Розмови про цареву неприхильність і несправедливість до своєї першої дружини й сестри між городянами таємно велися давно, їх поширювали люди Лаодіки. Вони говорили, що цар Антіох свідомо підштовхує царя Єгипту Птолемея до узурпації держави Селевкідів, руйнує місцеві традиції і не дотримується релігії свого народу, і ламає клятву. Воїни і переважна більшість населення симпатизували Лаодіці, жаліли її.

А вона говорила:

- Воїни, ваші воєначальники - це ваші мужні провідники. Із ними ви звитяжно відстоювали державні чесноти, мечем утверджували владу царя над поганими ворогами. Правдомовний Гієракс, якби був царем, забезпечив би вас вільним торгом усіма товарами і великими грошовими нагородами.

Лаодіка перевела погляд на військових начальників, які гуртом стояли осторонь:

- Воєначальники, славні полководці, вам боги дали розум і вроду; ви чесно вели двобої із супротивниками, пам'ятаючи, що захищаєте свою Батьківщину! Ви маєте чарівні стріли, що від цілі не відхиляються, і маєте двосічні мечі, що не тупляться на головах ворогів!.. Якби мудрий Гієракс був царем, то кожного із вас наділив би багатими провінціями та зробив би своїми дорадниками!..

Вона не скупилася на обіцянки, обіцяла золоті гори, малювала райське життя кожному, хто стане на бік царевича і захищатиме його збройно. Добре розуміла, що без підтримки населення і, зокрема військових начальників, їй своєї мети не досягнути.

Не забула й рабів, вона сказала:

- Чесні раби, ви славні трудівники нашої держави. Без вашої великої праці не було б ні фортець, ні житла, ні садів. Держава годує, одягає, навчає ремесел, піклується про вас. Ви повинні бути послушними і свято дотримуватися наших традицій. Гієракс прихильний до вас. Якби став царем, дозволив би вам бути мечоносцями і брати участь у боях, щоб стати вільними.

Раби, зачаровані промовою, перші вигукнули:

- Згода!.. Згода!

До них приєдналися воїни:

- Згода!.. Хай славиться рід Селевка!

Лаодіка не очікувала такої прихильності від воїнів і рабів, її очі засвітились, обличчя зашарілося. Вона на прощання помахала їм рукою і знову пішла до Оронту, де сиділа Береніка. Рабинь біля цариці вже не було. Не привітавшись, зовиця сказала:

- Після смерті Антіоха раби розгулялися, не відчувають твердої царської руки. Я радила б увести для них жорстокіші кари.

Зовні вона робила вигляд, що визнає Береніку за головну особу в державі, але в душі ненавиділа її.

Береніка розуміла, яку політику веде суперниця, проте, щоб запобігти біді, заходів не вживала.

Після смерті свого чоловіка Антіоха Другого вона усвідомила, що втримати владу при активній опозиції Лаодіки та її прихильників не зможе. Залишалася єдина надія на царя Єгипту Птолемея Другого, який прийшов би з військом і силою меча утвердив би її владу.

По обіді вона прикликала свого писаря Тита, якому найбільше довіряла, і дала йому власноручно написаного на пергаменті листа.

- Мудрий і чесний мій Тито, - сказала Береніка, - я вважаю тебе своїм вірним другом, тому дала лист, в якому державна таємниця. Жодна людина не повинна про це знати. Ти мусиш дістатися Єгипту і особисто вручити його цареві Птолемею, моєму батькові. Якщо сумніваєшся в своїх можливостях, скажи... Знайду іншу людину, але тебе на якийсь час змушена буду ізолювати, поскільки вже посвячений у державну таємницю.

Вона зробила довгу паузу, не зводила погляду з його обличчя.

Тит, за походженням грек, високого зросту, кістлявий, стояв перед нею в заляпаному фарбами хітоні й напружено вирішував свою долю.

- Не наполягатиму, - знову заговорила Береніка, - якщо відмовишся, найду іншого друга. То згоден?

