Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024, 02:08
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 78

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Голодомор 1932-33 рр. на Бериславщині -6

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << Читати спочатку

 

Жили ми в Токарівці Великоолександрівського району. Було у нас п'ятеро дітей у батьків. Жили бідно. У батька було господарство. Він наймав одного робітника. За це нас розкуркулили - усе забрали. Вивезли в Старосілля Великоолександрівського району, вивалили в балку без ніякого суду. Було це у 1930 р. Усе у нас забрали. Що одягли на себе, те й було. Усе чисто забрали у колгосп та елеватор.

Я пішов бити камінь в кар'єрі. 15 тонн каменю в день на 4 чоловік нагрузити треба було для криворізького заводу. Мене не приймали на роботу - 17 років не було. То прибавив, рослий був. Поробив там рік, потім прийшла мати і забрала мене. А до цього я й не знав, де мати, де батько. Батьки розказували, що жили у с.Федорівка (зараз - радгосп "Більшовицький наступ").

Не пам'ятаю точно коли, та батько перейшов у Кошари, там утворився м'ясорадгосп. Я працював там на різних роботах, а батько - муляром, міг плиту поставити… А у 1932 році нас скоротили. І почався голод. Саме страшне було взимку 1932/1933 рр. Їли хто-зна що. Хліба ми не бачили. Усе з себе розпродали. Виїхали у Великоолександрівський район до діда, батькового батька. Батько десь пішов. Ми його не бачили усю зиму. А ми біля матері були. Мені 18 було. Роботи не було - ніхто не брав. Весною 1933 прийшов на кошару, пухлий був (плаче), там і батько, виявилось, працював. Зразу не брали на роботу, то я ходив днів з п'ять, там загати були - загорожі з кураю. Там їжаки водились, то я їх ловив і харчувався ними днів чотири. Потім мене як узяли на роботу, то я (плаче) не міг порожніх вил підняти, отакий доходний був. А люди падали мертві. Йшов я з Великої Олександрівки на Кошари, то бачив по дорозі трьох чоловіків мертвих. Голодували поголовно. Ну, хто в радгоспах чи колгоспах був, тим хоч щось давали, а хто не був - ті усі вимерли. В магазинах нічого не було, ніяких продуктів. Як я вже пішов на роботу, то у їдальні давали якусь баланду і трошки хліба страшного, чи 600 г, чи більше, чи менше - не пам'ятаю. А поставили мене возити корм худобі, так дівчата мене знали, то молоком відгодували. Потім, не пам'ятаю в якім місяці, поїхав у Велику Олександрівку забрати матір і привіз її до Кошар.

А врожай у 1932 був. Пам'ятаю, біля Білої Криниці стояли два здоровенні метрів по 100 "кукурудзяники", то з них початки виглядали. А охороняли їх - не підійдеш. А міліція, прислужники міліції ходили по хатах - усе забирали. Купив чоловік щось, усе забирали. Начальство не голодувало. Перезимували вони - усі живі-здорові.

Весною люди пішли ховрахів ловити та їли, і котів, і собак. Люди людей їли.

Ось моя жінка, вона в Старосіллі жила. А там далі якесь село, чи Кам'янка, чи що? Там у неї були родичі. А їх посилали перемолочувати солому під Кам'янку. Ну, після роботи усі поїхали додому, а моя жінка та ще одна її подруга вирішили: підем до родичів, погуляєм, переночуєм, ну, як молоді. А вона не знала, де родичі живуть. Зайшли в село, а по дорозі - криниця і люди стоять. Вони і питають: а де такі-то-такі живуть? А люди кажуть: там-то-й-там, а тільки ви туди не ходіть, ви живими не вийдете - вони вас порубають.

Я діда свого ховав у 1933 у Кошарах. Жив він окремо з бабою. У Великій Олександрівці, там жив. Так я зробив йому домовину, розбив шифоньєр і разом з дядьком (дідовим зятем) повезли на кладовище. А дядько з голоду такий доходний і я такий же. А до кладовища кілометрів зо два. До вечора везли. Привезли, а там яма - хтось приготував для своїх. То ми діда у ту яму кинули, зарили і тікать. Не знаю, чи може й викинули його з ями? І так я й по сей день не був на могилі свого діда.

