При долині - могила забута,
Теплі роси відсвіжують пил.
І росте на могилі не рута -
Предковічний сивіє полин.
Де пшеницю у зашумі стеле
Виднокіл у напругих вітрах,
Цей окраєць ногайського степу -
Наче смага в путі на вустах.
Ніби хоче сказати він слово,
Проспівати крізь муку здаля:
Калинова моя, полинова,
Подніпровська славетна земля!
У погоні за днем бистроплинним
Не котіться ви, наче курай,
Не обчухруйте стан тополиний,
Що дарує вам батьківський край.
Не поховано думи в могилах,
Де ятріла козацька тропа.
На дніпровських обвітрених схилах
Пророста історична трава.
1968
* * *
Мене переслідують очі сумні,
Що їх у житті цілувать не мені.
Що я не збагну їх жіночу печаль,
Що їх мені жаль - не поможе мій жаль!
Ці очі, угадую, сльози лили, -
Блакитні півкола під ними лягли.
Ці очі не дружать зі снами, либонь,
Ці очі, напевне, пізнали любов.
Коли їх не стріну - в журбі, в таїні...
Мене переслідують очі сумні.
1968
* * *
Дорога. Степ. І небо.
І ти, далека ти.
І мушу я до тебе
Всі відстані пройти.
Пройти бескеття й нетрі,
Зав'югу і туман.
Пройти не кілометри -
Розлуку і обман.
Здолати хмарну гору,
Сипкі сніги намов,
Відчуженість сувору
І просто нелюбов.
Це треба, конче треба,
Інакше - жити як?..
Дорога. Степ. І небо.
І відстань: ти і я.
1958
* * *
Світанок в гай запрошує,
в поля.
Повсюдно запорошило,
поглянь.
Лягло слідів мереживо -
у гай.
І серце розбентежене
украй.
Постало в світлім смуткові
ізнов:
Як ходить первопутками
любов.
1958
КОВАДЛО
Добряче ковадло з пустого снаряда!
Його колись дід з бойовища приніс.
Узяв і на пень тонкостволий приладив,
Щоб коси клепать у жаркий сінокіс.
І клепле - аж луни пливуть над землею,
Коли медоцвіти наллються в маю.
"Снаряд цей просили уже для музею. -
І дід осміхається: - Не віддаю".
1959
МЕДСЕСТРА
Не під снарядами в окопчику -
Побіля хати, на осонні,
Переді мною, тихим хлопчиком,
Сиділа гарно на ослоні.
А з-під пілотки русе пасемце
Стікало, купане в промінні.
А ніжні пальці звільна паслися -
Блукали в смаженім насінні.
У подумі дзвінкою призьбою
Спливали досвітки незбуті,
І почуття, в боях не приспані,
Спивали осінь у засмуті.
А рано вдосвіта поїхала.
Спокійно спав селянський хлопчик.
І, може, десь під Лепетихою*
Влучив снаряд в її окопчик...
З полів, розораних гарматами,
Приходять спогади безсонні.
Допоки світу, пам'ятатиму:
Побіля хати, на осонні...
1979
* Село над Дніпром, де точилися жорстокі бої.
ДИВЕНЬ*
Не перестанеш зватись дивом,
Дніпром омитий світе мій,
Де юність дивиться крізь дивень
Очима, світлими від мрій.
У ньому святощів основа,
Які так спроста не збувай:
Це ж промовляють хліб і слово -
Не відрікайсь, не забувай.
Заворожило, наче зілля,
Й тебе в тобі ж бо відкрива
Це незбуденене весілля,
Цей жар пісень з-під рукава.
І молода синів народить,
Щоб їх життям сміявся світ.
І не забудеться, народе,
Твій небезрідний родовід.
На рушнику співає півень,
Музика ревно в бубон б'є.
Крізь запашистий дивний дивень
Безсмертя дивиться твоє.
1979
* Хліб для молодої, крізь який вона має подивитися на гостей. Печеться у вигляді кільця.
НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ
Я ще живий. Мені сімнадцять літ.
Іду на бій. Небавом. За хвилину.
...Я з дому вирушав - не причинив воріт.
Троянда край вікна... Курчата біля тину...
