---

З поетів кавказьких націй

Sic erat in fatis.

Так було записано у книзі долі.

З чеченської

Хусейн САТУЄВ

* * *

Валили з ніг мене вітри похмурі
І заступало чорнотропи зло.
Чи вистояти зміг би проти бурі,
Коли б Ічкерії у мене не було?

Коли б не віра, що була зі мною,
Моїй біді ніхто б не допоміг.
Можливо згинув би за далиною,
Спіткнувшись на вибоїнах доріг.

О, земле рідна, не зірки із неба
Збирався я зривати потайком.
З дитячих літ, повіривши у тебе,
Ішов і йду твоїм тяжким шляхом.

* * *

Коли б свободу слова мав,
Де на горі стежки ведмежі,
Найвищу в світі б збудував
Співучу вежу, —
Коли б свободу слова мав,

Три пісні поселив би в неї:
Про переможний з катом бій;
Про рідний край горянський свій
І мужню стійкість Прометея.

Народний дух би гартував,
Коли б свободу слова мав.

* * *

Прийшов у гори я надміру пізно,
Тому й нелегко горами іти,
Шукати в зарослях тропу горішню,
Долати у дощів’я схил крутий.

Порозгубив у дні тяжкі, похмурі
Дідівську вдачу й спритність на землі.
Діди ж було, неначе дикі тури,
Долали в горах версти немалі.

Не бачу я горішньої дороги, —
У м’язах втоми появилася нить.
На висоті не слухаються ноги,
І голос мій, як вчора, не дзвенить.

Але я дужий правдою своєю,
Не відцурався прадідівських нив,
Духовного сягаю апогею —
На чужині себе не розгубив.

МОРЕ

Під сонцем спекотним німуєш в безсиллі,
Лежиш у серпанку, неначе в габі.
Покірно вляглися і сплять твої хвилі,
Приспавши улюблену пісню в собі.

Здається, так будеш без просипу спати
До злої потопи, до чорних годин.
А може, щоб сон свій нараз подолати,
Ти мужню наснагу черпаєш з глибин?

Повіють великі вітри призахідні,
І тишу порвавши на клапті малі,
Ти вивільниш сили свої заповітні,
Які визрівали у сховах Землі.

СОФІЯ ПЕРОВСЬКА*

Гудуть протяжно мідні труби,
Дріботно грюка барабан.
Заціпивши до крові зуби,
Ти йдеш на смерть, як у туман.

Шерегами стоять солдати,
І кат тобі в лице плює,
Спішить на голову скарати,
Розчавити життя твоє.

Не думав чорний янгол смерті,
Що Жанну д’Арк колись в журбі,
В обійми взявши розпростерті,
Безсмерття дасть.
Так і тобі.

За осоружної години,
Пройшовши чорну смерті мить,
Ти в чистій пам’яті людини
Лишилася, щоб вічно жить.

* Софія Перовська — учасниця замаху на царя Олександра Другого. Страчена 1881 року в Москві.

БАЖАННЯ

Не хочу каменем
Лежати на дорозі,
Щоб мій старий сусіда
Зранив ноги босі.

Не хочу, вийшовши
Весіннім ранком з хати,
Нескошену траву
Безжалісно топтати.

А хочу ясенем
Стояти у пустелі
Або котитися
Рікою із-під скелі,

Щоб подорожньому
І затінок, і воду
Давати з радістю
У будь-яку погоду.

* * *

Сліпому барду якось люди
Сказали слізно у путі:
— Нещасний ти, і горе всюди
Тебе очікує в житті.

А я сказав: хоч доля з перцем,
Але не темний має шлях,
Поскільки очі його серця
Людину бачать у піснях.

КОРІННЯ

Земні шляхи — моє міцне коріння, —
Знічев’я б тільки не згубити їх.
Вони в мені підтримують горіння —
Долати гори в сутінках густих.

Коли іду, у саклі на порозі
Кажу: у гори час мене веде.
Я пізнаю себе лише в дорозі,
Якої в світі більш нема ніде.

Мене приваблюють земні простори, —
Закоханий далекістю мій зір.
Чекають, знаю, непробудні гори,
В яких і досі торжествує звір.

Моє життя — мої гірські дороги.
Простую ними вже багато літ,
Живу для них, для них — і руки, й ноги,
І помислів моїх живий політ.

Саїд БАДУЄВ

СОН ГОРИ

Птиці співають в гірському гаю,
Звірі полюють на здобич свою.

Високо в небі, де променів гра,
В білій вушанці зоріє гора,

Світу радіє… На схилах дуби,
Глибоко в надрах великі скарби.

З хмар проглядає, неначе сова,
Сива одвіку гори голова.

Якось приснилось: людина прийшла,
Стала в підніжжі, де вічна імла;

Вдарила кайлом, аж знявся борвій —
І загубила гора супокій.

