…Бувають дати,
які аж страшно навіть і згадати,
але не згадувати ще страшніш.

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ УСІХ 
БЕЗНЕВИННИХ ЖЕРТВ
КОМУНІСТИЧНОЇ ТИРАНІЇ
П Р И С В Я Ч У Є Т Ь С Я

КОГДА УБИЛИ
Когда убили одного,
Все спрашивали: кто? Кого?
Когда? С какою целью?
Солдат ли? Офицер ли?

Когда убили десять лиц,
Все вслух позорили убийц.
Запомнив благосклонно 
Убитых поименно.

Когда убили сто персон,
Никто не спрашивал имен - 
Ни жертв, ни убивавших,
А только - наших? ваших?

Когда убили миллион,
Все погрузились в смертный сон.
Испытывая скуку,
Поскольку сон был в руку.
(О.Величанський)

КАТЕРИНА МОТРИЧ

МОЛИТВА ЗА УБІЄННИХ ГОЛОДОМ

Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до свого серця… Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії - Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.

Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвеснених садах, на всіяних кульбабою луках падають. Чи ж то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіті? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок…

"Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь - червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворення, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав'я, на квіт, на пуп'янки, на… Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво - нагодуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?"

І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята, і вишіптувала: "Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?"

Ганно! Ганно! Блаженна Ганно! Стеряна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами, і вила, вила, вила, аж холонули далекі світи…

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!

Нема. Зотліли. Відлітали ключами у небо. Лише щоночі й донині крізь мене скриплять вози, як віко домовини, і щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов'ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив'яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі і звучить сивий голос посивілої від горя землі:

"Ходи до мене, роде мій вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палагни, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти - мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Мука моя довічна! Скорбото моя всевишня!"

І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері.

"Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? - допитується сивий голос. - Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи є заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі".

Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли. Поминальних свічок не ставили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи!

АМІНЬ.

============================

ЗАКОН УКРАЇНИ

ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;

шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;

усвідомлюючи моральний обов'язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;

відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;

засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;

співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;

високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932-1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору - Великого голоду 1932-1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав - членів Європейського Союзу;

виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року N 607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року N 789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;

визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:

брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;

вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;

забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.

Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.

Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України:

1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам'яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;

3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 28 листопада 2006 року

N 376-V

________________

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам'яті жертв Голодомору

Ушановуючи пам'ять мільйонів громадян, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років, з метою донесення правди про геноцид Українського народу до української громадськості і міжнародної спільноти та у зв'язку з 75-ми роковинами цієї трагедії П О С Т А Н О В Л Я Ю:

1. Оголосити 2008 рік в Україні Роком пам'яті жертв Голодомору.

2. Координаційній раді з підготовки заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні спільно з Організаційним комітетом з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами голодомору в Україні забезпечити організацію та координацію заходів з проведення Року пам'яті жертв Голодомору.

3. Кабінету Міністрів України:

проаналізувати стан виконання Закону України "Про Голодомор 1932 - 1933 років в Україні", нормативно-правових актів щодо підготовки заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні та вжити необхідних заходів щодо забезпечення їх реалізації;

вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування видатків, пов'язаних із підготовкою та проведенням Року пам'яті жертв Голодомору.

4. Міністерству закордонних справ України за участю Міжнародного координаційного комітету Світового конгресу українців для планування відзначення 75-х роковин Голодомору в Украні розробити у місячний строк план тематичних заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років, забезпечити його реалізацію закордонними дипломатичними установами України із залученням української громадськості за кордоном.

Президент України В.ЮЩЕНКО
м. Київ, 24 листопада 2007 року
№ 1144/2007

=====================

ЗВЕРНЕННЯ ЧЛЕНІВ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ РАДИ ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
З ПРИВОДУ 75-річчя
ПОЧАТКУ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

ДОРОГІ БРАТТЯ І СЕСТРИ! СПІВВІТЧИЗНИКИ!

75 років відділяє нас від однієї з найбільших трагедій в історії України та всього людства - Голодомору 1932-33 рр. Кількість жертв цієї трагедії, яка обчислюється мільйонами, вражає. Ще більше вражає жорстокий і нелюдський спосіб їхнього знищення - штучний голод, спланований та втілений в життя тогочасним більшовицьким керівництвом Радянського Союзу.

Протягом тривалого часу правда про цей злочин ретельно приховувалася. Партійний наказ змусив мовчати істориків. Але ніхто не змусить мовчати народну пам'ять. Ніхто не зможе прибрати безмовних свідків страшного злочину - братські могили жертв Голодомору. Такі могили є майже в усіх селах та містах підрадянської України. Ці могили вимагають від кожного з нас піднести свій голос на захист правди.