А матір повели в знетямі од підвід...
І як їй пережить -
сьогодні
я
загину...
1979
САД НА ПОЛІ БОЮ
Археологічне
Сад над рікою - бенкетом бджолиним.
Брязкіт лопати.
Посеред саду - розсипище глини,
Кості...
Солдати...
Що ж ти замовк, археологу-брате?..
(Стерпло у горлі).
...Рік сорок перший. Століття двадцяте...
Наші когорти...
Душу тривожить чуття небуденне:
В кому воскресну
Так, як солдати крізь сад і крізь мене
Входять у весну?..
1979
ДОБРОТВОРЦІ
Ми сидимо на призьбі коло хати,
Гортаєм сторінки десятиріч.
І сад шумить, і пахне рута-м'ята,
І в'ється-квітне кручений панич.
Посієм все - не висієм досаду,
Не напекти ж бо з неї паляниць.
Було всього: було і не до саду,
Бувало навіть і не до пшениць...
Димить цигарка. Згадуємо. Мрієм.
Є золото найвищих в світі проб, -
Лише камінне серце не степліє
Від золотого слова "хлібороб".
Журба і радість - на орбіті серця,
Якому дано всім переболіть,
Яке, немов та птаха, стрепенеться,
Коли достиглий колос задзвенить.
І я кажу вам: "Сонячно живете".
А ви: "Мільйони сонячно живуть.
У хлібороби так, як і в поети,
Лиш добротворці, друже мій, ідуть".
1979
І ПО ЖИТТЮ, ЯК У ЖИТТІ
Пам'яті Леоніда Ліфінцева
Така вже доля - серед поля
І по життю, як у житті.
Зорить із фото добрий поглад
Туди, де врунечка густі.
І літа знов діждеться поле,
Повіють жнивні вітерці.
Як за життя, хлюпнуть довкола
Білоколосі пшениці.
ВСЕСВІТ СЛОВА НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ
Хлопчиком ластатим надвечір'я
Входило у витишений клас.
Рідне слово трепетні сузір'я
Появляло в тій порі для нас.
Я і сам не знав тоді достоту,
Чому поміж плетива стежок
Дарувала крила для польоту
Та, що привела у літгурток.
Звідкіля жага-любов до слова,
Де її джерела-початки?
Відзовися, пісне колискова,
Відгукніться чарами, казки!
Прилетіть із вирію трудного,
Оживіть жар-птицею в руці,
Не барвисті, зшерхлі - то нічого!
Саморобні наші букварці.
Ні, таки ми відали достоту,
По якій стежині нам іти.
Не справдивши наміри німoти,
Ми зростали не для німоти?.
Луни бойовища світового
Клекотіли в наших вечорах.
З Альп, із-за Дунаю голубого
Майоріло слово Гончара...
Хто те знає, крила чи не крила,
Та в житті і радощі й жалі
Дарувала стежка, що відкрила
Всесвіт слова на святій землі.
Говори, співай, розлунюй, світе,
Бо любов живе не в німоті.
...Знов до класу увіходить вчитель,
І горять сузір'я золоті.
1979
* * *
Отам у полі, за хатами,
Де кутав царину спориш,
Тополі небо захитали
Зеленошумної пори.
А за тополями, в долині, -
Веселі розхлюпи води.
Каналу хвилі дніпроплинні
Прийшли, сподівані, й сюди.
Отож прикмету старовинну,
Поете, нині забувай,
Бо степовим орлам на зміну
Чайки прилинули в наш край.
Не бійся: пам'ять не заблудить
Ні в давнині, ні в новині.
Сміється день на повні груди,
Вділивши радості й мені.
Дорога, вкутана югою,
У світ широкий пролягла.
Курган, що обрій гнув дугою,
Чатує скирти край села.
1979
* * *
Листя на морозі посмутніло,
Поскляніло - дзвонить, мов кришталь.
Сніг - і зелень. Збоку глянеш - мило,
Йде зима. Яка ще тут печаль!
Між дерев людські потоки ллються.
Ти і сам - у гаморі юрби.
Та нічого так не жаль по-людськи
Як тії плакучої верби.
