ТРАНЗИТ ПОЕЗІЇ КРІЗЬ ЧАС І ПРОСТІР
Nemo sibi nascitur.
Ніхто не народжується тільки для себе.
За висловом І.Франка, переклад прокладає “золоті мости” взаєморозуміння між народами. “Душа мистецтва живиться донорською кров’ю перекладачів”, – таким афористично сформульованим реченням завершила свою передмову до книги Григорія Кочура “Друге відлуння” Марина Новикова. Вона вважає, що переклади стали героями нашого часу не тільки через культуртрегерську свою роль: “Вони вразили нас іншим. Творчість гине двічі: спершу – в газовій камері, потім – у Леті. А якщо вона зникає безслідно й безплідно, – то навіщо вона? Творчість не гине ніколи. Цього навчили нас переклади. Бухенвальд був після Веймара, але переклади воскресили Ґете з бухенвальдського попелу. Справжнє безсмертя мистецтва – не в погруддях зацькованих геніїв, а в перекладах. Справжня свобода мистецтва – не в зухвалих маніфестах і не в уїдливих сатирах, а в перекладах”.
Той факт, що Микола Василенко на всіх етапах своєї творчості займався перекладами, засвідчує глибоке розуміння їхньої особливої місії в культурі та у розширенні духовних обріїв народів. Для нього особисто це заняття стало виходом у царину свободи. Перші свої переклади М.Василенко здійснив, коли був політв’язнем (1947–1955). До цього виду творчості молодого поета заохочував Г.Кочур, з яким вони потоваришували ще з тих часів. М.Василенко і досі продовжує саме його перекладацьку традицію, сутність якої полягає у максимальному наближенні до першотексту. Звісно, досягти абсолютної відповідності поетичного перекладу оригіналові неможливо, що зумовлено відмінностями між мовами, культурними кодами, індивідуальними стилями автора й інтерпретатора та багатьма іншими факторами. М.Василенко, як і Г.Кочур, завжди прагне зберегти зміст і дух, образну мову, версифікаційні та стильові особливості першотекстів. Елементи вільного перекладу в нього трапляються дуже рідко. Твори для перекладу вибрані з тонким естетичним смаком. Отже, назва нової книги М.Василенка цілком відповідає її змістові.
“Транзит самоцвітів” відкривається перекладами з англійської та американської романтичної поезії, якою М.Василенко здавна захоплюється. Деякі вірші (“Шильйон” і “Безсонних сонце…” Джорджа Гордона Байрона, “Коник і цвіркун” Джона Кітса та інші) вже мають кілька перекладацьких інтерпретацій українською мовою, але слід зважити на авторитетну думку Ф.-Д.-Е.Шлейєрмахера про потребу повторних перекладів, кожен з яких може відтворити ті риси оригіналу, які відсутні в попередніх інтерпретаціях. Англійський гумор дуже важко передати іншою мовою, проте М.Василенко блискуче це зробив у перекладах фольклорних творів. Він відкрив для українського читача такий жанр усної народної творчості, як лимерики (вперше деякі з них були опубліковані у збірці “Ключ від королівства”). За визначенням О.Мокровольського, лимерик – “це веселий п’ятирядковий вірш, в якому часто висміювалися знайомі люди. У лимериках у кінці першого рядка часто називається адреса героя – місто, село чи країна… Далі розповідається про його “дивацтва”, і останній рядок – “підсумковий”, мов луна повторює перший…”. Василенкові переклади з англійської поезії проаналізував В.Тарабановський у статті “Микола Василенко-перекладач” (див.: Микола Василенко: літературні розвідки, бібліографічні нариси. – Херсон, 1996. – С. 25-30), де слушно відзначив, що вони анітрохи не поступаються перекладам С.Маршака, В.Мисика, Д.Михайловського, О.Мокровольського, М.Пилинського. До цього переліку можна додати ще й Д.Павличка (див. переклад “Коника і цвіркуна” Джона Кітса у його книгах “Сонети” та “Світовий сонет”) і Г.Кочура (див. переклади поезій “Коник і цвіркун” Джона Кітса, “Безсонних сонце…” Джорджа Гордона Байрона, “Озімандія” Персі Біші Шеллі у книзі “Друге відлуння”).
З німецької мови М.Василенко переклав дві поезії Йоганна Вольфганга Ґете: “Знайшов” і “Прометей”. Йому вдалося не тільки досягти змістової точності, а й блискуче передати ритмомелодику і стиль кожного з цих творів. Перший з них українською мовою звучить, здається, ще милозвучніше, ніж німецькою. Наприклад:
Блукав у лісі
Я без мети,
Не хтів нічого
Отам знайти.
Дивлюся, квітка,
Немов грибок,
...Цвіте, сіяє,
Мов блиск зірок.
