Що про себе сказав би я ще, Так, щоб міг ти мене зрозуміти? Шлунок часто ночами пече І душа стала боляче тліти. Ще й рукав обірвавсь на плащі, Вже потертім і зношенім в друзки... А навколо осінні дощі, Й на калошах розкисли мотузки, Що тримали їх ще на ногах, В котрих ходжу по зимній планеті, По чужих, вже розбитих слідах... Свої ж мислі тримаю в пакеті, Та ще в серці, на самому дні Біль терплю каламутний, буденний. Так проходять життя мого дні В цю епоху круту і нужденну.
Ще читаю. Мізкую. Пишу. Щось в цім русі невпиннім шукаю, І кудись невгамовно спішу... А куди? Достеменно не знаю.
* * *
Я трохи звір. Я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу. Л. Костенко
Я лапу гриз, тікаючи з неволі. Від словоблудства злого й тріскотні. Й душа співала вільно тільки в полі, Як випадали їй святкові дні.
Чиїсь накази, рішення, проекти Доводилося бгати у життя. А на кінець... Усі оті прожекти На варті тогорічного сміття.
Як серце виривалося із пастки, То думи линули в безмежну вись, Туди, де можна щось нове прокласти У світі цьому нині, не колись...
Та олухи і підлі губошльопи, Не короновані новітнії царі Убили все розумне... Недотьопи, Що всілися мов ворони вгорі.
І пачкають із висоти у душі... І знову й знову лапу я гризу, Бо жити з ними – бить пусті „баклуші" Та витирать солоную сльозу... Тож краще вже боротися внизу.
Я трохи звір... Я не люблю неволі. Хоч і посічений. І вирвані шматки Із серця прямо. Та я прагну волі, Хоч добре знаю: не змінити долі, На котрій вже пристьобані латки.
* * *
У Правди заболіла голова Від дурману ефірного, мов чаду... Вона не може вже знайти слова, Котрі б миттєво вбили підлу зраду.
Оту, що ллє і ллє брудний потік У нерозбірливі, як розтопири, вуші Й отруює щасливий, ніжний вік Брехнею й підлістю, краде в них чисті душі.
Волає правда серцю: щось роби. Украли душу... Розуму немає. Ти ж подивися... Люди, мов раби, Й душа, вогнем украдена, палає.
На валідол... Я вип’ю анальгін. І Честь, і Совість візьмемо з собою, І з Гідністю віллємось в той загін, Що йде на прю з ефірною чумою.
* * *
„Ти пахнеш, як листя весняне" Дмитро Павличко
Як не вистачає твоїх слів Й подиху весняного, п’янкого, І очей іскристих, чорних брів. І іще чогось твого... такого,
Котрого не бачу я в других. Котрим мою душу полонила, На дорогах життєвих, крутих Ти єдина в світі, моя мила.
В тобі запах степу я відчув Й чарівного, милого Полісся. Тому як на крилах я лечу... Знаю, там без мене ти боїшся.
Знаю, що нестерпно мене ждеш, А раз ждеш – то я тобі потрібний. Як з’явлюсь... Ти радісно зітхнеш, І почую голос я твій рідний.
Щастя я другого не візьму, Хай його б лилося ціле море. Я з тобою піду і в пітьму, Й подолаю нездолиме горе.
А сьогодні як би я хотів. Мово рідна, ніжна, мила мово, Ввись на крилах вічності б летів, Щоб почуть її єдине слово.
* * *
Життя – не пізнана загадка. В нім ні початку, ні кінця, Як у весільного кільця, Та все ж стріля, немов рогатка.
В одних по сірих горобцях, У інших – цілить у пізнання І з божеством веде змагання, Кому забить останній цвях.
На сонці хоче стерти плями, Щоб світла більше дать землі, Й горить у непізнаній млі, Аж поки не впаде до ями.
Й яскрава зіронька у небі Над світом нова засія, Й ніхто не знатиме, чия Й по кому в церкві йде молебень.
А ми читаєм шифрограму: Розкрито наш таки геном. І хоч ти велетень чи гном, Ти мав своїх і тата, й маму.
Вони дали тобі життя І ясність розуму вдихнули, Й самі пішли... Не повернулись, Перетворившись в небуття.
