Уранці Демосфен протер очі, червоні від недосипання, й повів коня до водопою. Плутані думки, невідомість свого стану, туманили голову. Що робиться в Антіохії? Чому не шарпають Ромулове військо? Чому зустрічають урочисто, як гостя, й частують не отрутою, а вином? Не випадав із пам'яті й чоловік із вусиками. Хто він?.. Аналізуючи події, прийшов до думки, що більше триматися єгипетського війська йому не можна - небезпечно. Вирішив утікати. Це йому легко вдалося вночі. Коли воїни після дуже тяжкої дороги спали мертвим сном, він залишив єгипетське військо, виїхав на буланому й за добу стояв перед Протеєм.
Той не очікував його появи й дуже здивувався:
- Друже, що сталося? Тебе викрили?
- Здається, ні. А може, й викрили, - відповів Демосфен і розказав про чоловіка з вусиками. Протей розсміявся:
- З вусиками - це наш чоловік. Він за нашим дорученням організовує гостинну зустріч єгиптянам. Ми хочемо приспати Евергетову пильність.
- Ти сказав Евергетову?.. Евергета при війську вже нема, він поїхав до Олександрії.
- Як! - вигукнув Протей. - Поїхав?
- Поїхав. Помер його батько Птолемей.
- Як! - знову вигукнув Протей. - Де легіон? Повернувся додому в Єгипет? Швидше говори. Це ж змінює всі наші плани. Негайно треба дати знати про це Лаодіці й твоєму батькові.
Смерть єгипетського царя стривожила антіохівських можновладців. Другого дня після придушення "заколоту" Маркус як верховний архонт, за згодою Береніки призначив Протея головнокомандувачем антіохівської армії. І він за короткий час багато що вже встиг зробити: провів кадрове переміщення, реорганізував армію, домовився з вождями лояльних племен і сатрапами провінцій про набір молодих чоловіків до війська.
Наступного дня Демосфен знову зайшов до Протея й поцікавився:
- Ти говориш, що вже маєш кілька свіжих недавно набраних когорт. Де вони? У місті, крім сторожі, жодного воїна не побачив.
- Справді? - із виявом задоволення запитав Протей. - Хочу, щоб Ромулові вивідники їх також не побачили. Можна програвати всі битви, крім останньої. Наша битва з Ромулом - остання. Програвши її, ми програємо Селевкідію й своє майбуття.
За вікном заторохтіла колісниця. Вони підійшли до вікна. Колісниця, запряжена парою гнідих коней, зупинилася перед терасою будинку.
У дорогоцінному вбранні з неї вийшла Лаодіка й за хвилину вже стояла перед ними. Побачивши Демосфена, привітно заусміхалася, очі засяяли.
- Демосфене, ти тут? Не чекала. Признаюся, поганою була віщункою, казала, що не зумієш виконати доручення. Ти проявив особливий героїзм. Ти перший герой у нашій боротьбі. Коли переможемо Птолемея, тоді твоє ім'я витиснемо на кам'яній стелі в науку прийдешнім молодим людям.
Демосфен розказав про першого героя-вивідника, якого Евергет нагородив цівікою.
- Евергета я добре знаю, - мовила Лаодіка. - Він думає чужою головою. Йому сказали стару істину: якщо у війську немає героя, то його треба придумати. Він - і придумав.
У розмову втрутився Протей:
- Це вони придумують героїв. Нам придумувати не потрібно. Вони є. А там, де справжні, непридумані герої, там і перемога. Головне - вистояти.
Лаодіка широко усміхнулася:
- Протею, ти оптиміст. Вистоїмо, якщо буде менше отих, які, щоб стояти на ногах, опираються на коліна.
- Цілком погоджуюся, ти маєш рацію, - сказав Протей. - Але чомусь оті, хто на колінах, часто швидше й вище вилазять на верхи, ніж оті, хто на ногах.
- Таян стоїть на ногах... - почав говорити Демосфен, але Лаодіка перебила.
- Таян - герой. Він ще цього не знає, але він уже герой. Коли прийдемо до влади, імена воїнів, які загинули на вулиці від мечів і списів карателів, також витиснемо на камені, як хоробрих борців, які повставали проти єгипетської гегемонії та свавілля Птолемея. Вони залишаться жити в пам'яті людей.