Славнозвісний гімн “Прометей” у перекладі М.Василенка сповнений дійсно Ґетевського героїчного пафосу. Перекладач зберіг вільний розмір і складну строфіку оригіналу. Переклад Миколи Василенка ближчий до першотексту, ніж переклад Миколи Терещенка. Порівняймо:
Коли я був малим
і добре ще не знав нічого,
до тебе очі зводив,
мов ухо там було,
щоб почути моє благання,
і серце,
щоб співчувати пригнобленим.
(М.Василенко).
…Як я малим був,
Не відав, що робити, —
Звертав заблудлий погляд
До сонця, чи немає там
Ушей, що чують зойк благання,
Сердець, подібних на моє,
Що всіх пригнічених жаліє.
(М.Терещенко).
М.Терещенко відходить не лише від форми оригіналу, а й подекуди від змісту. “Прометей” Ґете – гнівний монолог титана, адресований Зевсові, який наказав прикувати його до скелі. Чому в Терещенковому тексті герой “Звертав заблудлий погляд / До сонця” можна тільки дивуватися. Богом сонця у давніх греків був Геліос, який не міг скасувати наказу головного бога на Олімпі. Найбільший же прорахунок М.Терещенка у тому, що нічого подібного немає і не могло бути у першотексті. Отже, переклад М.Василенка досконаліший.
Угорська поезія репрезентована у книзі “Транзит самоцвітів” віршем Гарбара Девечері “Вечір Тіноді у Шарварі”. Мова перекладу сприймається легко. М.Василенко зберіг зміст, тропіку і вільний вірш першотексту.
Найбільше у книзі перекладів зі слов’янських мов: зі словацької (“Нітра” Андрія Сладковича), з чеської (“Хвиля” Франтішека Нехватала), з польської (“Блокнот” Антоні Слонімського, вісім віршів Леопольда Стаффа, “Із крихтами молодості…” Юліана Тувіма, десять віршів Станіслава Місаковсього), з болгарської (“Кохання” Івана Пейчева, “Спадщина” Кирила Христова Гончева, “Шумен” Борислава Геронтієва, “Дума про Аспаруха”, “Коловорот”, “Літо” Нели Данчевої, “Мандрівник”, “Слід”, “Ряжені” Огняна Спиридонова, “Синівське” Цоньо Палазова, “Партизанська мати”, “Зима” Младена Проданова, “Тридцять років” Славчо Николова, “Як витягти тебе…” Сніжани Кралевої, “Над аркушем”, “Червоні коні”, “Мовчання” Рози Бонової, “Істина”, “Весняний настрій”, “Я не стріляю шротом…”, “Не женіть мого Пегаса…” Іліани Стоянової, “Коли придбаю крила…” Даніели Йосифової, “Зимове яблуко” Антоніна Горчева), з білоруської (“Шукачі правди” Франциска Богушевича, “Ми завдячні” Адама Гуриновича, “Дайте орлі мені крила…” Тетки, “Ліс” Якуба Коласа, вісім віршів Максима Богдановича і три Максима Танка).
З російської лірики М.Василенко обрав для перекладу вірш Миколи Некрасова “Внимая ужасам войны…”, цілу низку поезій модерністів “срібного віку”, а також твори Миколи Рубцова, Василя Федорова, Івана Мінтяка та Олексія Мішина.
Переклад вірша Миколи Некрасова наближений до першотексту. Щоб читач міг у цьому переконатися, наведемо початок твору мовою оригіналу:
Внимая ужасам войны,
При каждой новой жертве боя
Мне жаль не друга, не жены,
Не жаль мне самого героя…
Вслухаючись в пекельну даль
Війни кривавої, лихої,
Не друга й не героя жаль
І не дружини молодої…
М.Василенку належить пріоритет у перекладі українською мовою сатири Осипа Мандельштама на Сталіна “Мы живём, под собою не чуя страны…” (1933). Цей твір належить до жанру, який важко піддається поетичній інтерпретації іншою мовою, але перекладачеві вдалося майже адекватно передати зміст і форму оригіналу. В українському варіанті сатиричне спрямування першотексту подекуди навіть загострено, як-от:
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны.
Його пальці товстючі, як змії в терні,
А слова, наче гирі пудові, стальні.
Мандельштамове порівняння пальців з червами викликає тільки огиду, а вжитий Василенком фразеологізм “як змії в терні”, не втрачаючи такої ж емоційної конотації, має ще й зловісне звучання. Епітет “верны” у перекладі замінений на “стальні”, внаслідок чого іронія підсилюється каламбуром (стальні – Сталін). Ці зміни, як і згадка у другому рядку про чекістів, якої немає в оригіналі, цілком коректні й не дисонують з першотекстом. Василенкові переклади медитативних поезій О.Мандельштама, написаних у таборі та під час заслання, вражають не так текстуальною точністю (хоч і її не бракує), як непідробною щирістю почуттів. Причина цього криється у схожості доль українського і російського поетів. Ліричний автогерой Мандельштама дуже близький Василенкові, який на власному досвіді пізнав життя політв’язня.
