Вітаємо Вас, Гість!
Середа, 26.07.2017, 14:29
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Голодомор 1932-33 рр. на Бериславщині -5

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

 

СВІДЧЕННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

Жили ми тоді в Любимівці Каховського району. Потрапив мій батько під розкуркулювання у 1932 році; було у нас троє коней, дві корови. Приїхали, забрали усе. І на початку 1933 року ми втекли у Червоний Маяк. Швидко втекли. У Червоному Маяці було важко - 10 грамів хліба давали і молоко. Там племрадгосп був. Ми в нього вступили. У Червоному Маяці люди майже й не мерли, там хороше село було, всі в радгоспі були.

А в Любимівці страшне що було. Я ходив вночі під Червоний Перекоп за 18 кілометрів. Прийду вночі, назбираю кукурудзи, а охорона їздить довкола на машині та з кулемета по кукурудзі. Полягаємо. А вернуся аж вранці, а біля дворів лежать трупи. Багато повмирало. Пам'ятаю, померли Кириченки. Він розкуркулений був, підійшов вранці, я саме з кукурудзи вийшов, а він просить. Я йому дав качан, а він сирим і гризе. Валялись люди по вулицях. Багато. Потім їх кидали на бричку і кудись везли, разом ховали.

І дітей малих їли. І батьки свої їли, і чужі. Там страхіття було. А батько нас врятував, ніхто з сім'ї не помер, бо у Червоний Маяк утекли. А врожай у 1932 був, прожити можна було. Так усе забрали: і худобу, і зерно. А батька хотіли посадити. Так ми, що могли, у лантух кинули і у Червоний Маяк утекли.

(Із спогадів Олександра Тимофійовича Польщана, 1914 р.н., проживав у с.Новоберислав; записали 7.04.1993 р. Г.М.Федюніна та С.О.Гейко)

__________________

 

Жили ми біля Червоного Маяка, у с.Родники над річкою. В школу ходила через балку у с.Ялта. Два брата і сестра вже дорослі були, а я найменша. Жили бідненько. У школі нас годували. Хліба не було. Жили над річкою, були у нас городи - перебивалися городиною.

Голоду у нас такого не було. Село невелике - хат із 20. Дуже багатих не було. Розкуркулювання не проводили. А продзагін був, ходили по хатах, брати нічого було. А картоплі, буряка не брали. У нас тоді був СОЗ. З худоби був у нас тоді кінь, ребрами світив. Батько був муляром. Піде, щось заробить, принесе. Щоб сильно ми голодували - не пам'ятаю. Городиною перебивалися. А чого не було хліба, не знаю. Чи неврожай був, не пам'ятаю. А так, з голоду у нас ніхто в селі не помер.

(Із спогадів Параски Микитівни Забєліної (Чистик), 1921 р.н., проживала у с.Новоберислав; записала 7.04.1993 р. Г.М.Федюніна)

_______________

 

З 20 років жив у Новобериславі. Усього тоді було в селі дворів 70, жили тільки чотири сім'ї не євреїв.

Сильний голод був. Сам ледве не вмер. Їли берізку, щирицю. Батько був їздовим, по Бериславу їздив - кому що підвезе, ото щось бува і привозив.

Врожай був, але забрали все: і зерно, і картоплю, і цибулю. І все безплатно. Самі з сільради заїжджали, забирали і везли у Берислав.

Пам'ятаю, дід Палладій помер. Діти вмирали. Лежали мертві на вулиці. Пішов я якось у плавні, накопав коріння собачої рози, наварили, думали поїсти. А його їсти не можна. Ледь не здохли. Щирицю збирали, шукали суху чи мерзлу картоплю.

В колгоспі годували два рази на день: півлітра кандьору з пшона. Їли ще татарське просо. Рибу не ловили - не було сил, бо село біля води не стояло - метрів 300 до Дніпра було.

Начальство не голодувало. Я тоді будівництвом займався, кому кізяк розкидаю, кому плиту поставлю - дадуть, у кого що є, бувало і в начальства щось робив. Того й вижив.

(Із спогадів Данила Андрійовича Щасного, 1905 р.н., проживав у с.Новоберислав; записала 9.04.1993 р. Г.М.Федюніна)

__________________________

Наша дідівська хата Богунів була, де зараз елеватор. До 1931 ми жили там: батьки і нас, троє синів. У грудні 1931 прийшли з міської ради і вигнали нас серед зими з хати. Сказали, що тут планується будівництво елеватора і наказали, щоб до завтра нас не було. Батько просився хоч до весни. Відповіли: "Як завтра виберешся, то дамо 500 рублів, а як ні, то вишлемо до Білої Криниці, а далі - на Сибір". Тоді, робити нічого, ми перебралися до материної рідної сестри. До літа 1933 ми жили в неї, а тоді купили цю поганеньку хату, де я живу і понині. Влітку за нашу хату нам дали 500 карбованців. А елеватор все рівно почали будувати аж як літо почалось.

