… Того далекого року весна в Єгипті була ранньою. На вершинах гір ще білів сніг і подував прохолодний вітер, але молоді дерева вже були в молодому листі. Зеленавились бальзамові рослини, гнулися тонким стеблом сезами та пшениці, щебетали веселим голосом пташки, частіше шастали в зарослях леви та гієни, на схилах пагорбів здіймали куряву дикі буйволи.
Через широку долину, густо встелену травою та квітами, рухався невеликий караван. Гучне погейкування рабів і посвист нагаїв зависали над втомленими верблюдами та віслюками, завантаженими скринями та лантухами.
Свіжі приємні пахощі весни лоскотали ніздрі, паморочили голову, викликали бажання впасти на траву, сп'янити тіло ароматом землі - і заснути, щоб продовжити блаженну яв уві сні.
Віслюки, яким найбільше надокучив цей шалений марш, пручалися. Час від часу зупинялись, падали на коліна, закочували очі під лоба - благали від людей перепочинку.
Але погоничі були безжальними: крутили віслюкам хвости, смикали за вуха і люто били палицями по череву, аж доти ті знову зводились на ноги й ступали далі.
На дебелому верблюді, оповита червоним шовком, у розкішному сідлі сиділа вона, молода дружина царя Антіоха Другого, вродлива Лаодіка. Це було кілька місяців після того, як вийшла заміж за Антіоха й вони справили весілля.
Над її головою, захищаючи від сонячного проміння, палахкотів блакитний парасоль, оздоблений барвистими торочками. Коштовне каміння, оправлене сріблом і золотом, прикрашало груди, виблискувало на сонці. Проте на смуглявому обличчі юної цариці лежала тінь тривоги.
Її дратувала нетерплячка. Ось уже цілий тиждень без перепочинку добирається караван до єгипетського міста Саїс, квапиться на свято Ісіди та Осиріса, яке мусить відбутися сьогодні вночі.
- Знову затримка!.. Знову затримка! - роздратовано говорила Лаодіка слузі-євнухові Варрону, коли караван зупинявся.
Варрон брав палицю і безжально бив тварин, які відставали, не минав і рабів-погоничів, кричав:
- Гей, ледацюги!.. Вперед! Відпочиватимемо в Саїсі. Вперед!
Його кощава висока статура з бронзовим безвусим обличчям і чорною лискучою чуприною, в якій виднілася ріденька просивина, говорила про свою значливість і невтомність.
Сонце вже кривавилося на базальтових шпилях далеких гір, поступово гасло, коли перед ними в долині вигулькнуло місто мудреців - величний Саїс, у якому був головний храм Ісіди. Густо набудовані палаци, обеліски та колоси височіли над безліччю низеньких із пласкими покрівлями хатин, критих стеблами фінікової пальми.
На околиці міста кучерявились гінкі дерева та виноградники. Із пагорбів прямокутними клинами збігали зелені засіви. На баштані в'язалась гудина кавунів та динь, а за озерцем синів гранатовий гай.
Лаодіка не могла відірвати погляду від чарівного міста. Ще в дитинстві чула розповіді від мудреців, які приїздили в Антіохію, про його красу й багатство, і вже тоді забажала побувати в Саїсі - у храмах великих богів, вшанувати своєю присутністю жерців. Але обставини змушували щороку відкладати поїздку. Нарешті жадана нагода з'явилася. Вона спорядила караван, вибрала з досвідчених воїнів охорону, і вирушила в далеку й тяжку дорогу через плоскогір'я та напівпустелю, покриту осокою, полином та кущами тамариску. Але без усякої потреби, зупиняючись у багатьох містах та розкішних рослинністю оазисах, згаяла час, і тепер ледве надолужила.
Передмістя Саїсу зустріло їх безлюддям і густими сутінками. Ущерблений місяць раз-по-раз визирав з-поза хмар, осріблював верхів'я дерев на пагорбах.
Стояла тиша, але вже ясно вгадувалося свято: далеко в центрі міста виблискували ватри і чувся притишений гамір людей, які святкували.
Минувши високий мур цитаделі й виїхавши на узгір'я, вони зустріли процесію Ісіди, що раптом з'явилася з-за рогу широкої вулиці.
