Життєва наповненість слова

Серед семи десятків книг Миколи Братана визернюється найновіша - із заземленою назвою "Семенівське шосе". Вона писалася більше півстоліття. Часовий діапазон віршів - 1951-2007 рр. І яких тільки тем, настроїв, мотивів, почуттів не було на цій творчій дорозі. Вони сьогодні фокусуються, узагальнюються до сокровенного, найріднішого: любові до рідної землі, частиною якої є неозорий степ, селянської долі, чуття народу, жінки, нашої драматичної й трагічної історії. Тут же осмислюється авторська позиція у цьому процесі. Попри всі негаразди і перипетії у "Семенівському шосе" пріоритетною є оптимістична концепція. Автор це стверджує не рекламними закликами, що часто стрічаються у подібних поезіях, а виваженим добірним словом, образними знахідками, котрі ніде не вичитаєш, тільки можна побачити у тому ж запиленому степові, у спраглій рослині, на змарнілих селянських обличчях. І відсутня тут якась вишукана естетизація, це швидше багатство земного і життєвого вияву, що реалізується у слові.
І тоді сонячний світ стає соняшниковим світом і цвіте ліричному героєві не тільки у рідній Семенівці, а масштабно-географічно розсоняшниковується, збагачуючи його і людей радістю, надією і добрими почуттями. Навіть цей цвіт-світ бачиться у серпні ("Серпневі марева"). Розгорнутою метафорою у збірці постає образ жайворонка, цієї маленької, але напрочуд одухотвореної пташки, яка стала своєрідним символом степу у творчості М.Братана. І коли майже безальтернативний науково-технічний поступ вклинюється у природу, то персонажі - трактористи зі своїх машин вдивляються у жайвора, вболівають за нього - хазяїна неба і степу.
Дотичною до цього постає проблема одвічного трудівника поля - коня, який вже "приходить, як задавнений спів". Або вола, що дивом дослуховує гуркіт тракторів. Це не просто ностальгічний мотив - це спроба осмислення минулого, щоб стверджувати теперішнє законами добра і краси. Звідси поетичного обґрунтування набуває образ кам'яної жінки ("Скіфська баба") - без якої не було б Афродіт. І тому оновлено, навіть утилітарно сприймається реципієнтом вірш "Старий колодязь" - з нього п'ють воду, і плинний вік не є завадою. А вже самітня батьківська оселя породжує нерозрадний сум.
На нашу думку автор композиційно уклав збірку так, щоб відчувалася психологічна рівновага, гармонія життя. Тому мінорне чергується з приземленим пафосом, юначий запал із мудрістю 90-річного чабана, який читає Псалтир, воєнні лихоліття і сучасна політична динаміка. За всім цим - Україна. Сув'язний образ, який веде до неї, - багато стежинок, котрі народили Семенівський битий гостинець, по якому пройшов та іде родовід степовиків. Він множинно інтерпретується поетом - і змальовуються прості трударі, що мають високу внутрішню культуру, що знають правду хліба (у збірці представлений однойменний вінок сонетів), що захищали і відвойовували рідну землю. У поезії "Ціною незміренною" художньо-образна констатація - смерть авторового дядька під час війни у Карпатах. І хто може точно констатувати подібні трагедії родоводу. Звідси порушувана поетом морально-етична проблематика набуває особливої актуальності, свідчення цього - вірш "Поминальний день", з якого можна робити діагностичний висновок, що безпам'ятство - характерна ознака деградації людини. Слово митця стає альтернативою цьому. У вибраних поезіях Миколи Братана, котрий дійшов свого "зросту і сили", наявні твори, у яких по-філософськи осмислюється сенс життя, їхня тональна настроєність мудро-обнадійлива. У поета:
Для праці й лету день крізь день,
Як диво бруньки яблуневої,
Є виквіт слова для людей.
Так натхненно верстається поетом рідне саманівське-семенівське шосе.
P.S.
Підготовка до видання вибраних творів - це завжди бентежний, непростий процес. Адже відібрати найдовершеніші - справа складна і відповідальна.
Коли дана книга була уже зверстана, автор додав ще кілька віршів: "З-під бузкового цвіту", "Трофейна машина", "Дід за хатою косу клепле...", які значно підсилили художній рівень книги. З його скарбниці, певне, є що додавати. Тема родової землі для поета воістину невичерпна.

Василь Загороднюк,
поет, кандидат філологічних наук

СОНЯШНИКОВИЙ СВІТ

Із матерніх добрих рук, що в поле мене вели,
З блакитної чаші дня за даллю змайнулих літ
Явилося диво з див, як соняшники цвіли,
Як вперше мені крізь них відкрився цей білий світ.

Те літечко з-поміж літ не вмеркне, покіль живу,
В останній, меженний час вітатиму ту ясень,
Де сам я, мов ніжний квіт, між соняшників пливу
З-під матерніх смаглих рук в безмежно розлогий день.