У 1932 був недорід. Людей заганяли в СОЗи. Землі у людей забрали, насіяли на них кукурудзи, а зібрати не змогли - ніхто не хотів працювати, так платили добре. Всю зиму 1932-33 вона так і простояла, а весною люди ринули туди з лантухами. Моя мати з батьком ще у снігу лазили там, шукали.

Багато на вулицях лежало мертвих, пухлих - це я пам'ятаю. Особливо на базарі (там, де зараз парк і Будинок культури), біля Воскресенської церкви. Там спекулянти продавали і хліб, і все їстівне, але грошей не було купити. Люди ходили по вулицях пухлі, трусилися. Йде-йде, упаде. Просили милостиню з торбинками. Мати, як ідемо де разом, казала: "Не дивися, не дивися!". Приходили й до нас просити в хату, руки трусяться. А мати казала: "Що ж ми дамо, у нас самих троє дітей, нічого їсти, Бог дасть!". Піде чоловік та й упаде. Люди покотом лежали, молили хоч крихітку, хоч шкуриночку. З каховського берега сунули люди, молили подаяння. Дохлі коні, які валялися, посипали їх карболкою, так з них рвали шкіру, м'ясо. Нас, малих, з двору не випускали, боялись, що можуть піймати і зарізати. Мати, як ішла десь, запирала хату, наказувала, щоб тихенько сиділи, нікому не відкривали.

Мати через кригу взимку виміняла у Каховці серги, перстень за пшоно та інші крупи. Було, мати принесе щось, баланди зваре і нас нагодує. Батько був столяром по наймам. У Новорайську була вівцеферма колишнього власника Фальц-Фейна, на її базі зробили радгосп "Бериславський". Батько там працював. А весною 33-го він влаштувався у Горностаївку, у Червону Поляну. Місцевих заможних жителів вивезли, а стали переселяти росіян з Псковщини і т.д. Хати вони зайняли, а робити не могли. Тоді стали туди переселяти українців з ближніх сіл. Батько мене туди забрав з братами, тому і врятувалися. Пам'ятаю, весною 33-го, як їхали в гості у Червону Поляну до батька, то гостинець нарвали - кашки з акації; так той смак досі у мене у горлі стоїть.

Бачив, багато лежало мертвих, пухлих. Особливо на базарі. Там спекулянти продавали хліб, картоплю, борошно, але грошей не вистачало. При міськраді команда була, яка збирала трупи, їм за це давали 1 кілограм хліба. Ховали мертвих за сучасним пам'ятником воїнам Червоної армії на кладовищі,було кілька ям поряд. Я бачив, як рили комусь могилу, то викидали кості. Мої батьки казали, що в тому місці ховали і в голод 1921-22 рр. Чув від людей, що й на місці пам'ятника загиблим воїнам теж могила була і коли ховали воїнів (а їх небагато було), то докладали у ту ж могилу. Знав одного чоловіка, на прізвище Гейко, він з голоду натер пшениці, з'їв багато і йому розірвало живіт.

Причина голоду була - забрали комуністи і комсомольці все. Самі ледарі, що тільки пили, їли, в карти грали, робити не хотіли, а тільки жрать могли. Гнали самогонку, розпутствували. "Мы старый мир разрушим", - усе співали свої дурацькі пісні. А начальство не голодувало. Міліція охороняла сарай на елеваторі, склади у центрі, туди усього понагрібали і розбирали собі, що хотіли. Приходили до нас продзагони, шукали хліб. Та в нас, крім попелу з соломи, нічого знайти не могли. Забирали, усе, що можна їсти було: і картоплю, і худобу, і все-все….

"Нема хліба, нема сала, -

контрактація забрала", -

казали у народі. Контрактація - податок такий був, яким обкладали заможних і грошима, і продуктами. Як виконає чоловік, то наступного дня - ще більшу контрактацію накладуть. І так, поки не розорять чоловіка, а тоді - у Сибір.

(Із спогадів Леоніда Якимовича Сергєєва, 1927 р.н., проживає у Бериславі; записав 12.04.1993 р. С.О.Гейко)

____________________

 

Жили ми у с.Дрімайлівка, у 1933 я був бригадиром тракторної бригади. Виїздимо в степ голодні всі і кухарка з нами: дають їй 1-3 кілограми шелехи, щось зварити. Виїдемо, а у хлопців в усіх пастки на ховрахів - наловлять їх, обдеруть, вкинуть кухарці. Зваре вона, поїмо. Та гуртом заведемо один трактор, а інші на буксир візьмемо - бо сил вже не було, дехто пухлий був уже. А ще ввечері кухарка якоїсь баланди зваре, так у кого діти були (у мене двоє було), з собою баночки емальовані брали - наберуть туди баланди і додому везуть. А хліба по крихітці колгосп давав, з якоїсь дерті просіяної. Так мало хто його їв - додому везли. І кропиву варили, і лободу. Бувало десь картоплі дістанеш. Потім колгосп дав по пуду ячменю. Так баба в ступі натовче - в основному дітям давали, а самі вже так перебивались.

