Іде по Миколаєву Потьомкін,
Припудрений і гордовитий кат…
Він тут козацтво гнав у гречкосії.
В.Бойченко "Вулиця Потьомкіна"
Іде по Миколаєву Потьомкін?!...
І по Херсону він розкішно йде -
Русифікацію під рученьку веде,
Щоб українство тут не вилізло з потьомків.
І джеркотить вже плем'я молодече:
"Историю нельзя нам забывать…
Еще Екатерину бы увековечить
И возродить ее и кресло, и кровать…"
А як же гетьмани, а як же отамани?
Не хочете ви шану їм віддать?
"Все это бредни, выдумки, обманы…
Мы - украинцы - были русскими всегда!"
СУЧАСНІ МОНОЛОГИ
1. Росія
По всій планеті пройдуть мої стопи.
Нікому не спинить мою навалу.
Колись була жандармом лиш Європи,
Тепер жандармом світу всього стала.
Тремтіть і начувайтесь демократії!
Я покажу вам всім кузьчину матір!
2. Білорусь
Я сестра Росії та Вкраїни…
А Росія все ж мені сестріша.
До союзу з нею я так лину,
Як до миру прагне руський Міша.
Україно, ти не огинайся,
До Союзу з нами доєднайся!
3. Україна
Я звикаю мати власний розум,
Власну волю, свою правду й хату.
У "Союзі" бачу я загрозу
Для свободи, на яку багата.
Хочете, позичу й вам свободи,
Підсоюзні "вільнії" народи?
Розперезався брат наш знову,
Заноровився, мов ішак.
На цвинтар тягне нашу мову,
Де чорний камінь і будяк.
А ми німі, як без'язикі,
У припасованім ярмі
Покірливо, малі й великі,
На ешафот ідем самі.
І мовчимо, хоч всюди лихо, -
Пускаєм душу напрокат, -
Аби було у хаті тихо
Та не розгнівався наш брат.
Красномовець
"Говори - і я тебе
побачу". Народна мудрість
Красномовець
на трибуні
Бісером розсипається…
Соловейком витьохкує…
Оборонець свободи й незалежності…
До отчої хати прив'язаний…
Має потрійний зір…
Добротворець…
Патріот…
Але люди мовчали.
Він не знав,
що стоїть у профіль
і присутні бачать його друге
обличчя.
Пошитий у дурні
стріляним горобцем
до того ж білими нитками
аж пальці знати
курям на сміх
пришиєш кобилі хвіст
і як дурень з балалайкою
не знаючи броду полізеш у воду
наче поперед батька в пекло
туди де Макар телят не ганяв
де Сидір козам роги править
де смаленого вовка побачивши
до нових віників його пам'ятатимеш
сядеш у калюжу
сьорбнеш тієї солоної водички
накрутишся в ній наче муха в окропі
вхопишся за соломинку
вискочиш на сухе
наче Пилип з конопель
і мов горохом сипнеш
намелеш сім мішків гречаної вовни
на здогах буряків щоб дали капусти
почнеш притуляти горбатого до стіни
і як по писаному вилами по воді
сон рябої кобили розповідати
про чудеса в решеті
про те що на городі бузина а в Києві дядько
наколотивши гороху з капустою
завариш такої каші
що і в ступі її не втовчеш
зіпсуєш її маслом масляним
передаси куті меду
зуби на ній з'їси
у Бога теля з'їси
невинним ягням прикинешся
очей у сірка позичиш
шила в мішку не втаївши
ухопиш ним патоки
проміняєш його на швайку
заправиш вола за неї
віддаси її за масляні вишкварки
почувши як вітер в кишенях свище
копійку з коліна вилупиш
купиш кота у торбі
за що купиш за те й продаси
закривши цю лавочку
сядеш на улюбленого коника
з піску мотузок насукаєш
наловиш риби у каламутній воді
вхопиш бика за роги
насиплеш на хвіст йому солі
в баранячий ріг його скрутиш
три шкури із нього злупиш
глянеш на все крізь пальці
за деревами лісу не побачиш
почнеш валити через пень колоду
наламавши дров
станеш у ліс їх возити
потому в собачу ристь
гайнувши за двома зайцями
наче за вітром у полі
облизня вхопиш
як собака обметиці
ждаників не наївшись
підеш за сім верст киселю їсти
не одну пару підметок стопчеш
заблукаєш межи хатою й коморою
за словом до кишені полізеш
підлиєш масла у вогонь
напечеш раків
проковтнеш пілюлю
макогона оближеш
забажаєш пташиного молока
попадеш пальцем у небо
наловиш гав
сядеш на пташиних правах
білою вороною між ними
намотаєш на вуса
те що сорока на хвості принесе
солов'єм заспіваєш
пустиш півня
лаври пожнеш де не сіяв
ляжеш на них спочити
заснеш без задніх ніг
і прокинешся у свинячий голос
Орел могутній, сильний птах,
якось спустився на мій дах,
та розпочав свою промову,
не дуже мудру і не нову:
- Ви подивіться, люди, навкруги,
чом засмітили в ріках береги?
