Серед українських поетів новітньої доби одна з найяскравіших постатей - Яр Славутич. Це визначний учений і співець, педагог і етнограф, громадський і культурний діяч в Україні та діаспорі, учасник національно-визвольного руху 30-40 р.р. XX ст.
Кобзар у долі Яра Славутича посідає одне з найвагоміших місць як символ нескореності української нації. У своїй статті "Велич Тараса Шевченка" він називає геніального поета "прапором боротьби за незалежність України від автократичної Московії, перейменованої Петром І у Росію" [3, 176]. У кожній з десяти поетичних книг митця - "Співає колос" (1945), "Гомін віків (1946), "Правдоносці" (1949), "Спрага" (1950), "Оаза" (1960), "Маєстат" (1962), "Завойовники прерій" (1968), "Мудрощі мандрів" (1972), "Живі смолоскипи" (1983), "Шаблі тополь" (1992) - присутній якщо не образ Кобзаря, то ремінісценції з його творів.
Один з перших зразків Славутичевої ліричної Шевченкіани - "Тебе пригадуєм піснями..." - датується ще 1939 роком і присвячується 125-річчю від дня народження великого сина України. Автор проводить думку про життєдайність Кобзаревих ідей: "Співає колос поміж нами. / Коли жнемо врожай, щоразу / Тебе пригадуєм піснями" [1, 18]. Ювілейний характер мають і такі вірші пізніших часів: "Як помру, не подолавши втому..." (1945, до 100-річчя "Заповіту"), "Слово. У вінок Т.Шевченкові" (1964, до 150-ліття від дня народження), "Шевченко в Вінніпезі" (1961, до 100-річчя з часу смерті), "Прийшов Шекспір до нашого Тараса..." (1989, до 175-ї річниці з дня народження поета). Останній з названих творів побудовано у вигляді діалогу між двома світочами загальнолюдської культури - синами Британії та України. Кожен з них постає безкомпромісним співцем-вільнодумцем: "Я чув, - озвався бард, - боїв окраса / В твоїх поемах бештала царків / Та їхню гурму відданих шпиків, / Що на подачки й позолоти ласа". "Еге ж, нівроку потвердив Кобзар, - / Мене карав засланням хижий цар / За те, що гнівно кривду викривав я" [1, 365].
Яр Славутич розгортає тему Шевченкового подвижництва у віршах біографічного характеру. Це, зокрема, поезія про період нещадної солдатської муштри, фізичних і духовних мук, які не зламали співця. Один з творів "Аральська ніч" (1943) передає задушливу атмосферу заслання, наводить гнітючі прикмети пустки (піски, "розбиті громом крона саксаула" тощо). На цьому тлі рельєфніше карбується постать незламного поета: "Пашить жаротою аральська ніч / Понад горбами жовтої пустелі, / А він німує в каторжній шинелі, / З Волосожаром ставши віч-на-віч /.../ У накритті, щоб варта не почула, / Перо поглине палені свічки" [1, 75]. З глибини серця героя прориваються болючі зітхання ("О краю рідний, Дніпре мій рвучкий!"), але він вберігає душевну рівновагу і силу волі.
Образ Шевченка-засланця опоетизовано і в творі "Хто називав тебе Хвалинським..." (1968), навіяному перебуванням Яра Славутича на Каспійському морі наприкінці 60-х рр. Це "стомлений Тарас", котрий у цих містах "проводив тужний час", сумуючи за безщасною Україною, споглядаючи непривітні краєвиди побіля "нікчемного моря": "Тоді, підвівши зір на захід, / Тебе картав, що ти - невмите - / Віддалюєш - о білий світе! - / Дніпровий шум, євшану пахіт / І спраглі поклики ставних тополь / Серед задуманих роздоль" [1, 254].
