Цар Птолемей готував своє військо до походу на Антіохію поспішно. На вулицях Олександрії появилося багато озброєних воїнів. Вони вешталися містом, зазирали в численні крамнички, торгівельні ятки, пивні заклади, товпилися біля продавців цитронів, овочів тощо. Залицялися до вродливих дівчат, або на толоках навчали зацікавлених хлопчаків стріляти з лука та вправно володіти мечем. М'язисті, красиві тілом молоді командири в товаристві повій подовгу вечорами сиділи в трактирах, пили, їли, співали, танцювали. Іноді там зчинявся галас, чулася лайка, дзенькіт мечів і битого посуду. Тоді звідти вишмигували в розідраних спідничках повії і , нікому не скаржачись, ховалися в темних підворітнях.
До морських пірсів частіше почали причалювати гостроносі судна, вантажені зброєю, фуражем для коней, об'ємистими бурдюками з вином, великими рогозяними кошиками з фруктами та сиром. На кормі суден у загородях привозили овець та вгодованих свиней. Раби під увагою наглядачів на плечах носили товар у гамазеї або вантажили двоколісні візки, запряжені мулами, або нав'ючували віслюків, яких погонять за місто, де квартирують когорти воїнів.
На майданах міста царські оповісники розтлумачували горожанам рішення Птолемея про надання військової допомоги Береніці, дружині Антіоха, який передчасно помер.
- Єгиптяни! - надривно викрикували оповісники. - Час справедливості настав! Боги змилувалися над нами. Землі, що споконвіку належали нам, знову можуть бути нашими, якщо ми їх захистимо. Ми зробимо Єгипет великим, таким, як він був за часів славетних фараонів Аменхотепів. Цар закликає до зброї. Смерть антіохівцям!..
- Смерть!.. Смерть!.. - вигукували присутні молодики, потрясаючи над головами комусь кулаками. - Зробимо Єгипет великим!.. Зробимо!
Думка про колишні землі не полишала царя. Він уже не міг ні про що інше думати, як про них і свою світову велич. Ось він сидить на високому золотому троні в пурпуровій тозі з парчі, на голові в нього вже не подвійна корона Єгипту, а потрійна, що символізує ще землі Бактрії та далекої Індії. Перед ним у поклоні вожді й царі з всього світу, вони несуть великі дари; його скарбниця наповнена золотими талантами, статерами та срібними тетрадрахмами; на пасовиськах табуни його прудконогих коней; майстри кують двосічні мечі, військо багаточисельне й добре озброєне. Карфаген боїться його. "Карфеняни, ви перемогли фінікійців, оволоділи Корсікою та Сардинією, завдали поразки римським консулам, але бійтесь мого гніву!.. Тільки я цар і більше ніхто!"
Птолемей звелів своєму синові Евергетові прийти до нього. Коли той з'явився, він жестом руки показав на стілець.
- Сідай і слухай, що казатиму. По мені ти будеш володарем держави, яку намагаюся заснувати. Вона буде великою, її кордони сягатимуть країв світу, вожді й царі найподальших земель будуть нашими васалами. Колись твій дід Птолемей Перший, Сотер, мріяв про таку державу, але тоді не було такої нагоди, яку ми маємо. Нам буде соромно, якщо не використаємо її. Ми повинні зібрати під нашу корону всі розпорошені єгипетські землі. Але, щоб справа була успішною, мусимо позбутися ворогів. Лаодіка, сестра царя Антіоха, наш явний ворог. Вона претендує на царську корону Селевкідів, протидіє твоїй сестрі Береніці. Допоки Лаодіка та її однодумці житимуть і користуватимуться свободою, нам існуватиме загроза згубити й ті землі, які маємо. Що треба зробити аби уникнути загрози?
Евергет, який уважно з цікавістю слухав батька, по своєму зрозумів "що треба зробити?", він сказав:
- Якнайшвидше послати наші легіони війська, оволодіти Антіохією, коронувати Береніку й оголосити її єдиною царицею Селевкідії.
- Це треба зробити, але цього буде мало. Загроза з боку Лаодіки та її синів існуватиме. Вони не відмовляться від свого права бути правителями держави й допоки житимуть, шукатимуть привід, щоб оволодіти троном. Колись я розповідав тобі про твого діда Птолемея Першого. Він здобув єгипетську корону завдяки придворному скіфу. Той таємно убив брата й сина Олександра Македонського, усунув мою розпутну бабусю Таісію, яка самовільно оділа на свою голову корону, й посадив на трон твого діда, мого батька.
Евергет зрозумів чого хоче батько, він патетично сказав:
- Я уб'ю сам Лаодіку!
- Не розумно. Я навмисне тобі нагадав про скіфа. Син здивовано підняв брови, здогадався на якого скіфа натякає цар:
- Маєш на увазі скіфа з Антіохії?
