Валили з ніг мене вітри похмурі І заступало чорнотропи зло. Чи вистояти зміг би проти бурі, Коли б Ічкерії у мене не було?
Коли б не віра, що була зі мною, Моїй біді ніхто б не допоміг. Можливо згинув би за далиною, Спіткнувшись на вибоїнах доріг.
О, земле рідна, не зірки із неба Збирався я зривати потайком. З дитячих літ, повіривши у тебе, Ішов і йду твоїм тяжким шляхом.
* * *
Коли б свободу слова мав, Де на горі стежки ведмежі, Найвищу в світі б збудував Співучу вежу, — Коли б свободу слова мав,
Три пісні поселив би в неї: Про переможний з катом бій; Про рідний край горянський свій І мужню стійкість Прометея.
Народний дух би гартував, Коли б свободу слова мав.
* * *
Прийшов у гори я надміру пізно, Тому й нелегко горами іти, Шукати в зарослях тропу горішню, Долати у дощів’я схил крутий.
Порозгубив у дні тяжкі, похмурі Дідівську вдачу й спритність на землі. Діди ж було, неначе дикі тури, Долали в горах версти немалі.
Не бачу я горішньої дороги, — У м’язах втоми появилася нить. На висоті не слухаються ноги, І голос мій, як вчора, не дзвенить.
Але я дужий правдою своєю, Не відцурався прадідівських нив, Духовного сягаю апогею — На чужині себе не розгубив.
МОРЕ
Під сонцем спекотним німуєш в безсиллі, Лежиш у серпанку, неначе в габі. Покірно вляглися і сплять твої хвилі, Приспавши улюблену пісню в собі.
Здається, так будеш без просипу спати До злої потопи, до чорних годин. А може, щоб сон свій нараз подолати, Ти мужню наснагу черпаєш з глибин?
Повіють великі вітри призахідні, І тишу порвавши на клапті малі, Ти вивільниш сили свої заповітні, Які визрівали у сховах Землі.
СОФІЯ ПЕРОВСЬКА*
Гудуть протяжно мідні труби, Дріботно грюка барабан. Заціпивши до крові зуби, Ти йдеш на смерть, як у туман.
Шерегами стоять солдати, І кат тобі в лице плює, Спішить на голову скарати, Розчавити життя твоє.
Не думав чорний янгол смерті, Що Жанну д’Арк колись в журбі, В обійми взявши розпростерті, Безсмерття дасть. Так і тобі.
За осоружної години, Пройшовши чорну смерті мить, Ти в чистій пам’яті людини Лишилася, щоб вічно жить.
* Софія Перовська — учасниця замаху на царя Олександра Другого. Страчена 1881 року в Москві.
БАЖАННЯ
Не хочу каменем Лежати на дорозі, Щоб мій старий сусіда Зранив ноги босі.
Не хочу, вийшовши Весіннім ранком з хати, Нескошену траву Безжалісно топтати.
А хочу ясенем Стояти у пустелі Або котитися Рікою із-під скелі,
Щоб подорожньому І затінок, і воду Давати з радістю У будь-яку погоду.
* * *
Сліпому барду якось люди Сказали слізно у путі: — Нещасний ти, і горе всюди Тебе очікує в житті.
А я сказав: хоч доля з перцем, Але не темний має шлях, Поскільки очі його серця Людину бачать у піснях.
КОРІННЯ
Земні шляхи — моє міцне коріння, — Знічев’я б тільки не згубити їх. Вони в мені підтримують горіння — Долати гори в сутінках густих.
Коли іду, у саклі на порозі Кажу: у гори час мене веде. Я пізнаю себе лише в дорозі, Якої в світі більш нема ніде.
Мене приваблюють земні простори, — Закоханий далекістю мій зір. Чекають, знаю, непробудні гори, В яких і досі торжествує звір.
Моє життя — мої гірські дороги. Простую ними вже багато літ, Живу для них, для них — і руки, й ноги, І помислів моїх живий політ.
Саїд БАДУЄВ
СОН ГОРИ
Птиці співають в гірському гаю, Звірі полюють на здобич свою.
Високо в небі, де променів гра, В білій вушанці зоріє гора,
Світу радіє… На схилах дуби, Глибоко в надрах великі скарби.
З хмар проглядає, неначе сова, Сива одвіку гори голова.
Якось приснилось: людина прийшла, Стала в підніжжі, де вічна імла;
Вдарила кайлом, аж знявся борвій — І загубила гора супокій.
Річка згубилася, зникли орли, Звірі й тварини із лісу пішли.