Для Яра Славутича Т.Шевченко є втіленням споконвічного бунтарського духу, що жив і живе в нашому народі. У вірші "Коли в грозу поранена сосна..." (1982) автор вдається до прийому художнього паралелізму, щоб підсилити бачення незламності й життєспроможності українців. Поет співвідносить образи понівеченого бурею дерева, що знаходить снагу для подальшого росту, та пригнобленого народу, що підноситься з ярма з Кобзаревим словом на вустах: "Так ти, народе мій, свободолюбне / Єство лікуєш у неволі час: / Прибоєм пісні спадщина прихлюпне - / І ти - живеш, мов спас тебе Тарас!" [1, 327]. Тему більшовицької сваволі на Україні ("за ленінським законом, / Щезає все під прапором червоним", "піднявши серп і молот, хитре гасло, / Ширяє царський двоголовий птах, / Щоб ця колгоспна панщина не згасла"). Яр Славутич розгортає у вірші "Даремно сняться золоті снопи..." (1990). Перебуваючи в рідних краях після багатьох десятиліть вимушеного відчуження, письменник не впізнає України. "Куди втекли Шевченкові тополі / І де сховались тирсові степи?" [1, 362]. Все це поглинулось гігантськими рукотворними морями, що вкриті цвіллю і гниллю. Все це поруйноване і сплюндроване будівниками нової соціалістичної епохи.
Серед видатних борців проти комуністичного режиму, серед тих, кого надихало на подвиги і самопожертву вогненне Кобзареве слово, Яр Славутич називає прославленого командуючого військами Української Повстанської Армії, генерального секретаря Української Головної Визвольної Ради Романа Шухевича, або Тараса Чупринку. Поезія-монолог "Шухевич" (1981) утверджує думку про живучість визвольних традицій у народі. Безсмертний дух загиблого від рук енкаведистів героя надихає співвітчизників на подальшу боротьбу з "кривдоносним" сходом в особі московсько-більшовицького монстра. Твір пронизаний вірою в продовження національно-визвольних змагань українців і неминучий прихід судної днини: "Надходить день, віщований Тарасом, / Відплатний день, рокований Франком" [1, 294]. Інший вірш подібного звучання "Кенгірське повстання" (1981) є щемливою оповіддю про перебіг нашумілого бунту в одному з радянських концтаборів у Казахстані. Цей вибух гніву ув'язнених, що належали до різних національностей колишнього СРСР, висвітив героїчну вдачу багатьох арештантів-українців. Наскрізним рефреном у творі є рядки: "Попереду постать Гліба Стученка: / Сокира - в руках, а в кишені - Шевченко" [1, 305]. Відтак Тарасів "Кобзар" слугує гаслом до протесту проти наруги над правами людей і цілих народів. Як відомо, це повстання було жорстоко придушене, потоплене в крові, оскільки влада кинула на розбурханий табір танки та бомбардувальники. Кенгір сконав, але не скорився.
Шевченків дух допомагав вистояти в двобої з тоталітарним режимом багатьом українським правозахисникам. У вірші "Осадчий" (1981) Яр Славутич веде мову про "Кос-Арал шістдесятих років", про масові репресії проти інакомислячих у Радянському Союзі. Герой-правозахисник просить дружину, яка лишається на волі, назвати народжене маля іменем великого Тараса, "щоб зі словом Поета разом - / Діти завжди жили!" [1, 282]. Вважаючи в іншому творі "Чорновіл" (1981) відомого громадського діяча новітнім Самовидцем, автор закликає його вести літопис усіх злочинів з боку перекинчиків, "що рвуть із матері старий кожух". Це має бути свідчення про численні переслідування українців і їх культури, про "заборону шанувати слово / Тараса гнівного, що в парку став / Перед колонами, які багрово / Звелись у небо..." [1, 278]. Йдеться про Київський університет імені Т.Г.Шевченка, що здавна став справжнім смолоскипом національно-культурного відродження. Принагідно зазначимо, що оспіваний у цій поезії В'ячеслав Чорновіл за свою полум'яну публіцистику отримав найвищу в нашій країні Шевченківську премію за 1996 рік.
У вірші "Правооборонці" (1988) Яр Славутич називає гідними продовжувачами Кобзаревої справи ряд українських митців і науковців - Дмитра Павличка, Сергія Плачинду, Івана Драча, Леоніда Новиченка, Олеся Гончара, Івана Дзюбу. Зокрема, про внесок незабутнього автора "Тронки" й "Собору" у царину збереження української духовності поет пише так: "Соборний дзвін Олеся Гончара / Гуде у світ - як заповіт Шевченка!" [1, 378]. А це свідчення того, що не вмер "нарід, шаткований дощенту", а живе й береже найцінніші свої набутки.
