Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 16.12.2017, 07:29
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Семенівське шосе -2

1 << Читати спочатку

"ЛЮБИТЬ - НІ!"

Що ромашка, ти сама - мов квітка,
Як ворожиш мило: - Любить - ні...
Пелюсток все меншає, а звідки
Знати їм, чи люба ти мені?

Краще вже сплети вінок з тих квітів,
Не скуби їх марно без жалю.
Ти для мене - найдорожча в світі!
Я скажу, скажу тобі: люблю!

1960

 

ПРОСТО ЖИВ...

Пам'яті Батька мого -
колгоспного шофера

Батькові моєму - дев'яносто.
Мало бути б. Вже не буде ввік.
Просто жив. Помер так само просто
Пам'яті достойний чоловік.

Менестрелі, друзі, побратими,
Як він людськість шеретує, час!
Хто ми є у порівнянні з ними,
З тими, що посиротили нас?

Прожили - ні галасу, ні крику,
Не для них марнот дешевий крам,
Їм земля пером на вічні віки,
Чи ж такою стане грішним нам?..

Надто легковажимо судьбою,
Забуваєм зчаста, в чому суть.
Ми й землі не чуєм під собою,
Тої, у яку нас покладуть.

А вони по ній ступали твердо,
Хліб ростили, пантрували нас.
Десь бо там, зізнаймося відверто,
Ми цього не встигли про запас.

Тож сьогодні, може, й пізнувато
В покаянні чашу п'ю гірку
Край горбочка, де завершив тато
Рейс, що був останнім на віку.

2004

 

ДОЩ ЗІ СНІГОМ

Дощ зі снігом
Над селом летить, кружля
Л.Череватенко

В щирій дружбі й добрій змові,
Як пора на те прийшла,
На канікули зимові
Позлітались до села.

І хоч випала негода, -
Ми радіємо й сльоті.
Вулицями гордо ходим -
Ті, що вчора, і - не ті.

Бо ж, недавні трактористи,
Чи, скромніш, плугатарі, -
Ми уже з печаттю міста,
Вчені, що не говоріть ...

Хто і ким потому стане, -
Рано хвастать, далебі,
Та ровесницям із нами
Вже не зовсім по собі.

Нам же з ними - тепло й любо,
Дощ зі снігом - не біда.
У Юхненко Ліди - губи,
Мов калина-ягода!..

Поцілунок на розстанку -
Щонайперший - крадькома...
І не спалося до ранку...
...Дощ і сніг - свята зима!..

1999

 

СОЛОВКИ

Василеві Жураківському

Скрашають вулицю Садову
Закучерявлені садки.
А я згадаю ніч зимову,
В промерзлій хатці тато мовить:
- Оце вам, діти, Соловки.

Ми до пуття в той час не знали,
Що назва дивна ця таїть.
Чому так вулицю назвали
І хто він був, що так зухвало
Зумів наш закут охрестить.

Не побоявся, не злякався
Лихої кари чоловік.
Не дай Бог, злий би хтось дізнався -
До Соловків би шлях прослався
Крізь тридцять сьомий чорний рік.

Ми дізнавались перегодом
Через розбуркані роки
Про дальній острів несвободи,
Що скільки винищив народу
І мав наймення Соловки.

Тож вибач, вуличко Садова,
Де лиш акації цвіли, -
Той смуток татового слова
Крізь всі одміни і онови
Ми досьогодні пронесли.

На історичному терені
Вогонь наруги не прочах.
В краю прапрадіднім південнім
У лиховіснім довоєнні
Я жив хлоп'ям на Соловках.

2006

 

МАСЛИНА

Давно я не їв маслини,
Що спіється обіч трас.
Якою, було, малими
Ми ласували не раз.

Коли в повоєнну осінь
Зрубало сади село,
Ні яблунь, ні абрикосів
В дворі у нас не росло.

Зате вже у лісосмузі
Маслини було на всіх.
І навіть статечній музі
Згадати про те не гріх.

Не знали ми кращих ягід -
Солодкі, мовляв, ще й як.
Не бралося до уваги,
Що трошки терпкі на смак.

...А син мій не їсть маслини,
Вони тепер ні к чому:
Лимони та апельсини
Матуся купляє йому.

1960

 

* * *

Вікторові Кузьменку

Після дощу, після грози
Очей годинами б не зводив
З відсвіженого небозводу.
З живого блиску бірюзи.