Отож... Не пізнана загадка Життя самого... Й часу плин У просторі, мов вічний млин, Кружляє... Меле... Де ж розгадка?
* * *
Не знаю, що мене чекає, Якщо й межі я не дійду, А на стежиночці впаду, Котру топчу і, думав, знаю.
Веде стежинка за село, А далі в поле... В даль космічну, Де прилітає НЛО В трубу непізнану ще... Вічну.
Й, здається, в чорную діру Засмоктує мою колиску Й її, мов шахову туру, Долає слон в пориві блиску.
Мій шлях, що пройдений умом І прочургиканий ногами, Перетворився в хлам і лом Між лівим й правим берегами.
А там, між ними, сонна річка Живе своїм гнилим життям, Хоч починалася з потічка З бурлесно-пінним завзяттям.
Не знаю, що мене чекає, Та до гадалки не піду. Стежинка кручена вертляє, А я іду... А я іду...
Настрій
Чи шепнула? Чи сказала? Чи бровою повела. І усмішка засіяла, Ніби вічно там цвіла.
Вітерець колише коси По розквітлому лиці... Ой, дівчино... Та ти ж боса? Що в твоєму каблуці?
Чи гвіздочок, чи камінчик, Чи якась халепа ще? Подаєш мені мізинчик, Мов... Не знаю... Щось пече. І взувачку вмить скидаєш... І по росяній траві Йдем... Куди? Самі не знаєм. Мислі радісні, живі.
Смутку в них немає місця, А слова?.. Та що слова? Якщо з серця лине пісня, Щира, радісна, жива!
Гроза
За бороди зчепились хмари В шаленім пориві злоби. Немов волали: — Кари! Кари! В цю світлу, ясну мить доби.
Повзли, мов чорні диво-сили. Клубилися. Гули. Басили. Гарматно грюкали, гриміли. Їх блискавиці, ніби стріли,
Разили велетів чуби, А ті росли, немов гриби. Борюкались. Не підкорялись. Пливли. Ревли. Перетворялись
В химери нові, небувалі, Ще більш загрозливі, зухвалі. І день темніший став за ніч... А блискавиці прямо з пліч
Разять. Лящать. Грозять. Клекочуть. Так, ніби світ спалити хочуть. Чи духи злі їх розбісили? Та видохлись... Не стало сили...
І, обезсилені здались. Й слізьми на землю пролились. А нива це давно чекала. Їй сліз небесних завжди мало.
А людських сліз і поту в полі Вона вже напилась доволі.
Мрії
Мов корж обгризений, холодний З-за хмари місяць виглядав. На нього пес дививсь голодний І скавулив, і завивав.
Тополі у кришталь закуті Тріщать, скриплять на вітерці. Хати розхристані, забуті Вмирають у часу ріці.
А у Марії – все надії Бджолино в голові гудуть. А у Марії – світлі мрії В політ небачений ведуть.
І місяць-корж враз став теплішим, Зорить у шибку з висоти. І тополиний тріск – ріднішим Й стають піснями проводи.
Для пса знайшла кусочок хліба, З коржа обгризений сухар І ніби з пліч звалилась глиба, З душі дихнув приємний жар.
Душею все вона зігріла. Сьогоднішній і мрійний день. Й робота миттю закипіла, А скільки в ній нових пісень. Бо там, де мрія, – там надія. А де надія – там і дія, Добро кує, ще й до пуття. Оце і є саме життя.
Дорога на Херсон
Дорога на Херсон Встелилась кавунами. І диво це — не сон Що так навис над нами.
Янтарний виноград І слив, і яблук — гори! Продати кожен рад: — Купуйте! — просять хором.
Й стають тут „Москвичі" І „Вольви", й „Мерседеси", Камази-тягачі, Що крам везуть з Одеси.
А ось долає путь Відомий всім „Волинець". Та як же проминуть? Як не придбать гостинець?
Для діток... Як не взять Цю радість для дружини?.. Так кавуни й летять У всі кінці країни.
* * *
Шоколадного щастя не знаю (Хоч хотілось відчути б його). Все шукаю за обрієм раю, Ніби щастя там всім — ого-го!