(Із спогадів Кузьменка Олександра Дем'яновича, 1914 р.н., проживав у с. Новоберислав; записав 6.04.1993 р. С.О.Гейко)

_________

 

Жили ми в Козацькому. Батько помер, коли мені було 6 років. Нас залишилось в сім'ї семеро. Мама стала удовою в 35 років, працювала свинаркою. У 1933 р. я ходила вже в 3-й клас. Треба йти в школу, а я йду на гної збирати печериці, бо нічого було їсти. Назбираю, гукнуть мене на мельницю, позамітаю там, мені дадуть борошно. Совок. Коровка в нас була - так тримали в хаті. Прийду додому, почистю печериці, мама збере вершки, зваре і дає нам печериці. Я ще пасла свиней, потім працювала на бавовні - носила воду.

Сильний був голод - люди людей їли. Це у нас у селі було. Одного хлопчика з'їли, а другий (такий як я був), забрали його в дит'ясла. А він попросився додому, матір провідати. А бабуся Лизавета кинулась: нема Колі (плаче). Пішли туди. Полізла вона в погріб, глянула - земля свіженька. Кадушка стоїть. Посунула вона ту кадушку - і витягує голову того Колі за вухо. Ми усі поперелякувались, порозбігалися. Приїхала міліція, позабирали їх усіх чисто. Тоді виділили охорону - 6 чоловік на село, щоб ніхто нічого не чіпав.

Люди падали як снопи, познімали з себе усе - міняли на крихту хліба. Траву усяку їли, щавель, де який бур'ян, трусили щирицю, терли. Мельниць не було, сушили. Де картопля мерзла була - копали. Знайдеш картоплину - ждеш, поки мати прийде, баланди зваре.

Багато по Козацькому померло, багато. Та у нас ще не так. А в Одрадо-Кам'янці вимерло майже все село.

Як стали жнива, усі школярі пішли колоски збирать. А матері усі на полі були, там і ночували - передавали нам перепічки. А охорона ходила по селу. Врожай не так у 1932 році уродив, але все ж було. А весною 1933 саме страшне було.

Ховали так. Викопали яму де-небудь. І в городах ховали, в дворах. Де були мужики, копали на кладовищі, а то - де рівчаки, де на степу, викопали яму, зарили і все.

Та, не дай, Бог!

(Із спогадів Погорєлової Ольги Савеліївни, 1922 р.н., проживала у с.Новоберислав; записали 2.04.1993 р. Г.М.Федюніна та Л.Г.Шкуропат)

___________

 

Жила в с.Кам'янка Великоолександрівського району. В той час було 15 років. В сім'ї було п'ятеро дітей. Жили бідно. Робили тяжко, як коні. Ішли пішки в Новорайськ. Батько працював ковалем. Люди працювали в селі від зорі до темної ночі, але все, що було вироблено - продавалось дешево. Пшениця дуже була дешева, але в людей забрали. Куркулів виганяли із села в балки, роботи не давали.

Дядько Іван Шаповал невідано де подівся. Тітка пухла від голоду, а син 7 років ховався від людей у бочці. Їли кукурудзу, яку в качанах крали на полі. Дід помер з голоду. Їли ховрахів, траву, кропиву. Дуже багато померло людей в селі старих. Мертвих від голоду можна було побачити біля дворів, на дорогах. Лежали мертві коні. Ні людей, ні тварин іноді навіть не підбирали, бо сил не було.

Найсильніший голод був із 31-го на 32-й рік зимою і весною. Бо в магазинах було пусто, купувати не було що. Разом з усіма людьми найбільш страждали вчителі. Ходили пухлі, вмирали на ходу. Зажили люди краще з 1933 року. Врожай був хороший.

(Із спогадів Затолоки Марії Петрівни, проживала у с. Новоберислав; записала 6.04.1993 р. Г.М.Федюніна)

____________

 

Свідчення мешканців с. Новорайськ:

 

Снопко Олександра Іванівна: "Наша родина жила в селі Суханове. У 1933 р. врожай зернових культур був добрий, комори були повні, але людям нічого не видавали на прожиття. Сім'я була велика. Я і мої менші дві сестри ходили до скирт соломи, якою годували колгоспну худобу. Люди перетрушували цілими днями солому і мали невелику мисочку зерна. Цього голодній сім'ї не вистачало зовсім. Люди вмирали від голоду прямо біля скирт, а то й по дорозі до них.

