1 << Читати спочатку
З угорської
Semel scriptum, decies lectum.
Хто пише, той двічі читає.
Гарбар ДЕВЕЧЕРІ
ВЕЧІР ТІНОДІ* У ШАРВАРІ**
Якби, Тіноді, ти зайти спромігся
До цього залу у святковий день,
Почув би ладний спів твоїх пісень.
І досі тут зоріють із картин
Міфічні персонажі та герої
Звитяг колишніх в одязі бароко,
У кожушинах, хустках, у жупанах…
Ти поруч них — оркестру перша скрипка.
Лунають в співах січі на світанні,
Дзвенять на учтах чаші олов’яні
І брязкають мечі в годину смути, —
Колись такі барвисті атрибути
Наповнювали епоси й романи.
Інакші ми, і день не той, і час,
Але ти щиро полюбив би нас.
Новітнє і бадьоре покоління
Чарується твоїм, поете, словом.
Цвіт Шáрвару, Паннонії*** старої,
Згукнувся, щоб уславить твоє ім’я.
Твої пісні в надійнім арсеналі
Бійців Вітчизни, що зібрались в залі.
* Тіноді (1505 — 1556) — угорський поет, відомий своїми епічними піснями.
** Шарвар — місто, в якому народився Тіноді.
*** Паннонія — (початок нової ери) римська провінція в межах сучасної Угорщини.
Зі словацької
Sero sapere.
Зрозуміти запізно.
Андрій СЛАДКОВИЧ
НІТРА
Нітро, моя Нітро,
величаве місто,
де оте минуле,
що розкішно квітло?
Ти була могутня
й гарна, наче пава,
де Дунай синіє,
Вісла і Морава.
Ти була столиця
князя Святоплука,
незборима сила,
нації порука.
Нині честь і слава
по світах блукають,
стежку що згубили,
де знайти, не знають.
З чеської
Sapienti sat.
Розуміючому досить.
Франтішек НЕХВАТАЛ
ХВИЛЯ
Життя із вічною красою
незрозуміле з давніх літ.
Ти знов схилилась наді мною,
любов, безмежна ніби світ.
У крові розкіш знов розквітла, —
незнаних жалощів носій.
Я виданий, мов жертва світла,
на спалення твоїй красі.
Я — наче птах, що в леті губить
свій шлях в незвідані краї.
Можливо, в цьому і не згуба,
а вічність у душі моїй.
Вгадає хто? Журба, можливо,
свій пустить корінь вдалині...
Згасають зорі мерехтливо...
Куйовдить вітер сни міцні,
і чорна музика бурхлива,
мов хвиля спінена, буя.
Яка палюча в неї грива!
Який малий у хвилі я!
З польської
Pulchrorum etiam autumnus pulcer est.
У прекрасних людей навіть осінь прекрасна.
Леопольд СТАФФ
БЕРЕЗЕНЬ
Нарешті березень. Виходимо із парку.
З-під снігу талого пробилась мурава.
Дерева голі ще, а вже росте трава,
Хоч лід на озері не має навіть шпарки.
Бадьорі та ясні крокуємо ми шпарко,
Як в танці іноді привільному бува.
Йдемо провулочком, де сонце пригріва,
І відчуваємо, що робиться нам жарко.
В розстібнутих плащах блукають перехожі,
З ланів їм дихає вітрець в обличчя гожі,
Бабуся в сад везе в колясочці маля;
На каблуках у нас розпарена земля.
З прогулянки йдемо до себе в рідне місто —
Просохнув тротуар, скрізь сонячно і чисто.
ВИПАДОК
Подер я вірші — і подерті
Чотири рими у вогонь,
Які були занадто вперті,
Із власних викинув долонь.
Коли ж набридла досить проза,
З чорнильниці нараз гінка,
Як постріл, вийшла тубероза.
Буває дивина й така.
ВЕРНУСЯ ЗВІДТИ…
Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?