В Дрімайлівці вмирали люди. Не так багато, але вмирали. Чоловік 10 - 15 вмерло, і в основному дорослі. Тоді в селі було 2 ряди дворів, штук 180 - одна вулиця. Люди пухлі були. Помер, пам'ятаю, старий Пергат Сидір Іванович, Давид Іванович Задорожній помер. З каховського берега переправлялися люди, йшли в степ, куди - не знаю. Просили, а що могли дати?

Врожай 1932 був не особливий, але прожити можна було добре. Ходили продзагони, забирали все і ями шукали. Ну, у нас ям ні в кого не було. Картоплю не забирали, ото вона нас і утримала.

(Із спогадів Григорія Михайловича Воловенка, 1913 р.н., проживав у с.Новоберислав; записав 9.04.1993 р. С.О.Гейко)

__________________

 

Жила я тоді в Бериславі, працювала у колгоспі "Інтенсивник" (бригадиром А.Л.Кривошия у нас був) на винограднику. Було тоді вже двоє дітей у мене.

Врожай у 1932 році був. А голод почався у 33-му. Хто не хотів у колгосп йти, той і помер. А голод страшенний був у Бериславі. У нашому колгоспі, що у цьому краї Берислава був, так ні один чоловік не вмер, бо колгосп невеличкий був і голова наш, по-моєму, Савченко, про людей думав, їздив на елеватор, випрошував чогось.

А от у другому бериславському колгоспі "8 Березня" (голова Вовк), так там страшне - по 1-2 чоловіки у бригадах залишились десь із 10. А наш голова по 10 фунтів борошна давав на сім'ю. У дитсадку, куди діти мої ходили, давали печиво і добре годували.

А голод сильний був. Ідемо на роботу, там варять суп, молочне, а дома нічогісінько не було. Їли ховрахів, бур'яни, копали коріння, їли дику акацію - кашку. Голод страшний був. Повз нашу хату жінка у мішку дітей носила на кладовище: то одного, то другого. Хата була на Пойдунівці. Троє хлопчиків чималих винесла. На вулицях мертві лежали. Їздили, їх збирали, то бричкою, то тачкою. Пам'ятаю, помер один чоловік - Безродній, то дві баби його обмили, на тачці вивезли і вкинули на кладовищі у чийсь гроб. Найбільше помирали чоловіки.

Я ще робила кухаркою. Пам'ятаю, приходили до нас жінки, просили чого-небудь. Одна жінка прийшла, змела відходи з чорної картоплі, з'їла й каже: "Ой, спасибі вам, я вже три дні не їла".

У Бериславі була їдальня, "двадцяткою" називали. Так то для начальства було. Там добре годували. Для них голоду не було.

(Із спогадів Олександри Йосипівни Чорнобай, 1910 р.н., проживала у с.Новоберислав; записали 13.04.1993 р. Г.М.Федюніна та С.О.Гейко)

_______________

 

Тоді у Новобериславі було дворів з 200, одна вулиця і ще зверху 6 дворів. Основне населення - євреї, ще з дитинства пам'ятаю, проживали двоє німців. Сільрада була єврейська. Було дві школи: початкова - обов'язкова і єврейська. Займались люди індивідуальною працею, а після розкуркулення створили колгосп "Вільний робітник", потім він з'єднався з Дрімайлівкою - "Червоний пахар" після війни. А я був його головою у 1946-1949 роках.

У 1932 почалося розкуркулення. Я добре пам'ятаю, бо жив і народився у Новобериславі. У селі розкуркулили чоловік 30. Приходили місцеві з сільради, забирали і продавали на торгах тут же у селі. Був план до двору. Хто його не виконував, того й розкуркулювали. А хто виконував, на того накладали ще більший податок, аж поки розкуркулювали.

Врожай був середній. Та забирали все. У батька було дві корови. Так він поміняв їх на харчі, бо нічого було їсти. У 1933 був сильний голод, а почався він ще у 1932-му. Частину людей залишили, а частину вислали - тих, хто не хотів віддавати добра. У батьків 9 дітей було, кожен мав якусь допоміжну роботу - кравець, швець і інше. Це нас і врятувало. Ще помогло, що старший брат був швець, запряже коні, поїде по селах, щось і привезе, хліб, бувало.