У зміні ночей і днів, у плинності літ і зим
Стежки заплелись в шляхи, простерті на сотні гін.
І я пізнавав життя між сонячності й грози.
І відав я гіркість втрат... І веснам складав я гімн...

Отак на землі живу, як люди навкіл живуть,
У славі не возгорджусь, не спопелить хула.
Стежина веде в поля, де соняшники цвітуть, -
Цей світ мені через них мати передала.

РОДОВА ЗЕМЛЯ

По тобі Дніпро могутньо плине,
І до тебе горнуться моря,
Золота південна Україно,
Легендарна Тавріє моя.

Зроду-віку в сув'язях з тобою
Був і є, і буду, поки світ.
Ти ж мені землею родовою
Стала, як від батька заповіт.

Чи в зазим'ї, чи в спекотнім літі -
Все в тобі до денечка пройма.
Не скажу, що ти найкраща в світі,
А проте - любішої нема.

Ніби й не прихильник сентиментів,
Почуттів своїх не потаю:
В гостях на Зеленім континенті
Я згадав Саманівку мою.

Всяк свою вподоблює природу,
А мене чарує з юних літ,
Як в принаді Чапельського поду
Клекотить пташиний переліт.

Як тече (минувшину згадаю)
Споришем лямована соша
З дальнього прапрадідного краю
Все туди ж таки - до Сиваша.

Ще ж ми родом не перевелися,
Ще ж любов до материзни є.
Де б не був - а нею освятися,
В ній життя вкорінено твоє.

Гончара немарне полонила
Ця просторінь, люба змалоліт,
Де й моя зарита пуповина
Не затим, щоб я забув свій рід.

2004

У ДОРОЗІ ДО ВАС

Хліборобська рідня, степові мої люди!
Ці привітні слова я не з дому припас -
Серед поля вдихнув з вітровієм у груди,
Виткав пісню із них у дорозі до вас.

Кілометри мигтять... Скільки їх поміж нами?
Не спитаю про це у натруджених трас.
Таж отак промайнуть і літа за літами,
А куди ж я лечу? Я - в дорозі до вас.

Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас.
Осягну його дух, і могутність, і вроду
Не в кубельці м'якім - у дорозі до вас.

Безрух, ситість душі - то спокуса дешева,
Відлітає, мов пил, сухозлотиця фраз.
Тільки діло живе й слова мудрість життєва, -
Це так само збагнув я в дорозі до вас.

Може, вчуєте вість: був такий-то... немає...
Не прошу співчуття: передчасно погас...
Ви повірте в мандрівку, яка не минає,
Без печалі скажіть: він в дорозі до нас.

1973

НАЇВНІСТЬ

Наївний жайвір, і зело наївне...
В.Коломієць

Зависнув. Крилить в захваті все вище.
Змалів - уже ледь видимий - зника.
Співа над полем і над кладовищем
Наївний трубадур степовика.

А під його крилятами в політті
І поле заспіває, прийде час,
Рясним колоссям в теплому привіті
Наївно поклоняючись до нас.

Не приховає погляд свій наївний
Окрай шляхів ромашка польова.
Лиш суховій, чи лагідний, чи гнівний,
В моїм краю наївним не бува.

1973

* * *

А з тих завійниць біле гуся
Пливе озеречком-вікном.
Над онучатами бабуся
Воркує разом із котом.

А може, й ні. З нової хати
Не ллється виспів у пітьму,-
Або ж нема над ким співати,
Або ж немає вже кому.

І замітає хуртовина
Старої пісні тихий слід,
Де заколисують дитину
І сиве слово, й сивий кіт.

1973

ЦІНОЮ НЕЗМІРЕННОЮ

Брами в двадцять перший вік прочинено.
Та двадцятий не віддаленів.
Мемуари маршалів прочитано.
Хто напише - мемуари вдів?

Ще ж болять і їм, і дітям-сиротам,
І онукам-правнукам ятрить:
Той, хто мав орати в полі й сіяти,
В тому ж полі сном довічним спить.

Добре, як святий горбок нагорнуто,
Може, трав'яніє переліг.
Вік прожив - а непозбутнє горе те
Занімить в душі своїй не зміг.

Перейду воєнними дорогами
В ближній а чи дальній стороні.
Чи не легкома про Перемогу ми
Пишем барабанисті пісні?

Долинає, доринає здалеку:
Як йому хотілось в битві жить! -
Мойому улюбленому дядькові,
Що в карпатській безвісті лежить.

Незміренні жертви, ціну скласти їм
Я не міг, - солдатоньку, прости, -
Як веснянкуватим першокласником
Карбував тобі на фронт листи,

І стоїть, стоїть, забутий буслами,
В несвятoшнім спогаді моїм
Пам'ятник недоленьці бабусиній -
Родовий осиротілий дім.

І горенять наслідки з причинами
Через далеч відлетілих літ.
Мемуари маршалів прочитані...
Обірвавсь навіки дядьків рід...