Злиття наснаги і краси:
Поля водою напоївши
І блискавиці розгубивши,
Згортає хмара паруси.

Земля на повні дише груди,
Залита сонцем з краю в край.
І гомонять діди повсюди:
- Тепер пішло на урожай!

1960

 

ВОЛОШКИ

Сентиментальність? Є, здається, трошки.
Квітують пшениці і ячмені.
А поміж них всміхаються волошки
І не комусь, їй-право, а мені.

Заблакитніли обіч автостради,
Що у степи покликала й мене.
Одначе ж тому квітові не радий
Той, хто пашницю, а не квіти жне.

Мені здається: він за мною стежить,
Одна ж дорога простелилась нам.
Воно і музі теж, либонь, належить
Вклонятись не волошкам - колоскам.

І я новому збіжжю порадію,
Потисну руку друга-сіяча.
Але ж волошки справді - що подію -
Таки цвітуть, цвітуть моїм очам.

2004

 

КРІЗЬ ХУРТОВИНУ

В чистім полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.

Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.

І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.

Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, -
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..

2004

 

ЗУСТРІЧ У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Іванові Касьяненку

Слава Богу, ще живі, Іване,
Ну то й що, як сива голова.
Не жаліймось, що життя погане,
Бо ж воно поганим не бува.

Кольорів у нім, як у веселці,
Тільки б їх душею увібрать,
Як вбирали наші односельці -
Ті, що під надгробками лежать.

Вже скількох записано у святці
Наших перевесників, аж страх.
Може, десь воліють можновладці,
Щоб і ми перетворились в прах.

Важко їхніх мудрощів колодязь
Бідолашним виглибити нам.
Скажем по-одеськи: "Не дождётесь"
Ситим новоявленим панам.

Ще не начарована розмаєм,
Хоч літами й зморена, душа.
Кравчуківське "маєм те, що маєм"
Нас не дуже, звісно, потіша.

А проте хай знає світ палаців,
Що злюбив болотну каламуть:
Уночі кошмари нам не сняться,
Вовкодави нас не стережуть.

Затишно і скромно в нашій хаті,
І гніздо розкоші в ній не в'ють.
Ми з тобою, друже, тим багаті,
Що корінням - в отчому краю.

Ще наш день не відає остуди,
Оремо і сіємо, й жнемо
Й рідне слово до людей, між люди,
Мов свічу із храму, несемо.

Із-за хмари сонечко прогляне -
Ми і раді: йдеться до тепла.
Слава Богу, ще живем, Іване,
І для нас весна таки прийшла.

2004

 

СПІЄ ЖНИВО, ПРИГАСА БІДА

В небі - хмари, потемнілі знизу,
Тінь від них - через поля навкіс.
За гробками косимо чумизу -
За покосом виляга покіс.

Та й цупка, висока, повнозерна, -
Звідкіля прийшла вона до нас?
Спогадай, землице чорноземна,
Той непевний повоєнний час.

Крім чумизи, є ж іще бавовна,
Крім бавовни - вирубаний сад.
А проте і радість душу повнить
Розтинає марева досад.

Чом же, чом було мені журиться, -
Хоч і втома геть валила з ніг.
Крім чумизи, спіла ще й пшениця
На отих чорноземлях масних.

В темну нічку - пісня на підводі.
В пісні тій надія молода.
Ще живе страшна війна в народі,
Ще не всі журбі сказали "годі."
Спіє жниво, пригаса біда.

1968

 

ЧУТКИ ПРО СТАРІСТЬ ПЕРЕБІЛЬШЕНО

І сивина уже, і лисина,
І онучат шумливий рій...
Та за курганом не залишена
Пора тривог моїх і мрій.

Не будем жалем душу ятрити,
Життя не поспіль - благодать.
Ми повертаємося - з ярмарку,
Адже не вік ярмаркувать.

Та ще земля у нас і небо є
Для праці й лету день крізь день.
Як диво бруньки яблуневої,
Є виквіт слова для людей.

Ота хвала запаморочлива -
Хай надить іншого вона.
А нам би погляду жіночого,
В якім несплинна таїна;

Вербових котиків у березні,
Що їх не вбили холоди.
Та із джерелечок на березі
Напитись дивної води -

Глибинам в очі подивитися,
Зірок в долоні зачерпнуть
Лиш не затим, щоб молодитися,
А щоб життя до дна збагнуть.