Голод був сильний. У Новобериславі померло чоловік 50-60, пухлих багато було. Їли різне: часто бур'ян. Бувало, нариємо коренів рослин у плавнях, так мати коржів спече, рапс чистили і їли. У кого організм дозволяв - їли ховрахів, собак. Людей у нас не їли. Помирали люди у хатах і на вулицях. Часто вийдуть погрітися на сонце і помруть. В основному вмирали дорослі. Ховали їх на кладовищі, за селом. Були випадки, що привезли ховати, а він встає і каже: "Я ще не вмер". Ховали по єврейському звичаю: без домовин замотували і засипали землею.

Багато переправлялося з каховського берега, шукали здобич. Повно людей ходило, ловили ховрахів, тут і жарили та їли їх.

(Із спогадів Мойсея Хаїмовича Каневського, 1907 р.н., проживав у с.Новоберислав; записали 9.04.1993 р. Г.М.Федюніна та С.О.Гейко)

________________

 

Свідчення мешканців
с.Одрадо-Кам'янки:

А.Мірошниченко: "А до 33-го голодовка була ще в 1921 році. Люди крали один в одного. Грабіжників карали так: намотували на шию кишки від курки і водили селом, закидали камінням до смерті. Ще гірше було десять років потому. В Кам'янці вбили хлопчика десяти років, який вкрав кусень хліба. У Козацькому мати з'їла власну дитину".

П.Костенко: "В селі була їдальня, але їсти всім не вистачало. Харчувалися хто як міг. Їли дохлу конину, лушпиння з картоплі. У 1933 році видався хороший врожай. Люди так були наполохані голодом, що пооб'їдались пшениці і багато повмирало".

О.Мірошниченко: "Я тоді була молодою. Спочатку ми не дуже голодували, бо продавали все, що можна було, на те і жили. Затим дійшло до того, що нікому вже речі не треба були: харч став найціннішим за все. Зачасту дорожчим за чиєсь життя. Говорили, чоловік зарубав дружину і з'їв. Хліба ми майже не куштували. Я була повновидою дівчиною, а схудла до тріски. Так, люди крали, але в куркулів, бо у бідних не було чого. Багаті ж люто розправлялися з крадіями, навіть малими дітьми".

В.Вороніна: "Колгосп "Дванадцятиріччя Жовтня". Мені 14 років. Ходила з іншими голодуючими у степ збирати колоски. 1931 рік - неврожай, 1932 - неврожай. Люди пухли, падали. Видавали 50 грамів хліба на трудодень, грошей не було. Вимирали цілими сім'ями. "Комсомолія" організувалась у бригади, забирала в людей худобу, хліб. Батько підхарчовував нас грибами, їли квіти, цибульку з диких тюльпанів, коріння рогози. А хліб був, тільки не для нас".

І.Мірошниченко: "В колгоспній їдальні годували так-сяк і то тільки тих, хто працював. Хто був сміливіший, шеретували в полі пшеницю і ховали за пазуху, в кишені, аби хоч чимось зарадити дітям та старикам. Їх ловили і засуджували. Давали від 5 до 10 років ув'язнення. Карпенко Таїсію, наприклад, за один кілограм зерна засудили до 5 років позбавлення волі".

О.Широкий: "Не краще було і на другому боці Дніпра. В ті страшні часи я проживав у Сірогозькому районі, зараз це радгосп "Червоний партизан". До нас привозили на роботу молодь звідусіль. Всі вони були обірвані і худі. Бувало, ідеш полем. А там трупи лежать - пооб'їдались пшеницею. Їли практично все: горобців, котів, собак".

("Маяк", 7 липня 1993 р.)

______________

 

Із спогадів К.М.Стадник-Столярової з с.Степне: "Під час голодомору 1933 р. Клавдії Михайлівні було 14 років. Згадує, що неврожай 1932-33 рр. був визваний тим, що не було чим сіяти. Зиму люди переживали важко, а от весною люди почали вмирати. Вмирали скрізь: в хаті, на вулиці, під хатою, просто в полі. Люди ходили як очманілі, сил не вистачало, щоб минати тіла, а не те щоб їх боятися. До них зайшла немолода жінка (нетутешня), попросила води. Клавдія Михайлівна пам'ятає, що дала їй її мама (Килина Степанівна Столярова) кип'яченої води і матерженик (спечена паляниця із відходів, що знаходили в прілих скиртах). Жінка ця була дуже слабка. У неї тряслися руки. Її випроводили. Але наступного дня Клавдія Михайлівна побачила цю жінку на другій вулиці вже мертвою.

В цей час все вимирало, скотина здихала. Якщо здихав колгоспний кінь або корова, це не викидалось. Робилася ціла черга, щоб дістати хоч шматок, аби зварити якусь баланду.

Запам'яталось горе сусідів Сафонових. В сім'ї було восьмеро дітей. Трапилось так, що вмерли одноразово брати-близнюки. Їм було по 17 років. Вони довго лежали в хаті, поки не приїхали і не забрали. А забирали до спільної ями, що вирили на кладовищі. Збирали тіла тоді, коли вже їх було багато прямо на вулицях.

