ДЕБЮТ
Наталія Підкамінна
Зустріч
Чом прекрасна ти така,
Щедра осінь, золота?!
А вона мені в одвіт:
— Я чарую цілий світ!
Як проходжу по землі —
Чую владу у руці.
Господиня гарна я,
І робота вся моя.
Я від цього не журюся,
Вмить за працю я беруся:
Намалюю я діброву
В золотавому вогні,
Ось пройдуся по садочках,
Тут так весело мені!
По стежині я ходжу,
Нові шати роздаю...
— Так ти владарка пори! —
Я вклоняюся тобі.
Ти не лиш одну природу
Полонила на землі.
Ти зігріла людям душі,
За що вдячна я тобі!
Тут з погордою вона
Так мені одмовила:
— Хоч і праця нелегка,
В мене вдача ось така:
Буду й далі чарувати,
Всім вам очі милувати.
Малий Дмитро
І
За вікном розпускалась весна. Сонце вже було високо, коли малий Дмитрик прокинувся і протер очі. Визирнувши у вікно своєї кімнати, він побачив яскраве сонце, що відбило йому в очі так, що аж примружився. І ось... О, що це? Він миттю злетів із ліжка і уважніше придивився. Саме у цю пору буяли квіти і зацвітали дерева. Дмитро побачив у садку вишню, яка пишалася цвітом і гула бджолами.
— Бабусю, бабусю! — весело загукав він і вибіг у веранду. Назустріч вийшла низенька худорлява бабця років 65, тримаючи в руках кухоль з молоком.
— А що трапилось? — стривожено спитала вона.
— Бабуню, швиденько. Погляньте у це вікно. Там у саду наша вишня зацвіла.
— А, вишня, — перевела дух бабця. — Так це ж вже ж одколи вона й цвіте!
— Справді? А чому ж я цього раніше не помітив?
Бабуся вийшла з малим на подвір’я, а далі — стежкою до садка.
— Не бачив кажеш? А як вчора теличку гнав поїти, теж не бачив?
— Ні, — понизує плечима малий. — Їй-богу, не бачив. Коли вчора йшов — було тихо, а сьогодні справжній вулик у саду!
— Так-так, так-так. — Погоджувалась бабуся. — Якби не бджоли, то й не побачив би білої красуні!
Бабця махнула рукою і пішла до порога хати. А Дмитрик стояв і дивився на ту білу красуню, вдихаючи її пахощі ще ранкової свіжості.
“Оце дива!” — думав він. А у душі здіймалися якісь досі ще не пізнані почуття радості і гордості. “Оце краса!”
З веранди почувся голос бабусі:
— Дмитрику, синку, гайда до хати снідати, вже скоро й обід!
— Іду-іду, бабуню. — Відгукнувся він. Зирнув ще раз на вишню, перескочив через поріг і опинився в хаті. Ось саме в цей час бабуся повиймала з печі свіжоспечені рум’яні бублики і подала на стіл.
II
— Бабуню, — промовив Дмитро, підсовуючи ближче до столу важкий стілець, — розкажи мені, навіщо оті бджоли залізли у нашу вишню?
Старенька мудро посміхнулася.
— О, то велика таїна природи! — прошепотіла бабуся, нахилившись до онука. А малий, як завжди, вмощується зручніше, і починає слухати її, широко розплющивши очі. Він так полюбляє бабусині розмову, що лилася так ніжно, спокійно з її вуст, як пісня. Для нього, малого, вона розкривала земний світ. Проживши вже більше піввіку, вона передавала безцінний досвід життя Дмитрикові, розкриваючи йому прекрасність життя.
— То вони запилюють білі, рожеві квіточки дерев, — пояснювала бабуся, — після чого з’являються плоди: вишні, яблука, черешні...
— То вони там тимчасово живуть?
— Ага. Ніби так, — кивала бабця головою і сміялася в душі.
Малий взявся за бублика, підсунув до себе кухоль з молоком і почав смакувати. Бабуся сиділа навпроти нього і перебирала торішнє насіння на висадку баштану.
ІІІ
Весна буяла. Зеленіли безкраї поля, заростали стежки споришем. На городах тепер розвилось всякої всячини. Тут буряки, там кукурудза, а ось квасоля поплелась по тину, а ондечки в кінці городу біліють цвітом рядки картоплі.