Магомет СУЛАЄВ
КВІТКА
Ти просила, щоб я розшукав На землі найчарівнішу квітку… Я шукав — я повсюдно блукав; Я виходив на гори, де сніг, Щоб знайти найчарівнішу квітку, І знайти в наших горах не міг.
Але якось зійшов з висоти — І зустрів твої радісні очі, І зустрів твої радісні очі, І побачив, що квітка — це ти.
БІЙ ЗА СОНЦЕ
Сонце — символ є свободи. Де горян терниста путь, Там за нього в бій народи Невідступно, мужньо йдуть.
Сонце, світиш ти в безмежжі, Сяє золотом чоло. Завдяки твоїй пожежі На землі вода й зело.
Сонце, ти із небокраю Зогріваєш нас теплом. Не дамо північній зграї Плюндрувати землю злом.
Сонце, звіку і донині Ти у колі наших мрій. Не вмирає у людині Живодайний промінь твій.
* * *
Спішить до моря річка гомінка, Природі підкоряючись, як долі. А прийде час — і море, і ріка Залишить на землі лиш клаптик солі.
Де зараз сад і квіти, і туман, І діти бавляться м’ячем, щасливі, Там був колись безмежний океан, Котив землею свої хвилі сиві.
Неспинний час. Потужний часу крок. Старе зникає, падають вершини. Розбуджена загадкою зірок, Летить у космос молода людина.
* * *
Під вікном моєї хати Квіти виросли крислаті,
Пелюстки, неначе кров. Я до квітів підійшов:
“Гей, красуні, чом смутні?” Кажуть: Де твої пісні?
Нам на світі без пісень Ніч — не ніч, і день — не день.
СОКІЛ
— Покинь літання цілоденне, Спускайся, соколе, до мене, Тобі змайструю не просту Красиву хатку золоту.
— Не квапся, майстре, майструвати Із золота красиві хати. Свобода, лет у вишині Цінніші золота мені.
* * *
Коли я гори залишав, Я тричі землю цілував, Яка була мені, як мати. Коли звільнився від оков, Я цілував ту замлю знов, — Своєю правдою крилатий.
ІСКРИ ІЗ СЕРЦЯ
1
Природу мовчки, друже, споглядай, Вона учитель і живильний рай. Наповнюй серце думами про вічне, А помисли дрібненькі відмітай.
2
Земля щаслива на рясні сади, Багата злаками, смачні плоди. Коли щасливим, друже, хочеш бути, Сам дерево ретельно посади.
3
Нехай нуртує сила молода В твоїй поезії, а не вода. Вода доцільна в кавунах солодких, В поезії ж вона — біда.
4
Нагода у житті мені була Побачити, що гроші — доля зла. Вони зробили із мого сусіда Справжнісінького телепня-осла.
5
— Твій вірш приємний, наче легіт з піль, Але ще прісний, — кажуть звідусіль. — Ну й що ж! Я лікар, і відмінно знаю: Живому серцю не потрібна сіль.
6
Був друг у мене. З ним було іти І легко, й радісно до спільної мети. Але пішла його дорога вгору — Й мені його сьогодні не знайти.
7
Повинна книжка бути, як ріка, Глибока і думками гомінка. Але, коли води багато в книзі, Вона, як всохле озеро, мілка.
8
Мені сказали: світ створився вмить, Як гарна пісня, що в душі дзвенить. Але я знаю: світ творився довго — Прекрасну пісню швидко не створить.
9
Приснився сон: закутий у руно, Я впав у воду, наче у вапно. Але і там знайшов собі відраду: З коханою спускаюся на дно.
10 Поет — мисливець, вірші — дичина. Без крові не убити й кабана. Своєю кров’ю треба вірш писати, Щоб в ньому суть дзвеніла, як струна.
11 Належне своїй нації віддай, І писані закони не ламай. Якщо вони прокиснуть із роками, Рішуче їх подалі відкидай.
12 В житті він геній, справжній чоловік, Від труднощів, як інші, не утік. Торує шлях народу у прийдешнє Чим підганяє зледачілий вік.
13 Від грамоти нікуди не втікай, Учитися в житті не забувай. Науку подолавши, ставши майстром, Привітним словом вчителів згадай.
МОЇ ДУМКИ…
Мої думки мустангами промчали Поміж лугів крізь чарівний лісок В зеніт душі, де золоті причали Чекають слова, наче ніч зірок.
Смугасте поле, що лежить за лугом, — Паперу аркуш на моїм столі. Пером він ораний, неначе плугом, І борозни рясніють на ріллі.