Кидаєте у воду різний бруд,
вже непорядок скрізь - і там, і тут.
Пташині гнізда ви руйнуєте,
шпаківень більше не будуєте.
Подумайте хоч про дітей своїх,
що ви залишите для них?
Хіба це чесно? Мабуть, ні.
Маячить ген розплата вдалині.
До порога в нас хурдеча -
Сніговиця припада.
І в будинку холоднеча,
Зуб на зуб не попада.
Мої ніжні рученята
Стали замерзати.
Та зігрів мене Тарас:
У просторій залі
Влаштувавши ватру враз
З маминих журналів.
Нумо руки зігрівати!
Стало тепло - любо жить!
Та чому це гнівний тато
З вогнегасником біжить?!
Що то за філолог, що не любить словників? Різних: літературознавчих, тлумачних, перекладних. Без різниці.
Я от люблю себе і люблю словники. Хоч я і не філолог. Але ж я люблю словники. Значить, я філолог???
Ні, про це я подумаю пізніше. Але ж я не філософ, аби думати…!
Я просто граюсь. Граюсь - просто - так.
***
Вона подумала, якщо він філолог, то має любити словники. І подарувала йому. Символів. Такий, невеликий, але отой мужик в магазині сказав, що цей словник має "надзвичайну інтелектуальну та естетико-культурну силу". І ще й оте: "дискурсивно-метафоричну інерцію із заглибленням у психологічний наратив перцепції об'єкта на плюралістичній основі".
Ну, купила. Ну, подарувала. Просто - так. Без підтексту. Без натяків. Просто - любила. Не словники. Його. Несправжнього філолога, бо він не любив словників. І її. Не любив.
Правда, подякував, і сховав у шухляду. Назавжди. Йому не потрібні ні словник, ні вона.
***
А її любов, ніби білий лебідь з поламаним крилом, не могла покинути його озера безсердечності. Вона балансувала між зимою і літом, між Еросом і Танатосом, і не було їй прихистку. Його обважнілий від презирливих думок погляд, огортав печаллю, ніби памороззю, її серце. Від цього б воно зледеніло, і легше розлетілося на дрібні скельця.
Ну от і все. Погасли мрії,
Гірка сльоза сповзла на вії,
На серце впав дрібний кришталь,
І розколов його, на жаль…
Її трансцендентальний мікрокосмос почав руйнуватися. Бо жила, думала, мріяла, сподівалася, любила і ненавиділа лише ним. А зараз з-під ніг вислизала ця об'єктивна субстанція, яка мала традиційно-банальну назву - земля. Вона відчула, що біля кінчиків пальців ніг стало досить тепло і приємно. То відірвалося її серце і розтеклося по тілу. Уже дісталося і до кінцевої точки. Та вона не думала про можливість летального результату. І продовжувала на нього дивитись.
Він, за цю 1/33 секунди, навіть не встиг второпати, що на відстані 1-1,5 метри від нього хтось прощається зі своєю душею. Причому, досить повільно, чекаючи на порятунок.
"Чому вона на мене навіть не підіймає очей? Готується щось сказати? Але що може сказати ця дурепа, яка не знає навіть, що таке "іманентний" (властивий природі предмета, внутрішньо притаманний)! Так, пора зав'язувать. Мене чекає Марго. І взагалі, навіщо я витрачаю час? Мій робочий день закінчився, то чому я ще тут? А! Я ж маю їй подякувати за ту книжку. Що воно за…? М-да… словник…Чого??? Символів??? Уже хоча б орфографічний! На дідька він мені здався? Добре. Покладу. Треба хоч завтра не забути віднести його Коляну, він на таких речах здвинутий. Хай політає…"
- О, словник!?! Дуже Вам дякую. Але було не варто. Навіщо Ви? Згадали про сесію? Дарма! Це (і потряс той нещасний словник у руках) - не допоможе! Мене ніхто ніколи не підкуповував! І Вам не вдасться! Я не продаюсь!!! Яке Ви мали право затримувати мене з такої неповажної причини. Ніби знали, що я сьогодні скажено поспішаю. І тут ще Ви!
Будь ласка, не забудьте, виходячи, за собою міцно причинити двері, аби аналогічні думки інших студентів сюди не прослизали. ОК?
***
- Ну, шо, пане професоре, вип'ємо за Ваше здоров'я? Тобі сьогодні, як-не-як тридцять сім! Ану Маргушо, поцілуй свого коханого!..
- Та ні, Колян, не треба. Марго, відійди від столу, не труси тут своєю шерстю!
- Та чьо ти такий сьогодні злий? Хочеш, Вальку наберу? Буде тут за п'ять хвилин!