2004

ПОЯВА КОНЯ

Вкритий пилом і тупотом
незрадливих копит,
Кінь приходить, натомлений,
до залізних воріт.
Ні вудил, ні сідла на нім -
тільки грива спада,
Тільки очі стуманені
для німих сповідань...
Скільки простору зміряно
там, у стумі століть,
Скільки пізнано, звідано -
все те погляд таїть.
Не забув нічогісінько,
все зберіг-увібрав
І від племені скіфського,
й від будьоннівських лав.
Він приходить не з виставки,
не з картинних бігів -
З несходимої відстані відлетілих віків,
Із непам'яті й спомину, врівні -
з ночі і дня.
Хай ніхто за воротами не стрічає коня,
Хай машини вишугують,
пил за ними услід,
Хай нам скажуть, що й згадувать
кониченька не слід,
Але що йому, сивому від шляхів-порохів,
Він приходить нестрінутий,
як задавнений спів.
І стоїть і чекає він серед ночі і дня
На незнаного вершника, що шукає коня.

1982

* * *

Щурі кружляють в тиші вечоровій,
Хмарини сходять зі своїх орбіт,
І сонце на погоду, як і вчора.
Спокійно полишає небозвід.

І присмерк, ніби кінь, порвавши пута,
Мчить навпростець по ріллях, по стерні.
Прислухайтесь - і зможете почути,
Як гупотять копита в далині...

Тут спогад, наче ґедзя, не відгониш,
Тут мрія заявляється - не клич.
Ступає полем подумів босоніж
Пошлюблена завітним словом ніч...

1970

СКІФСЬКА БАБА

В сніговицю, у мряку і в спеку,
Склавши руки, як звично жінки,
На кургані стоїть серед степу,
Виглядає минулі віки.

Надовкола - поля чорноскибі.
Креслять вись літаки без кінця.
Крізь тумани насняться їй скіфи
І рішуча правиця творця.

Хай говорять: потвора, незграба, -
Так мистецтво приходило в світ!
І, можливо, причетна ця баба
До ясної краси Афродіт.

ВІДТАЄ ЗЕМЛЯ

А природа бере своє:
Відтає земля, відтає...

Тепловійних днів благодать.
Це б до милої завітать.

Не біда, що тепер в полях
Не можливо верстати шлях,-

Сто доріг пройду навесні,
Тільки б стрілася ти мені,

Як у мріях, щоб - назавжди,
Без розлуки і без біди.

Відтає земля, відтає...
Як там - серце твоє?

1960

СВЯТО РІЛЛІ

Блакить на жайворовому крилі
І жайвориний спів над тракторами
В безмежжі степової панорами
Понад Дніпром простертої землі.

В сподіванім осяянні й теплі
Парує поле, всіяне граками.
Заволодів чуттями і думками
Святковий день озернення ріллі.

Прийшла пора у гони вирушать,
В буденні світ освячувать розлогий,
Пора - життя житами утверждать.

В загінці спивши доброї тривоги,
Пора, немов щасливої дороги,
Щасливого засіву побажать.

1970

СТАРИЙ КОЛОДЯЗЬ

З'єднавши віссю небо із землею,
Щорана прокидався барабан.
По колу, уперезана шлеєю,
Обозна шкапа дибала ряба.

Мережились на ребрах і на крупі
Від батогів роззмієні сліди.
Пірнали й виринали в темнім зрубі
Соснові кадки, п'яні од води.

Діжки пили глибинну ту водицю,
Ковтали відра в сквар навперебій.
Тож барабан повинен був крутиться,
Тож не давали спочиву Рябій.

Із веснами борюкалися зими.
Село на силі кріпло, мов дитя.
Двигун загув, розливши дух бензину,
Заклекотів підземно водотяг...

Я б зголосився: про минуле - годі!
Та як, скажіть, його я обмину,
Коли сплива в травневім небогоні
Біля толоки пам'ятник йому:

Дрімає перехняблений, забутий,
Отой, колись рипучий, барабан,
І чує в сні, як, розірвавши пута,
До нього шкапа дибає ряба.

Він знову в небі крутиться святково
Для тих колишніх, глиняних осель.
І шкапа вершить життєствердне коло.
І хлопчик воду матері несе.

1982

З КАХОВКИ РОДОМ

Бамівцеві-земляку

В грудневу ніч, гуторячи, проходим
Поміж струнких засніжених ялин.
Промовив ти: "А я з Каховки родом,
Отож передавайте їй уклін".
Над берегом заімленої Лени,
Де шурхотить поземок, мов курай,
Ми в літо заринаємо південне,
В родинний наш благословенний край.
...Буденний день ставав для мене святом.
Зарані повним радості й добра,
Коли дідусь, бувало, а чи тато
Мене в Каховку брали до Дніпра.
Ми виїжджали вдосвіта волами
І приїжджали в сяєво гучне,
Де на Дніпрі кричали пароплави,
Чаруючи вразливого мене.
Вони пливли, розвирувавши воду,
А я дивився жадібно услід.
Я не забув і досі ту підводу,
Що їхав нею у широкий світ.
Шляхи мені прослалися безмір'ям,
Спасибі літакам і поїздам.
Та після всіх мандрівок птахом з вирію
Я повертаю до свого гнізда.
Дніпро-Славутич - благодатна водо,
Тобою спраглу душу напоїв.
Де б не бував, - "А я з Каховки родом", -
Скажу, як ти, між ленських берегів.

