Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 09:42
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Семенівське шосе -4

1 << 2 << 3 << Читати спочатку

БАЛАДА ПРО СКИРТУ

Солдатам 1941-го

У полі скирта підпалила небо,
Вечірнє сонце взявши на плече.
Не визнаю умовностей! Мене-бо
Вогонь отой по-справжньому пече.

Намарне тут ховатися до скиту,
І утікать світ за очі - дарма,
Бо якщо я вогненну зраджу скирту,
Вона за мною бігтиме сама.

І наздогонить на тривожнім прузі,
І третім зліва стану я в строю,
А поруч мене вкам'яніють друзі
В останньому нерівному бою.

А за плечима - молода солома,
Перед очима - лють голодних дул.
Проллється кров гаряча і солона,
В її жарінь знетямлено впаду.

Прощай, мій світе, скирто в чистім полі,
У вишині - багряний лет хмарин!..
Опівночі мене розбудять болі,
І встану я - з дванадцяти один...

О пам'яте, куди від тебе скритись,
Нема таких ні скитів, ні печер...
Вечірня та, над всі на світі скирти,
Над всі вогні -
палає і пече!..

1973

 

СПОРІДНЕНІСТЬ

Першій вчительці моїй
Є.І.Тузник

Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Це ж не перша наша стріча -
Я в Сибіру вже бував.

Бачив ці доми соснові,
Ці узори при вікні,
Що, немов сибірякові,
Світ мережили мені.

Тут були мої начала,
Й це ніскільки не дива:
В першім класі нас навчала
Сибірячка-удова.

Євдокіє світ-Іллівно,
У таврійському селі
Ви не раз мені явили
Чар сибірської землі.

Я до неї звик віддавна,
Наче рідну, полюбив,
І мандрівна путь недарма
Привела до цих країв.

Хай мене ви не зустріли,
Запізнився мій привіт,
Вам поклав я на могилу
Всіх лугів сибірських цвіт.

Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Крізь роки й десятиріччя
Я в простори ці врост <> Віддаю себе дорогам,
Де в обіймах - даль і шир.
Де життям, як світ, розлогим
Зачаровує Сибір.

1974

 

* * *

На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах
Сад промоклий і промерзлий до світанку не засне.
Там літає моя дума - степовий заблудлий птах -
Біля яблуні, де в літі ти окликнула мене.

Появилася між яблунь несподівана, як сон,
Ще й ім'я своє назвала: "Пам'ятаєш? Не забув?"
Як забути - пам'ятаю! Між густих навислих крон Чари юності уперше я в тім імені збагнув.

Зими й відзимки минали, я чекав на твій привіт.
І чому не дочекався - не питаю по літах...
Що ти там шукаєш, пташе, між вологих чорних віт
На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах?..

1973

 

* * *

Шматочок неба, вихуканий в шибі, -
Я знову поклоняюсь тій зимі.
За те, що нам блакитніло, - спасибі,
Що відсіяло - винні ми самі.

Тепер сади цвітуть на низькодолі.
Що спогади! Я слід шукаю твій.
Адже було, було у нашій долі -
Шматочок неба з шурхоту завій!

 

РОСА

Не ота безплотна, бездиханна,
Що воложить наші словеса,
Вранішня, чутлива, як мембрана,
Сонцем пересміхнена роса.

За селом чи на лужку при місті.
На билині, на листку тремкім
Постає, мов слово в первозмісті.
Перед чистим поглядом твоїм.

Зопівночі, як природа спала,
Як над степом гусла тишина,
На земну липневу згагу спала
Переднівку вісниця рясна.

У безвітрі, в тиші повнозерній
Визріває довгождана мить,
Як з долонь широких чорноземних
Щирозлоте диво заструмить.

Будуть ще і ночі горобині,
Та сьогодні на порі - жнива.
О росо! На листі, на билині,
На могильнім камені - жива!

1979

 

* * *

Корову в стійло заганяла мати.
Із димаря злітав на лови сич.
А на леваді паслися гармати.
Глушили ревом
полохливу ніч...

Тепер пшениця знов заколосилась,
Де вітер м'яв скривавлену траву.
Сказав би, що війна мені приснилась.
Якби не бачив сон той наяву.

1979

 

ДОРОЖНІЙ ВІРШ

Хлоп'ятко з чубом розкуйовдженим,
Ти знову маму прогнівиш.
На тебе часом дуже схожим
Буває мій дорожній вірш.