- Не треба, і так нормально. Бо почне знову клеїтися! Мало мені моїх "ухажорок" на роботі! Уявляєш, сьогодні приходить одна (якраз уже збирався сюди їхати), і притягує книгенцію. Аби ще щось таке, щоб почитать, а то так, - макулатура. "Словник символів", найновіше видання. Я от не розумію: на пари не ходять, двійок нахватаються, а потім черги перед кабінетом створюють.
- А може справа не в парах?
- Ну, да! Звичайно! Вони ж усі в мене закохані! Як це все мені уже набридло! Оці погляди, оці посмішечки… Хоча б раз прийшов і постояв отам замість мене! А то розумний отут - у кріслі з пивом! Набридло! Усі і все! Давай змінимо тему. ОК?
- ОК! А якого видання словник - київського чи львівського?
- Колян, ти ж обіцяв! Я тобі його завтра принесу і віддам. І читай ти його хоч до віку!
- А може спочатку сам почитаєш? Може щось вичитаєш? Це ж принесла ота, із третього?
- Ну вона. А ти її звідки знаєш? Так, удруге повторюю - змінюймо тему!
- Як її не знати, якщо вона в мене щодня - вже зачиняю, а вона ще сидить. А коли ти заходиш, то хоч швидку викликай!.
- Забий на неї і пошли до дідька! Як я! Знаєш, час від часу допомагає. Так, куди ми подамося на вихідних? Давай може у Миколаїв?..
- Чого?
- У зоопарк - найкращий в Україні!..
***
"Не забудьте, виходячи, за собою причинити міцно двері, аби аналогічні думки інших студентів сюди не прослизали. Виходячи… причинити… міцно… двері… Виходячи… Міцно… Виходячи…
Знаю. Не забуду. Багато їх у Вас таких, "виходячих", знаю. Знаю, що не стану для Вас іншою. Не тому, що не зумію, а тому, що не потрібна. Ні я, ні, сподіваюсь, ніяка інша. Він егоїст-одинак. Він ні в кому не має потреби. Він самособоюнаповнений. Точно.
Але як Ви могли, пане професоре, так подумати - підкуповую!?! Ні, не правда. - От дурепа, а що він мав подумати? Що ти усілякими правдами-неправдами дізналася, коли йому День Ангела, і вирішила привітати? Ще й чим!?! Словником!?! Недолуга! Краще б купила пляшку коньяку - менше б образився, бо відразу знайшов би їй практичне застосування. - Гаразд. Іншого разу буду завбачливішою… - Іншого разу?????? Іншого разу??? Тобі не вистачило цього? Опинилася у найогидливішій ситуації, яку може уявити собі людський мозок! - Так, іншого разу, бо я звикла досягати мети! - Ти - мети? Це ж коли? Коли/ проживши/ біля/ нього/ дев'ятнадцять/ неповних/ літ/ і/ з/ яких/ дев'ять/ відверто/ неупереджено/ і/ палко/ помираючи/ від/ кохання/ до/ одного-єдиного/ мужив'яги/ насмілилась/ привітатись/ до/ нього/ лише/ після/ першої/ його лекції. Дівчино, та тобі мужності не позичати! - Ну то й що. Я просто не хотіла йому набридати, а то б він мене розлюбив, ще до того, як побачив, яка в мені прихована душа… - Та ти, що!?! Не жартуєш. Оце так! Сьогодні він точно тебе полюбив, і закохався до останнього подиху! Ти ж так класно сьогодні разом зі своїм Словником показала, що твої наміри серйозні, а не якісь короткохвилинні захоплення. Чуваха, ти просто майстер! - Досить… вистачить… - я пішла плакать… - Та чого далеко йти? Сідай отут, під його дверима, і плач. А раптом він забув свій гаманець і повернеться, і побачить, як ти за ним плачеш, і приголубить, і поцілує, і будете ви жити-поживати та дітей наживати!!! - Він не повернеться за гаманцем. Він носить його завжди у лівій кишені. Тому це нереально. - А інше реально!?! Ну, звичайно, ти ж за ним щодня слідкуєш, тобі краще знати, що реально, а що не реально. - Замовкни, я не хочу тебе слухати. І я ж сказала, що зараз піду плакати! - Ну й котись на всі чотири сторони!"
Як боляче серце тремтить,
Коли ти тримаєш в долоні
Багряну колючку, з якої біжить
Незримая річка солоної крові.
***
- Ти не мужик! Ти не вмієш тримати слова! Ні, я розумію, ти зайнята людина, але ж ти мені на минулому тижні пообіцяв дати почитати словник. Я помираю від бажання його побачити (уже навіть ходив у книжковий магазин, аби і собі купити, бо думаю: "мій друзяка-професор зажав") так ні, його ніде нема. Так що, слухай, не жлобись. Я йому нічого поганого не зроблю. Навіть слідів від кави не залишу. Чесно, не брешу! То як, даси?..
- Ну, звичайно. Ось я його й приніс.
- А чьо так довго до мене йшов?
- А просто читав цей клятий словник…
- Ти читав словник??? Чувак, ти шо? Ти ніколи не читаєш словників, навіть орфографічних. Що це з тобою? Старієш!?!?
