Про Давида Бурлюка (1882-1967) мало хто з херсонців знає, та, мабуть, і в усій Україні, а це — поет, художник, ідеолог кубофутуризму. Він у молоді роки жив на Херсонщині. Письменницький дебют відбувся в херсонській газеті “Югъ” 2 лютого 1899 року, 105 років тому.
Не було жодної згадки про нього ані в письменницьких довідниках, ані в Українській радянській енциклопедії.
Бурлюк багато років прожив у США, може, через це про нього не дозволялося згадувати і тільки в кінці 90-х років у журналі “Всесвіт” (1997, № 10) було надруковано кілька його оповідань. У спогадах “Предки мої” є такі слова: “Поки що пишу російською, а потім може й на рідну українську мову перейду. Україна була і залишається моєю батьківщиною. Там лежать стільки моїх предків, вільних козаків...”
А нещодавно в столиці нашої держави, 15 грудня 2001 року, в Центрі сучасного мистецтва, при Києво-Могилянської Академії, був виставлений портрет Тараса Шевченка роботи Давида Бурлюка.
Український живописець глибоко вивчав тему Шевченка, любив його поезію, захоплювався художньою працею.
Полотно Давид Давидович Бурлюк написав в Америці у 1920 році. Робив його в піднесеному настрої, у високому творчому пориві.
Портрет вийшов трохи з нахилом до авангардистського стилю, але більш правдивий.
“Я мить чудову пам’ятаю”
(На захист першого поета Росії)
Я знав любов не в хмурості сумній, Не в безнадійному блуканні, Я знав любов у розцвітанні мрій, У захваті, в зачаруванні… О. Пушкін В.Ф. Раєвському
1828 рік. Петербург. Минуло чотири роки як Пушкін покинув Херсон, Кароліну Собанську, Одесу. Він з тяжким зусиллям відходить від гарячого кохання на півдні України. І, в той же час, злий на себе, його продовжують викликати у Третій відділ. Допитує сам шеф жандармів Бенкендорф. Дізнається, що чернетки рукопису “Андре Шеньє” генерал-поліцмейстеру Скобелєву передав редактор “Северной пчелы”, Фадей Булгарін. І що ніхто і ніде Собанську не споминає, він ніяк не може їй пробачити за те, що вона вільно, безвідповідально віднеслась до зберігання елегії.
Як було не піддатися почуттю довіри, не залишити їй елегію, щоб вона сховала від стороннього ока, коли вона в своєму салоні приймала його ласкаво, приділяла багато уваги, вела жваві бесіди, дотримувалась у взаєминах порядності, не бралася залізати йому в душу. І ще вплинуло на нього те, що якось однієї тихої місячної ночі розповіла йому, що матір її любої тітки була під час диктатури Робесп’єра в дні французької революції в кінці 18 століття гільйотинована.
Взагалі, Кароліна Собанська домінувала в Одесі, підносилась над жіночим оточенням. Усі юнки, молоді пані змагалися з нею за першість. Навіть дружина одеського губернатора, уроджена Браницька і та не могла залишатися осторонь, кидалася танцювати, бралася розповідати інтимні анекдоти, при допомозі яких намагалася навернути до себе увагу чоловіків. Фліртувала з комерсантами, поміщиками, літераторами, магнатами на бучних банкетах, котрі влаштовував її чоловік, граф Воронцов. Але першенствувати їй не вдавалося. Особливо було помітно тоді, коли Собанська сідала за клавесини і голосом жайворонка озвучувала найвідоміші романси. Біля неї ураз збиралися чи не усі чоловіки, які тут же закохувалися в її прекрасну голу шию з низкою великих перлів, поглядаючи на її тонкі пальці, на яких не було жодного персня, не відривали погляду від золотавого волосся, якого укладала короною над високим чолом, не знаходячи жодної риски, найменшої морщинки. Усі були в захваті від того, що графиня не дозволяла собі приймати освічення в коханні, віддаючи перевагу лише Олександру Сергійовичу Пушкіну, першому поету Росії.