Коли ж потому переписую
Рядки безхитрі чорнові,
То і вмиваю, і розчісую,
Й ряджу в одіннячка нові.

Себе самого перепитую
Відтак,
чи мій він, чи - не мій -
В лавсанових штанцях епітетів,
Метафор льолі голубій.

Чи не занадто він омузений,
А чи природи знак зберіг?
О, де ти, хлопчику замурзаний
Зі степових моїх доріг?

1972

 

СВАТАННЯ

Як воно за звичаєм годиться?
Ми - такі-то, вийшли полювати,
Стрілась біля гаю нам куниця,
Ми - за нею, а вона тікати.
Часом ви не бачили куниці,
Не дасте нам красної дівиці?..
Ну ж бо, свате-брате, не зівай,
З-під поли витягуй коровай
Та клади на стіл його пошвидше!
...Добрий був у наших предків звичай!
А мені почати з чого річ?
Я ж у тих обрядах - темна ніч.
Лиш одно і знаю достеменно:
Мусять тебе видати - за мене!

1959

 

ХМАРИ

Черкнувши злегка телеантени,
Що на дахах проросли гаями,
Приходять хмари в гості до мене,
І я їх з хати не проганяю.

Вони сьогодні пливли над степом,
Над Україною пропливали.
У хаті пахне ріллею тепло
І предковічними полинами.

Цвітінням вишень і м'яти-рути,
Зерном доспілим і хлібом з печі
Давно почуте, напівзабуте
Озветься співом у тихий вечір:

Із-за гір-гори
Їдуть мазури...
Скільки небо знало диму,
А земля - золи!..

Хмарки, хмарини, мандрівні хмари,
В путі оглушені літаками!
Донині вітер шукає пари,
Хоч носить вас на руках віками.

Я вас од неба не відокремлю,
Допоки світу - блакить мести вам.
Спадать дощами на грішну землю
І знов - до сонця, з пташиним співом.

Хоч як нахмуритесь, пелехаті,
Які б вас бурі не поглинали,
Вам завжди пахнути хлібом в хаті,
І цвітом вишень і полинами…

1972

 

МАЙОВІСТЬ

Час не спить. Колообіг триває.
Небеса попливли в журавлинні.
Пахне світ молодою травою
Над лужком-бережком при долині.

Юнаки починають кохати
Там, де ходить задумливий спомин.
І троянда пашить біля хати,
Й світ по вінця, майовості повен.

1982

 

ЗЛИВИ

Грозовійте, хмари, над ланами,
Як бувало в інші ті маї,
І мою щоб нивку не минали,
Зливували в залітки мої.

Я пройду Таврійськими степами
Не затим, щоб давнє спогадать.
Зливи, що колись мене купали,
І сьогодні в зашумі стоять.

Відлетять, як пил за вітром, літа,
А проте в мені вони - живі.
Вам, допоки світу, струменіти,
Благодатні води грозові.

Небом захлинаючись високим,
Землю змалоліт люблю до щему.
Бути б молодим і повносоким,
Як зелене жито під дощем!

1981

 

ЗНОВ ПРО ХЛІБ...

"Знов про хліб.
А чи не досить? Скільки можна!
Ще згадаєш, може, голод... лободу?.."
Так, про хліб! Але минуле не тривожмо,
Я ж бо знаю, я ж бо звідав ту біду,
Як матуся журно засік вимітали,
Як солодким хлібним духом снила піч...
Чи тоді б у мене стріли ви метали,
Там, за далеччю крутих десятиріч?!
Ми сьогодні вельми ситі хлібом стали.
Забуваємо - безцінному! - ціну,
Ніби думі тій, що думає Гіталов,
Колоситись лиш у полі, на лану.
І не тільки того світла, що в віконці,-
Всеземне і непокоїть, і єдна.
Та ж планета вколо хліба, мов круг Сонця,
Обертається, тривожна і трудна.
"Знов про хліб..."
А ви про віщо б сокоріли?
Про тумани та про пахощі тайги?
Та не зайве оспівати й дух скорини
Там, де бамівські маршрути пролягли.
Найрідніший родич сталі і вугілля,
Він і спадок, і нетлінний заповіт -
Хліб насущний! Перед ним - благоговію!
Спраглий день мій...
Білий хліб мій...
Білий світ...

1974

 

МОЇ КАРПАТИ

Мені відкривалися гори Карпати
Далекої провесни, в громі війни.
За горем старої селянської хати
Зловіщим привиддям вставали вони.