- Я сьогодні до неї піду і поговорю…
- До кого? Про що? Про словник? Ха-ха-ха!
- До тієї дівчини, що подарувала мені словник. Я багато чого зрозумів. Мені вона конче необхідна…
- Ні, дружище, таке враження, що дідуся Фройда перечитався, а не якогось словничка!
- Не якогось, а словника символів! Вона до мене зі всією душею, а я - як свиня. Справжня, що по вуха любить сидіти в багні. Тому мені варто по-тихеньку звідти вибиратися.
- Професоре, я не розумію. Ось це - словник символів, а не щоденник відвертості твоєї навіженої. Ти що, в словникових статтях вичитав якийсь підтекст, який зможуть зрозуміти лише ти і вона?
- Та не в змісті словника суть. А в самому словнику. Він - символ.
- Чого?
- Поки-що - не знаю, але сьогодні ввечері сподіваюсь усе з'ясувати. До речі, я помітив, що вона живе в одному зі мною під'їзді. Ти не вбачаєш у цьому чогось дивного?
- Я вбачаю дивне лише в тобі. Бо ти - з'їхав з глузду. Замість читання книги - вишукуєш якісь символи, замість того, щоб працювати - слідкуєш за студентками. Дивись, а то як ускочиш у гречку та наламаєш дров, то й свідки не допоможуть. Тридцять шість років жив, а на тридцять сьомому сказився!
- Що??? Сказився? Ускочу в гречку? Ти ж сам говорив мені почитати словник перед тим, як тобі його віддавати, і звернути увагу на дівчину. Це ж твоя рекомендація!
- Ну, приїхали! Уже Колян у всьому винен. Я сьогодні так спокійно спав. І чому мені свині не наснились!
- То ти мене ще свинею назви, і я більше ніколи до тебе навіть не привітаюсь!
- Погано свій словник читав! Свині уві сні - символ того, що тебе підставлять (знаєш - свиню підложуть), що ти вляпаєшся в халепу!
- Такого у словнику немає. І, взагалі, я його не читав…
- Ну якби я його почитав, то знав би, що є, а чого… Що??? Ти його не читав??? Як ти міг??? А ти ж здурів!!! Я забув! Ти просто побачив словника, зрозумів, що він - символ, і вирішив закадрить собі молоденьку студенточку. Так от, що я тобі скажу: друже, опам'ятайся. Вона для тебе аж занадто молода. За тебе хоч зараз півміста жінок піде заміж, та ще й таких, як треба. Ти тільки поклич. На біса вона тобі здалася? По-перше. А по-друге, тобі ж по статусу не підходить за нею бігати. Ти подумай ще раз, що ти хочеш робити. Так, я говорив, що ти їй подобаєшся. Але я не мав на увазі, щоб ти відповідав їй взаємністю. Просто хотів, щоб ти її не ображав, якось лояльно з нею поводися. Вона ще ж мала, сьогодні ти їй подобаєшся, завтра - десяток інших. Ми думаємо, що ми їх вибираємо, а насправді, - то вони з нами граються, навіть у досить ранньому віці. Як ото вона.
- Вона не така. Вона - інша. І тому не може гратись.
- Звичайно, вона не така. Вона "умница, красавица, комсомолка". Професоре, отямся!
- Колян, я вирішив. Може і помиляюсь. Але я хочу зараз учинити саме так. А потім побачимо. Та я думаю, що вона прийме мою любов, бо наскільки я зрозумів, кохає мене вже давно. Так що, нехай наші мрії здійснюються!
Її любов сягала вище неба,
Його ж - топталась по землі...
Від тебе їй нічого вже не треба.
Отож, цілуй її лише вві сні…
***
- Ви питаєте мене, що символізував той словник? Нічого. У ньому просто зібрані слова, які щось символізують. Цікавий такий словник…
- Але ж ти чомусь мені подарувала саме такий словник. Я здогадуюсь, що це не випадково. Я правий?... Мила (він взяв її руку і доторкнувся губами до долоні), вибач, що я не зрозумів усе відразу. Я просто йолоп. Старий йолоп. Я збрешу, якщо скажу, що не помічав, твоїх очей. Я їх бачив, але вперто не хотів побачити. Я боявся… перш за все себе… боявся, що можу закохатися… Я… я… я… кохаю… тебе… Кохаю більше, ніж саме життя. Воно мені не потрібне без тебе…
- А як же робота. Я думала, що саме її Ви любите над усе. Любите навіть не роботу, а себе - за те, що працюєте. Саме вона, як на мене, замінювала Вам коханку, дружину, і кохану жінку. А тепер Ви готові усе покинути заради мене?..
- Так. Ти у мене будеш єдиною і ніхто/ніщо мені більше не потрібні.
- Значить, я буду Вашою роботою?
- Називай це як хочеш, тільки змісту не змінюй. Ти вийдеш за мене?
- А коли Ви мене покохали? Учора. Чи на тому тижні, коли я подарувала Вам словник?