- У пам'яті залишається тільки слава... - мовив Протей і осікся.
До покою без попередження зайшов Маркус. Руда борода й круте чоло з великими залисинами видовжували його обличчя. Насправді він був круглолиций. Присутні привітали його легким поклоном. Лаодіка одразу змінилася на виду, зробилася серйозною. Присіла на стільці біля стіни, на якій висіли легкий щит із золотим умбоном і меч у піхвах. Маркус сів осторонь у крісло.
- Поскільки по смерті старого Птолемея, - почала говорити Лаодіка, - молодий цар має намір продовжувати агресивну політику свого батька, іти війною на нас, ми повинні негайно переглянути наші проекти й дещо виправити. З Ромулом я особисто знайома. Хоробрий вояка, але злий, зневажає жіноцтво й дуже любить вино. Кажуть п'є більше, ніж пив Олександр, який без вина не міг прожити й дня. Якщо Ромул піде берегом болотяного озера на міст, то він буде в пастці й Протей легко з ним справиться. А якщо не піде берегом? Якщо не піде, то піде окружною дорогою, щоб там, де народжується річка, перейти її й повернутися назад до нашої столиці. На такий перехід йому потрібно буде місяців два або й три. Залежатиме від наших вояків, наскільки вони активно шарпатимуть його когорти. За цей час ми повинні подвоїти чисельність воїнів, мобілізувати ресурси й приготуватися до тривалої війни. Уже тепер необхідно вести переговори з еллінами, карфагенянами, македонцями, парфянами, вірменами, бактрійцями та іншими народами й племенами, які не сприймають гегемонію єгиптян, і домовитися про ведення спільної боротьби проти Птолемея. Як бачимо, праці багато, а час маємо обмежений. Якщо не активізуємо наших людей, то боюся, що зробити намічене не встигнемо.
Маркус, який сидів тихо й уважно її слухав, буркнув:
- Молодість завжди боїться не встигнути, а зрілість знає, що не встигне. Ми зараз повинні думати про найневідкладніше. Ромул за кілька днів, якщо піде вашою дорогою, буде біля болотяного озера, що за Оронтом. Що робитимемо з Беренікою? Вона може від Ромула довідатися про смерть свого батька.
- Про це я хотіла сказати, але мене перебили.
- Пробач. Істина живе на язику й не питає, коли їй появитись. Уважно слухаю тебе. Маєш плани?
- Маю, шановний архонте, маю. Відомо, що бог Осиріс похований за Абидоським храмом у пустелі.
- І що з того? - вирвалося в Протея.
Лаодіка суворо подивилася на нього.
- Щороку з наших країв туди ідуть прочани. Коли жерці благословляють їх у дорогу, цар і цариця за релігійним ритуалом повинні бути в храмі. Царя немає. Отже Береніка мусить бути там сама. Таким способом ми ізолюємо її від Ромула.
- Проект цікавий, але не реальний. - знову сказав Протей. - Ти забула, що паломництво не цього місяця.
- Коли б цього місяця, то й не говорила б. Треба ублажити верховного жерця, щоб він паломництво переніс на цей місяць.
Маркус наморщив лоба, розширеними очима подивився на Лаодіку.
- Лаодіко, ти думаєш, що говориш? Перенести свято неможливо. Це культ. Верховний і слухати не захоче. Він не змінить.
- Якщо він не змінить, то єгиптяни його самого змінять. Бачу, ви не погоджуєтесь зі мною. Маркусе, чого мовчиш?
- Протей сказав правильно. Це не реально.
- Не реально? А реально буде, якщо Береніка довідається про все, що насправді робиться?
Маркус задумався, рукою пригладив бороду.
- Лаодіко, давай це питання відкладемо на завтра. Ще подумаємо, зважимо, порадимось.
- Мені за вас соромно, - різко мовила Лаодіка. - Думати вже пізно. Якщо ви сумніваєтесь, дозвольте мені особисто звернутися до верховного жерця.
- Дозволяємо, - майже одночасно сказали всі троє. Зраділи, що таке делікатне питання вирішуватимуть не вони.