Воно трясти ж бо можна пейсами -
І мати душу із горбом.
Ми ж, навіть вийшовши на пенсію,
З-під снігу встанемо зелом.

Іще нагадує шалене
Про себе трепетом і віршами.
Перефразую Марка Твена:
Чутки про старість - перебільшено!

2004

 

* * *

Нехотя зранюю душу
Тим, що спізнали дітьми:
Мати співає "Катюшу",
Плаче гіркими слізьми.
Тулить малечу до лона -
"Як же нам, діточки, буть?" -
Вирвавсь сусід із полону,
Батька нізвідки не чуть.

1995

 

ЦВІТУТЬ ПЕТУНІЇ

М.Швидуну

В якомусь дивному відлунні
Посеред квітів, що яскрять,
Розлив орошених петуній
Дарує іншу благодать:
Нас повертає в роки юні,
Куди все тяжче повертать.

2003

 

ПЕЙЗАЖ

Хмара хмару заступила,
Та одначе (свідок Бог)
Золота небесна сила
Просвітила їх обох.

Дальня ревно подивляла
Крізь сивавий власний дим,
Як то ближня красувала
Ореолом золотим.

Адже ніде правди діти:
В високості голубій
Від світила золотіти
Так хотілося і їй.

1988

 

НАД ЗАСНІЖЕНИМ ПОЛЕМ

Жайвори над засніженим полем.
Крилять двійко назустріч весні.
І чомусь це сприймається з болем:
Щось нагадує рідне мені.

Де ви зиму, скажіть, зимували,
Де шукали їди в холодінь?
Чом у вирій ви не відлітали
Із таврійських своїх володінь?

Проти вітру летіти вам тяжко,
Та криля його подуви б'є.
Щось у вашій затятості пташій
Від мого закорінення є.

2000

 

ПОЛЬОВИЙ НАСПІВ

Зачарує в полі цвіт
будь-який, -
Із дитинства шлють привіт
будяки.
А над ними ж бо джмелі
в погуді -
Вертольотики малі
спогадів.
Не забув, земляче мій:
в червні тут
Пантрували ми самі
череду.
А були ж то ми тоді
хлопчики,
Нині ряст, уже - діди,
топчемо.
Слава Богу, ще живі,
дибаєм.
Різнотрав'ям степовим
дихаєм.

1996

 

ПІЗНІ ДОЩІ

Сумні невижаті лани,
Щодень громи гримкочуть грізно.
Дощі опісля сушини.
І порадів би їм - та пізно.

2003

 

СТЕПОВИЙ ЕКСПРОМТ

На безлюднім полустанку
в рідній стороні
Якось поїзда чекати випало мені.
Літо. Спека. Ані руху.
Всуціль - сон-трава.
Золота моя основа -
земле степова!
Білі кози на приколі.
Стежка. Окірці.
А поодаль - надовкола -
спіють пшениці.

1996

 

ДОРОЖНІЙ ЕСКІЗ

Угледиш в путі край доріг степових,
Ще, може, відтак і насниться:
Корови пасуться - і тіні від них
Скубуть підосінню травицю.

2001

 

* * *

Дерево спиляли - порохня
Сиплеться з-під стовбура старого.
Вибриніла парость коло пня -
Корінь!
Не добралися до нього!..

2002

 

НЕ В ПОРУ

В зажурі я - горенить на душі
А вам хіба отак не сумувалось,
Коли весняні обложні дощі
Змивають цвіт,
яким закрасувалась
Чота дерев у вашому саду, -
А я чим кращий,
і в моїм так само...
"Чужу біду руками розведу"
Та як нам бути з нашими садами?

2001

 

* * *

Скільки див тих у природі!
Ось таке на оці май:
Соловей співа на дроті,
Як то кажуть, знає май.

Тож-бо вдар об землю лихом,
Ще жага життя жива!
На калині солов'їха
Вже гніздечко вигріва.

1998

 

ПРИМХЛИВА ЗИМА

Буває пожадана й холодина.
І знов мрячить, і знову дощ іде,
І ти чекаєш нині, як дитина,
Коли ж земля
сніжечком припаде.

Коли ж по тій омріяній пороші
Слідів мережка
встелиться в полях.
Примхлива зимо,
не барися, прошу,
Не я один снігів твоїх забаг.