- Не став дурних запитань. Це тобі не личить. Бо пам'ятаю, як ти на іспиті поцікавилась про моє ставлення до кого там? я забув. Так от, то було не зовсім доречно. Більше так не роби.
- Добре… А знаєте я Вас кохаю усе своє свідоме життя. Навіть більше. Я навіть не пам'ятаю себе такою, яка б Вас не кохала. Я була навіть подумала, що маю якусь фобію чи захворювання, бо мені з кожним днем усе важче ставало контролювати свої почуття. Дійшло навіть до того, що я вирішила привітати Вас із Днем народження. Це при всій моїй скромності і сором'язливості. Я почала переступати через себе, бо Ви стали змістом мого життя.
Ви вирішили, що словник - це символ? Ні, це не символ. Це подарунок. Подарунок від щирої душі. Хотіла зробити Вам приємне, а Ви виставили мене за двері.
- Так, я був дурень.
- Нічого, я не ображаюсь. Я звикла до такої Вашої поведінки. Для мене це стало нормою.
- Повір, Я не навмисне тебе ображав. Я просто не розумів, був німий, глухий, сліпий. Але я змінюсь. Я надолужу все втрачене і виправлю усі помилки. Повір мені і я тобі це доведу.
- Любов - не теорема. Її не треба доводити. Її не треба вибачати. Її не треба розуміти. Її потрібно лише відчувати. Відчувати завжди. Вдень. Уночі. Коли спиш, дивишся телевізор, читаєш газету, працюєш за комп'ютером, дихаєш… Вона завжди з тобою і скрізь. Як якийсь орган, що живе у тобі, і без якого ти вижити не зможеш. Вона твоя душа, яка підказує як жити і що робити. Кохати можна лише одну людину. І не після чогось, когось, замість. А з самого початку і до самого кінця. Як я Вас. Я кохала і кохатиму Вас завжди (Вона заплакала і відтягнула від нього свою руку).
Феміністки сказали б, що я слабка, бо не придушила свої почуття і зараз розмовляю з Вами; позитивісти б залишили мені час для роздумів, а романтики б веліли б кинутися Вам на шию, і все життя дякувати, що Ви зробили мене найщасливішою жінкою в світі. Але Ви не кохаєте мене. Ви загорілися похіттю вже після мого кроку. Я на це розраховувала, але не враховувала такого розвитку подій. Скажу чесно: Ви захопили мене зненацька. І я зненацька Вам відповім: Ні. Можливо, через півсекунди я пошкодую і почну рвати на собі волосся. Але по-іншому у Вас і у мене бути не може…
P.S.: Так сталось через те, що він був не справжнім філологом. Якби він був справжнім філологом, то він би любив словники. І любив би її…
Гра в смерть - це завжди так небезпечно… так тривожно, і можливо, навіть безглуздо… та я не бачив людини, котра б від захвату перед невідомим, не запалювалася ще більше.
Це потрібно і це буде… в цьому суть життя… пізнати суть. Та її ніхто й ніколи не пізнає… ніколи… і навіть ті, котрі вважають себе Богами, лише люди, які не в силі будь-як запобігти СНІДу.
Життя моє не мало ніякої ціни… я жив лише для того щоб жити: вивчитись, знайти роботу, дружину-модель… жив задля, власне, самого життя. Та цього, як виявилось, замало. І це я пізнав у ту ніч. У ніч, після якої моє життя… ні, не змінилось, - перестало бути життям.
Я б ніколи й ні за які гроші не розповів би цієї таємниці… цього злочину, та мені зустрілася вона… просто по вулиці йшла… вся така жива і одночасно - мертва. Коло неї та заради неї я переродився і змінився, вдруге за півроку.
А кажуть, люди не міняються…
***
Ми з нею познайомились на береговій поблизу Дніпра. Точніше я познайомився, і, повірте, запам'ятав її ім'я відразу й назавжди. Хіба було мені знати, що попереду лише розчарування, кінець життя?!?
Люди, добрі люди, чому хворі на СНІД не носять на лобі напис: "Бережись! Я - хвора!". Чому? Вона ж така як і я, людина. У неї дві руки, ноги… звичайна істота, і, чорт візьми, до болю вродлива зовнішність.
- Привіт… - несміливо промовив я. Так, я бабій, яких ще не бачив світ, та чомусь… чомусь їй не зміг сказати нічого іншого, окрім холодного і звичайного привітання.
Вона промовчала… А що їй залишалось, упасти в мої обійми? Віддатися мені відразу і саме тут на береговій Дніпра?
Ні, вона не відповіла… мовчала. Похмурилась, зніяковіла, і, повірте, навіть відвернулась. Можливо, когось чекає? Хлопця, чоловіка свого? А тут я причепився…
- Вибач, я не відрекомендувався…
- Будь ласка, мені нічого не потрібно, - вона заплакала, а, може, плакала й до того, можливо саме тому й відвернулась? Та я не здавався! Був наполегливим. До речі, саме наполегливість завжди допомагали мені одержувати успіх у жінок.