Береніка, коли довідалася від Маркуса, що її брат Евергет їде до неї в гості, одразу відчула себе здоровою й щасливою. Почала готуватися до зустрічі. Хотіла, щоб зустріч була врочистою й вишуканою. Пропонувала фантастичні свої сценарії, вигадливі форми вітання. Маркус погоджувався з нею, але нічого не робив, щоб її доручення були виконані.
Коли військо Ромула було на відстані одного дня переходу до Антіохії, Маркус сказав їй, щоб збиралася їхати до храму, де її вже очікують прочани.
Береніка розгубилася.
- Я не можу їхати!.. Брат уже близько. Хто зустріне? Ти сам казав, що його зустрінемо з почестями. Я вже приготувала подарунки... Сама одягну еллінського покрою шовкову сукню, що збереглася з Олександрії, взую черевички, також еллінські, вийду до нього й скажу: Евергете, впізнаєш мене? А він скаже: "Береніко, впізнаю. Оце вбрання, що на тобі, мій подарунок. Його подарував, коли від'їжджала ти до Антіохії". Маркусе, я не можу залишити столицю... - зі сльозами на очах говорила вона.
- Шкодую, але ти зобов'язана їхати. Це святий обов'язок цариці. Люди не зрозуміють. Традиції непорушні, їх зобов'язані дотримуватися. Особливо тепер, коли приїжджає твій брат. Інакше антіохівці повстануть. Скажуть, що їхні традиції порушують єгиптяни. Треба їхати. Повернешся за два дні й зустрінеш Евергета, який за той час підійде до нашої столиці.
На другий день Береніка при зовнішніх царських регаліях, у святковому вбранні, з біленьким кошенятком на руках, східцями зійшла з другого поверху свого палацу на ґанок з покрівлею. До неї підбіг куций собачка Геля й залащився. Вона любила його, сама годувала з руки, доглядала. Геля якусь хвилину нездвигно дивився на неї карими розумними очима, потім лизнув її за литку. Вона присіла й погладила його чорну густу шубку.
- Гелю, залишайся дома. Із храму привезу тобі смачненькі маслачки, - сказала вона й зійшла з ґанку.
На подвір'ї біля кам'яного сторожового лева стояли паланкіди - розкішні царські ноші, на яких можна було подорожувати лежачи. Вони зроблені з кипарисового дерева, інкрустовані бронзою й сріблом, згори покриті тентом з міцної тканини, а всередині встелені подушками з голубими пошивками, і своєю вишуканістю вабили око.
Біля ноші стояли раби-лектикори, одягнені в коротке біле вбрання. Вони нестимуть ноші, а попереду їх бігтиме раб-бігун, попереджатиме про небезпечні місця на дорозі.
Осторонь рабів стояло кілька придворних чиновників і служників. Вони привітали царицю ритуальним поклоном і побажали їй щасливої дороги й швидкого повернення додому. Береніка мовчки кивнула на привітання, легко сіла в ноші-паланкіди, взяла з рук служниці сина, поклала його на подушки й закрилася шторками.
Старшина ескорту, рудоголовий чоловік середніх літ у плащі центуріона, сів на коня, зашореного в розцяцьковану збрую, й дав знак рабам вирушати.
Береніка добре знала дорогу до храму. Багаторазово добиралася до нього на ношах. Запам'ятала кожне цікаве за формою деревце, кущі дикої цитрини, вибалки й баюри. Одразу за містом буде широка піщана галявина, далі - тераси пагорка, а за ними рівчак з водою. Вода сягатиме рабам до грудей і вони нестимуть ноші над своїми головами. Коли перейдуть рівчак і вийдуть на узгір'я, там зупиняться на відпочинок. Обідатимуть. Раби по обіді ляжуть у затінку під деревом поспати, а вона із сином піде на зелену рівнину, гулятимуть.
Береніка здивувалася - час уже б і зупинитися на відпочинок, а раби не зупиняються, на землю ноші не ставлять. Вона відслонила шторку. Тераси давно залишилися позаду, а рівчака нема. Ідуть якимись заростями. Вона стривожилася. Куди несуть? Звеліла рабам зупинитись.
Під'їхав рудоголовий старшина:
- Царівно, що сталося?
