У сузір'ї сучасних письменників Херсонщини одним з найплідніших авторів уже традиційно виступає Микола Іванович Братан (народився 1 січня 1936 року в селі Семенівці на Каховщині). За плечима у нього вже більше 80 опублікованих книг у царині поезії, прози, драматургії, художнього перекладу, публіцистики, критики, творів для дітей. І в часи навчання в Бериславському педучилищі та Одеському університеті, і в період діяльності в галузі журналістики, і за викладання в Херсонському педагогічному інституті митець часто прилучався до справи вшанування пам'яті великого Кобзаря. До цього його спонукали як душевні поривання, так і громадські обов'язки. Адже понад тридцять років М.Братан виконував функції голови Херсонської обласної організації НСПУ (1971-2006), у 90-х рр. очолював Херсонську обласну організацію Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка (нині її почесний голова). Тож Кобзар займає важливе місце і в житті, і в літературній творчості письменника. Микола Братан виступав на відкритті пам'ятника геніальному поетові у Херсоні (1971), на відкритті музею Т.Шевченка в Орську (1986), брав участь у Міжнародному літературно-мистецькому Шевченківському святі "В сім'ї вольній, новій" у Черкаській, Житомирській та Вінницькій областях, був одним з організаторів цього свята на Херсонщині (1997).
Шевченківська тема розробляється в творах М.Братана вже близько півстоліття: від дебютної ліричної книги "Смаглява Таврія" (1961) і до сьогодення зустрічаємо відгомін Кобзаревих мотивів у численних збірках [2, 4, 6-9, 15, 18-23, 26, 27] та в періодиці [1, 13, 16]. Автобіографічна поезія "Пастушок" (1961) викликає паралелі з хрестоматійним віршем Тараса Шевченка "Мені тринадцятий минало…", з якого взято й епіграф до твору ("…Я пас ягнята за селом"). Ще в 60-х рр. М.Братан маніфестував свою зорієнтованість на служіння національним святиням, вірність Кобзаревим заповітам у поезії "Листвиною зелено-промінною…" (збірка "Поступ"):
Ні з якою у світі країною
Не зрівняю Шевченківський край.
Захлюпнуло мене Україною,
І як хочеш мене називай! [20, 38]
У ряді віршів співставляються постаті Шевченка та інших великих поетів світу: "Лермонтов і Шевченко" (1966), "Уроки Некрасова" (збірка "Портрет з дороги"). Автора "Героя нашого часу" М.Братан спогадує у зв'язку з 125-річчям з дня його загибелі. Як відомо, М.Лермонтов був, подібно до Т.Шевченка, і вільнодумцем, і поетом, і художником. Великий Кобзар захоплювався "очаровательными стихами Лермонтова", згадував "как лучшую молитву создателю…" у своєму "Щоденнику" рядки з вірша "Выхожу один я на дорогу…" (запис від 28 липня 1857 року). А трохи раніше - він занотував там же промовисту оцінку знищеного царатом співця Росії - "наш великий Лермонтов" (запис від 20 липня 1857 року). У вірші М.Братана дві маєстатичні постаті російського та українського поетів сприймаються як символи непримиренної боротьби проти царської сваволі:
Поет загинув. Порадіти
Не встиг з цієї смерті цар,
А вже постав, почав будити
Хиренну волю наш Кобзар [13].
Читати вірші непокірного російського співця - то велика відрада для Т.Шевченка на засланні, бо "Лермонтов мені / Дарує радість, вольну волю, / Надію тут, на чужині" [13]. Автор наголошує на ідейній спорідненості поетів, що репрезентують два народи. Водночас як данина часові написання вірша сприймається протиставлення по лінії Т.Шевченко - П.Куліш з традиційним, як для радянських авторів, осудом світоглядної обмеженості й недалекоглядності одного з ідеологів "українського буржуазного націоналізму":
І Куліша Пантелеймона
Ті покоробили слова.
"О боже мій, свята мадонно,
Кого він нашим назива?!" [13]
Відтак фінал-апофеоз вірша підносить думку про суголосність громадянських позицій Лермонтова і Шевченка та несприйняття Кобзарем Кулішевих "націоналістичних" збочень. Для Тараса "горіли серед стуми / Святі поезії вогні", запалені Лермонтовим, і гартували його дух у скрутні часи:
І гордий Демон, дух вигнання
Крилатив душу Кобзаря.
