Протей стривожився. Перед собою вже бачив страшну картину: воїни, підбурені своїми командирами, з луками, списами й мечами вриваються до царського палацу, вбивають Береніку й проголошують царицею Лаодіку. Це явний провал його плану, повна поразка, відкрита війна з Єгиптом, відступ і втеча на схід до далеких народів. Де був Маркус, Лаодіка?.. Чому допустили заколот?.. Думки, одна страшніша іншої, не подавали надію на розважливість. Прогнози на успіх не справдились. Птолемей вже переміг, переміг без бою, без війни...

Протей звелів слугам згортати полювання, а сам скочив на коня й помчав додому. За кілька годин дістався столиці й по дорозі заїхав до Лаодіки. Вона в рожевій сукні стояла на подвір'ї. Побачивши його, пішла назустріч, усміхаючись.

- Казали, що ти на ловах із хижаком. А ти вдома?

Протей, насупивши брови, кинув на неї сердитий погляд:

- Лаодіко, що ви тут натворили? Хто збунтував когорти? Де наша домовленість про пастку? Де лояльність? Хто ув'язнив Таяна? Адже ж не Береніка це зробила. Хто?

Лаодіка прищурила очі, усміх погас:

- Залиш коня й ступай за мною, - сказала сердито.

Коли зайшли до покою, вона щільно причинила двері.

- Питаєш, хто зробив? Я зробила.

- Ти? - не вірячи, що вона каже, розгублено запитав Протей.

- Я порадила Маркусу, щоб умовив Береніку видати наказа про ув'язнення Таяна як зрадника й заколотника, який хоче вбити її. Йому це вдалося. Таяна ув'язнила Береніка.

Ще не зрозумівши до чого вона веде, Протей викрикнув:

- Божевілля!.. Таяна я знаю. Він - гарячий, але не міг зробити такої помилки, як збунтувати військо.

- Правильно. Він не бунтував вояків. Я збунтувала.

- Ти!? Неймовірно! - з уїдливою посмішкою вигукнув Протей. - Ти збожеволіла.

Лаодіка, не змінюючи твердого тону в голосі, говорила:

- Хто задумав пастку для Птолемея? Ти. Хто погодився з моїми пропозиціями про запрошення царя в гості? Ти. Повірив би він у наші дружні почуття до нього? Ні. Отже потрібно було придумати щось особливе, в яке повірив би й згубив свою пильність. І я придумала: оголосити Таяна зрадником держави, який мав намір убити Береніку; інсценувати заколот вояків і їх покарати на смерть.

- Як! - вигукнув Протей.

- Порубати мечами на шматки, - незворушно говорила Лаодіка, мов читала з пергаменту вирок якогось царя-тирана. - Порубати на смерть! Птолемей повинен повірити й прийти, якщо з військом, то малим. Протею, пам'ятай: хто став на дорогу війни, той уже збожеволів. Ти не хочеш вбивати? Тоді тебе вб'ють. Ти не хочеш дурити? Тебе одурять. Мій дід Селевк казав, що у війні перемагає жорстокість. Воївник повинен мати левове серце, беркутові пазурі й швидкість гепарда. Птолемеї зруйнували не тільки моє особисте життя, але й державу Селевкідів, яку подарували мені батьки. Він хоче посісти мій трон, одіти мою корону, приєднати мої землі до своїх і відродити колишню імперію Олександра. Це розуміють карфагеняни, римляни, греки й македонці... Тільки ти не розумієш. Протею, колись ти казав, що мене боги ведуть на повідку. Чому тепер сумніваєшся?

Протей притих, задумався. Може, вона має рацію? Може, знає щось утаємничене, богове?

- Лаодіко, - запитав, - я не сумніваюся в тобі. Добре знаю твій характер і твою послідовність. Але те, що ти сказала, мене вразило. Скажи, що буде з Таяном? Він житиме?

Очі Лаодіки подобрішали:

- У війні перемагає той, хто залишається в живих. Великі державні справи вимагають великих жертв.

Протей розумів і одночасно не розумів її. Здібна на все - на добро і на зло. Жаль, що немає таких терезів, якими можна було б визначити оте позитивне й негативне, що має в собі. Кажуть, терези в руках богів. Але їх не видно. Де вони? Покажіть. Люди хочуть самі важити, щоб добре бачити чужі гріхи.

 

Бунтівна затія пройшла успішно. Лаодіка навіть такого успіху не очікувала. Молоді воїни легко повірили підісланому Лаодікою вузькоокому легіонерові, що їхній командир, якого Береніка посадила до в'язниці, не винний і вони повинні всі йти до цариці й просити про його звільнення. Цариця добра, вона піде назустріч і обов'язково Таяна звільнить.

Півсотні молодих воїнів зголосилися йти негайно. Ішли скопом вулицею столиці до царського палацу збуджені й веселі. Голосно розмовляли й, жартуючи, залицялися до молодих жінок, які стояли на обочинах дороги:

- Красуні, приєднуйтеся до нас.