Та буденність січе мене й меле На шматочки дрібні і муку... Ох... Епоха, безжалісна нене, За що терплю я муку гірку?
За що нерви мої підмінила Ти на струни стальні і дроти, І навіки, навіки лишила Мою душу тепла й доброти?
З тяжким болем прийняв я руїну, Що по душах бураном іде. Чи тому, що люблю Україну, А не бачу в ній щастя ніде?
* * *
Давно було це... Вимір – на літа. Та я забуть не можу ту картину, Як сніг на вікна пухом прилітав Й творив із вітром білу хуртовину.
Селянська хата... В ній велика піч, Вже заслінка нутро її відкрила. А там казан. Надворі темна ніч Розправила свої сонливі крила.
Гудів вогонь навколо казана, Лизав його чорняві, ситі щоки. То витинав щось, ніби сатана Шукав собі веселої мороки.
А ти в’язала. Нитяний клубок Крутився і стрибав тоді в корзині, Немовби невловимий колобок... Таким його я бачу й нині.
Тож як забуть вечірні ті часи? Чим виміряти відстань ту незриму? Як перекласти диво-голоси В віршовану, ніким незнану риму?
Немає хати... Печі... Казана. Й тих рогачів, що у кутку стояли. Здається все... Далека давнина, Та ми живі. Що добре її знали.
Було давно це... З часом прогуло. У поті й крові відстань ту долало, В вогні і попелі... Та все ж таки було, І щастя для майбутнього кувало.
* * *
Розбігалися зорі із ночі У свої потаємні кутки. Сонце ще не розплющило очі. Додивлялися сон свій хатки,
Що вмостились при битій дорозі Між рядами бузків і тополь. І стоїть кожна з них в своїй позі. Стільки хаток і скільки в них доль.
В баби Гапки крива, під вербою Димарем щось у небо гуде, А бабуся уже із сапою На город... На картоплю іде. Ворушити земельку їй звично, У руках кожну грудку промне. На рядочки погляне велично, Як на щастя незмірне земне.
Потім стане. На сапку зіпреться. Ні... Спини вона не розгина. І в рядочках отих пронесеться Її молодість і... сивина.
Й знов клює у привичній їй позі. Сонце тихо з постелі встає. І корівки на збитій дорозі Своїм „му", щось торочать своє.
А вона то шкребе, то копає Все одна... Все життя... Скільки літ. А чому?.. Час війни про це знає. Тому в праці й милішає світ.
* * *
Так звідки ж ти, дорого почалась. Б.Олійник
Я до батька свого на могилу прийшов, Щоб подумать... Згадати... Спитати Про дороги його... Що шукав? Чи знайшов? Щоб мені знову їх не топтати.
Й ворухнулися очі гранітні його І посмішкою стиснулись губи: — Он дивися туди... І я діда чоло Розглядів, як колись, ще до згуби:
— Я дорогу топтав тут за плугом в степу І за щастям з Пархоменком мчався... Не догнав... Не спіймав... Прямо впав на лету І твій батько за щастям погнався.
Тож дивися на нього... У нього спитай, Що досяг він в життя крутоверті... І на наших дорогах свою ти пізнай... Та не рвись до безглуздої смерті.
А дорога — кільце. Без початку й кінця. Тож навіщо те диво шукати? Для одних вона рівна... Веде до вінця. Іншим в злиднях ще довго блукати.
Про Свободу, про Правду, про Гідність трубить, В Демократію з втіхою гратись. І кричать без кінця: Як нам жити? Як жить? Ніби з вічністю сліпо змагатись.
* * *
На землю ми приходим тимчасово, Щоби добро творить в життя ріці. І як нікчемно виглядять, тусово Ті, що бредуть між нас, немов мірці.
Й ті, що не квапляться гребти чужі здобутки, Оті, що в поті створені й умом... Кому й для кого крадете ви жмутки, Принесені у світ чужим горбом?
Твоє злодійство в них і людські сльози. З мільйонами привласнив ти й злобу. Й як не обходь у світі хуги й грози, Тебе дістане кара і в гробу. На землю ми приходим тимчасово, І живемо у вічності – лиш мить. Тож поспішай творити хліб і слово. Добро спіши, добро спіши робить.