Натомість у вірші "О мерзенне поріддя степу" (1950) Яр Славутич засуджує безбатченків, які зраджують рідний край у гонитві за наживою, продалися "владі ламаного алтина, / Владі злотого й срібняка", споганили "співуче слово" й велич предків. Звертаючись до перевертнів, автор проголошує з гнівом і докором: "Тьмяний виплоде схресних рас! / Не здвигнув тебе дух Мазепи, / Не окрилив тебе Тарас" [1, 138].
Запорукою збереження у віках нашого етносу є мова. Ця думка пронизує вірш-присвяту поета "Коли я чую від мого онука..." (1980), написаний на Тарасовій горі в Каневі. Майбутнє України залежить від успадкування кожним прийдешнім поколінням традицій батьків і дідів, і єднальною ланкою в цьому животворному процесі є Кобзареві напучування: "Коли я чую від мого онука / З дитячих уст Шевченків заповіт, / На серці тепло - не вмирає міт / Про вічність роду, що міцніший бука" [1, 351]. У кожного свідомого українця є потреба постійного діалогу з геніальним мислителем, необхідність звірятись на Тараса в своїх ділах. Ліричний герой вірша "Сон" (1970) відчуває, що такий звіт - невід'ємна часточка його життя і діянь. Тож цілком закономірно, що "сам Тарас, крокуючи на Київ, / Жадав послухати синовній звіт; / Мовляв, чужого скільки научився, / Свого на скільки в світі відцуравсь" [1, 275]. Цей же мотив звучить у творі "Шевченко у Вінніпезі" (1961), де йдеться про міру впливу ідей Кобзаря на українців зарубіжжя, зокрема Канади. Яр Славутич стверджує наявність духовного зв'язку між співцем і його співвітчизниками, де б вони не були. Пам'ятник Т.Шевченкові постає як національна святиня і свідчення невмирущості його ідей: "Чоло - як сонце! / З-під навислих брів / Зорить поет на простір Манітоби, / На злет ланів, на вуличні оздоби, / На українських добрих трударів" [1, 206]. Водночас митець таврує відступників, які зневажають рідну мову, культуру, історію, ганьблять своє імення українця. В дусі послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." Яр Славутич кляне подібних перевертнів: "Конайте, виродки! Варшавське шмаття, / Багно Москви, - нехай же вас поб'є, / Як Божий бич, Тарасове прокляття!" [1, 206].
Шевченківська тема розробляється співцем не лише в ліричних творах, а й в інших жанрах: поемі "Скарга" (1957-1960), драматичній поемі "Світичі" (1984) тощо. В першому з названих зразків центральною постаттю виступає український проповідник і "визволу ратай, / Нащадок роду Богунів завзятий" - отець Агапій. Це мандрівник і мрійник, який хотів перетворити "в Україну-казку" безмежні простори на сході, заселені нашими співвітчизниками - Зелений Клин, Камчатку, Аляску і Каліфорнію. Там же, на чужині, він і спочив, віддавши своє життя ідеї пробудження національної свідомості українців. Ведучи мову про діяння отця Агапія, автор підкреслює його орієнтацію на заповіти Пантелеймона Куліша, який переклав українською Святе письмо, і Тараса Шевченка як титана правди і добра. Вогонь Кобзаревого слова надихає героя на величний чин. Подвижник "Тараса гнівом краяв, як затятий, / Неправду в світі" [2, 20], оскільки йому люба, "принадно-дивна, як дніпрова плавня, / Бунтарська мова". А саме такою була мова автора безсмертного "Заповіту". Отцеві Агапієві "Тарасів поклик сурмою гримить" і зове до звитяги. Такі ж високі почуття любові до свого народу сіяв протягом свого багатотрудного життя цей проповідник.
У драматичній поемі "Світичі" йдеться про часи заснування Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка (поч. 70-х р.р. XIX ст.). Біля його джерел стояли відомі українофіли Михайло Жученко, Єлизавета Скоропадська-Милорадович, Олександр Кониський. Саме вони й виступають дійовими особами в творі. Крім того, принагідно згадуються М.Старицький, М.Драгоманов, Т.Рильський, В.Антонович, П.Косач як однодумці згаданих подвижників, їх українофільська діяльність викликана тим, що "летять із трону царські заборони, / Не сміє слово красне Кобзаря, / Народу нашого чудове слово, / Широкосяжний херувимський спів, / Іти у світ, народи просвіщати. / Замок московський заклепив уста" [2, 37]. На противагу україноненависницькій політиці російського царату на Наддніпрянській Україні, якраз і вирішено було зробити Львів, що належав до більш цивілізованої держави - Австро-Угорщини, епіцентром національно-культурного відродження. А якщо буде засновано наукове товариство і діятиме друкарня, тоді "заговорить / Народне слово - Квітки й Кобзаря - / Ще ширше, вище й краще за "Основу" [2, 40]. Мається на увазі перший український журнал, що виходив у Петербурзі на початку 60-х р.р. XX ст. і був заборонений царськими сатрапами. Товариство, яке оспівує Яр Славутич, з іменем Шевченка продовжило традиції "Основи", здійснило надзвичайно багато для розквіту української культури в найтяжчих умовах національного гніту.