Я поле засівав оте ночами, Вкладав своє завзяття молоде. Зійшли посіви рівними рядами — Й моя Вітчизна дякує за те.
ГІРСЬКИЙ РУЧАЙ
Уранці будить сині гори, Біжить, як звір, в далекий край За сині обрії до моря — Гірський, розбурханий ручай.
Коли до нього у тривозі Впадають свіжі ручаї, Приймає з ласкою в дорозі, Показує шляхи свої.
А там, за горами, за бором, Де в сонці ніжиться блакить, Впадає з ними в синє море, І мов стальна струна, дзвенить.
ІЗ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ
Чому, кощава, зиркаєш на мене Своїми білими, як лунь, очима? Я знаю, візьмеш наді мною гору, Але тебе ніскільки не боюся. Колись ходила ти в моїх служницях І слугувала довго і покірно, Моїх наказів з трепетом чекала, Коли я слав тебе на ворогів.
Чому на мене, ямо, позираєш Своїми темними, як ніч, очима? Я знаю, візьмеш прах мій в темні нетрі, Закутаєш мене в довічний сон, Але й тебе я зовсім не боюся. Колись давно в свої бурхливі роки Твої долав я легко перепони На прудконогому, як грім, коні.
Чому, вітрище, люто дмеш на мене? Можливо, хочеш з ніг мене звалити? Ти маєш силу, щоб ламати гори, Вихлюпувать моря на суходоли, Трощити скелі й дубняки столітні, І навіть в горах зупинити річку. Але й тебе я зовсім не боюся, Мій дух і віра у житті сильніші.
Тому і кажуть, що в світах єдина Сильніша всіх була і є — людина.
Раїса АХМАТОВА
АЛЬПІНІСТ
Для чого лізти з ранцем на вершину? Хіба не краще у житті було б Узяти десь літаючу машину Й піднятися на глетчеровий лоб?
Але ти лізеш — і немає впину, Лишаєшся своїх останніх сил, Торуєш вперто кам’яну стежину І не шкодуєш, що не маєш крил.
Пролинув час — і ти вже на вершині, Узяв її зусиллям немалим. Стоїш, як Бог, у піднебесній сині, І під тобою хмари, наче дим.
А почалося від тієї днини, Коли звернув увагу на орла, Який вгорі сягав крилом вершини, Що у краю найвищою була.
Відтоді ти із власної охоти Долаєш схили гір без каяття, Бо щастя брати непрості висоти, Бо труд і мужність — це і є життя.
АТЛАНТ
Говориш ти, що на плечах поету Не втримать Землю — кволий чоловік; Були атланти, ті несли планету, Але давно минувся їхній вік.
О, ні!.. Таким догматам я не вірю. Вони старі, не нашої доби. Вони не мають сонячної мрії І творчої тяжкої боротьби.
Коли чужа війна мій люд косила, Хвороби сікли, наче палаші, З’являлася в людей не спляча сила, А сила мужньої великої душі.
Хто спорожнів відвагою, не диво, — У того повна вітру голова. Його слова звучать суціль фальшиво, Фальшивістю наповнені слова.
Я уникаю чину спекулянта, — Своїх тримаюся незрадних слів, — Переросла колишнього Атланта На десять… може, тисячу віків.
Тримаю Землю, на якій пожари, — Атланта ноша не ляка мене. Стою, як скеля, й наді мною хмара, Немов чеченське в’язане кашне.
Я сильна духом, я міцніша криці, В собі завзяття маю немале. Упевнена, що Землю на правиці Всі дні мої триматиму не зле.
ДУМКИ ПРО ХЛІБ…
1
Думки про хліб і помисли високі. Я із ланів чеченських — колосок. В мені течуть мого народу соки, Іду-лечу угору до зірок.
Мої лани не мають недороду, На них добірне виросло зело. Лани — історія мого народу, Моєї нації негаснуче тепло.
Народ мій дерся схилами до Неба, Долаючи сувої чорних хмар. Він мав свою від прадідів потребу: Свої лани тримати без почвар.
Їх небо щедро полива дощами, Дає поживу вчасно і як слід, Аби хліба своїми колосками Тяглись до сонця спрагло у зеніт.
Нелегко нам дається з праці мливо, — І щастя більшого не треба нам. Мені б на світі, як народна нива, Своє колосся викохать синам.
2
Ми в сорок першім рано постаріли, — Було і слізно, й голодно мені. Я пам’ятаю, як хліба горіли, Густі хліба, залишені на пні.