СТАРИЙ КОМБАЙН
Здрастуй. Про що ти мрієш?
Сниться тобі, можливо:
Літо, і синє небо. І врожаїста нива.
Батько мій за штурвалом,
давній керманич твій
Нумо, в загінку знову - поки на полі тінь.
Змалку мені відомо, як він тебе, машину,
Любить і доглядає й інших того навча,
Тож і мене покликав:
"Підемо в поле, сину".
Звівся я за штурвалом біля його плеча ...
Знов я прийшов до тебе
в гості, хоч на часину.
Дякую за науку. Зроду не підведу.
Ти пам'ятаєш літо:
"Підемо в поле, сину".
"Підемо, тату, підем..."
От я і йду. Іду.
1979
МОРОЗНА НІЧ
Мороз такий, що крижаніють зорі.
Ведмедем білим ніч блука в полях,
Все наслухає рокоти моторів,
Не зважившись виходити на шлях.
Тремтять вогні не тільки серед неба,
В нічних полях їх - спробуй, переліч.
Куди пливуть? Чого вогням тим треба?
Ніяк не може зрозуміти ніч.
А їм світити з зорями в змаганні
Над білою маєтністю ланів,
Таж їх ведуть турботи безнастанні...
І я в житті - один із тих вогнів.
* * *
Володимиру Пузиренкові
Не втаїмо: нам відкривався світ
З підсліпуватих і тісних землянок.
Але й сьогодні шле здаля привіт
Тобі й мені наш неповторний ранок.
І стелі гніт, і дим від каганця,
Дитинство незманіжене, полинне.
А отже, не зачерствіли серця,
І ми до степу, мов до батька, линем.
Землянку для музею віддамо,
Нехай вивчають діти і онуки.
Ми від землі - цього не втаїмо,
Ми знаєм радість, що зростала з муки.
1979
* * *
Небосинь зове в безкрає.
Хоч розкрилюйся й лети.
Край доріг пташині зграї
Повсідались на дроти.
Розлилася рунь весела.
Мріють скирти у полях.
І південні рідні села
Вибираються на шлях.
Над ставком стоять на чатах
Осокори молоді.
Переблиски, мов качата,
Знай хлюпочуться в воді.
Пил - на листі, пил - на скронях,
Над шляхами зависа.
Достигає пізній сонях -
А чи, може, то я сам?..
1969
ТОЛОКА
Окрай села народжується хата,
Вже білі крокви креслять небозвід.
Сусіди йдуть - пора толокувати,
Згадавши звичай прадідівських літ.
Ой, толoка, толокa -
Дайте опліч стати!..
Буде хата, ще й яка -
Українська хата.
Буде квіт край воріт,
Під вікном - тополя,
У вікні - широкий світ,
В хаті - світла доля.
Ще ж і діти і онуки -
Як з води, в ній зростуть!
На весіллі закаблуки
Не одні пропадуть.
Ой, толока, толока,
Що то є громада:
І робота шпарка,
Й на душі відрада.
Не за гроші, не за плату
Помагають ставить хату
І хвилина настає,
Як за тую хату нову.
Слово мовлячи по слову,
Товариство щире п'є:
Щоб стояла, красувала,
У дощі не протікала,
Не хилилась в буревій.
Щоб ходили гарні гості
В нову хату на помості,
Щоб добро жило у ній.
Ой, толoка, ой, толoка -
Пісня котиться широко
Над селом і за село.
А чому б і не співати,
Як робота - наче свято.
Жаль, коли на тому святі
Вас, братове, не було.
З-ПІД БУЗКОВОГО ЦВІТУ
(Повоєнна пісня)
Лиш за обрій курний сплине вітряний день,
Понад полем ізнов пролунає:
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."
На село наплива теплий зоряний чад,
Упивається пилом долина.
І до самих зірок - голосами дівчат
Промовляє печаль удовина.
Хто їх тільки збагне, ті дівочі серця,
Що з собою не відають зладу!
Чим їх, чим приворожує пісенька ця,
Що тужливо оспівує зраду?
Обіймав, милував пересмішник-юнак,
Як при місяці в парі стояли...
Таж тоді і дівчата співали не так,
У засмуті не хрипли баяни...