1999

 

СРІБНА НИТЬ

Срібна нить цвіркунової пісні
Вишиває і ніч, і вічність,
Слава Богу, не рветься,
Хоч змінилось без ліку
Слухачів цього виспіву на землі.
Хтось його наслухає востаннє,
Хтось уже не почує ніколи.
Срібна нить...

1996

 

ЦВІТ

Цвіт -
Вже ж бо дівчині мина шістнадцять літ
Зграя мрій злітає, лине,
Достеменно журавлиний
Переліт.

Де,
По якій дорозі щастячко іде?
І чи скоро його ждати,
І чи треба виглядати
День у день?

Сон
До півночі не бере її в полон.
...Хлопців з армії чекають,
Зустрічати виходжають
На перон.

1952

 

 

СПЕКА

Червнева спека, мов невситний полоз,
Притихлим полем стелиться, шпарка,
У переджнив'ї рясно котить колос
Пшенична пересонцена ріка.

Жорота, сквар. Ні жайвора не чути,
Ні хмарки в небогоні з далини.
І ждеш дощів, немов якогось чуда,
І віриш: не забаряться вони.

Узавтра грім озветься винувато,
Примерхле поле стрепенеться: жить!
Не тільки ниву треба рятувати -
Душа твоя на колосі лежить.

У хліборобськім засмутку без слова
Зупинишся край лану опівдня.
Зрідні тобі мовчання жайворове,
А не ота парламентська гризня.

Довічна хлібодарнице - Вкраїно,
Наснаги дай, святої віри дай:
Достигне повнозерно, не загине
Напоєний тривогою врожай.

1999

 

ПЕРЕДГРОЗЗЯ

Набубнявіли хмари,
Темнотою взялись,
Білі блискавки яро
Тут і там затряслись.
Розкотились удари
Благовісних громів.
І прорвалися хмари -
Зашумів
Дощ.

1950

 

ПЕРЕДВОЄННЯ

Сільські далекі дні
згадав не без зажури:
Відклепує косу дідусь, уповні сил...
Від спеки залягли у вінячому кури.
І татів "Комунар" пливе за небосхил.

І, як писав Ремарк, ніхто вмирать не хоче
(Про нього ж бо ніхто не чув іще в селі),
А десь уже війна, скрадаючись, гуркоче,
І люлькою димить Вусатий у Кремлі.

1994

 

* * *

Перелягає тінь дорогу,
Де явориння край села.
Вклонитись отчому порогу
Спішу, забувши всі діла.

Спішу... Кому я тут потрібен?
Село моє - і не моє,
В ставку хлоп'ята вудять рибу,
Радіють ревно, що клює.

Асфальт серпасто завертає
Зі степових курних узбіч.
А вже й хатина та, що скраю,
Леліє кручений панич.

І вже назустріч стиглий сонях
Махає змерхлими крильми.
І я схиляюся в поклоні
Перед святими ворітьми.

1999

 

* * *

Всю ніч співає соловей -
Погожий день віщує.
А скільки ж, скільки ж тих людей,
Хто солов'я не чує.

Вночі не сплю сьогодні я -
А з вами це буває?
Як не послухать солов'я -
Небавом відспіває...

1999

 

* * *

Давно уже немає того саду,
Що край села стокриллям лопотів,
Та ось ожив серед нелишніх згадок,
На крилах незітертих прилетів.

І знов скрашає даль, що маревіє,
У ньому - слід, близький душі твоїй.
Там сонцем кожна гілочка хмеліє,
І ти із віттям разом захмелій.

Ніщо не вічне в цьому світі зміннім -
Вмирають і сади, й садівники...
Але живуть у пам'яті нетлінні,
Буттям твоїм означені роки.

Живі шляхи, простори змаревілі,
І жито, й мак, розквітлий на межі,
І сад отой, і в ньому вишні спілі,
І люди, поки світу, не чужі.

1979

 

ПАМ'ЯТІ СЕСТРИ

Тебе ж, кохана сестро, вже немає.
Б.Тен.

Відсніжила зима твоя остання,
Що нагадала інші ночі й дні:
В землянці нашій затишній саманній
Росли на шибах квіти крижані.

Малими нині видяться віконця,
Тоді ж бо міра іншою була,
І нам нівроку вистачало сонця,
А врівні і родинного тепла.