Я все здобуду, як все покину,
Залишу вбогість, знайду розмай.
Біль заспокою, немов дитину,
Прийму вигнання, неначе рай.
Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?
НА СТАВКУ
Вода незрушна, мертва тиша
Блакитним дзеркалом лежить.
Ставок від спеки ледве дише;
Завмерло все в блаженну мить.
Нараз шкляна розпалась глиба —
Фонтаном бризнуло стояння.
То стрелила із плесу риба!
Глашатай власного мовчання.
ДО МУЗИ
Прекрасна Музо, вірю я донині,
Що на твоїй працюю стороні.
Появишся колись в моїй хатині
І за труди подякуєш мені.
Не знаю, може, дорікнути хочеш
За вірш, який і досі не дозрів,
І не посмів тобі дивитись в очі,
Не бив поклони, й не давав дарів.
Можливо й так, але, обранко Божа,
За тебе всюди я стою грудьми.
Прийди до мене й обійми, хороша,
Мене сердечно, міцно обійми.
МІСТ
Не вірив я,
коли стояв на березі
бурхливої річки,
що перейду міст,
плетений із тонкої тростини,
зв’язаної ликом.
Легенько ішов, немов метелик,
і тяжко, ніби слон;
ішов упевнено, як танцюрист,
і полохливо, мов незрячий.
Не вірилося, що перейду міст.
І вже тепер,
коли стою на протилежному березі,
не віриться, що міст я перейшов.
Юліан ТУВІМ
* * *
Із залишками молодості що робити?
Птахам віддати?
Можна птахам,
а можна у слова перекласти.
Відлетять, утішені, щоб повернутися.
Повернуться птахи і слова
надіями крилаті.
А що скажеш їм? Нема?
Немає і не буде! — скажеш.
Повірять?
Ні.
До пізньої імлистої ночі
під вікном чекатимуть,
у шиби крильми битимуть
і падатимуть трупами
птахи і слова крилаті.
Антоні СЛОНІМСЬКИЙ
БЛОКНОТ
Знайшов я в старому блокноті
телефонні нумери друзів,
що померли,
адреси будинків спалених.
Цифру набираю.
Чекаю.
Телефон дзвонить.
Хтось піднімає трубку.
Тиша.
Дихання чути.
А може, шепіт вогню.
МОГИЛА НЕВІДОМОГО МЕШКАНЦЯ ВАРШАВИ
Античні, статурні і голі,
що в окрику кам’яних губ
заклякли,
колись на тріумфальних арках
нащадки поставлять вас шеренгами
на фоні рідних прапорів і барикад,
античні, статурні і голі.
Вас історія не забуде.
Радіо транслюватиме рапсодії
і народний боян кине
зерно вашої мученицької крові
у посів терпіння,
поривання
на новий Серпень,
новий Вересень,
на нові шістдесят три дні.
Вас історія не забуде.
Тільки хто відшукає
ваші безпритульні могили?
Які люди згадають вас?
Який поет напише пісню —
гаряче і правдиве Слово
про героїв,
які ішли у бій за волю
і помирали
зі снігом на скронях,
кидаючи свої останки
в паруючий гній історії?
Для вас моя пісня і сльози…
Коли на згарище
повернеться життя
і позбирають у шанцях
ваші останки,
щоб з них спорудити
пам’ятник Слави,
хай буде на ньому
напис кривавий:
Тут лежить прах
невідомого мешканця Варшави.
У ДОРОЗІ
Зірок багато в синій млі,
Перелічити — годі!
І міст чимало на землі,
Які в біді й скорботі.
Шляхам кінця нема таки,
Якими я мандрую.
Очима вогкими зірки
На небесах рахую.
Станіслав МІСАКОВСЬКИЙ
НА КОРДОНІ
Багаж цього пасажира
не має ваги і запаху
він невидимий
для ока
але датчик на митниці
здіймає тривогу
Як його матеріалізувати
Як знешкодити
ламає собі голову митник
Краще — говорить інший —
вислати власника
за кордон часу
туди ще ніхто
нічого
не провіз контрабандою.