В сім'ї Столярових з голоду не помер ніхто. Рятувались тим, що ходили до старих скирт, пересіювали трухлу солому. За день насівали 2-3 мисочки. Дома перемелювали вручну на борошно. Пекли коржики. Також колгосп видавав по 200 грамів кукурудзяної крупи. За це треба було скопувати добру грядку землі, щоб виконати норму. Багато вмирало дітей. Їх хоронили в городах, під деревами. Для того, щоб врятувати дітей, в яких померли батьки, відкрили садок. Виділили хату, її опалювали, підлогу застелили соломою, 2-3 рази давали дітям їсти. Вони були всі обідрані, голенькі, дуже хворі, худі. Деякі не розмовляли.

Згадує Клавдія Михайлівна, як одного разу батько знайшов їжака в полі. Приніс додому, вбив його, посмалив, розібрав. А мама зварила супу з кукурудзяною крупою. Клавдія Михайлівна до цих пір пам'ятає, як вони чекали супу, який це був смачний суп. Їли вперше за всю зиму.

Але голодомор 1933 року не пройшов безслідно для сім'ї. Їх батько - Столяров Михайло Григорович - був головою якогось бюро (щось схоже на дільничного). Служив у с.Новорайську, с.Юркіно, с.Качкарівка. Але йому було важко арештовувати людей ні за що. Він розповідав, що людей забирали до допру (тюрми) навіть за те, що ламався трактор у полі. Не витримав, порадившись з сім'єю, пішов працювати в колгосп бригадиром. Разом з людьми перемелював прілу солому на молотарці. За день намелювали близько мішка. Все здавалося в колгоспну комору.

В селі в 1933 році весною в розпал голодомору не було посівного зерна. Треба було їхати на ст.Блакитна. Коні були дуже худі, хворі. У бричку їх запрягали по четверо. По дорозі зустрічались балки, повні талого снігу. От там коні і падали замертво. За це було забрано до тюрми голову колгоспу, завгоспа, конюха і бригадира. Їх судили, дали по 12 років. Михайло Григорович пробув в тюрмі до весни 1934 року. Очевидці (голова колгоспу і завгосп) говорили, що він дуже переживав цю несправедливість. А у нього була виразка шлунку. Через це він і помер. Документа ніякого його жінці Килині Степанівні не дали, натомість вона одержала одежу, але не чоловікову. Її довго водили по казармах, де було повно чобіт, жакетів, штанів, сорочок. Це видавали як компенсацію сім'ям померлих чи розстріляних".

(Записали учні Степнянської школи, "Маяк", 11.08.1993 р.)

_____________________

Жили ми у Бериславі, на Широкій вулиці. Було нас 4 дітей. Мого діда розкуркулили. У 1932 я переїхала у Новоберислав і поселилася у хаті розкуркуленого. Як тільки переїхали, то у колгосп не вступали; я хати євреям мазала, за дітьми гляділа, а потім пішла у колгосп. Там хоч по разу дадуть щось поїсти. Мій брат Іван був малий, потрапив у Бериславський притулок. Я ходила рибу ловити - накривала корзиною. Багато людей рибу ловили. Хліба у нас не було. У євреїв усе було.

Здихали з голоду. Пішла у степ, натрапила на якийсь табір, там люди працювали. Я й питаю: чи не можна у вас на роботу взятися? А бригадир каже: давайте цій дівчині по 2 ложки на годину. І так мене протримали і день, і два, ото ж і вижила.

А батько у колгосп не хотів, бо його розкуркулили. А потім все ж вступили, так нам дали лантух борошна. Тоді батьки мене найшли і забрали додому.

А євреї добрі люди були, хазяї. І ми коло них вижили. Головою "Вільного робітника" був Шойлик - дуже гарна людина, людей жалів, бідних; а головою сільради - Блюм.

Я ходила співати до отця Федора в Успенську церкву у Бериславі. Спішу, а назустріч жінка якась. Летить вітром газета, вона сіла коло хати Лимаря на лавці. Я думала, вона читати газету буде, а вона її їсть-їсть! І тут же вмерла.

Сильно багато було після розкулачки помішаних. Отець Федір їх вичитував (виліковував) - молитву їм читав і вони одужували. Так дійшло до того, що люди не у лікарню йшли, а до нього. То хтось доніс і його забрала міліція. І де дівся - невідомо й досі. Було це у 1932-му.

(Із спогадів Погорілої (Білоус) Ганни Іванівни, 1916 р.н., проживала у с.Новоберислав; записали 9.04.1993 р. Г.М.Федюніна та С.О.Гейко)

_____________________

 

Голодомор 1932-1933 років був штучний. Зроблено його для геноциду українського народу. Це страшне всенародне лихо, яке ніколи не забувається в пам'яті людській.