- Ти плачеш? - ніби тихо, із співчуттям запитав я. Саме це зробив не тому, що вона мені подобалась і я, як і всі чоловіки, свідомо чи підсвідомо прагнув цієї жінки. Ні, мені просто завжди неприємно дивитися на сльози. Сльози це єдина непередбачуваність, яку неможливо зрозуміти чи осягнути - їх просто треба відчути… просто відчути. А від радості вони чи від журби - не зрозуміє ніхто, окрім власника. Власника сліз…
- Тобі погано? - продовжував допитуватися я.
Звісно, погано, чому б мала плакати? Проте непередбачуваність породжує всі непорозуміння.
- А що тобі до того?..
- Не можу дивит…
- Не дивись!
Я не домовив, на що саме дивитись. На те, як такі вродливі дівчата плачуть, чи, можливо просто на сльози?.. і все ж не можу дивитися на сльози.
Я відчув момент. Відчути момент - це найважливіше у стосунках, що зароджуються між чоловіком і жінкою, а далі - дрібниці…
Підійшов… Пригорнув… поцілував у волосся: таке світле! Та живе й природне! Я ніколи й ні в кого не зустрічав такого волосся, як от… у цієї снідозної бідолахи… Та чи знав я тоді про це? А що, коли б знав? Відрікся? Відвернувся? Забув і біг би подалі від неї?.. Будемо реалістами: кожен би вчинив так само… ідентично чи то пак аналогічно.
Та я не втік - не знав!
- Розкажи мені… тобі стане легше… - сказав я те, що мусив сказати.
"Мені стане легше? Та хто він такий, що говорить мені це? Психолог, чи вже відразу психіатр, як той, що консультував мене?..
"Легше"… Чому люди завжди це кажуть? Мені не легше.. Навпаки - гірше! Що йому сказати? Що я хвора? Навіщо йому це? Хто він узагалі такий? Випадковий перехожий…
Краще б ніхто цього не знав. Краще я б і саме цього не відала… Жила б мовчки і мовчки померла… на самоті… як живеш так і помираєш!..".
А люди завжди помирають на самоті. Їм просто соромно чи то пак, незручно помирати на очах у інших… Таке життя… Така Смерть! Не ми перші і не ми останні живемо самі не знаючи для чого. Можливо для того, щоб прожити ганебне життя в злиднях і хворобах, від яких не можна врятуватися; жити в аморальному суспільстві, де брат убиває брата… де… незахищена старість твоєї матері де-не-де корпається по смітниках, шукаючи недоїдки, щоб просто вижити… навіщо? Навіщо це жалюгідне існування? Щоб терплячи такі муки, врешті-решт умерти? Зникнути назавжди з буття… розчинитися у повітрі?
Тебе швидко забудуть… Ти навіть не уявляєш, як швидко.
Та я хочу повернутися до своєї ганебної розповіді […].
***
Я чекав її недовго (чи можливо довго? Хто знає? Я знаю! Бо чекав таки недовго). Я подивився на неї: о, Боже, вона лежить оголена на підлозі і думає… Думає… чому я не йду? А я таки не йду… Не хочу… Боюсь… її. Дійсно, дивне якесь почуття в мені вирувало тоді, як зараз пригадую, побоювався заходити… І недаремно.
Я побачив якийсь сірий конверт, відкрив його… О, ні! Вона хвора на СНІД!!! Вона мертва, ніби ще жива та вже мертва. Давно приречена на Смерть. А вам хоч коли-небудь у житті, бодай на секундочку за своє існування хотілося вмерти живучи, а це вже гірше самої Смерті. Ось так безглуздо і незрозуміло…
Ви всі боїтеся, бо життя прекрасне! Воно вирує і… йому йде кінець, чим більше ми живемо, тим менше жити… зосталось вам. Рано чи пізно, та смерть обов'язково прийде, до кожного із вас, не забувайте цього ніколи… а хоч і забудете, все одно колись згадаєте ці слова. З усього життя є лише одна мить справжнього блаженства… Не проґавити цю мить - одна з найважливіших формул успішної старості.
Пам'ять.
Пам'ять допоможе згадати і заново пережити враження зачарованої молодості, вічної юності… якщо вони були… або просто нагадає вам, що ви хворий на Смерть.
-----
Я знаю чоловіка, котрий гадає, що Смерть це те, що буває з іншими… не з ним… з ним - ніколи!
Прокинувшись якось зранку у реанімаційному відділі обласної лікарні, він, зібравшись із силами (після аварії), запитав медсестру, що стояла поруч:
- Сестро, я буду жити?..
Та вона його не почула.
- Я помру!?? - голосніше.
- Що? А… так, звісно… Але пізніше, не в найближчому майбутньому (не від цієї аварії).
Медсестра за відверту відповідь одержала купу слів з лайливої лексики нашої мови. За правду! За те, що йому сказали: "Ти помреш!". А що він думав, що житиме вічно?