ПРИСНИЛАСЯ ХАТА

Приснилася хата - ні батька, ні матері.
Душа защеміла - уже ж це не сон.
Додому приїду, кого обніматиму,
Хіба що жоржини край тихих вікон.

Не вперше відлунять боління неприспані,
Розлуку сприймаю, змиритися ж - ні.
Святими для мене були твої присуди
За всі мої злети й падіння земні.

Стою і німую під сивою вишнею,
У стінах саманних пізнав я життя.
Тобі, що була нам опорою вічності,
Без батька, без матері - шлях в небуття.

СІНО

З побачення опівночі
Бреду, як мана, додому.
Цвіркун на одненькій ноті
Мелодію тче відому,

Де соняшники росисті
Схиляються на стежину,
Де я свої думи чисті
Несу луговому сіну.

Пірнаю кошлатим чубом
У пахощі різнотрав'я...
Донині згадати любо,
Як солодко засинав я.

До самих повік зірниця
Спускалася ваговито...
А що у сімнадцять сниться -
Верніться самі в те літо.

1958

ПЕЧАЛЬ

Польові дороги - як розтоки.
В білий світ навсебіч - там і тут...
Край дороги сонях одинокий,
І на нім сидить сорокопуд.

Доцвітає тихе надвечір'я,
Замовкають цокоти підвід,
І хмаринок спопеліле пір'я
Осипа гарячий небозвід.

Скирти, розгубивши позолоту,
Запливають в потемнілу даль.
Земляки вертають із роботи
І несуть в очах якусь печаль...

От і вся як є пригода, власне,
І давно й недавно це було.
В клопотах непевних тогочасних
Снило перемінами село.

Це тоді, не жалуючи музу,
Спішно за маститими услід
Я писав пісні про кукурудзу,
Що була емблемою тих літ.

А відтак через шумливі роки
В серці ніс, неначе вам на суд:
Край дороги сонях одинокий,
І на нім сидить сорокопуд.

Скирти, розгубивши позолоту,
Запливають у вечірню даль.
По земних обвітрених широтах
Я ношу, як совість, ту печаль.

1966

СЕМЕНІВСЬКЕ ШОСЕ

Стелилась тут баюриста ґрунтівка,
Яку верстали коні і воли.
У бездоріжжя - мучилися ж стільки -
Шофери емтеесівські кляли.

Я відав теж, як загрузали авта,
Коли земля розгасне повесні.
Півторатонку, мушу вам сказати,
Доводилось штовхати і мені.

Той клопіт мій забути можна б досі,
Як я, хлоп'я, мотора виручав.
А батько мій стократ по цій дорозі
В близькі й далекі рейси вирушав.

Коли було - не пригадаю точно,
Але не в помаранчеві літа
Вдягла вона асфальтову сорочку,
Доріженька, по суті ж бо, свята.

Її минуле не судімо строго,
Поміж земних доріг така одна.
Веде мене до отчого порога
Не автобан, а скромниця - вона.

На ній згадаю радощі колишні
І потамую нинішні жалі.
Таж батьків МАЗ в полях не будить тиші,
Родинні не воркочуть "Жигулі".

А я не вірю. Я шукаю сліду,
Що замели минулих літ вітри.
І він мені воскресне, як приїду,
Бодай і з-під асфальтної кори.

Свята святих живе в душі нетлінно,
В запомин відкотилося не все.
Через моє життя струмує, плине
Дорога ця - Семенівське шосе.

2007

ВАМ ПРИВІТ

Вітру теплого вчується повів,
Дохлюпне й не затихне луна.
Вам привіт од весняного поля,
Де заклично бринить борозна.

Суєту забувайте і зваду,
Все мине - і образи, й жалі.
Вам привіт од весняного саду,
Що надії гойда на крилі.

Сонце, хмари летючої трепет -
Здаленіла, за обрій зника.
Вам привіт од весняного неба,
І від жайвора, й від літака.

Генде снігу останнього лахи
Дотлівають, щезають в ярах.
Вам привіт од весняного шляху,
Що мандрівкою звіку пропах.

Скільки зваби, і зваги, і сенсу
В цьому світі розбурканім є!
Вам привіт од весняного серця.
Ви вгадали: це серце моє.

