Уламки імперії. М.Василенко - Василенко М.О. - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 73

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Василенко М.О.

Уламки імперії. М.Василенко

 

ВІД АВТОРА

 

Історія за відповідних умов повторюється. Минуле, яким би давнім не було, стає одним з елементів сучасності. Незримий ланцюг, що з'єднує давноминулу й теперішню епоху, існує. За законами причинності, один факт іде услід за іншим, одна подія є причиною іншої. Ми не живемо сьогодні, - говорять філософи, - а лише переживаємо минуле, прозираючи свій завтрашній день. Змінюються релігійні уявлення, форми суспільства, класові формації… Незмінним лишається продукт духовного стану людини: радість, заздрість, кохання, ненависть, зрада, патріотизм… Згадаймо: Солодка й славна смерть за Батьківщину! Ці слова написані понад дві тисячі років тому. Давньогрецький філософ Сократ казав, що у кожній людині є сонце, тільки не треба його гасити. На жаль, в історії були періоди, коли оте сонце безжально гасили. Царі й цариці лізли по царській драбині вгору, щоб стати поряд із богами, а спритні чиновники лукавими способами робили собі кар'єру.

Подорожуючи в стародавні цивілізації з героями роману, я намагався триматися отого незримого ланцюга історизму. Правителі стародавніх держав Єгипту й Селевкідів реальні особи, в історії вони добре відомі. Поряд з ними у творі діють і персонажі, створені авторською фантазією. Письменник має право на власне трактування тих чи інших вчинків реальної особи.

Розкриваючи в художніх образах давнину, я намагався витворити емоційну атмосферу, досягти не лише психології, але й самої суті історизму через поведінку людини - вірну дружбу й підлу зраду, боротьбу за свободу й жорстоке насильство. Мені хотілося схилити читача до думки, що і в наш час імперські війни виникають із тих саме причин, що й колись - жадоби, амбіцій, розбещення й тяги панівної олігархії до світового панування. Їхній злий геній продовжує опромінювати наївних людей вбивчою радіацією.

Історія законів не має, вона обтяжена долею, тому і бачить усе, що робиться на світі, тому й кажуть, що має стільки очей, скільки зірок на небі.

Колись Михайло Драгоманов писав: "Історія - великий учитель, але, на жаль, нікого вона не учить, тому що пізно подають її людям".

Коли б люди наполегливіше й глибше вивчали причини історичних подій, на землі було б менше людських трагедій.

На жаль, імперські держави за своєю структурою й суспільною ментальністю мало чим відрізнялися й відрізняються між собою. Якими б ідеологіями не прикривалися, вони мають спільну мету: побільше загарбати чужих земель, поневолити народи й визискувати їх.

Логіка імперіаліста лежить на площині, яка за межами людського розуму. Імперський синдром неминуче породжує агресивне тупоуміє. Звідси руйнування святих Храмів, визначних історичних пам'яток, малюнків, багато з яких були мистецькими шедеврами. В результаті байдужість ставала хворобою суспільства, втрачалося відчуття повноцінної людини.

Завдяки писемності - генетичної нитки, яка тягнеться вподовж людського існування, людина зберегла свою історичну пам'ять і має можливість вільно гортати її сторінки в оригіналі. Задля цього й пишуться історичні твори.

 


 

 

ДЕРЖАВА СЕЛЕВКІДІВ

Лаодіка прокинулася пізно. Розплющивши очі, кілька хвилин байдуже споглядала блакитний балдахін, що глибоким погідливим небом звисав над нею. Поривно відкинувши з грудей легку шовкову ковдру, солодко потягнувшись, вона комусь тепло посміхнулась. Може, своїм райдужним снам, а може пишності свого принадного тіла та бадьорості, яку відчувала в собі.

Це була ще досить гарна, ставна жінка, хоча вже не перші дрібненькі зморшки були на обличчі; чорні пружні коси, які облямовували смугляве видовжене обличчя, й високі крилаті брови, надавали жінці величності й виразу настороженої людини.

Обдарована жіночою спостережливістю, вона ще з юності зрозуміла, що шлях до трону більшою мірою, ніж приналежність до царської родини, прокладе її врода.

П'ятнадцятирічною дівчиною Лаодіка, як велів звичай, віддалася рідному братові, цареві Антіоху Другому, й тоді стала його дружиною. Але серце не лежало до нього й вона швидко навчилася хитрувати й лукавити. Незабаром знайшла собі між придворними вродливих молодиків-коханців. Вайлуватий, постійно заклопотаний державними справами Антіох спочатку не підозрював Лаодіку в порушенні подружньої вірності. Любив і шанував її, особливо коли народила йому першого сина. Відпускав у далекі подорожі та на тривалі прогулянки. Ніколи не цікавився, де буває та що робить. Згодом, коли сторожа донесла на неї, - мовляв, стала путанкою, має коханців, - почав ставити до її спочивальні вірних йому євнухів та служниць-рабинь. Але вона швидко знаходила з ними спільну мову й продовжувала вести непристойне життя.