- Згоден, - видавив із себе Тит. - Проситиму богів Олімпу, аби допомогли виконати важливе доручення.

- От і добре, рада, що не помилилася в тобі. Наш царський рід Птолемеїв також із греків - і ми з тобою по крові рідня. Запам'ятай цю прикмету й міцно бережи в пам'яті. А тепер за діло. Іди до свого помешкання й без стороннього ока заший лист у кишені правої поли верхнього одягу. В Олександрії дворецькому скажеш, що лист у правій полі і ти особисто повинен його вручити цареві. Сьогодні під вечір із міста відходить караван. Наші торгівці везуть свій крам до Олександрії. Із караванником домовлено, він прихистить тебе. У нього буде безпечно й надійно на успіх.

Тит низько поклонився й на знак особливої пошани правою рукою торкнувся поли її сукні. Відійшов до дверей, завішаних малиновою із золотими позументами ширмою, ще раз вклонився й вийшов із покою.

Береніці полегшало на серці. Тепер вона впевнена, що одержавши листа, батько не забариться прийти з військом і утвердити уже свою владу.

Але сталося не так, як гадалося.

Наступного дня до Береніки зайшов верховний архонт, управитель Царської Канцелярії Маркус і сказав, що за містом у прибережних заростях очерету рибалки знайшли труп Тита.

Від несподіваної звістки Береніка розгубилась, її обличчя видовжилось, очі забігали, вона майже впритул підійшла до Маркуса й голосом, у якому була надія, запитала:

- Він у хітоні?

- Без хітона... Як мама народила. На тілі глибокі ножові рани, пальці рук посічені мечем...

- О боги!.. - простогнала цариця. - За віщо мені така кара?..

- Тобі? - перепитав Маркус. - До чого тут ти? Це розбійники убили Тита. Він азартно грав у кості на великі суми... То можливо, рахунок за борги.

- Ні, ні!.. Тільки не це. Де його одяг? Знайдіть одяг. Де його хітон? Обдивіться зарості й знайдіть.

- Його шукати не має потреби. Хітон лежав у багнюці під Титом.

- З правого полою?

- Без поли. Пола лежала окремо у воді.

- Ви оглянули його кишені?

- Кишені порожні... Правда в одній знайшли шматочок пергаменту, на ньому було якесь письмо, але у воді воно так розмокло й розмазалося, що не вдалося прочитати жодного слова.

Береніка плюхнулася у глибоке крісло:

- Так, це зробили злодії. Це вони його убили й забрали гроші.

- Він мав великі гроші? Звідки? Розкажи. Одна голова - добре, а дві - краще.

- Дві голови - це лаз для виходу таємниць. Мені батько казав, що кращої схованки для таємниці, як одна голова, нема.

- Цар Птолемей мудра людина. Але державна таємниця ніколи не зберігається в одній голові.

- Так що мені робити, Маркусе, порадь. Тит мав мого листа до батька. Це був приватний лист. До слова, Канцелярія уже повідомила Птолемея про смерть Антіоха? Ні? Чому?..

- Повідомити ще встигнемо. Тепер я розумію, що ти без відома Канцелярії написала про смерть нашого царя й попросила батька, щоб він прийшов з військом. Так?

Береніка знову збентежилася. Вона глянула на управителя з підозрою:

- Так. Звідки тобі відомо?

- Я знаю тебе майже з дитинства, тому не тяжко розгадати твої таємниці.

- Ти читав!.. Де мій лист? Негайно віддай, бо викличу сторожу.

За багато років служби при царському дворі Маркус добре вивчив характери й психологію царів та цариць, особливо Береніки, яка завжди була простодушно-довірливою й відкритою. Він сидів на ложі й тихим спокійним голосом говорив, пощіпуючи руду бороду:

- Я твого листа не читав, бо там його не було. Був мокрий шмат пергаменту без письма, він лежав у болоті. Навіть коли б на пергаменті й було щось написано, то вода його знищила б. Я тільки догадався, про що ти могла написати батькові.