Коли Дмитро потрапляв на город, то боявся, якби не заблукати тут. А коли вечоріло, то було страшно, щоб з тієї високої кукурудзи що-небудь не вилізло та не схопило його. Цього Дмитро боявся понад усе на світі. Йому здавалося, що в тих темних заростях хтось мешкає: чого ж тоді б та кукурудза так хиталася б? Та вдень тут зовсім не страшно. Тоді Дмитрик ступає поперед бабусі по стежці, гордо задирає голову, мов господар, позирає на кукурудзу, немов промовляючи до неї: “Бачиш? Бачиш? Я тебе зовсім не боюся!”.
Малий Дмитрик любить допомагати бабусі: куди бабуся — туди і він. Вона на городі — Дмитрик «воює» з бур’яном. Висмикує його та ще й сердиться, бо казала бабуся, що це він не дає дихати картоплі та всьому висадженому. Що це він, прокажений, нищить все довкола. Дмитро всьому цьому вірить, і вважає себе справжнім захисником рослин і ворогом бур’яну.
Поки бабуся висадила рядок баштану, онук висмикав високий бур’ян на буряках і пішов, як він казав, “визволяти картоплю”. Отут точилася справжня війна: бадилля картоплі сягали малому вище пояса, тож “воювати” в ній було не легко.
— Дмитрику, — почувся голос бабусі, — гайда зі мною теличку поїти.
Онук швидко вискочив з картоплі на вузеньку стежку і побіг до хати, аби не пропустити чогось цікавого. Та, зупинившись на мить, суворо насупив брови, обернувся, показуючи кулака в бік картоплі, промовив: “Я ще за тобою повернуся!”.
МОЛОДА ЗМІНА
Вікторія Карнаух
учениця 6 класу Новокаховського навчально-виховного комплексу №4 з виробничим навчанням I-III ступенів
Осінь
Осінь гарна та чудова,
Щедра, мила, золота.
Ждали ми на тебе довго, —
Ось і ти до нас прийшла.
Золотим вбранням убрались
Всі дерева і кущі,
Ще до нас не приблукали
Непогода і дощі.
Катерина Пономаренко
студентка Херсонського академічного ліцею при ХДУ
Провесінь
Навіщо сум тече крізь сонне гілля?
Калюжі мовби хлипають потиху…
Надія тліє, мов старе вугілля…
Я подолати хочу лихо!
Чи плаче небо, чи то тане туга
За тим, кого уже не бачу?
Знайшла себе, та втратила я друга.
Чому ж була така незряча?
Але вже березень і ясен день,
Тому забуду чорний смуток,
Співатиму відтоді я пісень
Й невдач своїх відкину жмуток.
Микола Самсонов
учень 9 класу Каховської ЗОШ №6
Чоловічий монастир
Свято-Григорієвському Бізюківському чоловічому монастирю у селищі Червоний Маяк присвячується
Тихо. Сіре небо нависає,
Я іду стежиною села,
Кучугури, ями обминаю,
Щоб дістатись стін монастиря.
Я не зможу дивом захопитись
Золотавих та величних куполів,
Не побачу розписи на стінах,
Викохані працею майстрів.
Братський корпус дивиться на мене
Вибитими шибками зіниць.
І вівтарна арка прямо неба
Нагадає про колишню міць.
Православну віру непохитну
Рвали, різали, кидали у сміття.
Розтоптали, підірвали у повітря.
І не жалю їм, ні каяття.
Що ж за люди то були безжальні?
Чом стріляли в неозброєних ченців?
Як же сталося, що лики християнські
Пришивали замість латок до штанів?
Хто насмілився трощити кладовища,
Де лежали мощі іноків?
І чом школу будували ненависні
На кістках та черепах святих?
Та не все вдалося їм зрівняти
Із землею та перетворити в пил.
Бо жевріла віра незгасима
І підтримувала вірних тих синів,
Що прийшли тепер в розбиті стіни
Задля благородної мети:
Відбудовують уперто і натхненно
Старовинний диво-монастир.
Світлана Сатєєва
учениця 8 класу Каховської ЗОШ №6
Порадуйтесь за мене!
Порадуйтесь за мене — я щаслива,
Бо відчуваю батьківську любов.
Порада вчасна, ласка і турбота,
І надзвичайна ніжність... Рідна кров!
Та долі у людей — театр масок,
Одну з яких прийшлося бачить і мені:
Сирітські очі діток безпритульних.
Життя їх, наче в драмі Горького “На дні”.
Тварини навіть діток доглядають:
Годують, пестять, тілом зігрівають,
Від лютих хижаків ховають,
І змалечку дорослого життя навчають.
