НОВЕЛІСТИКА

Юлія Лопаніцина

Я назву тебе…

Я назву тебе… Колекціонером білих ворон.
Не тому, що ти ловиш ґав і залишаєш їх собі на пам’ять. Ні, ні! Як можна? Звертати увагу на дурне вороння – вкрай не про тебе. Навпаки, ти дивишся на птахів презирливо й упереджено, як на непотріб, як на безкоштовний додаток до небес, дешеву пародію на літаки, а частіше – взагалі не дивишся. Ти ніколи не ловиш ґав.
І не колекціонуєш керамічні статуетки, ти взагалі нічого не колекціонуєш відколи тобі виповнилося дванадцять. Але ти подобаєшся мені Колекціонером. Нехай у тебе буде така підбірочка експонатів, і кожен – записаний у картку з детальною характеристикою. Ти ж любиш конкретику, будь-що можеш систематизувати! От побачиш, як буде втішно й весело довгими зимовими ночами! Білі ворони розповідатимуть тобі свої смішні психоделічні казки, співатимуть колискових, від яких хочеться запхати у вуха кілограм зо п’ять бананів, вони танцюватимуть для тебе попід стелею і трощитимуть твої блискучі філіжаночки для зеленого чаю. Вони ніколи не втечуть від тебе, навіть якщо ти погрожуватимеш їм рушницею, вони падатимуть на підлогу, збиті пострілами під час міграції на антресолі, але не полишать тебе, бо знають, що крім тебе їх ніхто не зрозуміє, бо твоє незмінно рівне дихання дає їм упевненість, що все, що вони роблять у своєму білому воронячому житті – правильно…
Знаю, ти ніколи не дозволиш, щоб у твоїй чистенькій келії із зеленим чаєм та персиковими шпалерами жила купа вороння, хай навіть якого білого. Ти не звик любити птахів, та що там, ти ніколи не намагався їх помічати. Та все ж, хтось довго ще стукатиме дзьобом вечорами у твоє вікно…
Мені дуже важливо пам’ятати, що все, що я роблю — правильно, а для цього не треба багато. Сидіти на твоїй антресолі, чути звідти твоє уривчасте дихання і називати своїм. Своїм Колекціонером. Колекціонером білих ворон.