Мої батьки тоді були комунарами комуни, яку заснували американські комуністи - еміґранти українського походження в маєтку князя Трубецького у Козацькому. Батько був головою комуни, прийнявши керівництво від американця Чікіти. Взимку 1932-1933 років комунари дещо залишили (зерно ячменю), змололи його на крупу і для всіх дітей козачан - школярів варили раз на день куліш. Це була велика підмога зголоднілим ранньої весни 1933 року. А хліба виросли чудові, а люди слабли, падали поза стінами комуни, вмирали.

Підійшов час косовиці. Тут голова комуни з чоловіками вчинили "кримінальний" злочин. Надвечір'ям, таємно, ніби роблячи прокоси, накосили жниваркою пшениці, змолотили в тутешнім паровому млині, жінки напекли запашного хліба. Його роздавали темної ночі людям, щоб поїли, набиралися сил, аби наступного дня почати косовицю. Але ж не так сталося. Хтось доніс про цей перший хліб, що комунари поділилися з голодними козачанами. Вранці приїхала тачанка з Берислава. І секретар політвідділу Роздорожня (прізвище цієї жінки назавжди запам'яталось в нашій сімейній хроніці) посадила батька на тачанку і відвезла до Берислава. На засіданні політвідділу його виключили з партії, забрали партійний квиток і відправили до Херсонської тюрми без суду і слідства, бо він порушив сталінську заповідь - перший хліб державі, не повіз першу малу кількість зерна не елеватор, а нагодував хлібом голодних, вмираючих людей.

Нашій сім'ї дали бідарку і ми поїхали зимувати на Таврію до діда. А батька не було чути до весни 1934 року. Тоді козачани вирішили розшукати сліди голови комуни. Послали таємно своїм коштом ходаків до Москви. Вони знайшли американця Чікіту, він був на відповідальному посту. Розповіли, за що сидить Надієв. Той, обурившись, знайшов шляхи визволення. В Херсонський обком прийшла з ЦК депеша. Батька відпустили, віддали партквиток і забрали працювати в Берислав.

(Із спогадів Задорожньої (Надієвої) Євгенії Андріївни, проживала у Херсоні; записала 8.02.1993 р. З.П.Смирнова)

__________________

 

Ходили люди по Бериславу з консервними банками по хатах - хто баланди наллє? Думали, що виживуть, а закінчувалось сумно.

Причому скажу: Сталіну здалося, що в Україні міцний націоналізм і вирішив придушити.

Страждали і прості комуністи. Мій батько був комуністом, так утік у Раківку, бо вірна смерть була від голоду. Їсти не було нічого. Прийшов якось батько. Лежали дріжджі на гардеробі. Він говорить: "Ну, що, хлопці, вставайте, тюрю зробимо". Взяв ті дріжджі, трохи підсолив, каже: "Беріть ложки" і пішов. Отаке було.

Знаю, що йшла якось моя мати вулицею. Чує, біля заводу музика грає. Зустрічає знайомого, а він тоді завскладом був. Та й питає його: "Чого це музика?" а той і каже: "Це робочим дозволили їхати на колоски". А вона й говорить: "Подумаєш, яке досягнення". І що ж ви думаєте? Наступного дня її заарештували. І сиділа вона у тюрмі, що була між "Іскрою" та БСШ №3. Батько, член партії, не міг її вирвати звідти. Тоді він написав листа у Київ, знайомому, що десь служив у верхах і якому мати колись у громадянську врятувала життя. Він сам особисто приїхав і її звільнили.

А люди так ходили, похилили голови і мовчали. Хто був у торгівлі і на маслозаводі, ті нормально жили.

Комори були повні хліба. Зерно там було заперте. Пам'ятаю чоловіка Волкогона, він трьох чи чотирьох дітей від голоду схоронив, у склеп поскидав, а ми ходили заглядати туди… З Каховки люди на наш бік переходили. Йшли через балку, на поле кукурудзяне збирати кукурудзу. І один чоловік, пам'ятаю, прямо там у балці, де багато води було тоді, знесилений упав і помер у канаві і довго лежав.