- На яку війну? - запитували жінки.

- До цариці Береніки на ситий обід. Вона почастує вином і пивом.

- Пийте самі та не погубіть свої порожні голови.

- Наші голови міцні, ковані з міді, мечів не бояться.

- Може, мечів і не бояться, але порожні.

Із підворіття високої будівлі вийшов старий воїн у брудному воєнному плащі й гукнув:

- Вояки, на яку простуєте січу?

- Ідемо до цариці просити за нашого командира. Він не винний.

- А командир хто? Таян? Знаю його. Мужня й справедлива людина. Кажуть, він хотів убити Береніку? Кажуть, що уже заніс було меча, але сторожа перехопила.

- Діду, то люди брешуть. Таян не винний. Ходімо з нами.

Старий воїн зійшов з узбіччя на дорогу й приєднався до вояків.

Недалеко царського палацу їм дорогу перегородила сотня озброєних вершників. Попереду сотні на добре вгодованому коні сидів бородатий у кірасах із мідних пластин центуріон, командир сотні. Оголивши меч, гукнув:

- Стійте!.. Хто дозволив?!

- Самі собі дозволили, - відповіли воїни. - Зійди з дороги. Ми з миром ідемо до цариці Береніки. У нас зброї нема. Дивися - нема!

- Хто старший? Підійди до мене.

Воїни почали радитись. Ніхто не хотів бути старшим.

- Ми всі старші, - загомоніли. - Зійди з дороги й відведи своїх озброєних вилупків.

Воїни підійшли до центуріона й почали пояснювати чому й до кого йдуть. Просили пропустити.

Центуріон недвижно сидів на коні з мечем у руці, мов кам'яний ідол.

- Наказано не пропускати. Ви бунтівники, зрадники, хочете вбити Береніку. Назад!.. Не пропущу!.. Назад!.. - загорланив командир.

Вояки стривожилися, замовкли. Старий воїн, який стояв осторонь спостерігаючи, підійшов до центуріона й за військовим статутом привітався:

- Слався, мужній командире! Я - тут старший. Сам говоритиму з царицею. Пропускай мене самого.

- Ти хто такий? - крикнув центуріон. - Звідки взявся? Геть звідси!

- Командире, не кричи. Я сім... вісім... Я багато разів падав мертвим у боях за царя Антіоха й стільки ж разів воскресав. Ось, дивися, - воїн підняв поли засмальцьованого плаща. - Дивися. Оцей слід рани одержав під Вавилоном. Оцей - під Гієрополюсом. Оцей - під Мигетом...

- Геть!.. - навіжено крикнув центуріон і замахнувся мечем. Кінь, відчувши бурхливе збудження свого вершника, мотнув головою й раптом став дибки. Щоб не впасти, центуріон обома руками вхопився за гриву коня, випустивши меч.

Воїни, побачивши як він кумедно балансує на коні, розреготались. Невзабарі кінь втихомирився й центуріон, випрямивши спину, кинув лютий погляд на вояків. Старий воїн підняв із землі меч і подав володареві. І тут сталося непередбачене. Центуріон цупко схопив меча, нагнувся й встромив його в груди старому воїну.

Вояки отетеріли. Настала тяжка гнітюча тиша. Здавалося, що всі нараз позбулися мови. І тоді хтось із вершників сотні громовим голосом скомандував:

- До бою!.. Смерть бунтівникам!

Вершники, виставивши наперед себе списи, пришпорили коней. Гул кінських копит, брязкіт зброї, розпачливі крики й зойки поранених, розломили тишу й покотилися вулицею, мов стрімкий гірський обвал. Воїни Таяна металися, мов зацьковані собаками зайці, намагалися втекти від карателів. Але даремно. Кожного наздоганяла стріла чи спис.

За кілька хвилин на забризканій кров'ю траві корчилися в передсмертних судорогах таянці. Старий воїн із запеченими губами й пробитими грудьми, затуливши долонею рану, сидів між трупів і безтямно глипав очима. А вершники люто гасали на конях і вбивали, й убивали беззбройних супротивників. Коли різанина припинилася, знову настала тиша. Трупи лежали на вулиці й мертвими очима дивилися в небо. Тяжко поранені тихо стогнали й просили води. Інші мовчки лежали, зціпивши зуби від болю. Наймолодші, майже діти, з ранами на тілі, ридали й просили матерів прийти до них.

Ошелешені звісткою про заколот воїнів Таяна, люди вийшли на вулиці, й питали один одного: Як сталося? Де? Коли?..

Незабаром появилися царські оповісники в чорних халамидах з бамбуковими кийками й почали розповідати про заколот Таянової когорти.