Річка згубилася, зникли орли,
Звірі й тварини із лісу пішли.

Магомет СУЛАЄВ

КВІТКА

Ти просила, щоб я розшукав
На землі найчарівнішу квітку…
Я шукав — я повсюдно блукав;
Я виходив на гори, де сніг,
Щоб знайти найчарівнішу квітку,
І знайти в наших горах не міг.

Але якось зійшов з висоти —
І зустрів твої радісні очі,
І зустрів твої радісні очі,
І побачив, що квітка — це ти.

БІЙ ЗА СОНЦЕ

Сонце — символ є свободи.
Де горян терниста путь,
Там за нього в бій народи
Невідступно, мужньо йдуть.

Сонце, світиш ти в безмежжі,
Сяє золотом чоло.
Завдяки твоїй пожежі
На землі вода й зело.

Сонце, ти із небокраю
Зогріваєш нас теплом.
Не дамо північній зграї
Плюндрувати землю злом.

Сонце, звіку і донині
Ти у колі наших мрій.
Не вмирає у людині
Живодайний промінь твій.

* * *

Спішить до моря річка гомінка,
Природі підкоряючись, як долі.
А прийде час — і море, і ріка
Залишить на землі лиш клаптик солі.

Де зараз сад і квіти, і туман,
І діти бавляться м’ячем, щасливі,
Там був колись безмежний океан,
Котив землею свої хвилі сиві.

Неспинний час. Потужний часу крок.
Старе зникає, падають вершини.
Розбуджена загадкою зірок,
Летить у космос молода людина.

* * *

Під вікном моєї хати
Квіти виросли крислаті,

Пелюстки, неначе кров.
Я до квітів підійшов:

“Гей, красуні, чом смутні?”
Кажуть: Де твої пісні?

Нам на світі без пісень
Ніч — не ніч, і день — не день.

СОКІЛ

— Покинь літання цілоденне,
Спускайся, соколе, до мене,
Тобі змайструю не просту
Красиву хатку золоту.

— Не квапся, майстре, майструвати
Із золота красиві хати.
Свобода, лет у вишині
Цінніші золота мені.

* * *

Коли я гори залишав,
Я тричі землю цілував,
Яка була мені, як мати.
Коли звільнився від оков,
Я цілував ту замлю знов, —
Своєю правдою крилатий.

ІСКРИ ІЗ СЕРЦЯ

1

Природу мовчки, друже, споглядай,
Вона учитель і живильний рай.
Наповнюй серце думами про вічне,
А помисли дрібненькі відмітай.

2

Земля щаслива на рясні сади,
Багата злаками, смачні плоди.
Коли щасливим, друже, хочеш бути,
Сам дерево ретельно посади.

3

Нехай нуртує сила молода
В твоїй поезії, а не вода.
Вода доцільна в кавунах солодких,
В поезії ж вона — біда.

4

Нагода у житті мені була
Побачити, що гроші — доля зла.
Вони зробили із мого сусіда
Справжнісінького телепня-осла.

5

— Твій вірш приємний, наче легіт з піль,
Але ще прісний, — кажуть звідусіль.
— Ну й що ж! Я лікар, і відмінно знаю:
Живому серцю не потрібна сіль.

6

Був друг у мене. З ним було іти
І легко, й радісно до спільної мети.
Але пішла його дорога вгору —
Й мені його сьогодні не знайти.

7

Повинна книжка бути, як ріка,
Глибока і думками гомінка.
Але, коли води багато в книзі,
Вона, як всохле озеро, мілка.

8

Мені сказали: світ створився вмить,
Як гарна пісня, що в душі дзвенить.
Але я знаю: світ творився довго —
Прекрасну пісню швидко не створить.

9

Приснився сон: закутий у руно,
Я впав у воду, наче у вапно.
Але і там знайшов собі відраду:
З коханою спускаюся на дно.

10
Поет — мисливець, вірші — дичина.
Без крові не убити й кабана.
Своєю кров’ю треба вірш писати,
Щоб в ньому суть дзвеніла, як струна.

11
Належне своїй нації віддай,
І писані закони не ламай.
Якщо вони прокиснуть із роками,
Рішуче їх подалі відкидай.

12
В житті він геній, справжній чоловік,
Від труднощів, як інші, не утік.
Торує шлях народу у прийдешнє
Чим підганяє зледачілий вік.

13
Від грамоти нікуди не втікай,
Учитися в житті не забувай.
Науку подолавши, ставши майстром,
Привітним словом вчителів згадай.

МОЇ ДУМКИ…

Мої думки мустангами промчали
Поміж лугів крізь чарівний лісок
В зеніт душі, де золоті причали
Чекають слова, наче ніч зірок.