Карпати - з трикутничка із фронтового
Вчитав, уявив ті крутизни круті.
А потім на дядька мого молодого
Прийшла до села похоронка звідтіль...

Шляхи на Словакію... Звідки я відав,
Які ви були нездоланно трудні!
Мій дядько ніколи з війни вже не прийде -
Лишиться навіки в карпатській весні...

Літа за літами минали, яснились,
Жита за житами в політті цвіли.
Не раз мені гори Карпати наснились,
Де інші у мандрах дороги лягли.

І ось ви, омріяні так зневіднині,
Карпати, Карпати - блакитний туман.
На тому груні чи на цій полонині -
Ну хто мені скаже, повідає нині,
Де в горах мій дядько Іван?..

1982

 

НОВОРІЧНА НІЧ У ВІЙНУ

По вікна хата вгрузнула у сніг,
В димар забрався вітер-домовик.
А в хаті -
гість із фронтових доріг:
Приїхав дядько в ніч під Новий рік.

І в радості родина немала,
Що у війну забула про свята,
Зібралась круг тесового стола,
Де дух картоплі солодко вита.

Каганчик попід стелею мига.
Шугає тінь.
Не замовкає річ.
Мете в долині спомину мого
Та незабутня новорічна ніч.

У сулії сизіє самогон.
Я поряд з дядьком гордісно сиджу.
Хрипкоче довоєнний патефон
Захмелену мелодію чужу.

Між українських витеплених слів -
Холодне "Jа, der Реtеr" - з чужини.
Про що він був, отой безумний спів,
Жіночий голос - подруги? жони?

Чому шалів і з чого він радів?
І - хто той Реtеr? Ким він потім став,
Коли у танку дядько мій горів
І шлях війни із краю в край верстав?

Чи під Москвою повертав не він
Назад, на захід, - jа, dеr Реtеr, ja!
Коли прийшов мій дядько у Берлін,
Мовчала брава музика твоя.

Що в нашій хаті потім прозвучить -
У тому сенс, та ще й великий, є.
...В землі зотлілий Реtеr десь лежить,
А з дядьком рід чаркується і п'є.

1980

 

ТРАВЕНЬ СОРОК П'ЯТОГО

Ти повір: нічого тут хлоп'ячого,
Я таки із зрілістю в ладу.
В добровісний травень сорок п'ятого
Крізь несплинні марева бреду.

Вільний степ од нечисті ворожої,
Тепловійно дихає земля.
І мене в долині заворожує
Неповторна музика джмеля.

Він гуде - і тиша миром повниться.
Відгроми німіють вдалині.
Сонце хлюпа, як святкова повниця,
На жита, на луки заливні.

Я росту. Я марю перемогою,
Шлю на Одер дядькові листи.
І уже здаля бриню тривогою.
Що її відродиш потім ти.

1982

 

ДО РОМАШКИ

Тебе угледжу в полі а чи в лузі,
Між трав, що стануть сіном майовим, -
Не попрошу вернуть старих ілюзій,
Я в інші дні віддав данину їм.

З тобою ми одного сонця діти,
Землі одної проріст весняний.
Не жур мене, що зав'ядають квіти,
Од інших втрат сьогодні я журний.

Ти сонечка очей своїх засвічуй
На крутосхилах і поміж долин.
Не жур мене, що в тебе цвіт не вічний,
Можливо, тим іще дорожчий він.

Я теж, як ти, одквітну - що подію! -
Та, стрінувши тебе на подині,
Світлію й, наче в юності, радію,
Лиш не питаю: любиш а чи ні.

1982

 

КОМБАТ ІВАНОВ

В снігових чохлах - стволи на вигоні,
І від хати - стежка до гармат.
І по ній щоранку, свіжовиголений,-
Рипу-рип - красиво йде комбат.

Як зоря сама - для батареї він,
Командир з обличчям юнака.
Стан гнучкий, обвитий портупеєю,
Ще й при боці шабелька легка.

Звідки він - з-над Волги, з-над Тоболу десь -
Крізь війну в село моє прийшов?
В пам'яті нетлінно закарбоване
Прізвище комбата - Іванов.

Молодими карими зіницями
Зігрівав закрижанілий світ.
Дотепер моїм землячкам сниться він,-
Тим, хто мав тоді сімнадцять літ...

З гармашами говорив про тактику,
Про бої, що, може, завтра ждуть.
Між степів гарматам протитанковим
До Дніпра уже ввижалась путь.