Так було в молодості. Тепер їй сорок років. У неї двоє дорослих синів - Гієракс і Нікатор. На голові з'являється сиве волосся. Вона щоранку змушує служниць виривати його. Пригасли юні пориви й шалена пристрасть. Але ще й тепер свідома того, що Антіох, як в молодості, кохає її. Нещодавно подарував їй Паннукоме - великі землі з містечками у провінції Вавилонії, - хоч на велеллюді заявив, що продав за двадцять золотих талантів. І про це звелів управителям провінцій викарбувати на кам'яних стелах і поставити біля воріт храму богині Ісіди, храму бога Осиріса та храму бога Гора, - нехай про це знають усі покоління Селевкідів. А ще вона одержала від нього золоті келихи й обручки, срібні кухлі, тарілі й заморське жіноче вбрання з парчі. Усе це сприйняла з радістю як нагороду за молитви до улюбленої богині Ісіди - богині жіноцтва й материнства.

Лаодіка, зітхнувши по своїх минулих любощах, лягла на бік, подивилася на статую богині, що стояла в глибині помешкання між масивними колонами, прикрашеними різьбою у вигляді папірусних стеблин, з яких звисали гірлянди квітів та вінки з пальмового листя. До них, пручаючись на руках Ісіди, тягнувся її малий син Гор. І вона, ласкава й розніжена материнським святим почуттям, марно намагалася його притиснути до своїх налитих здоров'ям грудей.

Лаодіка склепила повіки й невільно замислилася. Щось тепле, материнське відчула в собі. Ніби повернулися молоді безтурботні літа, світла цнотливість і той незабутній день пологів, коли почула перший крик рідної дитини. Тоді лежала ще слабою на ліжку, раб обмахував її опахалом, щоб не було спекотливо, Антіох тримав сина перед нею на руках і великий хор співав урочистий гімн на її честь.

Вона піднялася з широкого м'якого ліжка й голосно покликала:

- Наазам!

Гойднулася червона ширма на дверях, роздвоїлась, і в приміщення зайшла служниця - рабиня. На ній - чорні широкі шаровари, на ногах - повстяні сандалії.

- Я кликала Наазама, - ворухнула чорною бровою Лаодіка.

- Наазам нема. Цар забрав Наазам, - ломаною грецькою мовою відповіла служниця.

- Коли? Куди?..

- Недавно. Я не знаю куди.

Це було дивно. Протягом тривалого часу євнух Наазам незмінно прислужував цариці. Тихий і покірний, він був непомітною особою в палаці. Лаодіка поважала його. Він міг тримати язик за зубами, з ним можна було поводитись, як забагнеться.

Лаодіка наказала служниці подавати вбрання та покликати покоївок. Невдовзі, одягнена в довгий барвистий пеплос, вона розглядала себе в невеликому срібному дзеркалі, що стояло на мармуровому столі, захаращеному різноманітними коробочками з чорною та червоною фарбами для брів та губ. Тут же було різне причандалля для завивки волосся, скриньки з обручками та сережками. Від усього цього розносилися духм'яні пахощі.

Покоївки метушились довкола цариці. Лагідно осмикували поділ вбрання, перев'язували голубими стрічками волосся на голові, зашнуровували блакитні, оздоблені золотом черевички.

Лаодіка провела долонями по своїй гнучкій талії. Була дуже задоволена собою.

- Чи пасує пеплос до мого волосся? - запитала покоївок.

- Так, так!.. Пасує, - ствердили покоївки.

- Буси також до лиця?

- Так, так!.. До лиця.

- Блакитний колір - це мій колір. Правда?

- Так, так!.. Правда, царице, правда.

До покою зайшов Антіох. Його непомірно великий живіт, охоплений розкішною малиновою тогою з позументами, незграбно звисав над короткими ногами. Коли він ішов своєю качиною походкою, живіт гойдався, здавалося, що там був якийсь великий прихований дзвін. Скуйовджена борода торкалася його відкритих волохатих грудей. На тлустих пальцях рук рясніли барвисті персні.

Привітавшись із дружиною, Антіох стомлено сів у широке з слонової кістки ложе й гострими очима обвів приміщення.

На кам'яній глибі, схожій до призьби, біля стіни стояла золота химерної форми чаша, яку подарував колись еллін із далекого заморського світу. Поряд чаші лежала яйцеподібної форми з двома вертикальними ручками амфора. Погляд ковзнув по ряду срібних і золотих божків, що висіли понад ліжком. На стіні красувався подарований войовничим вождем галатів глянцевий лук і стріли, оздоблені срібними накрапами.