Біля села Вовківське залишилася на зиму не зібрана кукурудза. І тому голодуючі йшли збирати мерзлу кукурудзу. Навіть приїжджали люди з Кривого Рогу. Нам, дітям, батько зробив металеві штрички, якими ми відкопували мерзлі качани з-під льоду. Приносили їх додому, мили, сушили, перетирали на крупу і варили з неї на одній воді кашу. Коли розтелилась корова, жити стало легше. Уже їли кашу з молоком, але і після цього були голодні. Товкли абрикосові бубки та з них варили каву.

Коли приїхали в с.Новорайськ, батько пішов працювати у колгосп конюхом. З фуражу, яким кормили коней, він відсіював зерно і приносив додому. У с.Новорайськ одержували харчовий пайок. Ми теж стали його отримувати. Навесні ходили в поле, де збирали мерзлу картоплю. Її перетирали і смажили млинці. У 1933 р. посадили город. На полі, де збирали пшеницю, робітникам варили не знищене зерно. Зголоднілі люди раптово вдосталь наївшись, хворіли, а інколи і вмирали".

Голуб Ганна Яківна; розповідає її донька Суха А.Ф.: "В 1933 році мамі було 11 років, в їхній сім'ї були ще менші діти. Коли почалася колективізація, в колгосп відібрали коня, корову, коли почалася заготівля хліба, все зерно з колгоспу вивезли, люди не могли тримати домашню худобу. Мамина сім'я мешкала в с. Гармаш [?]. Щоб не дати зовсім померти з голоду, на Вовківському варили людям куліш без картоплі. Мама ходила з бідончиком по той куліш. Вона так і говорила: "Несу куліш додому, а сама візьму паличку, та й шукаю там в бідончику хоч якусь картоплину, а її там немає". Моя бабуся Соломія ходила вночі на поле і шукала дідям мерзлі буряки, варила їх, діти їли, а потім у них боліли животи. Одного разу бабуся вночі одморозила ноги, в неї почалася гангрена, їй без наркозу робили операцію і вона померла. Її поховали в Берислава в братській могилі, діти залишилися сиротами. Люди мололи курай, парили, їли ґав, котів, собак. Легше було тим, у кого була дома корова. А взагалі вимирали цілі сім'ї".

(Із матеріалів Бериславського районного історичного музею)

__________

 

Колгосп "Дванадцятиріччя Жовтня". Було мені 14 років. Ходили робити на степ, згрібали колоски, зносили снопи. 1931 рік - неврожай, 1932 - неврожай. Люди падали, ходили пухлі. Хліба мало, видавали 50 г на трудодень, грошей не було, ночували на степу. Вечорами косили. 1931 - врожай слабий, залишили по 50 г на чоловіка, а то все вивезли. 1932 рік - люди падали, було дуже мало харчів. Люди почали мерти. Багато вимирали сім'ями. Урожай був лише восени 1933 року. З дворів забирали худобу, хліб. Забирала передова молодь, одягнені в червоному одязі. Вимітали все з дому. Батько приносив нам гриби, що ростуть на деревах біля корінь.

Їли кашку, цибульку тюльпанів, різні трави, заяче вухо. Діти ходили по скелях і збирали лушпиння з картоплі, коріння рогози. З появою врожаю багато людей пооб'їдалися і повмирали. Ховали голими, скидали сім'ями на кучу і заривали. Не було б голоду, якщо дали більше грам хліба (по 200). В колгосп забирали худобу, там її і доїли і м'ясо брали. Діти носили материн одяг. Дуже боляче було за дітей.

(Із спогадів Вороніної Віри Свиридівни, проживала у с.Одрадо-Кам'янка; з матеріалів Бериславського районного історичного музею).

_____________

 

Голод був такий страшний, що сім'ї вимирали. В нашому селі навіть піп помер. Що ж ми їли? Лободу, терли листя, сіяли гречану шелеху, робили блини, їли курай, кішок, собак, збирали гнилу картоплю по степу. Ходили всі пухлі з 1932 і весь 1933 рік.

Не один раз, бувало, стане людина у тебе під забором і кричить, аж душу розриває: "Я їсти хочу!..". І тут же падала ниць, вмирала. Всіх померлих збирала підвода, вивозила за село і скидала в загальну яму.