ІЗ ДУХУ СУПЕРЕЧЛИВОСТІ
Де я:
в раю в пеклі
на дні чи на вершині
в саду де цвітуть троянди
чи між руїн
старого світу
Хто засмітив небовід —
звідки проміння пороху
де правда —
те що бачимо
чи оте
чого немає
Якщо вже вибирати
я вибираю перше
керуюся не стільки розумом
скільки духом суперечливості.
НЕ ЗВЕРТАЙ З ВИБРАНОЇ ДОРОГИ
На середині рівної дороги
раптом
щось тебе шпигає
вуха чують сигнал тривоги
Ти озираєшся
очі не бачать
причини
розмірковуєш –
розум не
прочитує
сигналу
тобі невідомо
що трапилося
але ти знаєш:
щось трапиться
ти звертаєш із вибраної дороги
і тут же
падаєш
у яму.
РОЗСТРІЛ
Осіньої ночі
у в’язниці
закований
ланцями помислів
чекаю вироку
Мене охороняють
чотири
мовчазні
стіни –
чотири охоронці
У пісковому годиннику життя
ледве пересипаються
кровиночки секунд
ще одна
дві
три
і я загинув
буду розстріляним
раптовим громом
дзвінка
НЕ ЗАБУДЬ СЕБЕ
Коли залишаєш помешкання
не забувай
себе
без себе
можеш згинути ні за що
ніхто окрім тебе
тобі самому
не стане порадником
куди
іти
що і кому
сказати
і коли безпечно
повертатися
коли залишаєш помешкання
бери із собою
себе
ВІН ПОЯВИВСЯ
Появився
на трибуні
відрікся від
батька
й матері
від
усієї родини
зрадив друга
образив наречену
доніс на сусіда
звів наклеп на священика
міністра
посіяв недовіру до
соціалізму
комунізму
розхитав підвалини
узяв під сумнів
місію майбутніх поколінь
зник
а сонце світить
як і світило
і місяць
не зблід з лиця
ВТОРГНЕННЯ ЗЕМЛІ
Земля вторгається в мене
коріннями пронизує наскрізь
я заземлений
з мене вже струмить
джерело світла
НАДЗВИЧАЙНЕ СТАНОВИЩЕ
Коли
притиснені до стіни
дадуть собі виняткові повноваження
тоді вже жодних винятків
не буде
НЕЗАБАРОМ КОЖЕН СТАНЕ БОГОМ
Боже
якщо ти ще не забув нас
хоча на мить
повернися
ми хочемо побачити Твій
погляд
хочемо переконатися
що Ти існуєш
на твоє місце
уже тьма претендентів
вони гризуться за сфери впливу
перепродують душі
убивають один одного за владу
скоро не стане людей
кожен оголосить себе
богом
хто тоді оплатить наші борги
хто спокутує наші гріхи
Боже!
МИНУЛЕ
Вночі постукали у мій сон.
Коли прокинувся,
батько стояв біля відчинених дверей.
Зайшло четверо чоловіків у формах.
Мати, зіщулившись, тихо скімлить.
Вони шукали минуле. Рилися в шух-
лядах столу, гортали книжки, навіть
Біблію.
Батько поводився дивно, плащ
звисав на ньому, як на вішалці.
Коли пізніше розплющив очі, мені
в лице дмухнуло холодом.
Хотів запитати,
що трапилося і чи повинен знищити
озброєного солдатика, який під моєю подушкою.
Але батька вже не було, а мати стояла
нерухома і німа.
З тих років минуле на мене дивиться жахом..
ВІРШ
Вірш
що раптом народився
яскравий приклад незалежності
він може лежати
котитися
кокетувати
кричати
обіймати
симулювати шизофренію
не ризикуючи
що переслідуватимуть
тягатимуть на допити
а якщо у чомусь запідозрять
захиститься мовчанням.