Береніка повірила архонтові. Справді, якщо лист був у воді, то він не міг не зіпсуватися й літери не могли не змитися водою. Злодіїв цікавив не лист, а гроші. Маркус каже правду, що вони його вбили, пограбувавши.

Вона дивилася на нього з надією на добру пораду.

- Маркусе, що ж мені робити? Порадь.

- Нічого.

- Як нічого? - здивовано запитала.

- Вістка про смерть царя Антіоха, твого чоловіка, швидше поголосом дійде до твого батька, ніж посланець. Довідавшись про його смерть, він не забариться прийти до тебе.

- Ти впевнений, що прийде? О великий Осирісе, зроби мені радість! Маркусе, ти правду кажеш, він прийде?

- Прийде. Я добре знаю царів. У таких випадках вони проявляють особливу активність і бездоганність.

Береніка повеселішала, заусміхалась. Підійшла до розмальованої теракотової статуї бога Осиріса, що стояла біля вікна, й проказала молитву, яку запам'ятала з дитинства:

- Великий Осирісе, ти восени відходиш за межу людського життя, щоб знову повернутися весною й дарувати щедроти людям. До тебе прихиляюся, зроби мені радість.

Вона прикликала служницю й звеліла принести старого вина.

- Маркусе, - сказала Береніка, коли служниця принесла вино, - пом'янемо душу Тита за звичаєм еллінів. Він належав до їхнього роду і своїм життям засвідчив відданість царям, особливо моєму батькові. Він любив Єгипет, його культуру, читав письмена...

- Так, відмінно володів письмом, знав чужі мови... Нам його дуже бракуватиме.

Вони взяли келихи з вином і згідно ритуалу поклонилися один одному. Потім підійшли до Осиріса, вклонилися йому, обмінялися келихами й повернулись до столу. Пили вино, смакуючи.

- Тит був елліном, грек, - сказала Береніка, - і його слід поховати за звичаєм його народу: покласти в рот грецьку монету обол. Мій батько саме так робить, за це греки його шанують.

- Зробимо так і ми, якщо знайдемо монету. У нашій скарбниці, на жаль, тільки вавилонські таланти й міни, грецьких катма.

- Зачекай. Здається в мене є грецька монета.

Вона взяла кипарисову шкатулу, висипала з неї на стіл золоті, срібні та мідні монети різних держав і полісів.

- Ага, ось вона!.. Це хоч і дрібна монета, але грецька. Кажуть, що Харон, який перевозить мертві душі через річку Лету, ласий на гроші, то не відмовиться від неї. Маркусе, я намагаюся не порушувати традиції чужих народів. Шаную звичаї антіохівців, не глумлюся над неправдивими богами племен, заводжу веселі свята, на які витрачаю великі кошти... А мене чомусь антіохівці не люблять. Чому, Маркусе?

Маркус відповів не одразу. Його запалі, проорані зморшками щоки ледь збагровіли, по них пробігло стримане тремтіння. Він поставив келих на стіл, узяв монету й поклав до кишені.

- Ти, Береніко, єгиптянка, - сказав холодно.

- Так, єгиптянка, але я нічого поганого не роблю. Як тільки прийде батько чи брат, я залишу Антіохію.

- Ти єгиптянка, - повторив Маркус і вийшов із покою.

 

Наступного дня, зайшовши до приміщення Царської Канцелярії, він звелів посильному знайти його сина Демосфена, воєначальника столичного гарнізону, і запросити терміново прийти до нього. Але син прибув не швидко. Його затримала Береніка. Вона стояла на ґанку палацу й, побачивши Демосфена, який ішов подвір'ям, прикликала до себе. Мала стомлений вигляд, волосся розпатлане, щоки не підрум'янені, вбрання пом'яте.

- Вітаю, дружино царя Антіоха Другого, який тепер у підземному царстві сидить поряд бога Осиріса й тужить за нами, як ми за ним, - привітався Демосфен.