* * *
Відступає літо по стерні. Й по-осінньому гудуть в полях мотори. Хоч спекотними бувають іще дні Й червоніють гори помідорів.
Кавуни... Ой, що за кавуни! І рябі... І білі. Головаті. Розляглися, ніби валуни, В нашім полі, щедрістю багатім.
Та врізає нічка стрічки днів. І нам спати хочеться у хаті. Відступає літо по стерні. Його вітри гонять пелехаті.
А мотори жнуть майбутню славу, В них стерня – ріллею вмить стає. Й гомінливу, літню, добру справу Осінь вже на ринку продає.
Відступає літо по стерні, І хова свої подерті ноги, Та гучні, прудкі осінні дні Так же рано збуджують дороги.
І везуть... Везуть... Везуть врожай У засіки... В зимові комори. Літа жаль... Ой, як же літа жаль. Та люблю й осінню щедру пору.
* * *
Весь грудень дощ... Калюжами вода Блищала на розмішеній дорозі. А люди кажуть: це ще не біда. На полі дощ – то й серце не в тривозі.
Озимина кущиться, підроста. В засуху – всі посіви запізнілі. І доля їх в зимівлі не проста. Хоч руки і прикладено умілі.
І раптом сніг посипавсь на Різдво. Укрив за ніч все білим полотнищем: Поля, сади, дороги, пасовище... А люди кажуть: як нам повезло.
Різдвяний сніг! Лапатий сніг! І хай гуляє перша завірюха. Колядки. Жарти і дитячий сміх Із вітром линуть радо нам до вуха.
Впиралась осінь довго і завзято, Не підпускала зиму й на поріг. І в ніч, раптово, у велике свято В нас випав перший зимній білий сніг.
* * *
Вітри, мов половці на конях, У вибалках і на полях, Так ніби вічна зла погоня Мережить свій руйнівний шлях.
За ще не спійманим сьогодні, Чи щоб у завтра першим буть... А ззаду них – корчі холодні Вистелюють убивчу путь.
Чим зупинить вітри скажені? Посадки скошені вогнем... Горять... Горять земні легені Вночі і світлим гожим днем.
Одні корчі, мов інваліди, Чи велети... що без голів... Вітри несуть нестерпні біди, А як спинить їх?.. Бракне слів.
* * *
Село по шию вгрузло в осінь... Допадує останній лист – В садах роздутих, чахлих, босих... Колючий вітер, ніби хлист —
Січе по вітах задубілих. Сльоза по стовбурах тече. А в небі хмари чорно-білі Повзуть... і ніби за плече
Тебе задінуть в звичнім леті... Вітри шалено гонять їх На голубій моїй планеті. Ой, де ж та радість... Ще й для всіх?
Прочитай, що написано мною
Прочитай, що написано мною Після того, як дивний цей світ Я залишу навіки з журбою, Зупинивши життєвий політ.
Прочитай… Й ти узриш в тих рядочках Не із пасти карлючки криві, А пророслі із крові росточки, В котрих мислі вирують живі.
В котрих серце так трепетно б’ється Й голос той, що привикла ти чуть, Ти почуєш… Він знов обізветься… Й навіть подих зумієш відчуть.
І ми будемо знову з тобою Думать, мислити, мріять, шукать Оте щастя, що не за горою, А десь поруч… Ловити… Піймать.
Прочитай, що написано мною. Сплять рядочки у чорновиках. У столі, як в тюрмі за стіною, Й заговорять в твоїх лиш руках.
У вічнім русі
Я камінь взяв на березі морському. Гладенький. Ніжний. Мов на наждаці Шліфований… І не помітив втому Ні в моря, в хвилях, ні у камінці.
Ні в тих піщинках, в котрих шліфувався Мільйони літ. Відірваний від скал… Солоною водою умивався, Коли на нього хлюпав новий вал.
Молюски не прилипли… Він у русі. Пропахся йодом… Й невловимий час В нім клекотів… Він жив у мислях, в слусі І линув, линув вічністю до нас.
Пройдуть віки… Піщинкою він стане. Та сонця промінь буде ще ловить. Й не зникне зовсім… В світі не розтане. Він в вічнім русі… Тому буде жить.
Хризантеми
В підземнім переході хризантеми Нам пропонують щиро продавці. І композицій їх чарівні теми, Й без композицій — щастя у руці.
— Купіть!.. Купіть!.. Букет цей для дівчини. Яка в нім ніжність. Тут сама любов. Він підійде для доньки і дружини. Купіть! Купіть! — мене прохають знов.
Розбіглись очі… Ціну не питаю. Чи ж можна мрію вимірять в ціні? Добром. Теплом і радістю палають Незримі, щирі почуття в мені.
Беру букет тремтячими руками. До серця пригортаю… До душі. Так, ніби все, що вимріяв роками, Єдиним подихом виплескую в вірші.
Іду щасливий вулицями міста. На мене дивляться. Питають: де придбав. А у грудях чомусь-то серцю тісно, Може, тому, що юність пригадав?..
Ой хризантеми. Ніжні хризантеми. Осінні квіти… в променях зими. Ви будите у нас весняні теми, Котрими щиро радуємось ми.
* * *
Червоні ягоди лишились на калині, І їх морозом лютим пройняло. А може, їх залишено пташині, Котрій ще осінню поранено крило.
Усе під снігом. Сильні догребуться. Вона ж, бідненька, тут на деревці, Де ягоди до неї мов сміються, Червоні, ніжні медо-льодянці.
Пух-пурх… Пух-пурх із віточки на вітку, Від ягідки до ягідки щодня. Як розцвіте калинонька улітку — У пташки тут появиться сім’я.
Гніздечко-дім, а в нім маленькі дітки. Стрибай. Стрибай, пухнастенька, живи. Тебе спасуть калини добрі вітки, Й своє крильце їх соком оживи.
* * *
Миколі Братану
Я тебе зустрів в старенькій хаті, Котру гуртожитком звали ми. В нас були чуприни ще багаті… Ще було далеко до зими.
А тепло душевне з добротою З нас лилося в невідомий день. І серця, не знаючи спокою, Вже тяглися до нових пісень.
Линули на життєві орбіти, Щоб знання і Слово поєднать… …А були ж з тобою ми ще діти… Як хотілось все, усе нам знать.
І тепер, коли вже маєм внуків, Коли можна риску підвести (Тільки так… Без помп і зичних гуків). Всьому тому, що ми пронесли
Крізь життя бурхливе і барвисте Й головну знайшли його мету, А воно у нас з тобою чисте, Бо дарило людям доброту.
Та підводить риску нам ще рано. Дивимося в далеч, в майбуття, Й кожен день, що зачинає ранок, Доброти підносить відчуття.
* * *
Вечірнє небо — дякую за дощ, За прохолоду в пору цю осінню. А, вітре лютий, ти тепер як хоч, А вже здавайся мудрості й умінню Тих хліборобів, що ішли на риск І сіяли зерно в суху завію. І громовиці довгожданий блиск Підсилив ділом їхню віру й мрію. Зійде… Вкорениться в ріллю озимина І набереться щедрості від сонця. А повесні — напружить стремена Й помчить достатку відкривать віконце. Той, хто посіяв, — має вже надію. А хто не сіяв — там її нема. Хто мрію перетворює у дію, У того завжди теплая зима. Вечірнє небо — дякую за дощ, За теплу й ніжну життєдайну воду. За те, що вмився від пилюги хвощ Й калина красна привідкрила вроду І за усмішку щиру тракториста, Що появилась на його устах. Для нього дощ — хвилина урочиста, Котра змива напругу, розпач, страх.
Я сажотрус
Я сажотрус… Ввесь вік кіптяву Витрушую із чорних душ. Вони ж бубнять одно — не руш, Не руш їх звичну дію мляву.
То якщо я їх не протрушу, То хто ж?.. То хто трусити буде? Хто сплячу мисль у них пробудить? Отож… Робити це я мушу!
В душі, свобідній від кіптяви, Співають сонячні октави… В ній пропадає спляча млявість… Крізь очі світиться цікавість.
Вона встає на прю із злом… Її вже не назвеш рабом.
Отож… Ту вічную кіптяву Із рабських душ трусить, трусить! Якщо по-людськи хочем жить Й на ницість не міняти славу!
* * *
Людське щастя, так як море І співуче, і бурхливе. М.Чернявський
"Людське щастя, так як море І співуче, і бурхливе", Та яке ж болюче горе, Коли щастя те зрадливе.
Коли в нього втратив віру Ти вже вчора, чи сьогодні… Не бери у руки ліру… Не шукай його в безодні.
А дивися у майбутнє Не з вершин космічних мрій І сприймай усе те сутнє… Приміряй до себе й дій.
І знайдеш… Знайдеш ти щастя, Ніби квітку на кущі В непогоду… в лихотрястя… В буреломах і в дощі.
В тебе сад в душі розквітне. Заспівають солов’ї. Й щастя те, своє — завітне В руки візьмеш ти свої.
* * *
Тумани, осінні тумани Окутали сонні поля. І в цім мовчазнім океані Невидимі небо й земля. Та вітри, баскі вітрюгани Мчать половцями із балок, І миттю зганяють тумани В осінній, веселий танок.
Враз чую, як музика лине У душу… Чарівна, дзвінка. О, диво! Осінняя днино, Яка ж ти загадка п’янка!
Таке воно, сільське життя
Навдибочки в село підкрався вечір І часові почав качать права: Чи тепло в хатах? Чи гарячі печі? Чи заготовлено на завтра вже дрова?
Корівка мука… Мо’ водички хоче? І поросята скиглять у хліву… Ось так воно, сільське життя робоче Про себе заявляє наяву.
Отож не стій… Товчись, товчись, товчися В життєвім колесі, як білочка, вертись… Навпомацки… Дивися, не спіткнися… Про діток не забудь… Хоч подивись,
Чи не поснули?.. Ой! Таки поснули… На припічку… А те он на печі… Вечері не діждалися… Забула… Проснуться… Будуть плакати вночі.
Перенесеш. Вкладеш їх сонних в ліжка. Прихилишся утомлена до них. Та й задрімаєш… Тихо, ніби кішка З мурликанням молитви до святих.
Лист-анонім
"Померти не страшно, їй-богу. Страшно мертвим на світі жить". В.Симоненко
Я дістав його вранці з конверта, Що приніс листоноша мені. Прочитав… Щось було в нім від смерті У недбало забитій труні. Ворушилось і в душу плювало. В серце лізло. Скрипіло. Пекло. Таємниче… Бундючно… Зухвало… Чорним ядом по буквах текло. Лізло в радники… Скалило зуби… Насміхалось… й ховало чоло. Та якої ж іще треба згуби? Та куди ж це тебе занесло? І який же ти духом нещасний? В кожній букві лукавством бринить… Вірно кажуть: "Померти не страшно — Страшно мертвим на світі прожить." Ти ж живеш… Намагаєшся мріять. Ще й говориш: "Не можу мовчать" Чи не краще б по-людському діять, Ніж так підло змією сичать.
Дороги
Полями йду… Стаю на перехресті. Дороги в різні сторони ведуть. А з ними й мрії юності воскреслі Знов вибирають загадкову путь.
"Іти наліво, чи піти направо?" І кожна путь кудись зове, кричить… Свобода слова… Тож кричати право З них кожна має… Благодатна мить! А ти подумай сам, душа волає, На те на плечах в тебе й голова, Щоб нею думать… Той, хто розум має, — На цих дорогах має і права.
* * *
В степу розлогім схрещені дороги, Немов козацькі шаблі на щиті, Мов на Дніпрі старі, старі пороги Зчепилися і стали на путі.
Куди іти? Іти куди? — загадка. Лиш місяць тьмяно блимає вночі. Він не підкаже, де в житті розгадка. Лише не в крові… Тільки не в мечі.
Шукай її… Шукай! Шукай настирно! На те у тебе голова і ум, Щоб розв’язать оцю задачу мирно І не творить на перехресті глум.
Бо скільки вже дороги ці згубили Сердець вразливих і невинних душ. Тож треба мати і чуття і сили, Щоби проливсь на них любові душ.
* * *
Мчить галопом синій вечір На димчастому коні. А зірки йому на плечі Сиплють золотом вогні.
І куди він поспішає? На полях жнива рясні. Що ж бо він? Цього не знає? Хоче в клубі чуть пісні?