Вірш Бориса Пастернака “Во всём мне хочется дойти…” (з книги “Когда разгуляется”) є своєрідним естетичним кредо автора. Майже кожна строфа цього широко відомого твору стала афоризмом, тому М.Василенко намагався якомога менше трансформувати першотекст.
Я б вірші лаштував, як сад.
І в них стояли б
Тендітні липи й всі підряд
Цвіли, буяли б.
Я б разбивал стихи, как сад.
Всей дрожью жилок
Цвели бы липы в них подряд,
Гуськом, в затылок.
Вміння передавати дух і стиль жіночої поезії притаманне небагатьом чоловікам-перекладачам. М.Василенко, безумовно, належить до цих небагатьох. Йому вдалося здолати психологічні бар’єри і технічні труднощі перекладацької інтерпретації навіть таких складних текстів, якими є вірші двох найвизначніших російських поетес “срібного віку”.
У Василенковому перекладі поезії Анни Ахматової “Не мудрено, что похоронным звоном…” збережено зміст, елегійну тональність, образну систему, версифікаційні особливості оригіналу. З інших творів цієї поетеси М.Василенко переклав тільки два невеликі фрагменти: другий катрен з вірша “Мне ни к чему одические рати…”:
Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда,
Как жёлтый одуванчик у забора,
Как лопухи и лебеда,
Коли б ви знали із якого сміття
Зростає вірш, не маючи стида,
Як під парканом будяків суцвіття,
Як лопухи і лобода
а також перший катрен з вірша “Не с теми я, кто бросил землю…”:
Переклади обох фрагментів наближені до першотекстів, лише “жёлтый одуванчик” український поет мусив замінити на “будяків суцвіття”, бо слово “кульбаба” не вписувалося в ритмічний лад вірша.
Василенкова інтерпретація поезії Марини Цвєтаєвої “Моим стихам, написанным так рано…” відтворює дух, версифікацію і значною мірою стиль оригіналу.
Федір Сологуб увійшов в історію літератури як схильний до містики символіст, співець “потойбічної краси”, страждання і смерті. Перекладені М.Василенком фрагменти “Собаки седого короля” репрезентують сатиричний талант цього поета і, звісно, самого перекладача.
У перекладах творів наступної генерації російських поетів М.Василенко майстерно передав тонку іронію Миколи Рубцова, пронизливий ліризм Миколи Федорова, внутрішній драматизм поезії Івана Мінтяка.
Вміщені в “Транзиті самоцвітів” переклади з чеченської, інгуської, осетинської, карачаївської, абазинської, вірменської, грузинської та єврейської (ідіш) мов здійснені не за оригіналами, а за авторськими підрядниками, в яких точно передано зміст і версифікаційні особливості текстів. Звісно, М.Василенкові у процесі роботи довелося спиратися також на власну ерудицію, задіяти свою інтуїцію, загалом докласти багато зусиль, щоб на основі цих підрядників постали повноцінні художні переклади.
Прихильники вільного перекладу люблять цитувати жартівливий афоризм Генріха Гейне: “Переклад, мов жінка: якщо гарна, то невірна, якщо вірна, то негарна”. Звісно, вільні переклади, переспіви і переробки мають право на існування. Всі ми ще зі шкільної лави пам’ятаємо, що нова українська література була започаткована здійсненою І.Котляревським травестійно-бурлескною переробкою поеми Вергілія “Енеїда”. Подібних переробок чимало з’являється і в постмодерній літературі. Проте у таких текстів специфічна функція, вони не претендують на репрезентацію твору, покладеного в їх основу. В переспівах, а нерідко й у вільних перекладах особистість перекладача заступає собою особистість автора першотексту. Іноді навіть талановиті перекладачі не дуже дбають про збереження національного колориту оригіналу, а натомість привносять у текст невластивий йому культурний код. Звичайно, сьогодні навряд чи хтось наважиться замість “ранчо” написати “хутір” чи замість “вестибюль” – “сіни”, але в історії українського перекладу і не таке траплялося… Перекладознавство в Україні – порівняно молода наука. Чіткі критерії якості перекладу досі не розроблені, перекладацьких шкіл існує декілька, і представники кожної мають свої власні позиції. Для прикладу досить згадати бурхливі дискусії навколо перекладів Миколи Лукаша з Федеріко Гарсіа Лорки, які розпочалися 1969 року, коли у № 3 журналу “Сучасність” з’явилася стаття представника Нью-Йоркської групи Юрія Тарнавського “Під тихими оливами, або вареники замість гітар”, і тривають уже півстоліття (див.: Пронкевич О. Лорка – українець або Лорка українською? // Літературна компаративістика. – Вип. 2. – К., 2005. – С.286-298). Більшість сучасних українських перекладачів, як і М.Василенко, все-таки дотримуються тих принципів перекладу, які утвердив Г.Кочур. “Транзит самоцвітів” засвідчує, що переклади можуть бути і близькими до першотекстів, і гарними.
