Вітаємо Вас, Гість!
Середа, 18.10.2017, 22:28
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Семенівське шосе -5

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

ВЕЧІР

Олесеві Гончару

Над морем сутінки соталися,
Чаїний вечір вечорів.
А чи багато ще зосталося
В житті таких-от вечорів:

Із пожаданнями і змогою
У повноводім плині літ
Із деревами і дорогою.
Котра впадає в небозвід,

З гніздом лелечиним над хатою,
З мостом гримучим на путі,
З хмарин отарою кудлатою,
Що розтає у темноті,

З поривом вітру прохолодного,
Що налітає з-за гори?..
Такого вже не буде жодного,
То будуть інші вечори.

 

* * *

Обкипіла цвітом вишня коло хати, -
Що згадав дитинство, друже, не картай.
Коло тої вишні нас голубить мати
У передвоєнний запашистий май.

Перегуд бджолиний у вишневім цвіті...
Літаки оглушать теплий небозвід...
Матері не стане в тім грімливім літі,
Вишня приголубить нас, малих сиріт.

Де ти, вишне-мати? І питати годі -
Ані того саду... й хати ні сліда...
Як же біло-біло в синім небозводі -
Літо - вишня - бджоли - мати молода!.

 

ЗБИРАННЯ ГАРМАТНОГО ПОРОХУ

Відгримкотіло поле бою,
Рудіють шанці на ріллі.
Село клопочеться сівбою,
В полях - дорослі і малі.

Своя у кожного турбота.
Трясуть сивинами діди.
Вдова сльозу втирає потай,
Не відійшовши від біди.

А ми, никаючи ріллею,
Від пилу чорні, як граки,
Там, де стояли батареї,
Збираєм порох залюбки.

Несем в кишенях, у торбині
Неоціненну здобич ту.
І тітці Ганні в самотині
Даєм
розпалювать плиту.

 

ЛОНО

Тепло душі в душі не охололо,
Добро в добрі не зсякло, не збуло.
Да освятиться материнське лоно,
Де зроду-віку не пригріте зло!

Животвори, життя першоосново -
Пракореню, розмаяний в гіллі,
Любові лоно, лоно хліба й слова,
Священне лоно правди на землі.

Світися нам пречисто й пожадано,
Як поміж бур блаватна благодать,
Нікому і ніколи нас не дано
Від матернього лона відірвать!

І як на дальніх чи на ближніх гонах
Я упаду краплиною в ріллю -
Мовчи, сльозо!.. До матернього лона
Свою відраду й муку прихилю.

ДЯДЬКО ТИХІН

Дядьку Тихоне! З повоєння,
Ледь затих смертоносний грім,
Ваше лагідне тихе ймення
Оселилось в селі моїм.

Треба ж статися: все Івани.
Не один Петро чи Павло,
Та, як свідчать односельчани,
Звіку Тихона не було.

Ну, а рід ваш гронивсь не десь там -
На суміжній таки землі,
За якихось верстов із десять
У сусідньому жив селі.

Прибули тоді не на свято -
Край до трудних робіт воскрес.
Ви приїхали підіймати
Поруйновану МТС.

Хліборобська відома доля.
А ще ж діток - не зрахувать.
Пам'ятається, ваша доня
В школі вчилась лише на "5".

Хлопці - то вже стаття інакша -
Відчайдухи, як на підбір...
Відробив передчасно... старший...
Горе батька - попробуй, змір...

І про доню - лиш спомин щемний,
Не судилося щастя їй...
Але рід живе, незнищенний,
Йде життя в крутизні своїй.

Дядьку Тихоне! Скажем прямо,
Хай не тільки село моє зна:
Все життя у вас -
продовольча програма,
Як і в батька мого - вона...

Та не тільки хлібом єдиним -
І сльозою, й піснею теж...
Де б не був я, за мною лине
Ваше приязне "Як живеш?".

Дядьку Тихоне!.. Звіт од мене:
Так живу, як у полі злак.
Ваше лагідне тихе ймення -
Доброти повновагий знак.

 

ЗВИЧАЙНА ЖІНКА З НАШОГО СЕЛА

Цю жінку зустрічав я не в музеї,
А в болотнечі рідного села,
Як засвіт разом з матір'ю моєю
Вона до корівок своїх ішла.

Не думала, що вийде в героїні,
Що за її турботи немалі
Перед війною орден сам Калінін
Їй урочисто вручить у Кремлі.