Отямтесь, горе-матері, зозулі!
Не уподібнюйтесь до плазунів.
Чи вам байдужа доля заскорузла,
Нещасна доля ваших дочок і синів?!
“ЕНЕЇДА” СЬОГОДЕННЯ
Василь Загороднюк
Енеїда,
або українці не перестануть сміятися
(рімейк з “Енеїди” Івана Котляревського)
Продовження.
Початок див. у 1 - 2 числі «Вишиванки»
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Троянці довго сумували.
І пом’янувши вже не раз
Свого Тараса називали
З шанобою і без образ.
Від моря їх уже мутило,
Бо ж вік скільком їм скоротило.
Еней насупивсь, сам не свій,
Не вірив цій морській стихії,
Богів безмежній благодії.
Розплакався, немов плаксій.
А вітри дужче завивали.
Човни, мов стрілами неслись.
І хвилі стрімко розтинали,
Летіли краплі аж у вись.
Не треба було веслувати,
Можна було байдикувати.
Гребці співали пісеньок
Про нашу славну Україну,
Про її верби і калину.
В Енея потвердішав крок.
Про Сагайдачного28 згадали,
Про козака і козаків.
Про вільнолюбну Січ співали,
Енеїв голос затремтів.
Про Швецію і про Полтаву
Хором виводили октаву.
Еней про Байду затянув,
Як той в султана гостювався
І на гаку там теліпався,
Що світ його увесь почув.
Не день на морі вже гойдались,
Не раз вже витирали піт.
Не раз пили і наїдались,
Про це опише ще піїт.
Не раз між хвиль таки блукали,
І де знаходились не знали.
Втрачали часу навіть плин,
Після пісень люльки смалили
І побрехеньки торочили.
І все це знав Анхізів син.
На море знудило дивитись,
Солоно в животах було.
Хотілось до землі схилитись,
Її побачити чоло.
Еней у далечінь вдивлявся
І раптом сміло розкричався.
Йому побачилась земля.
Її кумською29 охрестили.
Гребли до неї що є сили,
Вітали шапками здаля.
Кричали радісно троянці.
Сушили весла на піску.
Забули горе вже поганці
І долю каверзну й гірку.
І почали мов розслаблятись
І до жінок всіх залицятись.
Земну відчули благодать.
Близь них крутилися дівчата.
І відчувалась близькість свята,
Чого іще в житті шукать.
Вони взялись розкошувати.
Знайомства завели нараз.
Дали про себе зразу знати,
Роздувши пики напоказ.
Кумами стали і сватами,
Немов дружили вже роками.
Уже і чарочку пили,
А хтось вже спрагло похмелявся,
Хтось навіть під кущем валявся,
А інші в розвідку брели.
На вечорниці натинались
І розуміли, в чому суть.
З дівчатами пообнімались.
Бо мертві бджоли не гудуть.
Тут женихання й цілування
Було від вечора до рання.
Були тут трутні і джмелі,
І бджілки з осами літали,
Мов соти їхні обікрали
На теплій Кумській цій землі.
Тут грали в карти до півночі
І програвались до штанів.
І потім погляди дівочі
Свердлили хтиво козаків.
Тут гроші пхалися в кишені,
Були дурні тут і учені.
І кожний місце своє знав.
Троянці вволю розважались
І морські біди забувались.
Ніхто тут майже не скучав.
Еней дививсь на все і слухав.
Плутона й батечка згадав.
Потилицю трішки почухав,
Молитву щиро проказав.
На душу не ішло гуляння
На ню насунулось вагання.
Пішов полями мандрувать,
Дорогу в пекло розпитати,
Хоч щось про нього розузнати
І може іншим розказать.
Пройшов поля, ліси настали,
Йому на стежку попадать.
Дуби гілля порозставляли,
Немов непереможна рать.
Перепочить зробив зупинку.
На ніжці курячій хатинку
Нараз угледів наш козак.
Подумав, це якась потіха,
Але там справжня була стріха,
Тут не помилишся ніяк.
Еней у шибку стукав тихо,
Чи озветься хто небудь,
Чи, може, тут якеєсь лихо
Спинилося, щоб перебуть.
Тихенько двері відчинились
І їхні погляди зустрілись.
Очей відвести він не міг,
Подивувався і злякався
І щось спитати завагався,
Як баба стала на поріг.
Безгуба, чорна, кривоноса.
В якому ще й кільце висить.
Підсліпувата, безголоса,
Бо не говорить, а сичить.
Вона відразу ж просичала –
Душа Енея в п’ятки впала.