- Ти вже познайомився з Демосфеном? Ні?.. Береніка пише, що він надійний наш друг. Негайно познайомся й візьми під свою опіку. І ще хотів сказати тобі про гетеру Касандру...
Ворухнулася завіса на дверях і цар на півслові замовк. На порозі появився Рувим:
- Мій царю, можна зайти?
Цар уже давно очікував його віщих повідомлень. Йому казали, що оракул тиждень не злазить із даху, ночами слухає зірки, а вдень розтлумачує їхні плутані голоси.
- Прошу, сідай і говори, - з надією на добру вістку сказав цар.
Рувим очами показав на Евергета:
- Хочу говорити наодинці.
- Говори. Евергет - моя тінь.
Оракул не став заперечувати, почав здалека й загадково розповідати про зірки, які часто й без причини міняються місцями й тим заплутують істину. Золотосяйний Персей не відходить від Андромеди, а червоного кольору рухлива зірка, що з'являється в зеніті опівночі, знаменує війну на півдні Єгипту.
- Рувиме, ти помилився. Зірка знаменує війну на півночі, а не на півдні, - обірвав розмову оракула Птолемей.
- Мій добрий царю, я сам так думав, але зірка повторила: на півдні Єгипту. Війна з ким? Мабуть, з новими дикими гиксосами. Одвічні вороги вашій короні ще живі...
- Ні, ні!.. - замахав руками Птолемей. - Тільки не війна з гиксосами. Нам потрібно йти на Антіохію. На Ан-ті-о-хію!..
Думка про можливу війну з племенами гиксосів, - так єгиптяни називали всі ворожі племена ще з тих часів, коли кілька століть тому група семітських кочівних народів - гиксоси, поневолили Єгипет і ним володіли майже сто років, - гостро вразила царя, він розхвилювався.
Кляті племена!.. Завжди йдуть війною, коли військо потрібне на іншу війну. І звідки взялися? Звідки прийшли? Вони можуть перешкодити заповітній мрії... Від такої думки цареві зробилося холодно.
- Дорогий Рувиме, - благальним голосом звернувся до оракула цар, - я шаную твій талант віщуна, ти давав цінні поради. Скажи тепер, що помилився. Мовчиш? Скажи, що не дочув небо. Мовчиш? Сьогодні пошлю гінця до південних номархів. Якщо сказав неправду, вигадав гиксосів, розпрощаємося назавжди.
Від таких царевих слів Рувиму також зробилося холодно. Добре знав, як розлучаються царі з оракулами.
Коли Рувим вийшов із покою, цар звернувся до Евергета:
- Чув? Оракул помилився. Гиксосів немає, давно вже вимерли. Рувим дуже постарів і почав погано розумітися на зірках. Продовжуй готувати легіони до походу на Антіохію.
- Батьку, наші легіони вже укомплектовані й доукомплектовані надійними вояками. Визначено маршрут, намічені місця зупинок, відпочинку й поповнення харчових запасів. Маршрути узгоджені з воєтисячниками. Ми легко й швидко переможемо антіохівців, перевага в зброї на нашому боці. Дозволь мені очолити наші легіони. Я переможу.
Птолемей подивився на сина з цікавістю, але змовчав. Евергетова упевненість і рішучість заспокоїли його. Він підійшов до столу, взяв з таці лимон з жовтою пахучою шкіркою, відрізав кружельце й, крекчучи й кривлячи губи, з'їв. Тоді звернувся до Евергета:
- Ти продовжуєш водитися з Касандрою. Повія синові царя не пара.
- Батьку, Касандра освічена, розумна. Вона з високого давнього роду, уміє кохатися й за вродою найгарніша всіх гетер. Хіба ти забув, що гетера Олімпіада народила македонському цареві Філіпові сина Олександра, якого вподобали боги за велику мужність і розум. Олександр у дорослому віці переміг персів і завдяки його перемозі наш рід править Єгиптом.
- Не забув, але не забув і те, що Олімпіада вбила свого чоловіка царя Філіпа. Ти хочеш такого фіналу? Не хочеш? То викинь її з голови.
- Не можу.
Птолемей здивовано подивився на сина, запитав:
- Чому?
- Вона не в голові, а в серці.
Цар знову подивився на сина:
- Царська корона серця на має, тому вона й на голові. Зважатимеш на серце - ходитимеш без голови.
- Твоя бабуся Таісія також була гетерою, наложницею бога, але твій дідусь кохав її. Люди й досі говорять про неї, як про добру жінку, яка під волоссям мала розум, а в грудях палке серце.
- Так кажуть, бо не знають істини, - не погоджувався цар. - Таісія, коли була при Олександрові в походах, просто так, із примхи, спалила гарне перське місто Персеполь, залишила тисячі людей без даху над головою.