Смугасте поле, що лежить за лугом, —
Паперу аркуш на моїм столі.
Пером він ораний, неначе плугом,
І борозни рясніють на ріллі.

Я поле засівав оте ночами,
Вкладав своє завзяття молоде.
Зійшли посіви рівними рядами —
Й моя Вітчизна дякує за те.

ГІРСЬКИЙ РУЧАЙ

Уранці будить сині гори,
Біжить, як звір, в далекий край
За сині обрії до моря —
Гірський, розбурханий ручай.

Коли до нього у тривозі
Впадають свіжі ручаї,
Приймає з ласкою в дорозі,
Показує шляхи свої.

А там, за горами, за бором,
Де в сонці ніжиться блакить,
Впадає з ними в синє море,
І мов стальна струна, дзвенить.

ІЗ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ

Чому, кощава, зиркаєш на мене
Своїми білими, як лунь, очима?
Я знаю, візьмеш наді мною гору,
Але тебе ніскільки не боюся.
Колись ходила ти в моїх служницях
І слугувала довго і покірно,
Моїх наказів з трепетом чекала,
Коли я слав тебе на ворогів.

Чому на мене, ямо, позираєш
Своїми темними, як ніч, очима?
Я знаю, візьмеш прах мій в темні нетрі,
Закутаєш мене в довічний сон,
Але й тебе я зовсім не боюся.
Колись давно в свої бурхливі роки
Твої долав я легко перепони
На прудконогому, як грім, коні.

Чому, вітрище, люто дмеш на мене?
Можливо, хочеш з ніг мене звалити?
Ти маєш силу, щоб ламати гори,
Вихлюпувать моря на суходоли,
Трощити скелі й дубняки столітні,
І навіть в горах зупинити річку.
Але й тебе я зовсім не боюся,
Мій дух і віра у житті сильніші.

Тому і кажуть, що в світах єдина
Сильніша всіх була і є — людина.

Раїса АХМАТОВА

АЛЬПІНІСТ

Для чого лізти з ранцем на вершину?
Хіба не краще у житті було б
Узяти десь літаючу машину
Й піднятися на глетчеровий лоб?

Але ти лізеш — і немає впину,
Лишаєшся своїх останніх сил,
Торуєш вперто кам’яну стежину
І не шкодуєш, що не маєш крил.

Пролинув час — і ти вже на вершині,
Узяв її зусиллям немалим.
Стоїш, як Бог, у піднебесній сині,
І під тобою хмари, наче дим.

А почалося від тієї днини,
Коли звернув увагу на орла,
Який вгорі сягав крилом вершини,
Що у краю найвищою була.

Відтоді ти із власної охоти
Долаєш схили гір без каяття,
Бо щастя брати непрості висоти,
Бо труд і мужність — це і є життя.

АТЛАНТ

Говориш ти, що на плечах поету
Не втримать Землю — кволий чоловік;
Були атланти, ті несли планету,
Але давно минувся їхній вік.

О, ні!.. Таким догматам я не вірю.
Вони старі, не нашої доби.
Вони не мають сонячної мрії
І творчої тяжкої боротьби.

Коли чужа війна мій люд косила,
Хвороби сікли, наче палаші,
З’являлася в людей не спляча сила,
А сила мужньої великої душі.

Хто спорожнів відвагою, не диво, —
У того повна вітру голова.
Його слова звучать суціль фальшиво,
Фальшивістю наповнені слова.

Я уникаю чину спекулянта, —
Своїх тримаюся незрадних слів, —
Переросла колишнього Атланта
На десять… може, тисячу віків.

Тримаю Землю, на якій пожари, —
Атланта ноша не ляка мене.
Стою, як скеля, й наді мною хмара,
Немов чеченське в’язане кашне.

Я сильна духом, я міцніша криці,
В собі завзяття маю немале.
Упевнена, що Землю на правиці
Всі дні мої триматиму не зле.

ДУМКИ ПРО ХЛІБ…

1

Думки про хліб і помисли високі.
Я із ланів чеченських — колосок.
В мені течуть мого народу соки,
Іду-лечу угору до зірок.

Мої лани не мають недороду,
На них добірне виросло зело.
Лани — історія мого народу,
Моєї нації негаснуче тепло.

Народ мій дерся схилами до Неба,
Долаючи сувої чорних хмар.
Він мав свою від прадідів потребу:
Свої лани тримати без почвар.

Їх небо щедро полива дощами,
Дає поживу вчасно і як слід,
Аби хліба своїми колосками
Тяглись до сонця спрагло у зеніт.

Нелегко нам дається з праці мливо, —
І щастя більшого не треба нам.
Мені б на світі, як народна нива,
Своє колосся викохать синам.