На все дивилась в клопотах буденно:
Кормів не густо... Кволеньке теля...
Тепер з-під скла портрет її до мене
У тишині безмовно промовля.

На труд її крізь іншу гляньмо призму.
Буденність? Так. Та, друзі ви мої,
Що не кажіть, а шлях соціалізму
Проліг-бо через рученьки її.

Цього збагнути не могли ми, юні,
Тепер доходим істин в сивині.
Та посмішка "вождева" на трибуні -
І тітчині криваві трудодні...

Злобу таїли всемогутні вуса,
А тітка Віра добрістю жила...
Державній Вашій праці поклонюся,
Звичайна жінко з нашого села.

 

СВОЛОК

Не гріх згадати добрим словом
Поміж нових турбот і справ -
В отецькій хаті синій сволок,
Що колиски колись тримав.

Ой, люлі, люлі, спи, дитино,
Ой, люлі, доні і сини.
Хитались в хаті білі стіни,
Витали вимрійки і сни.

Ой, люлі, лю... А від порога,
Вповита думами батьків,
У білий світ вела дорога
З-під синьонебих сволоків.

По ній у путь підеш колись ти...
Коли те мріялось: пішов!
І я не стану до колиски
Тебе сьогодні кликать знов.

У плині літ багато зміг ти,
Зумів приборкати мету.
Тебе підносять нині ліфти
Над сволокову висоту.

Із неба зорі ти зриваєш,
Що нам лиш блимають здаля,
І часом навіть вже не знаєш:
А чи внизу ще є... земля?!

Ти м'яту-руту й материнку
Не взяв з собою в іншу вись.
Не взяв і пісню материнську,
Що над колискою колись...

Либонь, тебе ніякий волок
Вже не притягне до сім'ї,
Де пам'ятає синій сволок:
"Ой, люлі, діточки мої"...

1969

 

НА ВСІ ЧАСИ

В той день світило сонце щедро,
Весільно яблуня цвіла.
Півторатонка із райцентру
Притьмом примчала до села.

Грузовичок багряним стягом
В травневу сплескував блакить,
Що означало: над Рейхстагом
Такий достоту ж майорить!

Ми, що товар край шляху пасли,
Збагнули: битви одгули!
Хоч на борту звитяжне гасло
Вчитати сльози не дали...

І мітинг був біля контори,
Слова гарячі та гучні.
І радість в сув'язі із горем
Назавжди впам'ятку мені,

Бо ж означила красна дата,
Година сонячна ота;
Небавом хтось обніме тата,
А хтось - до скону сирота.

Верстали різні ми дороги,
Та не зреклись тії весни.
Ім'я нам - діти Перемоги,
А не безбатченки війни.

Отож замрем, незбайдужілі:
До обелісків люди йдуть.
Фронтовики в пригаслій силі
Свої "сто грам" солдатських п'ють.

Не дорікайте ветерану,
Хай не вважається за гріх,
Як плаче, сліз не витирає,
Згадавши друзів бойових.

І знову світить сонце щедро,
І яблуневий сад пахтить.
...Півторатонка із райцентру
Мчить Перемогу провістить.

 

СПОМИН ПРО ОДНУ МАНДРІВКУ

В чистім полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.

Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.

І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.

Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, -
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..

2004

 

ЗУСТРІЧ У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Іванові Касьяненку

Слава Богу, ще живі, Іване,
Ну то й що, як сива голова.
Не жаліймось, що життя погане,
Бо ж воно поганим не бува.

Кольорів у нім, як у веселці,
Тільки б їх душею увібрать,
Як вбирали наші односельці -
Ті, що під надгробками лежать.

Вже скількох записано у святці
Наших перевесників, аж страх.
Може, десь воліють можновладці,
Щоб і ми перетворились в прах.

Важко їхніх мудрощів колодязь
Бідолашним виглибити нам.
Скажем по-одеськи: "Не дождётесь"
Ситим новоявленим панам.

Ще не начарована розмаєм,
Хоч літами й зморена, душа.
Кравчуківське "маєм те, що маєм"
Нас не дуже, звісно, потіша.

А проте хай знає світ палаців,
Що злюбив болотну каламуть:
Уночі кошмари нам не сняться,
Вовкодави нас не стережуть.