Сонячна проекція

Персиково-тепле сонце зависло над дахом і категорично відмовлялося спускатися далі. Воно і зрозуміло: будь-кому набридне щодня заходити за незмінно сірою і завжди такою науково-технічною бібліотекою! Саме з-понад неї на потріскано-сірий заасфальтований майдан, зусібіч оточений старими корпусами університету, радісно стікало ніжне вечірнє проміння; сонце ніяк не хотіло впускати до царини неба місяць і перші ліниві зірки.
В будній вечір на майдані набагато людніше, ніж у вихідний: через нього люди безперестанку прямують до метро й повертаються до студмістечка; раз по раз розбитими, але ідеально викладеними його плитами бігають хазяї за своїми собаками (чи собаки за друзями своїх хазяїв) і двійко любителів бадмінтону, частіше, до речі, у пошуках воланчика, аніж в ігровому запалі; навколо цього броунівського руху на мармурових парапетах і камінних сходах сидять, спітнілі й сп’янілі від травня, студенти – невинні жертви тоталітарної системи. Системи вищої освіти. Кожному з них, весело покурюючих, усміхнено попиваючих, загрожували як не заліки, так сесія, як не позбавлення стипендії, так відрахування… і військомат. Вони знали це. Хвилювалися. І сиділи тут, під фруктово-солодким промінням завислого над книгозбірнею сонця, бідкалися на хронічне недосипання й хронічну нестачу грошей і знали, всі знали, що, незважаючи на це, сьогодні знов всю ніч гулятимуть, питимуть, танцюватимуть, сміятимуться, займатимуться сексом (а хтось, може, навіть коханням) і зустрічатимуть світанок, докурюючи останню сигарету під закритими дверима гуртожитку. Засинатимуть, попадавши на незручні вузькі скрипучі ліжка, стривоживши неспокійний ранковий сон своїх сусідів і заповнивши тісні напівтемні кімнатки запахами тютюну впереміш з алкоголем, потом, спермою та дешевою кавою з цілодобового магазину. Можливо, хтось встигне подумати, що непогано було б сьогодні сходити хоч на кілька пар, а хтось навіть спробує завести будильник на дев’яту ранку. Та в результаті всі, на ліжку, під ліжком чи в туалеті, прохропуть до обіду, передбачливо проковтнувши останні наповнення своїх холодильників – залишки кулінарних шедеврів сокамерників-ботанів. Коли ж ранково-яблучне сонце перестає заглядати у східні вікна старих корпусів і переходить у насичений розжарений полудень, студенти вже мирно і якось аж філософськи п’ють мінералку/кефірчик/розсол і вчергове з непідробним подивом зауважують, дивлячись на годинник, що півдня-то уже пройшли, тож сенсу їхати шукати роботу, мабуть, немає, зате (!) можна ще встигнути до бібліотеки, як-не-як до захисту курсової – всього нічого, а зроблено, власне, стільки ж. І дівчата підповзають до дзеркала, а хлопці – до дівчат, вірячи чомусь дурному стереотипові, ніби жіночі кімнати в гуртожитку – неабияке джерело поживи. Щоразу, правда випливає протилежне, бо ж повертаються до себе студенти ще голоднішими: поїсти – не поїли, а після сексу – самі розумієте… І от уже до бібліотеки чвалати – понту. Деякі не здаються і все ж “спускаються на перший відксерити щось там для курсача” або ж “попросити он ту ботаншу з паралельної розкумарити по маткад”, та врешті всі знов опиняються по парках, майданах, альтанках і парапетах, скидаючи денну напругу і жаліючись на неминуче наближення сесії, яке ще більше затьмарює невиправдано низьку стипендію.
Над бібліотекою, куди так непросто дістатися безталанним студентам, уже з останніх сил висить сонце. Та все ж воно не може дозволити собі закотитися за шостий поверх раніше, аніж його, геть виснажене, запхають туди силою. Цього травня сонцю надто подобається світити до останнього, сонцю надто подобається дивитися на власну проекцію.
Я – проекція на площині майдану вечірнього персикового сонця. Відколи цей мармуровий бордюр почав достатньо прогріватися, я сиджу тут щовечора.