І два поети нездоланні
Вставали в братньому єднанні
Супроти мороку й царя [13].
У сонеті "Уроки Некрасова" М.Братан акцентує на українських витоках народного поета Росії, що озиваються в його нащадках ("праправнук Ваш невигаслу любов / Приніс від українського народу"). Херсонський письменник проводить думку про подібність двох співців - насамперед у бичуванні суспільної кривди й наруги:
Неправда та, що наш Тарас боров,
І Вам була ненависною зроду.
Вам, як йому, звільнившись від оков,
Народ безсмертя дав у нагороду [19, 60].
Принагідно слід відзначити, що М.Братан не першим звертається до співставлення доль великого Кобзаря України та автора поеми "Кому на Руси жить хорошо". Ще в 1881 році подібну мету поставив перед собою славетний "ідеолог націоналізму" Б.Грінченко у вірші-присвяті "Некрасову й Шевченкові". Маємо нагоду порівняти з братанівською версією (до речі, у Грінченковому доробку є й інші твори шевченківської тематики: "Пам'яті Тараса", "Шевченкова могила", "Українець", "На розпутті" тощо):
Обидва за діло єдине ви бились,
За його обидва конали:
Святі почування братерства й любові
Ви в серці людей пробуждали.
Обидва за діло єдине ви бились, -
Велика вам шана за теє,
Й не вмре ваше слово на світі ніколи,
Не вмре ваше слово святеє [29, 80].
Про сприйняття заповітів Шевченка українцями ХХ ст. йдеться у віршах М.Братана "Заспів" (1961), "Над Дніпром" (1966), "До поета" (1966), "Поступ велетня" (1984), "Його діти" (1984), "Сонет" ("На "Кобзарі" - автограф Гончара…", 2004), "Де білий світ і небо синє" (2004) та ін. У поезії "Заспів" прикметами радянізованої степової сторони виступають "і шевченківські горді тополі, / І стрункі електричні стовпи" [25, 7]. Автор захоплений щирістю і працьовитістю, гостинністю й привітністю своїх краян. Його "Заспів" кореспондує читача до автобіографічних творів Кобзаря з мріями про ліпше майбутнє співвітчизників, як-от у вірші часів заслання "І виріс я на чужині…", де поставали в уяві опального українця-поета ідилічні картини благоденства на рідній землі: "…Зеленіють / Широкії села, / А у селах у веселих / І люде веселі…" [31, 112]. Молодому на той час радянському письменникові здавалось, що Шевченкові візії цілком реалізувались у соціалістичній дійсності:
Я бував тут у кожній оселі
І скажу: порадів би Тарас,
Що у селах цих - люди веселі,
Як пророче писав ти про нас! [25,7].
У вірші "Над Дніпром" (збірка "Веселку - людям") у дусі радянських часів та поцінувань співвідносяться постаті двох вождів для українців: "…Леніновою правдою / і Тараса крутими думами / шлях народу мого позначено - / сіяча, коваля, борця" [8, 4]. Тут доречно згадати про парадоксальний факт: навіть на 17 році незалежності міріади українців сприймають позитивно або й з захопленням постать нищителя українства В.І.Леніна - у відомому телепроекті Савіка Шустера під час масового опитування глядачів вождь світового пролетаріату був названий у сотні "великих українців" (!!!), а пам'ятники Іллічеві по всій Наддніпрянській Україні впевнено конкурують з Кобзаревими і донині. І Херсонщина не є винятком у цьому. Тож вірші шевченківської тематики в доробку М.Братана 60-80-х років часто огорнені серпанком більшовизації. Адже сотні радянських поетів з різних куточків величезного СРСР десятиліттями змагались у доведенні очевидної для них істини, що Кобзар нібито пророчо вбачав у "сім'ї вольній, новій" не що інше як "найсправедливішу" й "наймиролюбнішу" радянську країну (насправді: тюрму народів, імперію зла, засновану на терорі, голодоморах-геноцидах, національних чистках), а не якусь там вільну та незалежну Україну. У світлі саме таких бачень побудована поезія М.Братана "Його діти" з шевченківського збірника "Кобзарева зоря" (1984). Твір починається з лірично-співчуттєвих ноток про нездійсненні сподівання Тараса мати свою власну родину:
Намріяв: поставити хату,
Садок посадить над Дніпром
І віку свого доживати
В хатині, повитій добром.
В саду йому виділись діти
І мати весела при них.