Лаодіка з робленою наївністю споглядала за чоловіком. Ніколи він не заходив до неї в таку ранню годину. Що б це могло значити? Учора він допізна пив із чужинцем.

Очима показала служницям на двері. Ті, вклонившись, мовчазно вийшли.

 

Грайливо зазираючи чоловікові в очі, вона улесливо спитала:

- А куди це ти, муже, забрав Наазама? Хто ж тепер пильнуватиме твою царицю?

Антіох мовчав. Його обличчя стало холодним. Це збентежило Лаодіку. Згасивши посмішку, повторила:

- Мені сказали, що ти забрав Наазама. Але куди? Чи я вже не господиня у себе вдома?

- Хочеш бачити його? - спитав Антіох і, не очікуючи відповіді, додав:

- Ходімо, покажу тобі Наазама.

Він звівся на ноги і пішов до дверей. За ним - Лаодіка.

У передпокої їх вітали намісники та настоятелі храмів. Осторонь стояли військові начальники. Вони привітали царя й царицю традиційними військовими вигуками. Чемно відповівши на привітання кивком голови, подружжя наблизилося до портику, колони якого були прикрашені живописом. Біля колон, човгаючи сандаліями по мармурових плитах, негр у білому вбранні підданським жестом показав, що вхід вільний.

Антіох з Лаодікою минули кам'яні сходи, стали під перестилем, критим похилим дахом. Перед ними на балконі стояв сонячний годинник. Він показував одинадцяту годину.

- Так пізно? - подумала Лаодіка.

Вона подивилася на сонце. Воно самітньо стояло в зеніті й гаряче смажило. Перевела погляд на долину. Там у мареві виднілася річка Оронт. Поодалік, на заріччі - темні гори з гострими скелями, а зліва на захід - поля, засіяні сезамом.

Колись вона любила милуватись оцим розмаїтим краєвидом. Тоді горби та гори, укутані тонкою позолотою скісного проміння нагадували їй про єгипетські піраміди та заполонених міражами сфінксів. Збуджували бажання чогось нового. Але сьогодні чомусь, у годину спеки, вони здавались вбогими й жалюгідними, мов кволі ягнята. Не зворушували і непорушні кущі тамариску й мімози, що заглядали в прозору воду Оронту.

Несподівано на річці з'явився човен. На кормі сидів засмаглий, майже голий, араб. Тільки брудна жовта тканина огортала його кощавий таз. Він напружено веслував, правив до берега.

Араб, взувши дерев'яні шкарбани, легко вискочив на широкі сходи причалу, майнув через розпечений сонцем піщаний майдан перед палацом, і зник у довгій невисокій споруді, подібній до галереї.

Лаодіка спочатку не надала цьому особливої уваги. Хіба не доводилося їй бачити араба, який кудись поспішає?

Перевела погляд на Антіоха. Його стиснуті уста й холодний погляд не передбачали нічого доброго.

Раптом, розірвавши тишу, пролунали звуки букцину.

На пласкому даху одного з будинків поблизу майдану, широко розставивши тонкі, худосилі ноги, стояв уже знайомий Лаодіці араб і завзято дув у букцин. Люди, які проходили майданом, зупинялися й запитливо роззиралися.

Від царських стаєн прямо на них помчали дві колісниці запряжених баскою гривастою трійкою коней. Люди злякано розбігалися.

Колісниці перетнули майдан та й зупинилися на одній лінії навпроти палацу. З них поспіхом вискочили раби, зняли кілька низеньких ослінчиків і прямокутних дерев'яних щитів. Із них швидко спорудили невеликий поміст.

Лаодіка запитливо зломила брови.

- Що це? Когось страчуємо?

Антіох ствердно хитнув головою.

- Ах, це ж цікаво! - вигукнула вона.

Її очі спалахнули негарним хижим блиском, і на скронях запульсували живчики.

Антіох не любив у неї проявів жорстокості. Вони лякали його. Ось і тепер, коли Лаодіка захоплено дивилася на приготування рабів, він з острахом спостерігав за нею. За все своє життя не міг зрозуміти її серця. То була непідроблено лагідною, веселою і доброю, то робилася хижою та лукавою. Зараз він чув, як у грудях сестри-дружини прокидається злий вулкан.

 

...Йому пригадався давноминулий день, коли зо всією родиною, - сини були ще малими, - він виїхав за місто відпочити. Дощі угамувалися й на луках яро зеленіла висока трава. Настрій був гарний. Він рвав барвисті квіти й віддавав синам. Ті прикрашали ними волосся матері. А вона сиділа на купинці сіна, сміялася і цілувала дітей.

У небі над ними з'явився темно-бурий беркут. У пазурях він тримав ягнятко. Антіох схопив лук і, прицілившись, пустив стрілу. Птах рвучко змахнув дужими крилами, ніби хотів перелетіти через якусь перепону, і випустив здобич.