Ціни на її існування

Здоровий рум’янець – $150…
Усмішка – $200
Справжні ціни цього життя дуже чітко стояли в неї перед очима. Вона сиділа і ніби розглядала каталог з дешевою косметикою, так діловито і серйозно, наче мала гроші купити все, що завгодно з цього списку…
Поцілунок коханого – $400
Вечір у компанії справжніх друзів – $350
Ліки (1 порція) – $200…
“Чи є щось більш безглузде, ніж купувати ліки від СНІДу?” Вона не розуміла. Цей лот з каталогу батьки замовляли так часто, як тільки могли. А вона, замкнувшись у кімнаті, розламувала гидкі пілюлі та викидала їх з вікна. Вона знала, що доводиться робити її родині, аби дістати грошей, щоб їх купити. Та хіба це лікування? Вона ж не одужає! Ніколи! Це знає батько, що надриває спину на чотирьох роботах. Це знає матір, яка без відпочинку бігає по банках і знайомих, принижуючись, благаючи дати в борг. Це знає навіть брат, брат, із яким окрім сварок більше нічого не мала! І він, тільки-но вилізши з-за ґрат, знову краде: цього разу заради сестри, з якою навряд чи колись у житті лагідно розмовляв. А вона гнівно викидала в вікно те, що розорювало її сім’ю. Спостерігала, як поволі летить з восьмого поверху продовження її життя.
Радісний сміх – $100
Кокаїн (1 порція) – $15
Ось! Вона загнула кінчик сторінки з товаром, що їй найбільше підходив. Мотиви? Прості: Він найдешевший і він не продовжить мені існування. Вона вийняла з гаманця $15 і сіла чекати подругу.
Дзвінок у двері. На порозі стояла висока дівчина з темним волоссям і підведеними чорними очима. Та, що й досі була для неї найближчою людиною. Та, що вперше напоїла її горілкою, навчила її курити! Вона “пригостила” тендітну слухняну білявочку кокаїном, і, привівши якось на вечірку, показала на брудного бородатого “Музиканта” (як він себе називав) і сказала: “Дивись, який він класний! І ти йому теж подобаєшся. Хочеш із ним зустрічатися?”
А чом би й не захотіти? Тим паче, ПОДРУГА каже, що він такий чудовий!.. А їй було всього 15! Вона була така ніжна, вразлива і так щиро вірила у кохання! А він вірив тільки у дві сили на Землі: свою і алкоголю. І однієї ночі вона повернулася додому заплакана й німа. На ранок вони з матір’ю пішли в лікарню, а від наступного 1 вересня вона більше ніколи не з’являлась у школі.
“…Зґвалтував ВІЛ-інфікований…”
“…Жах…”
“…А вона його кохала…”
“…Це все її подруга…”
“…Кажуть, вони досі дружать…”
Не треба було довго думати, щоб сказати, про що торочить весь район…
Подруга принесла довгоочікуваний білий пакетик.
— Мені довелося поцупити гроші в брата!.. – ледве не в сльозах почала нещасна білява наркоманка.
— А мені що до того? Потрібно буде ще – дзвони! Чао! – і уособлення добра та щирості щезло в темряві під’їзду.
Ось і вся ніжна розмова. “Чорт!” Відчай захлеснув її до кінчиків волосся. Вона розчинила вікно та з невластивою їй раніше люттю шпурнула кокаїн, як раніше ліки. І відчула, як по обличчю вдарили холодні краплі.
Вона довго ще так сиділа, мовчки спостерігаючи за дощем. Він змивав бруд з вікон та вулиць, але був безсилий допомогти її загубленій душі. З її набряклих червоних очей повільно лилися сльози – наївна пародія на дощ. А перед очима пливли ціни. Ціни на її існування. Вона з болем усвідомила, що ціни підвищились! Ціни підвищувалися з кожним тижнем…
…Посмішка – $ 300…
Вона б віддала будь-які кошти, будь-які гроші… Якби були… Але… вона плакала і жаліла себе. Жалкувала про своє втрачене здоров’я. Шкодувала за радощами, яких більше ніколи не буде. Завтра вранці вона не зможе посміхатися сонечку. Через тиждень не гулятиме в парку з друзями. Через місяць не піде на побачення до коханого. Через півроку не відсвяткує з однокласниками випускний, а через рік… Через рік її може більше взагалі НЕ БУТИ! Вона плакала, жаліла себе і шкодувала, що дозволила СНІДу так легко увійти в її життя. Її здоров’я було раз і назавжди втрачено, а існування надалі не приносило нічого, окрім страждань…
Пристойна освіта – Лот недосяжний
Успішна кар’єра – Лот недосяжний
Здорова сім’я – Лот недосяжний…

І новий лот!
Тільки сьогодні!
Зі 100% знижкою!
Смерть – $0!

…Поцілунок коханого – $400…
…Здоровий рум’янець – $150…
…Радісний сміх – $100…
…Ліки (1 порція) – $200…

Життя – безцінне!!!

Без кур-си-вів! (підкреслено)

Життя, схоже на шрифт Times New Roman. Дванадцять пунктів. Ніяких курсивів. І майже ніяких підкреслень.

День, схожий на аркуш. Масштаб – 150 відсотків. Спочатку – чисто. Далі – гірше.

Частина дня асоціюється з предметом. Певним. Певне – ненависним.

Ранок – будильник. Дурнувата мелодія на мобільному телефоні. У кожної – різна, але все одно дурнувата. Чотири придуркуватих двіночка з трьох кутків кімнати. (У нас із Ді двоярусне ліжко).

Перше слово - *ля! Сніданок, як у дурдомі. Чому як? Четвертий місяць один і той же сніданок. Вівсянка, *ля! Штовханина біля дзеркала, штовханина біля столу, штовханина в туалеті… Гуртожиток, *ля!