(Із спогадів Пархоменко Марії Тимофіївни, проживала у с.Тамарине; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)

__________

 

Народилася я у селі Раківка у 1923 р. Батьки жили у Козацькому. У 1921 році був сильний голод і сім'я переїхала в Раківку, продавши хату за 2 мішки борошна. У батьків була корова і кінь. У 1932 р. все це забрали. Я ходила у школу. В селі була комуна. Головою комуни був Чикун. В цю комуну оформив нас з братом мій хрещений батько - Одновал Єлисей Петрович. Людина дуже чесна, справедлива. Він був нагороджений орденом Леніна першим у нашому районі.

В комуні нам було добре. Нас годували добре. Там ми і вчились. Під час жнив учні ходили збирати колоски у торби. Потім приїжджала бричка і з усіх торб висипали колоски. Нам не залишали жодного. Все це кудись відвозили.

Взагалі, люди в Раківці від голодомору не вмирали, але відчували голод добре. Виловлювали ховрахів, ловили їжаків, горобців, знаходили мерзлу картоплю, кукурудзу, їли лопухи, кульбабу. Були випадки, що відкопували мертвих, яких тільки захоронили. Коли діти збирали колоски, позаду ходили дівчата і хлопці з батогами: хто з дітей заморювався і падав, штовхали його ногою і підганяли батогом.

(Із спогадів Очаківської Марії Микитівни, проживала у с.Степне; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)

___________

 

В 1932-1933 гг. наша семья проживала в г.Бериславе, т.к. мы коренные жители. В семье было 13 человек детей. Отец - Гайдамака Иван Радионович, мать Гайдамака Харитина Васильевна - работали в колхозе "8 Березня" - предс. Вовк С. Семья состояла из 16 чел. Работало двое, но два брата - Александр и Иван - помогали отцу на строительстве. В нашем дворе жила ещё сестра папы и 5 детей. Ничего из подсобного хозяйства не имели.

В 1932 г. урожай был. Помню.., [где] (территория нынешней автороты) стояли мельницы и мы с братьями ходили к тем складам и прутиками из-под двери выгребали зерно. За это иногда были наказаны. Объездчик Пятигорец наступил на руку, а мне было 6 лет. С наступлением зимы 1932 г. умерли 2 братика - Александр, 11 лет, Серёжа, 8-9 лет и сестричка Мария - 8-9 лет (близнецы). Весной 1933 г. с появлением укропа, акации, [ели] берёзку, курай, а также зёрна из хлопка. Его привозили на дом и мы отделяли волокна от коробочек. Зёрна растирали на жерновах и пекли лепёшки. Этим мы и выжили, но папа лежал пухлый и мы его не спасли. Он умер в 1933 г. - осенью, погода [была] дождливая. Меньшие братья и сёстры просили есть. Я просила у людей милостиню вместе с двумя братьями, не всегда удавалось принести что-либо умирающему отцу, мама нас отдала по наймам за проживание и я служила у Я.Матяша, А.Полнер (учили, но работала ночью), а потом меня забрала председатель райсовета Софья Степановна (фамилии не помню), она помогала учиться и я у неё жила. Она выехала в Одессу, забрала меня с собой, устроила в кооперативный техникум в 1939 г. К тому времени в семье осталось 7 детей… В нашей семье от голода умерла тётя Милосердова Мария Радионовна и её 5 деток; знаю о смерти Шпилевых - отец и двое детей, Моторные отец и двое детей.

(Із спогадів Топчій Ганни Іванівни, проживала у Бериславі; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)

____________

 

Я добре пам'ятаю голодомор як 1932-33 так і 1946 років. Я тоді працювала супроводжуючим на елеваторі. Возила хліб. Коли під'їжджали машини, до них кидались дітлахи і хапали по жменьці зерняток: хто в кишеню, хто в картузик. Мені шкода було дітей, а коли переважили зерно, не вистачило 50 кг.

Дома голодували діти і я, щоб не вмерли вони з голоду, носила потроху ячменю. Коли до мене прийшли з обшуком, то знайшли 11 кг ячменю. За це мені дали 10 років тюремного ув'язнення.