Наталія Чухонцева,
кандидат філологічних наук, доцент
З англійської
Alias aetatem alia desent.
Кожному вікові належить своє.
Семюел Тейлор КОЛРІДЖ
СТАРИЙ МОРЕПЛАВЕЦЬ
(фрагмент)
Затих вітрець, вітрила впали,
Довкіл журби печать.
Ми ізнічев’я говорили
Аби лиш не мовчать.
Звисало небо куте з міді,
Виднівся сонця лик.
Він був затемнений над нами,
Як місяць-молодик.
Так день за днем,
так ніч за ніччю
ішов повільно час.
І день за днем,
і ніч за ніччю
морив чеканням нас.
Вода, вода — куди не глянь,
І морок, як на зло.
Вода, вода — куди не глянь…
А пити не було.
Джордж Ноел Гордон БАЙРОН
РИДАЄШ ТИ
Ридаєш ти — великі сльози
В твоїх, як синь, очах.
Здається ронить свої роси
Фіалка на полях.
Всміхнулася — і променистий
Сапфіру блиск погас.
Його затьмарив пломінь чистий
Твоїх очей нараз.
Надвечір гаснуть сонця чари,
Темніє світлий гай,
Але ще в барвах довго хмари
Далекий небокрай.
Ти завжди, як гілля зелене,
Не тьмаришся в журбі.
Хоча погасло світло денне,
Воно горить в тобі.
ШИЛЬЙОН
Живої мислі Дух, що смерть зборов,
Ти найсвітліша у тюрмі, Свободо!
Притулок твій в живій душі народу;
У ній свята не зраджена любов.
Коли улюблених твоїх синів
Кати ув’язнюють в тюрмі камінній,
їх жертва сили додає країні —
І чути голос твій, неначе спів.
Шильйоне мій!..
Твоя тюрма убога —
Святилище; слизький поміст — олтар.
На ньому страдницька лежить дорога,
Яку залишив мужній Бонівар;
Тиранам кари вимагає в Бога,
Де в підземеллі сонмище примар.
БЕЗСОННИХ СОНЦЕ
Безсонних сонце, зіронько сумна!..
Вологим пломенем гориш одна.
Згустився морок, змеркло ночі тло,
Ти світле щастя, що уже пройшло.
Ще зірка світить, з хмари вирина,
Але не гріє полум’ям вона.
Отак і ти в небесній глибині
Без теплоти, хоч промені ясні.
Персі Біші ШЕЛЛІ
ПІСНЯ АНГЛІЙЦЯМ
Люди Англії, чому
Поле орете й кому?
І чому правують вами,
Можновладці з глитаями?
Ви для кого прядете,
І чому всі несете
Трутням мед, що знову й знов
П’ють ваш піт і вашу кров?
Бджоли Англії, чому
Зброю робите тому,
Хто залишив вам труди,
А собі бере плоди?
Де спочинок, де ваш лан,
Хліб щоденний і талан?
І коли у вас було
В хаті радісне тепло?
Інші ваші ниви жнуть —
З них кукіль лиш вам дають;
І не має той клинків,
Хто зробити їх зумів.
Залишайте хліб собі;
Шийте тим, хто у журбі.
Зброю зладили — носіть;
Скарб знайшли — собі беріть.
Житлом льох лишився вам,
А палаци — глитаям.
Ланцюги уже не раз
З кпином дивляться на вас.
Рийте ямище собі,
Тчіть і саван далебі.
Вам гробницею дарма
Буде Англія сама.
ОЗІМАНДІЯ
Відважний мандрівник сказав мені:
— В краю далекім, де піски і спека,
Лежать великі ноги кам’яні,
А поруч торс, немов череп’я глека.
Античний скульптор в давнину зліпив
Свого володаря, царя-тирана;
Його пиху у статуї відбив,
Яка найбільш цареві притаманна.
Гранітна брила з написом була:
«Я — Озімандія. Я — цар царів.
Погляньте на мої гучні діла,
Володарі і суші, і морів!»
Навкіл — пустеля... Вистигає мла,
Рівнина без дороги й берегів.
СВІТОВІ МАНДРІВНИКИ
Повідай, зоре ясних крил, —
Ти в повну міру своїх сил
Покрила світлом небосхил, —
Де відпочинеш нині?
Ти, місяцю, холодний лик,
Бездомний неба мандрівник,
Куди ховатись, друже, звик,
В якій живеш хатині?
Де, вітре, стійбище твоє?
Чи край твоїм блуканням є
І маєш де гніздо своє
На дубі, чи в долині?