До корпусу щоранку тією самою вулицею. Ян-ге*ля. Частину з 8.30 до 16.00 опускаємо. Бо без курсивів.

День – аудиторія. За вікном – парк. На вікні – пил. В аудиторії – шум. За партами – ми. І все-таки опустимо печальне.

Вечір – темно. Чому, в біса, в цьому місті завжди темно? За вікном – темно. На вікнах – ґрати. (Ми живемо на першому поверсі). От бачите, аркуш все більш і більш спаплюжується…

Щось не так. В цій скаженій кімнаті більше, ніж треба. Забагато істот. Легальних тільки четверо: руда, білявка і ми з Ді. Інші не в тему. Особливо після пар. Підкреслення. Штовханина біля холодильника, штовханина біля дзеркала… Дістали, *ля, зі своїми нескінченними гостями. Чому завжди (підкреслено) після пар?

Вечір – втеча. Єдине – НЕ-ненависне. Втеча в холод. Втеча в темно. НА-СВО-БО-ДУ. Робити якнайбільше дурниць. Чхати на наслідки. І ніяких курсивів! Зменшити масштаб аркуша до 100%, а тоді, сховавшись за стінами двокімнатної фортеці на четвертому поверсі, розгорнути на всі 200! Це той же New Roman, ті ж 12 пунктів, але масштаб дозволяє побачити більше, більше, більше найменших засічок. За-сі-чок. Навіть без підкреслень.

Ніч – метро. Не-холодно. Не-темно. Сумно. Вдвох по ескалатору, вдвох до Хрещатика. Тоді – у різні боки. Ніч – сумне метро без курсивів масштабом 150 відсотків.

По дорозі нагору – ще пару смс-ок. По дорозі додому – майже стільки ж відповідей.

Ніч – хованки. Три ковдри і відкриті дверцята шафи збоку ліжка. Майже темно. Майже сховалась. Ді сміється: “Домовинка”. А я щаслива, бо майже допсувала черговий аркуш. Спа-ти. Чхати на рудих і білявок. На добраніч, Ді.

Перед сном перечитую останню смс-ку. Дарую кольоровому мобільному екранчикові посмішку і ставлю будильник на шосту ранку. Завтра зазвучить дурна мелодія. Навіть чотири. А зараз, будь ласка, нехай у моїй теплій і затишній домовинці мені насниться фортеця, і метро, і відповіді на всі мої смс. І все це 200-го масштабу. І будь ласка, неодмінно курсивом!

Наталія Кудрявченко

Шукаючи істину...