Страшна правда полягає в тому, що за наказом державно-партійного керівництва Радянського Союзу за кілька місяців 1932-33 рр. в Україні було заморено голодом більше наших співвітчизників, ніж їх загинуло під час ІІ Світової війни. Жертв останньої ми пам'ятаємо і шануємо. Так само ми повинні вшанувати пам'ять і загиблих від Голодомору. У кожному місті та селі України має з'явитися пам'ятний знак, який нагадуватиме живим про трагедію Голодомору. Потрібно, щоб науковці ретельно вивчили та оприлюднили всі свідчення і документи, які проливають світло на цю подію. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні зробити все можливе для того, щоб правда про Голодомор, його причини та наслідки, стала загальновідомою як в Україні, так і за кордоном.

Зло має бути назване злом, злочин - названий злочином. Не може бути жодного виправдання діям тих, хто прирік на жахливу голодну смерть мільйони людей. Тим, хто відібрав останні продукти, хто зі зброєю в руках не давав людям жодної можливості врятуватися, заганяючи їх назад у голодні села. Правда про страшний геноцид українського народу має звучати голосно, бо народ, який не пам'ятає свого минулого, приречений на блукання у пошуках майбутнього.

Ця правда повинна об'єднати український народ. Бо тільки єднання навколо правди допомагає народу переживати найстрашніші етапи свого історичного шляху. Не потрібно шукати помсти, бо злочинці лягли у землю, як і їхні жертви. І тепер для них єдиним справедливим суддею є Бог, який праведно воздасть кожному за його вчинками. Ми закликаємо до усвідомлення страшної правди про Голодомор, бо тільки зрозумівши своє минуле, давши йому належну оцінку, ми зможемо краще зрозуміти й свій шлях у майбутньому.

Пам'ять про спільну трагедію Голодомору 1932-33 рр. об'єднує нас незалежно від національності, віросповідання або політичних переконань. Згадуючи жертв геноциду ми повинні віддати їм належну шану. Ми маємо піднести свою молитву, засвітити свічку пам'яті. Ми просимо у Бога, щоб наша українська земля і наш народ ніколи більше у своїй історії не зазнавали подібних трагедій. І кожен нехай зробить для цього все необхідне. Слово правди про Голодомор та пам'ять про його жертви допоможе нам у цьому.

Закликаємо на всіх вас Боже благословення!

Філарет - Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України;

Володимир - Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України;

Любомир (Гузар) - Верховний Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал;

Маркіян Трофим'як - заступник Голови Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України, Єпископ;

Мефодій - Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України;

В'ячеслав Нестерук - Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн баптистів;

Михайло Паночко - Єпископ Церкви християн віри євангельської України;

Леонід Падун - Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;

Андрій Гамбург - Президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви України;

Григоріс Буніатян - Архієпископ Української Єпархії Вірменської Апостольської Церкви;

В'ячеслав Горпинчук - Єпископ Української Лютеранської Церкви;

Володимир Крупський - Президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня;

Анатолій Глухівський - перший заступник Голови Союзу вільних церков християн віри євангельської;

Яків Дов Блайх - головний рабин м.Києва та України, Президент Об'єднання іудейських релігійних організацій України;

Ахмед Тамім - Муфтій Духовного управління мусульман України;

Еміралі Аблаєв - Муфтій Духовного управління мусульман Криму;

Григорій Комендант - Президент Українського Біблійного Товариства.

=====================

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ВИСТУП ГОЛОВИ БЕРИСЛАВСЬКОЇ
РАЙОННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОВАРИСТВА "ПРОСВІТА" СЕРГІЯ ГЕЙКА
НА ВІДКРИТТІ МЕМОРІАЛЬНОГО КАМЕНЮ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 років
12 ВЕРЕСНЯ 1993 р.
НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ МІСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

Шановні співгромадяни, земляки-бериславці!

Наша багатостраждальна Україна має найкращі, найплодородніші землі у світі. Ніде так не родить земля, як на наших українських чорноземах. Ніде немає таких врожаїв пшениці і жита, ячменю і кукурудзи, яблук і слив, картоплі і винограду. А все це, мабуть, тому, що українська земля всіяна кістками сотень мільйонів українців, просякнута їхньою кров'ю. Наша земля стогне від зойків, плачу, прокльонів мільйонів безневинно убієнних, замордованих, закатованих, зґвалтованих.