З болгарської
Maximum bonum est amicitia.
Дружба – найбільше благо.
Іван ПЕЙЧЕВ
КОХАННЯ
Можливо, дощ вночі пройшов,
Бо дерева, як свіжі титла,
І дихають привільно знов
У шатах зелені і світла.
На лавочці під тінню шат
Сидить глухий — питати смішно,
Чи він не чув, коли у сад
Ішла ти з іншим в пору пізню.
Я кривди не вчиню тобі —
Скажу лише слова полинні,
Чому тиняюся в журбі
Чому утомлений я нині
А може, снилося? Гаї…
І ти, неначе тінь безодні,
І губи стулені твої
Мов згірклий лід, німі й холодні.
Усе відкрилося без слів.
Коли свої приборкав крила,
Собі на горе зрозумів,
Що ти мене вже розлюбила.
Тепер несу свою біду, —
Слізьми тобі не дорікаю, —
Задуманий весною йду….
Куди іду? – і сам не знаю.
Кирил Христов ГОНЧЕВ
СПАДЩИНА
Отам залишив я пісні —
у борозні.
Кожна прорість — моя крапля крові,
моя радість,
мій прихований смуток,
перший крок.
Не забути пашницю!...
І тому, мабуть,
відбитий у моєму багнетові місяць,
нагадує паляницю,
нагадує житню хлібину.
І народжується спогад:
мої ниви повертають пісню
про тривожне покоління,
яке росло без кохання
і хліба.
Ось тісний гурт односельців —
сумних,
мовчазних,
але доброзичливих.
Вони,
старі горяни,
старі блукачі,
стоять,
як загартовані їхні сокири,
як блискучі й гострі їхні кинджали.
Сокирами розрубали кайдани!
Сокирами розрубали ніч!..
Сокирами водрузили прапори!..
Не зупиняється час.
Сини стали батьками.
І до їхніх пам’ятників несуть квіти.
У зіницях
мука старшого покоління,
барви звитяжних прапорів.
Борислав ГЕРОНТІЄВ
ШУМЕН
Врятований від грому для онови,
Народжений вночі, немов у сні,
По каменю ударами підкови,
Таким ти і сьогодні у мені.
З далеких днів стежиною крутою
Життя твоє до ствердження іде
Зі спогадом про щастя молоде,
З коларівською мудрістю простою.
На пагорбах, де вулиці круті,
Стоять мечеті й церква не єдина.
Ти працею багатий у житті,
І на землі твій цар і бог —
Людина.
Чи долі кращої хотів собі?
Тобі чужі інтриги закулісні.
Гартований у чесній боротьбі,
Цілком ти гідний почесті і пісні.
Нела ДАНЧЕВА
ДУМА ПРО АСПАРУХА*
В широкім долі вершник зупинився.
І з-під копит коня, який пробіг чимало,
Забило джерело, мов срібна блискавиця
З дунайських споконвічних берегів.
В очах відбилось мирне світло неба,
Й меча звитяги в землю застромивши,
Він возвістив, що час настав орати
І будувать собі добірні житла.
О, вождь прославлений, нащадок Дула!
Ти чим багатий?.. Чим ти ощасливиш
Болгарське плем’я, що в краю гостиннім
Слов’янської Мізії розлилося?
Десницею указуєш в бік Хема —
І на Мадарській кам’яній твердині
Спалахують вогні сторожові.
Там прихисток дала народу Пліска.**
Слова пророчі на твоїх вустах:
Болгарією славний край назвати,
Її життя звитяжно берегти.
* Аспарух (643 — 701) – протоболгарський князь, засновник болгарської держави.
** П л і с к а — столиця першого Болгарського царства (кінець VII — кінець IX ст.), заснованого Аспарухом.
КОЛОВОРОТ
У трепетних обіймах
Дніпро і Буг — єднаються.