Горіли пироги і паляниці, — Лежав гарячий попіл на землі. По крихті хліба, учням блідолицим, Нам видавали в школі вчителі.
Ми каганець робили із гранати. Жилося в скруті дітям і вдові, Коли під танки падали солдати, Щоб ми були щасливі і живі.
В могилах братських лицарів багато, Не всіх імення знаємо в краю. Геройська смерть відважного солдата Тоді була почесною в бою.
Ми пам’ятаємо усе на світі, — Без подвигу свободи не було б. Солдатові, який стоїть в граніті, Кладе в підніжжя квіти хлібороб.
3
…Пора осіння. В жовтім листі гори. В мого народу радість на лиці. Густою повінню течуть в комори, Мов зливки сонця, стиглі пшениці.
Це, сину, щастя. Пам’ятай довіку: Дорогу нелегку проходить сніп. Спонуканий бажанням чоловіка, І ти зрости своїм нащадкам хліб.
Яка б тобі в житті не стала доля; Який не був би твій тернистий шлях, Шануй незрушено народне поле І хліб, що виростає на полях.
Дорідний колос тягнеться угору, Він має хист — характер не простий. І ти, як він, без ліні і докору Тягнись до сонця і, як він, рости.
Май добре серце й висоту пташину, Де славлять небо клекотом орли. А в трудний день свій житній кусень, сину, Із вірним другом рівно розділи.
Магомет МАМАКАЄВ
ЧАС
Буремний мій часе, не квапся шалено В далекий незвіданий світ. Дозволь мені бути ще довго поетом, Тримати свій творчий політ.
Не всі написав ще від серця сонети, — Багато незроблених справ; Достоту не вивчив я душу планети, Життя до кінця не пізнав.
Не всі ще борги я віддав Батьківщині, — Мілкий, нетривалий мій слід. Не виклав себе я до денця людині — Не раз був холодним, як лід.
Затримайся довше, мій часе крилатий, Не знищуй духовний чертог. Дозволь до останку, до денця віддати Чеченцям задавнений борг.
РАНОК НАД АРГУНОМ
Рине Аргун у долину зелену, Хвиля за хвилею трощать граніт, Дзвонять у дзвони, шумлять цілоденно — Створюють пісні політ.
Наша планета багата на дива, Гляньте, як піниться плесо ріки! Хвиля Аргуна висока і сива З неба змиває зірки.
Крають небесний намет блискавиці, Ліс освітивши на мить. Бачу: чинари присіли, як птиці, Плесо на річці блищить.
Грім обізвався і стих неохоче, Небо грудьми на ріку налягло, Мов захистити від блискавок хоче Бурі шаленій на зло.
Чую: клекоче внизу веремія, Хвилі прискорюють біг, Наче втікають від лютого змія Чи доганяють там їх.
Довго стояв і Аргунову мову Слухав затято, здійнявши бриля. Сонце на горах з’явилося знову, Дихає вільно земля.
Хвилею хлюпає радість у серці, — В роки розлуки Аргун не змілів! Все, що гнітило донині, тепер це Я розумію без слів.
Радісно й добре, що в горах світає, — Затінок ночі пішов від ріки. Радісно й добре, що хмар вже немає — В лісі співають пташки.
З осетинської
Ілля ПЛІЄВ
САРНА
Траву на кручі скубла сарна, І сяяв глетчер, наче білий птах… Оте видовище, краса примарна Стоїть і досі у моїх очах.
Ішов я в гори полювати птицю. Негадано, де густо ясен ріс, Побачив сарну, і підняв рушницю… Вона — стоїть, — не утікає в ліс.
Зустрівшись добрим поглядом зі мною, В полон мене прихильністю взяла. Я опустив свою пекельну зброю — Й вона до мене тихо підійшла.
СОЛОВЕЙ
Кров із рани в солов’я По перу текла… Птаху в рідному гаю Не піднять крила.
Сумно дивиться на світ, Змокнув у росі… Раптом крила підійняв, На осину сів.
Вітер дмухає в перо, Із далеких гін… І останню заспівав Свою пісню він.
Нузгар БАКАЄВ
* * *
Тебе я бачу часто уві сні, — Тяжка розлука плаче у мені.
А зійдимось — що робиться зі мною? Мовчу, як птах на дереві зимою.
Отак завжди: тебе нема — страждаю. А поряд ти — сказати що не знаю.