Український народ потерпав завжди. Убивав один одного в князівських усобицях Київської Русі. Йшов у полон половецьких ханів. Тягнув ярмо монгольської кормиги. Гнув шию на польських панів. Гріб веслами на турецьких галерах. Поховав на полі злощасної Полтавської битви останню надію на визволення. Тисячами лягав на будівництві Петербурґу. Тікав світ за очі за тридев'ять земель у Америку і Австралію. Стріляв у своїх єдинокровців у Першу світову. Український народ поступово втрачав мову, культуру, звичаї, традиції, обряди, втрачав могили своїх гетьманів, втрачав запорізьку козацьку славу, історичну пам'ять, національну свідомість, людську гідність і гордість.

Але катастрофа настала пізніше. Катастрофа настала у ХХ столітті після жовтневого перевороту. Удар слідував за ударом.

Братовбивча громадянська війна.

Червоний терор 1918-1924 років.

ЧК. Продрозверстка. Продподаток.

Голод 1921-1922 років.

Індустріалізація. Колективізація. Розкуркулення.

Голод 1932-33 років.

Репресії 30-50-х років.

Союз Сталіна і Гітлера.

Розгром церкви.

Придушення національно-визвольного руху на Західній Україні.

Трагедія 2-ї світової війни.

Голод 1946-47 років.

Меліорація. Хімізація. Неперспективні села.

Чорнобиль.

Тотальна русифікація. Масові репресії проти свідомих українців. Радянські концтабори ҐУЛАҐу, більш ніж наполовину наповнені українцями.

Жоден, жоден народ світу не пережив таких знущань, такої наруги. І все це усього за сім десятків років радянської влади, за сім десятків років комуністичного правління.

І сьогодні ми тут, зараз, вшановуємо пам'ять не просто жертв Голодомору 1932-33 років. Ми вшановуємо пам'ять десятків, сотень, тисяч, мільйонів безневинних жертв комунізму. Сьогодні ми відкриваємо меморіальний знак в пам'ять усіх замучених, замордованих за 76 років радянської влади - від 1917 до 1993 року. Бо немає страшнішої ідеології, ніж комунізм. Немає іншої ідеології, яка б виправдовувала знищення свого народу.

І зараз, коли знову піднімає голову комуністична зараза, коли мутна хвиля відновлення комуністичної партії докотилася вже й до нашого району, я хочу закликати усіх присутніх: "Люди! Будьте пильними!" Ті, хто 76 років вів нас до "світлого майбутнього", залишившись при владі і перефарбувавшись у нові кольори, ведуть нас і далі у безодню. Я закликаю вас, стоячи тут, на цьому святому місці, над прахом безіменних земляків, що сотнями, тисячами були закопані тут, в оцій окрузі, у 1931-33 роках. Я закликаю вас іменем свого діда Павла Гейка, свого прадіда Федора Скрипки, його братів Юхима, Андріана, сестри Олександри, сина Івана, розкуркулених, принижених, висланих на північ, померлих від голоду. Я закликаю вас пам'яттю ваших родичів: батьків, матерів, дідів, братів, сестер, які в муках і стражданнях знайшли свій останній спочинок в безіменних могилах.

Заради чого? Заради чого, питаю я вас?

Заради світової революції? Заради колгоспів і радгоспів? Заради Афганістану? Заради Чорнобиля?

Це не повинно повторитися!

І нехай мільйони жертв Голодомору і наше 60-річне мовчання і страх про долю рідних і близьких буде достатньою платою за нашу справжню незалежність, за наше майбутнє процвітання, мир і злагоду.

Я не хочу завершувати на трагічній, песимістичні ноті. Я вірю, що на місці цього каменю невдовзі здійметься вгору пам'ятник-застереження. Бо той, хто не має пам'яті - приречений на загибель. І разом з цим здійметься вгору до нових висот і досягнень молода наша держава.

Слава Україні! Слава героям!

Хай земля буде пухом усім жертвам голодомору, усім жертвам режиму!

(Опубліковано у "Народному віснику Бериславщини" від 10.02.1994 р.)

=====================

СЕРГІЙ ГЕЙКО

ПЕРШИЙ УДАР

  Україна у ХХ столітті пережила три страхітливі голодомори - 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Але, якщо трагедії 1932-1933, яка нещодавно парламентом визнана як геноцид нашого народу, присвячені численні публікації, дослідження, кінострічки, то події 1921-1923 рр. якось замовчуються. Утім, масштаби тодішньої катастрофи півдня України і Херсонщини, зокрема, не набагато поступаються гекатомбі 30-х. Нині виповнюється 85 років першого голодомору Українського народу.