Альфред ТЕННІСОН
ОРЕЛ
Ногами за шпиль гостробокий
Вхопившись,
Німий, одинокий
Чатує на кручі високій.
Він бачить, як в морі юрбою
Гойдаються хвилі прибою —
І падає з кручі стрілою.
Джон КІТС
КОНИК І ЦВІРКУН
Поезія в житті відвік із нами.
Коли спекота втомлює пташок
І змушує ховатись в холодок,
Де живоплоти тягнуться рядами,
Цвіркоче коник пісню до нестями
У трав’янім покосі, що промок;
І доти свій не стише голосок,
Допоки не насититься піснями.
Не помира поезія землі:
Коли над вечір зимною порою
Заклякне всюди простір мовчазний,
Цвірчить цвіркун за пічкою в теплі.
Тоді спливає спогад: під горою
В траві співає коник польовий.
Генрі Водсворт ЛОНГФЕЛЛО
ЕXCELSIOR
Як в горах ніч настала знов,
Альпійським селищем пройшов
Стрункий юнак. Він прапор ніс,
Знамено, на якім девіз:
EXCELSIOR!
Він хмурив брови, та ясні
В його очах були вогні.
Немов ріжок, що гучно грав,
Крилате слово вимовляв:
ЕХСЕLSIOR!
У хаті бачив, де камін,
Жаданий відпочинок він;
А за вікном — бурану слід.
І стогін вирвався, мов лід:
ЕХСЕLSIOR!
«Туди не йди, сказав старий,
Обвали падають з гори;
Там ніч та заметіль снігів...»
Бадьорий голос відповів:
ЕХСЕLSIOR!
Йому вдогін кохана: «Стій!..
Побудь зі мною, милий мій».
З’явилася в очицях мла,
А відповідь одна була:
ЕХСЕLSIOR!
У ранній час, коли ченців
У Сент Бернарді лине спів —
Пливе молитва у блакить —
В повітрі чистому бринить:
ЕХСЕLSIOR!
Мандрівника мисливський пес
Відрив з-під снігу в горах десь.
В руці тримав, неначе ніс,
Знамено, на якім девіз:
ЕХСЕLSIOR!
Холодний морок знов настав,
А він, немов живий, лежав;
Над ним із неба голосна
Сурма сурмила, як луна:
ЕХСЕLSIOR!
СТРІЛА І ПІСНЯ
Прозумрила стріла моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Вона летіла швидко так,
Що встежити не міг ніяк.
Промчала пісенька моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Таких людей не має світ,
Щоб пісні встежили політ.
У кроні дуба, у гаю,
Побачив я стрілу свою,
А в серці друга, що ішов,
І пісню з радістю знайшов.
Аллан РАМЗЕЙ
НА ПАМ’ЯТНИК ПОЕТОВІ БАТЛЕРУ
Коли в житті поет голодував,
Ніхто йому й поїсти не давав.
А як від голоду помер поет,
Йому із мармуру зробили монумент.
Такий кінець його житейській драмі, —
Він прагнув хліба, а одержав камінь.
З англійської народної творчості
Viva vox alit plenius.
Живе слово краще виховує.
ЛИМЕРИКИ
1
Жив та був симпатичний дідок.
Він з’їдав щодня бобу стручок.
“Більше їсти, — казав, — я не смію,
Бо, неначе кабась, розтовстію”.
Отакий був цікавий дідок.
2
Жив хлопчина у штаті Бенгал.
Він ішов на міський карнавал.
Нарядився один ковбасою,
І бульдог його з’їв під горою.
Без хлопчини пройшов карнавал.
3
Був великий у дівчини ніс,
До землі він у неї доріс.
Як ішла на базар чи в крамницю,
То просила якусь молодицю
Помагати нести її ніс.
4
Жив та був бородатий дідусь.
“Бороди я своєї боюсь.
В бороді звили гнізда синиці,
Журавлі, крохалі та орлиці”, —
Говорив бородатий дідусь.
5
За морями, де влітку задуха,
Хлопець мав неоднакові вуха.
Вухо зліва — маленьке було.
Справа — наче орлине крило.
Хлопець мав нагороду за вуха.
6
У далекім краю жив старик.
Йому снилось — гризе черевик.
Стало в грудях і гірко, і тісно.
Прокидається й бачить, що дійсно
Доїдає чужий черевик.
7
“Чистота — це здоров’я!” — казала
Стара жінка, й за правило мала:
Щоб своїх не замазати ніг,
Вранці вдома, як приклад для всіх,
З ліжка рачки на руки ставала.
8
Мав рибалка червоного носа
І копицю рудого волосся.
Уночі, коли рибу ловив,
Ніс йому, як ліхтарик, світив.
Отакого рибалка мав носа.
9
Жив за морем розважливий дід,
Він казав, що у нього обід
О четвертій… о п’ятій, а нині
О десятій і третій годині…
Отакий був у діда обід.
10
Жив та був невдоволений дід.
Він жалів, що родився на світ.
На дозвіллі, було, чи в роботі
Сумував, і помер у скорботі.
Отакий був безрадісний дід.
11
Доброзичлива жінка висока
Дуже, дуже була косоока.
Одним оком овець рахувала,
Іншим тут же газету читала.
Отака була жінка висока.
12
Парубійко проспектом з юрбою
На кладовище йшов за труною.
“Парубійку, скажи, хто в труні?”.
“Не питав і не кажуть мені.
Просто йду, щоб пройтися з юрбою.
13
Удовиця усім без упину
Говорила, що любить мужчину.
Хтось сказав: “Це неправда, мадам”.
“Чисту правду кажу оце вам:
Острів Мен* — це і є той мужчина”.
14
Стара жінка із швидкістю світла
Пробігала від ринку до житла.
А сьогодні побігла в сади,
І прибігла учора туди.
Мчала швидше космічного світла.
15
В місті мешкала жінка худа,
І стряслася із нею біда.
Як смоктала коктейль без упину,
Прослизнула сама в соломину.
Отака прилучилась біда.
* Мен (man) англ. — мужчина.
16
Дуже, дуже сварливу дружину
Білл живою запхнув в домовину.
“Відпусти!..” — кричить жінка совою.
Каже Білл: “Там сварися з собою.
Я для того й зробив домовину”.
17
Хоч обличчя моє, як патиччя,
Не біда, бо я ззаду обличчя.
А прохожим, які перед ним,
Я зарадить не можу нічим.
Хай вперед не заходять обличчя.
18
І повчали, і лаяли всюди
Чоловічка на вулицях люди,
Що з котом цілий день танцював,
В капелюх собі чай наливав,
Вів себе непристойно на людях.
19
Жив хлопчина до всього цікавий
Та не мав про безпеку уяви.
У глибоке дупло, де оса,
Всунув руку й кричить: “Ой, куса!..”.
Отакий був хлопчина цікавий.
20
Два котиська без наміру злого
В суперечках дійшли до такого:
Один з них є небажаний кіт.
Учинили війну в передсвіт —
І від них не лишилось нічого.
21
Дідуган до прохожих гука:
“Тихо!.. Бачу у лісі шпака”.
“Він маленький?” — хтось діда питає.
“Наче півень. Сидить і співає.
Не лякайте у лісі шпака”.
22
Дідуган, що мав довгого носа,
Говорив: “То вам, люди, здалося,
Що занадто великий мій ніс.
До великого він не доріс.
Ви мого ще побачите носа!”.
23
Жінка мала щасливу нагоду
З миса вивчити моря природу.
Придивлялась до моря два дні,
І сказала: “Там хвилі страшні.
Ні, не буду вивчати природу”.
24
Мешкав дід на вербі за горою,
І щодня воював із бджолою.
Знизу люди питали: “Дзижчить?”
“Не дає мені, проклята, жить!” —
Дід казав на вербі за горою.
25
Жив ведмідь в зоопарковій кліті
І не зносив нудоти на світі.
Як іти набридало туди,
Енергійно чалапав сюди.
Не сидів без роботи у кліті.
26
Був довжезний у дівчини ніс,
І щоденно у неї він ріс.
Як доріс до лощини, де просо,
Розпрощалася дівчина з носом.
Тепер в неї манюсінький ніс.
27
У Нігерії жінка жила,
Вона тигра побачить змогла.
У берлогу, що в нетрях при дубі,
Повернулася з тигром укупі, —
Жінка в череві тигра була.
28
У селі жив хлопчисько-чудило
І казав, що його осінило,
Підказав йому хтось з висоти
Без адреси писати листи –
Економити час і чорнило.
29
Жила жінка носата одна,
І цікавилась морем вона.
Щоб вечірнє побачити море,
На калину залізла учора.
Отакою та жінка була.
30
Крокодилові швидко на спину
Боб заліз, щоб поспати з годину.
“Ой, дивіться, робить так не гоже,
Пообідати вами він зможе!” —
Закричав хтось йому в ту хвилину.
31
Незвичайний у діда був ніс.
Він угору до сонця доріс.
“Мати куций, — казав, — не солідно,
І мені куцана не потрібно.
Між людей найгарніший мій ніс”.
32
На руках міг стояти Джек дома,
І його не долала утома.
Аж червоним робивсь його фрак,
Коли довго тримався отак.
Вольовим і завзятим був дома.
АБИ ТА КОЛИ Б
Аби ріки й море синє
Злити в озеро єдине,
А з усіх осик велику
Та зробить одну осику,
А сокири всі зібрати,
Стопудову з них скувати,
А з людей у гарну днину
Та зробить одну людину;
Та коли б людина з миру
Узяла оту сокиру
І зрубала осичину
Та жбурнула у пучину —
Ото булькнуло б!..