Із уст її почувся згук.
Потрібно добре наслухатись,
Щоб в ньому гарно розібратись
І приховать тремтіння рук.
“Тебе я, синку, заждалася,
Гадала, що уже ти зник.
Та гарна дія відбулася,
Я бачу твій козачий лик.
Сміливий же, нівроку, вдався,
До мене, бач, і сам пробрався.
Мені вже з неба вість дали.
І я з Анхізом розмовляла,
Ради-поради надавала.
Ми дружно з ним три дні жили.
Раденька, що тебе зустріла,
Священна воля це богів.
А я, пророчиця Сівілла30,
(Без зайвих проказала слів),
І знаю добре Бога Феба31,
І доказів, мабуть, не треба.
Бо гарно в світі прожила.
Тепер вже мудрість цінну маю,
Від різних лих попереджаю,
Коли ж згадаю, як могла.
Училась вперто і завзято,
То зараз навіть затремчу.
Бо знаю я таки багато,
Від різних недугів лічу.
Пропасницю повідганяю –
Добавлю лиш траву до чаю.
І проганяю переляк.
Зроблю, щоб гарно було спати,
Рукам жар сміливо брати,
І щоб розумним став дурак.
Не криви пику на кислицю,
Ідем до Феба на поклін.
Ось в цю муровану каплицю,
Там дух його, а може, він
Сюди з Олімпу прилітає
І в ній частенько проживає.
Не пожалій богам грошей.
Дорога ж з неба далеченька,
Та і до пекла не близенька,
Ти чуєш, молодче Еней”.
Смиренно стали перед Фебом,
Молитву щиро прорекли.
Десь чулись пахощі під небом,
То анголи торти пекли.
Сивілла тут розхвилювалась,
Мовби гадюкою звивалась.
Сторчма волосся стало враз,
Роздулись щоки пухирями,
Старалась м’яти їх ногами,
Наче вселився в неї сказ.
Руки до неба простягала,
Розчервонілася уся.
І ще пронизливо сичала.
І шпарко роздівалася.
Еней здивовано дивився
І ще завзятіше молився.
Сівіллу враз перетрясло,
В люстерко пильно роздивлялась,
Сама до себе посміхалась.
Немов й нічого не було.
Старанно одяг поправляла,
Молитися розпочала.
Щоки й губи фарбувала
І Феба вість передала:
“Боги подумали й рішили
Допоки в тебе є ще сили,
Ти ще успієшся у Рим,
“Ура” тобі будуть кричати
І честі різні віддавати,
То ти не задавайся цим.
Тобі гірка ще буде доля
Кидати виклик, наче град,
Стріляти в серце із пістоля,
І кидати у водопад.
Тебе Юнона не забула
І злість на тебе завжди була.
Вона ще правнуків твоїх
Захоче злобно діставати
І боляче їм докоряти,
На кпини брати і на сміх”.
Еней почувши річ Сівілли,
Стривожився і засмутивсь.
У його серце вткнули стріли
І на додачу простудивсь.
Не міг збагнути її мову,
Просив, щоб повторила знову:
“Бабусю, ясно говори,
Чи ти із Фебом підло брешеш,
Чому зубами гучно крешеш,
Що він сказав тобі згори”.
Я визрів до переконання,
Нам Богом доля всім дана.
Мої поразки і вагання.
Тягнув до себе сатана.
Коли нас народила мати,
Потрібно носа піднімати.
Що на зірках побачиш ти,
Мені доповідай негайно,
Я в подорож готуюсь справно,
Йду до високої мети.
Хоч низько треба опускатись,
Це мого духу висота.
І буду максимум старатись –
Дорога в пекло не проста.
Туди вже стежку протоптали,
З Орфеєм32 друзі там співали,
А Геркулес33 там розганяв
Чортів на всі, як кажуть, боки,
Про це ти чула вже, нівроку,
Затим втомившися, куняв”.
“Ти не жартуй з вогнем, Енею, –
Сівілла різко прорекла, –
Уважно придивись душею,
Хай думка вийде з-під чола.
Не мед із ложки це лизати,
У пеклі будеш ти страждати.
Рікою там смола тече.
З колін примусять її пити,
Всіляку чортівню любити,
Котра тебе, може, спече.
Ти зваж на мужність, свої сили.
Це не горілочку глитать.
Боги з Олімпу так просили
Тобі про страхи нагадать.
Та вже за цю одну турботу
Мені плати, як за роботу,
Бо, хто як вміє, так живе.