Та смерть не дала порадіти
З живих несказанних утіх [30, 30].
Отже, ідилічна картина, не раз вимріяна поетом, так і залишилась фантазією ("Лиш в думах дітей і дружину / Любов'ю палкою зігрів"), оскільки Кобзаря передчасно "звела в домовину / Тюремна опіка царів". Але під кінець вірша щемливо-лагідні й сумні інтонації змінюються на жорсткі й мажорно-урочі - в дусі компартійних агіток:
Чи ж роду його не зустріти
В прийдешніх, потомних літах?
…У Жовтні Тарасові діти
Ставали під ленінський стяг!
Біограф перечить не стане -
Були у Шевченка сини:
Коли розривали кайдани,
Боженками звались вони! [30, 30].
Звісно ж, як офіційний поет Радянської України М.Братан мав тут орієнтуватися на "біографів" соціалістичної епохи, які прилаштовували життєпис Кобзаря й історію української державності до компартійних вимог і вказівок. Це нині, в пору незалежності, відкриваються для загалу факти, які засвідчують, що червоні боженківці та щорсівці нещадно розправлялись з виявами "українського буржуазного націоналізму" в Україні часів громадянської війни, символом якого з підказки московсько-більшовицьких загарбників став насамперед Т.Шевченко, портрети або книги якого були заледве не в кожній українській хаті, а тому автоматично ставали підставою для здійснення більшовицьких вироків.
Тема продовження традицій Кобзаря духовними спадкоємцями розробляється й у вірші "Поступ велетня" (збірка "Добрина"). Твір, присвячений геніальному авторові "Соняшних кларнетів", наголошує на його орієнтації на Шевченкові заповіти: "…Поступ велетня Тичини / Благословляє сам Тарас" [6, 19]. М.Братан стверджує: услід за Кобзарем цей поет-титан став символом служіння рідному краєві та його культурі - "віддав народу - / Усе до краплі, все до дна, / Безсмертних слів музичну вроду, / Що сталь і ніжність їм дана" [6, 19]. Крізь поетове замилування величчю Тичини-поета - в підтексті - вловлюється й натяк на фатальну роль доби сталінщини в долі співця (назва збірки "Сталь і ніжність" фонічно співвідноситься зі згадкою імення ката українського народу Й.Сталіна).
У поезії "Сонет" (інша назва "Автограф") підкреслюється глибина сприйняття Тарасових заповітів автором "Собору". І рядки з "Кобзаря", і думки О.Гончара - незабутні, полум'яні, мобілізуючі. Тому з таким пієтетом ставиться херсонський письменник до обох діячів України різних епох, що слугували за високий зразок і дороговказ для співвітчизників:
Тож про Тараса думи вогняні
Олесеве бентежне - "Вічне слово",
Його у світ, як суть і як основу,
Нести нам у життєвій борозні [7, 123].
Це "святі слова з-під віщого пера", яким роковане безсмертя. Вони "снагують груди" мільйонам українців "на всі часи, на всі літа і дні". Це обереги, які самовіддано й несхитно захищають "і нашу думу, і нашу славу, й мову".
У сонетарному поменнику по лауреатові Національної премії України імені Т.Г.Шевченка артистові-землякові Павлу Громовенкові "Свята душа великих слів" наголошується на неповторному таланті цього неперевершеного майстра, з яким авторові судилось познайомитись далеко від України:
В степу безкраїм за Уралом,
Де мучивсь муштрою Тарас,
Звело, здружило, побратало
Його всевічне слово нас.
З твоїх там уст воно звучало,
І я завважував не раз,
Як люд тамтешній чарували
І "Катерина", і "Кавказ" [7, 128].
М.Братан захоплюється хистом цього достеменного подвижника в царині пропаганди Шевченкової спадщини. Він не приховує зачарування проникливою манерою виконання текстів геніального співця, які протягом десятиліть ніс у маси артист-патріот, прилучаючи мільйони людей до Кобзаревих святощів:
Ти був і ніжним, і тривожним,
В читання душу перелив,
Тобі відкрилася неложна,
Свята душа великих слів,
І полічити всіх не можна,
Кого до них ти причастив [7, 128].
З присвяти М.Братана "Вітаєм актрису Люту Ларису в день бенефісу" постає привабливий образ ще одного пропагандиста Шевченкової спадщини. Це "театру актриса" з херсонського краю, яка вкладає всю душу в Кобзареві тексти - "читає щемливо Тараса" [8, 29].