Він не зраджував, ні! Він з війни не прийшов,
Десь в Європі незнаній зарито...
Під вікном до зорі лебеділа любов
З-під бузкового буйного цвіту.
Не забулось в літах з-поміж тисяч пісень -
Що в ній, що мою душу проймає?
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."
БАЛАДА ПРО ПИЛ
Ви скажете: це зовсім не до ладу -
Про пил писати. Ще й при тім баладу.
Бо ж пил є пил. А героїчний лад -
Душа і давніх і нових балад.
Та степом суховітриця - як з горна.
Неждана гостя - рине буря чорна.
Я бачив, як журилося село:
Від бурі тої жухнуло зело.
А люди йшли наперекір стихії,
Несли свої сподіванки і мрії,
Долали чорнохмарну крутію,
Стояли, наче воїни в бою,
Щоб в літі, серед поля жнив'яного,
Щасливо святкувати перемогу...
А що ж той пил? Над палом роздоріж
Він знов і знов замурзує мій вірш.
Та в ті краї, де змалку бігав босим,
Ніколи не рушав я з пилососом.
Як люди, йшов крізь куряву круту,
Як люди, в полі кланявся труду.
І нині йду шляхами курявними,
В ділах нових не гребуючи ними.
Довіку так роковано іти
Крізь пилюгу мирської суєти
Й доходити отак, як хлібороби,
До золота, де не питають проби,
До хліба правди, сутності й краси,
Й на пил спадати - вільгістю роси.
1979
* * *
Холодний вітер. Нив осінній смуток.
У видолках шипшина догоря.
Небавом на веселий первопуток
Покличе розрум'янена зоря.
А поки що - пливуть свинцеві хмари
(Епітет запозичений з газет),
І трактори в тумані світять фари,
І в небесах - гусей заблудлих лет.
І десь журливу пісню в полі чути,
А може, то вчувається мені?..
Холодний вітер. Нив осінній смуток.
І - рідне все, бо - в рідній стороні.
1959
НЕЗАБУТНЄ
Косить сіно дід в долині -
Як давно це, як давно.
А мені пахтить і нині
Медоносами воно.
У розливі різнотрав'я,
Наче в морі серед хвиль,
З головою потопав я,
Лиш виднівся білий бриль.
Ось води несу я діду,
Сам потому спрагло п'ю.
У село на сіні їду,
Руку хмарі подаю.
Мати сина жде з роботи
(Генде обрій догоря).
- Відчиняйте нам ворота! -
Їй кричу з мажари я.
1979
ЖИВІ ОБЕЛІСКИ
Я спав і не бачив трагедії ночі тієї:
У нашій світлиці вмирали солдати поранені.
Засипали двох на городі сирою землею,
Коли над селом уставало криваве порання.
А фронт гуркотів, за селом вигинаючись близько.
Живі одступали, а мертві лишались, як стоїки.
Це потім, пізніше, поставили їм обеліски -
В те літо над ними стояли незібрані соняхи.
В закуренім небі надсадне ревли бомбовози,
Росли на городі кущами чорнозему вибухи.
І соняхи зерна роняли на землю, як сльози,-
Від чорного болю, котрий їм довіку не виболить.
І з тих насінинок над бомби і горе
Весною до сонця звелися земні його родичі.
Живі обеліски усім, що упали нескорено,
Промінять і досі - щоліта - на тихім городі...
1965
ВІЛ
Весь день лежить і сонно ремига.
В очах - нудьга, сказати б, не нудьга.
Але нема й веселості у них.
Розумних, затуманених, старих.
...А що, як віл згадав своє життя,
Усі труди, образи та биття?
Він зніс усе. До праці здавна звик.
Життя прожив, як чесний трудівник.
І ось лежить. Дрімає. Спочива.
Лежить один. Було недавно два.
Чи знайдуть знов борозного, чи ні -
Про це вже віл не думає в півсні.
А тільки слуха й слуха до пори,
Як у степу гуркочуть трактори.
1968
ПРАВДА ХЛІБА
Вінок сонетів
І
Під гожим небом в рідному селі
Ідуть хати з минулого в майбутнє.