Процесія заясніла вогнями, загриміла кроталами, залунала піснями. Попереду, прикрашені барвистими стрічками та віночками, ішли веселі жінки. Під звуки флейт і співи гімнів вони розкидали квіти по вулиці, кропили стіни споруд ароматними оліями. Галасливі хлоп'ята світили їм шлях смолоскипами.
Ось урочисто, у білому вбранні, пройшли поважні жерці. На руках вони несли статуї богів та золоту посудину Ісіди, що глибоким мовчанням зберігала в собі суть високої віри. Ішли сивобороді поважні старці, опираючись на патериці. Ішли чоловіки в різнобарвних перуках і з декоративними бородами, - за звичаєм у буденні дні чоловіки голили собі бороди та голови, а під час свят одягали перуки та підв'язували фальшиві бороди. Ішли хлопці й дівчата в святковому вбранні. Весна й пісня цвіли на їхніх обличчях.
У пориві радості Лаодіка зодягла на голову білу Ісідину митру. Зупинила свого верблюда, дістала гаманець і почала обдаровувати людей - кидати в процесію гроші.
Срібні драхми та лепти посипалися, покотилися під людські ноги. Ще дзвінкіше залунала пісня, ще гучніше загриміли кротали. Люди вигукнули "Слава цариці Антіохії!.. Слава!"
До Лаодіки підійшов високого зросту ставний парубок і, підстрибнувши, почепив їй на голову вінок із живих жовтих квітів - символ прихильності й кохання.
Цариця осипала парубка грішми, подарувала золоту обручку. Ще ніколи не доводилося їй бачити такого пишного веселого свята. Майже всю ніч промандрувала по місту на святково причепуреному верблюді з юрбою святкуючих людей.
Була й на березі священного моря, заходила до храму богині Ісіди, коли жерці здійснювали жертвоприношення - кров'ю щойнозабитої кози кропили молільників, щоб вони до кінця своїх днів були здорові й щасливі.
У храмі верховний жрець узяв її за руку й урочисто вивів на високий поміст, оздоблений слоновою кісткою, де стояли, виготовлені з ебенового дерева й інкрустовані золотом, крісла для поважних гостей. У святочному вбранні вона сиділа під блакитним балдахіном на виду молільників, які співали на її честь пісні. І гаряче почуття власної гідності й великого щастя зогрівали її душу. По закінченні молитовної служби до неї підійшла жриця храму, яка ворожила за нутрощами тварин, і сказала:
- Вельможна жінко, я ворожила на твою долю й нутрощі жертовної кози повідали, що твоя дорога піде гористими схилами, зійде на вершину, але сонце буде внизу; річка - як море, а море - як річка… На перехресних дорогах мучитиме спрага, але жива вода втікатиме… Сонце зійде й заховається тричі по двічі й зірки розбредуться, як вівці, налякані звіриною…
Віра в прикмети й ворожба були дуже поширені в Саїсі. Лаодіка це знала, тому терпеливо слухала жрицю, щоб не образити, намагалася її слова пропускати повз вуха, забути, проте вони не забувалися, знаходили закутки в пам'яті й міцно трималися там: "Дорога піде гористими схилами…"
Вранці вийшла на терасу будинку настоятеля храму. Сонячне проміння приємно лоскотало оголені плечі.
Вона пішла вулицею, щоб оглянути архітектурні споруди й храми, обставлені білими кам'яними колонами, і знову побачила юнака, якому подарувала золоту обручку.
Простоволосий, він стояв біля кам'яного сфінкса, що височів на майдані перед храмом. Його вродливе смаглясте обличчя було лагідним, чорне хвилясте волосся мокрими пасмочками поприлипало до високого випуклого чола. Дебелі, мускулясті стегна, туго обтягнуті по коліна сірою тканиною, вказували на його красу й силу. Молодик був одягнений у лляний хітон нарозхрист.
Неподалік від нього, склавши руки на грудях, горілиць витягнувся на землі чорнобородий лисий чоловік. Під його головою лежав кострубатий камінь, а під ногами - висока засмальцьована подушка. Чоловік голосно читав слова, викарбувані на стелі, що височіла перед ним:
"Я - Ісіда, володарка всіх земель. Я вкупі з Гермесом винайшла демотичне й священне письмо, щоб не всі писали одними й тими ж знаками. Я - дружина й сестра бога Осиріса. Я - мати Гора… Я відокремила землю від неба… Я та, хто виходить у сузір'я Пса… Я ствердила силу справедливості. Я разом з Осирісом поклала кінець людожерству. Я керую блискавицею, втишую та піднімаю хвилі моря, перемагаю долю..."