В цей час по селах мерли від голоду люди. Вони проходили через наше село, просили щось поїсти. У нас ще була риба. Зайшла якось жінка до нас з дочкою, вони вже почали пухнуть від голоду. Попросили щось поїсти. Я знала, що якщо вони зараз щось з'їдять раптово, то можуть померти, але вони дуже просили і я дала їм тюльки, бо в нас більше нічого не було. Просила, щоб вони зразу багато не їли, бо їм буде погано. Вони обіцяли. Але через дві години і матір, і доньку знайшли мертвими на околиці села під тином. Вони не втрималися і їх дістала доля багатьох приречених померти з голоду.

Весною, коли підростали бур'яни, ми рвали лободу, мішали її разом з просяними відходами, робили з цього місива щось на зразок перепічок і так харчувалися. Якщо вдавалось викопати десь буряка, то це було справжнім святом. Буряк вважався за найкращий гостинець.

Люди тоді пухли від голоду, бо позабирали все, що можна було тільки забрати. Не дивились і на дітей, яких інколи була повна хата. Деякі люди божеволіли від горя. Були навіть такі, що їли своїх дітей. Не можу про це говорити. Людей довели до такого стану.

Тих, хто вмирав, інколи було навіть нікому ховати, бо не було в людей сили. Домовин тоді ніхто не робив. Складали в загальну яму і так заривали. Вимирали цілими сім'ями.

В тюрмі було краще тоді. Були випадки, що люди самі просилися туди, щоб вижити.

Важко про все це згадувати. Нехай наші онуки та правнуки ніколи не діждуть такого лиха.

(Із спогадів Бондаренко Єфросинії Володимирівни, проживала у с.Ольгівка; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)

____________

 

Сім'я наша була великою. Батько несподівано помер в 1925 році, а у мами нас було п'ятеро. Жили у великих злиднях. Мама в 1929 році вступила в колгосп, але життя сім'ї мало змінилось. Голод я добре пам'ятаю. Хліба зовсім не було. Ходили в поле, шукали зернятка прілої кукурудзи, їли ховрахів, горобців. Постійно хотілось їсти. Тим, хто працював в колгоспі і виконував норму, давали по 100 грамів макухи. Багато ходило людей по селам і просили милостиню, але цим людям нічого було дати. Деякі з них помирали прямо серед вулиці. Був у нашому селі при сільраді секретар. Жив без сім'ї, один і по черзі кожна сім'я повинна була його кормити. Але вже весною 1933 р. нічого було йому дати і він помер від голоду, лежав недалеко від нашого двору, на нашій вулиці.

Навесні прийшов мене сватати Бицюра Микола, він працював трактористом в колгоспі, а їм давали щоденно по 1 кг хліба. Прийшов сватати з хлібиною; менші сестрички, побачивши хліб, почали мене просити, щоб я згодилась і вийшла за нього заміж. Може через це я й згодилась. Пішли жити в його хату, де перед цим померли його батько, мати і брат.

(Із спогадів Бицюри Анастасії Данилівни, 1913 р.н., проживала у с. Львове; з матеріалів Бериславського районного історичного музею)

______________

 

В 1929 році в Суханово утворилася комуна під багатообіцяючою назвою "Світлий путь". Ой, а куди був той "путь", стало ясно вже через 3 роки: для більшості роботящих, дбайливих господарів той "путь" повів у справжнє пекло. У 1930 році [наша] сім'я потрапила у чорний список як середняки, а повелись з нею як із "куркулями-глитаями", але батьки і брати працювали в господарстві самі, нікого не наймаючи, не експлуатуючи. Одного дня в двір ввалилася якась молода бригада комсомольців і забрала всю худобу: коней, корів, овець. Це сталося в 1932 р. Коли відібрали (конфіскували) і хату, сім'ю переслали в с.Слонівське, де батько і брати працювали як раби. Але й цього було мало активістам, далі вигнали в якийсь єврейський хутір за Новорайськом, де були пусті холодні хати і голий степ навкруги. І ось тут, на цих виселках, нас обібрали повністю. Залишилися діти голі і босі, навіть одіяльце з-під маленької сестрички Валі витягли і злісно так кинули: "Соломою вкриєшся". А де ж та солома, як її вже давно "комуна" перетерла на порох, щоб в баланду добавляти.