У вірші "Де білий світ і небо синє…" М.Братан веде мову про закономірне проростання шевченківських ідей у свідомості нашого сучасника. Ліричний герой твору сприймає як звичність і природність проникнення людей сьогодення в духовні світи Кобзаря ("Читає повісті Шевченка / Небалакучий мій сусід"). Хоча, звісно, існують міріади книг, є величезний вибір, а ще - супермодні автори, котрими зачитуються на хвилях їх тимчасової популярності. Тож мимоволі виривається цілком логічне питання: "Чому не Пікуль і не Кашин, / А поза модою - Тарас?" [7, 67]. Відповідь - розлога й прозора, прогнозована й очікувана:
Либонь, тому, що море синє,
Тому, що вколо - білий світ,
Що вічний в слові "Батьківщина"
Дідів і прадідів завіт [7, 67].
На зустріч із Шевченком читач іде природно, свідомо, невимушено - як до своїх витоків і непроминальних цінностей, як до чогось найріднішого, зворушливого, сакрального. Повтор слова "живе" (в якості дієслова і прикметника) на означення буття українців потверджує незнищенність нашого народу, на варті життєздатності якого стоїть Кобзар:
Живе твоє живе коріння
Й розлога крона водночас,
Де білий світ і небо синє,
І подих вічності - Тарас [7, 68].
У поезії "Болючий урок" (1989) співставляються Шевченкові й Сосюринські заповіти любити Україну на тлі радянської епохи з її антинаціоналістичними боріннями, маніакальним самоїдством у вигляді масових психопатичних пошуків "ворогів народу". Шкільний урок, на якому засуджується "петлюрівська нота", проектується на все соціалістичне суспільство, в якому викорінювалася любов людини до своєї нації на догоду компартійним настановам щодо формування єдиної радянської спільноти.
Не забуду до скону ту годину похмуру:
За "Любіть Україну" шельмували Сосюру.
Вчитель - що тут подієш - мовби й добрий душею,
Сумовито глаголив про "ворожу ідею" [23, 133]
Але мимоволі виникає питання: як же в такому випадку поцінувати Кобзаря, чиї патріотичні заклики відлунюють у творчості автора "Третьої роти", як і в доробку сотень інших продовжувачів Тарасової справи: "Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині / За його "Поховайте мене на Вкраїні…, / За його "…Так люблю Україну убогу" [23, 133]. М.Братан підкреслює протиприродність і абсурдність звинувачень у патріотизмі, бо це високе почуття, яким слід пишатись, а не вважати якимсь криміналом. Нотки співчуття на адресу вчителя-обличителя бринять у поета, адже зрозуміло, що радянські освітяни змушені були кривити душею, притлумлюючи в собі шляхетні почуття, що вважались проявами націоналізму.
Я учителя слухав - бунтувати намарно.
Він, сердешний, і сам почувався негарно.
Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,
А здавалось - благав: Україну любіте!.. [23, 133].
Чимало віршів М.Братана присвячені різним етапам у житті та діяльності Кобзаря. Сторінки Шевченкової долі, пов'язані з десятилітньою солдатською муштрою, висвітлені в поезії-репортажі "На засланні" (1961), перейнятій мотивом нескореності митця-громадянина ("Та він свій хрест важкий нестиме / І не схилятиме чола!", "Мала хвилина - для розлуки, / А для борні - усе життя!", "Ще буде кара, будуть муки, / Але не буде каяття!"). У присвяті Л.Большакову "Тарас Шевченко в Орській фортеці" (1986) відтворюється задушлива атмосфера казарми, покликаної зламати співця, а проте безсилої реалізувати цей замір можновладців. На захист Кобзаря "прилітає Україна, як зигзиця, / Овіваючи обпаленим крилом", додаючи моральної витримки та внутрішньої сили ("І надія в серці хворім ожива"). Адже це син, що "несе тяжкі окови, / Що для неї в правді висвятив слова" [26, 33]. "Катована душа" Кобзаря лишається непідвладною і в найтяжчі хвилі моральних та фізичних тортур "покори не приймає" (вірш "Чи хто в цій кріпості співає?" з книги "Дожинок"). Опальний поет живе невмирущою надією (поезія "В Різдвяну ніч на Косаралі", 1995). Ці сподівання вивищують його над життєвою суєтою та захланністю, навіть над самою смертю:
…Умерти б з розпачу хотів.