ПАМ’ЯТІ БАТЬКА
Тепер він не прийде в досвітню годину, Привітно не скаже уранці мені: — Пора, прокидайся… Світанок вже, сину. Відчинена брама й сідло на коні.
Не буде мій тато возити більш дрова; Не буде змітати з курятника сніг; Із ним не вестиметься більше розмова, І тости не скаже ясніше за всіх.
Сумує за вигоном поле яриці – На ньому глибока його борозна. Без нього вертаються з вирію птиці, Приходить без нього у гори весна.
Мов заново бачу — будує кошару, Рубає гілляки за тином на пні; Привозить цікаві покупки з базару І ділить між дітьми цукерки смачні.
Навчав мене жити розумно і мужньо, І нині його я тримаюсь межі. Чогось мені раптом зробилося душно… Велика скорбота ридає в душі.
Олександр ПУХАЄВ
МИТЬ
Чи знає хто, що означає мить? Це річки сплеск, яка з гори біжить.
Стрімкого часу це одна краплина — Одна хрупка тоненька волосина.
За мить не встигне прошуміти бук, А серце в грудях повторити стук;
І не підніметься на крила птиця, Не спалахне у небі блискавиця.
Але за мить в душі, неначе лід, Образа може залишити слід;
Із верховин великі землетруси Зірвати можуть глетчери, як буси;
Із хмари дощ упасти може вмить, Людей і мирну саклю потопить;
Спахнути можуть немалі пожежі, Знівечити стрімкі мости і вежі;
Ліси згорять довкола і зело — За мить, неначе їх і не було.
Але небавом інша мить приходить — І на землі нові буяють сходи.
Чи знає хто, що означає мить, Яку ніхто не може зупинить;
Яка в житті буває довша року І залишає борозну глибоку?
Вона краплина часу, і вона Загадка світу, диво-дивина.
Георгій ДЗУГАЄВ
МОНТЕР
Не страшна нам темрява надворі, В нашій саклі світло відтепер, — Прилітають, наче птиці, зорі, Їх учора запалив монтер.
Можна взяти голку й вишивати; Можна йти на вулицю в садки, — Сріберно виблискують крислаті, Золоті монтерові зірки.
Ми свої не зачиняєм двері, Уночі радієм кунакам. Де у горах мешкають монтери, Запевняю: буде світло там.
З інгуської
Магомет-Саїд ПЛІЄВ
ПРЕДКИ
Неначе кляча, що тяжку гарбу Тягла під ляскіт батога у полі, Інгуський роде, не одну добу Ти мав таку в житті нелегку долю.
Коли бувало під пандори гул В моїх дідів з’являлося багатство, Розбійники приходили в аул І забирали їх синів у рабство.
Як люті пси, жорстокі вороги На рід мій в горах здавна полювали. І кров’ю повнилися рідні береги, І матері у розпачі ридали.
Пізнали предки за життя сто бід, — Криваву різанину і пожежу. Щоб захищати від полону рід, Мій дід поставив кам’яницю-вежу.
ЖИВУ ЗАДЛЯ СВОГО НАРОДУ
Якщо тобі, неначе подання, Даю мізерію, беру багато; Якщо потрібна грамотність моя, А я торгуюся, чекаю плати — Живу даремно, мій народе, я.
Якщо не прагну висоти щодня, — Холодний серцем до гірського краю; Якщо свого розсідлую коня, Насильнику свої пісні співаю — Живу даремно, мій народе, я.
Якщо мені у чорний день своя Сорочка ближча, ніж сестри і брата, — У мене масло й меду сулія, А їм скуплюся навіть трохи дати — Живу даремно, мій народе, я.
Якщо шукаю правду навмання, Слугую ворогу, немов лакуза; Якщо із себе правлю вахлая І маю серце й розум боягуза — Живу даремно, мій народе, я.
Якщо мене надія звеселя І я на ласку до людей багатий, Піклуюся про рід свій і поля, Щодень працюю, щоб був стіл багатий — Живу, народе, не даремно я.
ЧОГОСЬ БОЮСЯ
Щось сталося із пам’ятю моєю. В душі великий поселився страх, З’явилося привиддя над Землею… Боюся, що планеті прийде крах.
Багато літ землі вже світить сонце... Чогось боюся, що загине луг, Що запанує на околі стронцій І на гостини не приїде друг,
Чогось боюся, що трава поникне, Людей огорнуть злидні і жура, І джерело у горах раптом зникне, І звалиться ув урвище гора.
І не злетить уже орел над гори, — У попіл перетвориться земля, — І мертвим стане наше Чорне море, Майбутніх днів не матиме маля.
Саламан ОЗІЄВ
ЖИТТЯ
Життя шумить, тече рікою, І береги його круті. Не все замислене тобою Здійсниться легко у житті.
Не раз в дорозі доведеться Тобі упасти із коня, І в розпачі сльоза проллється, Коли ітимеш навмання.
Але не плач, бери вершину, Гартуй свій дух на радість всім, В пекельний день, в тяжку годину Не зраджуй пращурам своїм.
* * *
Мені літа судились не солодкі, І нині смерть чатує день при дні. Тому, можливо, що життя коротке, Прожити двічі хочеться мені.
Настане світлий день, коли усюди Навіки вмовкне війн кривавий грім. Обнімуться на всій планеті люди, І радість завітає в кожний дім.
Перекують усі мечі на рала, — Гряде щасливий день у далині!.. Тому життя одного дуже мало, Прожити двічі хочеться мені.
ТЕРЕК
Летиш між гір, немов на крилах, Долаєш стрімко в горах шлях. В тобі нуртує грізна сила, Яка міцніє в берегах.
Коли із гір сповзають скелі Й беруть в лещата берег твій, На них, немов на цитаделі, Ідеш безбоязно у бій.
Метаєшся, як лев, що в пастку Потрапив з власної вини, Стаєш сердитим і гривастим, Дев’яті здиблюєш вали.
Але безцільно котиш груддя, Течеш між гір до моря ти… Допомагати мусиш людям – У саклях світло засвіти!
Віддай ланам живу вологу, Зродися в хлібі і росі! За велечезну допомогу Спасибі скажемо усі.
ГОВОРИТЬ СЕРЦЕ…
Говорить серце: Доки я з тобою, Працюй, як я, без паузи й покою;
Хоч ноша нелегка, слабує тіло, Працюй, працюй, допоки кличе діло;
Допоки стукаю незмінно в груди, Прошкуй дорогою, якою ходять люди;
Живи для нації, за неї стій горою, Працюй, як я, без паузи й покою!.
Саїд ЧАХКІЄВ
ОСІНЬ
Зелений лист каштанів пожовтів — Ти не кажи, що наступила осінь.
Летять ключі за море журавлів — Ти не кажи, що наступила осінь.
Пригасло сонце, помаліли дні — Ти не кажи, що наступила осінь.
Частіше згадуєш літа шкільні — Ти не кажи, що наступила осінь.
У небі череди холодних хмар — Ти не кажи, що наступила осінь.
Погас у серці полюбовний жар — Ото кажи, що наступила осінь.
ШКАРПЕТКИ
Ішла війна, і ми були в печалі. Солдати говорили: “Ви — запас!”. Не відливали нам дзвінкі медалі, І похоронки слали не про нас.
Тоді й шинелі нам іще не шили, — Були малими. Гралися “в бої”, В яких кінці, як правило, щасливі: Ніхто життям не жертвував своїм.
Нам снилися в голодні, темні ночі Пухкеники й пахучий коровай. Тоді, свої ще не протерши очі, Шептали ми: — Мамусе, їсти дай.
Дай хліба нам хоча малий шматочок, Не їли ми уже багато днів… У саклі злидні… Шмаття від сорочок Латає мати для своїх синів.
Голубко мамо, дні були гарячі: Щодень — в колгоспі зранку й допізна. Вночі тяжке прання штанців дитячих, Шиття, в’язання… Й ти на все одна.
Нас не лякали труднощі ні горе, — Уже пізнали прикрість не одну! Ми, хлопчаки, мчимо у гай під гору, Щоб там напевне виграти війну.
За ті “дитячі війни” біля дому, За гру “на смерть”, яка у грищах є, Не звинувачую ані батьків у тому, Ані дитинство втрачене своє.
Зимою в саклях ми тепла не мали, Вітри кричали в ринвах, як сичі. Достоту хлібом нас не годували, А мерзли ми удень і уночі.
Дивуюся, як ми не зледеніли, І як вогонь у серці не погас. Ночами довго матері сиділи, Плели шкарпетки фронту — не для нас.
Верблюжу вовну для шкарпеток брали, — Аби міцними й теплими були. Ми до кісток зимою промерзали, Але просить шкарпеток не могли.
Мели сніги на злякані оселі, В заметах снігу загубилась путь. Здавалося, то вовняні хурделі По всій країні матері прядуть.
КОХАННЯ
Осінні медозбори — У пам’яті лишились; Світання біля моря — У пам’яті лишились. Гірські ведмежі тропи — У пам’яті лишились…
Траві, гаям і небу — Я дякую поштиво; Землі, ланам і горам — Я дякую поштиво; Тобі за ласку, мила, Я дякую поштиво.
Глибока, мов криниця, — Душа не обміліє; Налита світлом сонця — Душа не обміліє; Допоки я кохаю Й живу на рідних горах — Душі не обміліти.
Гріхан ГАГІЄВ
НЕНЕ МОЯ…
Нене моя, ти ніколи поем не писала, Та мудріших поетів, як ти, ще нема. Ти облудного слова в житті не сказала — Чесне слово для тебе, що правда сама.
Робиш діло своє не для галасу, нене; Чесним людям відчинені двері в твій дім; Не робила ти діло ніколи погане, І щедроти не гасли у серці твоїм.
Римувати не вмієш, а в нашій окрузі Не знайти пісняра, щоб мав душу, як ти. Пам’ятаю, казала: “Не гребуйте, друзі, Не забудьте до мене на свято прийти”.
Край піснями твоїми міцний і багатий, — Не зрівняти з моїми, — не та у них кров. І тому я боюся тобі їх читати, Хоч, здається, рядок повноцінний знайшов.
НЕМАЄ СПОКОЮ
Звідкіль на мене впало оте лихо, Що вранці влізло в мою душу тихо?
Дивлюся, сонце, як велика ватра… А раптом сонце та не зійде завтра?
Світає, день бреде уже горою… А раптом днень покриється імлою?
Дитина плаче, котиться сльозина… А раптом інша зарида дитина?
Сказав хтось слово чорне, недолуге… А раптом слово оте скаже вдруге?
А раптом друг мій у путі спіткнеться? А раптом серце друга розірветься?
Отак щоденно крилами лопоче В душі неспокій… Що від мене хоче?
Удень підхльосне, уночі розбудить… Немає спокою, нема й не буде.
ВИШНІ ЦВІТУТЬ
Подивіться, люди, — Вишні цвітуть!
Обніміться, люди, — Вишні цвітуть!
Покохайте гори — Вишні цвітуть!
Скиньте з вікон штори — Вишні цвітуть!
Не кривіть душею — Вишні цвітуть!
Будьте справедливі — Вишні цвітуть!
Ахмет ХАМХОЄВ
* * *
Час — безжальний суддя. Він ретельно всіх судить, І найбільше отих, В кого “якось та буде”.
Коли б наші батьки Так собі говорили, Чи багато б добра Вони в світі зробили?
Якби йшли до мети Без страху і без втоми І в дорозі вели Не про неї розмови,
Як пізніше могли б Безпомильно їх діти, Де добро, а де зло — У житті зрозуміти?
* * *
Поглянь, як радісно навкіл!.. — Весна іде, шумить рікою. Поглянь, як радісно навкіл!.. — Земля вкривається травою.
Поглянь, як радісно навкіл — Шпаки виспівують на вітті. Поглянь, як радісно навкіл — З-під снігу крапельки блакиті.
Поглянь, як радісно навкіл — Бруньки прокинулись зелені. Поглянь, як радісно навкіл — Листочки блискають на клені.
Поглянь, як радісно навкіл — Щебечуть іволги й синиці. Поглянь,як радісно навкіл — Хвалу весні складають птиці.
ВЕСНА
Де достигають в травах роси І громівниці лине бас, Свої заплівши пишні коси, Ти, весно, знову йдеш до нас!
Нам твій прихід в житті жаданий, — Тебе стрічали вже не раз. Тобою ми лікуєм рани, Ти, весно, знову йдеш до нас!
Вдяглися в біле вишні й груші, Цвітуть сади у добрий час — І молодіють людські душі — Ти, весно, знову йдеш до нас!
Сліпий душею лиш не бачить Землі гористої окрас. Як завжди гарна й неледача Ти, весно, знову йдеш до нас!
Хамзат ОСМІЄВ
МОЯ ЗЕМЛЯ
Я автохтон гірського краю, Моя земля, немов зоря. Її кордони омивають Гірські озера і моря.
Моя земля із тьмою в герці, Живе одвіку у борні. Вона уся в моєму серці, І легко з нею жить мені.
ЛЮДИ МОГУТНІ
Нас дивують велетенські гори, Надвисотні вежі, тиха оболонь, Безкінечні Всесвіту простори, І гірські обвали, і вогонь.
Нас дивують блискавиці й злива, Що в долину каламуть несе. Люди — ось найбільше диво. Незбагненне диво, диво над усе.