- Люди, ви щасливі! Вірні вершники цариці захистили її від наглої смерті й суворо покарали заколотників. Береніка нікому не віддасть вас на поталу. Вона запросила царя Птолемея в гості. Ви зустрінете як і належить зустрічати гостей - із смаженим м'ясом і вином. Війни не буде. Руїни не буде!.. Пожежі не буде!..

Люди слухали оповісників і мало що розуміли. Яка війна? Які вершники? Який Птолемей?.. Незрозумілість породжувала здогади:

- Кажуть, Птолемей уже їде до нас. Він хоче бути нашим царем.

- Єгиптяни не відпустять.

- Якщо він має царську кров, то відпустять.

- Він не крові Селевка.

- Вірно людина каже. Кров Селевка має тільки Лаодіка та її сини.

- Син Береніки також Селевкової крові...

- Син Береніки ще смокче материнську грудь. Хто правитиме?

Оповісник почув розмову горожан і звернувся до них:

- Люди, хто з вас сказав, що Лаодіка має більше царської крові, ніж Береніка?

Люди мовчали, підозріло позираючи один на одного.

- Ну, хто сказав?

- Оцей сказав, - показав рукою рудоголовий городянин на чоловіка в овечій шапці. - Він сказав, що вона має більше крові...

Чоловік знітився, чмихнув червоним носом:

- Я сказав, бо так думаю. Сам не знаю, тільки думаю. У мене діти і царські діла мене не обходять. Оповісник на знак уваги підняв кийок над головою:

- Люди, слухайте уважно!.. Лаодіка, яку ви любите й шануєте, просила сказати вам, що також любить вас і живе вашими турботами. Вона хоче, щоб ви були багатими й щасливими.

З юрби хтось гукнув:

- Хочемо мати царицею Лаодіку!

Оповісник зробив вигляд, що не почув, продовжував говорити:

- Вона не хоче війни, бо війна приносить злидні й руїну. Тому відмовляється від корони свого батька й віддає Береніці за мир для вас і вашого благополуччя.

Із юрби знову хтось вигукнув:

- Хочемо Лаодіку! Єгиптяни - підлі! Хочемо Лаодіку!..

Зчинився гомін, люди жестикулювали, кричали:

- Лаодіку не хочемо! Хочемо її сина Гієракса!..

- Гієракс малий і дурний! Хочемо Лаодіку!

- Береніка має батькове золото. Хочемо Береніку!

- Люди, - замахав кийком оповісник, - цитьте! Ви забули, що царів вибирають не народи, а боги. Чуєте? Вибирають боги!..

Із-за рогу вулиці виїхав віз, запряжений мулами. На возі з низькими бортами, складені штабелем, лежали трупи воїнів. Люди принишкли й опустили в скорботі голови.

 

Вістка про заколот воїнів у столиці Антіохії швидко облетіла провінції й незабаром досягла Птолемеєвих вух. Почувши таку новину, його виснажене хворобою обличчя ледь зарум'янилося. Після тривалої хвороби й лікування настоями цілющих трав він дуже схуд і невпевнено тримався на ногах. Ходив по кімнаті обережно, більше лежав у ліжку, але вже почав втручатися в державні справи. А справ було багато. Від воєтисячників, які воювали з гиксосами, надходили тривожні повідомлення. Надія на швидку перемогу над племенами варварів не справдилась. Гиксоси виявилися дуже войовничими й добре озброєними. Усі єгипетські легіони, крім резервного, що дислокувався в Олександрії, були на фронтових позиціях. Минали дні й місяці, а питання про похід на Антіохію не вирішувався. Цар розумів, що час працює не на нього, й панікував:

- Усюди ледарі, боягузи й вороги. Вороги тут, вороги там! Вони зневажають мою корону, насилають проклятих гиксосів, чинять колотнечу в легіонах... А Береніка чекає моєї допомоги, а я сиджу й нічого путнього придумати не можу. Останній шанс зробити велику імперію може пропасти.

Він комусь сварився кулаком, скоса поглядаючи на портретні зображення богів, що стояли на підставках попід стінами.

І раптом така радість! Береніка наголову розбила заколотників, а їхнього головного командира кинула до в'язничної ями. Кажуть, Лаодіка з переляку відмовилася від корони на користь Береніки. Настрій царя поліпшився, пооране зморшками чоло розгладилося й серце повеселіло. Перед очима знову замаячила велика імперія, яку він мусить створити - від моря, що на заході, до найвищих гір, що на сході. Думки снували, мов птиці, і він уже не міг спокійно лежати в ліжку. Почав виходити на подвір'я й вести розмови з архонтами. Титуловані вельможі щиро дивувалися з його швидкого одужання.

- Неймовірно, - говорили між собою. - Ще вчора без сторонньої допомоги не міг піднятися з ліжка, а сьогодні як і не хворів. Правду жерці кажуть, що боги нас карають нашими руками, а ощасливлюють своїми.