- Сьогодні ще Береніка, дружина Антіоха, а завтра?

- Що завтра? - не зрозумів Демосфен.

- Царя немає...

- Якщо є держава, то буде й цар.

- Звичайно, без голови держави не буває, - погодилася й сказала, - Сьогодні вночі мені приснився богорівний Олександр, він запитав, чи багато в мене війська. Демосфене, чи не знаєш, скільки вершників він мав у Вавилоні?

- Три тисячі.

- А скільки ми маємо в столиці?

- Тисячу.

- Не мало?

- Олександр Великий був у стані війни, тому й тримав велике військо. Ми не воюємо, люди мирні... Думаю, що вистачить.

- Ти так думаєш? Усі царі хочуть мати багато війська. Тільки Антіох мав мало воїнів і не хотів більше.

- Він хотів, але твій батько не дозволяв мати більше.

- Я цього не знала, - розгублено мовила Береніка й запитала, - Ти кудись ішов?

- Чомусь покликав батько.

- То іди. Батько, мабуть, кличе у поважній справі.

 

Маркус зустрів сина насторожено. Якось обережно запитав:

- Був у Береніки?

- Так, запитувала, ким вона буде завтра.

- І що ти сказав?

- Що без царів держави не буває.

- Добре, ходімо зі мною.

Маркус повів його до приземкуватого будинку, що стояв за палацам біля кам'яної вежі.

По коридору зайшли до кімнати без вікон. По кутках на мармурових підставках палахкотіли світильники. Полохливі тіні метушились по підлозі, ховалися під стільці й столи. Демосфен не був із лякливих, йому доводилося не раз дивитися в очі смерті, рубатися в двобоях, брати участь у довготривалих війнах, сідати й падати з коня. Але батькова настороженість і таємничість, кімната без вікон... світильники... заінтригували його. Він уже налаштовував себе до якоїсь неординарної розмови.

Маркус почав розмову не одразу. Кілька хвилин мовчки ходив по кімнаті, мовби когось очікував, потім нагадав Демосфенові про патріотизм, мужність, військовий обов'язок, розпитав про моральний стан кіннотників, командирів, що вони говорять про смерть царя та його спадкоємців... Нарешті сказав, що йому доведеться виконати дуже важливе й відповідальне доручення антиптолемеївців, прибічників Лаодіки, які борються за цільність і незалежність держави Селевкідів.

- Сину, настав час звільнитися від Птолемеєвої опіки, захистити країну від пограбування єгиптянами, повернути добробут і спокій нашим людям. Ми маємо, може, останній шанс. Мусимо діяти швидко й рішуче. Для цього й згуртувалися в підпіллі серйозні й поважні особи. Учора без відома Царської Канцелярії Береніка написала Птолемею листа й звеліла писарю Титові відвезти його таємно в Олександрію й власноручно передати цареві.

Маркус замовк. Пройшов до столу й сів на стільця. Очікував запитання, але Демосфен, вражений почутим, як загіпнотизований, стояв непорушно й незмигно дивився на батька.

- Лист, якого написала Береніка, у нас, - знову заговорив Маркус. - Ним вона сповіщає батька про смерть Антіоха й свою скорботу. Нагадує про колишню могутність і велич фараонів, коли володіли півсвітом. Згадує своїх друзів, які не з нею; пише, що дуже тужить за ними й просить терміново прислати навчителів, бо без них вона загине. Яких саме навчителів, не пише. На перший погляд лист суто приватний і підозри не викликає. Але, якщо взяти до уваги таємне пересилання листа й наказ Титові тримати його в правій кишені (Чому в правій, а не в лівій?) і власноручно вручити цареві (Чому не через Канцелярію?), то підозра виникає. Береніка щось приховує. Нам необхідно знати справжній зміст листа. Демосфене, іншої людини, якій можна було б довірити таку справу, ми не маємо. Ти мусиш поїхати в Олександрію й власноручно вручити лист царю Птолемею, сказавши, що лист у правій кишені. Чи безпечно це? Небезпечно. Якщо Береніка напише другого листа й пошле свого гінця, а він прибуде раніше тебе в столицю Єгипту, то сам розумієш... Але вибору немає. Ми все зробимо, щоб другого листа вона не написала й гінця не посилала.