Будуть! Будуть співи й танці В клубі і у полі. Підуть в танок прямо вранці Явори й тополі
В день обжинок… А сьогодні В полі золото куєм. Ми не гнані й не голодні, Воду п’єм і хліб жуєм.
Синій вечір, мчи шалено Десь туди… На край землі. Ми жнивуємо натхненно Колективом у селі.
Я не вічний…
Я не вічний… Це я добре знаю… Та й навіщо вічність та мені. Я як факел… В русі ввесь згораю Й добротою сіюсь по землі.
Хай вона новим життям зростає І несе у завтра, в майбуття! З Правди зрілі сімена збирає… Є в цім русі сенс і суть життя.
Бо ніхто ще, навіть в нагороду Не одержав вічності ніде. Вічність наша — у житті народу. Вічність наша — плем’я молоде.
Я в це вірю… Тому й розсіваю Все добро, що маю, що в мені. І як спадок, внукам залишаю Цей дарунок в вічність, без борні.
* * *
Дві роти не вернулося в село… В моє село… Ви чуєте..! Дві роти!.. Їх в грізний час живих життя вело Під шквал вогню на неприступні доти.
Не кам’яних, гранітних, що тепер Стоять у скверах вічно й нерухомо… У бій ішли живими… Хто не вмер… Ішли на смерть, життя спасать свідомо.
І полягли у землю без імен Під прізвищем єдиним: Безіменний. Ми ж знали їх: Петро. Іван. Семен. І список цей в свідомості священний.
Дві роти в Нову Кам’янку мою Не повернулись із війни додому. Всі полягли в нерівному бою Під злим вогнем, у пеклі світовому.
Та в пам’яті їх імена горять Незгасним вогнищем синів і дочок… У матерів… У вдів — вони стоять… Для них є в серці кожному куточок.
* * *
У небі грудочка співуча Над полем пісню щастя ллє. І серце скривджене моє Звільня нещасна чорна туча.
У мить цю хочеться співати, Щоб пробудити цілий світ. І в пісні тій нести привіт, І щастя людям дарувати.
Співай! Співай, весела пташко. І так, як справжній чародій, У серце лий струмок надій… З тобою на душі не тяжко.
Співуча грудочка, співуча Над полем пісню щастя ллє. І серце скривджене моє Не закриває чорна туча.
Звичайний день…
Звичайний день… Звичайна мить В житті моїм пооранім Пройде без сліду, прошумить У ніч, як в прірву зоряну.
З весни співучої у літо… Із посівної — у жнива… Це й є життя, котре прожито Так, ніби казочка жива.
Чи мислі згадкою вернуться У цей звичайний день, в цю мить? Чи, може, треба спотикнуться Та так, щоб ще й синяк набить
Й цей день, цю мить навік відкласти Для спогадів у майбуття? Невже для згадки треба впасти, Чи покалічити життя?!
Звичайний день… Звичайна мить Гуде у вічність і шумить…
* * *
Я у світ прийшов не для гризні Й не вихоплювать у когось хліб із рота, Там, де я, — там мирні, добрі дні, Там кипить, бурлить жива робота.
Творча і натхненна кожну мить, Котра серце й душу окриляє. Таж інакше я не вмію жить І турбот других в мене немає.
Слави я не хочу… Й не люблю Виставлять себе десь на показ. Щирість, чесність — серцем я ловлю. На лукавство — дивлюсь, як на сказ,
Як на вивих розуму й душі. Гнилість кар’єриста — наскрізь бачу. І тому ні в щирому вірші, Ні в житті їм ницість не пробачу.
Ніхто крім тебе Гумореска
Клянеться Стьопа у коханні: — Ти ангел мій! Ти райський крин! Пита, коли ж сваточків званих Прислать до Дуні зможе він.
Від слів тих Дуня червоніє, Але одвіту не дає. — Жартуєте, — ніяковіє. — Дівчат багато ж в світі є.
То чому ж так — мене відразу? То чому ж так — уже й сватів? Не цілувались ще ні разу... І не були ж ви у батьків...
— Дарма мене на слові ловиш, — Душа в Степана запеклась, — — Та якщо ти мене відмовиш, Яка ж дурепа згоду дасть?