Як мені із підводного обруча
висковзнути,
щоб ревниві хвилі перебігти
і на рятівний берег
повернутися,
і серце, яке згубило ласку,
навчити гаряче любити?
ЛІТО
Вже відчуваю всюди літо гоже.
У кров мою впадають срібні ріки,
і гарманує вітер сінокоси.
В густих лісах, не сходжених ще мною,
малина зріє, бджіл роїння в дуплах,
а біля них сліди ведмежих лап.
Коли раптово настають дощі,
настояні в степу на конюшині,
я до веселки радісно біжу,
аж майорять моєї сукні поли.
В ожиннику збираю сухоцвіти
для свята мого радісного літа.
У борознах уже моє лице,
воно в засмагах соняха і ниви.
До ніг мені схиляється трава.
Це перший натяк на осінній пар,
який під небом, де не чути птиці.
І все ж таки мені тужити рано.
Огнян СПИРИДОНОВ
МАНДРІВНИК
Повертаюся
із довгого блукання.
Повертаюся
до невідкритих
істин.
Я, дивний мандрівник,
який непройдених доріг не має.
Повертаюся,
щоб відкрити
істину в собі.
СЛІД
Хоч не встигли ми зробити ще багато,
Як ділили хліб свій, так і ділим знов.
Після наших буднів теж буває свято,
І не гасне наша спрага на любов.
Світиться у тебе крапелька на віях;
За вікном у ринвах чути шум води.
Хоч навколо осінь, листяна завія,
Світить мені сонце, коли поряд ти.
Дома ти працюєш радо й клопітливо;
Прибираєш, вариш... Справ у домі — тьма!
З праці нелегкої робиш справжнє диво,
І такої жінки в світі більш нема.
Випадала часто нам тяжка година,
І ніколи в славі не купавсь наш рід.
Обпекло щоку щось... Може, це сльозина?
Залишила теплий на обличчі слід.
РЯЖЕНІ
Скільки тут сміху!.. Майдани гудуть.
Повна на вигадку ряжених праця!
Ряжені юрбами містом ідуть,
Навіть чортяки — і ті їх бояться.
Гамору хвиля потужна вгорі
Довго не гасне, стоїть над юрбою.
Аж до світанку отак, до зорі,
Я у тім гаморі нині з тобою.
Свято закінчиться — підемо з площ,
Станем до праці, де наша стодола.
Крапає дрібно на вулиці дощ;
Гомін і пісня згасають довкола.
Довго ці згадувать будемо дні;
Ми — елегантні і щедрі на ласку.
Знаю, що скоро надіти мені
Знову захочеться ряжених маску.
Цоньо ПАЛАЗОВ
СИНІВСЬКЕ
На росяній Мізії
Зустрічаю ранок.
На Токійському полі,
У долонях жита
Моє серце.
Мої обрії у русі,
Мої поривання у поті.
Відділити б від них промінчик
І подарувати тобі,
Вітчизно.
Младен ПРОДАНОВ
ПАРТИЗАНСЬКА МАТИ
Синочку мій, до тебе йду.
(Що може ще робити мати?)
Несу і радість і біду,
з тобою буду розмовляти.
Тепер на батьківській землі,
Яку ти вирвав із полону,
Стоїш у бронзі, де малі
хлоп’ята грають “в оборону”.
Ровесники, що у дворі,
майстрами стали на всі руки,
і мають їхні матері
уже невісток і онуків.
Чужі до мене діти в дім
приходять майже кожну днину,
і я з пошаною усім
розказую про тебе, сину.
ЗИМА
Я тут... Я тут... В холодну пору
Хтось ніби виріс при вікні,
І тихо стукає знадвору,—
Так стукають, напевне, в сні.
На шибах паморозь, неначе
Якесь мережане крило.
Це дихання моє гаряче
На склі барвисто розцвіло.
Сніжинок біла веремія
Поміж дерев лишає слід.
В житті моєму знов подія:
Сніг сипле свій на мене цвіт.
* * *
Була за волю боротьба,
Яка людей упень косила.