Це перегодом за межею казки
І в сонці нам примерхне білий світ,
Коли не стало маминої ласки -
Пішла до Бога в двадцять вісім літ.

Життя спливло - а це не відболіло
І терням забуття не поросте.
Вона ж тебе леліяла, любила
І Любою назвала через те.

Журботний лік невідворотним втратам,
І ця назавжди в пам'ятку зима,
Як ти пішла до мами і до тата -
"Тебе ж, кохана сестро, вже нема ...''

Довічний спокій. Більш ніщо не мучить.
По край спізнала долю нелегку.
Але ж, їй-право, не одне колюччя -
Був цвіт і плід на нашому віку.

Бринить сльоза. Не все взяла могила;
Є пам'ять серця, є зерно добра.
Прощай... Ти чесно вік свій відробила...
Була у мене праведна сестра.

 

СТЕПИ РОДИМІ

Степи родимі в сонці мріють,
Це ж тут стократ ходила пішки.
І васильками, й деревієм
Закрасувалися обніжки.

А поміж квітами - стежина, -
Чия то постать ген міріє?
Сповза у виярок ожина,
От-от від спеки зажаріє.

Колосся хилиться край гаю,
Степовику бентежить душу,
Болить, болить йому, я знаю.
Як знемага воно у сушу.

Степи, степи твої родимі.
Нехай минуть їх суховії,
Степи, степи твої любимі,
Несплинні марева надії.

1999

 

НАД СТЕПОМ ЯРОВИМ

Над степом яровим -
хай небо стане свідком -
Співають жайвори,
хоча, по правді, й рідко.
Не ліпша з автострад
жене в югу машини,
На вітрі юний сад
викрилює пташино.
Пшениця - диво з див -
на сонці ніжить спину.
Колись отут ходив,
тепер, як вітер, лину.
Водію, зупинись -
куди нам поспішати?
Як в юності колись,
до степу мовлю: "Тато"...

1980

 

ТРОФЕЙНА МАШИНА

Візьміть, покатайте нас, тату,
В полях, де поспіло зерно.
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено".

Гримкому заброді-мотору
На схід перепинено шлях:
В осінню заімлену пору
Застряг у таврійських степах.

Шляхами, що шурхотом шинним
Уже не впивались давно,
Курить всюдисуща машина
З не нашим іменням "рено".

Возила прокляті набої,
Безмозкі фашистські лоби.
І вперше - до мирного бою:
Заринула в вир молотьби.

У зміні такій дивовижній
Було їй відрадно самій,
Як тепло вливалося збіжжя
До плюсклого кузова їй.

І нам неабияка втіха -
Стернищем, як день, золотим
Із татом в кабіні проїхать
На чорнім трофеї отім.

...В землянку зайду низькувату,
Знічев'я погляну в вікно:
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено"!

Під небом невигасло-синім
Спогадує мандри свої.
Лиш тато - похилий і сивий...
Лиш внуки - не бачать її...

 

ПЕРВОПУТКОМ

Полюбивши ходить первопутком,
Я й сьогодні торую путі,
Де, ждучи весняної побудки,
Сплять засніжені вруна густі.

Це не те, що сидіть за письмовим
Цигарками пропахлим столом, -
Тут знаходиш омріяне слово,
Що візьми - стрепенеться крилом.

Десь тут падають зорі ночами,
Тільки я не шукатиму їх:
Заповітної пісні начало -
У сузір'ї краянців моїх.

І якщо урожаєм укісним
Увінчається ревний мій труд -
Їм найпершим віддам свою пісню
На суворий і праведний суд, -

Не лелітку небесної сині,
Не мережку якусь розписну.
А чорнозему грудку масну,
Що дарує наснагу зернині.

1959

 

ДО ОДНОСЕЛИЦІ

Де ти нині, Зіно, Зінко,
Односелице палка?
Цілувалися в засінку, -
Слава Богу, без замка...

А якби таке лучилось,
Щоб шляхи не розійшлись?
"Все, що снилось, говорилось"
Відкотилося в "колись"...

1994

 

* * *

Р.С.

Не парком з рівними алеями
У парасольках буйних віт,
А просто: підемо землею ми,
Закохані на сотні літ.

Хай буде шлях зарослий тернами.
Хай хуртовина з ніг збива -
Назад нізащо не повернемо:
Позаду щастя не бува!