Та світ не без добрих людей. Однієї ночі під'їхав управляючий Підмогильний Григорій Дмитрович (добра душа) і попередив батька, що він у списку п'ятірки на страту через відмову вступити в комуну і здати "план до двору". Цей чоловік порадив тікати, бо з розправою не забаряться. Що було робити? Погрузили нас, дітей, у тачку і мерщій вирушили навпростець через степ у Берислав. Тут нас прихистила якась добра мамина знайома, що жила біля машинобудівного заводу. Але й тут залишатись було небезпечно, паспортів у батьків не було, довелось тачкою йти чи їхати (батьки з братами йшли, а нас везли на тачці), холод діймав страшенний, продувало до кісток, сестричка простудилась, хворіла недовго і як тільки ми дістались до Миколаївки, померла. В Миколаївці були незлі люди, допомагали нам і одягом, і житлом, і харчами. Батько із братом Петром влаштувались у їхній колгосп (діватись було нікуди) конюхами і зажили хорошої слави чесних, добросовісних трудяг. Миколаївці ставились до нас доброзичливо, нас, дітей, послали до школи, брати навчились рибалити і хоч мізерні були улови, то все ж таки хоч якийсь навар у воді.

Я тоді все вже розуміла, про що батьки гомонять між собою, адже дев'ятий рік був, в ті часи дорослішали рано, рано пізнавали злигодні, ціну хліба і праці, 7-річних дочок посилали доглядати чужих дітей. Батькам було не до нянькання з нами. І дійсно, біля землі і господарства проливалось сто потів, щоб якось прогодувати і одягти цілу ораву дітлахів. Як у школу ходили? Через день-два, на третій, бо чобітки і постолики були на виріст (одні на трьох) - дехто в них втопався, а декому вже були тісні.

Ще як жили в Суханово, почула я розмову між батьками і братом Петром. Мама з братом умовляли батька скоритися і вступити в артіль-комуну, але він впирався і тихо сказав: "Бачиш, сину, яку ми власть заслужили, війна була не зломила, а власть совєцька доконає. Якась вона вовча ця наша комуна і повернулась до нас зубами: шомполами і кнутами. Гублю я в неї віру. Чого мене обзивають "кулачня", "контра", "сволота" якісь зайди в галіфе. Я ж нікого не обідив. Сам поле обробляв, встаючи до схід сонця і поливав цю землю потом. Просто мені не до душі той "комуністичний рай", про який тільки й ораторствує наша комсомолія, а толку? Дітей проти батьків нацьковують, сусіди пересварились через той черпак каші, за яким щовечора стоять з простягнутою рукою як за милостинею. Я хочу без пайка дожити віку, не хочу влізати в отой "путь", що пахне гнилою картоплею і баландою. Поміщики і ті краще годували своїх поденників, ніж наша комуна". Та коли б батько міг передбачити, що з нами далі трапиться, скільки митарств доведеться пережити, пережити смерть двох дітей, він би, певно, вступив би в колгосп.

(Із спогадів Поканай Віри Миколаївни, 1924 р.н., проживає у м.Бериславі; записала пошукова група Бериславської ЗОШ № 5 (керівник Ю.А.Бабіч) 2006 р.

==========

 

ІСТОРІЯ ГАЗЕТНИМ РЯДКОМ

 

ПРО ЩО ПИСАЛА ГАЗЕТА "СОЦІЯЛІСТИЧНА ПЕРЕМОГА"
у 1933 РОЦІ

 

ЯК МАРКСІВЦІ ПРИВЧАЮТЬ КОРІВ

Правління артілі "К.Маркс" для забезпечення весняних робіт тяглом "ретельно" привчає корів до роботи в ярмі. Для цього управа обрала комісію і заявила: "тепер нас не займайте, на це є комісія".

А комісія в складі Брем, Волфамарш Шульц, Загіф теж нічого не роблять, сподіваються, що все зроблять кіньми, а не кіньми, так трактори пришлють. Завдяки цьому зрушень в роботі нема.

ЧЕРНЕНКО.

 

ВІДПОВІДАЮТЬ ДІЛОМ НА ПОСТАНОВИ

Колгоспники артілі "Комінтерн" (Козацьке) проробили "правила трудового розпорядку" ще більш посилили боротьбу з шкідниками-ховрахами.