Евергет не заспокоювався, доказував свою правоту:
- Так, спалила, але з дозволу Олександра, з яким напередодні пиячила й провела ніч із ним у ліжку. Олександрів писар детально описав цю оказію. Він пише, що Таісія, мов пристрасна богиня Сатіс, тримаючи в руках палаючий смолоскип, гасала на вороному баскому коні від будинку до будинку, від хижі до хижі й підпалювала їх. її довге чорне волосся розвівалося на вітрі, мов грива лева, що гониться за добичею. На фоні пожежі її гнучка постава зачаровувала воєначальників і легіонерів, вони гучними вигуками підбадьорювали, кричали: Таісія, не падай духом!.. Покажи хлюпикам на який подвиг, крім ліжка, ще здатна красуня! Пускай коня галопом - твій час настав!..
Птолемей не став суперечити, сам читав про неї нотатки писаря, знав її витівки. Але зараз не до неї. Голова й душа болить проклятими гиксосами. Звідки вони прийшли? Хто нацькував? О боги, вас багато, а допомоги не видно.
Птолемей більше не затримував сина. Зачинивши за ним двері, висмикнув із віхтика зелену пальмову гілочку, - пальмові віхтики в царському покої були священними атрибутами, - і поклав на мармуровий п'єдестал, на якому стояла теракотова шанована єгиптянами метрова статуя богині родинного затишку й кохання Хатхори.
- О вродлива богине, - молитовно заговорив цар, - погаси в серці мого сина Евергета надмірне почуття кохання до Касандри. Відведи від нього злу долю, збережи спадкоємця на мій трон. Ти все бачиш і чуєш, прихилися сама до нього, а гетеру відсторони.
Наступного дня Евергет звелів дворецькому знайти Демосфена й запросити його до штабу кіннотників.
Демосфена в покоях не було. І Неарх послав трьох своїх слуг шукати його в місті. Слуги бігали по вулицях, заглядали в кав'ярні, навіть заходили до усипальниці Олександра Македонського, Мусейону, де розміщалася царська бібліотека, але він як у воду впав. Розчаровані й дуже втомлені вже поверталися назад, як раптом на подвір'ї скульптора побачили Демосфена. Він сидів з Клеофардом за столом біля ряду скульптур і пив чай з пагонців м'яти, ячної муки й меду. Слуги ще з вулиці загукали:
- Пане Демосфене!.. Пане Демосфене, вас чекає царевич у штабі! Просить негайно зайти.
Демосфен не очікував такого запрошення й трохи збентежився, але й зрадів: нарешті згадали!
Штаб знаходився на південній околиці міста, де дислокувався елітний загін вершників і було для коней багате травами пасовище.
Ішов піщаною вулицею міста. Перехожих було мало, сонце стояло в зеніті й немилосердно смажило. І він вибирав стежки, які були обабіч обсаджені деревами. Там було прохолодніше. Пройшов повз будинки з колонадами, на яких були ажурні капітелі, за будинками - сади, огорожені частоколами; за ними аж до піщаного пагорка стояли хижі й курені бідняків та кошари для овець.
Демосфен зійшов у широку низину, перекраяну балкою, в якій протікало джерело. Він перестрибнув через нешироке джерело й, вийшовши із балки, побачив у далині приземкуваті фортечні мури, біля яких паслися коні. Заклопотаний своїми думками, одразу й не помітив голомозих хлопчаків з дерев'яними мечами, які вибігли із-за пагорка й, оточивши щільним колом його, вигукували:
- Здавайся! Ти переможений!..
- Здаюся, - Демосфен підняв догори руки, дивуючись і усміхаючись. - Воїни, що сталося?
- Нічого не сталося, - гуртом відповіли діти. - Граємося у війну. Ніхто не хоче бути антіохівцем, то ми вирішили ловити дезертирів.
- Я дезертир?.. Такого не було й не буде. Ота людина, що на віслюкові їде з міста, також дезертир?
Діти подивилися на дорогу, куди показував "затриманий", і закричали:
- Також дезертир. Дезертир!
- Легіонери!.. - по командирському вигукнув довготелесий хлопчак, - Оточити й затримати боягузливого дезертира, який тікає з поля бою й зманює втікати інших боягузів. Бігом марш!
Галасливі діти з вояцьким азартом одностайно підняли саморобні дерев'яні мечі й побігли назустріч новій "жертві війни".
Демосфен в приміщенні штабу грецькою мовою привітався з царевичем:
- Хайре! (драстуй, радуйся).
Середнього зросту, вайлуватий царевич, блаженно усміхаючись, вийшов із-за столу, на якому лежали списані ієрогліфами аркуші папірусу й пергаменту, підійшов до Демосфена й взяв за руку:
- Хайре, Демосфене! Радий познайомитися. Кажуть, ти людина мужня й мудра, хоч і живеш у місті варварів. Катоне, - звернувся до воєтисячника, який стояв осторонь, - знайомся. Друг моєї сестри Береніки - наш друг.
- Хайре, Демосфене! - привітався Катон. - Я супроводжував Береніку, коли вона брала шлюб із Антіохом. Ваша столиця мені сподобалась: річка Оронт, широкі заплави, могутні дерева, зелені пагорби... Взагалі, земля гарна й багата.
- Дякую, що подобається. Вона й тепер прекрасна, за винятком деяких людей.
- Розумію, - погодився Катон. І твердістю голосу командира, і міцністю статури, і рисами відданості говорив, що він безкомпромісний воїн царя. - Розумію - існують антиєгипетські настрої. Це поправимо. Ми маємо такі ліки від яких вони швидко одужають.
Хоч Демосфен розумів про які ліки говорить воєтисячник, але з награною зацікавістю запитав:
- Які саме?
- Прошу йти за мною, - попросив Катон Демосфена й повів до великого приміщення, захаращеного списами, мечами в піхвах і без них, стрілами в колчанах і без колчанів, військовими дротиками з наконечниками, щитами з бичачої шкіри й червоної міді, порожніми амфорами, ножами тощо. Усе лежало купами на кам'яній підлозі.
- Оце наші надійні ліки, - показав на них рукою воєтисячник.
- Катоне, знаю, що любиш хвалитися, але віддай мені гостя.
Евергет узяв Демосфена під руку й повів у кімнату, суміжну зі штабом. У розкішно умебльованій кімнаті вітальні на оксамитовій канапі сиділа жриця кохання, гетера бога Амона-Ра Касандра в голубій жіночій паллі - сукенці з тонкої шовкової тканини. Вона швидко піднялася й підійшла до Демосфена, поклала собі на серце випещену руку, прикрашену золотом:
- Вітаю, рада познайомитися, - зупинила погляд на ньому й звернулася до царевича, - Евергете, це той, хто сидів на конов'язі й не привітав тебе.
- Коли це було, Касандро?
- Давно.
- "Давно" до уваги не береться, тим більше, коли порушник друг моєї сестри.
Касандра, почувши такі слова, знітилась:
- Прошу пробачити. Я не знала, що він царський родич.
Вона зрозуміла свою помилку, стояла розгублена й винувато лупала великими світлосірими очима, мовби раптово стала босими ногами в холодну воду. Поблажлива усмішка на красивому підрум'яненому обличчі зникла й появилася запобігливість.
- Такій вродливій жінці - гріх не пробачити. Пробачаю, - сказав прихильно Демосфен, не відводячи від неї погляду.
Вона справді була дуже вродливою: м'які світлі очі й світле волосся, тонкий стан і горда постава, різьблений рот і хвилюючі груди - магічно роззброювали й зачаровували співбесідника.
Евергет помітив захоплення гостя, запитав:
- Подобається? Вона всім подобається. Недаремно бог Амон вибрав її своєю коханкою.
- Не буду лукавити, подобається. Радий, що син великого царя Птолемея має витончений смак на жіночу красу. Кажуть, що негарних жінок немає. Є жінки, які уміють себе робити вродливими й привабливими, а є такі, що не вміють цього робити. Касандрі причепурюватися не треба, її краса від бога.
Самозакоханого й вразливого Евергета Демосфенова похвала його коханки залоскотала душу, він захизувався, обличчя освітилося непідробною усмішкою.
- Чуєш, Касандро, що про тебе каже істинний знавець жіночої краси?
- Дякую за похвалу, але я не золота монета, щоб усім подобатись. За вказівкою мого бога мушу ощасливити тільки одну людину - Евергета.
Вона підійшла до царевича й безцеремонно обійняла його. Обличчя Евергета ще ясніше освітилося радістю й задоволенням, - він безтямно любив її.
- Касандро, самі боги бачать, що ти говориш правду. Але давай виконаємо обов'язок ввічливих господарів. До нас прийшов бажаний гість. За звичаєм наших пращурів ми повинні почастувати його чимсь смачним і накажи слугам накрити стіл і приготувати мої ноші, - сказав Евергет і звернувся до Демосфена. - Друже, від сьогодні тебе раби носитимуть на моїх ношах. Нехай усі бачать і знають, що ти мій шанований гість.
- Щиро дякую за прихильність, але я ще такої високої честі не заслужив, - зізнався Демосфен.
- Не заслужив, то ще заслужиш. Наш оракул, пророкує тобі велике майбуття, матимеш у житті значний успіх. Я оракулові вірю. Він говорить правду. Не пропусти щасливу нагоду. - Евергет зробив паузу, чекав, що скаже гість. Але той мовчав. - Про твоє майбуття ми ще поговоримо, - і знову зробив паузу. - Додому я їжджу на коні або колісниці, а мої раби нудяться без роботи, тому хочу, щоб носили тебе на паланкіні, на моїх ношах. Бо хто такі раби? Це люди, які мають перелякані душі. Відбери в них переляк - і рабів не стане. Моїх рабів виховують раби, бо мудрі кажуть, якщо раба виховуватиме вільна людина, то раб стане вільним. Якщо дитину віддаси на виховання рабу, то матимеш двох рабів. Рабам батьківщина там, де їх годують. Чим краще їх годуватимеш, тим більше вони любитимуть годувальника.