(Із спогадів Задорожнього Олександра, 1925 р.н., проживав у Бериславі; записав 29.01.1993 р. С.О.Гейко)

______________

 

Я народилася на початку 1929 року в селі Нова Ялта неподалік Новокаїр. Зараз цього села немає. Батьки мої проживали там же. Батько - Мороз Іван Іванович, мати - Мороз Василина Микитівна. Жили і працювали вони вже пізніше в колгоспі в Новокаїрах. Житло наше - це землянка, накрита соломою і то вона була колгоспна, не наша. Вони працювали обоє. Жили, як всі, посередньо. По закінченні 1932 року восени у всіх жителів було забрано всяке збіжжя, особливо зерно. Все, що залишилось, було з'їдено за зиму і навесні не було чим сіяти і не було чого їсти. Наступив голодний 1933 рік. Першим опух і ледве пересувався мій тато і дуже скоро помер. А мама була сирота, жила і працювала як наймичка у Бурсової Марії Гнатівни ще до заміжжя. Будучи вже надзвичайно слабкою, вона вирішила піти до брата в Червоний Маяк в надії дістати трохи їжі. Мені вже було 5 років, але через виснаження я не могла ходити. Донести мене до Червоного Маяка мама не могла, тому залишила вдома. Витопила піч бур'яном, загорнула мене в ганчір'я, підсипала теплим попелом і залишила мене в печі в надії знайти живою, та сама не повернулася - вмерла в брата від голоду. Де її могила - не знаю. В той час в колгоспі діяв комсомольський загін. Його члени - самі голодні ходили попід хатами шукаючи тих, хто залишився живий, в основному дітей. Я, сидячи голодна в холодній печі, скиглила голосно, плакати не було сили. Тут мене й знайшли.

Тим колгоспникам, які брали до себе в сім'ю дітей-сиріт, видавали деякі харчі. В новій сім'ї мені було теж гірко. Там були свої діти і мені дуже мало діставалося їжі. Я від голоду захворіла, тіло моє було вкрите струпами. Мабуть, і не вижила б, якби не Бурсова Марія Гнатівна, у якої колись моя мама наймитувала. З її синами я й зросла. Ця жінка була крутої вдачі, але не дала мені вмерти з голоду, як мої батьки. Тому я вдячна їй і щаслива, що, можливо, колись буде пам'ятник всім жертвам голодомору і будуть імена моїх батьків. Хай допоможе вам Бог.

(Із спогадів Людмили Іванівни Кирилової, 1929 р.н., проживала у Бериславі, записала 16.02.1993 р. З.П.Смирнова)

______________

 

Мій дід по материній лінії - Федір Ксенофонтович Скрипка - разом з братами: другим Федором, Юхимом, Степаном, Андріаном та сестрою Олександрою, були селянами-орендаторами. Землю орендували у поміщиків Полудьонних та у Григорієво-Бізюківського монастиря. Біля села Раківка мали власний хутір Скрипки. Під час колективізації Федір Скрипка був розкуркулений. Разом з дружиною Катериною Мануйленко та 16-річним сином Леонтієм вивезений на Архангельщину, де 1933 року був убитий у лісі. Того ж дня, побачивши труп чоловіка, померла й дружина.

Розкуркулені були і брати з сестрою. Юхим був також засланий на Архангельщину та по дорозі туди помер і був скинутий з поїзда. Сестра Олександра з кількома малолітніми дітьми була вивезена комуністами взимку у степ і кинута. По снігу дійшла до найпершого села і у першому ж курнику повісилася. Доля її дітей не відома.

У 1933 році у Берислава помер від голоду Андріан, чия онука проживає у Бериславі. Могила його відома. В один день з Андріаном помер і був похований мій батько, зять Федора (чоловік його доньки Марії - моєї матері) Павло Васильович Гейко. Будучи селянином на хуторі Вольний, він у колективізацію був розкуркулений, працював у Нікополі на марганцевих копальнях, потім повернувся різноробочим на Бериславський машзавод. У 1933 році був скорочений. Він страждав з І Світової війни опущенням шлунку. Якийсь знайомий нагодував його добре і батько зразу ж помер у мене на очах. Могила його відома.

З початком колективізації у колгоспи пішли нероби і ледарі. Батько у колгосп не пішов, у нього забрали землю, надану у часи НЕПу за бериславською балкою (за кладовищем), він утік на Нікопольські копальні. Потім повернувся і влаштувався на Бериславський механічний завод імені Чубаря, узимку 1932-33 попав під скорочення, пішов з братом моєї мами дядьком Іваном щось заробити у степ, але нічого не заробили, а Іван десь там і помер. Перед тим він приходив до нас просив хоч трави: "Маруся, дай!". Похований він у братській могилі на центральному кладовищі Берислава. Також помер від голоду у 1933 році його син Анатолій у віці 1 року.