Це було цікаво. Лаодіка послала Варрона довідатись, що то за люди, звідки вони і чому той лисий чорнобородий чоловік у незвичайній позі читає святе письмо.
Варрон швидко вернувся й доповів, що чорнобородий - філософ із заморської країни, у якого, як здається, не всі дома. Та нехай цариця сама розсудить.
Варрон замовк. Переступив з ноги на ногу, почав розповідати:
- Царице, я спитав його: Звідки ти й чому в незвичайній позі читаєш святе письмо? А він каже: "Відійди від сонця". Я відійшов, кажу: Сонце не тільки твоє. Він каже: "Ти якого царя слуга?" Кажу: Я не царя слуга, а вельможної цариці Лаодіки, дружини царя Антіоха. Вона хоче довідатися, хто ти, звідки й чому по-людськи не читаєш святе письмо богині Ісіди? А він каже: "То нехай вона підійде до мене сама." А я кажу: Ти що недочув? Вона цариця…
Варрон знову замовк. Згодом сказав, що філософа звати Хазаром, що він безсоромний і нудний, а поклав ноги на подушку тому, що вони за минулий день пройшли землю від сходу до заходу сонця. Голова ж за той час відпочивала…
- Хто другий, молодий? - запитала Лаодіка.
- Отой мицастий гарнюк? Хазарів учень. Кличуть Арридеєм. Зі мною не захотів розмовляти. Вилупив очі на тебе й мовчав. Я кажу: Відведи очі, бо осліпнеш. Тоді він на мене так поглянув, що аж моторошно зробилося. Паршивий парубок.
У Лаодіки сіпнулася брова, ніби до неї доторкнулася муха. Наказала Варронові, щоб запросив тих двох чужинців до неї на бесіду, коли вона повернеться з храму.
Важко сказати, хто з них більше сподобався цариці - чи Хазар за наукову ерудицію, чи Арридей за непересічну вроду та молодість. Тільки відтоді вона вже не відпускала їх від себе. Обдарувала грошима, обіцяла високі й цікаві державні посади, багаті бібліотеки, музеї, мистецькі вироби, давні рукописи мудрих людей… Намагалася за всяку ціну завести їх до Антіохії, розширити коло придворних учителів, мудреців, чого з часом і домоглася.
…В Антіохію поверталися без поспіху. На привалах любила слухати не тільки філософські міркування, але й поезію Гомера, яку з пам'яті читав Хазар:
Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,
Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:
Душі славетних героїв навіки послав до Аїду
Темного, їх же самих він живим лишив на поталу
Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,
Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами
Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.*
[* Із старогрецької переклав Борис Тен]
Але Арридеєві розповіді були ближчі до серця. Цілими днями слухала про славні подвиги героїв, царів та борців; про битви з центаврами, лютими звірами та морськими потворами.
- Її звали Атлантою, - притишено розповідав Арридей. - Батько Яз прокляв її лише за те, що вона народилася дівчинкою, а не хлопцем, як це йому бажалося. Вночі, коли буря ламала столітні дерева і тріскалася земля від грому, викрав її з колиски і, ховаючись від ока дружини, виніс на гору Парфеніон та й кинув там у хащу шумливого бору. "Згинь, непотребо! - крикнув Яз. - Хай звірі розшматують твоє тіло, а боги не помітять тебе!" Його очі горіли злим вогнем… і було страшно дивитися на старого Яза, коли він повертався додому.
Палахкотіли зорі у високому єгипетському небі. Легкий вітерець пустував у кущах тамариску, роздмухував вогнища подорожніх, наспівував єдину свою мелодію про безконечність світу. У німбах місячного світла даленіли гостроверхі масивні гори, чітко вимальовувались у небі гострими шпилями.
Лаодіка з затамованим подихом слухала розповідь:
- Але великі боги не допустили смерті. Привели чабанів, які вигодували її овечим молоком та сиром. І що то за дівка виросла! А врода, а розум, а гнучкий стан - у світі не знайти!