Відтоді, коли в гетери Адрастеї виявили мавпову хворобу й жерці взяли Касандру на обстеження, цар не дозволяв синові заходити до нього. Тепер, коли назріли невідкладні політичні проблеми, які терміново треба вирішувати, він змінив своє рішення. Звелів дворецькому розшукати сина й покликати до нього.

Евергет зайшов до батька з виглядом винної людини.

- Хай день буде щасливим! - привітався.

Птолемей випрямився в кріслі, довгим співчуваючим поглядом подивився на сина. Той не витримав довгого погляду, відвів очі.

- У мене ще трохи болить голова, - промимрив.

Птолемей силувано всміхнувся й пожартував:

- Якщо голова болить, то значить, що вона ще є. Сідай біля мене, - сказав і замовк. Згодом почав говорити густим голосом. - Твоя сестра виявилася мужньою і мудрою царицею. Вона розгромила своїх і наших ворогів. Виявилося, що має надійне, віддане їй військо. Лаодіка від переляку чи, може, від усвідомлення, що воювати з нами й перемогти безнадійно, відмовляється від корони на користь твоєї сестри. Вони запрошують мене в гості. Ти чув таке?

- Чув.

- Евергете, гаяти часу не можна. Треба негайно їхати.

- Хто поїде?

- Поїдеш ти. Очолиш легіон нашого війська.

- Ми не маємо легіону.

- Поведеш резервний. Доукомплектуєш і поведеш. Це, звичайно, мало. Але більше немає. Антіохівці також не мають багато війська. Зрештою, вони не збираються воювати й не очікуватимуть тебе з військом. Наші воєтисячники обіцяють до зими розбити гиксосів. Тоді дамо багато війська. А тепер треба йти. Час не очікує. Пам'ятай, хто володіє своїм часом, той обов'язково матиме успіх. Ти повинен перейнятися моїми думками. Якщо Єгипет буде великою імперією, тоді ні римські сенатори, ні македонські царі не погрожуватимуть нам. Приходитимуть з низькими поклонами й коштовними подарунками.

- Батьку, я зрозумів і не осоромлю нашу державу.

Птолемей розчулився, очі зволожились. Він хотів почути від сина саме такі слова.

- Знав, що ти мене зрозумієш. Підеш короткою дорогою. Треба поспішати, допоки македонські Антагоніди мовчать і антіохівці не передумали.

Уже наступного дня люди говорили на вулицях міста:

- Чули? Наші йдуть на Антіохію. Війни не буде. Кличуть в гості.

- В гості з військом не ходять.

Евергет дотримався слова, даного батькові. Одягнувши армійській стрій воєначальника легіону, з ранку й до вечора клопотався військом. Касандру не згадував, мовби забув. Коли хтось із друзів починав говорити про неї, сердився й просив замовкнути. Демосфена попросив бути при штабі інтендантів й допомагати воєначальникам. Він, маючи досвід, працював бездоганно й багато. Воєначальники хвалили, називали відмінним помічником, грамотним варваром.

Швидко минуло кілька тижнів і царевич доповів батькові про готовність легіону йти на Антіохію, хоча набрати нових воїнів, щоб ними поповнити легіон, не зміг.

Проводжати вояків, здавалося вийшли всі мешканці столиці. На пагорку за містом розпалили вогнище, зарізали п'ять овечок і принесли їх в пожертву богам, які опікувалися вояцтвом. Співаючи молитви, збризкали смажене м'ясо вином, посипали сіллю, гірким перцем і почастували присутніх.

Когорти - по п'ятсот воїнів у кожній - ішли бадьоро піщаним узбережжям. Із пагорба було їх добре видно. Люди радісно вітали вояків, махали руками й вигукували напутні слова. Юнаки тримали над собою палахкотливі смолоскипи, щоб воїнам було в дорозі видно й вони не заблукали. Чоловіки, колишні легіонери, вельможі в туніках і барвистих плащах, вигукували:

- Повертайтеся з перемогою!.. Нехай дорога буде рівною!

Попереду війська на молодому гарному коні в супроводі пишного почту з воєначальників їхав Евергет. На ньому пурпуровий військовий плащ, на голові цільномідний шолом з пір'ястим султаном, - ознака верховного воєначальника.

Воїни в коротко підрізаному військовому вбранні й повстяних шапках ішли бадьоро, збиваючи взуттям пилюгу. При них були шкіряні сагайдаки, набиті стрілами, й мечі в піхвах. Позаду кожної когорти, підперезані ремінними пасками, їхали слуги на візках запряжених мулами. Вони везли військову амуніцію, харчові продукти тощо. За обозами молоді жінки, покривши голови запиналами, їхали верхи на віслюках.

Вони проводжали своїх чоловіків. Воїни злагоджено співали:

Списом та мечем орю і жну я,

Сам собі господар в своїм домі!

Падає до ніг мені беззбройний,

Паном величає і владарем великим.