Демосфен зрозумів, що думки, викладені царевичем, не його. Вони продукт царизму й мають довге коріння. Щоб не суперечити, сказав:
- Ти маєш рацію, але щоб прищепити дитині любов до батьківщини, треба щоб така любов була в батьків.
- Вірно, - погодився царевич, зрадівши, що тема сподобалася гостеві.
Слуги принесли в посудині воду, щоб мити руки, й злили обом над полумиском. Потім накрили стіл: червоне витримане вино, салера й латука під оливкововинною приправою, смажене м'ясо з цибулею, пироги з фруктовою начинкою, посипані зернами сезаму й политі медом.
- Кажуть, чоловіки мудріють і молодіють, коли жінка розливає вино. Демосфене, ти не проти, щоб Касандра наповнила нам келихи вином?
- Радий буду випити з її рук.
- Схвалюю. За відданість і непорушне приятелювання пиймо!
Коли випили й поставили на стіл келихи, Евергет виголосив тираду:
- Чи є кращі вина за гранатові? Нема. Вино, як світильник божий, стирає з душі плями й одкриває очі на жінок. Але мій батько має іншу думку. Він каже, що воїнам пити вино й кохати жінок не можна, бо чим палкіше й довше вони кохаються, тим менше залишається їм часу на війну. Послухаюся батька й заховаюся в самотність...
- Із Касандрою, - подав репліку Демосфен. Евергет заплескав у долоні:
- Вірно сказав! Із Касандрою буде рай і в самоті.
Усі розсміялися. Вино збадьорило, почали розповідати про інтимні пригоди, цікаві знайомства.
- Демосфене, запам'ятай, - сказав царевич, - боги тільки тим чоловікам відпускають гріхи, які ділять ложе з їхніми наложницями. Касандро, я кажу правду?
- Так, правду. Наложниці богів зобов'язані навчити чоловіків коханню, щоб не були жорстокими на витівки й не уподібнювалися б до тварин, які не мають розуму.
- Зрозуміло, - зауважив Демосфен, - тільки чому гріхи відпускаються, а злочини залишаються...
- Що ти маєш на увазі? - запитав Евергет. - Я злочинів не роблю, Касандра не робить, ти не робиш... Про які злочини говориш?
- Про війну. Хіба війна не злочин?
- Ні. Не всяка війна - злочин. Ми, Птолемеї, хочемо чесного миру, але із досвіду знаємо, що без війни його не здобути. Недаремно римляни кажуть: Хочеш миру - готуйся до війни!
Евергет звівся на ноги, похитуючись, пройшовся по кімнаті й напівліг на канапі.
- Касандро, будь ласка, залиш нас наодинці. Нам необхідно поговорити на державні теми.
Гетера мовчки вийшла із-за столу й залишила кімнату.
- Демосфене, сідай поряд мене, треба поговорити. Я попросив Касандру залишити нас, бо знаю жіночі язики. Люблю мовчазних і тихих жінок. Так про що ми? Ага, про війну. Від тебе, як від нашого друга, приховувати не буду. Ми готуємося до війни з Лаодікою, але не з антіохівським народом. Ми хочемо справедливості. Споконвічні єгипетські землі повинні бути нашими. Ти, віримо, не стоятимеш осторонь, допомагатимеш нам. Нам потрібна не просто перемога, а перемога переконана. Якщо Береніка матиме корону, ти будеш її правою рукою... Ми допоможемо встановити належний порядок у державі, напишемо нові закони, приборкаємо непокірливих, налагодимо господарство. Ми знаємо, як це зробити... Маємо велику й добре вишколену армію. Думаю, що ти в цім скоро переконаєшся. З походом треба поспішати, час не чекає, повідомлення з Антіохії надходять тривожні...
- Тривожні? - збентежився Демосфен.
- Страшного нічого немає, але ми знаємо, що Лаодіка та її однодумці не сидітимуть склавши руки. Вона наш ворог і ми мусимо її...
- Що? - швидко запитав Демосфен з прихованою тривогою.
- Втихомирити. Довести, що справедливість на нашому боці.
Евергет випрямив спину й хлопнув себе долонею по чолу:
- Стій, було забув! Тобі халдеї залишили буланого коня. Гарний жеребець, він у моїй стайні. Можеш забрати хоч сьогодні.
- Які халдеї? - не зрозумів Демосфен.
- Плем'я, що втекло колись від Антіохових поборників і поселилося на нашій землі.
- Але для них я нічого не зробив такого, щоб одержати дорогу нагороду.
- Мабуть, зробив, якщо дарують коня. Цар відпустив їх на даровану їхніми богами землю. Повернуться до Вавилонії й будуть нашими надійними друзями. Хлопці служитимуть у нашому війську, а старіші займатимуться конярством, до чого мають великий хист.