- Де рівчак? Куди йдемо? Дорога до храму не тут.
- До храму ми йдемо іншою дорогою, царівно.
Вона придивилася до старшини й легенько здригнулася. Старшиною був колишній начальник когорти, якого Антіох за якийсь непослух вигнав із війська.
- Де мій старшина? - занепокоїлась.
- Він захворів на живіт і попросив мене підмінити його, - з ноткою зневаги в голосі відповів старшина.
Береніка тільки тепер побачила, що й раби не її, і сторожа інша.
Другого дня Лаодіка була особливо активною. То зустрічалася з якимись загадковими чужоземцями, що появилися в Антіохії, то подовгу радилась із архонтами, то кудись поспішала на колісниці, то терміново просила Маркуса надіслати Антагонідам листа, то збирала воєначальників і про щось довго з ними розмовляла. Слуги, спостерігаючи за своєю володаркою, переймались її настроєм, метушилися, голосно сварилися.
Коли з пасовиська повернулись череди корів, отари овець і кіз, і порушили тишу вулиць своїм ревом та меканням, Лаодіка обв'язала волосся навколо голови червоною стрічкою з тканини, на плечі накинула шовкову білу шаль і, запросивши сина Гієракса до свого покою, сіла з ним грати в шашки.
- Завтра, сину, твій день народження, - ласкаво сказала. - Подарунок уже приготувала. Хочу вручити сьогодні.
- Зараз?
- Пізніше. Вигравай партію. Одінеш святкове вбрання, підв'яжеш борідку й прийдеш, коли в цитаделі букцин програє другу зміну.
Але Гієракс партію програв. Пообіцявши відігратися іншим разом, радісно схвильований побіг до свого покою.
За кілька годин повернувся до матері. У глибині кімнати вона стояла з Арридеєм і про щось збуджено говорила. Побачивши сина, замовкла.
- Прийшов? - запитала.
- Прийшов, - промимрив Гієракс. - У цитаделі програли другу зміну. Де подарунок?
Йому хотілося якнайшвидше його побачити. Очима обвів кімнату. Та ж ложа з бильцями й подушкою, стільці, крісла, на стінах рельєфи й розписи на теми гірських пейзажів та кохання, під стіною біля світильника стіл, застелений зеленим обрусом. Усе, як було. Де ж подарунок? Не хоче ж мати подарувати того меча, що стоїть у кутку. Навіщо він йому?
- Мамо, давай подарунок. Ти ж казала.
Лаодіка плеснула тричі в долоні.
До покою зайшла товстобедра служниця з мідною тацею в руках. На таці лежав якийсь горбатий предмет, накритий покривалом з тканини.
Вона поставила тацю й поклонилася присутнім, схрестивши на грудях руки.
- Усе? - запитала служницю Лаодіка.
- Усе, люба володарко. Можу йти?
- Іди й зроби те, що веліла.
Зацікавлений утаємниченим подарунком, Гієракс підійшов до столу. Поправив підв'язану борідку, від якої біла тасьма тяглася до скронь, і подивився на матір:
- Це подарунок?
- Так.
- Можна подивитися?
- Можна.
Гієракс протягнув руку до покривала й рвучко відвів її. З-під тканини просочилася цівка темної рідини, потекла по столі й закапала на підлогу.
Гієракс придивився.
- Кров!.. - вигукнув він і зірвав покривало.
На таці, залитій кров'ю, лежала розкуйовджена голова Береніки, а поряд - кучерява золотоволоса голівка її сина.
У кімнаті запанувала мертва, глуха тиша. Ніхто не наважувався першим її порушити. Пополотнілий стояв Арридей і беззвучно плямкав губами. У кутку за колоною писнуло якесь звірятко й замовкло. Один з трьох світильників, мовби від раптового повіву сильного вітру, яскравіше спалахнув і погас.
Гучно гупаючи дерев'яними підошвами взуття, хтось пробіг за вікном. Десь далеко заґвалтували собаки.
- Гієраксе, підійди до мене, - сказала Лаодіка. Коли він підійшов, вона побачила, що його очі вибалушені, злякані, губи тремтять.