За 6 днів колгоспник Тимофієнко Іван знищив 1100 штук ховрахів. Від заготпункту одержав 10 кіло цукру, 10 кіло рису, біля 20 метрів мануфактури та останнє грошима.

За цей час колгоспник Зюзін Гордій знищив 936 штук.

- Так ми відповідаємо на заклик партії працювати чесно, - заявили Тимофієнко і Зюзін.

Райзаготконтора і правління колгоспу повинні преміювати цих героїв у боротьбі з шкідниками.

 

НОЗДРАЧОВ І БОЙЧЕНКО
СВІДОМО ВИСНАЖУЮТЬ КОРІВ

Їздові на коровах Ноздрачов Іван та Бойченко в бригаді № 2 комуни "Пам'ять Леніну", що підвозять до таборів воду і зерно, знущаються над цими коровами. Ноздрачов, незважаючи на неодноразові розпорядження бригадира, ніяк не міг "розкачатися", щоб зробити для них затишок від непогоди. Коли й зробив, то такий, що й сам не заховається від вітру.

За таке хижацьке поводження з тягловою силою правління повинно суворо покарати Бойченка та Ноздрачова.

Колгоспники: БІЛЯЄВ, ШИРОЧЕНКО.

 

ПАРТЧИСТКУ МИ ЗУСТРІНЕМО
ТЕОРЕТИЧНО ОЗБРОЄНИМИ

Одержавши газети з постановою ЦК КП(б)У від 26 травня про чистку партії, партосередок комуни імені Цюрупи (Тягинка) проробив її на зборах партосередку і серед комунарів.

У зв'язку з тим, що жоден партієць не знає програми й статуту партії, розпочато було й продовжується їх проробка.

Кожен партієць повинен уважніше ставитися до занять і до партчистки прийти з вищим теоретичним рівнем, вповні знаючи статут і програму партії та її постанови.

І.РУДИЙ.

 

ЗА БІЛЬШОВИЦЬКУ ПЕРЕБУДОВУ ПАРТЗВ'ЯЗКУ, ЗА ЧІТКЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ПОСІВНОЇ ТА ЗБИРАЛЬНОЇ КАМПАНІЇ

Перебудовуючи свою роботу згідно ухвал ЦК партії загальні збори робітників Бериславського райвідділу зв'язку зобов'язалися:

Рішуче перебудувати свою роботу по безперебійному обслуговуванню колгоспів і радгоспів району всіма засобами партзв'язку.

Уникнути ганебної роботи на телефоні.

Знищити всякі випадки пропажу кореспонденцій та посилок.

МАЛИЙ, КОСТОГРИЗ.

 

ВОРОГИ НАРОДУ, РОЗКРАДАЧІ І ЗНИЩУВАЧІ КОЛГОСПНОГО І РАДГОСПНОГО ХЛІБА
ДІСТАЛИ ПО ЗАСЛУЗІ

Вартового артілі ім. Сталіна (Одр. Кам'янка) Ткаченка за кепську охорону ланів, за те, що зрізав колоски, засуджено на 5 років ув'язнення.

___________________________

22-VІІ-33 року виїзна сесія Бериславського Нарсуду, в с. Н.-Кубані, за обкрадання колгоспників, в час коли вони працюють в полі, засудила Олексієнка О.Л., за кражу телят та іншого майна на 5 років позбавлення волі.

___________________________

За знищування колгоспного врожаю, що виявилося в зрізуванні колосків, виїзна сесія нарсуду засудила Лизунову Т. та Щітину Н. (обоє куркульки) до позбавлення волі в далеких місцевостях на 10 років.

Колгоспники з задоволенням зустрічають вироки, вимагаючи ще більш суворої кари до злочинців".

("МАЯК", 22.12.1990 р.)

 


П І С Л Я М О В А

Хтось сказав, що люди в Україні за часів комуністичної тиранії поділялися на тих, кого убивали і тих, хто убивав. Перелопативши сотні, ба, навіть тисячі архівних документів 20-30-х років ХХ століття з минулого Херсонщини і Бериславщини, маю право заявити, що автор цього вислову був беззастережно правий!