- Евергете, ти сьогодні зробив мені велику радість. Тепер, маючи коня, я зможу поїхати на південь до пірамід, щоб помолитися славетним фараонам, а також побувати в храмах богів, що опікуються Єгиптом. Це моя давня мрія.
- Звичайно, можеш, але в нас мало часу... Тиждень, не більше. За тиждень підемо на Антіохію. Хочеш їхати сам?
- Хотів би з Клеофардом, він зголошувався бути провідником, але не має коня.
- О!.. Клеофард відмінно знає визначні місця Єгипту. Він дивна, загадкова людина, закохана у древність, приписує фараонам і те, чого не було. Фантазер, але й занадто здібний скульптор. Його твори охоче купують за морем. Але він і великий брехун. Так і скажи йому, що він - брехун. Давно обіцяв зліпити мій образ, проте й досі не зробив. Але на нього зла не маю. Він може взяти коня з мого табуна. Коли хочеш їхати?
- Завтра зранку. Якщо можна, звели своїм людям привести коней до Клеофардового будинку.
- Добре, так і буде. Ходімо я тебе проведу.
На подвір'ї стояв гурт вояків. Вони привітали Евергета воєнним вигуком. Між них стояв Дарій при мечі й у строях єгипетського легіонера, напружено й здивовано дивився на Демосфена.
- Отой легіонер, що при мечі, з халдеїв? - запитав Демосфен царевича, коли підійшли до багато оздобленої ноші-паланкіди.
- Так, з племені, що тобі подарувало коня. Мужній воїн.
- Ще раз дякую за гарний прийом. Я твій боржник.
- На це й розраховую, - усміхаючись, сказав Евергет.
Раби підняли ноші, на які в глибоке крісло сів Демосфен, і підтюпцем побігли уторованим шляхом на пагорб до царського палацу. Перехожі, уступаючи дорогу, зупинялись і довго проводжали здивованими поглядами. Їх дивувало, що в ношах царевича сидить світловолосий, кремезний чужинець без чванливості й гордовитості. Це породжувало здогади. Хто він? Чому в туніці з простої тканини і в паланкінах?
Воєнний психоз єгиптян, роздмуханий царем та його прибічниками, змусив Демосфена подивитися на події реальніше, вони породжували гостре почуття опору агресивним задумам Птолемея. Спостерігаючи за поведінкою й мораллю придворних чиновників і слуг, бачив, як вони зневажливо ставляться до людей неєгипетського походження, називають їх варварами. Це викликало в ньому почуття образи як чужинця. Раніше якось не задумувався над цим. Народився й жив у зрозумілому йому суспільстві, яке з давніх віків було поділене на вільних і рабів, незалежно від мови й кольору шкіри. Такий устрій сприймав беззастережно, сумлінно служив у війську, чесно виконував обов'язок громадянина Селевкідії, за що мав пошану й великі нагороди від Антіоха. Таке життя цілком влаштовувало його. Він мовби без усяких зусиль плив тихою, освітленою сонцем річкою до далекого й привабливого моря, де буде омріяна пристань. Тепер скоріше відчув, ніж побачив, інший моральний світ з багатьма запитаннями, на які не знаходив відповіді. Птолемей не приховує свого марення про світову велич. Він має чисельну армію, талановитих і випробуваних у боях полководців, багаті природні ресурси міді й золота, може вести довготривалу й виснажливу війну. А на що надіється Лаодіка? Якщо єгиптян розворушили гаслами патріотизму й можуть швидко їх мобілізувати на загальнонародні справи, то на що надіється Протей, якого ніхто не знає в провінціях? Звідки візьме гроші на комплектацію легіонів, якщо скарбниця давно порожня й надходжень не передбачається? Чи не є все це авантюрою? Якщо авантюра, то чому батько Маркус із ними?
Він так глибоко поринув у свої думки, що не чув жінку, яка бігла за ношами й кликала: "Демосфене!.. Демосфене!..".
Коли раби зупинились і поставили на землю ноші, вона підбігла до нього й, енергійно жестикулюючи, затарабанила:
- О Демосфене, два дні тебе шукаю! Заходила в царський двір - вигнали; заглянула в кав'ярню - витурили, ходила на пристань - немає... Дивлюся й очам не вірю: ти на царських ношах! Кричу: Демосфене!.. Демосфене!.. Не чує.
Демосфен упізнав Філлу, коханку носатого караванника, який хвалився, що її забере з собою в Антіохію.
- Філло, чого кричиш?
- О боги!.. Він ще й питає!.. Дві доби шукаю.
- Розумію, що шукаєш. Для чого шукаєш?
- Для чого шукаю? Тебе хоче бачити караванник.
- Він ще не поїхав?
- Той, скупий, поїхав. Хоче бачити інший, бородатий. Два дні як приїхав. Каже, щоб я без тебе не поверталась.
- Коли хоче бачити?