 

Когорти минули високу кам'яну стелу з написом: "Без Олександрії ніхто не будував би іншого міста, не закладав би поселення, не виріс би новий цар, ні жрець, ні робітній люд і не мали б над собою наглядача".

Біля стели жінки зупинилися, трохи постояли, проводжаючи очима когорти, й повернули назад, додому. А воїни пішли далі шляхом повз патриціанські маєтки й сади з огорожами, над якими кружляли галасливі довгодзьобі чорні птахи.

Після проводів війська Птолемей знову заслаб. Ліки не допомагали й лікарі розводили руками в безпорадності. А невтішні вісті продовжували надходити з воєнних позицій і ускладнювали видужування.

Придвірні чиновники говорили:

- Незабаром добрі вісті прийдуть з Антіохії. Тоді цар без ліків одужає. А тепер йому шкідливо знати про тимчасові поразки на фронтах.

І вони перестали доповідати йому про справжній стан війни з племенами.

А тим часом військо, очолюване царевичем, ішло без відпочинку. Демосфен не залишав свого буланого коня, їхав у когорті обозу. Воєначальники-єгиптяни знали, що він із Антіохії варварів і поглядали на нього з підозрою. Але царській ярлик, якого не знімав із шиї, гарний кінь, освіченість і Евергетова до нього прихильність змушували запобігати перед ним. Завжди запрошували вечеряти до свого командирського гурту. Першому наливали кухоль вина й подавали найсмачніший шмат смаженого м'яса. Ніколи не питали, куди часто відлучається й де годинами буває.

Якось воєначальник піхотинців, їдучи на возі, сказав:

- Демосфене, залишай свого коня й сідай на мого воза, відпочинемо.

Демосфен під'їхав до нього:

- Дякую, командире. Найкращим відпочинком вважаю - бути на коні. Кінь - людині крила. Без крил людина - плазун.

Воєначальник прийняв його слова на себе й образився:

- Де б ви були, люди з крилами, якби не було нас, піхотинців! Чи подолали б фортечні мури? Чи перейшли б піднебесні гори?.. Чи озера?.. Чи ріки?.. Чи болота?.. Без піхоти ваші крила ось сюди, - він хлопнув долонею себе по сідниці.

Демосфен помітив його образу й поспішив виправдатись:

- Друже, не гнівайся. Я сказав не про піхоту, а про людський дух, духовне небо, що в людині. Розумієш?

Воєначальник не зрозумів. Ще більше насупився, напнув на себе козину шкуру й відвернувся.

Минали дні, а легіон все ще йшов територією Єгипту. Тільки, коли перейшли пласкі узгір'я, воєначальники своїм воїнам сказали, що вони вже на території варварів і мусять бути пильними. Вивідникам наказали вивідувати противника й оперативно й швидко доповідати про них.

Настали холодні ночі й часто дощило. Воїни кулилися від дощу, брели багнами й просилися відпочити. Але Евергет відпочивати не дозволяв. Як і обіцяв батькові, хотів якнайшвидше дістатися Антіохії. Одного разу, коли небо звільнилося від дощових хмар і пригріло сонце, легіон ішов понад глибоким крутояром, вишукуючи місце, де можна було б його перейти. У яру нуртувала вода. Щоб напоїти коня, Демосфен тропою звірів з'їхав до води. Вода виявилася неглибокою. Він вирішив тут самому перебратися на другий бік яру і їхати назустріч легіону, який десь перейде яр і повернеться назад, щоб вийти на рівнину. Поплескуючи коня по холці, направив його у воду. Але кінь заноровився. Демосфен хльоснув батогом, кінь затупцював, але у воду не пішов.

- Ага, тупцюєш! Тупцюй. Сам піду, - сказав коневі. Спішився й пішов у воду. - А ти стій і нехай тебе гієни злопають. Ти - не Кірі. Ти - боягуз! Поганий віслюк!

Не встиг Демосфен перейти широкий ручай, як кінь стрибнув у воду й за хвилину вже спокійно стояв на другому березі.

За крутояром простиралася широка рівнина, покрита травостоєм. Буланий ішов риссю, вітрець бадьорив тіло й на серці було легко. Оглядаючи рівнину, Демосфен далеко на ній побачив чорну цятку. Цятка рухалась. "Звір, - подумав він. - Не вистачало мені ще одного тигра на коня... Ні, тепер не втечеш! Я відомщу за Кірі й свої поневіряння в пісках". Демосфен висмикнув із піхов меч і поїхав на звіра. Але то був не звір, а бородатий чоловік. Він ніс на собі людину, мабуть, хвору.

Бородатий, побачивши чужинця, поклав ношу на землю.

- Ти хто? - запитав Демосфен, під'їхавши.

- А ти хто? - звернувся бородатий єгипетською мовою.

- Я з Олександрії.

- Чим докажеш?

Демосфен показав царський ярлик. Бородатий чоловік, зрадівши, підійшов ближче:

- Ти мені богом Амоном присланий, - сказав і поклонився, вітаючи.