Над ними людські долі многотрудні
Летять, неначе в ірій журавлі.
Твої там, серце, радощі й жалі,
Там плинне й вічне, суєтне і сутнє.
Несу я слово матері напутнє
З хатини у солом'янім брилі.
Не уявлю своїх доріг без нього,
Привітного і строгого, живого, -
Земля мовляє голосом її.
Крізь чорну смерть серед людського плину
Вона шляхи вистежує мої,
Добра і щастя в мандрах зичить сину.
II
Тебе вбачаю, добра моя мати,
Твоїх очей тепло і ласку п'ю.
Земну снагу і сонячність твою
У слові не наважусь передати.
Багато міг би нині спогадати:
Як, наче сонце, гріла ти сім'ю,
Як ти могла, до пари солов'ю,
У надвечір'я пісню заспівати.
Як працювала в днину жнив'яну,
Як позбувалась трепетного сну,
Коли біда над нами зависала...
Я й досі чую пахощі тих жнив,
І хоч минуло літ уже немало,
Сьогодні вечір літеплий ожив.
III
Вечеряєм при зорях біля хати,
Під кленом, що прикрилив цвіркуна.
В повітрі зачарованість нічна
І дух зерна, і запах рути-м'яти.
Малечі вже давно годиться спати,
Але не дуже квапиться вона.
Ніхто з нас втіхи кращої не зна,
Як на руках у нені засинати.
На ніжні руки голову схилить,
Івасиком-Телесиком летіть
У дивосвіт казковий на крилятах.
Та, поки ще не зімкнуто повік,
Сиджу статечно біля діда й тата:
Я в полі був, я також - чоловік!..
IV
Всі кружкома, дорослі і малі,
Сідали ми святково по застіллю...
Тепер селяни знаються на стилях:
Купують модні меблі і в селі.
А в нас був стіл низенький, при землі,
Що, як сільниця, пах крутою сіллю.
Ми причащались хлібному всесиллю
Круг того сирна в повечірній млі.
І він світився хлібом у хвилини,
Коли за ним збиралася родина
І навкруги всідалась, немала.
Мені рілля так світить чорноскиба,
Коли, буває, вчую край села
В її диханні - свіжий запах хліба.
V
Хлібина золотіє на столі.
Як дар життя, це золото сприймаю.
І хліб і сіль, і пісню щиру маю,
Не Бог, не цар - людина на землі.
Болить мені, як поле у золі
Жнива у сорок першім нагадає.
Та гордісно: стрічав не короваєм
Мій хлібний край ворожі орди злі.
Наш хліб - для друзів. Недругу до нього
Не простягати руки, до святого,-
Усохнуть, спопеліють на вогні,
Котрим живе і хата, і колиба.
Ти їв мій хліб - і труту дав мені?!
Тобі як стій помститься правда хліба!
VI
Належить батьку - скиби нарізати,
Це право, час настане, передам
У спадок дорогим своїм синам,
Що мусять давній звичай шанувати.
Як і мені, їм дано вірить свято
У чеснім ділі праведним батькам.
Подяку я складаю нині вам
За хліб і за науку, любий тату.
Життя нове завітує в наш дім -
Ми зовемо продовженням своїм
Улюбленців малих, веселооких.
Віків минулих святощі живі
У наші вельми звихорені роки
Ми в батьківськім знаходим старшинстві.
VII
Ніхто не сміє долу крихт роняти -
Стократ чоло оросить чесний піт,
Допоки на вечерю чи обід
Хлібину теплу вийме з печі мати.
І силу, й славу маєм шанувати,
Котрих зажив наш хліборобський рід.
Для того ж бо існує заповіт,
Щоб ми його додержували свято.
Хто хліб не ганить, той не забува
Ні пісні материнської слова,
Ні материні радощі та болі.
Ніякі найновітніші путі
Нам не закреслять стежки в орнім полі,
З якої - всі дороги у житті.
VIII
Xліб - це життя і святість на землі.
Не відцураймось мудрої науки.
Цілуймо щиро материнські руки,
Вшановуймо отецькі мозолі.
Коли сваволя правила в селі,
Над моріжком кружляли чорні круки,
О тій порі у світ прийшли онуки,
Щоб, як діди, триматися в сідлі!..