- Сьогодні, зараз... Каже: без нього не повертайся.
- Де він?
- Недалеко. На березі, де караванний стан.
Демосфен залишив ноші, наказав рабам повертатися до штабу, а сам із Філлою швидким широким кроком пішов навпростець стежкою через піщані пагорбки вниз до моря.
Присадкувата товстостегна Філла ледь встигала йти за ним. Іноді, забігаючи наперед, зиркала на нього засліпленими хіттю очима, питала:
- Ти сьогодні ночуватимеш у мене?
- Чому у тебе? Я маю своє житло. Тебе носатий караванник залишив?
- Я його залишила. Він скупий і пожадливий. За драхмочку й повіситися може. Я таких не кохаю.
- Новий караванник кращий?
- Цей? Ні. Він старий, бородатий та ще й кульгавий, - сказала Філла й зупинилася. Вона побачила молоду єгиптянку, яка йшла осторонь. - Ніліє, чуєш? Ніліє, це Демосфен. Він ночуватиме в мене.
Жінка зупинилася, недовірливо подивилася на Філлу й пішла далі.
- Камілла!.. Камілла!.. - знову загукала Філла, побачивши іншу молоду жінку. - Оцей іде до мене, в нього царський ярлик. Чуєш? Він іде до мене!
Демосфен ображено запитав:
- Філло, соромся, чому подругам кажеш неправду?
- Хіба ти не ночуватимеш у мене?
- Ні. Не ночуватиму.
- То й не треба. Вони вже знають, що ночуватимеш, і помиратимуть від заздрощів.
Караванника знайшли швидко. Він оглядав своїх верблюдів. Кошлата чорна борода й давно не стрижена чуприна закривали чоло й щоки, і не можна було сказати, якого він віку. Тільки допитливі очі й швидкі рухи тіла говорили про ще енергійну, не стару людину.
Вони посідали біля намету на верблюжі в'юки. Караванник передав вітання від управителя Канцелярії Маркуса й сказав, що управитель надіється на успішну торгівлю. Бородань пошкутильгав до шатра й звідти приніс клапоть ослиної шкури, на якій написано: "Потурбуйся доставити половину товару цього року. Гроші будуть. Прт.".
Демосфен зрозумів, про який товар пише Протей. Він хоче, щоб Птолемей прийшов саме цього року з малим військом. Зрозумів і те, що надісланого йому листа з попереднім караванником він ще не одержав. А в ньому писав, що купці в Олександрії готують великий товар і скоро піде на Антіохію.
- Як швидко рухається караван і коли він буде в столиці Селевкідів? - поцікавився Демосфен.
- Швидкість каравану залежить від найслабішого верблюда. Таких верблюдів у мене немає. Коли буду в Антіохії? Не скажу. Боюся, що підслухає зловорожий Сетх і зробить все навпаки.
Демосфен подякував караванникові й подав кілька монет.
- Ні, ні!.. Нічого не візьму. Мені вже заплатили. Може, щось переказати? Або краще напишіть, щоб чого не забув.
Філла, яка мовчки сиділа біля них, наблизилася до Демосфена й улесливо прошептала:
- Борода не хоче брати гроші, то віддай мені. Караванник почув і погрозливо крикнув:
- Геть звідси!.. Пожадлива ослиця!.. Я тобі вже давав.
Філла образилася, закопилила губу, схопилася на ноги:
- Старий кошлатий верблюд!.. Тобі що чужих грошей шкода?
- Геть!
Коли обурена Філла пішла від них, веретенячи сідницею, вони зайшли до намету, де Демосфен написав також на клаптику ослиної шкури: "Усе гаразд. Товар поспішно готують. Про половину потурбуюся. Дем."
Наступного дня вранці він прийшов до Клеофарда. Там два осідлані жеребці, буланий і темно-сірий у яблуках, стояли біля будинку, й скульптор напував їх із дерев'яного відра. Побачивши Демосфена, зраділо вигукнув:
- Нарешті!.. Роз'ясни, що оце все означає. Воїн, який привів коней, сказав, що вони твої й більше нічого не знає. Ти не говорив, що маєш коні. Звідки вони?
Демосфен коротко розповів про зустріч із Евергетом і свій намір трохи помандрувати Єгиптом. Клеофард з радістю погодився бути провідником. Він попросив Демосфена зачекати біля коней, а сам пішов до хати, щоб зібратися в дорогу. За півгодини повернувся з клумачками під пахвами.
- Друже, подивися на вулицю... Яка пішла чарівна дівчина! Хоч бери й ліпи з неї статую богині.
Демосфен підтягував попругу на буланому. Обійшов коня, глянув на вулицю, куди показував скульптор, і голосно гукнув:
- Ідо!..
Дівчина зупинилася, стоїть прислухається.
- Ідо! - знову гукнув Демосфен.