Ще раз шарпнувся вгору та вже мертвий, зі стрілою у грудях, упав на землю.

Ягнятко було ще живе. Закривавлене, з переламаними ніжками, воно лежало на квітах і жалібно бекало. Іноді намагалося звестися на ноги, але тут же падало. Діти, широко відкривши очі печально дивилися на нього.

Раптом Гієракс - старший син заплакав.

- Ти чого? - запитала Лаодіка.

- Воно помре-е.. Шкода-а..

- Що?!. Шкода?.. Помре?.. - перепитала мати.

Її очі, кілька хвилин тому веселі, позеленіли, рот перекосився від обурення. Люто глянула на чоловіка.

- Ось який у тебе син!.. Майбутній цар. Розмазня!.. Нюня! Ти подумав, що станеться з державою, коли керуватиме ось такий плаксій? Ти подумав? Ти зважив?..

Гієракс усе ще рюмсав.

- Ти!.. Ти!.. - задихнулася від гострої відрази мати.

Схопила ягнятко й почала скажено ламати йому ноги, рвати вуха, видирати очі.

- Ось, ось йому!.. Ось!.. Ми - царі! Нам сльози й жалість непростимий гріх. Якщо царі рюмсатимуть, челядь посяде владу й держава перестане існувати.

Гарного відпочинку як не було.

 

Антіох із дітьми повертався додому колісницею з високими дерев'яними бортами, а Лаодіка сіла охляп на вороного коня, клусом їхала поряд. Мовчала. Антіох знав, що швидко вона не заговорить. Бувало, коли гнівалась, протягом кількох днів варилася в собі й мовчала.

Попереду лежав глибокий вибалок, зарослий кущами дикої маслини. Антіох поїхав схилами приземкуватої гори, а Лаодіка направила коня через вибалок навпростець. Коня не підганяла і він вільно вибирав собі дорогу.

Нараз у зарослях зупинився, насторожив вуха і, мов опечений, фиркнув і шарахнувся вбік. Лаодіка з несподіванки не втрималась на коні, стрибнула на землю. І тут побачила трьох хижих гривастих гієн, що підтюпцем бігли звіриною тропою.

Їй зробилося моторошно. Очі наповнилися страхом. Вона закрила руками лице й розпачливо закричала.

Гієни зупинилися, здивовано подивились на неї, - мовляв, що це за поява тут з'явилася? - і побігли далі.

Схарапуджений звірами кінь вимчав із вибалку. Антіох побачив його без вершника й одразу поїхав розшукувати дружину.

Вона сиділа під кущем і плакала. Сором за власне безсилля палив її душу. Ще кілька хвилин тому тішила себе думкою про царську всесильність, і ось маєш - безсильна істота сидить на лоні незайманої природи й благає від неї порятунку.

Коли побачила чоловіка й дітей, які бігли до неї, швидко витерла долонями сльози, насильно усміхнулась і пішла їм назустріч.

- Даруйте мені, - сказала вона. Я зробила дурницю.

І раптом усі разом заговорили, заусміхалися. Незрима стіна непорозуміння була подолана.

 

Антіох, захопившись спогадами, навіть забув, де знаходиться. До дійсності повернув вигук Лаодіки:

- Як!?. Наазама на ешафот?.. І Кадея?.. Сина вождя галатів?.. Ще вчора ти йому обіцяв військову підтримку, запевняв у прихильності, а сьогодні катуєш?..

- Так, - спокійно відповів цар.

- За віщо? - спитала дружина. - Що трапилось?

Антіох ступив у глибину перістилю за зеленаву ширму. Напівліг у ебенове ложе. Тепер з майдану його не було помітно, але через невелику дірку, прорізану в ширмі на рівні його очей, бачив усе, що робилося на майдані.

Там хвилювалася, гула різноманітна, різноодягнена велика юрба. До неї прилучалися нові й нові групи людей, які йшли з бічних вулиць та провулків.

Ось напівголий обмережений татуюванням араб; ось каппадонієць у гострій шапці, грек з барвистим поясом, фригієць у верблюжій шкурі, трокми, галати… Де-не-де поміж них стояли, похнюпившись, віслюки та високі двогорбі верблюди, задерши голови.

Оточуючи великим колом місце страти, при списах і луках вартувала сторожа. На них широкополі шоломи з червоно-жовтими кокардами й різнобарвне коротко підрізане вбрання. На ногах - жовті шкіряні котурни, - військове взуття.

Вешталися байдужі до всього чорномазі раби, щось вигукували міднолиці воєнні начальники, копитами об землю били молоді коні, на яких сиділи вершники.

Якийсь особливий трагічнопіднесенний настрій панував юрбою. Люди терпеливо чекали гострого враження, сильного потрясіння, мов наркотичного зілля.