І стверджує свої чесноти,
І буде це робитись доти,
Поки нас Бог не позове.
Багато я доріг сходила,
Стежку до пекла покажу,
Твоя особа мені мила,
За гріш із нею подружу.
У лісі темному й густому
Тобі прийдеться молодому
Тоненьке деревце знайти.
І простягти свою правицю,
Зірвати золоту кислицю,
На нім таке може рости.
А ще гіллячку відчахнути,
Хоч би тонесеньку одну.
Її скрутити і зігнути.
Неначе паличку стальну.
Як це не зробиш, не вернешся,
В сильце Плутону попадеш.
Він в три погибелі зігне.
І буде з тебе насміхатись,
Гримаси корчить і кривлятись,
В гарячу воду зажене.
Йому підкинь гіллячку хутко
І що є сили дремени,
Перебирай ногами прудко,
Хай він подумає – це сни.
По-спринтерськи, не зупиняйся.
На крик ніяк не оглядайся.
Дорогоцінна кожна мить.
Тебе готові обманути,
В горілку всипати отрути,
Життя із тебе хай збіжить”.
Сівілла зникла, як в тумані.
Еней залишився один.
І почувавсь, як на вулкані.
Немов у рот забили клин.
Йому те дерево ввижалось.
На яблуню воно скидалось.
У центрі лісу проросла.
Навколо терен і шипшина
І диво-дивнеє – калина
Якраз у пору цю цвіла.
Цей цвіт густі куші глушили.
Еней під ними рачкував.
За ним вже друзі затужили.
Це він душею відчував.
У лісі щось ревло й двигтіло,
У шукача трусилось тіло.
Він поколовся і змарнів.
Надворі вже темніти стало,
Шляху зверстав-таки чимало,
Перепочити трохи сів.
Він був з десятка не лякливих,
Але крутивсь і оглядавсь.
З дерев скрипучих, мерехтливих
До нього чорт якийсь спускавсь,
Але не це його злякало,
А те, що в очі заблищало.
Це гілка з яблуні була.
Росла собі, роззолотилась,
Мов до Енея похилилась,
Торкалася його чола.
Не довго думавши, гадавши,
Він руку сміло простягнув.
І батечка свого згадавши,
З корою гілку відчахнув.
За золоту забувсь кислицю,
Забувсь, в яку зібравсь столицю.
І гнути гілочку не став.
І за Плутона він забувся,
Для бігу швидшого роззувся,
І швидко п’ятками кивав.
Біг довго, потом весь облився.
Із рота теліпавсь язик.
Біля троянців зупинився,
Бо жити з ними дуже звик.
Відлежувавсь, глибоко дихав.
Очима кліпав, тихо чмихав.
Подумав трохи, повелів
Цапів, овець, волів пригнати,
Плутону в жертву відправляти,
Щоб заласкати його гнів.
Робота зразу закипіла –
Отари гнали із лугів.
Одна овечка дріботіла
І утекла собі у хлів.
І їй життя не вкоротили,
Хоча уже й ножі гострили.
Сказати можна, повезло.
Та інших вже не воскресити.
Одні померли – другим жити,
Із щастям поруч ходить зло.
Попи й дяки це добре знають.
Смерть і народини всякчас.
Вони в конвульсіях конають,
Над ними плаче волопас.
Із них клинки порозпускали,
Попи за ворожитів стали.
Енею нагадали так,
Що пам’ятав про Божу волю.
Бики вже не біжать по полю,
А ти лишився ще козак.
Була тут довга різанина.
Перемішалось все в крові.
Лежала купою скотина.
Дуже крутилось в голові.
Холодною водою вмився.
На бабу пильно подивився.
У ній Сівіллу упізнав.
І де вона тут узялася,
Із яким вітром приплелася,
Дяк у Енея запитав.
Його ж Яга уже забрала,
А дяк трусився, хай їй грець.
Вона його перелякала,
Аж побілів, немовби мрець.
Не знав, куди попрямували
І як мерці їх зустрічали.
Сівілла мовчки йшла вперед.
Еней старавсь не відставати,
Хоч трішки став уже кульгати.
Та це не бачив ортопед.
Стара неслась, як навіжена.
Еней за нею підтоптавсь.
Вона сичала щось скажена.
Вергілій в тім не розібравсь.
І що було у тім сичанні
Ми розшифруєм на світанні.
Але гіпотезу таку
Він все ж зумів нам передати.
І Котляревський може знати,
Як почувалось козаку.