- Ти вже дорослий і мусиш звикати до царювання. Береніка заступала нам дорогу й тому справедливо покарана. Ми богами вибрані бути царями Селевкідії. Ми збудуємо велику державу, матимемо багато війська, золота. Нас боятимуться й поважатимуть царі чужих земель.
До кімнати твердим кроком зайшов начальник охорони цитаделі. У правій руці тримав мідний шолом, а в лівій - жезл, символ начальництва. Він хвилину розгублено поглядав то на Лаодіку, то на Гієракса. Підійшов до Лаодіки й розтягуючи слова сказав:
- Володарко, маю честь доповісти: єгипетське військо отаборилося за болотяним озером. Палять вогнища. Що накажете робити?
- На галявині перед цитаделлю запаліть великий вогонь привітання. Якщо появляться в місті чужинці й цікавитимуться нашим військом, кажіть, що воно зараз далеко в Бактрії, воюють з племенами. Кажіть, що дорога й міст в Антіохію вільні... У столиці жодного воїна.
- Мамо, це війна? - злякано запитав Гієракс.
- Так, війна, - відповіла мати й підійшла до вікна.
Лаодіка з Маркусом стояли на пласкій покрівлі царського палацу. Сонце ясно світило й далина прозорилась. З покрівлі було добре видно дими вогнищ і Ромулове військо, яке комашилося за болотяним озером. Лаодіка і Маркус раділи: противник перед пасткою. Тепер залишається чекати тої години, коли військо піде берегом озера на Олександрів міст. Але минали години, пройшов день, а єгиптяни залишалися стояти за озером. Лаодіка звеліла слугам змурувати на майдані кабиці, поставити мідні казани, біля кабиць прив'язати вола й кілька кіз, людям казати, що готуватимуть обід для єгипетських воїнів, які прийдуть у місто. На галявині перед цитаделлю знову розпалили велике вогнище, що символізувало: Вітаємо з миром!
У місті появилися чужинці в темних халамидах і гостроверхих овечих шапках. Розпитували горожан про Береніку, хто її бачив, куди поїхала та коли повернеться. Знайомились із сторожою, намагалися пройти в цитадель, цікавились антіохівськими когортами.
Наступала ніч, а Ромул в Антіохію свої когорти не вів. Лаодіка в неспокійному чеканні не відходила від вікна, за яким далеко блимали вогні. Думки тривожили душу. Подумки розмовляла з Ромулом: "Чого сидиш за болотом? Іди, голубе, до нас. Дорога берегом, яку вимостив ще богорівний Олександр, перед тобою вільна. Іди. До нашої столиці година ходу. Іди строєм, по чотири єгиптянина в ряду й не забудь прихопити вози. Вони дуже пригодяться, щоб перекрити тобі дорогу відступу. Іди вже, ненависнику жіноцтва, йди! Тут тебе очікує жінка з відкритими обіймами. Вона навчить кохатися й багато ще чого зробить, щоб довго пам'ятав державу Селевкідів та Лаодіку".
Але Ромул не йшов. Вона східцями вибігала на покрівлю, пильно стежила за вогнями: чи їх не гасять? Ні, не гасять. Неспокій наростав. Опівночі звеліла служникам готувати вози в далеку дорогу й вантажити майно, яке приготоване звечора. У палаці зчинилася біганина, гомін, перешепти служниць. Куди збирається їхати, з ким? А як же вони, діти? Питали її, але вона відповідала всім одне й те саме: "Ніхто нікуди не поїде. Я - також".
Вночі ніхто не спав. На майдані палахкотіло вогнище. До нього раби на спинах носили снопи очерету й підкладали у вогонь. Вартові цитаделі пекли у попелі рибу й весело про щось говорили. Цих людей, здавалося, ніщо не турбувало: ні єгиптяни, які стоять перед брамою цитаделі, ні Лаодіка, яка від збентеження не знаходить собі місця, ні власна доля, що за кілька годин може бути іншою.
Вранці, коли на обрії перші промені сонця торкнулися ще сонних хмарин, Арридей, який дивився у вікно, громовим голосом гукнув:
- Ідуть! Вони йдуть!..
Лаодіка, мов опечена, схопилася з ліжка, на яке щойно прилягла, щоб трохи подрімати, й підбігла до нього:
