"І це та нержавіюча зброя" —
стверджує історик і водночас літератор про силу художнього слова, що полонить серця думаючого люду. І "пророслі із крові росточки" вилунюють радості та жалі, неспокій та бентегу ладами "життєдайної струни". Не секрет, що автора, як і все українство обурюють ті яничари, які аж ніяк не хочуть піти із великої зали народних обранців і покаятися за "нестерпні біди", за "серце скривджене" Вкраїни.
Вірю, що слово Миколи Швидуна та інших лірників буде почуте можновладцями і будуть зроблені висновки, і будуть покарані зайди, що колінкують перед чужинцями.
Микола Єфремович любується красою мальовничої степової України, чарівницями, що, мов "п’янливе дихання любистка", несуть розраду "весноцвітну свою".
Він у святому чеканні на "громовиці довгожданий блиск", бо "хто мрію перетворює у дію, у того завжди теплая зима".
І хоча "сонна річка живе своїм гнилим життям", Микола Швидун досліджує слово в собі, слово навколо себе, і торує шлях до самовдосконалення, нічого не руйнуючи, вибудовує власний поетичний Собор. У кожного поета шлях до Храму Прекрасного самобутній і неповторний.
"Стежина кручена вертляє, а я іду…" — зважено наголошує поет. Увіруємо, що твори його, які увійшли до збірки "Подих любистка", не залишаться в столі, як "в тюрмі за стіною, й заговорять у твоїх руках".
Олег Олексюк
Спека
Сріблисто вилискують хмари,
Та ниток вони не снують,
З яких на поля невзабарі
Струмочки води потечуть.
Вітрець не війне на роздоллі.
Коріння аж стогне: "Води!"
Замурзане листя тополі
Жадає — умитись аби.
Та високо-високо — хмари,
Внизу ж — духота, як в печі…
Ніде ні краплинки, ні пари.
Удень отаке і вночі.
Книга пам’яті
По Книзі Пам’яті ми азбуку вивчаєм,
По Книзі Пам’яті історію вчимо,
По Книзі Пам’яті серця свої звіряєм,
Коли в мовчанні струнко стоїмо:
Андрющенко…
Берко…
Вихров І. …
Гуменний…
Донець…
Єрмолай П…
Захаренко Н…
Ніхто у житті з них не був безіменний,
Ніхто не забув їх імен.
Кайдаш…
Литвиненко…
Малета… Іванович
Метельський…
Нюпенко…
Надточий Дмитро…
А Рубанів троє… І кожен Степанович,
Їх троє у батька синочків було.
Онищенко… Пащенко…
Срібний… Тетеря…
Кого ще згадати? Кого не назвав,
Що фронт без повернення їх забирав:
На "Ф" — Федосенки...
На "Ч" — Чорнуха…
На "Ш" — Шаповали, Швидун…
І так від початку, від "А" і до "Я",
На літеру кожну є нове ім’я.
З тим іменем вбита чиясь-то сім’я,
В тім імені — доля…
Дідів і батьків, —
Моїх односельців,
Земних прометеїв,
Чий прах не зітлів,
А полум’ям вічності
В небо злетів.
І в совість мою
Щодоби зазирає…
І нас, хто живий,
До добра зазиває…
По Книзі Пам’яті ми азбуку вивчаєм,
Дітей своїх історії вчимо,
По Книзі Пам’яті серця свої звіряєм,
Коли в мовчанні струнко стоїмо.
Весняні голоси
"Жив-жив, тю-ї,
Жив-жив, тю-ї"
Мелодійно, до ладу
Завела маленька пташка
У вишневому саду.
На її призив тихенький
Тільки пурх, пурх-пурх — летять.
По одній, по дві, чотири,
І по десять, і по п’ять.
Наслухайте —
Мов по нотах
Лине весняний мотив.
Лине пісня, ткана світлом, —
Невгамовне: "жив, жив-жив".
Над зошитами
Дружині
Цокає годинник дні і ночі,
Відбива мелодію одну…
Майже так, твої, невтомна, очі
Трудяться до півночі без сну.
Погляд твій уважно розбирає
Закарлючки юних пустунів,
Де червона паста виправляє
Написання іноземних слів.
Бачу втому у коханих скронях…
Ти ж невтомну з себе видаєш.
Знаю, в опівнічних тих безсоннях
Ти свою судьбу не проклянеш.
Ті рядки з поправками юрбою
Мов прийшли вітать тебе: "Гуд дей!"
Й твоє щастя — поряд із тобою,
Бо воно — у гомоні дітей.
Бо воно — мов казка, мов жар-птиця,
Вічно пурха, вабить в далечінь.
Сяє, світить, бризкає, іскриться
В зміні днів і літ, і поколінь.
Цокає годинник, відбиває
День і ніч мелодію одну…
І хоч очі зморяться, буває,
Все одно, їй — право, не до сну.
І встає минуле за плечима,
І майбутнє видиться крізь даль.
Та ж стількох добра ти научила —
У задумі-думі спогадай.
Смерть брата
Телеграма — удар!
Телеграма — набат:
"Приїздіть хоронить —
Помер брат".
А радіо грає,
Шумлять явори.
Під клубом співають дівчата.
Надривисто в полі
Ревуть трактори.
Та я не почую — брата.
Зостались без тата
Сини його — два.
Та в матері сльози...
Та жінка-вдова...
Та справ незавершених,
Ой, як багато...
А горе — неждано-негадано —
Ввірвалось... поклало
Тебе в домовину.
Над хатою влітку
Зняло хуртовину.
І виє... і стогне
У серце вражає:
— Немає... немає... немає.
Доньці
І від батьківського порога
Пішла ти стежкою батьків
В свою омріяну дорогу —
До малюків, до малюків.
У клас ти вчителькою входиш
На крилах виплеканих мрій,
Служити людям і народу ж,
Як кажуть, обов’язок твій.
За нелегке взялася діло —
Невпинний пошук, творчий дух,
Завирувало, закипіло —
В напрузі мисль, і зір, і слух.
І так — щоденно, щохвилинно —
У свято, в будні, в вихідний...
Не похились, моя дитино,
Ведучи юнь у вік новий.
Війна у дворі
"І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя отих
матерів.
А Степанам
будуть груди пекти
ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни..."
Л.Костенко, "Пастораль XX століття".
Нас було чотири у ту пору:
Вітя, Жора та Сашко, і я.
Всі були малі, з одного двору,
А жили, немов одна сім’я.
Зірвиголовам і шалапутам,
Все хотілось бачити нам, знать.
Ох, якби на нас надів хто пута,
Ой якби зумів нас хто загнать
У окіп, у погріб, підземелля,
Де жили тоді ми, мов кроти.
Де ж були дорослі? Дід Омелько —
Що так гірко потім плакав ти?..
Ми знайшли гранату із запалом
І давай довбать, клепать, крутить.
Із хлоп’ячим поривом, запалом —
Скрізь-бо докопатися кортить.
Мене мама з хати погукала,
(Кажуть люди: доля відвела),
Як граната простір розідрала,
І війна в дворі в нас заревла.
І війна в дворі в нас застогнала
Горем всіх нещасних матерів...
І дитинства в мене враз не стало,
Я за мить єдину постарів!..
Та з душі, із пам’яті не зникли
Блиск жахний і той страшенний грім.
...Кажуть, на війні — до смерті звикли
Я не звик за стільки літ і зим.
До сина на присягу
Не їду — лечу!
Серцем, мислями мчу!
До сина!
До сина!
До сина!
А поїзд стоїть,
А поїзд — повзе, —
Достогу гарба солому везе, —
Де сила,
де сила?
де сила ?
Та ось Богодухів.
Військова частина.
Солдат-новобранець — моя тут дитина
На вірність Вітчизні присягу дає.
Хвилюється серце батьківське моє.
У сірих шинелях — завмерли ряди.
Їх сотні, їх тисячі!
Рідний, де ж ти?
В якому ряду?
У шерензі якій?
І сотні, і тисячі інших батьків
Невимовно рвуться серцями й очима:
Де ж їх найдорожче?