Маркус витягнув з-під сукняної тканини, якою був застелений стіл, лист і подав Демосфенові:

- Лист заклеєний і скріплений власною печаткою Береніки. Поклади до кишені, заший і бережи, як власне життя.

- Добре, все зроблю, щоб цар одержав лист, - сприйнявши, як наказ, з упевненістю промовив син. Маркус пожвавішав, очі подобрішали:

- Вірю в тебе, знав, що не відмовишся. Ми повинні знати, що затівають Птолемеї, про які споконвічні землі пише цареві Береніка. Чому вона хоче залишити Антіохію, як тільки прийде Птолемей?..

Демосфен і раніше чув про землі, на які претендує єгипетський цар. Сам термін "споконвічні єгипетські землі" появився в період розвалу світової імперії Олександра Македонського, коли діадохи, його полководці, розпочали криваві міжусобні війни за владу. В результаті довготривалих воєн на уламках імперії постали нові держави - царство Птолемеїв у Єгипті, Селевкідів у Сирії та Антігонідів у Македонії. Здавалося, що довгоочікуваний мир між царями настав. Але насправді його не було. Царі, розбещені владою, таємно виношували один на другого підступні плани війни. Кожному хотілося мати більше влади й землі, ніж має сусід. Особливо непримиренними були царі Єгипту, їх спокушала думка повернути колишню могутність, що була за часів фараона Аменхотепа Другого, коли до складу Єгипту входили Ефіопія, Палестина, Сирія та ряд інших країн Передньої та Малої Азії, які багаті на родовища золота й міді. Нагромадження в країні величезних багатств дало можливість споруджувати велетенські царські піраміди, іригаційні системи, будувати величні храми й палаци, вдосконалювати ремісничі ремесла та успішно захищатися від народів моря - племен індоєвропейського походження. Птолемей витягнув на світ божий письмову угоду, що була укладена багато віків тому між фараоном Рамсесом Другим і царем Хеттської держави, за якою Єгипет зберігав владу над Палестиною та Південною Сирією. Він оголосив їх, а також Межиріччя Тигру та Єфрату, Сузи, Вавилон, Паннукоме, Бактриї та навіть землі Індії, що прилягають до річки Інд, споконвічними єгипетськими землями.

Демосфен не став дискутувати з батьком, розумів, що він робить це за постановою таємної групи своїх однодумців.

- Батьку, ви часто вживаєте слово "ми". Хто "ми"? Я хочу знати хто мої друзі конкретно. Розумію, що це таємниця, але я вже знаю таємницю...

Маркус дипломатично помовчав, знову нагадав про честь і патріотизм, про невідкладність завдання:

- Зрозуміло, ти маєш рацію, з часом знатимеш усіх наших друзів, але сьогодні обмежимось кількома...

Він не договорив. Без попередження до помешкання рішуче зайшов командир легіону Протей. Демосфен збентежився. Хто? Друг? Недруг? Протея знав давно. Навчалися в одній гімнасії, спільно продовжували навчатися воєнному ремеслу у Вавилоні, неодноразово брали участь у боях з єгиптянами, були друзями. Знав його романтичні пригоди, інтимні стосунки з чужими вродливими жінками, які часто закінчувалися сваркою і бійкою з ошуканими чоловіками. Але навіть не догадувався, що він бере активну участь у антиєгипетському русі.

Протей підійшов до Демосфена й поклав руку йому на плече:

- Друже, я чув твою розмову з батьком і радий, що ти з нами. Вірю, зумієш виконати наше дуже не просте доручення. Думаю, що не забув слова нашого мудрого Хазара: "Хто не дбає про свободу Батьківщини, той вартий смітника, і не більше."