1982

* * *

Сніг у квітні. Теплий і лапатий,
Невагомий, наче уві сні,
На сади, яким би зацвітати,
Пелюстки, як білий сніг, роняти,
А вони дрімають в голизні.
Сніг у квітні. Не прощай, а - здрастуй.
Щось весни і натяку нема.
Щось тепло не зважується в наступ...
...Зелені бракує для контрасту,
Щоб повірить: квітень - не зима.

1982

СТЕП І ТРОНКА

Вибігає стежка з крутояру
Між сухе щетиння кураю,
Де безлітній дід пасе отару
Понад самим яром, по краю.

Сивий-сивий... Серцеві добріти,
Запалившись од його сивин.
Не відповідає на "добридень",
Лиш киває мовчки на уклін.

Може, нагадав йому онука -
А котрого? Звідки? Як ім'я?..
Дідові робота - не принука,
Бо отара - то його сім'я.

Доживає віку при артілі,
Ходить, де ходили і сини -
Ув одному танку спопелілі
Чорнобриві браття-чабани...

Дух солодкий скошеного жита.
Паркота - вихмарює гроза...
Степ і тронка. Та цупка ожина.
Та стареча дідова сльоза.

ІНШІ ЗУСТРІЧАЛИСЬ...

Інші зустрічались до світанку,
Ми з тобою тільки до півночі.
І коли прощались - наостанку
Завжди я дививсь тобі ув очі.

Ти мій погляд, люба, розуміла?
В нім і трохи не було докору.
Я тобі лиш натякав несміло:
Розлучитись доведеться скоро...

Зараз, мабуть, згадуєш минуле,
Як прощались ми на полустанку...
Може, нині також ти збагнула:
Краще б зустрічатися до ранку.

1954

* * *

Біля ґанку - прив'ялий хміль,
Сядеш в затінку - тінь нагріта.
Натомившись од веремій,
Приїжджаю сюди щоліта.
Надихнути мене зумій,
Хато батьківська, сонцем крита!
Вийся, хмелику, хмелю мій,
А ще ж брага життя не спита.

1972

* * *

Поміж бетонів небосяжних
Наснилось житечко мені,
Що від Дніпра до Присивашшя
Шумить в отецькій стороні.

Тобі, либонь, таке не сниться,
Хоч би з причини отії,
Що вже не жито, а пшениця
Таврійські зшумлює краї.

Воно й мені про це відомо,
Одначе всупереч знавцям -
Шуміло жито над бетоном,
Аж млілось хмарам і зіркам!

Мені ві сні бриніло слово,
Зерном пропахчений мотив.
Душа святилась колосково
У високостях рідних нив.

Живого сну жива бентега
Спокою й нині не дає,
Хоч не п'янить тебе, колего,
Те жито - марення моє.

У заклопотанні державнім
Скрипить глухе твоє перо,
Забувши істину днедавню,
Що жито сниться на добро.

1984

ГУСИ НАД СЕЛОМ

Над вечірнім селом попід сизими хмарами
Гуси у вирій летять.
Як летіли в віках їхні предки.
Як летіли, коли ще мій дід будував тут оселю
І садив дерева (що й донині ростуть),
Як летіли, коли я лежав ще в колисці,
Як летіли, коли ми по стежині городами йшли,
Пам'ятаєш?..
Летять!
Ми вертаємо з сином із осіннього поля,
Що маляті розкрив я, неначе буквар.
Щасливого лету вам, гуси-гусенята!
Вами небо з землею любиться
І любитиметься довіку,
Коли й я відлечу в той вирій,
Звідкіля вже нема повороту.
Ви ж летіть і назад прилітайте,
Хай ваш клич у бентезі буде слухати хтось,
Що на мене схожий,
Чи й не схожий - аби лиш слухав,
Не збайдужений і не зглухлий
До ледь чутного шерхоту ваших крил
Над вечірнім моїм селом попід сизими хмарами.

А ТИ ЛЮБИ

Пролопотіло літо в ірій
Над запечаленням дібров.
А ти люби. І вір, і віруй
В неузвичаєну любов.

Нема ні колії, ні сліду,
А десь там - ти, а десь тут - я.
Усе життя до тебе їду,
Скажи, де станція твоя?!

Шляхи гуркочуть за шляхами,
Та я ще тиші не забаг.
Телеграфуй мені птахами
По придорожніх проводах!..

1973

ДІД ГУЗЕНКО

Підосіння трава-отава,
При ярку червоніє глід.
Дід Гузенко пасе отару,
А йому - дев'яносто літ.

Борода його - сива-сива,
Але гострий незвично зір.
Не якесь там розхоже чтиво -
Ненастанно чита Псалтир.

Вівці плинуть, як хвиля сонна,
Він за ними, як тінь, услід...
Хто в селі - запитать резонно -
Нині має до сотні літ?

Підосіння трава-отава,
Та немає кому скубти.
Де ходила колись отара -
Голо-голо, хоч покоти...

Інші дні і не ті звичаї,
Але ж той неокраїй шир.
Дід Гузенко, хто прочитає
На могилі його Псалтир?