Люди звикли слухати те, чого їм хочеться…
Взагалі… люди - одні із наймерзотніших істот всесвіту!
-----
Отож, конверт: сірий такий, навіть чорний. Ні, я не дальтонік і прекрасно розрізнюю кольори.. Та, люди добрі, яка на хрін різниця якого кольору ваша Смерть? Яка вона ззовні: чи дівчина з косою чи ще щось інше?... що все одно призначено позбавляти вас біологічного існування. Стерти з лиця Землі… відігнати вас у вічність… Наплювати у саму душу і віддати її дияволу.
Людина не може збагнути Смерті, бо це "криза мозку". Ми не можемо зрозуміти те, чого боїмося… а боїмося ми всього…
- Що ж робити? - стиха промовив сам до себе герой. - Вона до біса вродлива! Вона там оголена горить мною! Чекає!.. А я… Я так її хочу, я божеволію від цього!
Мить.
- Чорт, що я вагаюсь? Негайно кинутись на неї і дуже брутально взяти!.. використати за призначенням… напитися із цілющого джерела, адже я так прагну вгамувати спрагу!
Мить.
А, можливо, це і є та ж сама мить, заради якої нікчемні люди проживають своє нікчемне життя?!? Сенс людського існування саме в таких моментах - ваганнях… між Життям і Смертю.
- Біжи!!! Бери її!!! - Смерть.
- СНІД! Смерть попереду, отямся! - Життя.
- Чого чекаєш? Біжи, вона в сусідній кімнаті! - Смерть.
- Тікай, ти що дурень? Вона хвора! Дай драла звідси, щоб і слід простив… Забудь і вік про це не згадуй. Про цю хвору! Про цей романчик! - Життя.
- Я хочу її. Зараз і негайно, - Смерть.
- У світі ще багато таких жінок. І навіть кращих. Тікай! - Життя.
- Я хочу саме цю і саме зараз! - Смерть.
- А як же я?.. - Життя.
-----
На підлозі валяється сірий конверт, а в кімнаті навпроти двадцятип'ятирічний чоловік вкорочує собі віку брутальним тілесним насолодженням із пишногрудою білявкою на ймення Смерть…
Він зробив свій вибір.
А ти?..
03.12.2005
PS: Гра в смерть - це завжди так небезпечно… так тривожно, і можливо, навіть безглуздо… та я не бачив людини, котра б від захвату перед несвідомим, не запалювалася ще більше…
... Моря шумлять, і холодно на світі,
таких як ти,
чекають все життя заради миті...
О.Пахльовська
Місто шумувало нічним життям. Кав'ярні, ресторани, вуличні розваги заманювали розпашілу від травневої спеки молодь. У повітрі бринів аромат квітучих дерев, майбутнього літа, шаленства і ще чогось такого ... незбагненного і легкого, і надзвичайно приємного.
Юльця сьогодні - щаслива. День був особливий - захистила диплом на "відмінно", то пішла із подругами-однокурсницями святкувати до парку. Правда, у неї страшенно боліла голова, і будь-яка думка, навіть цілком буденна і звична викликала хвилю пекучого болю, спопеляючи світ довкола. Втім, це тривало недовго. І вже хтозна - чи веселі жарти товаришок, а чи її вміння переборювати себе втамували ті розбурхані болем думки, і Юльці пояснішало в очах. Після випитого шампанського - там, у парку, на величезному розтрісканому пенькові (що за "movais tone", вчительки!!!), дівчині трохи запаморочилось у голові, хотілося докинути й собі щось про "love for life" чи "love forever", проте - чи слів не вистачало (у майбутнього словесника?!?) чи просто не хотілося говорити про це. Бажалося, звісно, сказати своє Слово про Вічне, але - не тут, вона не могла усвідомити, що про найсокровенніше можна повідомити в гущавині занедбаного парку, під шампанське й цигарковий дим, що рідкою хмаринкою нависає над ним.
Що було далі - вона не дуже добре пам'ятає. Прогулянка, мерехтіння вогнів кав'ярень, чийсь дзвінкий молодечий сміх і дитячий плач, ядуче повітря, від якого хотілося сховатись, утекти, але - нікуди. Поволі гурток дівчат почав розсіюватися, натомість скупчуються сутінки і з набережної починає тягнути вологою й легкою прохолодою.
Ніч застала Юльцю так раптово, що не встигла як слід подумати. Іти пішки о такій порі самій - страшно, та й не хочеться. Це ніби прокинутися од сну, де було так весело і всі щасливі. Усе склалося якось миттєво. Погодилася лишитися на ніч в однокурсниці. Веселій і дотепній Свєтці не бракувало гостинності. За кілька хвилин, по дорозі додому, вона уже малювала перед Юлею свої апартаменти, розказувала про сусідів-мовчунів і брата - курсанта морського коледжу. Дівчині було якось ніяково - це ж чи не вперше вона не ночуватиме вдома, соромно трохи і все ж - … цікаво.