Ось юрба гойднулася й завмерла.

На ешафот вивели євнуха Наазама й сина вождя племені галатів Кадея. В обох закривавлені брудні обличчя. Задихаються. Хапають повітря, як риба, яку щойно витягли з води.

Проте ці двоє мужчин були не однакові за видом. Наазам, згорблений і худосилий, з миршавою чуприною та довгою шиєю був подібний до старої хворої чаплі, яку покинув рід, відлетівши у вирій. Він ледве знаходив у собі сили, щоб триматися на слабих венозних ногах. Його гострі ребра випиналися під шкірою і в міру того, як він дихав, вони рухалися, здавалось, що то були не ребра, а великі зуби якоїсь потвори, що схопила його та й жує. Він намагався щось сказати, розпачливо хитав головою, опускався на коліна, обличчям припадав до помосту. По його безбородому баб'ячому обличчю густо текли сльози. Він просив помилування, просив захисту, благав справедливості від царя й цариці, котрим з рабською відданістю служив майже з дитинства.

Лаодіка дивилась на нього й кривилася від огиди. Ешафот найбільше оголює душу раба - окрадену й зацьковану.

Поряд Наазама стояв Кадей. Його молоде пружне тіло бугристими м'язами вимальовувалося з-під розірваного вбрання.

У Кадея чорна, кучерява чуприна, вольове обличчя, дужі руки й стегна. Усе це робило його схожим до міфічного Геракла. Щось непереборне було в його високій, стрункій постаті, немов казало: можете знищити, але не перемогти.

І Лаодіка подумки поставила себе поряд із ним - трималася б не гірше!

На поміст вийшов оповісник у білій халамиді та в циліндричному капелюсі.

Розгорнувши темножовтий лист папірусу, він почав читати. Але чимала відстань від нього до перістилю не дозволяла Лаодіці розібрати всі його слова. Уловлювала окремі фрази.

"Я - Антіох Другий… цар могутній, великий! Владика світу… Син… Антіоха Першого… Звільнив Мілет від Тіарха… Караю, милую… Страчую раба-євнуха… слугу цариці Наазама… І сина ворожого вождя галатів… Кадея. Спонукали… гріхопадіння… дружину Лаодіку…"

- Що це?! Що?! - злякано запитала чоловіка Лаодіка.

Пальці її випещених рук, які ніколи не знали чорної роботи, прикрашені перлами, різнокольоровими обручками та червоними браслетами, стиснулися в кулачки. Душа оніміла, очі наповнились непередбаченою зляканістю.

Антіох відповів не одразу. Долонею витер піт з чола, що раптом виступив, повагом звівся на ноги.

- Мушу з тобою розлучитися, Лаодіко. Уже наказав Харидею читати про це в храмах.

- Ти збожеволів!

- Ні, так вимагає час. Так склалися державні обставини. Мушу взяти шлюб із донькою царя Єгипту Птолемея Другого.

Обличчя Лаодіки перекосилося.

- Я ненавиджу тебе!.. Ненавиджу! Зганьбив!..

Її вродливе смугляве обличчя зблідло. Немов мерзла, втягувала шию в плечі, тремтіла.

- Ти забув, що я не лише твоя дружина, я твоя рідна сестра. Нас одна мати породила. Я - донька царя Антіоха Першого. Мене вподобала богиня Ісіда. Я прикрашала тобі життя. Допомагала в державних справах. Я маю досвід милувати й карати підлеглих. Я ласкою та мудрістю ставила перед тобою на коліна чужоземних послів, вождів та сатрапів… А ти!.. Ти!.. Зрадив. Зганьбив. Ненавиджу!

Говорила й говорила. Не бачила, як кат Нерпей зітнув голови Кадея та Наазама; як раби кинули оті голови в одну колісницю, а тулуби - в іншу, щоб одночасно розвести їх у різні місця. Нехай і на тому світі будуть без голів!

Натовп схвалював царевий вирок. Гучними одностайними вигуками вітав Антіоха, порівнював із сонцем та племінними богами.

Лаодіка продовжувала говорити:

- До мене уві сні приходила богиня Ісіда. Я плакала. Вона сказала: "Я - богиня. Хто посмів скривдити тебе? Відкрийся. Я затьмарю йому очі, створю ніч. Я виламаю йому ноги… Нашлю бога Осиріса з мечем, зітну голову!" А я кажу: О моя богине! Я найбільше в житті тебе шаную і люблю, дихаю тобою. Тепер я плачу, бо мене зрадили. А вона каже: "Радуйся, царице… Я твого кривдника перетворю в півня, а тебе зроблю ще вродливішою, заворожу від старості…"

- Мовчи!.. - крикнув цар. - Ти забуваєш, що в Антіоха міцна рука й невищерблений меч, а в Лаодіки не металева шия!