Та прийде час - і скресне море,
Душа невбита - й поготів.
На те воно, нівроку, й лихо,
Аби із ним ставать на прю.
"Нехай вам буде любо й тихо,
Своє ж я горе поборю" [1].
У сатиричному вірші-монолозі "Спогади" прапорщика Ісаєва про Т.Г.Шевченка" (1986) таврується мерзенність кривдників Тараса, які по його смерті намагаються прилучитися до слави генія: "Повірте, людоньки, я - плакав, / На нього пишучи… донос…" [26, 34]. Віршована декларація "Хто нас не кликав, хто нас не вів…" (1990) проектує Шевченкові думи на сучасність у її зв'язках з подіями й особами ХХ ст., з численними вождями й вождюками, які часто піддавали глумові та нищенню ті святині, перед якими схилявся Кобзар:
Хто нас не кликав, хто нас не вів, -
Гасло візьмімо в свідки.
Тільки ж того, що Тарас заповів,
Щось-бо на них не видко.
Ми й "Заповіт" його - через одне -
Вигідно цитували.
Хто і в якій сім'ї спом'яне -
Так до пуття й не знали [7, 121].
М.Братан засуджує часи дозування Шевченкового слова, коли цілі твори поета вилучалися з однотомників і багатотомних видань поета з волі компартійних чинуш від культури. Титана думки, національного й загальнолюдського світоча применшували до іконного пророка соціалістичної казарми-тюрми - буцімто баченої ним в образі "сім'ї вольної нової".
Де ж там - боляче навіть згадать,
А забувать не мусим:
Над "Кобзарем" цензорі стоять,
Ті, що наставив Суслов [7, 121].
Радянська доба постає в гнітючому ореолі ("в чорнім димов'ї - Чернеча Гора") як якась незбагненна кара, наслана на українців. На противагу всіляким "провідникам", які, зрештою, завели люд у глухий кут ("і довели - ні доріг, ні трас, / Хоч би - стежина в полі"), вивищується постать справжнього вождя українського народу - невмирущого Кобзаря:
Кличе, веде Україну - Тарас:
Правди - добра - і волі! [7, 121].
У поезії "Тарас Шевченко: іду до вас" (1989) через монолог геніального поета прозирає парадоксальність буття Шевченкової батьківщини, що й у пору демократизації та гласності ніяк не стане сама собою - господаркою, а не наймичкою на власній ниві ("Немає України в Україні, / Все та ж бо наша, не своя земля…"). Взятий з В.Сосюри епіграф до твору ("Спи спокійно, поет…") мав би спонукати Кобзаря до самозаспокоєння та втіхи. Та де там! Гнівний Тарас обурюється тими неподобствами, що так і не зникли з рідного краю:
"Спокійно спи". А я не сплю. Не можу.
Куди не глянь - пронири-землячки,
Їх України доля не тривожить -
Лизнути б крихту з тлустої руки.
Вперед за ними всі, хто щастя волить,
І не життя вам буде - благодать.
Навчились не по-здєшнєму глаголать,
Та спини все ж по-нашому згинать! [26, 7].
До цих мертвонароджених для української справи краян знову й знову, як і в безсмертному посланні "І мертвим, і живим…", не стомлюється апелювати Т.Шевченко в надії на їхнє пробудження, піднесення до гідності й національної гордості ("Тож не кляніться: любим, як любили, - / Коліна розгинайте і хребти!"). І по смерті чується гнів та біль Кобзаря, викликаний одвічною холопською психологією багатьох земляків: "Болить мені, як і давніш боліло, / Од вашої німої німоти! [26, 8].
У віршах-візіях М.Братана Кобзар постає то в протиставленні імперському молохові ("Де вершник Мідний, повний величі", 1970), то в найріднішому оточенні ("Мати Шевченка", 2002). Авторові бачиться "чоло Тараса, як гроза", незглибима правда, що стоїть за плечима Кобзаря як антипода кривавих монархів:
Стояв Поет - і нам посвідчував:
Із верхів'я стікає кров.
Та ж Він до тебе, царю-вітчиме,
Судить - не кланятись! - прийшов!.. [27, 33].