- Радий, що став у пригоді, але ти не відповів на моє запитання: хто ви?

- Вірно, вірно, не сказав. Мого товариша поранили розбійники. Несу його до своїх. Ти з якої когорти? Не бачу ознак.

Демосфен зрозумів, що вони вивідники й більше не розпитував, знав, що правди не скажуть.

Поранений, зціпивши від болю зуби, лежав мовчки. Він був малого зросту, худосилий з кошлатою шапкою брудного волосся на голові. Рана не кровоточила, але він дихав трудно, схрипуючи.

Демосфен запропонував їхати втрьох на коні. Відмови не було. Приїхали в штаб, коли легіон отаборився біля якогось поселення селевкідів.

Вечоріло. У стані воїни напнули намети й розпалили вогнища. Військові куховари почали готувати страви на вечерю воїнам. Появився воєтисячник і наказав усім вивідникам прийти до намету царевича. Прийшло чоловік п'ятдесят. Стояли на галявині гуртом і вгадували подумки: "Задля чого зібрали?"

З півдня тягнулися низьким небом неспокійні хмари й погрожували дощем.

У селі селевкідів запалахкотіло велике вогнище: ним вони вітали єгиптян.

Хтось із вивідників сказав:

- Варвари вітають нас чесно. Там антіохівського війська нема. Я там був і все бачив. Вітають чесно.

- Варвари зрозуміли, що вони без нас ніщо. Ми їм потрібні, тому й вітають, як гостей, - погодився інший вивідник.

- Не поспішай, - мовив третій. - Селевкідія, як довга печера, чим далі заходиш, тим стає темніше.

Із намета вийшов Евергет. За ним на дерев'яній таці центуріон ніс цівіку - корону, сплетену з дубового листя. За військовим статутом цівіку вручали як нагороду воїну, який рятував товариша в бою.

Евергет звернувся до вивідників з прихильністю, похвалив за мужність і кмітливість:

- Цар Птолемей хвалить вас. Він любить вас і обіцяє платити подвійну платню й поділиться з вами антіохівською даниною. Варвари бояться нас, знають, що ми маємо таких хоробрих і відданих цареві вояків, як ви. Наша сила - у вашому героїзмі. Сьогодні я хочу нагородити першого нашого героя цівікою. Він у складних обставинах урятував життя свого напарника.

Царевич замовк. Звернувся до воєтисячника:

- Де він? Як там його звати?

- Муно! - гукнув воєтисячник. - Виходь наперед!

Із гурту вийшов бородатий вивідник і в нерішучості став перед царевичем.

- Ось наш перший герой, - сказав Евергет, поклавши руку на плече вивідникові. - Незважаючи на холод, голод і далеку дорогу, він не залишив свого пораненого напарника помирати на чужині, взяв на плечі й ніс, ніс і ніс, рятуючи йому життя. Від імені царя за героїзм я нагороджую Муно цівікою. Вітаймо героя!

Вивідники одностайно вигукнули:

- Мужньо!.. Мужньо!.. Мужньо!

Евергетовий кухар у великій жлукті - посудині видовбаній із стовбура дерева, приніс смачну м'ясну страву з приправами й козячий міх вина.

- А ця нагорода особисто від мене, - сказав царевич, вручаючи вивіднику жлукту, - Надіюся, що героїв буде більше і я з радістю вручатиму цівіки.

Вивідники знову проскандували:

- Мужньо! Мужньо! Мужньо!..

За спиною Евергета хтось сказав:

- Коли б не Демосфен та його буланий, бороді не донести б напарника.

Евергет почув і запитав воєтисячника:

- Чому немає Демосфена? Де він? Знайдіть і нехай прийде до мене.

Демосфен не забарився прийти. Біля намета царевича у великому мідному казані слуга грів воду. "Не погано було б і мені помитися теплою водою, змити втому й відпочити на м'якому ложі" - подумав Демосфен, підійшов до слуги й запитав:

- Царевич у себе?

Слуга мовчав. "Мабуть, без'язикий" - подумав Демосфен і роззирнувся. Із намета, покритого воловими шкурами, визирнув воєтисячник і запросив його зайти досередини.

У наметі на примітивному ліжку, покритому тигровою шкурою, сиділа Касандра. Вона недавно скупалася й тепер дерев'яним гребінцем розчісувала на голові мокре волосся. Від несподіванки Демосфен аж рота роззявив. Евергет помітив його здивування й розсміявся:

- Не очікував побачити прекрасну Касандру? Мій дід Птолемей Сотер казав, що чарівні жінки приносять на війні щастя. Я хочу бути щасливим.

- Щастя - дар богів, - погодився Демосфен. - Але хто міг би подумати, щоб ніжна, вродлива Касандра зважилась на труднощі воєнного походу, де немає ні м'якого ліжка, ні домашнього затишку. Загадка!