Це остудило царицю. Вона зіщулилась і затихла. Пішла до свого покою, упала на ліжко й розридалася.

Тоді прийшов Антіох. Він нагадав їй про заповіт діда й батька. Єдиний бог їхнього роду, котрого мусять оберігати спадкоємці, це - трон. Лише він звеличує рід, уподібнює його з богами, увічнює імена, дає право вирішувати долі племен і держав. Хіба не трон дав їм рабів і воїнів? Хіба не він напоумив збудувати цитаделі, приєднати землі сусідів до своєї держави. Це він одягнув Лаодіку та її синів у золото. Він! Але настав час, коли трон захитався. Лаодіка знає, що воїни відмовляються воювати… Бактрія відокремилась, а Діодот оголосив себе царем. Галати щодня шарпають їхні кордони, грабують землю… А Птолемей вишколює своє військо, щоб завоювати Селевкідію. Дуже тяжко стало утримувати владу. Державна скарбниця - порожня, а раби затівають колотнечу. Він, Антіох, легко міг би позбутися Лаодіки. Вбити. Але цього не зробив, бо кохає, цінує її розум і вроду. Але сталося так, що вона мусить залишити Антіохію. Поїде в Паннукоме. Там спокійно житиме в достатку… Згоден і на те, хай поряд з нею буде Арридей, до якого вона небайдужа.

Уболівати за Наазамом не варто. Це була немічна слабка людина, раб. А Кадей - прихований ворог. Прикидався другом, а сам тільки і чекав нагоди, щоб всадити ніж у Антіохове серце. Ну, що з того, що він посварився з батьком, вождем галатів, і закликав збройно йти на нього, щоб силою взяти владу. Знахабнів, таємно змовлявся з царем Діодотом, нашим лютим ворогом. Ні, Антіох галатам не вірив, не вірить і не повірить.

- Лаодіко, зрозумій, державні обставини змушують одружитися з Беренікою, - сказав Антіох. - В особі її батька царя Птолемея матиму надійного союзника. Зберу військо й покараю Бактрію, цареві Діодотові знесу голову, щоб іншим царям не зазіхалося на наші землі. Зваж на мою пораду. Ми, антіоховці, повинні зберегти корону наших батьків. Ти моя сестра, донька царя, це більше, ніж дружина…

 

Залишившись наодинці, Лаодіка впала на коліна перед скульптурним зображенням богині Ісіди - сестри і дружини бога Осиріса, жінки з рогами, сонячним диском на голові та сином Гором на руках.

- О велика богине, зглянься!. Не розлучай з Антіохом. Поверни йому розум… Поверни колишню любов до мене. Я покладу на твій жертовник ситого бика, збудую новий храм з колонами на честь твого сина Гора й поставлю високу стелу в місті з твоїм священним письмом про мудрість людського життя.

Сльози душили її, скочувались по щоках на високі груди, туго обтягнені шовком.

- О богине, віджени чорну думку від чоловічого серця!..

Вечоріло. Сутінки заполонювали приміщення, гасили останнє світло, що вливалося через вікна знадвору.

Служниця підпалила гнотики в посудинках з олією, що стояли на високих триніжках біля Ісіди. Лапаті, м'які тіні впали на підлогу, зарухалися на обличчі богині, повисли над нею… І Лаодіці здалося, що мудра богиня поворухнула губами, повела очима й з любов'ю дивиться на неї.

Лаодіка заплющила очі, чолом прихилилася до теракотових червоних ніг богині.

- О Ісідо-мамо, розрадь мою печаль, відверни несправедливість, наведи на розум мого рідного брата й чоловіка Антіоха.

Лаодіка ридала, припадала губами до холодних кам'яних ніг богині.

Служниці ще не доводилось бачити свою царицю в такій побожності. З виразом здивування на обличчі й настирною цікавістю в очах вона розстеляла килим біля ліжка і потайки позирала на неї.

Рабиня не вірила в Ісіду, не любила цієї пихатої чужоземки за просте вбрання й подобу до звичайної жінки. У відсутність цариці вона щоранку плювала на неї і, роззираючись, поспішно витирала плювки.

- Тьху!.. Ще раз тьху на твої роги!

У молитві до своєї Атаргатіс - жіночого божества з риб'ячою головою - просила наслати кару на Ісіду, зняти полуду з очей цариці, що поробила лиха богиня.

У суміжному приміщенні забриніла кифара, дзенькнули кротали і до них приєдналася високим голосом металева гингра.

Рабиня, задкуючи, низько вклонилася цариці, вийшла з покою.

За стіною хтось грюкнув дверима. Музика стихла.