Якщо цар Петро І ("Вершник Мідний") постає у згаданому вірші М.Братана як символ дикого деспотизму і кривавої тиранії, то цілком у протилежному висвітленні йдеться про Кобзареву неньку. Епітафійна поезія "Мати Шевченка" сповнена глибокої любові й шани до тієї простої жінки-кріпачки, що дарувала світові генія:
Немає ні портретів, ні світлин,
Лише надгробок із хрестом камінним.
Є образ віщий, що увічнив син,
Як незникомий символ України.
Простуємо на прощу в ці краї,
Натомлені в сучасному бедламі, -
Почути, як співають солов'ї
Й гудуть хрущі над вишнями - ті самі [16].
Образ жінки-матері - наскрізний у всій творчості Кобзаря і, певно ж, вимальовуючи найрізноманітніші постаті українок і представниць інших етносів ("Катерина", "Наймичка", "Марія", "Неофіти" та ін.), поет завжди згадував найріднішу людину, що дала йому життя. Саме її незабутні риси вловлюються в окремих штрихах до сакралізованих материнських образів, народжених уявою співця і художника:
Жіноча доля, виспівана ним
В огнистім слові, не в одній картині,
Постане перед поглядом твоїм
Жива, не передавана в світлині [16].
Доля неньки Тараса Григоровича в сприйнятті М.Братана співвідноситься зі становищем як багатьох Кобзаревих сучасниць, так і самої України. Аплікуючи вірш рядками з автобіографічної лірики Кобзаря ("Там матір добрую мою / Ще молодую…" з щемливої поезії "Якби ви знали, паничі"), херсонський автор проектує окрему людську драму на трагічні випробування всієї підневільної нації.
Свята могила в тихому гаю.
Стою, чуттів не в силах передати.
Тут опочила в давнішній порі
Кріпачка - чи ж така була єдина?
Та свідчать солов'ї і кобзарі,
Що це не просто жінка - Україна [16].
Тарасова думка живить високий світ поезії М.Братана "Зелений Клин" зі збірки "Дожинок". Вірш присвячений східній діаспорі ("Неперебутнє щось, первісне / Живе за сотні сотень гін"). Епіграф з послання "І мертвим, і живим…" ("Нема на світі України, Немає другого Дніпра…") переакцентовує непреложні істини, закодовані в Тарасових текстах:
Немає іншої Вкраїни -
Несу крізь все життя своє.
А ти довів, Зелений Клине,
Що, мабуть, є, хоч трохи є [7, 103].
Адже йдеться про Зелену Україну на тихоокеанських берегах, з якої не випечено й не вивітрено шевченківського духу й за цілі десятиліття більшовицької наруги та тотальної русифікації. Хоча цей процес винародовлення гілки українського етносу, що адаптувалась на Далекому Сході, триває й до сьогодення. Звідси палке побажання херсонського співця:
Ти ж не в'ялись, Зелений Клине,
В цупких обіймах далини [7, 103].
Поет констатує фатальність тих змін, які протягом ХХ століття переродили Зелену Україну завдяки комуністичним ідеологам-русифікаторам та виконавцям їх політичної лінії, спрямованої на нищення національно-державницької самосвідомості неросіян, серед яких українці були найпершим об'єктом для цькування.
Низка ліричних експромтів М.Братана присвячена викриттю псевдонаукових одкровень подеяких "шевченкознавців", які продовжують лінію паплюження всього українського в Україні нині. Насамперед це стосується пасквілів сучасного герострата О.Бузини, котрий любить топтатися по національних святинях своїх краян: як у книгах, так і в ефірі - на антиукраїнських телеканалах. Йому херсонський поет адресує дошкульні мініатюри "Референдум не готую…", "Ідіот-метелик" (2007) та ін.
Гостровикривальна поезія "Землячок" (1990), побудована на паралелях з комедією "Сон" та посланням "І мертвим, і живим…", виводить тип сучасного псевдопатріота й мововідступника: "Чужого як слід не навчився, / Навік одцурався свого", "Відверто Шевченка не ганить, / Та мріє, щоб гнів його стих" [21, 84]. Автор щиро шкодує, що забагато розплодилось таких перевертнів ("живий - доторкнись - не приснився", "ви теж зустрічали його"). Але він певен, що кожного з таких землячків-нікчем настигне "Тарасів караючий сміх".
Мотив "нашої України" в Кобзаревому розумінні і в сучасному партійно-політичному сенсі обігрується в мініатюрі М.Братана "Пропрезидентське" (2007) з її наскрізним гаслом "Як Шевченка не любити!".