Вона любила гуляти наодинці. І любила дощ. Хоча інколи їй здавалося, що це плаче небо чи й вся планета. Тоді вона цей дощ ненавиділа. Та за кілька хвилин, не знайшовши, де ж у неба очі, з яких лилися б ці сльози, вона знову любила дощ…
Вона любила ніч.
В той час, коли інші спали або кляли оту жахливу погоду, вона гуляла наодинці. Вночі. У дощ.
— Хто ти? — пролунав голос чи то з темряви, чи з її душі.
— Хто ти?! — ніби луною відбилося від краєчка її серця і мільйонами нервів дійшло до мозку.
— Хто я? Хто я?! — питалась вона у неба. У ночі. У себе. — Хто я? — ця думка, мов стріла, пробила її наскрізь, ніби блискавка, розколола ніч навпіл.
Вона кинулась тікати… бігла стрімголов і вже й не знала, чи вона втікає, чи намагається наздогнати те, що викликало в її душі цю зливу…
І раптом — прокинулась. Нічне марево заховалося за білі простирадла. Все було як завжди, от тільки вона знову і знову чула шепіт дощу за вікном: “Хто ти? Хто ти?...”
Зупинилась на мить, прислухалась. “Мабуть почулося” — подумала, проте не забула…
Цієї ночі знову не спала…
“Хто я?”. Це питання часто звучить у підсвідомості молодих людей, які все шукають своє місце у житті. Проте для НЕЇ воно особливе. Хоча ВОНА і не одна така.
Зараз ВОНА спинилася тут — серед білого. Білі стіни, білі вікна, білі халати…
Зупинка — інколи також крок уперед. Але не сьогодні. І не для НЕЇ.
“Це крок назад. Навіть ні, це — стрибок у глибо-о-о-очезну прірву, з якої виходу вже не буде…” — так думала ВОНА…
Бо пам’ятала лише, що любить дощ і ніч. І все…
Ніби й не було нічого. Ніби народилася лише тиждень тому. Ніби й не жила, не любила…
Просто прокинулась уранці — і все, пустка…
“Хто ж я? Невже ж одна!!??” — питалася.
Вночі знову блукала на самоті у дощ… Уві сні.
Шукала відповідей. Чекала…
— Я сплю?
— Так. А може й ні..
— Що це означає?
— Вирішуй сама…
— Як?
— Як захочеш.
— Ти знущаєшся?!
— Ні. Це ТИ.
— Що Я?
— ТИ знущаєшся з себе. І з мене…
— Чому?
— Не знаю. Намагаєшся згадати. А не треба!!!
— Чому!??
Зник. Не давши відповіді…
Все чекала… Блукала темними пустими коридорами своєї свідомості. Знаходила мільйони дверей, що вели в нікуди, і жодних — у свою власну історію…
Знову вночі на самоті, у дощ…
Раптом зупинилася. Хтось ніби дірку просвердлював у її мозку. Озирнулася — позаду стояла ВОНА сама. Тобто ні, ВОНА стояла ось тут, на цьому самому місці, а там стояла її власна тінь, яка ВСЕ пам’ятала. ВОНА відчувала якісь тремтливі вібрації душі, що так і промовляли: “Вона знає… Вона знає…”. Ступила крок — і затнулася, зупинилася, все силкувалася йти — і не могла…
— …А не треба!!!... — лунало чи то з пам’яті, чи то із самого повітря.
— ЧОМУ?!!!!!! — відлунювалося і тануло…
— Ти вже не та, що була. Ти — інша. Ти — не ВОНА.
Завмерла. Пильно поглянула в очі тої, навпроти — ПУСТІ! Чи її ж то очі були, чи ні? Чиї? Чужі…
Крок назад. Тобто вперед у майбутнє, подалі від згадок і загадок. Уперед.
Марево заплуталось у білих простирадлах, ковзнуло додолу. Вітер бився у шибки — хотів підхопити й віднести його десь за грозу, подалі від НЕЇ…
……………………………
Білого ставало все менше. Зникли халати. Потім стіни вкрились малюнком. Знайшла себе — у новому, подалі від старого.
Та все ж Вона любила гуляти наодинці. Вночі — милуватись зірками. А у дощ — бачила на небі ОЧІ, з яких і лилися сльози. Тільки чиї?

Ольга Глотка

* * *

Я очистилась. Сотнi лiтрiв дощової води пройшли крiзь мене i не залишили жодної брудної частинки. Вода проходила крiзь мене, крiзь одяг, шкiру i кров, i виходила десь з-пiд пальцiв,
з-пiд нiг, одразу ж змiшуючись iз калюжами. Калюжами тих, хто очистив. Очищенi ще не знали цього i бiдкалися на це невчасне явище. Дощ? Влiтку? Злива?
Аби крапля, потрапивши на мою голову, дiйшла до мого логiчного закiнчення, потрiбно 7 секунд. Аби застрелити людину, потрiбно 5 секунд. Аби кинути смiття на землю — 3 секунди. Аби стратити людину за допомогою гiльйотини — 6. А краплi без упину б’ються менi у череп. Якби так протривало ще з годину, я б з’їхала з глузду. Якби це було потрiбно, дощ не закiнчився би так швидко. Аби я зрозумiла цiннiсть життя, потрiбно 7 секунд дощу.