Над головою Лаодіки, пролітаючи, задзижчала велика муха. Цариця повела за нею очима. Муха пролетіла до задньої стіни, піднялася до стелі й потрапила на засідку павука. Павутиння, мабуть, було міцне, бо вона притихла і тільки раз-по-раз видавала розпачливі звуки. Попереджала свою рідню про реальну небезпеку - існування смертельних пасток і трагедій у швидкоплинному житті.

 

З вулиці долинув далекий голос чабана, що гнав отару. Пахло нардом. Пахло степовими квітами.

Лаодіка звелася на ноги, ступила кілька кроків і знову впала на ліжко. Гаряча хвиля від образи стискала серце. Кипіла ненависть.

- Ненавиджу!… - шепотіли пересохлі губи цариці. - Ненавиджу!

Вона загрібала пальцями ковдру, стискала в кулаках.

"Отак би ворогів… і розчавити, - подумала. - Наївною була, беззастережно вірила цареві, брату-чоловікові. Тепер вона знеславить Антіоха, втече в Бактрію. Так, втече, збере військо й поведе проти нього. Не дозволить, щоб якесь дівчисько займало її місце на троні. Зрештою, вона захищатиме своїх синів - спадкоємців отчої корони. Усі племена Селевкідії силою списа підтримають її…"

За стіною знову заграла кифара. Заголосила гингра й … стихла. Відтак легко й дзвінко пролунав молодий дівочий голос, виводячи якусь ніжну мелодію. Пісня проникала крізь стіну в затемнену кімнату. Здавалося, що її вбирали навіть колони й меблі, кам'яні та золоті божки, навіть леви та вепри, намальовані на стінах. У мелодії не було смутку. Пісня була з сонця й весни, з квітів і молодих поривів душі. У ній бриніла радість, квітла рожева надія на любов і щастя.

Проте Лаодіці пісня не сподобалась. Із болем у грудях слухала її і кусала губи.

Спустила ноги з ліжка, сіла. Вже хотіла покликати служницю, коли голос співачки, ніби хтось його перетнув, зірвався з високої ноти й стих.

Знову гримнули кротали й заголосила-заспівала гингра. Це був енергійний жвавий танок. Він кликав до себе пружні ноги й нагадував весняні потоки.

Лаодіка нервово стенула плечима, плеснула двічі в долоні.

З'явилася служниця. На запитання, хто там у сусідньому покої веселиться, відповіла:

- Ваші сини.

- Знайшли коли розважатись… Знають, що мати хвора. Не знають? То треба було сказати.

Вона замовкла, про щось напружено думала, ніби не могла пригадати потрібного слова. Згодом наказала покликати до неї старшого сина.

Гієракс прийшов збуджений, веселий. Молоде безвусе обличчя, густо покрите ластовинням, руде волосся на голові, світилися радістю.

- Ах, мамо, яка там дівчина танцює!

Мати мовчала. Бліде обличчя було холодним, кам'яним. Якусь хвилину дивилася на сина так, наче вперше бачила. Тоді посадила на ліжко поруч себе і, силувано всміхнувшись, скуйовдила йому чуприну.

- Виріс. Уже парубок… Скажи, що там за дівчина танцює.

Гієракс зашарівся. На верхній губі виступив дрібненькою росою піт, а очі швидко-швидко закліпали, ніби його спіймали на гарячому. Плутано й квапливо розповів матері, як Хазар, будучи в Гієраполісі - сірійському місті, на одній з вулиць побачив дівчину незвичайної вроди. Оточена людським колом, вона віртуозно танцювала, потім гарно співала, акомпануючи собі на кифарі. Хазарові сподобалась талановита дівчина, і він привіз її сюди, в Антіохію, щоб розвеселяла царських синів.

Лаодіка поклала руку йому на голову, сказала:

- Так, виріс. Час і на трон би тобі сісти… Але завтра ми залишимо Антіохію.

- Чому? - злякано спитав син.

- Нас виганяє твій батько, мов рабів… Він намислив позбавити тебе прав на успадкування…

- Як же так!? - вигукнув Гієракс. - Я - син царя Антіоха!

- Так, ти царський син. У тобі кров твого прадіда Селевка. Але батько говорить, що того вимагають державні обставини. Це не так. Наш царський рід ніколи не пасував перед бідою, і ніхто із роду не був вигнаний, як раб… Як собака! Чуєш? Ніхто й ніколи. А твій батько це робить.

У її серці знов закипала ненависть. Жадоба до слави й царських розкошів затьмарювала розум. Душа, розбещена владою, вимагала жертви. Самозакохана й незалежна, вона навіть не пробувала зважити аргументи чоловіка. Намагання в одну душу втриматись при царській владі робило її непримиренною. Досвід і хитрість поєднались, і вона вже без остраху спалювала свої мости. Відступу не могло бути.