Кароліна Собанська виділялась серед одеситок не тільки красою, але й освітою, високим вихованням. Вона була старша за Пушкіна на чотири роки, а виглядала ледь не на п’ять молодшою. Наряджалась краще від усіх. Жила надзвичайно стримано. Мала звичай не звертати уваги на зацікавлені погляди, навіть на жіноче ремствування, відверту заздрість. Проходила повз натовп з піднятою головою, підкреслюючи цим усім, що вона, тільки вона є королевою балу.
Пушкін, про ці хвилини пишних банкетів і бучних розваг, висловися в романі у віршах так (Альбом Онєгіна, строфа п’ята):
Шестого был у В. на бале. Довольно пусто было в зале. Р.С. как ангел хороша. Какая вольность в обхожденье, В улыбке, в томном глаз движенье, Какая нега и душа!
І далі (строфа дев’ята):
Вчера у В. оставя пир, Р.С. летела, как Зефір, Не внемля жалобам и пеням, А мы по лаковым ступеням Летели шумною толпой За одалиской молодой. Последний звук последней речи Я от нее поймать успел, Я черным соболем одел Ее блистающие плечи…
Наведені рядки з “Євгенія Онєгіна” засвідчують про те, що Кароліна Собанська в пушкінський період була в розквіті своєї краси. І Олександр Сергійович закохався, як кажуть, по самі вуха. Це був кінець 1823 року.
Та сталося непередбачене. У Кафедральному соборі відбувалося хрещення сина і наслідника графа Воронцова. Був запрошений і Пушкін. Собанська на хрещеннях була не сама. Поруч стояв начальник військових поселень півдня, генерал Вітт, херсонський військовий комендант. В цей день графиня була сліпучо-прекрасна. Ревнощі шпигонули серце поета. Він занервував, зацокотіли зуби від злості. “Невже і справді, — пролетіла думка в голові, — вона Віттова коханка? О, денаїда!”
Пушкін швидко покинув одеський собор. У цей вечір він пише одну з найкращих своїх ліричних елегій “Пробач мені ці ревнощі, прости”.
Оскільки цей твір має безумовну присутність біографічного елементу, до якого у своїй творчості поет часто звертався і був добрим стимулом і поетичним натхненням, варто подати його цілком:
Пробач мені ці ревнощі, прости Розбурхану мого кохання лаву! Мені ти вірна: чом же любиш ти Відлякувать завжди мою уяву? Чому в юрбі прихильників своїх Однаковий до всіх — а люд же ріжний – Надію марну подає для всіх. Твій світлий погляд, то сумний, то ніжний? Наді мною владна, ум стемнівши мій, Упевнена в моїм чутті безщасним, Не бачиш ти у натовпі їх краснім, Як я, чужий розмовам, мовчазний, Терзаюся в досаді одинокий; Ні погляду, ні слова… друг жорстокий! Чи втік би я! — благальні, чарівні Твої не сяють очі вслід мені. Красуня інша стане до розмови Двозначної зі мною, клонить зір Спокійна ти: веселий твій докір Мене мертвить, бо в нім нема любові… Скажи: суперник вічний мій без права, Що наодинці нас обох застав, Чому тебе вітає так лукаво?.. Що він тобі? Яке він має право, І бліднути, коли не ходять в гості, Сама, напівроздягнена, у млості Чому його повинна ти приймать?.. Та любиш ти!.. На самоті зі мною Така ти ніжна! Поцілунок твій Такий гарячий! Слово ніжних мрій Так щиро, вщерть наповнене тобою! Тобі смішний стражденний захват мій; Ти любиш, так! Це розумію, знаю… О, друже мій, не муч мене молю! Не знаєш ти, як сильно я люблю, Не знаєш ти, як тяжко я страждаю. (Переклав М. Рильський)
Хочеться зазначити ще, що за усі часи дослідження творчості Пушкіна в жодного не виникало сумнівів і навіть не знайшлося заперечень проти біографічності цієї елегії.
Цікавим є ще питання, хто ж був той, за руку якого в соборі трималась графиня Собанська?