Трудний наш хліб, легким навряд чи стане.
Довіку литись піт не перестане
В гарячу пору хліборобських жнив,
І не замінить хліб його подоба.
У плині днів, і років, і віків
Неперебутнє - діло хлібороба.
IX
Давно було. А в пам'ятку донині:
Гаряче літо, в розповні жнива.
Струмує м'яко стежка польова
Між золоті розводи безгомінні.
Хлібини пишні - хмари в небосині.
Десь там, під ними, жайворін співа.
Комбайн з-за небокраю виплива,
Гойдається у мареві проміннім.
У жнив'яному подиху вітрів
Із татом опліч вперше я відкрив,
Як пахне степ зерном, автолом, потом.
Відтоді, де б не був і чим не жив,
Благословляю сонячну роботу
Запилених, красивих жниварів.
X
Вечеря - свято в степовій родині -
І почуття, і подуми єдна.
Це відчуття з роками не мина,
Живе, святиться в серці і донині.
Вінець трудів сприймати ми й повинні
Лише отак - як пахощі зерна.
Таїться в них незмінно первина,
А всі останні почування - плинні.
Хотілося б і слово віднайти,
Щоб дихало, як у степу грунти,
Коли роса їх скроплює ранкова.
Аби творилась пісня, як жнива,
Щоб це було натруджено й святково,
Природньо так, як жайворін співа.
XI
Де звіку знають хлібові ціну,
Там совістю й любов'ю не гендлюють,
Там правду-матір підло не полюють,
Але ведуть з неправдою війну.
І я людців проворних не збагну,
Що задля вислуг ревно колінкують,
Що без вагання брата ошельмують,
Аби собі зіпнутись на кону.
Живу, як в нас одроду повелося:
Не пнусь, як пустоколос, над колосся,
Іду на жорна - шеретує час.
І так скажу: як колоску без поля,
Мені було б немислимо без вас,
А з вами, люди, не зігне недоля.
XII
В моїй судьбі живе солодке жито,
Що крізь віки в сучасність проросло,
Аби живити не підступне зло,
А те добро, яким нам дано жити.
Не так це просто - землю полюбити,
Віддати їй життя свого тепло,
Щоб рунню соковитою зійшло
І колосом достигло в щедре літо.
Засіять поле мушу на віку,
Злеліять долю в житнім колоску,
Синів навчити мудрої науки.
Якщо до того ж виведу свій спів,
Переборовши радощі і муки,
То житній хліб в житті немарно їв.
XIII
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Те у віках безслідно не погине.
Зерниною продовжиться зернина
На нашому безсмертному лану.
Іще зустрінем весну не одну,
Нові літа й нові століття стрінем,
Увічнені в житті трудом нетлінним,
Теплом отим, що віддали зерну.
І наші думи, зроджені у полі,
Встають на небокраї, мов тополі,
Щоб небо із землею побратать.
Коли цей світ у муках полишаєм,
Нам видиться не божа благодать,
А поле, заколошене врожаєм.
XIV
Синам, онукам жати, поки світу,
Ту ж саму ниву й водночас не ту,
Але таку ж і щедру і круту,
Де все трудом і сонцем перевито.
І радісно - добро на ній творити,
Як власну маєш стежку і мету.
Був ратаєм, солдатом на посту,
Тепер виводжу пісню на орбіту.
Не відречусь, що родом я з села,
Що в спадок моя доля прийняла
Обвітрену турботу хлібороба.
Привіт вам, любі сестри і брати.
Невже на світі ще існує злоба,
Як в душах ваших - стільки доброти!
XV
Під гожим небом в рідному селі
Тебе вбачаю, добра моя мати.
Вечеряєм при зорях біля хати
Всі кружкома - дорослі і малі.
Хлібина золотіє на столі,
Належить батьку - скиби нарізати.
Ніхто не сміє долу крихт роняти,
Хліб - це життя і святість на землі.
Давно було. А в пам'ятку донині:
Вечеря - свято в степовій родині,
Де звіку знають хлібові ціну.
В моїй судьбі живе солодке жито,
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Синам-онукам жати, поки світу.