Принагідно до шевченківської тематики херсонський письменник звертається у віршах "Пейзаж" (1964), "Садівник" (1968), "Вибір" (1970), "На шляху" (1999), "Не возвеличуйся над міру" (2004). Він аплікує афоризмами та розгорнутими цитатами з "Кобзаря" драматичні твори "Їде батько Махно" (1996), "Шоста заповідь" (2001). У комедії "Ляп" на першій полосі" (1995) згадується про сваволю радянських цензорів та видавців, котрі "й Тараса правлять", а в драматичній бувальщині "Кавказ підо мною" (1998) констатується ігнорування Кобзаревого світу представниками "російськомовного населення" України: "Це неймовірно: в Україні живши, / Шевченка не читати" [11, 17].
Лірико-драматичну трилогію М.Братана про Тараса Шевченка становлять твори "Сердитий Бог" (1996), "Колюча нива" (2004) та "Лукавий сон" (2007). Драматична повість "Сердитий Бог" відтворює події в Оренбурзі на порубіжжі 1849-1850 рр., дружбу поета з Ф.Лазаревським, О.Бутаковим, С.Левицьким, Б.Залєським, К.Поспєловим, К.Герном, любов до юної татарки Забаржади, конфлікт з прапорщиком М.Ісаєвим, через донос якого на Шевченка чекав арешт і відправлення до каземату Орської фортеці. Лейтмотивом твору стали рядки з поезії Шевченка "І знов мені не привезла…", де йдеться про жорстокість присуду, отриманого опальним поетом ("Караюсь я в оцій пустині / Сердитим Богом"). Винесений у заголовок драматичної повісті образ співвідноситься не стільки з Господом, як з його земним "помазаником" - російським царем-диктатором Миколою І, за особистим повелінням якого українському поетові було суворо заборонено писати й малювати на засланні. За твором "Сердитий Бог" знято теленарис для обласного та Національного телебачення України (1996).
Драматична повість "Колюча нива" воскрешає окремі мангишлацькі перипетії в долі Кобзаря - початковий етап його перебування в Новопетровському укріпленні. Художньо переконливо передано зворушливі взаємини Шевченка з солдатами-українцями І.Скобелєвим, А.Обеременком, з друзями-поляками К.Зигмунтовським, Б.Залєським, з комендантом А.Маєвським, майором І.Усковим, лікарем С.Нікольським. Вплітається любовний мотив (Шевченко - Ганна Закревська), означений через видіння героя-засланця, а також тема протистояння муштрованого поета та офіцерів-самодурів типу М.Потапова.
Драматична поема "Лукавий сон" зіткана з вражень Шевченка про Нижній Новгород, де змушений був майже на півроку зупинитись після заслання в очікуванні дозволу на проживання в Москві та Петербурзі. Твір репрезентує нижегородське оточення поета, відоме з його листування та записів у "Щоденнику" від вересня 1857 по березень 1858 року (П.Овсянников, О.Варенцов, М.Дорохова, К.Шрейдерс, родина Піунових тощо). У поемі опоетизовано дружні взаємини Кобзаря з актором М.Щепкіним, щемливу історію нещасливого кохання Шевченка до молодої актриси К.Піунової, котре поманило його, обнадіяло та й одурило, як "лукавий сон". Фінал твору пов'язаний з Петербургом та переживаннями Шевченка-самітника, який після невдалих спроб одружитися на чужині ("класично бурлакую", "не маю ні кола, ані двора", "ані дружини, ані родини") ще сподівається відшукати сімейне щастя в Україні. Нині М.Братан розширив формат трилогії про Шевченка в напрямку тетралогії, завершивши драматичне дійство "В пустині, в неволі" (про орський період заслання поета) - інша назва "Побите серце". Твір буде опублікований 2008 року.
Шевченкові присвячені й братанівські публікації в царині літературознавства та публіцистики. У розвідках "Основи майстерності Шевченка-поета" (1995), "Вічна загадка любові" (1996) співставляються погляди різних дослідників щодо творчої лабораторії українського першогенія, наголошується на великості його мистецького обдаровання. Стаття М.Братана "…І братолюбіє пошли" (1991) присвячена питанням ушанування пам'яті Кобзаря. У ній потверджується загальнолюдська значимість Шевченкової спадщини.