2

Ми в сорок першім рано постаріли, —
Було і слізно, й голодно мені.
Я пам’ятаю, як хліба горіли,
Густі хліба, залишені на пні.

Горіли пироги і паляниці, —
Лежав гарячий попіл на землі.
По крихті хліба, учням блідолицим,
Нам видавали в школі вчителі.

Ми каганець робили із гранати.
Жилося в скруті дітям і вдові,
Коли під танки падали солдати,
Щоб ми були щасливі і живі.

В могилах братських лицарів багато,
Не всіх імення знаємо в краю.
Геройська смерть відважного солдата
Тоді була почесною в бою.

Ми пам’ятаємо усе на світі, —
Без подвигу свободи не було б.
Солдатові, який стоїть в граніті,
Кладе в підніжжя квіти хлібороб.

3

…Пора осіння. В жовтім листі гори.
В мого народу радість на лиці.
Густою повінню течуть в комори,
Мов зливки сонця, стиглі пшениці.

Це, сину, щастя. Пам’ятай довіку:
Дорогу нелегку проходить сніп.
Спонуканий бажанням чоловіка,
І ти зрости своїм нащадкам хліб.

Яка б тобі в житті не стала доля;
Який не був би твій тернистий шлях,
Шануй незрушено народне поле
І хліб, що виростає на полях.

Дорідний колос тягнеться угору,
Він має хист — характер не простий.
І ти, як він, без ліні і докору
Тягнись до сонця і, як він, рости.

Май добре серце й висоту пташину,
Де славлять небо клекотом орли.
А в трудний день свій житній кусень, сину,
Із вірним другом рівно розділи.

Магомет МАМАКАЄВ

ЧАС

Буремний мій часе, не квапся шалено
В далекий незвіданий світ.
Дозволь мені бути ще довго поетом,
Тримати свій творчий політ.

Не всі написав ще від серця сонети, —
Багато незроблених справ;
Достоту не вивчив я душу планети,
Життя до кінця не пізнав.

Не всі ще борги я віддав Батьківщині, —
Мілкий, нетривалий мій слід.
Не виклав себе я до денця людині —
Не раз був холодним, як лід.

Затримайся довше, мій часе крилатий,
Не знищуй духовний чертог.
Дозволь до останку, до денця віддати
Чеченцям задавнений борг.

РАНОК НАД АРГУНОМ

Рине Аргун у долину зелену,
Хвиля за хвилею трощать граніт,
Дзвонять у дзвони, шумлять цілоденно —
Створюють пісні політ.

Наша планета багата на дива,
Гляньте, як піниться плесо ріки!
Хвиля Аргуна висока і сива
З неба змиває зірки.

Крають небесний намет блискавиці,
Ліс освітивши на мить.
Бачу: чинари присіли, як птиці,
Плесо на річці блищить.

Грім обізвався і стих неохоче,
Небо грудьми на ріку налягло,
Мов захистити від блискавок хоче
Бурі шаленій на зло.

Чую: клекоче внизу веремія,
Хвилі прискорюють біг,
Наче втікають від лютого змія
Чи доганяють там їх.

Довго стояв і Аргунову мову
Слухав затято, здійнявши бриля.
Сонце на горах з’явилося знову,
Дихає вільно земля.

Хвилею хлюпає радість у серці, —
В роки розлуки Аргун не змілів!
Все, що гнітило донині, тепер це
Я розумію без слів.

Радісно й добре, що в горах світає, —
Затінок ночі пішов від ріки.
Радісно й добре, що хмар вже немає —
В лісі співають пташки.

---

З осетинської

Ілля ПЛІЄВ

САРНА

Траву на кручі скубла сарна,
І сяяв глетчер, наче білий птах…
Оте видовище, краса примарна
Стоїть і досі у моїх очах.

Ішов я в гори полювати птицю.
Негадано, де густо ясен ріс,
Побачив сарну, і підняв рушницю…
Вона — стоїть, — не утікає в ліс.

Зустрівшись добрим поглядом зі мною,
В полон мене прихильністю взяла.
Я опустив свою пекельну зброю —
Й вона до мене тихо підійшла.

СОЛОВЕЙ

Кров із рани в солов’я
По перу текла…
Птаху в рідному гаю
Не піднять крила.

Рана зморює, болить,
Очі повні сліз…
А довкола — яснота,
Чисте небо скрізь!

Сумно дивиться на світ,
Змокнув у росі…
Раптом крила підійняв,
На осину сів.

Вітер дмухає в перо,
Із далеких гін…
І останню заспівав
Свою пісню він.

Нузгар БАКАЄВ

* * *

Тебе я бачу часто уві сні, —
Тяжка розлука плаче у мені.

А зійдимось — що робиться зі мною?
Мовчу, як птах на дереві зимою.