Гряне битва, що підряд коситиме!
Зупинися, невблаганна мить,
Поки йде ходою він красивою,
Поки він з бійцями гомонить,

Поки - морозцем ранковим дихає,
В усмішці витеплює уста...
...Він лежить в полях під Лепетихою,
І над ним - пшениця пророста...

1984

 

ЗА ТОБОЛЬСЬКОМ

За Тобольськом, за Тоболом
Між березових гаїв
Я скучаю за тобою
Сім ночей і вісім днів.

За Тобольськом, за Тоболом
Росно дихають сіна,
Як і в плавнях, де тополі,
Де дніпровська ясина.

За Тобольськом, за Тоболом
Не минає, не мине:
Ти і радістю, і болем
Одаровуєш мене.

За Тобольськом, за Тоболом
Жито клониться до ніг.
Білий світ п'янить роздоллям,
А зове
малий поріг.

1974

 

* * *

Світанки знову пахнуть лободою
Дорога. Тиша. Вибалок. Роса.
І білий світ із щастям та бідою
Перед очима. З нами сам на сам.

Збагни його у гомоні й мовчанні,
Мов над потоком кладку - перейди.
Дівочий сміх пливе од молочарні,
І в нім не чути призвістку біди.

А що мені сьогодні не до сміху -
Не поспішу сумнити білий світ.
Нехай зрина над все на світі лихо
Оцей дівочий радісний привіт.

 

РОВЕСНИЦЯМ

Нехай вони нікому не відомі,
Забуті вами, - невеликий гріх, -
Рядки, які писав вам до альбомів,
Яких я сам, признатись, не зберіг.

Тумани білі мріянь заповітних,
О, як то в них блукалось любо нам!
І на чиєсь "Ровесниці одквітли"
Я вам кажу: "Не вірте ви літам".

Пісенні брови змаялись, можливо,-
В дочці озветься матірня краса.
І в кожній з вас живе донині диво,
Якого я раніш не описав.

Ви і сьогодні милі і звабливі,
Як у студентські давнішні маї.
Я чув: у вас чоловіки ревниві.
Я вас люблю, ровесниці мої!

1984

 

ДОЛИНА

Блакитна крапелька авто
На видноколі-ватерпасі
В долині процвіту твого,
Де ти гусям у травах пасся.

Ми повертаєм до степів -
І забуваєм наші драми,
Почувши птичий дивоспів,
Розвішаний над тракторами.

Навіщо ми? Куди ми йдем?
Здирай з думок потерті лахи.
Гарячий вітер пил мете,
Тополі хилить понад шляхом.

Авто краплипно мерехтять,
Тривожно дихає долина.
Святкове наше вороття -
Навряд чи їй святкова днина…

1974

 

* * *


Наснилась молодою і вродливою,
Врочистою, неначе під вінцем.
Ще й усмішкою тихою, родинною
Світилось весняне твоє лице.

Бузки цвіли чи, може, вишні пінились -
Над все постала молодість твоя.
Сон відлетів, як пісня недоспівана.
Тебе нема. Лиш є розлуки яв...

Благатиму: із літ минулих вибрини,
Нехай іще цей чар переживу,
А з ним і жаль - що в сні мене ти вибрала,
Що з іншим ти побралась наяву.

1984

 

* * *


Знов у полях блукає по сівбі
Від чорноріль чорніша галич.
Блакитний вітер грає на сопілці,
Як ми в літа свої пастуші
грали.

І п'є дихання степу молоде
Курган, який на згірок вийшов з балки.
І знову нас у молодість веде
Веселий плин весняної сівалки.

1976

 

* * *


Токи востаннє одсипаються,
І їм, напевне, сняться сни,
Що вже зерно на них зсипається,
Аж угинаються вони.

І від буртів світліють ночі,
І хлібом пахне вітровій.
І всі шляхи з полів
шурхочуть,
Зливаються -
на ваговій.

1984

 

* * *


Червоніє глід над кручами,
Голубіють небокраї,
Де хмаринами текучими
Закружляли птичі зграї.

Бубни б'ють: свайбує молодість.
Юнаки ідуть в солдати.
Не вкрадайся в душу, холоде,
Їй - любити і страждати.

Скільки ще скарбів не знайдено
На крутих стежках шукання,
Скільки чарів ще не знадило,
Ще нема - розчарування!

Ще ж мені не надокучили
Ці шляхи і небокраї,
Де хмаринами текучими
Кружеляють птичі зграї.