2004

* * *

Полями - вихорці. Як хлопчики - навзаводи.
Помчали. Генде, ген… Вже з обрієм злились.
Я зовсім не хотів цим самим вас заставити
Вертатися притьмом в одвихрене "колись".

Того ж бо, що було, не повторити ниньки.
Не скажеш в дивині, як вихор устає,
Що то сама земля підводиться навшпиньки
І руку небесам оспрагло подає.

* * *

Висвистують, як в полі орачі,
Шпаки в галуззі на світанку рано.
А небо, змите росами вночі,
Блакиттю засіяло первозданно

І так-то над землею нависа,
Голубить зір і рільнику, й поету, -
Здається, то не просто небеса,
А міст безкраїй обігнув планету.

І вись бринить від грімкотливих лун,
Як сонечко встає на тому мості
І на землі, радіючи теплу,
Пташки у парі дружно гнізда мостять.

1962

НА ПЕРОНІ

Відлітали гуси в теплий край,
Я тебе просив: "Не забувай".

Та над нами просурмив горніст,
Сумно впав під ноги жовтий лист, -

Чи в розлуці ждатимеш, чи ні,
Так і не сказала ти мені.

Полетіли квіти у вагон,
Сколихнувся і поплив перон...

Починався в посвисті вітрів
Нескінченний лік солдатських днів.

...Ми давно не друзі вже, гай-гай.
Відлітають гуси в теплий край.

1956

УСЕ ЖИТТЯ, ПО СУТІ, - ШКОЛА

Не на палац - на хату схожа,
Якою, власне, і була,
Я не згадать її не можу -
Вона у світ мене вела.

І не забуть мені довіку.
Неначе знаки пам'ятні,
В тій школі глиняну долівку
І простір поля у вікні.

А на стіні - вчитає кожен,
Хто й букваря ще не здолав,
Наш Гімн, який солдат-художник
Живим вогнем "надрукував".

По чорній дошці крейда стука,
А нам, хоч ми і малюки,
Вчувалась музика стозвука,
Яка на фронт зове полки.

Ні, це не просто спомин, друже,
Про те, що сплинуло давно.
Життя і школа в наших душах
Водно зливаються, водно.

За літом літо думу дума,
Карби лишає часолет.
Біля портрета Кожедуба
Висить Гагарінський портрет.

До горизонту попід хмари
Прослалась перша борозна, -
О, хто із нас тоді не марив
Тобою, диво-цілина.

І я посвідчую: небавом
Мені стрічалися-таки
І в Казахстані, і на БАМі
Твої меткі випускники.

Іще буйнують наші луки,
Та як нестримно плине час.
Мої ровесники - онуків
Проводять ревно в перший клас.

Ну що ж, хлоп'я з русявим чубом,
Збагнути світ прийшла пора.
Тебе у даль вестимуть любо
Повпреди світла і добра.

Тобі палац відкрився нині -
Як дар життя, його сприйми.
В музеї вгледиш на світлині
Хатину ту, де вчились ми.

За нею, звісно, ми не плачем.
Та знаєм істину одну,
Що поміж нею і палацом
Напружив час живу струну.

Рости, зринай у високості.
Впивайся обширом земним.
Життя і школа - як це просто
І як непросто разом з тим.

За видноколом видноколо.
Допоки серце б'ється - йди.
Усе життя, по суті, - школа,
Й легкого іспиту не жди.

2004

ЛЮТНЕВІ ВІКНА

Лютневі вікна, є така пора
У хліборобських зимах неспокійних,
Коли між днів стулених та завійних
Теплом як стій повіє з-за Дніпра.

Сніги примерхнуть. Згони потечуть.
Дихнуть весняним духом чорноріллі,
І вже рільник, що знається на ділі,
Не згає часу - вікна в степ зовуть.

Притьмом ячмінь посіє чи овес,
То не біда, що знов задубне нива.
Лютневих вікон ждем, неначе дива,
Хто - рік, хто - два, а хто і - вік увесь...

Нехай життя, яким живу я нині,
Нагадує зазим'я хуртовинні,
Та серце не зневірилось моє:
У нього теж лютневі вікна є.

1987

ГЕЙ, У ПОЛІ...

Гей, у полі нерозмеженім
Світанкової пори
Жвавим почерком мережаним
Розписались трактори!

Щедро в очі сонце бризкає,
Аж сміється борозна...
Молодою трактористкою
На поля прийшла весна.

1960

І ДОРОГИ ЖУРЯТЬСЯ В БІЛИЙ СВІТ

Оселився батько мій за городами,
Де бетон затінюють деревця.
Груди не обтяжені нагородами,
Серце перетруджене до кінця...

На віки моторами був засватаний
З тої комнезамської ще пори.
Тож і просигналили нині татові
В рейс, що без повернення, шофери...

Діти, внуки, правнуки... Сльози-жалощі.
І дороги журяться в білий світ.
Заніміла в синяві пісня жайвора.
Заімлився в маревах небозвід.