- Вірно сказав, - перехопив його думку Евергет, - жінка без загадки - нецікава. Богорівний Олександр колись казав, що воєнний похід кожного воїна випробовує на міцність духу. Касандра вирішила скласти такий іспит перед богом Амоном і мною. Дорога воївнице, я не помилився?

- Не помилився, - погодилася Касандра. - Жінки труднощів не бояться, бояться оті, хто при собі носять мечі. Олександр не носив при собі ні меча ні списа, навіть ножа, опирався на духовну міцність людини, тому й не мав поразок, тому й тримав при собі коханок, щоб від них черпати силу. Кохання одне, але живе у двох серцях.

- Браво, Касандро! - заплескав у долоні царевич. - Браво! Хто тепер скаже, що ти не тримаєш мене на якомусь незримому ланцюжку?

Він ще хотів щось сказати, бо підійшов до неї і взяв за руку, але в ту ж хвилину до намету зазирнув старшина сторожі й сказав, що до них їдуть якісь вершники.

- Багато? - запитав Евергет.

- Багато. Вони ще далеко.

Усі вийшли з намета. На пагорбі стояло кілька воєначальників і спостерігали за кавалькадою чужинців, що наближались. Незабаром зрозуміли: то не чужинці, то були єгиптяни.

На втомлених конях, забризканих болотом, у супроводі двох командирів когорт і дюжини воїнів приїхав низькорослий, кругленький, з гострим поглядом глибоко посаджених очей воєтисячник Ромул. Він утомлено спішився й перед Евергетом викинув руку в салюті, привітався.

- Що сталося? - занепокоївся царевич. - Говори.

Ромул, мовби по читаному, доповів:

- Колегія архонтів просить вас повернутися до Олександрії.

- Просить колегія? Де цар? Що сталося? Занедужав?

- Помер, - тихо сказав Ромул, співчуваючи.

Звістка про смерть царя Птолемея Другого приголомшила присутніх. Воєначальники звернули погляд на царевича, що той скаже. Але царевич мовчав. Тоді за звичаєм у таких випадках воєначальники провели долонями по своєму обличчі й проказали слова молитви: "Великий царю, ти мудро вів нас і ми перемагали. Тепер облаштуйся в підземному царстві бога Осиріса й возслав його там".

- Як бути з легіоном? - скоріше самого себе, ніж Ромула, запитав Евергет. - Повертатися назад?

Ромул подав йому аркушик пергаменту з відбитком печатки Канцелярії.

- Що це?

- Читайте. Архонти пропонують вам передати командування легіоном мені. Вони радять продовжувати велику й мудру справу царя. Я в Антіохії був, супроводжував вашу сестру, коли вона вийшла заміж за Антіоха, царя Селевкідії. То дорогу туди ще не забув. Обіцяю повернутися в Олександрію з перемогою.

Засмучений звісткою про смерть батька Евергет мовчки пішов до намета. Біля входу в намет зупинився й повернувся обличчям до воєначальників:

- Завтра вранці зустрінемось. Ромуле, тут є багато твоїх друзів. Вони допоможуть тобі влаштуватися.

 

Воєтисячники не розходились. Кожен думав своє. Розуміли, що від сьогодні Евергет уже не царевич, а цар Єгипту - Птолемей Третій.

Новий цар - нова політика, нові кадрові зміни, нова стратегія, дипломатія, закони, армія... Зміни невідворотні. Чи потрібна тепер війна з селевкідійцями, коли ще господарюють на землях Єгипту гиксоси? Чи зуміє молодий цар успішно розв'язати політичний вузол, зав'язаний його батьком? Які будуть тепер стосунки з Римом, Карфагеном, Македонією та іншими недружелюбними до Єгипту державами? Селевкідія багата на мідні та золоті копалини, має багато коней і рабів, володіє великими землями, придатними для ведення сільського господарства, має все, щоб бути багатими, завоювавши її. То, може, варто заволодіти її багатствами, подвоїти, потроїти число легіонів, вишколити воїнів... І що далі? Далі - війна з Римом... Карфагеном... Афінами...

Так думали воєтисячники, намагаючись угадати майбутнє. Іншу турботу мав Демосфен. Напередодні походу він надіслав Протею листа, яким повідомляв про похід єгипетського війська, очолюваного Евергетом, зазначав, скільки когорт у легіоні, воїнів, коней, возів і яку мають зброю. Відтоді не мав спокійної хвилини: чи дійшов лист до адресата? А раптом не дійшов? А раптом потрапив до Евергета?.. Приглядався до поведінки воєначальників, розмовляючи з ними. Прислухався до їхніх розмов: чи не почує щось про листа? Коли підозра зникла й за підрахунками Протей уже повинний був отримати того листа, настрій поліпшився, появилася віра, що зроблено було вчасно й правильно. І раптом смерть Птолемея. Від'їзд Евергета й новий командир легіону. Вітер пустелі переколошкав плани, переніс піщані бархани на нові місця. Ромул може змінити не тільки маршрут походу, але й тактику. І як особисто поставиться до нього?