Познайомилися … Ця перша зустріч мала запах бергамоту, бо Микола, Світланчин брат, саме готував чай із цим зіллям. Трохи поговоривши, полягали спати. "Нарешті" - подумала Юльця, бо минулої ночі майже не спала. І раптом різко зупиняє себе: "Що це?". Вона чекає сну, а він не йде до неї, натомість відчуває якусь силу, прагнення творити чи просто сказати Слово, поділитися чимось. Незчулася, як почала розмовляти з Миколою. І думалося їй зараз, що була то не звичайна розмова двох юних і окрилених людей, а пісня про все на світі, де її, Юльчине сопрано і його приємний тенор творили Слово - Мелодію, якусь дивно-прекрасну гармонію, котрої давно уже вона не відчувала у серці. Бувають такі миті в житті кожної людини, і такі зустрічі, що може вона, як ніколи, відкритися усім єством своїм і глибиною помислів, і душевних зрушень. Ніколи більше не буде такого розкриття, але хто звідав його - має щастя.
По краплинах танула ніч, лишаючи тіні на стінах, а вони усе говорили … Про життя і смерть, повір'я, про Бога, про весілля і майбутнє. І така щирість, така зворушлива одвертість була у тих словах - мріях, спогадах, що їй мимоволі здавалося, ніби … той п'яний аромат бергамоту, і ця травнева ніч, і цей веселий парубок - не даність, а Знак Сили, яка здатна творити усе, і змінювати, і … єднати … "От тобі й на!" - спіймала себе на думці Юльця, - знайомі лише один вечір і … ніч (аж перекинуло зо сміху), а здається, ніби знаю його усе життя, і знаємо один про одного усе, чого найрідніші можуть не знати. Йому відомі її звички та уподобання, вона посвячена у таємницю його примх і дивацтв. Ось він сидить на ліжку, обпершись спиною. Їй трохи соромно за свою відвертість, але в його погляді, рухах, немає нічого такого, за що мало би бути соромно.
А час? Та вони забули про нього! "Щасливі часу не помічають", так? Тільки ж він їх не забув - починався засвіт. Юльця завжди любила цю мить: коли сонце ніжно-рожевим бісером обсипле ще сонну землю, кине пучечок і у її вікно, а потім ураз затопить усе навкруги легким сяйвом. "Боже, спини мене ... Отямся і отям - така любов буває раз в ніколи ..., вона ж порве нам спокій до струни, вона ж слова поспалює вустами. Спини мене, спини і схаменись, ще поки можу думати востаннє ... " - зверталася у своїй молитві-благанні до Бога чи ... до ... нього Юльця словами Ліни Костенко. Що це зі мною? Я винна, Господи, знаю, але не хочу ... щоб приходив цей світанок:
Зроби цю ніч найдовшою для мене
Відкрий мені все те, що мушу знати я,
Йому ж, прошу, даруй ту мудрість незбагненну,
В якій Любов душі натхненно засія ...
Якась нісенітниця верзлась Юльці, проте знала, що немає відповіді на це гірке риторичне питання: "Чи ж повторне можна повторити?".
Зрештою, настав ранок і заспане сонце, яке теж, мабуть, не зімкнуло повік через оту їхню розмову, сипнуло Юльці в обличчя жменю променів: час прокидатися.
Вона виринає з обіймів сну, найкоротшого з усіх, що мала досі, і чує Запах ... Микола готує чай - несолодкий, бо вона такий любить і він це знає ... вже.
Час не забуває робити свою справу. Вони утрьох на зупинці - прощаються. І ось, ідучи вулицею, Юльця відчуває солодкий щем від пережитого, дякує подумки Світланці, дякує йому і ... вибачається, що так усе вийшло ... серйозно для неї. Але нічого, триматися, як там у вірші?: "Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю, о як я вас люблю, але про це не будем говорити ...". Юльця теж зовсім не хотіла говорити йому всього, що мала на серці.
Удома вона змиває свою утому під струменем літньої води і засинає сном праведних (!), і щось їй ніби сниться-бачиться. Іде вона вулицею, тримаючи у своїй руці дитячу ("син!" - думає Юльця). Люди проходять повз них, і вдивляючись у синющі очі білявого хлопчика, питають, як же звуть малого. "Як, як?" - гарячково думає Юльця, притискаючи дитя до себе. Потім нахиляється до синової голівки і вдихає ... Той неповторний аромат, який неповторний, властивий лише її синові та одній людині ... "Як? Та звісно ж, ... " "Яка гарна дитина!" - чує молода мама.
"Авжеж, хіба можуть бути інші діти від великої любові?". Раптом - усе зникає, поволі танучи у блискітках сліз, що виступили на заплющених Юльчиних очах. Вона рвучко підіймається і йде на кухню, щоб зняти цю полуду-наслання, і - завмирає у німому зачудуванні: на столі стоїть чашка гарячого чаю з бергамотом...