ОСІНЬ
Нагально підійшла до мене осінь І висіяла срібла пелену. Біліють скроні й серце у тривозі, Але ще вірю у свою весну.
Незрадно вірю в щедрість Батьківщини, У світлий день, в потугу запальну. Досвітні бачу сонячні вершини, Звитяжні справи й мудрість не одну.
Я вірю в рідне слово, як у диво, — Щасливий тим, що слів отих — рійба. В народ свій вірю, у духовні ниви, Де визрівають золоті хліба.
Хаджі-Бекер МУТАЛІЄВ
* * *
Може, й з вами вже таке було… Повернувся з чужини додому, І у саклі радісне тепло Огорнуло мене ніжно знову.
Обігріло, як було колись — Зогрівала ніжністю матуся… Ріднй краю, гір незламна вись, Я тобі у вірності клянуся.
З карачаївської
Ахмат КУБАНОВ
М.Ю.ЛЕРМОНТОВУ
Одинокий постріл пролунав нараз, В дощову погоду розбудив Кавказ.
У тяжкій зажурі гори й журавлі — Молоду людину вбили на землі.
Наче наречена — молода сосна, В узголів’ї плаче, сльози ллє вона.
Постаріли гори й ниви між дібров, — Несусвітний злочин кару обійшов.
Навкруги на гори тиша налягла, Тільки стукіт серця чується орла.
За гаряче серце та за пісні згук Вічним постаментом став йому Машук.
Зло й добро схрестили ковані шаблі, І Поет не пада — б’є чолом землі.
ДВОЛИКИЙ
Змія, природі завдяки, Два в роті має язики,
І корінь в них один, великий. А в тебе, янусе дволикий?
Завжди показувати звик Ти підлабузливий язик.
Але достоту кожен знає: Два кореня язик твій має.
Один — розмножувати зло, А другий, наче помело,
Негідні замітать сліди, Сухеньким вийти із води.
Мікаел ЧИКАТУЄВ
ОРЛИ
У небі рідного Кавказу Побачиш, може, не одразу,
Де хмари в сонці розцвіли, Ширяють радісно орли.
У час вечірній, в тихий ранок Вони — краса моїх горянок,
Вони — пориви юнака, Вони — і пісня співака,
Вони — і спогади крилаті, І світлі помисли затяті,
І світ привільний, добрий світ, І пісні щирої політ.
В печерах, де гадюк дорога, Холодний морок і волога,
Орли ніколи не живуть — У небі завжди їхня путь.
Орлині гнізда на вершині, Де копошаться хмари сині.
Орли відважні у бою За край свій і блакить свою.
Якщо від рани помирають, То тільки там, де хмари грають.
Не смерть страшна їм, а полон. Свобода для орлів — закон.
Муса БАТЧАЄВ
ДОБРИЙ ДЕНЬ, МОРЕ!
День добрий, синє море! Драстуй, диво!.. Від подиву аж дух мені забило.
Не раз ти снилося у давнину, Та про таку й не мислив ширину!
Легенько, наче чайчину пір’їну, Ти кораблі несеш з країни у країну.
Коли надмірно у тобі снаги, Ти нищиш скелі, топиш береги.
Мені здавалося у роки ранні, Що я і зростом, і нутром з титанів.
Але тепер, коли тебе уздрів, Який – бо я маленький — зрозумів.
З абазинської
Бемурза ТХАЙЦУХОВ
СИВИНА
Сивенька мати міцно спала — Текло волосся, мов ріка. У ньому лагідно купалась Малої донечки рука.
Крізь пальці доня пасмо цідить, З волоссям бавиться вона. Колись в житті своїм оцінить І зрозуміє все до дна:
Чому сивизна проростає, Хоча не сіють, як зерно, І білим полум’ям палає Віддаленілих літ горно.
Немає терезів на світі, Щоб зважить матерні діла, Її жалі, що в повнолітті До сивизни пережила.
З аварської
Расул ГАМЗАТОВ
* * *
Ламають голову собі мужі, Надія душу на життя не гріє: Великий Каспій вже на рубежі Своєї смерті — з року в рік міліє.
Але мені така печаль чужа — Великий Каспій зникнути не може. Міліє людська золота душа — Й найбільше це мене в житті тривоже.
* * *
Не стій перед моїм вікном. Ти — слон, а не маленький гном. Зійди з очей, ану, бігом! Не стій перед моїм вікном.
Мені, де небо голубе, Орел помахує крилом, А бачу, бовдуре, тебе. Не стій перед моїм вікном!