Затишно і скромно в нашій хаті,
І гніздо розкоші в ній не в'ють.
Ми з тобою, друже, тим багаті,
Що корінням - в отчому краю.

Ще наш день не відає остуди,
Оремо і сіємо, й жнемо
Й рідне слово до людей, між люди,
Мов свічу із храму, несемо.

Із-за хмари сонечко прогляне -
Ми і раді: йдеться до тепла.
Слава Богу, ще живем, Іване,
І для нас весна таки прийшла.

2004

 

ПРИЛИНЬ МЕНІ...

Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.
Виходь зі мною під осінні зорі.
Вечірня одинокосте моя.

Спахни мені, сліпуча блискавице,
В густу й гіркаву горобину ніч!
Прилинь мені, любові тиха птице,
Спурхни між двох зблакитнених облич.

Зіллються тіні, тони, грані, гами,
А ти - прилинь!..
І диво з див яви,
Де потріск хмизовища під ногами
І пошум відлетілої листви.

Де в злагоді, у зваді й непокорі
Топтали ми стежини по гаях...
Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.

1970

 

СТАРИЙ АГРОНОМ

Осіннім днем відзолотілим
За борозною вдаль ступав.
Зливався з полем чорнотілим
Він, що колоссям засмаглілим
Доспів і виспів у степах.

Понад ріллею дзвін-дорога
Стрімливо бігла в білий світ
Повз нього, грішного й святого,
Хто в землю йде без некролога
Зі степових своїх орбіт.

Що некролог! Хвала запізня.
Її не прагне дідуган.
Йому б сльоза людська та пісня!..
В статтю прощальну ж бо не втиснеш
Усіх дипломів і... доган.

Його сумління не терзає,
Не мучить сумнів на краю.
Без ворожби напевно знає,
Що він по смерті не зникає -
Переливається в ріллю.

 

КАРТИНА

Володимирові Чуприні

Схилилось на мамине лоно,
Безтрепетно, солодко спить.
Дитятко сільської мадонни,
В картині б обох відтворить!
Хай плинуть у барвах, у слові
До них буруни колоскові,
Хай сонце-вітрило встає.
Нехай у малому сонькові
Художник себе пізнає.

28.06.2007

 

СПОВІДЬ

Коли душа від болю часом стерпне,
Захмарять буйні обрії мої,
Простую, мов на прощу, в лоно степу,
У наші заколошені краї.

Тут забуваю заздрощі і злобу,
Звадливим суддям звіту не даю.
Дивлюся в чесні очі хліборобу -
Неначебто на сповіді стою.

Тут постаю лише в признанні щирім,
Ніякі баляндраси не спасуть.
На цій землі лиш правді хліба вірять
І визнають не суєту, а суть.

Мені тут небо вищим видається,
Тут щастя й муку відаю до дна,
Моя тут пісня плаче і сміється,
І сліз тих не соромиться вона.

 

НІЧНЕ ПОЛЕ

Спіє колос, овоч спіє...
Відпливає, тане мла.
Перший півень сонно піє
На околиці села.

У росі на помідорах
Промінь зоряний заблис,
На шляхах мережать порох
Голубі сліди коліс.

 

СОЛДАТСЬКА ВІДПУСТКА

В полях машини порошили
Золотоскиртий небосхил,
Велосипедні сизі шини
В дорожній куталися пил.

Серпнева сутінь наринала,
Сльозу видавлювало з віч.
Хмарин багряні опахала
Пливли, гойдаючись, навстріч.

Маслинно-сива лісосмуга
В шалену подорож оту
Мене вітала, наче друга,
І проводжала на льоту.

За поворотом круторогим,
Від лісосмуги, через під,
В село вливалася дорога
І обривалась край воріт.

Біля заквітчаної хати,
Що нахилила стріху в сад,
Я не зустрів журби-дівчати,
Як двадцять місяців назад.

Коло верби стояв дрімливо
Не мій - чужий велосипед.
І я збагнув - проїхав мимо
Під сміх сузір'їв і планет.

Мій розбіль згоївся з роками,
Забув я муку молоду.
Та розтопила лід і камінь
Неждана зустріч у саду.

Спахнули поблиском серпневим
Зірки у небі давнини!..
І я не певен, я не певен,
А чи сміялися вони.

1978

 

СЕРПНЕВІ МАРЕВА

Тече рілля, де никли стерні,
Світліє вглиб небесна синь.
Дорозкошовує у серпні
Над степом Таврії жарінь.