- Пам'ятаю. Пам'ятаю й те, що він не любив багато говорити, казав, що порожній глечик - зайва річ.

- Вірно. Але я говоритиму багато, а ти мовчатимеш і уважно слухатимеш мене.

- Згоден. Мені це по душі. Слухати приємніше, ніж напружувати свої мізки, - сказав Демосфен. - Отже, слухаю тебе.

Протей відійшов від нього, мовчки пройшовся по кімнаті, знову підійшов і почав говорити:

- З мовчазної згоди Береніки нашу країну доруйновують єгиптяни. Нищать господарство, підбурюють зубожілий люд на повстання, намагаються їхніми руками повалити законну владу Селевкідів. Не є секретом, що цар Птолемей давно виношує підступний план. Він хоче загарбати нашу державу, створити свою велику імперію, щоб стати володарем світу. Ми не хочемо бути його лакузами. Ми зараз вільні люди, маємо свою батьківщину, в якій народилися й живемо; маємо свої землі й табуни коней... Не хочемо працювати на єгиптянина. Ти хочеш?

- Я? Ні. Не хочу й не буду.

- Дякую, друже. Отже, кораблі потоплені, відступу не буде.

- Хайре! Ми переможемо, - мовив Демосфен.

- Хайре! Не падай духом, - повторив Протей.

- Хайре! - сказав Маркус.

- Демосфене, я радий, що ти з нами. Складай присягу.

- Присягу? Кому? - здивувався Демосфен.

- Нашим богам і Батьківщині.

- Таку присягу я вже складав.

- Так, складав, але складав цареві Антіоху. Цар помер і присяги немає. Тепер складатимеш державі.

- В якому храмі?

- Складатимеш тут.

- Але ж мусить бути верховний жрець.

- Він буде, - сказав Протей і тричі хлопнув у долоні. Двері прочинилися й на порозі постав начальник охорони цитаделі.

- Будь ласка, запроси верховного.

До кімнати зайшов сухорлявий, з мумійним жовтим обличчям, верховний жрець. Він мовчки собі на голову одяг високу украплену золотом білу тіару бога Осиріса, на якій були намальовані фарбами символи життя - роззявлена пащека крокодила й веселе вогнистого кольору сонце. Прибравши статечного вигляду, підійшов до світильника й звелів Демосфенові зав'язати собі очі шматком чорної тканини, щоб ніщо не відволікало від присяги, і стати на коліна.

- Мужній Демосфене, - спокійним сиплим голосом заговорив жрець, - біля тебе стоїть бог Осиріс. Тобі він невидимий, тільки бачу я і говоритиму його вустами. Я читатиму святу присягу, а ти повторюй за мною, і нехай вона, як сонце, освітить твою душу. Кажи: Я...

- Я, - повторив Демосфен.

- Син землі й свого народу, - продовжував говорити жрець. - З дитинства покликаний богами служити державі Селевкідів, щоб замисли богів здійснилися... Я спокійний і душа моя не затьмарена неправдою... Не йшов і не піду на спокуси ворога... Ніколи й ніде не зраджу своїх батьків, ні друзів, ні царів, ні цариць Селевкідів. Всюди ітиму з ними плече в плече, даруючи велику мужність і хоробрість, і честь... Державні таємниці триматиму за зубами... І не шукатиму віддяки, говоритиму тільки те, на що маю право говорити, бо не все сказане може бути вірно почутим... Клянуся богом Осирісом у переддень його щорічного воскресіння... Клянуся.

- Клянуся, - повторив останнє слово присяги Демосфен.

Верховний жрець звелів Демосфенові встати з колін, зняти з очей пов'язь і, змастивши білою рідиною пучку вказівного пальця його правої руки, надколов голкою. На пучці виступила краплинка крові. Жрець струсив її на папірус, на якому був текст прочитаної присяги, й розмазав кров під текстом.