* * *

— Вiриш у випадковостi?
— Не вiрю. Сьогоднi був такий дощ, що всi повиходили з парасольками, i на вулицi поряд з метро утворилися величезнi затори з одних парасольок. Помаранчевих, бузкових, рiзномалюнкових та кострубато-пошитих. Сьогоднi були такi затори, що сховавшись пiд своєю, соняшниковою, я вiдчувала, як скриплять спицi сусiднiх! Моя — виявилася найсамовпевненішою та найяскравiшою! Такою яскравою, що безсоромно вiдтiнювала мене. Вiдтiнювала настiльки, що в один момент я просто перестала бути собою, вибухнула і розлетiлась мiльйоном крапель на холоднi натягнутi нерви сусiдських парасольок! Я потихеньку сповзла кожною клiтинкою, кожною краплею пiд ноги перехожим...
Там мене i поховали, помiтивши, розтоптану, i здивувавшись. Хтось iз перехожих нiс свiй хрест, i з нього змайстрували менi — трохи менший. Випадковий священик пробуркотiв щось там про небеса i обiд, тицнувши засаленими вiд пирiжка пальцями у мiсце мого приблизного розташування. А неголений мiлiцiонер розiгнав розчулений натовп, змушуючи парасольки вишикуватись у баранячу чергу до затору.
— Вiриш у випадковостi?
— Не вiрю! Сьогоднi був такий дощ, що просто обов’язково хтось мав померти! Ним стала я.
Тобто я перестала бути собою.
Тобто все добре.
Все на краще.
Бо я не вiрю у випадковостi!

* * *

Присвячується клавішницям
Я вiдчуваю народження нової пiснi. Вона починається тим, що клавiшниця виходить на вулицю i божеволiє. За нею виходить басист, просто випадково, аби перекурити, i так само випадково помирає просто вулицi вiд раку легенiв. Не дочекавшись музикантiв, на вулицю виходить соло-гiтарист i потрапляє пiд машину. А барабанщик, що весь цей час виглядав iз вiкна, вивалюється з 9-го поверху. Власне, ось так припиняє своє iснування група «Н», навiть не встигши написати своєї пiснi. А що хотiла цим сказати я? Не знаю, може те, що курiння може зашкодити вашому органiзму. Або хотiла закликати людей берегти клавiшниць. Або просто показати, що не завжди отримуєш те, чого очiкуєш.

* * *

Я люблю сир! Але не той, що росiйською — «творог», а той, що українською «сир»! З великими дiрками усерединi! Такими, що якщо порiзати тонкими шматками, то крiзь них можна побачити носик чайника! В принципi, побачити можна багато чого, дивлячись на те, куди дивитися! Або дивлячись на те, що хочеш побачити! Або не дивлячись, заплющивши очi, затуливши вуха, завiсивши вiкна i заховавшись, для надiйностi, у шафу! Аби нiхто не мав справи до твоєї шкiри, до твого чудернацького шалика, до того, що ти любиш сир. Бо це тiльки моя справа. Сир! Але не той, що росiйською «творог», а той, що англiйською «cheese».

* * *

Зелений чоловiк не мiг знайти собi кращої справи, окрiм як стояти посеред порожнечi. Там вiн, принаймнi, почувався оригiнальним. Бо все навкруги — порожнє, а вiн, з одного боку, повний, а з iншого, якщо заглядати з-пiд ребер — порожнiй-порожнiсiнький. Червона дiвчинка не любила таких, i займала простiр порожнечi трiшки вiдсторонено. Там, де закiнчувалась її краватка, починалася шия. Це так краватка хотiла бути оригiнальною i видерлась хтозна-куди. Власне, Хто — знав. Але мовчав, i про справжнiй стан речей нам так нiчого i не повiдомив. Дiвчинцi нарештi набридло стояти посеред порожнечi, ризикуючи своєю шиєю, вона пiдхопила зеленого чоловiка пiд руки i понесла його за кулiси. Завiса закрилася, залунали аплодисменти, вистава «Фiлософiя буття в умовах порожнечi» Геніального Режисера пройшла успiшно, а зелений чоловiк i червона дiвчинка незабаром зiграли весiлля. Мене не запрошували на нього, тому я не можу об’єктивно оцiнити щиростi їхнiв почуттiв, я знаю тiльки, що за декiлька тижнiв вони випадково задушилися краваткою. Вдвох. Зал аплодував.