Хоча думки уже - про осінь,
Та, незважаючи на те,
Ще можна бачити і досі,
Як де-де соняшник цвіте.

Безвітря спечне, як і в літі,
Та вітер стрічний не пашить.
Уже в садах на верховітті
Багрянець трепетний лежить.

Нехай мине тебе омана,
У даль тверезо прозирай.
Зібралась рада ластів'яна
Перед відльотом в теплий край.

Не мчи на повному алюрі,
Життя - не гони і не гра.
Що радість - посестра зажурі,
Збагнуть прийшла тобі пора.

Міріє, марить видноколом
Вітрами виметена путь.
У передосінь понад полем
Рахманні марева пливуть.

 

* * *


Степу осіннього стишена рівнява,
Спокій задумливих сіл.
Що то за військо викрочує ріллями
За голубий небосхил?

Обіч доріг - лісосмуги, як писанки,
Птаства текучі хмарки.
Ллється пшениця, здіймаючи списики,
Степом - у даль - напрямки.

Армія рине - у кожного воїна
Сонця погон - на плечі.
Сходами ніжними нива узброєна,
Лави - попробуй, злічи.

З літа у літо: від зерня - до колоса.
(Хто там - про бомби нові?!)
І від землі виростають до космосу
Люди мої степові.

 

ДІВЧИНА

В густий туман вербицею вросла -
Тоненький стан, легкі, хупаві плечі...
Чекаючи машини до села,
На роздоріжжі виглядала вечір.

З-за темних скирт виходили на шлях
Нічні химери, знуднені й холодні.
Тремтіла, наче мокре пташеня,
Шурхочучи тим плащиком "болонья".

Глибинкою наречено колгосп,
Де їй тепер у клубі чаклувати.
Спасибі, нагодивсь молоковоз,
Шофер безмовно відхилив дверцята.

З дороги їй наснились теплі сни -
Неначебто у літеплі купалась...
Допівночі шоферові не спалось:
Тривожили тумани восени...

1968

 

* * *

Навіщо слово ставить на котурни?
Ти - диво, ремесло моє святе.
Акацію у ніч обсядуть кури -
І видасться, що дерево цвіте.

З дитячих літ у серці десь на споді
Оберігаю днину золоту:
Картоплю мати поле на городі,
А поруч я - картопелька в цвіту...

Братове, натомившися кричати,
Ми прийдемо до цих незбутніх див.
...Я гладжу русий чубчик онучати
На тій землі,
де вперше світ одкрив.

 

ЛАСТІВКИ

З колиски їхній виспів пам'ятаю -
Джерелечко небесно-дзвонкове,
Що з віку в вік тече і не змовкає,
Нехай там що - вилунює, живе!

Ми з'їдемось до батьківського дому,
Поставим стіл під зорями в саду.
І ластівки, збудивши давній спомин,
Заявляться в родинному ряду.

Який-то смак у хліба по роботі! -
Ми пізнавали за дитячих літ,
Як ластівки, усівшися на дроті,
У підвечір'я слали нам привіт.

Літа спливли. Вже й ми батьками стали, -
Шумлять онуки в дідовім дворі.
А ластівки - ті, що тоді співали,
Щебечуть і о нинішній порі.

Ми примовкаєм. Батько мовить слово.
В його сивинах зблискують зірки.
До нашої вечірньої розмови
Втручаються безсмертні ластівки.

 

БОЛЮЧИЙ УРОК

Не забуду до скону ту годину похмуру:
За "Любіть Україну" шельмували Сосюру.
Вчитель - що тут подієш -
мовби й добрий душею,
Сумовито глаголив про "ворожу ідею".

Він, що бачив у кожному з нас патріота,
Твердив, буцім у вірші - "петлюрівська нота".
І при цьому з газети певний приклад наводив
Про любов до Вкраїни і до інших народів.

Я учителя слухав, поривало сказати:
Може, з часткою "не" треба вірша читати?
"Не любіть Україну" - і ніякої шкоди,
Свій не згадуйте навіть - славте інші народи...

Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині
За його "Поховайте мене на Вкраїні...",
За його "...Так люблю Україну убогу...".
Звісно, я не сказав на уроці нічого.

Я учителя слухав - бунтувати намарно.
Він, сердешний, і сам почувався негарно.
Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,
А здавалось - благав: Україну любіте!..