1966

 

ДАВНІЙ БІЛЬ

Леле!.. Тільки стогін, більш нічого.
Потім буде: вибач і прости.
Давній біль стоїть біля порога,
Тихо в двері стукає: пусти.

Сипле сніг, мете по всім околі,
Вихорить на вулицях села.
Моститься в пітьмі на підвіконні,
Наче кіт - поближче до тепла.

Давній біль стоїть біля порога,
Давній шлях - укотре! - перейду.
Десь там я, закутаний в тривогу,
До твоєї вірності бреду.

В круговерті сніжного завою
Край села загледжу блиск вогню...
Давній біль... У роздумі постою
Перед тим, як двері відчиню.

1982

 

* * *

Іду з онуками на поле.
Облишмо ідилічний тон:
Дідівська радість - поруч з болем,
Скакать телятком не резон...

Пашить рілля. Пшениця спіє.
А в небі - горлечко оте,
Що у його блакитнім співі
Земля колоситься й цвіте.

І трактори в міражній далі,
Й доріг розбитих порохи...
І я зазвичай спогадаю
І щедре літо, й рік лихий...

Далекі зустрічі й розлуки...
Спочили вічним сном діди...
І ось прийшли мої онуки,
Як усміх вічності, сюди.

Пірнають в шуми колоскові,
Босоніж линуть на ріллю...
Я освячусь ім'ям любові -
І в них цю святість переллю.

 

ОСТАННІ ГРОЗИ

Здавалось би: за чим жаліти -
Іще повториться стократ.
Люблю, коли виводить літо
Останні грози на парад.

Чи був, чи ні громам за брата,
Але в грозу й не падав ниць.
З життям прощатимусь - забракне
Передосінніх блискавиць.

1982

 

РЕЧИТАТИВ СКІФА

Я не казка, не міф,
Не холодна личина -
Я предтеча, я скіф,
Бородатий мужчина.

При мечі я спочив,
А чи меч мій при мені.
У моєму плечі
Дві стрілиці огненні.

Між гірких полинів
Я курганами свідчу:
Правлять тризну мені
П'яні кров'ю сторіччя.

Я лежу при мечі -
Одружився з пітьмою.
Ти постань. Помовчи.
Посумуй наді мною.

Через тисячі літ
Крізь епохи-кургани
Ти приходиш у світ,
Моя мево кохана.

Оживає твій сміх,
Запечалля-крушина...
Я не попіл. Я скіф.
Бородатий мужчина.

 

РАНКОВИЙ ДИМ ПОНАД СЕЛОМ

Ну, пізнав себе в цій ідилії?..
А.Малишко

Опісля ночі хуртовинної
Замети срібляться в дворі.
"Берім лопати!" - кличу сина я, -
Димами квітнуть димарі,
Неначе верби, вкриті інеєм.

Йому не легко розлучатися.
Хоч і в гостях, з ранковим сном.
Його не дуже ваблять чари ці,
Що дим малює над селом,-
Чи ж варто батькові печалиться.

Але - встає! В кожух одягнений,
Поріг лопатою шкребе.
А я в снігах пороші давньої:
Десятилітнього себе
Пізнав у сині-городянинові.

1970

 

* * *

Наївність почуттів отих, що в юності тривожили:
Сьогодні їх пригадуєм - стає не по собі.
Знічев'я поставали ми на себе не похожими,
Вклоняємося досвіду, в любові не сліпі.

Ми долею вдоволені, впокорені, оговтані,
Напоєні тверезістю - подалі від гріха!..
А серце защемить бува - дивуєшся: чого воно? -
До нашої статечності любов таки глуха.

 

ДОРОЖНІЙ НАСПІВ

Віталію Зленкові

Ожеледа-ожеледиця
Геть засклила чорний шлях.
Дика груша, як ведмедиця,
Заблукала у полях.

Крайня хата манить вогником,
Обіцянкою тепла,
Добираємося повагом
До незнаного села.

Вже дорожні всі історії
В темноті оповіли.
У шофера очі стомлені
Від мрячливої імли.

Та відомо одному йому,
Що то ми за диваки;
У негоду не домуємо,
А в погоду - навпаки.

Знову спомином-сновидою
Ніч у казку заведе.
Де бабуся сну не відає -
Шерсть ведмедеву пряде,

Нам, їй-право, не заказана
Шлях-дорога отака.
Варто їздити за казкою
Для цікавого синка.