Отак завжди: тебе нема — страждаю.
А поряд ти — сказати що не знаю.

ПАМ’ЯТІ БАТЬКА

Тепер він не прийде в досвітню годину,
Привітно не скаже уранці мені:
— Пора, прокидайся… Світанок вже, сину.
Відчинена брама й сідло на коні.

Не буде мій тато возити більш дрова;
Не буде змітати з курятника сніг;
Із ним не вестиметься більше розмова,
І тости не скаже ясніше за всіх.

Сумує за вигоном поле яриці –
На ньому глибока його борозна.
Без нього вертаються з вирію птиці,
Приходить без нього у гори весна.

Мов заново бачу — будує кошару,
Рубає гілляки за тином на пні;
Привозить цікаві покупки з базару
І ділить між дітьми цукерки смачні.

Навчав мене жити розумно і мужньо,
І нині його я тримаюсь межі.
Чогось мені раптом зробилося душно…
Велика скорбота ридає в душі.

Олександр ПУХАЄВ

МИТЬ

Чи знає хто, що означає мить?
Це річки сплеск, яка з гори біжить.

Стрімкого часу це одна краплина —
Одна хрупка тоненька волосина.

За мить не встигне прошуміти бук,
А серце в грудях повторити стук;

І не підніметься на крила птиця,
Не спалахне у небі блискавиця.

Але за мить в душі, неначе лід,
Образа може залишити слід;

Із верховин великі землетруси
Зірвати можуть глетчери, як буси;

Із хмари дощ упасти може вмить,
Людей і мирну саклю потопить;

Спахнути можуть немалі пожежі,
Знівечити стрімкі мости і вежі;

Ліси згорять довкола і зело —
За мить, неначе їх і не було.

Але небавом інша мить приходить —
І на землі нові буяють сходи.

Чи знає хто, що означає мить,
Яку ніхто не може зупинить;

Яка в житті буває довша року
І залишає борозну глибоку?

Вона краплина часу, і вона
Загадка світу, диво-дивина.

Георгій ДЗУГАЄВ

МОНТЕР

Не страшна нам темрява надворі,
В нашій саклі світло відтепер, —
Прилітають, наче птиці, зорі,
Їх учора запалив монтер.

Можна взяти голку й вишивати;
Можна йти на вулицю в садки, —
Сріберно виблискують крислаті,
Золоті монтерові зірки.

Ми свої не зачиняєм двері,
Уночі радієм кунакам.
Де у горах мешкають монтери,
Запевняю: буде світло там.

---

З інгуської

Магомет-Саїд ПЛІЄВ

ПРЕДКИ

Неначе кляча, що тяжку гарбу
Тягла під ляскіт батога у полі,
Інгуський роде, не одну добу
Ти мав таку в житті нелегку долю.

Коли бувало під пандори гул
В моїх дідів з’являлося багатство,
Розбійники приходили в аул
І забирали їх синів у рабство.

Як люті пси, жорстокі вороги
На рід мій в горах здавна полювали.
І кров’ю повнилися рідні береги,
І матері у розпачі ридали.

Пізнали предки за життя сто бід, —
Криваву різанину і пожежу.
Щоб захищати від полону рід,
Мій дід поставив кам’яницю-вежу.

ЖИВУ ЗАДЛЯ СВОГО НАРОДУ

Якщо тобі, неначе подання,
Даю мізерію, беру багато;
Якщо потрібна грамотність моя,
А я торгуюся, чекаю плати —
Живу даремно, мій народе, я.

Якщо не прагну висоти щодня, —
Холодний серцем до гірського краю;
Якщо свого розсідлую коня,
Насильнику свої пісні співаю —
Живу даремно, мій народе, я.

Якщо мені у чорний день своя
Сорочка ближча, ніж сестри і брата, —
У мене масло й меду сулія,
А їм скуплюся навіть трохи дати —
Живу даремно, мій народе, я.

Якщо шукаю правду навмання,
Слугую ворогу, немов лакуза;
Якщо із себе правлю вахлая
І маю серце й розум боягуза —
Живу даремно, мій народе, я.

Якщо мене надія звеселя
І я на ласку до людей багатий,
Піклуюся про рід свій і поля,
Щодень працюю, щоб був стіл багатий —
Живу, народе, не даремно я.

ЧОГОСЬ БОЮСЯ

Щось сталося із пам’ятю моєю.
В душі великий поселився страх,
З’явилося привиддя над Землею…
Боюся, що планеті прийде крах.

Багато літ землі вже світить сонце...
Чогось боюся, що загине луг,
Що запанує на околі стронцій
І на гостини не приїде друг,

Чогось боюся, що трава поникне,
Людей огорнуть злидні і жура,
І джерело у горах раптом зникне,
І звалиться ув урвище гора.