Де ж їхня дитина?
А діти стоять — нерозривна родина.
І гордісно їм у військовім строю.
І я серед тисяч — свого пізнаю!
Стоїть непорушно,
В руках автомат.
Командує строєм гвардієць-комбат.
І воля комбата й шеренги — єдина,
Так ось воно — військо!
Гвардійська частина.
Й моя тут кровинка,
Моя тут — дитина.
* * *
В п’янливе дихання любистка
Влива свою ніжність жасмин.
Стежина кохання — імлиста,
Й на просвіт не бачу я змін.
Я знов несу до природи
Журбу весноцвітну свою.
За пісню в годину незгоди
Подяку складу солов’ю.
Та вищого щастя не знаю
(Пробачте мені, солов’ї),
Як голос її зачуваю,
І порух, і подих її.
Пам’яті друга
Несли його в труні на кладовище.
Стогнала мідь і охав барабан.
А він над нами линув вище й вище.
На крилах вічності в безмірний океан,
Троянди плакали краплинками роси,
Діла земні плелись за ним тугою,
Та гомінливих пташок голоси
У серце й душу підливали лою.
Людино, хто ти, хто ти є? Скажи?
Чому так рано йдеш з життя земного.
Циганочко, на руку — ворожи,
Скільки добра там, скільки зла й для чого?
І як очистити від підлості святе,
Як правду від неправди боронити?
Молю, відкрий, відкрий для мене те,
Заради чого я на світі мушу жити?
Колишеться квітковий караван,
По вулиці, зігнувши туловище,
Ідуть і йдуть....
Старенький ветеран....
І молодик. Із кожним кроком ближче
До місця того, де вже на віки
Зариють в землю це земне творіння.
З фольги і туї покладуть вінки —
Для пам’яті?
Від болю?
Чи для тління?!
Та ніколи не згоджусь я...
За своєю природою
Люди можуть нерівними буть.
Зростом, долею, вродою....
Знати щось і забуть.
Та ніколи не згоджусь я,
Щоб ходили між нами,
Мов живими іконами
Ті, що звуться панами.
В незаробленій розкоші,
В незаслуженій славі,
Оті людці без совісті,
Паразити лукаві.
І ніколи не згоджусь я,
Хоч шмагайте й кнутами,
Що селями з народження
Мусять бути з горбами.
Хоч їх праця й освячена
І церквами, й Богами,
Та спина в них позначена
Споконвік батогами.
І тепер розкріпачені,
В сяйві щастя, свободи,
Знову й знов одурачені,
Як в годину негоди.
Словослів’ям закрученим,
Словослів’ям збагаченим,
І терпінням замученим,
І трудом неоплаченим.
Не падає щастя в долоні
Ні! Не падає щастя в долоні
Прямо з неба, п’янке, золоте,
Хоч з’являється в ночі безсонні....
Та завжди не таке і не те.
Я ж до нього все лину і лину.
Мов метелик на світло ясне.
Десь вхоплюся на дольку, хвилину
Й знову шепчу: "Не так тут, не те".
Може щастя вже те, що людина
Котру я ще не встиг проспівать.
Може щастя вже не те, що людина
Хоче жити й життя своє знать.
Чи воно все у дітях і внуках,
В барвінковім віночку ряснім,
Чи воно у стражданнях і муках,
Що приходять завжди у наш дім?
* * *
Я підсніжник і в мороз дістану,
Лід на ньому серцем розтоплю.
Сам відкритим на дорозі стану
Й перехожим вибухну: ЛЮБЛЮ!
Я люблю нестримно і шалено
Всім буттям клітиночок своїх.
Я люблю святково і буденно
Й припадаю до коханих ніг.
Хай одні подумають: «безумний...»
Другі хай промимрять, мов, дивак...
Треті хай позаздрять тій розумній,
У котру закохуються так.
Тільки б ця любов була одвітна,
Тільки б ця любов була жива.
Вірна і на все життя завітна
І багата, як зерном жнива.
Фіалки
Фіалки ти рвала у полі
Такі, як у тебе з-під вій.
Й здавалося: все в видноколі
Крутилося маревом мрій.
Фіалки, фіалки, фіалки...
Фіалки твої польові...
Не квіти — небесні то скалки,
Раз обертом все в голові.
У вічному морі любові,
В загадці отій віковій
Пливли ми на диво-човнові
До берега світлих надій.
Раз душу мою відібрали
І серце бентежне моє.
Мовчазно з-під вій чарували.
То в диво повірив я: є.
Фіалки, фіалки, фіалки...
Фіалки мої польові...
Не квіти — небесні ви скалки,
Раз обертом все в голові.
* * *
Ні! Не роки в тім виною,
Що ти постарів.
Просто душу молодою
Зберегти не вмів.
Прилучився до горілки
В молоді літа...
Нині кажеш: "Винна жінка...
Стала, мов, не та..."
Так!.. Не та... Ти з неї душу
Висотав навік.
І який, сказать я мушу,
Ти їй чоловік.
Шлюб узяв з зеленим змієм...
Друзі — алкаші.
Жінка плаче. Жінка тліє...
Де ж там буть душі?!
* * *
Грамофончики піонів
Пісню завели,
Ландишеві передзвони
Й ніжність ковили
В моїм серці поселились
Й співами живуть,
І співати не втомились,
Хоч не легка путь
У житті нам простелилась
В цю пекучу мить...
А душа?..
Ти що, втомилась?!.
Треба...
Треба жить!
Як заспівати
Як бадьоро мені заспівати,
Щоб це щиро було.
В.Сосюра
Я бадьоро не можу співати,
Та ще й так, щоб це щиро було,
Де слізьми упивається мати,
Де у злиднях вмирає село.
Найсвятіше вже знищено: Право
На життя і на радісний труд.
Де нам тичуть зухвало і браво
Різний мотлох заморський та бруд.
Повій, вітре живий, на Вкраїну,
Оживи її диво-поля.
Як не буде цього — я загину...
Та чи прийме такого земля...
Як бадьоро мені заспівати,
Щоб і щиро й від серця було,
Так, щоб піснею з мору підняти
Умираюче нині село,
Вимираючу неньку-Вкраїну
Й зупинити повзучеє зло,
Що лиша за собою руїну
І у морок життя занесло.
* * *
Липень літо підняв до зеніту.
Колос золотом в полі дзвенить.
Свіжий вітер, як вісник привіту,
Колихне, й жовте море шумить.
І співа, і співа золотисте
Найщасливішу пісню життя.
Ой ти, сонце ясне, променисте,
Слухай, слухай — співа майбуття.
Комбайнери її підхопили...
І зовуть тую пісню — жнива.
Де й беруться нечувані сили,
Як надія ясна ожива.
Пісня жнивна дзвінка полем лине...
Все про хліб в ній без зайвих там слів.
Буде хліб — буде жить Україна,
Буде щастя і радості спів.
* * *
Все в житті моїм віддано школі
Й не відчув, як летіли літа.
Ніби вчора саджали тополі,
Нині пух з них, як вата, зліта.
Осіда в шевелюри прохожих...
Лізе в очі, у юні вуста.
Та в житті і секунд нема схожих —
Де ж знайдеш ідентичні літа?
Було щастя, і радість, і горе...
Був політ у безхмарную вись...
Була тиша й розбурхане море
У душі... Та було те колись.
А що ж нині лишилося в серці,
Що болить у моїй голові?
Сумота по вчорашньому герці?
Чи дурниці якісь неживі?
Ні! Неправда! Життя ще бунтує.
Кожен вік неповторно співа.
Й моє серце з піснями крокує
В посівну і в гарячі жнива.
Все в житті моїм віддано школі.
Й не відчув, як летіли літа.
У політ відправляв юні долі,
А тепер вже й моя відліта.
Із оцього порога шкільного
Під малиновий гомін дзвінка
Відправля до життя, до нового
Мене юність звабливо струнка.
Мить поважай
В юності думалось – вічність відкрилась.
Тихо в ній. Мирно пливи.
Тільки цій мудрості мить не скорилась.
Думай. І в митях живи.
В вічності є свої болісні роди.
Ти в ній – як блискавки змиг.
Мруть покоління і цілі народи
В бурях підступних і злих.
Злочин найбільший – коли ти лінивий,
Тратиш хвилини життя
Пусто...
Бездарно...
Та ще і чванливо...
Часу нема вороття!
Мить поважай!
Бережи!
Їй клонися.
В митях життя твого суть.
Тільки добро ти творить не барися.
Дольки у вічність вимощують путь.
* * *
Нашого цвіту по всьому світу,
Тільки німого і без привіту.
Гіркого цвіту цілі суцвіття...
Їх туди гонить зле безробіття.
Їх туди гонять голод і злидні,
Що можновладцям і досі не видні.
Їдуть учені. Їдуть таланти.
Дома лишаються злодії й франти.
Що ж, Україно, на тебе чекає?
Хто про це відає? Хто про це знає?
Ми всі сумирні, ми всі тихенькі.
Слізно клянемось в любові до неньки.
Пісню співаємо всі солов’їно:
«Любимо... Любим тебе, Україно!
Палко кохаєм»... Тільки не знаєм,
Чому так швидко ми вимираєм.
Думать не звикли ж бо самі про себе.
Просимо в Бога, в зірок і у неба
Щастя людського, доброї долі,
Тож в чужинецькій і ходимо льолі.
* * *
Зброя слова в народу в руках.
Дмитро Білоус
Наше слово у нас на устах.
І це та нержавіюча зброя,
Що була і пребуде в віках
Прославляти у герці героя.
З ним ми врізались в зоряне небо
І пірнаємо в клекіт морів,
А коли виникає потреба –
Ставим міцно свої якорі.
Тільки в душу людини проникнуть
Не змогли ще. Закрита вона.
І до цього не можемо звикнуть,
Ніби в чомусь є слова вина.
Вже за серце взялися рукою.
В колбі створено нове життя.
Та немає... Немає спокою.
На яке ж нам чекать майбуття?
І на це дасть нам відповідь слово
І розкриє душі таїну.
Моя рідна, вкраїнська мово,
Хто зневажив тебе — клену.
* * *
Юрмилися над полем тучі,
Страхіття грюкало, гуло.
І все те рухалось в село,
Неначе привиди летючі.
Мені ж привидивсь сорок перший,
Той грозовий, кривавий рік,
Що в пам’ять врізався навік
Й сьогодні мислями ще вершить.
Мов круки з чорними хрестами
Накрили батьківське село.
У небі блискало, гуло,
Стріляло, рвало, рило ями.
Горнулись діточки до мами,
Земля стогнала і тремтіла,
До неба вирвами летіла,
Крові розбризкуючи плями.
Коли ж те круччя відлетіло,
Село неначе заніміло...
В мовчанні мертвих хоронило,
А в душах горе тліло... тліло.
Те ж, що сьогодні пронеслось
Грозою й ливневим дощем,
В душі не залишило щем,
Добром колосся налилось
Й вагомим в закрома влилось.
Тож лагідні вітаю тучі
І блискавиці грозові.
У нашім у житті кипучім
Лиш добро вічні і живі.
* * *
Східняк лютує і січе.
Кида піском своїм гарячим
У очі зрячим і не зрячим,
І ріже сухістю й пече.
Дуби за руки враз взялися,
Шикуються в могутній стрій
І суховію кажуть: «Стій!
У лісосмузі зупинися».
Недарма люди їх садили,
Плекали ніжно стільки літ.
Даєм сьогодні їм ми звіт
У битві проти злої сили.
Дуби, як душі добродіїв,
Зелені розпластали крила
Над нивою, що вже горіла,
І хліб спасли від суховіїв.
Та десь клює... Клює сокира,
Під корінь б’є богатиря.
І совість тим не докоря,
Хто уподобивсь до вампіра.
* * *
Ніч швартувалась до причалу
Нечутно, мовчки, без гудка,
Й щоденну метушню зухвалу
Вкладала спать її рука.
Вкривала покривалом чорним
Бетонні зуби – хвилеріз,
Й збирала запахи моторні
В нутро невидимих валіз.
А зірка вранішнє проміння
Пускає, ніби на розвідку,
І хвилька проявля уміння
Завжди і всьому бути свідком.
Цілує берег. Пляж рівняє
Невтомна, вічна трудівниця...
Лиш кипарис один дрімає,
А що йому, цікаво, сниться?
Може спортсмениста тополя,
Чи, мо’ берізка білолиця...
Чи вісточки чекає з поля,
Про що там думає пшениця.
Ніч швартувалась до причалу
Тихенько, мовчки. Без гудка.
Вкладала метушню зухвалу
На сон рука молодика.
* * *
Карби війни – німотні дзоти
Важенно вгрузнули в лани.
М.Братан
У лісосмузі між полями
Німецькі дзоти заросли
Чагарником і бур’янами...
Вітри ті зерна занесли.
Війна... Війна... Вже півстоліття,
Як кулемет тут трахкотів.
А кулеметник, мов те віття,
У бліндажі, на дні зотлів.
Що він хотів у лісосмузі,
В моєму рідному степу?
Чому лишили його друзі
В хвилину рокову, гірку?
Жадоба влади? Дисципліна?
Вели його (а він – солдат!).
Чи ще жага якась нетлінна
Карбованих геройством дат?
У нього десь рідненька мати...
У нього десь рідня... Життя...
І їм хотілось би обняти
Своє хлоп’я... Своє дитя.
Та залишивсь він невідомим
В краю моїм, йому чужім...
Непросто розумом всвідомить
Все те... Й збагнути той режим.
Збагнути людяність і людство
В цей час хотілося б мені.
Чому безглузде словоблудство
Ще творять ідоли земні?
Між бур’янами в лісосмузі
Пробились квіточки живі.
Тремтять, забуті, в вічній тузі
Людського горя вартові.
Вмирає той, кого забуто.
Хто не зробив добра в житті.
Хто злочин ніс у край мій круто –
Той мусить бути в забутті.
* * *
Ми йдемо росистою тропою
Й підбираєм пелюстки лілей...
Шлях Чумацький в нас над головою
Й пісня виривається з грудей.
Скільки мислей... Мислей-перемислей
В мить таку у серці й голові.
Тихий місяць блідим коромислом
Підкидає все нові й нові.
Передати словом... слів немає.
Почуття занімлено мовчать.
Півень співом ранок провіщає
Й на ставку качки вже гелготять.
Ми йдемо... Мовчазно, нерозлучно.
І здавалась стежка без кінця...
Бубни, бийте сміливо і гучно!
Хай веде ця стежка до вінця.
* * *
Коли в старість прийдеш, як додому.
М. Рильський
Я у старість прийшов, як додому,
Після довгих мандрівок й борні.
Скинув з пліч накопичену втому,
Котра врізалась в душу мені.
Відпочить... Заспокоїти душу.
Пригадать світлі віхи в ході.
І в садочку, де виплекав грушу
Ще тоді, у роки молоді,
Приладнати диван-розкладушку...
Книг. Газет навалити копу.
Підмостити під плечі подушку
І читать про новітню добу.
У поезії, в мріях втонути,
В ідеальній людській доброті.
Про диктаторів владних забути,
А реальність відчуть в простоті.
Та чомусь мені знов неспокійно,
Творче ліжко болюче скрипить.
Чи не вмію я жить гармонійно?
Може, звик за минулим тужить?
Я учитель, і знать маю право,
Доброти увесь вік я навчав,
Дім любить свій і істину здраво,
Землю рідну – начало з начал.
Тож чому розповзлися по світу
Наша мудрість і досвід, і ум.
І в житті знов не бачим просвіту....
Ой, як тяжко вночі від цих дум!
* * *
У привідкриті вікна хати,
Що примостилась край села,
Вітрець — розхриста пелехатий
Навіяв роздуми тепла.
Навіяв запахи фіалки
Й бунтівні подихи весни.
Оті, що йдуть туманом з балки
І відбирають в юних сни.
Оті, що линуть із росою,
У мріях сонячних пливуть.
І ця хатина під вербою —
Немов життя вловила суть,
Щодня чекає на лелеку,
Що із-за моря прилетить,
Здолає путь круту, далеку,
Щоб тут, на криші з нею жить.
Тепло відчула й запах поля
І звуки сонячних пісень,
І як листочками тополя
Віта весняний, ясний день.
У привідкриті вікна хати,
Що примостилась край села,
Ввійшла п’янка духмяність м’яти,
У мрію в далеч повела.
Чорнобильська мати
Я бачив, Чорнобильська мати
Діток своїх в горі чека.
Їх хоче до хати позвати...
Та доля у діток гірка.
Вогнем їх на попіл спалило
Те дивне створіння людей.
Полісся дзвінке – заніміло,
Лишилось навік без дітей.
Те ж небо... Та ж Прип’ять... Ті ж хмари
Течуть... Голубіють... Пливуть.
Та хмари, немов яничари,
Не радість, а горе несуть.
Засохли на дереві вишні
І яблука впали... Гниють.
З домівок господарі вийшли
Й пішли, щоби край цей забуть.
Та вічність із серця не вигнать.
Не вигнать любов із душі.
Сичем уночі часом скиглить
Душа чиясь в мертвій тиші.
А мати стоїть на порозі,
Вслухається в звуки нічні...
Мо’ хтось заблудив у дорозі?
Мо’ хтось заспіває пісні?..
Не чути... Не чути... Не чути...
У темряві сич лиш кричить.
Ой, як їй цю ніч перебути?
А вітер лютує... Бурчить.
Живе вона в батьківській хаті...
Самотня... у мертвім селі.
А поруч мутанти кошлаті,
Безвинні істоти малі.
Собаки давно здичавіли.
Лисіють бездомні коти.
Вовки... Ніби хати – їх вілли.
Й собаки для них вже брати.
Зустріти б живу їй людину,
Нехай і не рідну куму.
Побачить маленьку дитину
Й гостинчика дати йому.
Оце і все щастя матусі,
У цьому вся сутність життя.
Та пісню дівочу на лузі
Почуть ще... Не вовче виття.
Прибулі вимірюють дози.
Питають: «Як, бабцю, живеш?»
А вимірять чим її сльози,
Біль серця і горя без меж.
А хто в її душу загляне,
В піддослідну душу живу?
У серце... В цю мускульну рану,
Що діє в Аду наяву?
Я бачив... Чорнобильська мати
Діток своїх в горі чека,
Їй хочеться всіх їх обняти,
Та доля у неї гірка.
А вітер з закритої зони
Колотить... Колотить... Дзвенить.
Чорнобильські атомні дзвони
Покликали людство збудить.
І учать по-новому жити.
І дбати про завтрашній час...
Чорнобиль... Це все тільки квіти,
А плід ще чекає на нас.
Не дайте! Не дайте дозріти
Цій злобі, оцій сатані!...
І розуму дайте змужніти.
Байдужості... Тупості – НІ!
* * *
Якби можна помножить серця.
Олекса Влизько
Якби можна помножить серця
І промити забруднені душі,
Я б їх множив в житті без кінця
Й мив би душі, як миються вуші.
Й ти серця безсердечним дарив,
А бездушним – очищені душі,
І про це б навіть не говорив,
А давав би, як сливи чи груші.
Надкусив... і відчув, щось нове
По-новому серденько забилось.
І душа – до нещасних зове,
І добро б, як у казці, творилось.
У стількох би чинуш пробудив
Те чуття, що ще совістю зветься.
І чиновник людей би любив,
Бо для них його серце ж бо б’ється.
І бездушних ніде б не було,
Чужа туга ставала б своєю.
І життя б, як в раю, розцвіло
Люди б жили, як рідні з ріднею.
Ой, як би ж то помножить серця.
Добрі, щирі, відверті, сердечні.
Їм й душевність була б до лиця
Й гідність людська і чуйність доречні.