1979

 

СУСІД

Село моє спиває дух весняний.
Та невблаганна також не дріма.
Печальна вість: Оксененка Івана,
Здавен сусіда нашого, нема...

Ще й пенсія не вийшла чоловіку,
Згорів як стій за місяць чи за два -
Не обмина села хвороба віку...
Отож-бо тітка Віра - удова...

І я зазвичай в згадки поринаю
Була ж вона вдовою ще з війни.
А юний той, кого уже немає,
"Універсалом" згоював лани.

Здавалося, і жив посеред лану,
Таку вже мав затятість трудову.
Він одруживсь негадано-неждано,
Як в давній пісні, взявши удову.

І зажили - хатину збудували,
Хазяйство, все, що треба, завели.
Не воркували, та й не чварували,
Щось і було - на люди не несли.

Він трактора водив, як і давніше, -
І не тому, либонь, що доля зла,
В герої (а чи він один?) не вийшов.
Але ж земля трудом його жила.

Стрічав йога на полі і в оборі,
"Добридень" скаже - ясно все без слів.
А то одного разу у конторі
За незвичайним клопотом зустрів.

По коридору вештався, вагався -
До голови зайти чи не зайти?
Халепа: телевізор зіпсувався,
Чимсь до райцентру треба одвезти.

І усміхавсь, і хмарно брови хмурив.
Машину й дасть, можливо, голова,
До хати ж не під'їдеш по баюрах,
Розгас чорнозем (провесінь була).

Якби ж асфальтом вулицю покрили,
Якби ж десь ближче телеательє…
Ми славно з ним тоді обговорили
Сільське святе і грішне житіє…

Мені на думку все те нині спало,
Селом струмки - відсніжила зима.
Асфальт до двору й телевізор справний...
І лиш сусіда щирого
нема.

 

ТРАГЕДІЯ НІМ.МОВИ

Памяті Д.П.Франке

"Ich spreche Deutsch" - у пам'ятку донині,
Як ревно хором скандував наш клас.
Таж звідки знать було мені, дитині,
Що через Deutsch небавом знищать Вас.

Великий гріх Ви мали за плечами:
В часи, коли гнітила нас війна,
Школяриків нім.мови научали,
Що з юних літ відкрилась Вам вона.

Та материнську знали Ви не згірше,
Писали українською роман
Про долю вічних страдників селян.

Ніхто собак на мене хай не віша -
Благословили Ви мене на вірші,
І в тому був і Ваш, і мій талан.

2007

 

ОДИНОКІСТЬ

Катерино, Катре, Катю
Ще й Катрусю!
Так у пісні вас назвати
Не вбоюся.

Я забрів у ваше літо
Ненароком.
Не змогли ви потаїти
Одинокість...

Що вам сниться зопівночі,
Катерино,-
Як росили карі очі
Цвіт-калину?

Як чекали до світання
Задаремно
На зрадливе закохання,
На нікчемне?

Ваші очі не пробачать
Ні сльозини
Тому батьку, що не бачив
Свого сина!..

Плине літо. Колосіє
І зерниться.
Небозвід уже сіріє...
Що вам сниться?

...Теплий досвіток збудився
З ластівками,
Зацвітають чорнобривці
З пом'яками.

І, торкнувши хміль зелений,
Промінь ранку
Зупинивсь, як наречений,
Біля ґанку.

1978

 

ЛИСТИ

Прости мені блакитну ту мороку -
Рясні листи моїх солдатських літ.
Хотів я розтопити ними лід,
Здолати нелюбов твою жорстоку.

А ти, не рада з їхнього потоку.
Все урікала стримано в одвіт:
Мовляв, намарне мучитись не слід,
Розсудить час - йому видніше збоку.

Чи ж розсудив? Скажи тепер мені
А чи літам, що відшуміли, змінні.
Стоять так само стіни льодяні
Тієї невразливої гордині?
Чи, може, ті листи мої смішні
У сховку серця бережеш донині...

 

ДВІ ЗАМЕТІЛІ

Ця завія не схожа на ту,
Хоч, здається, усе, як тоді.
Тільки січень весільну фату
Одяга не тобі, не тобі.

І дорога й тривога - не ті.
Хоч вони почалися звідтам.
Але цю, як і ту, заметіль
Я за інші в житті не віддам.

Шаленій, хуртовино, бунтуй.
Снігом кидайсь в обличчя, колись,
Білим шурхотом шлях мій бинтуй, -
Чей, загоїться рана колись...

 

Читати далі >> 5