І не злетить уже орел над гори, —
У попіл перетвориться земля, —
І мертвим стане наше Чорне море,
Майбутніх днів не матиме маля.

Саламан ОЗІЄВ

ЖИТТЯ

Життя шумить, тече рікою,
І береги його круті.
Не все замислене тобою
Здійсниться легко у житті.

Не раз в дорозі доведеться
Тобі упасти із коня,
І в розпачі сльоза проллється,
Коли ітимеш навмання.

Але не плач, бери вершину,
Гартуй свій дух на радість всім,
В пекельний день, в тяжку годину
Не зраджуй пращурам своїм.

* * *

Мені літа судились не солодкі,
І нині смерть чатує день при дні.
Тому, можливо, що життя коротке,
Прожити двічі хочеться мені.

Настане світлий день, коли усюди
Навіки вмовкне війн кривавий грім.
Обнімуться на всій планеті люди,
І радість завітає в кожний дім.

Перекують усі мечі на рала, —
Гряде щасливий день у далині!..
Тому життя одного дуже мало,
Прожити двічі хочеться мені.

ТЕРЕК

Летиш між гір, немов на крилах,
Долаєш стрімко в горах шлях.
В тобі нуртує грізна сила,
Яка міцніє в берегах.

Коли із гір сповзають скелі
Й беруть в лещата берег твій,
На них, немов на цитаделі,
Ідеш безбоязно у бій.

Метаєшся, як лев, що в пастку
Потрапив з власної вини,
Стаєш сердитим і гривастим,
Дев’яті здиблюєш вали.

Але безцільно котиш груддя,
Течеш між гір до моря ти…
Допомагати мусиш людям –
У саклях світло засвіти!

Віддай ланам живу вологу,
Зродися в хлібі і росі!
За велечезну допомогу
Спасибі скажемо усі.

ГОВОРИТЬ СЕРЦЕ…

Говорить серце: Доки я з тобою,
Працюй, як я, без паузи й покою;

Хоч ноша нелегка, слабує тіло,
Працюй, працюй, допоки кличе діло;

Допоки стукаю незмінно в груди,
Прошкуй дорогою, якою ходять люди;

Живи для нації, за неї стій горою,
Працюй, як я, без паузи й покою!.

Саїд ЧАХКІЄВ

ОСІНЬ

Зелений лист каштанів пожовтів —
Ти не кажи, що наступила осінь.

Летять ключі за море журавлів —
Ти не кажи, що наступила осінь.

Пригасло сонце, помаліли дні —
Ти не кажи, що наступила осінь.

Частіше згадуєш літа шкільні —
Ти не кажи, що наступила осінь.

У небі череди холодних хмар —
Ти не кажи, що наступила осінь.

Погас у серці полюбовний жар —
Ото кажи, що наступила осінь.

ШКАРПЕТКИ

Ішла війна, і ми були в печалі.
Солдати говорили: “Ви — запас!”.
Не відливали нам дзвінкі медалі,
І похоронки слали не про нас.

Тоді й шинелі нам іще не шили, —
Були малими. Гралися “в бої”,
В яких кінці, як правило, щасливі:
Ніхто життям не жертвував своїм.

Нам снилися в голодні, темні ночі
Пухкеники й пахучий коровай.
Тоді, свої ще не протерши очі,
Шептали ми: — Мамусе, їсти дай.

Дай хліба нам хоча малий шматочок,
Не їли ми уже багато днів…
У саклі злидні…
Шмаття від сорочок
Латає мати для своїх синів.

Голубко мамо, дні були гарячі:
Щодень — в колгоспі зранку й допізна.
Вночі тяжке прання штанців дитячих,
Шиття, в’язання…
Й ти на все одна.

Нас не лякали труднощі ні горе, —
Уже пізнали прикрість не одну!
Ми, хлопчаки, мчимо у гай під гору,
Щоб там напевне виграти війну.

За ті “дитячі війни” біля дому,
За гру “на смерть”, яка у грищах є,
Не звинувачую ані батьків у тому,
Ані дитинство втрачене своє.

Зимою в саклях ми тепла не мали,
Вітри кричали в ринвах, як сичі.
Достоту хлібом нас не годували,
А мерзли ми удень і уночі.

Дивуюся, як ми не зледеніли,
І як вогонь у серці не погас.
Ночами довго матері сиділи,
Плели шкарпетки фронту — не для нас.

Верблюжу вовну для шкарпеток брали, —
Аби міцними й теплими були.
Ми до кісток зимою промерзали,
Але просить шкарпеток не могли.

Мели сніги на злякані оселі,
В заметах снігу загубилась путь.
Здавалося, то вовняні хурделі
По всій країні матері прядуть.