 

* * *

Перебуто - не забуто. Відболіло -
Не зрікаюся, не каюся: було!
Відпорошило в долині, відбіліло
І водою шумовитою зійшло...

І допоки я никаю в давнім горі,
Осягаю, що до чого і чого,
За долиною тією поле орють
Задля хліба, задля житнього мого.

1984

 

ПОЛЮВАННЯ

Де степовінь зеленолука
Югу мітлицею мете,
Наздоганяла зайця сука,
Хортиста сука, як на те.

Жарінь проймала. Сука мчала
В годину верст, либонь, до ста.
Вже голова її гарчала
Побіля куцого хвоста.

На все роздолля змага впала -
Догнать - втекти - здолати - ні!
Печінка суча аж палала
У тій розгінчій бистрині.

Ще трохи, трошки - й гряне драма:
Собача лють - зайчиний скрик.
За небокрай по теплих травах
Стелився слинявий язик.

А хвіст отой, мов білий вінчик,
Ліворуч - круть, праворуч - верть
І той же степ таки посвідчить:
Перехитрив зайчисько смерть.

Всього півскоку не домчала,
Всю жовч розтратила, вважай.
Поспівчувать не гріх, звичайно...
Та й серця ж заячого жаль!

 

ПІСНІ З ФРОНТУ

Агов, музики голосні,
Засватані естрадою!
У мене є для вас пісні,
Не знаю, чи порадую.

Мені з війни їх дядько слав
Із текстами і нотами.
І я по-своєму співав
Вдесяте а чи й всоте їх.

Про солов'їв недремних тих,
Котрі бійців тривожили.
Про даль і пил шляхів трудних,
Які в походах сходжені.

Душі солдатської красу
В душі несу - не сплинуло:
За рідним домом світлий сум
У заквіті ялиновім...

Той спів у вас живе чи ні,
Той біль на чужині -
В Німеччині, в Німеччині,
Далекій стороні...

...Сьогодні ВІА - шум і гам.
Де не шукайте пристрасті.
То як вони, питаю, вам -
Пісні, що з фронту прислані?!

 

КОЛЕСО

Сходить сонце. Наринають села.
Знову нас мандрівочка п'янить.
Горизонту колесо веселе
Крутогір'ям літ не зупинить.
Тополина - мати чи кохана?
Згадка а чи вимрійка твоя?
На крайнеба сплине, осіянна,
І тебе до денця осія.
Не спіши-но, не кури, машино,
Ми ще й пішки сходимо цей світ,
Де край шляху кочубей-пташина
Подорожнім дивиться услід.
І не тільки ж погляду отого,
Не спиняйся, колесо, коти!
Запитально вигнулась дорога:
Хто ми?
Що ми?
Звідки і куди?..

 

* * *

У поїзді. А мариться - підводою.
У Крим по сіль... По воду до Дніпра…
Покару ту - вигнанням і природою -
Ти скажеш, мов, забути б нам пора.

Та постривай, меткий колего. Доки ми
На цім розлозі люди, а не пил,
До нас волає, де ти не ступи:
Гарячими потоками-розтоками
Вкраїна розливається в степи.

Ідуть, бредуть... З Полтавщини і з Курщини
Братаються, зливаються водне...
Проклекотіли мажами скрипучими...
Й не може не тривожити мене,
І я питаю в правнуків з будучини:
Чи хто про цю дорогу спом'яне?

 

СІЛЬ

І знов одежа хлібороба,
Від поту сивою стає.
А іншим сіль ота в суглобах
Ганебним болем віддає.
Недужих варто пожаліти.
Та чи пожалує життя?
Я й сам, чого гріха таїти, -
Асфальту зморене дитя.
А на полях - яка то спека,
Смалька таврійська сушина!
Стоїть, закурена й поблекла,
Моя трава - бережина.
Над степом - гук:
жнива, збирання.
Ти скажеш: проза? Тільки ж ні!
В поему зваги і дерзання
Кладуться виспражені дні.
І від Дніпра до Перекопу
На спинах зблиснеш ти, ропо,
Де ще не просто хліборобу
Збагнути, що то є... РАПО.
Контор наплоджено до біса,
Паперів шурхіт не вгава.
А тут - умри, свого добийся,
В ціні - зерно, а не слова.
На сотні гін - роботи клекіт,
І пахне збіжжя, де б не йшов.
А "кабінетники" далеко,
Знай, сіють... борошно розмов.
Їх теж, либонь, жаліти треба,
Якщо самим себе не жаль.
Розписуй в полі просто неба
Круту історії скрижаль.
Не нарікай на трудну долю -
Хоча вона і нелегка...
Життям завдячуємо полю,
Зернистій суті колоска.