А поки... А поки, як кукіль
Скрізь бездушність, чванливість, жадоба.
Де не глянь, куди оком не кинь –
Ти побачиш в чиновнику жлоба.
Бабуся
Вітряним осіннім полем
Пахнуть її руки,
І якимсь незгасним болем
Щастя чи розлуки.
Все прожите й пережите
Прописалось на руках.
Та душа її відкрита
Не зачерствіла в роках.
Кожна жилка вузлувата
Й кожна тріщинка – свята.
Ото й є її зарплата
І багатство за літа.
Та вона їх приховає
Під фартух чи пелену.
Посміхнеться й заспіває
Пісню, ткану з полину.
І та пісня з серця ллється
Про вдову-тополю.
І про те, як їй живеться...
Про жіночу долю.
Очі милі, ніжні, ясні
Творять внукам доброту
Й ніби зорі ті незгасні
Сіють правдоньку святу.
* * *
Пани Вітчизною торгують,
А люди праці – знов горюють,
Й мовчать так, ніби всі німі,
Немов безбатченки самі.
Ніби Вітчизни й не сини,
А бур’яни... А бур’яни.
А їхня ж ненька-Україна
Чека давно Героя-сина.
Сини ж, клоновані під ЗМІ,
Плаксиві ходять. В’ялі. Злі.
Всесильні ж... А чогось бояться
То все в чеснотах копиршаться.
Панів до совісті взивають
(Так, ніби й досі ще не знають,
Що совісті у них нема.
То ж совістити їх дарма).
Ті, що при владі, вас не чують...
І честю й совістю торгують.
А з вас – зліпили вже рабів
Без язика і без зубів.
То ж не поможуть вже слова.
Потрібна тактика нова.
І тактика, й смілива дія,
Щоб вийти прямо на злодія
Й на охоронців його двору.
Піднімемось – то звернем гору.
Акації білі
В фату наречених акації білі
Прибрались в травневі ці дні.
І в вальсі веснянім артисточки вмілі
Кружляють, як в дивному сні.
Цей вальс підхопили гаї солов’їно,
Сади і розлогі поля.
У небі хмаринки танок журавлино
Ведуть... Все земне окриля.
А вітер на крилах кудряві голівки
Колише їм в диво-імлі.
Їм пісні співають невтомнії бджілки
Святі трудівниці малі.
А вітер!.. А вітер!.. А віття!.. А віття!
Кружляють... Вальсують... Чудні.
В цім вальсі веснянім таке розмаїття,
Такі неповторнії дні.
Акації білі... Акації білі...
Немов наречені в житті.
І марш Мендельсона сьогодні при ділі,
В нім помисли чисті й святі.
Любов
Вона за мною йшла з юнацьких літ.
Вела в вечірній час на танцмайданчик,
Немов чарівний, невидимий пальчик
Манила все: Іди... Іди... Привіт.
І я ішов. Шукав її й не бачив
В тім хаосі життєвих викрутас,
Хоч серце й тьохкало збентежене не раз,
Та я не знав ще, що той тьохкіт значив.
І ось в душі моїй незнане сталось.
Щось поселилось ніжне і святе.
Й те, що колись гадалося: пусте,
Тепер заповнило навік мою зухвалість.
Я по-новому жайвора почув
І соловейка, що в садочку тьохкав,
І серцем несподівано заохкав,
Як те нове єством своїм збагнув.
Я зрозумів: незнана і неждана
Прийшла вона, любов моя жадана,
І я її життям благословив.
Бо саме те, чого хотів – зловив.
* * *
А чи можна без пасмурних днів,
Без печалі прожити й без жалю.
І прикрившись кохання вуаллю,
Жить в багні підсолоджених слів.
Краще буря! Хай блискавка креше!
Щирий вибух правдивих чуттів
(Я б по-іншому жить не хотів),
Перемелеться все... й стане легше.
Зупиняло й мирила нас знов
І у гніві й пустих перегибах,
На життєвих розгніваних глибах —
Тільки щира й незгасна любов.
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/shvydun/lyubystka.zip |