Смертні випадки від голоду траплялися на Херсонщині ще з літа 1921 року. Скажімо, 28 липня того року по Арнаутській вулиці повітового центру повісилася якась Наталія Бугрінцева: як повідомлялося у секретному зведенні, "покінчила життя самогубством з-за голоду". Проте, в умовах повної господарської руїни, проголошення НЕПу, гострої суперечки серед більшовицького керівництва, боротьби із залишками загонів Махна, Свища, Михайла Архангела, Чорного Ворона, Мантулая, на них особливо не звертали уваги. Смерть уже кілька років звідусіль косила Український народ, то ж до неї ставилися ледь не філософськи. Та з настанням холодного січня 1922 р. становище різко погіршилося.

Вже на 1 лютого голова Бериславського ревкому Борис Дармостук доповідав Херсону, що з 25 тисяч населення "зареєстровано голодуючих по волості до 10 тисяч людей, по м. Бериславу близько 6 тисяч людей. Становище катастрофічне, бо немає можливості задовольнити голодуючих наявними ресурсами. Голодуючих дітей 3300 осіб. Щоденна смертність від голоду до чотирьох випадків. Настрій голодуючої маси найзбудженіший". Передчуття не обмануло ревкомівця. З перших чисел весни почався повальний мор. Смертність зросла до 10 осіб на день, а потім і до 30-40 по волості. За місяць лише по Бериславу поховали 102 людини. Створені ще наприкінці 1921 р. волосні комітети допомоги голодуючим (щоправда, Поволжя) нічим зарадити не могли. Керівництво Миколаївської губернії (до якої входила тоді правобережна Херсонщина) констатувало: якщо вдасться зібрати й зідрати усе, що й де можливо, то й тоді "Миколаївщина зі своїми 720 000 голодуючих зможе бути забезпечена лише на 150 000 пайків. Решта голодуючих буде залишена сама собі". Та, попри податок на корів, млини, на допомогу голодним, на заможних громадян і торговців, попри хлібну позику і грошову реформу, експропріацію зерна у так званих "куркулів", попри вилучення церковних та музейних цінностей, голод не вщухав. У самому лише Бериславі за другу половину квітня 1922 р. померли 204 людини, за травень - 246, за червень - 184. Небіжчики лежали по 5-6 діб - не було ані людей, ані сил прибирати мерців. Керуючий бериславським соцзабезом просив "видати 3 фунта хліба для людей, що риють могили померлим безпритульним". А, мабуть, староста Введенської церкви звертається "до Радянської влади наказати громадянам м. Берислава глибше закопувати на кладовищі померлих небіжчиків, тому що собаки вигризають трупи з ям. А вони валяються по кладовищу, а від цього робиться сморід, а від смороду неможливо по кладовищу ходити, тому що валяються трупи по кладовищу". Повітова газета "Херсонський комунар" безпристрасно повідомляла про кількість щоденно померлих у Херсоні: 28 лютого - 87 осіб, 5 березня - 92, 7 березня - 84, 8 березня - 158, 22 березня - 194, 26 березня - 108, 27 березня - 155, 31 березня - 140, 12 квітня - 115, 19 квітня - 198, 20 квітня - 132, 25 квітня - 129, 6 травня - 141, з 1 по 7 червня - 220 людей і т.д. Не менш жахливим було становище й у селах. У єврейській колонії Львове у січні померли 25 осіб, а усього з 1879 тодішніх мешканців за два перших місяці 1922 р. - 129 осіб. У Тягинській волості за той час померло 254 людини. На пленумі Херсонського повітвиконкому у квітні з'ясувалося, що "колонія Новий Берислав фактично вже не існує: частина мешканців виїхала у врожайні губернії, а більшість вимерли з голоду: рідко де стрінеш там живу істоту. Колонія Костомарівка приречена на голодну смерть". У Херсоні за перші три місяці 1922 р. від голоду вмерли 9129 людей, у квітні - ще 1454 особи, у травні - 1105. 23 квітня Антонівська сільська трійка допомоги голодуючим повідомляла: "Майже кожний голодний громадянин з'являється у трійку, вимагає шматочок чого-небудь, так і йде без допомоги, завдаючи без свідомості прокляття усім живим. Щоденно у сел. Антонівці помирає від голоду десятка два-три душ, жах якийсь…". З Токарівки (нині - Білозерського району) волали: "чисельність голодуючих щоденно додається, частина населення голодуючих харчується дохлою кониною, собаками, кішками і збиранням шкідливого для їжі сурогату, що позначається украй сумним для населення роду людського страх і жах небувалого голоду". У Херсоні "їли конопляну макуху, насіння з кураю, насіннєві лушпайки, рапсову і лляну макуху, рогозу, картоплю, що пролежала у землі біля 3 років, і шкіру конячу". З Козацької волості телеграфували: "З огляду на абсолютне голодування населення і масові захворювання із смертними випадками становище населення жахливе". Із Станіславської волості: "Смертність [дітей] від голодовки у даний час… не піддається опису". У Генічеському повіті "голод став виявлятися у масових вимираннях. Мруть щоденно 10-15 чоловік, та з кожним днем це число зростає; вже деякі головвиконкоми з ґвинтівками виганяють рити ями для померлих".