Що без роду-прароду в світі значимо?
Де ви, наші корені, де гілки?
Ми ж таки з-під щебету ластів'ячого, -
Чом же нам сьогодні він прегіркий?..

Скорбним крепом вересень оторочено.
Зірка над могилою. Чорний міт.
А довкола степ лежить осирочено.
Полем - жито в прорості - заповіт.

Хліб насущний був йому нагородою
За труди, за клопоти день крізь день...
Що ж то залишається нині родові?
Де ви, наші корені, віти - де?..

У ВЕЧІРНЬОМУ ПОЛІ

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Людські радощі й болі.

Це долина моя,
Поки світ, не зречуся.
В ній для когось і я
У дорозі свічуся.

Плину в рідні краї,
Забувать їх не смію.
Може, муки свої
У мандрівці розвію.

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Ваші радощі й болі.

Я не цар, я не Бог -
Я звичайна людина,
Поміж ваших тривог -
Вогняна крапелина.

Пропливають вогні
У вечірньому полі.
В них відлунять мені
Людські радощі й болі.

БАЛАДА ПРО ІСТОРИКА

Він брав указку лівою рукою,-
Правиця там, над Волгою-рікою, -
Але значив безхибно й твердо він
Дорогу з Сталінграда на Берлін.

Можливо, я з колег когось повторюю,
Та це було, ровесники мої:
Читав у сорок шостім нам історію
Учитель добрий, що творив її.

Я потім сам учивсь на педагога,
Я потім сам історію читав.
Але такого чару, як у нього,
Зізнатись мушу, Бог мені не дав.

Він міг радіти з нами і журиться.
Вчуваю й нині докір той смутний:
- Поставлю у щоденник одиницю,
Так що ж ти скажеш матері своїй?

А в мами дома - малолітні сироти,
А мамі в полі - і орати, й сіяти.
Хіба їй можна горя завдавать?
Ти мусив хронологію здолать.

Ми научались не за страх - за совість.
Була, однак, життя не довга повість
В учителя мого, фронтовика, -
Чи ж то земля тепер йому легка?..

Звичайним був і водночас - великим.
Учителем він став несамохіть.
Але таки зумів у нас навіки
Зерно добра і світла заронить.

Струмить через літа і крізь марноти
Глибока синь його привітних віч.
Запам'ятайте, юні патріоти:
Історія - цілком предметна річ.

1978

ЗАСУМУВАЛИ БДЖОЛИ НА ЛЬОТКАХ

Пам'яті Віктора Щербини

Згаса нектар невипитий в квітках,
На пасіці - відречено безлітно.
Лиш не тому, що відринає літо,
Засумували бджоли на льотках.

Ще в сонцем щедро пражених полях
Удосталь золотого медоцвіту.
Та пасічнику з того не радіти -
Учора біля вуликів - зачах...

А як же по-хазяйськи він ходив
Ось там і тут, в бджолинім перегуді,
І дух степів спивали ревно груди,
Як в давні дні снажливо молодим.

Загіркли бджолам сонячні меди -
Утрату відчувають, як і люди.

2004

З'ЇЖДЖАЄТЬСЯ РІДНЯ...

Зустрітися не виберемо дня.
І тільки як проб'є сумна година -
З'їжджається на похорон рідня,
У горі одностайна і єдина.

Прощаємось. Не стримуємо сліз.
Бракує слів. І не безмірні сили...
Остання путь... Останній перевіз...
Сестрице, брате!.. Як ми помарніли!..

2002

БАЛАДА ПРО ПЛУГ

Нашим пращурам далеким
плуг упав на землю з неба.
Понад степом круто крилив
з журавлями навесні -
Лемешами стали крила,
вмиті вітром березневим,
І заглибились в чорнозем
на одвічній цілині.
І підручний з борозенним
на рогах гойдали хмару,
За чепігами господар
гони гнав погожим днем,
Воякові молодому
світ повився мирним чаром,
Мечоносця у народі
нарекли плугатарем.
Поле виборознив предок,
золотим засіяв зерном.
Блискотіли проти сонця
другим сонцем лемеші.
Розпростовувався ратай
над простором чорноземним,
Новина, не знана досі,
щастям плужила в душі.
Так легенда повідає...
Тож і нині, днем весіннім,
В лемешах озвуться крила -
не вмирає дивина.
Борозенки, борозноньки
попід небом журавлиним
В степовому безбережжі,
де зродилася вона.

ЖУРНІ ІМЕНИНИ

Пам'яті Г.Г.Баранова

Всього судилось на шляхах життєвих.
Та хто ще мав поєднаність таку:
Бентега ранків першовересневих
Подвійним святом зблисла на віку.

От і ції осонценої днини,
Що голосами юними дзвінка,
Співпала журні Ваші іменини
З веселим гуком першого дзвінка.

Життя не всуціль з благодатних звершень -
Навдивовижу видалось крутим:
І гіркота полону в сорок першім,
І доля остарбайтера затим...