Лаодіка невільно стенула плечем.
- Хіба, - поглянувши на Лаодіку, продовжував оповідати Арридей, - хіба лише з красунями-царицями можна було зрівняти її. Повернувшись до своїх батьків та простивши Язові його недобрий вчинок, вона почала полювати на звірів. Центаври Роїк та Гілай намислили вбити її, але самі загинули від її стріл. Ніхто не міг влучніше від неї пускати стріли, володіти кинджалом, хитріше заманити звіра у пастку.
Арридей помовчав, підкинув дров у вогнище, ближче підсів до Лаодіки.
- А на той час у Каледонії з'явився вепр, і був такий лютий та страшний, що й уявити важко, - продовжував молодик свою розповідь. - Мисливці відмовилися полювати на нього, але не вона. За кілька тижнів її помешкання прикрасили нові мисливські трофеї - голова й шкура каледонського вепра. О, що то за дівка була!.. Сотні женихів сватали, та всім вона відмовляла. Тільки Меланіок терпеливою любов'ю полонив її серце. А через рік Атланта народила йому сина Парфенопея. "Милий, - говорила чоловікові, - наш син буде відомим світові героєм. Дивись, які у нього світлі очі. Він має моє серце і твою наполегливість".
Лаодіка з цікавістю слухала Арридея, була щасливою. Їй імпонувало нове товариство чужинців - освічених людей.
Якось по обіді караван зупинився біля великої річки.
Коли почало вечоріти, вона з Хазаром та Арридеєм пішла на зелений мис, що гострим клином врізався в блакитну воду річки. На пагорбах невеликими барвистими клаптями бовваніли плантації огородини. Чорномазі в наперезаннях селяни шадуфами, спеціальними технічними пристроями, подавали на них воду з річки.
Хазар зупинився, хвилину споглядав розкішний широкий краєвид, а потім почав говорити:
- А не було б людей на землі, якби не оця річка. А не було б урожайних нив, якби не вона. Ніхто не змінить її високих берегів, бо створена богами. У нас будуть діти, а в наших дітей - діти, її вистачить на всіх, бо вона вічна…
Лаодіка з цікавістю слухала його поетичне казання. І дивна якась побожність охоплювала її душу. Вона гіпнотизувала, здавалося, що сама стає річкою, лежить між зелених берегів і ніжиться на помірному сонці. Для неї співають пташки, повіває запашний вітрець і б'ють поклони тендітні молоді деревця.
Вона, наповнена радістю життя, широко розвела руки, наче хотіла на невидимих досі крилах піднятися в небо й літати над світом казковим білим птахом.
- Шановний Хазаре, скажи, чому люди приковані до землі, а птахи літають?
- Тому, що вони птахи.
- Я хотіла б бути пташкою.
- Тоді не була б царицею, - сказав з лукавинкою Хазар.
Караван перейшов смугу піщаних пагорбів і зупинився на відпочинок у багатій зеленою травою долині біля безіменної річки.
У заростях шастали неполохані дикі тварини. Вони ще не бачили людини й без особливого ляку, з цікавістю визирали з-поза кущів, гадаючи: це прийшли вороги чи друзі?
Гієни й лисиці близько підходили до табору, лягали у траві й пильно спостерігали за новоприбульцями, які розв'ючували верблюдів, напинали шатра та розпалювали вогнища.
Білі вирлоокі птиці, подібні до морських мартинів, галасливо кружляли над табором, лунко хлопали крильми, сідали на верблюдів і дзьобали їх. Верблюди брикали, відлякували гучним хрипом, але птиці не відлітали. Сідали вже тваринам на голови й норовили дзьобнути в очі.
Люди одягли гостроверхі вовняні каптури, щоб чого доброго, не продзьобали їм черепи, з побоюванням поглядали на розбишак.
Варрон махав на них палицею, сварився:
- Нахаби!.. Ви не птиці - звірі!.. Бандити!.. Щоб вам нудно було; щоб змії поїли; щоб вітер крила поламав; щоб гнізда розвалилися; щоб вас вогонь спалив!..
До євнуха підійшов Хазар:
- Варроне, прикуси язика. Таких птиць шанувати треба, а не проклинати.
- За які подвиги?