Присутні щиро й радісно привітали Демосфена з присягою. Начальник охорони приніс свіжоспечені пшеничні коржі, помаранчі та вино з пальмового соку й меду. Наповнив срібні келихи.

- Поскільки маємо обмежений час, - сказав Протей, тримаючи у руці келих, - а присяга не буде повною без жертвоприношення, то ми просимо верховного жерця, свідка бога Осиріса, дозволити нашому високоповажному управителю Царської Канцелярії Маркусу зробити це пізніше, наприклад, завтра.

- Просимо... Просимо, - заговорили присутні.

Жрець випив вино й порожній келих поставив на стіл. Начальник охорони знову наповнив його вином.

- Немає більшого щастя задля якого людина народжується, як чесно служити богам, - сказав жрець, піднімаючи повний келих. - Храмові жертовники не можуть бути порожніми, бо все, що порожнє, не дає плоду. Вони не будуть порожніми...

- Не будуть, ні, - переконливо промовив Маркус. - Завтра при свідках покладу на жертовник найкрупнішу вівцю з власної отари.

- Схвалюю, - погодився жрець.

Протей попросив Демосфена вийти з ним до іншої кімнати на окрему розмову. Він давав настанови, радив де та з ким зустрітися в Олександрії, що вивідати та яким способом повідомляти його. Під кінець розмови сказав:

- Думаю, що все мною сказане зрозумів і запам'ятав. Повторювати не буду. Раджу сьогодні виїхати й догнати караван. Там матимеш міцного верблюда й сідло з парасолькою. То як?

- Їду сьогодні.

- Отже віднині тримай рот закритим, а очі відкритими.

 

Вороний, баский кінь, обвішаний бурдюками з водою та шкіряними клумаками з дорожнім приладдям, біг легким клусом. Поспішати не було потреби. За дві доби караван далеко не відійде.

В роки воєн Демосфенові доводилося не раз супроводжувати каравани, їздити на верблюдах, дихати гарячим піском, вдивлятися в спекотливу далину, де крайнеба на срібних качелях гойдаються міражі, й думати: чи буде край оцій марудній подорожі? Вже тоді не вподобав верблюжу їзду. Спогад про неї завжди навіює нудьгу, малює непривітну картину: безжальна денна спекота, громовий рев утомлених в'ючних тварин, хмари піску, монотонне гойдання верблюжих горбів і невтоленна спрага.

Демосфен добре знає караванний шлях. Він тягнеться від далекого нагір'я Середньої Азії до берегів Середземного моря й пролягає вподовж берегів річок та озер, де тваринам удосталь паші, а караванникам блаженний відпочинок у затінку розкішних дерев.

Іноді на каравани нападають розбійники і грабують їх. Особливо небезпечно в горах, де шлях іде гірськими ущелинами. Тому їхати одинцем мало хто наважується.

Подорожні пристають до караванів, які мають озброєну сторожу, або гуртуються в загони, найнявши охорону.

Можна їхати й навпростець, але тоді доводиться вплав долати кілька широких і глибоких річок, багнистих низин та яруг. Норовистим, нав'юченим товарами вайлуватим двогорбим верблюдам такої дороги не подолати, а кінь може, якщо він кінь, а не віслюк.

Кілька років тому цар вів війну з войовничими племенами з моря. У бою ряди антіохівських вояків поріділи й назрівала повна поразка. Тоді раптово появився Демосфен зі своєю кіннотою, натиснув на ворога й поверг його в прах.

Після бою він ризикнув повести своїх вершників додому найкоротшою дорогою, навпростець, якою ще ніхто не проходив.

Коні без особливих пригод подолали болота й річкові плеса й вони появилися в столиці майже на два місяці раніше тих, хто поїхав окружним шляхом. За мудрість і винахідливість, мужність і відданість, цар Антіох нагородив його лошам від найкращої царської кобили Зірі. Цар сам повів у свою стайню й сказав:

- Оце білоноге лоша дарую тобі за мужність і воєнну кмітливість. Ти любиш коней, зроби з нього собі вірного помічника.