Забирати усе почали з осені 1932-го. Приїжджали і забирали. Люди почали різати худобу, ми теж зарізали бичка, а м'ясо ховали, однак до зими його з'їли. У колгоспи і радгоспи люди спочатку йти не хотіли та й не розуміли, що воно. Голод у бериславському колгоспі "Вільна праця" почався з пізньої осені 1932-го. Їсти було нічого - нічого колгосп не посіяв, такі хазяї були. Усе, що можна, міняли у НКВДешників, ми з хати повиносили усе - було порожньо. Батько виніс комод, стіл, стільці, картину… я сама віднесла 12 останніх посріблених ложок Фаберже до хати Серебра, там НКВДисти жили і поміняла на 400 грам ячмінного борошна - жінка НКВДиста дала. Брат Олександр був пухлий, спорожнювався під себе; він загинув пізніше у 1944 році на фронті. Я ходила у 2-й клас колишньої церковно-парафіяльної школи, там у їдальні давали якусь баланду. Мама копала у плавнях коріння (зимою!), сушила, розтирала з картопляними ошурками і варила. Коли й цього не стало, мама почала ходити за 7 кілометрів у маєток Трубецького, брала винні ошурки і ми їли… Вона хотіла віддати нашу хату американській колонії навзамін роботи, але їй відмовили. Потім мама пішла працювати вантажником на пшеницю, яку вивозили баржами з Берислава від пристані, а хлібні комори були у районі сучасної пожежної по Кірова. Зерно смерділо гасом - то поливали його, щоб не крали. Перелякані люди почали йти у колгосп, здавали своє майно, худобу. За зиму люди усе поміняли, нічого не лишилося. Вулиці були усіяні мертвими. Було 2 ями на цвинтарі, де зараз братська могила воїнів-визволителів. По вулиці Шевченка був дитячий будинок. Так мама віддала моїх двох молодших братів туди, але через неділю їх повернули, бо мати була жива. Влітку 1933-го мама пішла чорноробочою на маслозавод, а з весни ходила скиртувати у степ за 18 кілометрів - це була робота маслозаводу.

Ми, діти, ходили до батька на могилу. Бачили, як лежали голі люди у склепах - їх комсомольці викидали. Померло багато, мерли як мухи.

"Двадцятка" була у місті, там снабжалися комуністи.

(Із спогадів Ганни Павлівни Гейко, 1923 р.н., проживала у м. Ялта; записав 1994 р. С.О.Гейко)

_______________

 

Траву рвали, їли. Біля лікарні, неподалік каплиці (де новий міст) викидали картопляні шкаралупки. Купа сміття там була. Ми бачили, як викидали людей, ну, прямо брали за руки і викидали. Люди страшні були. І діти там були. Це було, здається, восени, бо у куфайках були. Багато померлих було - кидали їх на підводи. І, по-моєму, відвозили їх на "військове" кладовище. Вони помирали у лікарні і їх прямо на підводи, на безтарки. Жили ми там, де зараз суд коло заготскоту. Там дитбудинок був. Щось з-за забору перекидали, а ми їли, щирицю їли. Батько працював на степу десь завскладом. Було щось привезе - чи печінку, чи голову. У мене батько нерідний був і двоє дітей у нього було. Я пухла ходила, була приречена. Пішла я у дитячий будинок, чи патронат, мене не прийняли там. Поїхала у Каховку і там не прийняли. Тоді пішла у Любимівку, там сестра двоюрідна була у мене, Ващенко. Там я і прожила. І пізніше повернулась у Берислав. І у 13 років пішла у колгосп.

Я бачила двох мертвих - лежали біля старого маслозаводу - лежали жінка і чоловік, пухлі.

Мама пішла і поміняла золото, яке було, десь у синагозі, чи ще десь. Казали, що голод - це шкідництво, шпіонаж.

За кишки дралися ми. Де зараз школа № 1, там викидали курині кишки, на свалку. Так ми за них, брудних, аж билися.

Я сама з Каховського району. Родилася там. Мій батько рідний був лікарем ветеринаром. Дівчата узяли м'ясо дорізаних корів, по шматку взяли від голоду. Батька посадили у Каховці і він на стільці на допиті там і помер від розриву серця. Так їх там усіх разом, хто від голоду помер, в одну яму скинули понад берегом, там тепер усе розрівняли і будинок стоїть.

Чула про випадки людоїдства у Бериславі. Шилиха їла дітей, а де жила, не знаю. Марія, її дочка, залишилася жива. Шилиха двох дітей поїла у погребі. Це усе у 1933-му.

(Із спогадів Олександри Филимонівни Скрипець, проживала у Бериславі; записав 29.01.1993 р. С.О.Гейко)

_____________

 

Родом з Малої Лепетихи, народилася у 1915 році. У 1933 році жила у селі Урожайне, в гуртожитку. Ходили по полях, збирали полову, кукурудзу і жарили її і їли. В радгоспі часто не було роботи. А в неробочі дні їсти не давали. Ходили в їдальню, мили підлогу, столи. За це давали трохи хліба і цим жили. Відомо, що від голоду померла сім'я Тимоша Мороза (чоловік, жінка і дочка), жінка Пиндак від того, що після голодування з'їла хліба. В радгоспі давали пайок - хліба 200 г на день.

(Із спогадів Варвари Микитівни Мороз, проживала у с.Степне; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)
Читати далі >> 6