Вранці до Евергетового намета, біля якого стояло кілька воєначальників, дюжина антіохівців із поселення привели вгодованого вола. М'язистий селянин з пелехатою головою звернувся до Евергета ламаною грецькою мовою:

- Великий володарю, прийміть цього вола як пожертву богові, який опікується вашим військом. Це подарунок від цариці Береніки.

Евергет розчулився:

- Ромуле, чуєш, що кажуть антіохівці? Тобі повезло. Брама їхньої цитаделі відчинена.

Із намета вийшла сповнена ніжністю Касандра. Разки перлів, підвішані до мочок вух, спадали до кармінних кутиків красиво різьблених вуст. На грудях блищало коштовне каміння. Голі руки, оздоблені діамантами, виступали з сукні без рукавів. І розпушене волосся, і сукня з прорізями, і горда постава голови, і навіть поблажлива усмішка говорили, що це вже не гетера храму Амона-Ра, яка навчала чоловіків коханню, а завтрашня дружина молодого царя Птолемея Евергета. Воєначальники це відчули інтуїтивно й підкоряючись невідомій силі, низько поклонились. Касандра відповіла на поклон царським кивком голови.

У гурті селян Демосфен побачив чоловіка з чорними короткими вусиками й слідами вітряної віспи на обличчі. І здалося йому, що знає того чоловіка, десь зустрічались. Але де? Не пригадує. Не зрозуміла була йому й запобігливість селевкідійців перед єгиптянами. Чому вітають ворога волами, а не мечами? Що сталося з Протеєм? Де його хвалене військо? Чому уникають боїв? Запитань було багато, відповіді - жодної.

Евергет, подякувавши антіохівцям за лояльність і значний подарунок, пішов із Касандрою до намета. За годину з нею в супроводі трьох десятків воїнів залишив легіон. А ще за годину єгипетське військо, очолюване Ромулом, зрушило з місця й пішло далі на Антіохію. Попереду колони на молодому баскому коні їхав набундючений Ромул у шоломі з кінською гривою, в червоному плащі й при короткому мечі.

Незабаром погода зіпсувалась, подув холодний вітер. Ромул спішився й сів на критому возі. Там чорношкірий слуга напнув йому на плечі шкуру лева.

Легіон довго йшов без перепочинку маршрутом, визначеним ще в Олександрії Птолемеєм. Над вечір отаборився недалеко якогось села побіля безіменної річечки. У селі запалахкотіло вогнище - ознака привітання. І знову селяни привели в подарунок вгодованого вола. І знову Демосфен побачив між них чоловіка з вусиками й слідами віспи на обличчі. Він стояв осторонь гурту й підозріло поглядав на нього. Це заінтригувало. Демосфен підійшов ближче й запитав:

- Ти звідки?

Чоловік, не повертаючи голови, сказав:

- Демосфене, я тебе знаю.

Якась миттєва настороженість, підозра, тривога сполошили душу.

- Демосфене, я тебе знаю, - знову сказав чоловік і пішов до селян, які частували Ромула вином.

Демосфен вже не міг заспокоїтися. Якщо чоловік знає його, то скаже Ромулові. Але, що знає і що скаже? Як тепер діяти? Втікати, допоки не схопили? Це неможливо. Всюди воїни. Чекати? Кого і що? Зрештою, чоловік не доніс Евергетові. Це він міг зробити раніше, але не зробив. Така думка трохи заспокоїла й він вирішив знову підійти до нього. Але його вже між антіохівцями не було. Подумки сварячи себе за непохапливість, повільно пішов до своєї когорти, роззираючись: чи не йде хто за ним?

Ромул, за яким була слава ненависника жіноцтва, розігрітий вином, наказав центуріонам взяти батоги й вигнати з війська усіх тимчасових коханок, якими старшини обзавелися в поході.

За філософією Ромула жінки морально роззброюють вояків, знесилюють їх і зменшують вояцьку потугу. Сам він не одружувався й запевняв друзів, що допоки має на голові шолом з кінською гривою, не одружиться.

Центуріони взяли батоги й без пояснень почали виганяти жінок. Зчинилося безладдя, метушня, лайка, погрози, пронизливий вереск жінок, які не хотіли розлучатися з коханцями. Вони, лементуючи, бігали, ховалися під возами, кликали своїх вибраних, але ті як у воду впали. А центуріони під регіт рядових вояків лупцювали їх батогами й лихословили. Вигнані з війська, в степу жінки кулилися від холоду й просили не залишати самих на наглу смерть. Але Ромул був невблаганним. Наказав когортам вирушати. Ішли до глибокої ночі. Коли стали на нічліг, жінки знову були у війську. І знову центуріони з батогами ганялися за ними й лихословили.