1958

 

МАТИ

Коли вона прийшла у нашу хату,
Мені було неповних вісім літ.
Сказав татусь: - Вона для тебе - мати.
- То - мачуха, - повчально мовив дід.

І я вовчком дививсь на неї скоса:
Була у мене мама не така...
Та ось мені розгладила волосся
По-материнськи лагідна рука -

Я усміхнувся, вії затремтіли,
І очі я в долоні їй сховав...
Ні, неспроста цю жінку посивілу
Я мачухою й разу не назвав.

1958

 

ЛИПЕНЬ

Міражів переливи озерні
Вимальовує даль степова.
Залишаючи копи і стерні,
Перекраяли поле жнива.

Вітерець розпашів і не дише.
В безгомінні застигли гайки.
Лиш потріскують в згущеній тиші
На акації жовтій стручки.

Тільки степ не зомлів у знемозі,
Це він з виду, здається, дріма...
Важливіш ніж в хлоп'ят-водовозів
У цю пору професій нема.

1957

 

ПЕРЕДОСІННЄ

Прохолодою війнули
Вересневі вечори,
Рідним серцю, мирним гулом
Повнять далеч трактори.

Багряніють скирти в полі,
Осокори на Дніпрі,
І на хвилях грає колір
Багрянистої зорі.

В даль повзуть, зникають тіні,
Тиша стелеться нічна.
І тече в серпанку синім
Млосна сповідь цвіркуна.

А на ранок - сяє просинь,
Наче скупана в росі.
Люба! Це ж надходить осінь -
Золота пора весіль.

1957

 

КОСАРІ

Проходять хмари посивілі,
Струмує молодо блакить.
Росте барвінок на могилі,
Де сном довічним дід мій спить.

А я згадаю інше літо -
Живе і коси клепле дід.
Теплом родинного привіту
Мене стрічає край воріт.

Журитись годі сивиною,
Живий гадає про живе.
На луки підемо росою
Косити сіно майове.

А заодно на допомогу,
Коли нагода вже така,
Ми візьмем правнука малого,
Мого в'юнливого синка.

І попрацюєм, як бувало,
Під небом, повним жайворів.
І буде радості немало
У заповзятих косарів.

1960

 

* * *

Дощ опівнічний - сієвом дрібним
З твоїх безсонь, заосенілий степе.
Тож дай мені заслухатися ним,
Коли душа від суховітриць терпне.

Відтак проллється сонце опівдня,
Де він пройшов неквапною ходою, -
Завеселїє навіть вороння
Над вимитою рунню молодою!

 

РОДОВІД

Світанок, умитий росою,
Небес відволожена синь.
Пливуть і пливуть над Сулою
В осінній одежі ліси.

Ватага тополь босонога
Біжить від села до села.
А де тут курилась дорога,
Що в Таврію предків вела?

Піти розпитать старожилів -
Чи, може, забули й вони,
Як биті шляхи порошили
Запряжені в гарби воли.

Когось я немовби шукаю
Й ніяк не натраплю на слід.
В минулім Полтавського краю
Загублено мій родовід.

Загублено? Що ж я - без роду?!
Вперед і вперед моя путь.
Незвійні стежки родоводу
До кожної хати ведуть.

1957

 

НЕХАЙ ДО НЕНЬКИ ЗАВІТАЄ СИН

Сьогодні був я хлопчиком малим -
Бродив полями, пас корів у лузі...
А ви давно в дитинстві не були?
Гай-гай, даремно!
Побувайте, друзі.
Отак візьміть,
забудьте ви про чин
І гонор свій
залиште десь в дорозі.
Нехай до неньки завітає - син
У радості, в любові, у тривозі.
Ви не забули, як були малі,
Про що тоді ви мріяли,
жили чим?
Чи оп'янять вас пахощі землі?
Чи шлях курний
за обрії покличе?..
Де небо, як дитинство, голубе,
Де та земля,
яка вас колисала,
Найкраще перевірити себе,
Чи ви є ви, чи, може, вас не стало.

1964

 

* * *

Дід за хатою косу клепле
На отаву, що під ліском.
Будем снідати біля клена
Хліб із вранішнім молоком.

Сонця розплески за ворітьми,
І, розквітнувши уночі,
Довоєнні бадьорі ритми
Ронять кручені паничі.