- За відвагу й любов до своєї землі. Чия земля - того й закони. Птицям не до вподобання верблюди. Вони не хочуть їх мати у своїй державі.
- Якої ще держави? Щось не вірно тлумачиш, філософе.
- Не все оте не вірне, що не зрозуміле. Ще пророк сказав "Кожній живій істоті дана любов до своєї землі, а хто її не має, той приречений на вимирання."
Євнух здивовано глипнув на Хазара.
- То я повинен їм свою потилицю підставляти? Ні, Хазаре, підставляй свою, а з мене досить… Зрештою, земля не їм належить, їхнє - небо. А я туди не лізу.
Варрон, задоволений своєю відповіддю, підійшов до двох бородатих воїнів, які стояли осторонь і слухали диспутантів.
- Бородані, - сказав євнух, - завтра вранці підете на лови. Нам бракує м'яса. Наточіть списи та уважно перегляньте стріли. Ситих вепрів тут багато, самі підуть у руки.
- Безбородий бородатого навчає, - хтось із воїнів сказав шепотом, але Варрон почув і огризнувся:
- Бачу бороду та не бачу розуму.
- Мудро кажеш, євнуше, - кинув репліку Арридей.
Варрон пропустив його слова повз вуха, продовжував говорити:
- Отож, бородані, підете на лови... ти і ти, - він обвів поглядом присутніх, - і... ти, чужинцю.
Він навмисне так називав Арридея, підкреслюючи над ним свою зверхність.
Із перших днів появи Арридея в таборі Варрон не сподобав його. Боявся, щоб молода вродлива цариця, за яку несе відповідальність, не піддалася його чоловічим чарам. Тому не спускав з них свого ока, назирцем ходив за обома.
В юнацтві, добровільно зголосившись стати євнухом, він був узятий до царського двору. Цар пригрів. Відтоді йому дозволялося заходити до цариці в опочивальню, роздягати її та купати, масажувати та водити в храм на молільні вечори. Він добре знав таємниці придворних службовців, міг бути поруч царя на прийомах чужоземних царів та послів. Сатрапи, намісники провінцій, запобігали перед ним, а воєначальники традиційно віталися - ставали струнко й вигукували:
- Хайре, Варроне! (Грец. Здрастуй, радуйся).
- Хайре!.. - Відповідав Варрон.
Євнух ревно оберігав свій статус, при нагоді завжди підкреслював зверхність над простим смертним. Тому Арридеєва незалежність і розв'язність бісили його, зачіпали марнолюбство.
Арридей розумів почуття євнуха, але не щадив його.
- На лови я не піду, - твердо сказав Арридей.
- Підеш.
- Не піду!
- Нам бракує м'яса. Що будемо їсти?
Із шатра вийшла Лаодіка й сказала:
- На лови Арридей не піде.
- Але ж, царице, нам бракує м'яса... - розгублено промимрив євнух.
- Арридей залишиться в таборі, а на лови підеш ти.
- Я?..
- Ти!
- Але ж, царице, я відповідаю за твою безпеку. Мушу бути поруч. І що скаже мій цар, а твій чоловік?..
Лаодіка міниться в лиці, стримує свій гнів.
Слуга добре знав гарячу вдачу своєї цариці, поспішив попередити її вибух.
- Добре. Слухаюся. На лови піду я, - з виразом незадоволення на обличчі сказав євнух; схрестив руки на грудях і низько вклонився.
Вранці, коли Варрон з воїнами пішов на полювання, Лаодіка запропонувала Арридеєві пройтися берегом річки.
Арридей одразу погодився. Одягнув хітон, до пояса причепив короткого двогострого меча, - на випадок захисту від звірів.
Туману вже не було на зелених пагорбах, тільки біля крутого берега ще тримався на плесах річки. Повітря, настояне на запашних травах, дихало здоров'ям, безпомильно уловлювався рівний пульс всесвіту. Співучі неполохані пташки, побачивши людей, не замовкали. На річці раз-по-раз скидалася риба й чорні баклани ловили її. Лагідний шум зелених дерев, ритмічний плескіт хвиль, заспокійливий гамір птиць - земля й небо - спільно творили чарівну симфонію світу.