* * *

Те, що чують вуха, не зрівняється із тим, що чує горло.
Слова трансформуються, поки проходять крізь брудний язик, просотуються крізь зуби!
І горло ж сприймає слова не як сенс, а як привід
плюнути скаргою в очі того, хто вивів
формулу безалкогольного виду кисню.
Вибачте, я звикла
до нісенітниць.
Я — зникла
у горлі маленької дівчини рівно на стільки,
аби відчувати пісневилив.
Зникла у горлі гітарного струму і хворої шкіри.
Зникла у горлі маленької дівчини.

* * *

Якщо тебе хтось пристрелить, випадково, або й навмисно, будь ласка, попередь мене про це першим, аби неголений мiлiцiонер не бився до мене у дверi, витягуючи з душу, аби запитатись, чи знала я тебе. Я так не люблю мiлiцiонерiв. Неголених. Тому, будь ласкавий, нехай я дiзнаюсь про це вiд тебе. Принаймнi це буде хоч якоюсь вiд тебе звiсткою. Я швиденько виберусь iз душу, зберу речi i втечу з дому, аби незадовiльнений неголений мiлiцiонер не бився до мене, аби запитатися, чи я тебе знала. …Не знала. Менi буде соромно дивитися в очi мiлiцiонеровi, що пiвгодини простирчав пiд дверима, поки я шукала твого халата. Тому якщо тебе все ж таки хтось пристрелить, випадково, або й навмисно, будь ласка, попередь мене про це першим.

Вадим Лубчак

Лист у вічність

Привіт!
Пишу тобі з нечуваним відчуттям щастя!!! Довго мучився, думав, чи знайду тебе, чи ти взагалі існуєш? А тепер я точно знаю, що ти є! Я радий, адже сьогодні, кілька годин тому, ти мені наснилася. До болю тендітна. Просто вишуканість. Мій ідеал. Ми познайомились і... майже з першого погляду закохалися. Ні, звичайно, один одному у цьому не зізнаючись... адже ми такі неординарні, неповторні. Ми – особистості: доволі незламні та стійкі у своїх переконаннях. Дещо схожі один на одного... Дещо відмінні один від одного. Але ми є! Є ти і є я. А відтак життя має сенс. Залишилось практично ніщо – знайти тебе. Це буде зробити відносно неважко, бо... я знаю де ти. Я точно знаю, де ти саме зараз. У якій галактиці... у сонячній системі... ба, я знаю, навіть, на якій планеті! Так, ти здивована, та я знаю, що саме зараз ти на планеті Земля... і, о ДИВО (!), я теж там. Чи, точніше, тут (?) … Лише песимісти скажуть, що знайти тебе нереально і що, мовляв, ця планета занадто велика. Не така вже вона й неосяжна... А враховуючи те, що я чітко пам’ятаю твій нічний образ... – ти не азіатка, і далеко не американка; можливо француженка, чи італійка, у тебе дещо від англійки... – я тебе упізнаю і обов’язково знайду!
Із наших розмов пригадую твій іспанський темперамент та німецькі очі. Враховуючи все це я вже зараз точно розумію, що Ти, моя Доле, європейка, а, точніше – слов’янка. Слов’янка до мізку кісток... Твої польські рученята доповнюють вишукані білоруські пальчики. Розкішне російське волосся і неповторна українська посмішка. Так, я тебе упізнав: ти – українка. Україна – менша, ніж планета чи континент... а враховуючи стрункі довгі південні ноги, загорілий кримський колір шкіри, твої поцілунки по-дніпропетровськи та полтавський акцент – припускаю, що живеш ти десь коло мене. Чи коло людей, котрі живуть коло мене. Словом, ось прямо зараз я встаю і йду тебе шукати... але благаю: не зупиняйся також. Шукай і ти мене. Бо, можливо, я помиляюся... знову... Або ти... зараз з іншим. Це все тимчасово і я в будь-якому випадку не засуджую тебе... Я тебе кохаю! Мій нічний образ. І... доки не знайду... прошу являтися мені уві сні щоночі.
До зустрічі, моє маленьке сонечко!