Були і сльози, і ганьба,
Які покояться в могилах.
І знову зможе на поріг
Ступити буря в листопаді,
І мати сина, що поліг,
Чекати стане, як в баладі...
* * *
Пізнє літо. Сива нива…
Чути пісню цвіркунів,
І душа моя вразлива
Боготворить їхній спів.
Будуть славити піснями
Цвіркуни свій переліг,
Аж допоки їх вітрами
Не зупинить перший сніг.
Їхні виспіви крилаті,
Хоч надворі не весна.
І світлішає в кімнаті,
Коли їхній спів луна.
* * *
На столі чекає
мене лист паперу…
Мерехтить осіннє
листя у вікні,
і воно, настирне,
стукає у двері,
а вночі ширяє
у моєму сні.
Лине як танцює,
звеселяє просинь
перед тим, як мусить
зникнути в імлі.
Розплітає коси
золотава осінь,
ватрою палає
тихо на землі.
Ні рядка сьогодні,
поле зшитку чисте.
Вітру, де відрада?
Тугою не ріж.
Як вночі опале
ясенове листя,
десь іще блукає
мій осінній вірш.
Ось цвіркун озвався
за вікном з розсохи.
Звесели, цвіркуне,
Розморожуй лід.
На моїм папері
твої, може, ноги
лиш одні-єдині
і залишать слід.
Славчо НИКОЛОВ
ТРИДЦЯТЬ РОКІВ
І що кому від спогадів твоїх?
Мо’ з віршами прощаєшся на світі?
Твого сумління пролягає біг
По серцю, як по сонячній орбіті.
Гіркава слава й роки, як сльота,
Тебе не раз марудили й косили.
Пролинуть і забудуться літа,
І відшумить усе тобі немиле.
Під іншим небом зрітиме твій світ,
Негода пройде і буття статечне.
Ти зрозумієш, що і твій політ,
Твоє життя також не безкінечне.
Де вчора ще із віддихом тяжким,
Як завжди, вірний лицарському духу,
В душі планети на свій щем гіркий
Шукав одвіт, як подолати скруху.
Підтягнений і гарний, далебі,
Знав радощі, й пекла не раз докора...
Тепер і вірші до душі тобі,
Але питаєш: ким ти був учора?
Снежина КРАЛЕВА
ЯК ВИТЯГТИ ТЕБЕ…
Як витягти тебе на білий світ,
подвійнице, душе моя,
щоб не пила сон з моїх очей,
мов потайна хвороба?
Як відірвати тебе від живої плоті?
Мене кохали не уповні,
мені казали півсловами.
Досить!
Хочу гніватися і радіти,
щоб гіркоту й солодкість відчувати
і знати,
що жила ще не удосталь.
Роза БОЯНОВА
НАД АРКУШЕМ
Перед тим, як прокричати
у нестямний від самоти простір,
лягає страшний тягар на серце,
і думаю: не понесу його...
А диво буде,
якщо моє тендітне тіло
та змінить напрям обертання
земної кулі...
МОВЧАННЯ
Іду з вологого і теплого дна життя.
І скільки ще йти?!
Між глухою травою
і птахом
лежать тисячоліття.
Світ,
якщо дивитися знизу,
високий.
Я пам’ятаю ще,
як він вигинався
у холодному оці риби.
Обабіч від кореня
проникає хоробро життя,
і полетить...
Якщо полегшає.
ЧЕРВОНІ КОНІ
Червоні коні,
червоні, мов рани,
у серці річки.
Вершник забув забрати
майво свого одягу,
не соромиться дитинства голого.
Вершник закутався
в шугаючу шаль
повітря.
Річка навмисне зупинилася,
щоб я побачила їх...
Річка одягнула
свою сорочку.
Тепер ніжитимуться
у теплій її пазусі.
Хоч би до півночі не сп’яніли.
Біля них лежатиме
обрій, обсмалений сонцем.