Дівчина обернулась, побачила Демосфена й, вигукуючи: "Це ти!.. Це ти!", звела руки, мов крила, підбігла до нього й повисла на шиї. Засвічене радістю обличчя, розширені чорні очі говорили про щиру палку прихильність.
Ошалешений появою Іди, Демосфен розгубився, якусь хвилину дурнувато посміхався, потім узяв її за руки й поставив на землю.
На ній була коротка блакитна блузка з глибоким вирізом на грудях, біла ще коротша спідничка, чорне лискуче волосся, підібране вузлом на макушці голови, що нагадувало царську корону, і сандалі з ослиної шкіри на пробкових підошвах, підв'язані червоними ремінчиками.
- Ідо, ти звідки?
- Звідти, - вона показала пальцем у небо. - Ти мені не радий? Демо, я знала, що тебе побачу.
- Радий. З ким приїхала? Коли? Де зупинилася? На які гроші живеш?...
- Ой-ой!.. Щоб на всі запитання відповісти, мені буде мало дня.
- Не жартуй. Звідки в тебе оце паскудне коротке вбрання? Закрий пупа й стегна.
- Погані ноги?
- Погані, криві, щербаті...
- Ой!
- Горбаті, сухі, кістляві, безбарвні...
- Ой-ой!
- Не ойкай. Негайно купи нормальне вбрання, яке носять нормальні міські дівчата. А оце, - він шарпнув за блузку, - викинь на смітник.
Клеофард, який стояв осторонь і з цікавістю стежив за ними, нагадав, що вже час їхати, бо дорога далека.
- Клеофарде, прошу, зачекай ще хвилину, - сказав Демосфен і звернувся до Іди. - Ідо, слухай мене уважно. Підеш до царського палацу, там знайдеш дворецького Неарха й скажеш йому, що ти моя сестра й з мого дозволу до мого повернення житимеш у моєму покої.
- Не скажу.
- Чому?
- Я не твоя сестра.
- То скажи, що коханка.
- Не скажу, бо не коханка.
- Скажи що-небудь, але скажи, - з роздратуванням уже наполягав Демосфен. - Не скажеш, тебе кинуть до в'язничної ями й там сидітимеш до мого повернення.
- Демо, не гнівайся. Візьми мене з собою, - благально промовила вона, незмигно дивлячись на нього довірливо-відданими очима. - Візьми. У дорозі захищатиму тебе від різних несподіванок. Я знаю таке слово.
- Ідо, ти знову за своє. По-перше, я не маю зайвого коня, а по-друге, дорога буде тяжкою: піски, ріки, гори, вітер, сонце, море... І я вже маю захисника, - він дістав фігурку божка. - Ось він.
Вона байдужим поглядом подивилася на фігурку:
- Це той самий? Демо, візьми мене з собою.
- Не візьму. Чекай в Олександрії. До побачення!
Коли Демосфен з Клеофардом виїхали за місто й коні після баского довгого бігу пішли поряд, скульптор запитав:
- Хто ота чарівниця, що хоче погрітися біля твого серця? У тобі ще сонячне літо й вона хоче тепла.
- Не говори дурниці. Ти її не знаєш.
Клеофард здивовано подивився на Демосфена й мовчки, пришпоривши коня, вимчав наперед. Раптом кінь оступився, потрапивши ногою в нору якогось звіряти, й закульгав. Вони спішилися, оглянули ногу. Рани не було, але кінь уже не міг бігти. До вечора більше йшли, ніж їхали. Коли сонце сіло на обрій, зупинилися біля якоїсь річки. На пологому березі молодий рибалка роздмухував жар від вогнища, смажив рибу. Демосфен запитав:
- Хлопче, як звати річку?
- Річка, - відповів співучим голосом рибалка.
- Сам бачу, що річка. Але як її називають?
- Вона впадає в Ніл.
- Знаю, що впадає в Ніл. Як звати її?
- А як тебе звати?
- Демосфен.
- А її - Річка, - сказав рибалка, дивуючись, що чужинець якийсь нерозсудливий, не знає того, що всі люди знають.
- Добре, нехай буде річка, - погодився Демосфен і пішов берегом до іншого рибалки, який сидів на кормі човна, припнутого до берега, й ловив рибу дивним способом. Він дістав з дерев'яного кадібця ікряну тріпотливу рибину, швидко якимсь хитрим способом прив'язував на нитку й кидав у воду біля корми. Одразу там з'являлося кілька самців. Рибалка лозяною підсакою ловив їх і викидав на берег.
На протилежному березі за рядом дерев височів широкий скісний пагорб і на ньому були зруйновані колони й стіни якоїсь забудови. Демосфен поцікавився в рибалки:
- Хлопче, скажи, що то за руїна? Там був колись будинок, храм?
- Там руїна, - відповів байдуже рибалка.
- Бачу, що руїна. Що там колись було?
- Там завжди була руїна, - сказав рибалка й швидко почав орудувати підсакою, виловлюючи крупних самців біля човна.