СУША ТА ОКЕАН
Крапля та піщинка, —
Зрештою, малі, —
Роблять океани
Й сушу на землі.
ПОСТІЙНЕ БАЖАННЯ
Людина дурна:
Бажає зими, коли весна;
Весни бажає, коли зима;
Завжди бажає, чого нема.
ПРИСЛУЖНИК
Королівського кормить він птаха,
З королем розмовля звіддаля.
Та комахою зветься комаха,
Хоч в чуприні й бува короля.
У ДОЩОВУ ПОГОДУ
Дощ полоще, хвилі грають…
В хату від кринички
Йдуть дівчатка й підбирають
На собі спіднички.
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОХІД
Король свої полки колись
У бій на гору вів.
Король з гори зійшов униз,
Але вже без полків.
ШІСТЬ ПЕНСІВ*
Люблю шість пенсів. Шість нових
В кишені маю нині.
Два пенси витратив із них,
А решту дам дружині.
Чотири пенси із нових
В кишені маю нині.
Два пенси витратив із них,
А решту дам дружині.
Останні пенси два з нових
В кишені маю нині.
Два пенси витратив із них,
Нічого дам дружині.
Шість пенсів витратив умить,
Нічого маю нині.
Не можу печива купить,
Щоб понести дружині.
* Пенс – англ. бронзова монета.
УХНАЛЬ І ПІДКОВА
Бракувало в кузні
Якось ухналя.
Не змогли без нього
Підкувать коня.
Без підків гривастий
Швидко закульгав,
У нещадній битві
Командир упав.
Армія розбита,
У вогні земля…
А усе від браку
В кузні ухналя.
ПІД ГОРОЮ
За рікою під горою
Жив дідочок самотою.
Як, буває, не помер,
То отам живе й тепер.
ПРИГОДА
Бабуся, кажуть, якось із села
На ринок яйця продавать несла.
Втомилася старенька у дорозі
Й лягла поспати під гайком у просі.
Чужий собака звідкілясь прибіг,
І доки спала, мирові на сміх,
Порвав, пожмакав на тоненькі шворки
Нову спідницю і рясні оборки.
Прокинулась — побачила все вмить,
І затремтіла, наче світ горить.
“Ой лишенько!.. себе отут проспала.
Вбрання — чуже, і це не я, — сказала, —
Якщо це я у лахманині цій,
Собака вдома упізнає мій.
Якщо не я, загавкає собака,
Мов на чужого, рватиметься з гака”.
Прийшла під вечір до свого вікна,
Тихенько в шибу стукнула вона.
Зарикав пес, неначе лев у кліті.
“Не я це, мамочко! Не я в лахміті”.
МУДРЕЦЬ
Шакал родився в блекоті.
За тиждень — дощ без краю.
“Таких дощів, — сказав, — в житті
Я ще не пам’ятаю!”.
СЛАВА
Сурмі перечить — річ пропаща,
Сурма веде своєї:
Година слави завжди краща,
Ніж цілий вік без неї!
МОВЧУНИ
Вона мовчала й він мовчав,
Додому йшли із гірок.
Нарешті дівчині сказав:
— А завтра понеділок.
МАЛА
— Куди зібралася, мала?
— Корів доїть, — відповіла.
— Дозволь піти й мені, мала.
— Будь ласка, йдіть, — відповіла.
— Твій батько робітник, мала?
— Ні, фермер він, — відповіла.
— Давай одружимось, мала.
— Я згодна, сер, — відповіла.
— А посаг твій який, мала?
— Моя краса, — відповіла.
— Ні, не візьму тебе, мала.
— Не прошу вас, — відповіла.
ТВІРДАДІД І ТВІРДАДУМ
Твірдадід і Твірдадум
Затіяли війну:
У Твірдадіда Твірдадум
Пошкодив річ одну.
Зненацька тут почувся шум, —
З’явився чорний птах, —
І Твірдадід і Твірдадум
Розбіглись по хатах.
ДИВАКИ
Пішли на річку диваки,
В діряві сіли каюки.
На плесах їх не видно більше,
І я кінчаю свого вірша.
ЧЕСНО КАЖУ
Не вірите? Чесно кажу.
Учора я бачив козу,
Ішла без халата і шляпи,
Роззута, забруднені лапи.
Не вірите? Чесно кажу.
Учора я бачив козу,
Ішла без халата і шляпи…
ДАВНИМ-ДАВНО
Колись давно, неначе брус,
Упав із даху сажотрус.
Йому сказав я: “Сер, дозволь!..
На мій упав ти парасоль.
Коли б його я не тримав,
Мені б на голову упав”.
ХЛОПЧИК ВІЛЛІ
У нічній до п’яток
Сорочині білій
Бігає по місту
Добрий хлопчик Віллі.