Лаодіка й Арридей, оминаючи гамірливі джерельця прозорої води, вийшли на крутий кам'янистий берег. Мовчанку порушив Арридей:
- Джерельна вода - молоко землі. Богами вона дана рослинам, але можуть користуватися й люди. Боги Олімпу щедрі й передбачливі. Хочеш бути здоровим, завжди пий джерельну воду.
- Отож бачу, - мовила Лаодіка, - ти, мабуть, пив молоко землі й тому здоровий та міцний, як молодий буйвіл.
- Не тільки від того.
- А ще від чого?
- Від прихильності цариці.
Лаодіка ласкаво поглянула на нього, усміхнулась.
Перед ними лежала галявина, застелена густою напередодні вмитою дощем травою. За нею височіла стіна чорнолісся. Де-не-де стояли дерева-сухостої - згубний наслідок від посліду бакланів.
- Отам, за галявиною, найчистіші джерела, - сказав Арридей. - Ходімте й нап'ємося здоров'я.
Ішли повільно, перебрели неглибокий ручай, обійшли озерце, повалені вітрами старі дупляві дерева, й вийшли на пагорбок.
Раптом із лісу вибіг кульгавий вепр зі стрілою в стегні. Він крутився на одному місці, пащекою намагався схопити стрілу, але вона глибоко сиділа в тілі, й вепр люто гриз свою шкіру й пронизливо верещав.
- Ой, що це!? Ходімо звідси! - занепокоїлась Лаодіка.
- Зачекай тут, - сказав Арридей, відчепив меча від пояса й побіг до звіра.
Вепр не втікав і не боронився. Він довго біг заростями, болотами й лісом - витратив силу й тепер тільки кусав самого себе.
Арридей з плеча опустив меча на його голову. Вепр конвульсивно шарпнувся вбік, звалив його з ніг і впав поряд мертвим.
Лаодіка, злякана й розпашіла, прибігла, коли Арридей без хітона стояв біля поверженого звіра й зализував криваві подряпини на своєму передпліччі.
- Болить? - тривожно запитала цариця.
- В дорозі заживе.
- Заживе, якщо кваліфіковано зализати. Наші воєначальники в походах навчають вояків, як правильно робити, але мало хто з них робить, і передчасно гинуть.
- То, може, покажеш, як правильно робити?
Лаодіка швидко й охоче зголосилася:
- Чому б і ні? Робиться так.
Вона широко розкрила рот, язиком зволожила свої губи і, нахилившись, почала м'яко лизати криваві ранки на його тілі. І одразу якась гаряча невідома хвиля накотилася на неї, затуманила голову, забаюкала душу. Ноги не слухалися. Солодка невагомість відірвала її від землі й понесла на своїх широких крилах у світ блаженства. Вона зрозуміла, що падає. Правою рукою вхопила Арридея за потилицю й потягла його донизу.
Коли Варрон, довго блукаючи лісом, знайшов слід вепра, якого поранив, - воїни відстали від нього ще при облаві кабанів, - і появився на галявині, Лаодіка розхристана, з відкритими грудьми, лежала горілиць на соковитій столоченій траві під кущем дикої оливки. Очі заплющені, на обличчі радісний спокій.
Арридей купався в річці. Побачив утомленого, забрьоханого болотом євнуха, почав навмисне шумно виходити на піщаний берег, бовтаючи руками воду.
Варрон, виснажений і вкрай розгублений, стояв як укопаний. Чого найбільше боявся, те сталося. Якщо про це довідається цар, йому не зносити голови. Страх охопив душу. Перед очима попливла страшна картина страти. Він змордований стоїть перед своїми городянами на дерев'яному ешафоті і вимолює пощади, а лукавий раб Ювенал, якого часто бив за лінощі, готується старим щербатим мечем рубати йому голову.
- Чого стоїш? Подай мені вбрання!.. - гукнув Арридей із берега.
Євнух, мовби прокинувся, схопив хітон, що лежав біля цариці, підтюпцем підбіг до Арридея, схрестив на грудях руки й низько, як цареві, поклонився.
- Я був на ловах... нічого не бачив... не чув, не знаю... - плаксиво промимрив Варрон.
- Розумно кажеш, Варроне. Бути мудрим - це вірно передбачити своє майбуття. Тільки нерозумні засуджують те, чого не можуть уторопати.