 

* * *

Шибки прониже сутінь вечорова,
Густа, що хоч на дотик перевір.
І дідусева оповідь ізнову
Попроситься, як пісня, на папір.

Полине в мандри пам'ять посивіла,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Старих шляхів на Дубно й Радзивілов
Вона ніяк не зможе обминуть.

Чому ж бо їх, насправді, обминати,
Як там сліди солдатських підошов,
Як там за віру, за царя вмирати
Він, предковічний сіятель, ішов.

Веди ж мене, мій діду посивілий,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Крутих шляхів на Дубно й Радзивілов
У пісні я не зможу обминуть.

1960

 

АКАЦІЇ В СТЕПУ

Міські - ті, звісно, чепурухи,
А ці - повиті в порохи.
Перелились за небопруги,
Узявши в спільники шляхи.

А теж могли б - одна порода -
У парку втінювати дні,
Та вже кому яка вигода -
Обрали версти курявні...

 

ЖАРОТА

Над річкою, над плавнями,
Над вилиском стерні
Струмує синь розплавлена
І тане в далині.

А в тім хвилястім мареві -
Гарячі трактори.
Там скиртоправів зморених
Не балують вітри.

Згори ж бо хлопці вгледіли:
В жароту отаку
Вітри, - хіба не ледарі?! -
Лежать у холодку.

Не потривожиш гуками
Їх спокій ні на мить.
І трактор навіть гуркотом
Не в силі розбудить.

До скирт би їм унадиться -
Уже б їм за труди
Дали попити нахильці
Джерельної води.

1960

 

СЕРПЕНЬ

Переплелася на баштані гудина,
Червоносоко спіють кавуни.
В селі моїм весіль іще не гуляно,
Але уже намічені вони.
Вечірніми годинами зірчатими
Стежками через ниви і гаї
Проходять любо в парі із дівчатами
Закохані ровесники мої.
Стежини обриваються над кручами,
Вільготно віє вільгістю з ріки...
Справляє в серпні молодість заручини,
І їй на плечі сипляться зірки.

1960

 

ЧОРНОЗЕМ

Відкритий сонцеві і грозам,
Вітрам із чотирьох боків,
Лежить натруджений чорнозем -
Крута земля моїх батьків.

Тут пізнавав, як вічний подив,
Життя, його солону суть,
Тут виростав я з родоводу,
Як стебла з кореня ростуть.

Мов за сторінкою сторінка -
Мої літа, надії, сни.
Коханням дише материнка,
Стражданням гіркнуть полини.

Бувало всяк... І тридцять третій,
І повоєнна та весна...
Та ми не тільки лихом терті -
Квітує знов озимина.

І в поле батько мій виходить,
Несе невигаслу любов.
Іще чорнозем наш зародить
За чесний піт, за чесну кров!

Мені не соромно признаться,
Що я землі цієї син,
Де всюди праця, праця, праця -
Вершина людської краси.

Лише тому, хто землю зрадив,
Душею змолоду осліп,
Не дано звідать трудну радість:
Чорнозем родить білий хліб.

1966

 

АГРОНОМ

Притьмом піднімався, недоспаний, рано
І знов поринав у завихрений степ.
Заїжджений "газик" гудів барабаном -
Вітри лупцювали поношений тент.

Зіходило сонце в блакиті незримій,
Як смуток, весь день його крила імла.
І там, де недавно сміялись озимі,
Лежала суха віспувата земля.

Спинявся. І поле він слухав руками,
Мовчали зашерхлі до крові уста.
Він серце трудне гамував порошками,
А пити "Московської" з горя не став.

Директор, що в Сочі поїхав на ванни,
Жалів агронома: - Це ж в'яне тепер!..
Йому подзвонили із дому неждано, -
Нещастя в радгоспі: Клименко помер.

Запилений з поля вернувся в суботу,
Ні слова не мовив, на серце приліг...
А вранці синок піднімав на роботу
І вже татуся розбудити не зміг.

Засмучені сурми Бетховена грали.
І плакали діти. Німіла жона.
І з Сочі директор прислав телеграму:
Мовляв, співчуваю... Буяла весна.

1966

 

ПОЛЕ

На сотні гін - рахманне, зоране -
Краплини росяні вбира,
Зерном засіяне і зорями
В ім'я загального добра.