Забіга в під’їзди,
Не мина садиби,
Стукає у двері,
Стукає у шиби.
І гукає: “Діти,
Потурбую вас!..
Вже година пізня,
Спати!.. Спати час!”.
ПОРОСЯ
Дриблі, миблі, велі, ребі,
Порося літає в небі.
Чоловік, який там був,
Порося з небес стягнув.
Дриблі, миблі, велі, ребі,
Порося ізнову в небі!
ПЕРЕПОЛОХ
— Горить!.. Горить!.. — сказала місіс Тить.
— Де?.. Хто горить? — спитала місіс Кить.
— За містом!.. Там!.. — сказала місіс Прам.
— Страшний вогонь? — спитала місіс Бронь.
— Ледь, ледь димить, — сказала місіс Кить.
ПОЛІ, ПОСТАВ ЧАЙНИК!
Полі!.. Полі, постав чайник!
Де ти? Поспішай!
Полі!.. Полі, постав чайник,
Будем пити чай.
Полі!.. Полі, зніми чайник!
Де пропала знов?
Полі!.. Полі, зніми чайник,
Гість уже пішов.
КЛЮЧ ВІД КОРОЛІВСТВА
Ось ключ від королівства:
У королівстві графство,
У графстві — місто,
У місті — вулиця,
За тином — провулок,
У провулку — будинок,
У будинку — кімната,
У кімнаті — ліжко,
На ліжку — кошик,
У кошику — квіти.
Квіти — у кошику,
Кошик на ліжку,
Ліжко — в кімнаті,
Кімната — в будинку,
Будинок — у провулку,
Провулок — за тином,
Тин — у місті,
Місто — у графстві,
Графство — у королівстві, —
Ось ключ від королівства!
ПРО ВОРОНУ ДЖІМ КРОУ
Підплигни — раз!
Підплигни — два!
Раз — два!..
Раз — два,
Джім Кроу!
Іди в танок,
Вперед носок!
Зроби ще раз.
Готово!
Отак, бува,
Робить дива
Уміємо, Джім Кроу.
ПОЖЕЖА В ГОРАХ
Скоріше, хлопчики,
У горах ліс горить!
Отой, що з бубоном,
Пора у бубон бить!
Під звуки бубона
Добіжимо умить…
Скоріше, хлопчики,
У горах ліс горить!
Епітафії
Дж.Г.Локкарт
ЛОРДОВІ
В могилі лорд. Гріхи він мав —
Поспішливе кохання,
Пристойності не визнавав
І правил віршування.
Дж.Мортон
ЛЮДОЇДОВІ
У цій могилі людоїд.
Помер він дуже рано.
Їв поїдом усе, як слід,
Вдавивсь політиканом.
З німецької
Multa paucis.
Багато небагатьма словами.
Йоганн Вольфганг ГЕТЕ
ЗНАЙШОВ
Блукав у лісі
Я без мети,
Не хтів нічого
Отам знайти.
Дивлюся, квітка,
Немов грибок,
Цвіте, сіяє,
Мов блиск зірок.
Подумав: зріжу...
Вона ж мені:
«Невже загибель
Моїй весні?»
Легенько вирвав,
Де ріс дубок,
Відніс швиденько
У свій садок.
Отам в куточку
Ясна, мала,
Цвіте ізнову,
Як і цвіла.
ПРОМЕТЕЙ
Зевсе,
закрий своє небо стіною хмар!
Як те хлоп’я стина голівки будякові,
стинай дуби й високі гори.
О, тільки б мої підвалини стояли міцно
і хата,
що не ти поставив,
і вогнище,
що огріва мене тобі на заздрість.
Немає більшої нікчеми,
ніж ти,
Зевсе.
Гнила основа величності твоєї…
Жити б тобі в нестатках,
якби не діти й глупаки,
які ще вірять твоїм брехням.
Коли я був малим
і добре ще не знав нічого,
до тебе очі зводив,
мов ухо там було,
щоб почути моє благання,
і серце,
щоб співчувати пригнобленим.
Хто мене від бундючних титанів захистив?
Хто від смерті й рабства врятував?
Хіба не ти,
блаженне серце?
І ти ж оманене,
хилилось перед тим,
Хто спав на небі.
Зевсе,
за віщо шанувати тебе?
Хіба пом’якшив ти страждання
знедоленому?
Хіба висушив сльози
скорботному?
Всемогутній час і вічна доля
(мої й твої володарі)
зробили з мене тираноборця.
Може, думав ти,
що зненавиджу життя
й збіжу в пустелю,
бо наміри не всі здійснились?
Тут я творю людей на свій взірець,
плем’я подібне до мене,
щоб страждати й радіти,
пізнавати насолоду життя
і зневажати тебе,
як
я!
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/vasylenko/mo-vasylenko-tranzyt-samocvitiv.zip |