Якщо Антіох, цар держави Селевкідів, боявся згубити владу, на тім самім підмурку Лаодіка будувала й свій дім захисту. Ні, вони вже не порозуміються. Причину свого нещастя почала вбачати не в тяжких обставинах, до яких потрапила держава, а в немолодих уже своїх літах.

Синові сказала:

- Я постаріла… Адже вас, двох синів, виростила. Вам віддала молодість і свою вроду. От батько і розлюбив. Хоче взяти молоду дружину… доньку царя Птолемея Другого.

- Береніку?

- Так.

- Оту дрібненьку?

- Так, дрібненьку.

- Але ж вона єгиптянка… Наш ворог.

Гієракс замовк, нахмурив брови. Губи стиснулися, обличчя набрало виразу людини, яку несправедливо образили.

Нараз рішуче сказав:

- Я її уб'ю!

Мати з подивом подивилася на нього. Здивувала не стільки ще не відома їй риса характеру Гієракса, як те, чому це їй першій не прийшла така думка. Саме таким способом вона зможе розв'язати тугий вузол. Не буде Береніки - не буде проблеми. Але не робитиме таку кривавість руками сина. Знайде вихід чого б це не коштувало.

Гієраксові сказала:

- Убивати не треба. Це не царських рук діло.

Трохи помовчавши, знову застерегла сина від поспішності. Вона ще раз попросить батька аби не робив дурниці й відмовився від шкідливого для держави шлюбу з Беренікою. Але, залишившись наодинці, вже не могла забути Гієраксові слова про вихід із тяжких обставин. Думки кипіли, розпалювали гнів, робили нереальні плани. Так, вона ще нагадає про себе, покаже свій характер. Нехай Береніка приїздить в Антіохію; нехай сідає поруч царя на троні, щоб заплатити за те своїм життям!.. Провчити, щоб на все життя запам'ятали прокляті Птолемеї на що здібна онука царя Селевка!.. Чи рівня Береніка Лаодіці? Чи розум, чи вроду має?.. Мале, сухе, кощаве… Змія єгипетська кровососна! Ні, Лаодіка не зважить на її молодість і високий рід. Вирве їй горло, отруїть, нацькує лютих собак, викраде й завезе в пустелю, нехай там без води і харчів сконає в муках, як шолудива люта тигриця. Зрештою, вона попросить свого євнуха або служницю, або воєначальника Протея, або Арридея, який її безтямно кохає, й вони зітнуть їй голову. Навіть сам учитель, шановний всіма Хазар, коли довідається про Антіохову несправедливість, домовиться з еллінами або з македонцями, де багато має друзів, і ті прийдуть на допомогу з військом.

Думка про Хазара перепинила потік гнівних думок, змусила заспокоїтись. Справді, чому вона кип'ятиться? Треба все добре обміркувати, зважити й бути обережною, бо за необережне слово, що дійде до вух Антіоха, вона поплатиться головою. Чи не їй про це знати, чиїми вухами слухає цар. А тому мусить покластися на одну найбільш віддану їй людину.

Вона склала руки на грудях і, сидячи на ложі, замислилась. Перебирала в пам'яті своїх служниць, євнухів, намісників сатрапій, військових начальників… Хто з них найвідданіший?

Вечірній шум і вигуки чабанів на вулиці затихли. Дерева й птахи, річка Оронт і ліс поринули в глибокий спокійний сон. Тільки Лаодіка та кифара, що притишено бриніла в суміжному покої, не думали про сон. Різні за настроями та помислами вони творили одне спільне життя.

У глибині напівтемного покою гойдалися вогники світильників і довгі розідрані тіні, мов сонна комашня, повзали по стінах і підлозі, зазирали під меблі. Незабаром один світильник востаннє кліпнув своїм золотим оком і сховався в кужелі темряви. Потім погас другий…

Лаодіка підвела голову, випрямила спину. Так, вона порадиться з Хазаром, йому можна довіритись.

Пригадався день, коли вона вперше зустрілась із ним і Арридеєм в далекому й чарівному Єгипетському Саїсі. То були найкращі наповнені радістю роки, про які вона часто згадує. Особливо згадуються, коли на душу лягає камінь і вона шукає розради. Хотіла б повернути їх, знову пройти оте молоде радісне життя. Але як? Чому боги не дали царям і царицям, своїм заступникам на землі, таку можливість? Тоді б не було гніву й непорозуміння між царями. Вони поверталися б у минулі найкращі свої дні й звідти починали жити спочатку, не повторюючи в майбутньому помилок.

 


Читати далі >> 2 >> 3 >> 4 ... >> 12 >> 13 >> 14



Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/vasylenko/ulamki/ulamki_imperii.zip
Категорія: Василенко М.О. | Додав: DivaDii (28.05.2010)
Переглядів: 1534 | Коментарі: 1 | Теги: Василенко М.О., історичний роман | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
Дуже-дуже рекомендую читати!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]