 

* * *

Пахтить, біліє вечорами
На всім роздоллі світовім.
І я наївними рядками
Вславляю ревно
білий дим.

В мені самім - душа акацій,
Животворяща й молода.
Мені всього лише сімнадцять.
Коли і горе - не біда.

Ще нас обох не непокоїть,
Що принесе життєвий плин.
Ти при мені, а я - з тобою,
І красен світ, як дивний крин.

Спиваю цвіт. Радію слову,
Що духом сонячним пахтить.
Чекаю: вийдеш на розмову,
Яку повік не повторить...

 

ВОГНИК У СТЕПУ

Степ нічний. І вогник вдалині -
Тремкотлива цятка тихоплинна.
То навстріч зближається мені -
Хто те зна, яка вона? - людина.

Шлю вітання, вогнику, тобі,
Хай ми одне одного не знаєм.
Віриться: в розложистій пітьмі
Я тобі свічуся теж навзаєм.

Стрічного ніколи не боявсь,
Навпаки, спішив відкрити душу.
І питання: хто для нього я? -
Зізнаюсь: для мене не байдуже.

 

ЗУСТРІЧ НА БЕТОНЦІ

Василеві Мелещенку

Заєць біг розгуркотілим шляхом,
Край каналу по бетонці мчав.
Ринув - ні передиху, ні страху,
Безоглядно заяче втрачав.

Стук і грюк - згори, ізбоку, знизу,
Голий степ - ні кущика ніде.
Тільки пил клубочить сиво-сизо,
Тільки шлях вібрує і гуде.

Лапенятам шпарко на бетоні,
Оченятам курявно в бігу.
А назустріч МАЗ летить в розгоні,
Стелить - розсіває пилюгу.

Заєць став, заклякнув на часину, -
З чим сьогодні здибався і з ким?
І шофер як стій спинив машину,
Аж від гальм притьмом повився дим.

Мить одна - і подиву навзаєм,
І оціпеніння мимохіть, -
Пострибав навзбіч по полю заєць,
МАЗ понад каналом гуркотить.

От і все, і вся пригода, власне,
А чомусь із пам'яті не йде:
Заєць мчить, ані над ким не властен,
Степ навкіл рокоче і гуде...

 

ДІТИ ДОЩУ

У дитинстві ми не знали
Парасольок і плащів.
У дитинстві нас купало
Щойнаменше сто дощів.

Наринала злива сива,
Гуркотав розлогий грім.
І була копичка сіна
Порятунком нетривким.

Йшли до мами і до тата
Винуваті без вини
Недорослі пастушата -
Перемоклі пташенята
Польової сторони.

І хоч літ спливло немало,
Забуттям не поросло,
Як-то нас обігрівало
Хати отчої тепло.

Нині тільки спогадати -
Де ж ту душу зогрівать?
Йдуть дощі, де мама й тато
Під горбочками лежать.

Я печаль свою безмовну
В рідні доли принесу,
Під дощем, як хлопчик, змокну,
Не ховаючи сльозу.

Наринає злива сива,
Гуркотить розлогий грім.
Де ж копичка того сіна,
Що ховались ми під ним?..

 

РІЗЬБЛЕНІ ВОРОТА

Пісня

Лягла на клени позолота
Летять в заобрій журавлі.
Смуткують різьблені ворота
В моєму рідному селі.

Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.

Я повертаюся додому,
Але ворітниці мовчать.
Не скрипне хвіртка так знайомо,
Ніхто не вийде зустрічать.

На рідні обрії в засмуті
Лечу у мріях знов і знов.
Та ж не забути, не знебути,
Звідкіль я в білий світ пішов.

Лягла на клени позолота.
Летять в заобрій журавлі.
Уклін вам, різьблені ворота
На несходимій цій землі.

Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.

 

ЦАРИНА

З далини туманної долине
Слово, що наш день його не зна:
Вигін - заколошена ланина -
Царина - земличенька масна.

Вміли предки слово шанувати,
Повне смислу, музики й снаги.
Де ж іще і сіяти, і жати,
Якщо крають царину плуги.

Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю -
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.

Хай новітній день тобі докине,
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина - це поле України,
Що свого чекає сіяча.

 

* * *

Паморозь на травах, на промерзлих ріллях,
На дротах, провислих край доріг.
Знову ти у мислях, знову ти у мріях,
Що в завіях часу я таки зберіг.

Може, недаремно наживав сивини
І рубці на серці од розлук та бід,
Щоб, тебе зустрівши, порадіть дитинно:
Боже ти мій правий! Стільки зим і літ!..

 

ПРОЩАННЯ

Де з-поза крайньої хати
Шлях простелився у світ,
В місто мене проводжати
Вийшов старенький мій дід.

Трепетний кущик шипшини
Журиться на межнику.
Ждем на попутну машину,
Муку тамуєм терпку.

Як же це сталося, хлоню:
Ти, колосок між колось,
Іншу значиш собі долю,
Аніж в роду повелось.

Вибач, дідуню мій милий,
Цей нерозважний відхід.
Юність мою пружнокрилу
Кличе незміряний світ.

Що то мені принесе він,
Що мене в нім дожида?
Очі сумні дідусеві,
Біла, як сніг, борода...

 

* * *

Морю - душно. Я не запевняю,
Так мені здається віддалік.
Сонні хвилі ген до небокраю
Голубий серпанок заволік.

Чайки мають близко і далеко,
Проти сонця блись крильми та блись.
А мене тривожить: як там в спеку
Колоски пшениці налились.

 

ДО ІСТИНИ

І ми скандували, незрілі уми,
Що Сталін - це Ленін, а Ленін - це ми.
Здавалось, на білому світі - це так! -
Усе, що не взяти, з вождевих цитат.
У книзі про їжу здорову й смачну
Наведено мудрість його медяну.
В дозріле колосся комбайн заплива,
На ньому - вождеве: що значать - жнива.
А то, пам'ятаю, брошура про гній -
Красується фраза вождева і в ній.
...А вчителя прямо з уроку взяли
І - ворог народу! - в Сибір повезли.
А в книжці, де ода вождеві, як дзвін, -
Залито чорнилом портрет не один.
Не тільки що згадувать- думать облиш,
Хто Вишня Остап чи Микола Куліш.
Ти змалечку носа за вітром тримай
І пісню про "батька народів" співай.
В розливі гучних благовісницьких лун
Я теж воздавав йому, юний, хвалу.
Хоч мріло в душі, наче промінь з пітьми,
Чому не стрічається він із людьми?
Чому по країні розплоджені скрізь -
Розгул бюрократів, підхлібників слизь?
Я думав, наївний, бентежився цим,
Та все ж, як багато хто, плакав за ним.
Належало - зріти, мудріти, рости,
Щоб істину в цій коловерті знайти.
Непросто, нелегко давалась вона,
Можливо, що й досі не зовсім ясна.
Та чується голос душі, не сурми,
Що Ленін - це Ленін, а ми таки - ми.
І в слові, і в ділі за нами борги,
Яких не сплатили хвалeні "боги".

 

НА УЗБЕКИ

Народному поетові Узбекистану
ШУКРУЛЛО

Асалям алейкум, Шукрулло!
Віддаю чолом Твоєму краю.
Скажем прямо: не в садах розмаю
Наше побратимство розцвіло.
Стільки доль, не звівшись на крило,
Обпалились - нині не питаю.
В Чорномор'ї Птахівка - село
Все те достеменно пам'ятає.
Не забуло - маревіє в спеку,
Крізь літа нагадує мені,
Як ми з дідом в ті далекі дні
Їздили по дині - на Узбеки.
Що й казати: овочі смачні,
Із країв завезені далеких.
Ну, а тим, хто, власне, в чужині, -
Шлях стелився - не дорога в Мекку...
Тільки ж на краян моїх образа
Тих вигнанців трудних обійшла.
Хай земля садами не цвіла,
Хай пустеля скорше, не оаза, -
В ній не проросло насіння зла,
Вас ніхто не урікнув ні разу.
І було: узбечка пойняла
Українця біля перелазу.
Асалям алейкум, брате мій,
Аксакале з почуттям дитинним.
Бачив я, як ставши на коліна,
Ти вклонявся Птахівці новій.
Стільки відшуміло веремій,
Та навік у пам'ятку долина,
Де жили на вулиці одній
І Узбекистан, і Україна.