- Слухаюся, - сказав євнух з виразом покірливості на обличчі, і знову, як цареві, поклонився.
- Добре, добре... - поблажливо сказав Арридей. - Тільки царські поклони залиш царям, а мені віддавай моє.
- Слухаюся, шановний...
- Ось і добре. Твій, Варроне, бог не обійшов тебе розумом.
Лаодіка розплющила очі, звелася на руки, усміхнулась.
- Дорогий і вірний мені Варрончику, ти відмінний мисливець. Герой!.. Забирай свого упольованого лютого звіра й неси до табору. Сьогодні на твою честь ми зробимо свято. Питимемо царське вино й співатимемо веселі пісні.
Коли нарешті вони прибули в Антіохію, цар щедро обдарував Хазара грішми та коштовними посудиниками. Арридея пропустив повз свою увагу, - помітив підозрілу небайдужність молодої дружини до нього. Проте відмовити в царській гостинності за звичаєм не наважувався. Не хотів образити Лаодіку та її вчителя.
Варрона за мужність та мисливський талант, про який, приховуючи правду, красномовно розповіла дружина, нагородив широким барвистим мисливським поясом з шовковими китицями.
Слава про євнуха-мисливця швидко облетіла сатрапи й стала широко відомою. Люди говорили, що Варрон має чарівну силу й йому не страшний найлютіший звір. Лаодіка свідомо й заповзятливо поширювала таку байку й заохочувала поетів та співців до творення похвальних пісень на його честь, як особисту подяку за мовчання. Згодом уже сам Варрон хвалився городянам, що вепри одного його духу бояться.
Якось цар Антіох від чужоземних торгівців почув, що в Єгипті появився мисливець, який одним махом меча вбиває двох вепрів-сікачів, і кращого мисливця ніде нема. Це зачепило честолюбство царя. Він прикликав Варрона й сказав:
- Чув, що кажуть чужинці? Якийсь миршавий єгиптянин одним махом меча вбиває двох сікачів. Славний Варроне, вірю в твою мужність і мисливське щастя, думаю, що ти не посоромиш нашу державу, утреш носа поганому єгиптянинові. Ми маємо також не гірших мисливців і один із них - ти. Завтра підеш на полювання та вб'єш не двох, а трьох вепрів. Хай знають, що Селевкідія не бідна на відданих цареві людей.
Варрон зблід. Ще від учора не залишало його передчуття якоїсь біди. Тепер він зрозумів - це йому смерть. І не помилився. На ловах у лісі він довго й не ходив, шукаючи вепрів. Молодий, добре вгодований, повний нестримної енергії, щетинистий вепр-сікач гострими, як ножі, іклами розпоров йому черево.
Ховали Варрона з почестями героя. За мисливським звичаєм загорнули його в вепрову шкуру й на траурних, похоронних ношах, прикрашених квітами й пащеками вепрів та левів, віднесли за місто й в присутності членів царського двору спалили. Жерці молилися, а бувалі мисливці раз-по-раз кидали у вогонь шматки веприни.
Незабаром появилась легенда про відчайдушні подвиги Варрона, і цар звелів поставити на майдані кам'яну стелу з написом:
"Мужність Варрона - приклад молодим поколінням".
Минали роки. Не одного сатрапа та науковця виховав у Антіохії Хазар. Не один раз по зорях передбачав майбутні події, розтлумачував сни, давав добрі поради цареві.
Він то відстоював ідеалістичне вчення Платона, то визнавав принцип матеріалізму, викладений Арістотелем, то вбачав розгадку таїни життя в стоїцизмі Зенона, - його інтелект не мав відпочинку. Скоро посивів, а плечі зігнулись, але не похитнувся його авторитет між царедворців та учнів. Тому й не дивно, що за мудрою порадою не тільки Лаодіка, а й інші члени царської родини зверталися саме до нього, Хазара.
Арридей, здавалося, був вічно приречений на молодість - розцвітав і гарнішав з кожним роком на радість Лаодіці.
Антіох намагався позбутися його, але щоразу натикався на шалений опір дружини та старого філософа. Пізніше, здавалося, забув про нього, збайдужів до чуток та доносів на Лаодіку, а, подарувавши Паннукоме, навіть сам порадив їй узяти Арридея за економа, на що та з великим задоволенням погодилась.