Та не змогло завітну мрію вбити
Ніщо лихе - ні наше, ні чуже.
Згадаю нині "Добрий ранок, діти"...
А ми ж давно не діточки уже.

Чи не запізно образ Ваш тривожу
(Вона прийшла, невідворотна мить...)
Та ж я Вас поза школою не можу
У сонмі ваших учнів уявить.

Я теж - Ваш учень, дядечку Гавриле.
Хоч римував, та знав таки й цифір.
Ви ж ревно Маяковського любили,
Хоч Лобачевський звіку - ваш кумир.

Комусь - то був, сказати б, зайвий клопіт,
А отже Вам ніколи зроду - ні:
Хто не згада в Червонім Перекопі
Уроки астрономії нічні?!

Хто усміх ваш хороший позабуде
І незлостивий добротворчий гнів.
Скількох із нас, що потім вийшли в люди,
Мій любий дядько в путь благословив.

А не було ж ніяких декларацій,
Наказів чи сухого напуття.
Була робота, невтоленна праця,
Душа була, і розум, і життя.

Сьогодні б разом з Вами порадіти,
Та день фатальний спомином опік...
Звучить невгасне - "Добрий ранок, діти".
Живе в краянах добрий чоловік.

2004

* * *

Край шляху всміхнена ромашка
І полем стежка навпростець,
І на горбочку сива пташка -
З дитячих літ моїх гінець...

І вже не вітер - теплий спомин
З-за небокраю наплива,
Як я малим
в брилі новому
Виходив з татом на жнива...

Коли комбайни запливали
У колосковий шум степів,
Я поряд з батьком за штурвалом
Стояв, як птиця, тріпотів.

Те почуття не загубилось
В бурхливім клекоті подій:
Мені земля тоді відкрилась
У життєдайності своїй.

Я зроду - віть сільського люду,
Одна негода нас лама.
Тож разом з вами перебуду
І те, що є, й чого нема.

1960

РАНОК У СЕЛІ

Зорі світанної гінці -
З-над батьківського дому.
Засперечались горобці
У листі вирізному.

На теплім розширі полів
Зачахкали мотори,
І шпак прокинувсь, полетів
В розбуджені простори.

Один за одним пронеслись
У поле мотоцикли,
Не позлітали півні з ліс -
Вони до цього звикли!

Але й того не відмінить,
Що уподобав зроду:
Селом підвода торохтить -
Везе в зажнив'я воду.

На обрій сонце вирина
Розжареним курганом…
А в житі стежечка одна,
Де нам стрічатись дaно.

1960

М'ЯТА

Дивна річ: недавно грунт прим'ятин
Під квітник в саду скородив я
І знайшов зелену парость м'яти,
Що її саджав іще хлоп'ям.

І зрадів так щиро, по-дитячи,
Наче друга стрів далеких літ.
О холодна м'ято!
Ти гарячий
Із дитинства шлеш мені привіт...

1957

ПОСПІЛИ ВИШНІ

Поспіли вишні в батьковім саду,
Горять на сонці ягід намистини,
І я в цей сад господарем іду,
Додому завітавши у гостину.
Шепоче листя, наче промовля:
Вгощайся, покуштуй живого соку.
Найчервоніші серги підставля,
Грайливо так приваблюючи око.
Але чи будуть вишні до смаку,
Збентежений я думою одною,
Коли немає в цьому вишняку
Ні деревця,
посадженого мною.

1961

* * *

І сміливості враз не стає,
Коли погляд цей стріну на мить.
О, як хочу я щастя своє
Ув очах твоїх сірих зловить!

1956

ПЕРЕВИСАННЯ ДО ВЕСНИ

Ждеш тії тепліні, не діждешся,
Як в минулі ждалося літа.
Скоро буде теплого Олекси,
А відтак - на весну поверта.

Ну, а там і Вербна, і Великдень,
Теплота без краю і кінця.
Таж намерзлись, правди діти ніде,
До весни схиляємо серця.

1994

АКАЦІЯ СКОРО ЦВІСТИМЕ

Акація скоро цвістиме...
Коханій стискаючи руку,
Юнак у задумі промовить,
Що ось уже й літо прийшло,
І як то він в серці нестиме
Гірку неминучу розлуку, -
У їхній бентежній любові
Такого ж іще не було.

Поїде далеко-далеко,
Де, мабуть, інакше і зорі
Горять на нічнім небозводі,
Пейзажів незнана краса;
В морози, в сльоту, а чи спеку
Стоятиме десь у дозорі
І буде при кожній нагоді
Коханій листівки писать.

- Ти ждатимеш, люба? - Не знаю.
- А глянь мені прямо ув очі.
Невже ти не віриш? - Мовчання,
Тривожне мовчання в одвіт.
Можливо, я все це - буває! -
Підслухав весняної ночі,
А може, згадав про кохання,
В яке вже загублено слід...
Акація скоро цвістиме.

1958