Відразу варто зазначити, що в офіційні зведення не входила величезна кількість померлих і похованих без усілякої реєстрації чи обрядів, зусиллями рідних на власних обійстях, а також померлих від вживання макухи, абрикосових кісточок, сурогатів. До цього лиха додалися холера й висипний тиф. Від першої лише у травні 1922-го померли 46 осіб. "Відсоток смертності від тифу [у Херсоні] величезний", - повідомляла та ж газета.

Єдино, від кого можна було чекати порятунку, були закордонні організації. Перші вантажі АРА (Американська адміністрація допомоги), Шведського червоного хреста, місії знаменитого полярного дослідника норвежця Ф.Нансена, єврейського "Джойнту" почали надходити до України навесні, коли голод був у розпалі. До Львового пароплав "Рафаель" доставив борошно, ячмінь, просо, какао, картоплю, інші продукти вагою 500 пудів, чим порятував не одне життя. Інший пароплав "Одеса" привіз до Херсона з Італії шведським колоністам сучасної Зміївки 60 т засівного зерна, 20 ящиків одягу, 2 ящики медикаментів, борошно, масло, рибу, какао, сільськогосподарський реманент, інструменти. Уповноважений Шведського червоного хреста пастор Сарве з сумом відзначав, що про голод в Україні у Європі й Америці не знають: "Наша преса пише лише про голод у Поволжі. Усе Волга, Волга, Волга…". Представник місії Нансена капітан Квіслінґ (це той, що у роки ІІ Світової очолить прогітлерівський уряд Норвегії), побувавши 3-4 березня 1922 р. у повітовому центрі, зазначив, що місто Херсон за своїми жахами голоду "перевершив усі голодуючі райони і справив на нього найгнітючіше і приголомшливе враження". Один з керівників повітвиконкому Гебель зізнавався, що "Херсон являв у той час буквально кладовище. Вікна й двері були позабивані. На вулицях не змовкали стогони та крики дорослих і дітей. Уночі під огорожами знаходили помираючих голодною смертю жінок, а також дітей, часто немовлят". Пізніше виявилося, що "скорочення населення у Херсоні є наймаксимальним для міст України". Навіть за офіційними даними, кількість жителів Херсона впала на 44,7%, Голої Пристані - на 34,9%, Нововоронцовської волості - на 25,8%, Тягинської - на 24,4%, Олешківської - на 21,7%, Великоолександрівської - на 20,4%, Каховської - на 18,2%, Бериславської - на 15,7% тощо.

Допомога уряду тодішньої УСРР надавалася лише незначній кількості дітей: "на казан для 1200-1500 дітей дається 3 пуди борошна, півтора-два пуди конини, півтора-два пуди олії". 19 березня з утримання Бериславського волкомдопголу виключили усіх дорослих, лишивши 1000 малолітніх та кількох хворих. Їм щодня давали гарячу їжу і по чверті хліба. Вже навесні АРА організувала у містах і селах України склади, їдальні і почала видавати пайки нужденним. Скажімо, у Старошведській волості видавалося 1000 пайків, Тягинській - 950, Бериславській - 450, Козацькій - 900, Качкарівській - 6000. Загалом лише у цих волостях американці відкрили 22 пункти дитячого харчування на 3305 осіб. Ці цифри дедалі зростали. Лише зусиллями іноземців та після настання тепла і появи зелені поголівне вимирання припинилося. Як єзуїтськи звучать слова із звіту Херсонського повітвиконкому від травня 1922 р., що селяни завдяки вилову риби у Дніпрі, "хоча й незначної кількості, але усе-таки утамовують свою ненажерливість"!

Важко зараз назвати загальну кількість померлих. В одному з архівних документів зазначається, що ще у вересні 1922 р. з 7374 мешканців Берислава (до речі, у 1896 р. у місті проживало 13167 осіб) голодували 4790 людей. А у самому Херсоні навіть у грудні 1922-го голодували 12 тисяч дорослих і 15 тисяч дітей, що становило 54% населення міста. Але комітети допомоги голодуючим тоді ж ліквідували, іноземних рятувальників виставили за кордон, хоча голод тривав і у 1923-му, частково повторився й 1925-го року.