А небеса - мов пензлем писані.
Проходять хмари, літаки.
І на дротах, немов нанизані,
Сидять, щебечуть ластівки.

І літо бабине погойдує
Сріблясті ниті угорі.
Такою тихою погодою
Бунтують сходи у ріллі.

Проміння п'ють з земними соками
І криють поля чорне тло -
І вже просторами широкими
Переливається зело!

Спинись, послухай в полі врунистім:
Майбутніх жнив потоки б'ють.
Либонь, отак в зеленій юності
Дозрілу мудрість пізнають.

1966

 

МАКИ

"Стережіться поїзда!" - розіп'явся напис.
Схилено шлагбаум. Рейки вже двигтять.
А червоні маки вибігли на насип,
Наче на екскурсії зграйка дошкільнят.
Розпашіло, з шумом, стукотом і свистом
Налітає скорий, у розгоні мчить.
А червоні маки: - Дядю машиністе! -
В подиві благають: - Ви ж і нас візьміть!
Дядю, будьте добрими! Ми прийшли з долин,
Повезіть за обрії - ми там не були!..
Стукотять колеса, котяться у світ,
Вітру теплі сплески обривають квіт,
І летять за поїздом в пристрасній погоні
Польового маку пелюстки червоні.

1966

 

* * *

Тихо вечоріється в полях.
Гасне в небі полум'я черлене.
І веде додому сивий шлях,
І говорять сутінки до мене.

Колосом. Мотором здалеки.
Голосом. І сміхом. І мовчанням.
Тут усі дороги і стежки
Повняться щораз новим звучанням.

На селі у кожному дворі
Плещеться під краном денна втома.
Із ланів шумливих косарі
По трудах вернулися додому.

Привітаю. Піснею вклонюсь,
Не пройду узбіччям непомітно -
Їхніми турботами проймусь,
Їхніми надіями заквітну.

1966

 

* * *

Вві сні я ревнував, любив тебе вві сні,
Як наяву у літа молодії.
І перепел кричав у росянім вівсі,
І я шукав заблукані надії.

Завітрена печаль - родачка самоти
У сни мої знічев'я завітала.
По вибалках брели ожинові гурти,
І синява небес, як хустка, трепетала.

А ти у парі йшла, минаючи мене...
Твій сміх, роса... І перепел... І мука...
Забуте ожило, немов кіно німе, -
Крізь сон мені прийшло
у барвах і у звуках!..

 

* * *

Солдатські сни. Їх важко пригадати,
Не дуже часто й снилися вони.
Та пам'ятаю, як безшумно мати
В казарму увіходила:
- Сини!..

Село моє з саманними хатами
Під синіми вітрилами пливло,
І дівчина, кохана до нестями,
Несла в очах невигасле тепло.

А ранок зрів. Йому було байдуже,
Що я впивався дивоглядним сном.
Нам старшина безтрепетно і дужо
Вигукував карбоване "Підйом!"

Прощайте, сни,- нехай живуть статути!
І - грім чобіт, і я уже в строю.
Солдатські сни. Та як же їх забути!
Вони пройшли крізь молодість мою.

1960

 

ЛІТО 1941-го

Бомби падали на село,
Била зенітка в небо запилене.
Над зеніткою ще цвіло
Дерево (акація) спиляне.

Валки біженців на шляху,
А згори, наче смерть - "рама"!..
Дотепер у блакить суху:
"Мамо!!!"

1963

 

СЛЬОЗА

Стоїть в саду і плаче Катерина.
Тремтить сльоза, як в юності давно.
Коли б її осмуту на картину -
Без полум'я б згоріло полотно.

Не спи, моя провино безневинна,
Тобі ті сльози витерти дано.
З нічних садів барвиста хуртовина
Постукує до мене у вікно.

Не байдуже мені до того стуку -
Чия то втрата, зболення чиє?..
Приснись мені - і я пізнаю муку,
Яка тобі спокою не дає.

Сльозою перекресливши розлуку,
Я повернуся в горенько твоє.

1968

 

* * *

Об долоню - колос. Лоскітно.
Пурх - і вже далеко ти, -
Там, де пагорбок, де лощина,
Де над нивою - дроти.

Я - услід. А стежка кручена.
Все одно наздожену!
І догнав. І пахли кучері.
...Пригадалось. Не засну.

1958

 

Читати далі >> 3 >> 4 >> 5