Я знаю: спатимуть у річці,
бо страшенно хочуть,
щоб місяць сидів на них,
і щоб вони були гарними.
Іліана СТОЯНОВА
ВЕСНЯНИЙ НАСТРІЙ
На нашій церкві, памятаю,
Для повесільного дзю-до,
Прилинувши з чужого краю,
Статечний бусел звив гніздо.
Літа ішли, долали гони,
Туман кордони межував.
Вмирали люди… Били в дзвони,
І в небі бусел кружеляв.
Прийшла вільгота у діброву,
Зійшла осмута із полів…
Сьогодні бачила я знову:
До церкви бусел прилетів.
Я НЕ СТРІЛЯЮ ШРОТОМ…
Я не стріляю шротом
ні козуль, ні буслів;
направляю рушницю на мішень —
і коли там бачу себе,
знеможено опускаю руки.
Пізніше довго блукаю
барвистим подвір’ям,
де причепилася тиша на сходах —
і прокидається пам’ять,
бадьорять мою душу.
Нині маю примху:
стань, моя тіне,
на повний
свій зріст
зліва біля мішені,
стрілятиму в твоє тіло..
НЕ ЖЕНІТЬ МОГО ПЕГАСА…
Не женіть мого Пегаса,
і не питайте, скільки ще мовчатиму.
Минулого дня він загубив підкову,
і відтоді шукаємо її.
Від неприємності кінь став худим...
Ночі робляться короткими,
а стремена довгими.
Але ми ще маємо наснагу,
хоч кульгаємо і мовчимо.
Не женіть мого Пегаса —
ми шукаємо підкову.
Даніела ЙОСИФОВА
КОЛИ ПРИДБАЮ КРИЛА...
Коли придбаю крила,
відкрию серце для кохання
і повернуся
до початку своєї дороги —
зроблюся птицею.
А хтось із безкрилих
захоче навчати літати,
вимагатиме,
щоб виконувала
усі правила польоту;
казатиме:
“Це в інтересах безпеки!”.
Гай-гай, чи зрозуміє,
що птиці вмирають,
коли їх обмежують правилами?
Антонін ГОРЧЕВ
ЗИМОВЕ ЯБЛУКО
Яблуко зимове... пахощі садів.
За дверима, чуєш, вітер потеплів.
На снігу доріжки поробив свої,
Наче в дощовицю срібні ручаї.
В білій-білій сукні жінка вдалині,
Мов ренет шампанський квітне навесні.
Мурава під снігом, у ясній габі
Пробиває шпарку в білий світ собі.
Яблучко зимове, вдячні тобі ми:
Нагадало весну нам серед зими.
Яблуко дружині подарую те,
І скажу: приніс я сонце золоте.
Саліс ТАДЖЕР
* * *
Тобі душа болить,
Болить вона й мені
Затятливо не рік,
Не два на чужині,
Де йдуть і йдуть дощі
У перекатах грому.
Не плач!..
Не плач!
Повернемось додому.
У рідному краю,
Де наш питомий дім,
До серця довга ніч
І навіть дощ і грім,
І вітер, що зрива
Із хат цупку солому.
Не плач!..
Не плач!
Повернемось додому.
Желязко ЖЕЛЯЗКОВ
ДУМКА ПРИ УТОМІ
Орудуєш ти важелем машини;
Дзвенить метал, гуде ремінний пас…
І під кінець в цеху нічної зміни
Ти відчуваєш — утомився м’яз.
І думаєш, що праця пеклом стала, —
Болючий в серці появився щем,
Немов шматок пекучого металу,
В тобі лежить утома вантажем.
І вже повільно тягнуться хвилини, —
Надмірний, мабуть, взяв розгін крутий…
Але ти знаєш: це не для мужчини,
Не для таких працюючих, як ти.
І знов у м’язах сили молодечі, —
Твій найвірніший, чесний капітал.
Ти розправляєш, наче крила, плечі,
І знов блищить в твоїх руках метал.