КОХАННЯ

Осінні медозбори —
У пам’яті лишились;
Світання біля моря —
У пам’яті лишились.
Гірські ведмежі тропи —
У пам’яті лишились…

Траві, гаям і небу —
Я дякую поштиво;
Землі, ланам і горам —
Я дякую поштиво;
Тобі за ласку, мила,
Я дякую поштиво.

Глибока, мов криниця, —
Душа не обміліє;
Налита світлом сонця —
Душа не обміліє;
Допоки я кохаю
Й живу на рідних горах —
Душі не обміліти.

Гріхан ГАГІЄВ

НЕНЕ МОЯ…

Нене моя, ти ніколи поем не писала,
Та мудріших поетів, як ти, ще нема.
Ти облудного слова в житті не сказала —
Чесне слово для тебе, що правда сама.

Робиш діло своє не для галасу, нене;
Чесним людям відчинені двері в твій дім;
Не робила ти діло ніколи погане,
І щедроти не гасли у серці твоїм.

Римувати не вмієш, а в нашій окрузі
Не знайти пісняра, щоб мав душу, як ти.
Пам’ятаю, казала: “Не гребуйте, друзі,
Не забудьте до мене на свято прийти”.

Край піснями твоїми міцний і багатий, —
Не зрівняти з моїми, — не та у них кров.
І тому я боюся тобі їх читати,
Хоч, здається, рядок повноцінний знайшов.

НЕМАЄ СПОКОЮ

Звідкіль на мене впало оте лихо,
Що вранці влізло в мою душу тихо?

Дивлюся, сонце, як велика ватра…
А раптом сонце та не зійде завтра?

Світає, день бреде уже горою…
А раптом днень покриється імлою?

Дитина плаче, котиться сльозина…
А раптом інша зарида дитина?

Сказав хтось слово чорне, недолуге…
А раптом слово оте скаже вдруге?

А раптом друг мій у путі спіткнеться?
А раптом серце друга розірветься?

Отак щоденно крилами лопоче
В душі неспокій… Що від мене хоче?

Удень підхльосне, уночі розбудить…
Немає спокою, нема й не буде.

ВИШНІ ЦВІТУТЬ

Подивіться, люди, —
Вишні цвітуть!

Обніміться, люди, —
Вишні цвітуть!

Покохайте гори —
Вишні цвітуть!

Скиньте з вікон штори —
Вишні цвітуть!

Не кривіть душею —
Вишні цвітуть!

Будьте справедливі —
Вишні цвітуть!

Ахмет ХАМХОЄВ

* * *

Час — безжальний суддя.
Він ретельно всіх судить,
І найбільше отих,
В кого “якось та буде”.

Коли б наші батьки
Так собі говорили,
Чи багато б добра
Вони в світі зробили?

Якби йшли до мети
Без страху і без втоми
І в дорозі вели
Не про неї розмови,

Як пізніше могли б
Безпомильно їх діти,
Де добро, а де зло —
У житті зрозуміти?

* * *

Поглянь, як радісно навкіл!.. —
Весна іде, шумить рікою.
Поглянь, як радісно навкіл!.. —
Земля вкривається травою.

Поглянь, як радісно навкіл —
Шпаки виспівують на вітті.
Поглянь, як радісно навкіл —
З-під снігу крапельки блакиті.

Поглянь, як радісно навкіл —
Бруньки прокинулись зелені.
Поглянь, як радісно навкіл —
Листочки блискають на клені.

Поглянь, як радісно навкіл —
Щебечуть іволги й синиці.
Поглянь,як радісно навкіл —
Хвалу весні складають птиці.

ВЕСНА

Де достигають в травах роси
І громівниці лине бас,
Свої заплівши пишні коси,
Ти, весно, знову йдеш до нас!

Нам твій прихід в житті жаданий, —
Тебе стрічали вже не раз.
Тобою ми лікуєм рани,
Ти, весно, знову йдеш до нас!

Вдяглися в біле вишні й груші,
Цвітуть сади у добрий час —
І молодіють людські душі —
Ти, весно, знову йдеш до нас!

Сліпий душею лиш не бачить
Землі гористої окрас.
Як завжди гарна й неледача
Ти, весно, знову йдеш до нас!

Хамзат ОСМІЄВ

МОЯ ЗЕМЛЯ

Я автохтон гірського краю,
Моя земля, немов зоря.
Її кордони омивають
Гірські озера і моря.

Моя земля із тьмою в герці,
Живе одвіку у борні.
Вона уся в моєму серці,
І легко з нею жить мені.

ЛЮДИ МОГУТНІ

Нас дивують велетенські гори,
Надвисотні вежі, тиха оболонь,
Безкінечні Всесвіту простори,
І гірські обвали, і вогонь.

Нас дивують блискавиці й злива,
Що в долину каламуть несе.
Люди — ось найбільше диво.
Незбагненне диво, диво над усе.