Усі наші біди, сьогоднішні, зокрема, є наслідком 1917 року. Наслідком захоплення влади нікчемними, цинічними, безжальними, злодійкуватими космополітами штибу Ульянова-Леніна, Бронштейна-Троцького, Розенфельда-Каменєва, Радомисльського-Зинов'єва, Джуґашвілі-Сталіна, Скрябіна-Молотова, Бухаріна, Урицького, Дзержинського, Калініна, Ворошилова, їх псевдоукраїнськими пахолками - Раковськими, Затонськими, Петровськими, Косіорами, Чубарями, Скрипниками… "І нєсть ім чісла", - негідників завше було більше, аніж людей порядних.

Я ніколи не приховував і не приховую свого несприйняття комунізму. Не як ідеї, а як реального втілення у життя цієї ідеї. Бо там, де її намагалися втілювати і втілювали - там кров, смерть і голод. Мільйони трупів і скалічених доль українців, росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків, євреїв, німців, литовців, латишів, естонців, молдаван, румунів, узбеків, таджиків, казахів, татар, чеченців, башкирів, туркменів, киргизів, карелів, китайців, корейців, монголів, камбоджійців, калмиків, сербів, хорватів, угорців, болгар, представників багатьох інших народів - ось наслідок комуністичних експериментів. Тому, хто хоче мені заперечити, задам одненьке питання:

І який же кінцевий результат будівництва комунізму?

А кінцевий результат, принаймні я, бачу один - поки що на багатьох рівнях влади нами керують вірні нащадки і послідовники отих безбатченків-космополітів, байстрята і байстрюки 1917-го року. Але ж вони не впали нам на голову, не заслані з інших світів. Це - наші обранці. Це - наш вибір.

Відомо, що народ, який не хоче знати свого минулого, приречений на його повторення. І я, буває, думаю: а чи має право народ, який пожирав своїх дітей і при цьому волав: "Слава коммуністічєской партіі! Да здравствуєт Лєнін! Слава товаріщю Сталіну!", на гідне життя?! Так званий Український народ, значна частина якого і досі заперечує голодомори, досі голосує за комуністичну тріскотню, який досі носить квіти до істуканів своїх катів і губителів, якому байдужі мова, історія, герб, прапор, гімн, Президент, Верховна Рада, уряд, Конституція, вибори, самоврядування..., …, … Якому байдужі могили своїх же безневинно заморених і закатованих прадідів, дідів, батьків?

Мо', так нам і треба?! Що заслужили?!

…Біблійний Мойсей водив свій народ пустелею 40 років, доки помер останній раб. Сучасна середня тривалість життя значно збільшилася. Отож, і часу, поки помре останній український раб, треба набагато-набагато більше. Та ще, якщо, звісно, знайдеться наш вітчизняний український Мойсей…

СЕРГІЙ ГЕЙКО, науковий співробітник відділу культури і туризму районної державної адміністрації, голова районної організації Товариства "Просвіта", депутат районної ради, кореспондент газети "Наддніпрянська правда"

 


Від упорядника: усі цитати наводяться без жодних змін згідно особливостей правопису та орфографії оригінальних текстів документів Державного архіву нашої області, районного історичного музею та обласної наукової бібліотеки ім. О.Гончара.

Щиро дякую за допомогу і сприяння у виданні цієї книги голові Бериславської районної державної адміністрації Стеценку В.І., депутатам Бериславської районної ради, Бериславському міському голові Шаповалову О.М., начальникам відділів культури і туризму та фінансового райдержадміністрації Полегенко Л.В. і Юлдашеву Є.С., директору Бериславського районного історичного музею Солодкій Т.С., попереднім керівникам Бериславської ЗОШ № 1 Гейко А.І. та Литвиненко А.В., активістам Бериславської районної організації Товариства "Просвіта", голові Херсонського ОО ВУТ "Просвіта" Олексюку О.В.

Окрема велика подяка усім працівникам Державного архіву Херсонської області та краєзнавчого відділу Херсонської обласної наукової універсальної бібліотеки імені Олеся Гончара, які усіляко допомагали у пошуку документів і матеріалів з історії Голодомору 1932-1933 років.

Усі зауваження, пропозиції, уточнення тощо прошу надсилати на адресу відділу культури і туризму Бериславської районної державної адміністрації,
вул. Кірова, 10; м. Берислав, Херсонська область, 74300; тел. (8-05546)-7-56-36, 7-62-87.