийшла робити свою справу.

Я є Смерть! Тоді та дівчина, на Суворова, котру збила вантажівка… Я ж не виголошував жодних промов… Якщо я її смерть, то… хто забрав її Життя? І, хіба я не Смерть тільки однієї дівчини? Цієї, котру щойно забрав… А як же 5 днів… які мені залишилось самому жити? Їх відмінено? Запитань було більше, ніж відповідей.

- Ні! - до кімнати увійшла моя власна Смерть. - Через 5 днів по тебе прийду я і… заберу твоє життя?

- То в мені є життя?

- Суть твого життя - оберігати Її (дівчини, яку забрав) Життя до Великого дня. Звичайна робота…

- А як же Договір? Я ж - вантажник у третьому поколінні! Ти ж до мене прийшла і… ми домовились… А як же мій рак? Я взагалі жив у реальному світі?

Вона мовчала.

- Говори!

- Жив. Ти мені сподобався… тоді, у тебе вдома, у День своєї смерті. Але не виконати своєї роботи я не могла. Я - забрала тебе. Але, замість вічного чекання Того дня - підписала договір працевлаштування. Ти - працював Смертю. Стажування було на Суворова. Своєрідний іспит - ти склав на 5!

 

Хвилина тиші. Ходімо звідси… І я покажу тобі справжнє життя Смерті. До того ж, тут зараз усе займеться… та згорить.

- І ми теж загинемо?

- Ні, ти - ні. У тебе ще 5 днів. І потім я прийду…

- А ти? - вона зніяковіла та не відповіла.

Це згодом я дізнався, що забравши у мене життя, вона виконає мету свого існування і… помре сама. Словом, помруть всі - помре Смерть.

А хто забере ЇЇ Смерть? Смерть смерті? Відповіді я так і не дізнався…

Натомість пішов весело проводити останні години мого Життя із моїм жіночим ідеалом - моєю власною Смертю.

 

14.02.2007 рік. Саме цього дня я написав цю нісенітницю - аж самому моторошно.

 

Читати далі >> 5