 

ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Поминальний день печальний
Нагадав про себе знов.
Древній звичай ритуальний
Повертає до основ.

Приїжджають звідусюди,
Слава Богу, вповні сил
Люди певні, не заблуди -
До рокованих могил.

На сумні бетонні плити,
Що не вкутав їх полин,
Прилягають теплі квіти
Після зимніх холодин.

В тиху пору полуденну
(В небі жайворін, хмарки)
Вип'ють чарочку горенну -
Знов укупі - родаки.

Тут людину наскрізь видно, -
А чи мертва, чи жива.
Генде чийсь горбок безрідний
Полонила мурава...

Я відтак, не ідеальний,
На забуті могилки
В поминальний день печальний
Покладаю ці рядки.

Справді, звідси все видніше, -
Невблаганно судить час.
Пам'ятатимем відійшлих -
Пам'ятатимуть і нас.

 

МОЇ СОЛОВ'Ї

Хто сказав: не для мене маї?
Та ж ячмінь ще не викинув колос.
Ще співають мої солов'ї,
Та і я не згубив іще голос.

Може статись: від співу помру,
Бо ж не вічний, авжеж, - не скриваю.
Бо ж не тільки я горлом беру -
Я і серце своє надриваю.

А могло б же воно не боліть,
Міг би жити сумирно і тихо.
Та судилось тебе полюбить,
Золота ти моя солов'їхо.

Дрібен дощик спада на гаї,
Живемо, і не час помирати.
Не змовкають мої солов'ї,
З ними я свого шалу не втратив!

 

* * *

Не дружить березень з морозами,
Снігів згортає пелену,
Де ворон грудкою чорнозему
Застряг знічев'я на лану.

З'їда льоди проміння поїдом,
Буйнує виярком вода.
І, струшений шаленим поїздом,
Останній іній опада.

 

* * *

Безбарвна даль. Ніякої оказії.
Мандрівка в степ, у маревність хистку.
Згадай шосе в безлистих ще акаціях,
Ріллі сухої схвилену ріку.

Ти не вдивлявся в обрії запилені,
Лиш проронив байдужі словеса:
- Намарне не розхвалюйте степи мені,
Краси немає - ось і вся краса.

Хотілося узять тебе за плечі.
Хотілося рішуче заперечить,
Що тут іще проллються вруна зелено,
І квіти виграватимуть веселкою,

І зашумить зажнив'я диво-колосом,
І вітражем спливе в долині сад...
Та, не збагнувши в цьому краї провесен,
Чи зможеш ти збагнути листопад?

 

* * *

Техніка - землею й небесами.
Всюди тільки й мови: НТР.
А над полем - жайворін. Той самий.
Що про нього скажемо тепер?

Генде після вигрому, в долині,
Де спочив натруджений метал,
Він у призахідному промінні
Зринув, заспівав, затрепетав.

Заясніли в трактористів лиця:
Дивоспів зачули з висоти.
Жайворонок? Наяву чи сниться?
Уцілів, не збезголосів ти?

Ну ж, виспівуй - давньої, дзвінкої!
...А тобі, напевне, головне -
Коло тої техніки грімкої
Вимостить гніздечко затишне.

 

* * *

Побігла полями дорога засніжена,
Дроти небозвід розлініюють синій.
Біліє прощально, бентежно і ніжно
В красі первозданній
останній іній.

Блукає по гаю задума зимова,
У спогадах тихих схиляються віти.
Не станемо молодість кликати знову,
Лише б, як любилось, -
любити й любити!

 

ПОВЕРНЕННЯ

Пахтіло поле тепло і волого,
Над тракторами подимок сизів.
Колесами вмережані дороги
Співали, потопаючи в юзі...

Усе тоді сприймалося, як диво -
У степовім, у батьківськім краю.
Та що таке: себе в своїх поривах
Сьогодні я не зовсім пізнаю.

Не трепечу, не вивіряю мрію;
Немовби і весна вже не красна.
Вготовлена амністія: старію.
І доказ напідхваті: сивина.

 

Так другий-третій теж не знає чарів,
Йому ще, як до Марса, до сивин,
А дивишся: давним-давно збучавів
І перестав заваблюватись він.

...Та прийде мить - первісно-таємничий
Барвистий світ, який втрачаєш ти,
Назад покличе -
Спробуй не піти!

1970