До шевченківської теми М.Братан звертається і в галузі художнього перекладу: з білорус. - "Пошана" Р.Бородуліна (з книги "Гостина"), з рос. - "В сім'ї великій" В.Гордейчева (1982) тощо. У поезії "Пошана" оспівується бачений співцем братнього народу "зірний дім Кобзаря - / Колиска добра - Україна" [5, 33]. Вірш В.Гордейчева привабив херсонського поета щирістю й пієтетом перед Кобзарем на тлі світових культурних здобутків:
І глибшає життя моє щоразу,
Як в Пушкінській освятиться зорі,
У світлі Янки, в пломені Тараса,
В блискучості Шота і Нізамі [28].
Творча діяльність Миколи Братана триває. Продовжується подальше його проникнення до творчої лабораторії великого Кобзаря, осмислення Тарасових заповітів, залишених у поезії, прозі, драматургії, щоденникових записах, епістолярії. Побажаймо ж відомому херсонському авторові нових успіхів у торуванні шевченкознавчої ниви.
Література
1. Братан М. В Різдвяну ніч на Косаралі // Кафедра. - 2000. - № 1.
2. Братан М. Веселку - людям: Лірика. - Одеса: Маяк, 1966. - 99 с.
3. Братан М. Вічна загадка любові // Наддніпрянська правда. - 1996. - 28 травня.
4. Братан М. Гіркі експромти. - К. - Херсон: Просвіта, 2007. - 35 с.
5. Братан М. Гостина: Книга перекладів. - Херсон: Айлант, 2003. - 92 с.
6. Братан М. Добрина: Вірші. - Сімферополь: Таврія, 1984. - 144 с.
7. Братан М. Дожинок: Поезії. - Херсон: Айлант, 2004. - 180 с.
8. Братан М. Знову експромти. - Херсон: Просвіта, 2001.-71 с.
9. Братан М. Зупинка Лебедина: Вірші. Драм. поема. - К.: Радянський письменник, 1989. - 150 с.
10. Братан М. "…І братолюбіє пошли": Стаття // Наддніпрянська правда. - 1991. - 31 травня.
11. Братан М. Кавказ підо мною: Драм. бувальщина. - Херсон: Айлант, 1999. - 27 с.
12. Братан М. Колюча нива: Драм. повість. - Херсон: Айлант, 2004. - 55 с.
13. Братан М. Лермонтов і Шевченко // Наддніпрянська правда. - 1966. - 27 липня
14. Братан М. Лукавий сон: Драм. поема.-Херсон: 2007. - 84 с.
15. Братан М. Луни: Вірші. - Одеса: Маяк, 1964. - 67 с.
16. Братан М. Мати Шевченка // Поле. - 2002. - 28 лютого.
17. Братан М. Основи майстерності Шевченка-поета: Стаття // З Україною в серці: Зб. - Херсон,1996. - С.8-12.
18. Братан М. Поезії. - К.: Дніпро, 1986. - 230 с.
19. Братан М. Портрет з дороги: Поезії. - К.: Радянський письменник,1984. - 133 с.
20. Братан М. Поступ: Вірші. - Одеса: Маяк, 1968. - 88 с.
21. Братан М. П'ята група крові: Сатира, гумор. - Сімферополь: Таврія, 1990. - 143 с.
22. Братан М. Свято на Перекопі: Лірика. - Одеса: Маяк, 1970. - 91 с.
23. Братан М. Семенівське шосе: Вибране. - К. - Херсон: Просвіта, 2007. - 155 с.
24. Братан М. Сердитий Бог: Драм. повість. - Херсон, 1996. - 56 с.
25. Братан М. Смаглява Таврія: Поезії. - Херсон: Херсонське книжково-газетне вид-во, 1961. - 64 с.
26. Братан М. Царина: Лірика. - Херсон: Айлант, 1999. - 63 с.
27. Братан М. Я ще осіннім не став: Поезії. - Херсон: Айлант, 1999. - 35 с.
28. Гордейчев В. В сім'ї великій / Пер. М.Братана // Наддніпрянська правда. - 1982. - 17 грудня.
29. Грінченко Б. Твори: У 2 т. - К.: Наукова думка, 1990. - Т.1. - 640 с.
30. Кобзарева зоря: Вірші радянських поетів про Т.Г.Шевченка. - К.: Радянський письменник, 1984. - 262 с.
31. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. - К.: Наукова думка,1990. - Т.2: Поезія: 1857-1861. - 590 с.