Нагорода конем у державі була найвищою. Про таку нагороду воєначальники могли тільки мріяти. Кінь вважався предтечею багатства й успіху. За добре вишколеного бойового коня платили золотом або віддавали стадо худоби, або велику отару овець.

При стайні цар тримав конярів, які відмінно знали свого справу. Вирощені ними коні далеко славились, їх успішно продавали на ринках Греції, Риму, Карфагену тощо. Коням, які на іподромах у перегонних змаганнях здобували перші місця, зводили пам'ятники, а поети присвячували їм хвалебні мадригали. Царі, вітаючи один одного, писали: "Бажаю здоров'я вам, вашій мудрій родині та вашим гарним коням".

Побутувала розповідь про перського царя Кірі, який над усе любив свого коня. Коли кінь, долаючи плавом річку Діалу, втопився, цар, шаленіючи в люті, наказав сатрапам знищити Діалу. Було пригнано тисячі рабів, вони прорили багато каналів для відведення води в пустелю, після чого річка перестала існувати.*

[* Древні автори свідчать, що потрібно було багато століть допоки піски замулили канали й Діала повернулася в своє природне русло.]

 

Демосфен дав лошатові кличку Кірі. Антіохові така кличка не сподобалася, він сказав:

- Кінь царя Кірі утопився, то й твій утопиться. Краще клич Буцефалом, як коня Олександра Великого. Олександр не менше любив свого коня, ніж цар. Дякуючи Буцефалу він вигравав битви й залишався в живих. Його кінь не втопився - упав у битві на березі річки Джелом. Олександр поставив йому коштовний пам'ятник і на місці, де відбувся бій, заснував місто й назвав Буцефалом.

Одначе Антіохова розповідь про коня великого полководця не переконала Демосфена. Він продовжував кликати лоша кличкою Кірі. Сам його годував. напував, тренував... Лоша звикло до свого господаря, безпомильно й швидко пізнавало його голос, росло міцним і витривалим. Незабаром з лошати виріс гарний, у білих панчохах, вороний кінь. Іноді на самоті Демосфен виливав йому свою душу, ділився думками.

Ось і зараз, погладжуючи гриваня, він подумки говорить: "Кірі, тобі рівного коня немає. І прив'язався я до тебе, як цуцик до царської колісниці. З тобою мені не страшно, знаю, не підведеш... Звісно, прославити тебе, як Олександр Буцефала, не зможу, пам'ятника не зведу й місто на твою честь не побудую, але обіцяю: завжди матимеш запашне, м'яке сіно, ячмінь, воду, взимку теплу стайню, а літом - прохолодну. Пам'ятаєш той день, коли я вперше тебе всідлав? О, що тоді було!.. Що було!.. Ти ставав диби, стрілою мчав рівниною, настирно бив копитами землю, гицав аж доки я не впав. Тоді ти зупинився й втупив у мене великі очі:

- Демосфене, що сталося? Ти впав?

- Упав, бо ти дуже гицав.

- Знову сядеш у сідло?

- Сяду... Кірі, коли б ти говорив, то сказав би: Демосфене, поїхали навпростець, так ближче й час заощадимо. А я б сказав: Поїхали!

Кінь заіржав і вимчав на пологий пагорб. У низині - річка. Звідки? Річки не перетинають караванний шлях. Звідки взялася? Що за мара?..

Демосфен роззирнувся, побачив широкий краєвид і зрозумів, що давно вже звернув з караванного шляху і їде навпростець.

День їзди дався взнаки, відчувалася втома, хотілося відпочити. Він спішився на березі річки, звільнив коня від клумаків, розсідлав і пустив пастися. Кірі не путав, знав, що далеко не піде й на перший оклик озоветься. Під розлогим берегом розстелив свого малиново-узорного плаща й сів на нього спиною до стовбура. Чомусь саме тепер у пам'яті сплив епізод з давнього воєнного походу...