ОСІНЬ

Нагально підійшла до мене осінь
І висіяла срібла пелену.
Біліють скроні й серце у тривозі,
Але ще вірю у свою весну.

Незрадно вірю в щедрість Батьківщини,
У світлий день, в потугу запальну.
Досвітні бачу сонячні вершини,
Звитяжні справи й мудрість не одну.

Я вірю в рідне слово, як у диво, —
Щасливий тим, що слів отих — рійба.
В народ свій вірю, у духовні ниви,
Де визрівають золоті хліба.

Хаджі-Бекер МУТАЛІЄВ

* * *

Може, й з вами вже таке було…
Повернувся з чужини додому,
І у саклі радісне тепло
Огорнуло мене ніжно знову.

Обігріло, як було колись —
Зогрівала ніжністю матуся…
Ріднй краю, гір незламна вись,
Я тобі у вірності клянуся.

---

З карачаївської

Ахмат КУБАНОВ

М.Ю.ЛЕРМОНТОВУ

Одинокий постріл пролунав нараз,
В дощову погоду розбудив Кавказ.

У тяжкій зажурі гори й журавлі —
Молоду людину вбили на землі.

Наче наречена — молода сосна,
В узголів’ї плаче, сльози ллє вона.

Постаріли гори й ниви між дібров, —
Несусвітний злочин кару обійшов.

Навкруги на гори тиша налягла,
Тільки стукіт серця чується орла.

За гаряче серце та за пісні згук
Вічним постаментом став йому Машук.

Зло й добро схрестили ковані шаблі,
І Поет не пада — б’є чолом землі.

ДВОЛИКИЙ

Змія, природі завдяки,
Два в роті має язики,

І корінь в них один, великий.
А в тебе, янусе дволикий?

Завжди показувати звик
Ти підлабузливий язик.

Але достоту кожен знає:
Два кореня язик твій має.

Один — розмножувати зло,
А другий, наче помело,

Негідні замітать сліди,
Сухеньким вийти із води.

Мікаел ЧИКАТУЄВ

ОРЛИ

У небі рідного Кавказу
Побачиш, може, не одразу,

Де хмари в сонці розцвіли,
Ширяють радісно орли.

У час вечірній, в тихий ранок
Вони — краса моїх горянок,

Вони — пориви юнака,
Вони — і пісня співака,

Вони — і спогади крилаті,
І світлі помисли затяті,

І світ привільний, добрий світ,
І пісні щирої політ.

В печерах, де гадюк дорога,
Холодний морок і волога,

Орли ніколи не живуть —
У небі завжди їхня путь.

Орлині гнізда на вершині,
Де копошаться хмари сині.

Орли відважні у бою
За край свій і блакить свою.

Якщо від рани помирають,
То тільки там, де хмари грають.

Не смерть страшна їм, а полон.
Свобода для орлів — закон.

Муса БАТЧАЄВ

ДОБРИЙ ДЕНЬ, МОРЕ!

День добрий, синє море! Драстуй, диво!..
Від подиву аж дух мені забило.

Не раз ти снилося у давнину,
Та про таку й не мислив ширину!

Легенько, наче чайчину пір’їну,
Ти кораблі несеш з країни у країну.

Коли надмірно у тобі снаги,
Ти нищиш скелі, топиш береги.

Мені здавалося у роки ранні,
Що я і зростом, і нутром з титанів.

Але тепер, коли тебе уздрів,
Який – бо я маленький — зрозумів.

---

З абазинської

Бемурза ТХАЙЦУХОВ

СИВИНА

Сивенька мати міцно спала —
Текло волосся, мов ріка.
У ньому лагідно купалась
Малої донечки рука.

Крізь пальці доня пасмо цідить,
З волоссям бавиться вона.
Колись в житті своїм оцінить
І зрозуміє все до дна:

Чому сивизна проростає,
Хоча не сіють, як зерно,
І білим полум’ям палає
Віддаленілих літ горно.

Немає терезів на світі,
Щоб зважить матерні діла,
Її жалі, що в повнолітті
До сивизни пережила.

---

З аварської

Расул ГАМЗАТОВ

* * *

Ламають голову собі мужі,
Надія душу на життя не гріє:
Великий Каспій вже на рубежі
Своєї смерті — з року в рік міліє.

Але мені така печаль чужа —
Великий Каспій зникнути не може.
Міліє людська золота душа —
Й найбільше це мене в житті тривоже.

* * *

Не стій перед моїм вікном.
Ти — слон, а не маленький гном.
Зійди з очей, ану, бігом!
Не стій перед моїм вікном.

Мені, де небо голубе,
Орел помахує крилом,
А бачу, бовдуре, тебе.
Не стій перед моїм вікном!

---