Присутність Тарасового духу відчутна в десятках творів митця. Чимало поезій зіткані з ремінісценцій з "Кобзаря". Так, у вірші "Слово (У вінок Т.Шевченкові)" Яр Славутич виносить вирок тиранам царської Росії й більшовицької імперії за переслідування вогненних творів Кобзаря, а з іншого боку, стверджує духовну незглибимість спадщини генія України. Співцеве "премудре слово", топтане немудрими царями і зухвалими вождями та їх незчисленною раттю, "збуяло - і росте, як мста! / Воно німим розковує уста, / Воно, як прапор, стало на сторожі, / Здолавши в порох тами зловорожі,- / На всіх язиках, сяючи в віки, / Веде до правди всі материки!" [1, 223]. В цих поетичних рядках наявні ремінісценції з таких Шевченкових перлин, як "Кавказ", "Подражаніє 11 псалму", "Ісаія. Глава 35". Мотиви цих та інших творів з "Кобзаря" відлунюють у вірші "І вигорне хмурий обрій...", що помережаний подібними висловлюваннями: "не хмари - гори костей", "буде в господі добрій / Братання лютих людей", "розкриються нагло очі", "розверзнуться вмить уста" та ін.
Вірш Яра Славутича "Сон" змонтований з гротескних картин, подібно до ряду сатиричних зразків Т.Шевченка. Ось одна з таких замальовок: високопоставлені чиновники і вчені-псевдопатріоти, які обстоюють "другу рідну мову" та інші ярма на шию українському народові, грають у футбол у серці Києва. Але позамість м'яча у них - стята голова ліричного героя твору. Ця пекельна гра на майдані Богдана Хмельницького, побіля знаменитого пам'ятника, мимоволі викликає відповідні асоціації, нагадує докірливі слова Кобзаря на адресу гетьмана з замовчуваних поезій "За що ми любимо Богдана?.." і "Якби-то ти, Богдане п'яний...". Як і в цих Шевченкових мініатюрах, у вірші Яра Славутича звучить дорікання вождеві за фатальні помилки, відбиток яких до сьогодення лежить на українцях: "Дурний Богдане, / Дивись очима, пильно придивляйсь!" [1, 276].
Антиколонізаторську спрямованість має поезія "До берегів прямують каравели..." (1946), де проводиться паралель між становищем чорношкірих африканців у часи їх винищування або виловлювання "білими джентельменами" для продажу в рабство та долею інакомислячих у Радянському Союзі. Для позначення московсько-більшовицької імперії як "тюрми народів" автор послуговується шевченківським образом "Сибірі неісходимої" з твору "Кавказ".
Наскрізний у Кобзаревому посланні "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." мотив неповторності, єдиності України ("Немає другого Дніпра") голосно звучить у вірші Яра Славутича "Ні гожий Майн, ні Райнові щедроти..." Поет потверджує, що ніяка краса чи багатства чужини не зможуть замінити рідного краю: "Не нагадають степові широти / І не заступлять рідного Дніпра" [1, 115]. Символом Вітчизни для письменника-емігранта стають "хрущі в Тарасових садах" (ремінісценція з хрестоматійного твору Кобзаря "Садок вишневий коло хати").
Епіграфом до вірша "Село! І з болю серце захворіє..." (1990) Яр Славутич узяв відомі рядки з поеми "Княжна" Т.Шевченка: "Село! І серце одпочине...", тим самим удаючись до красномовної аналогії: з одного боку, безправне і злиденне становище кріпаків Кобзаревої доби, а з іншого боку, зневажене та обдерте за комуністичного режиму радянське селянство: "Пішли в поля державні кріпаки / На несвоєму полі заробляти / І на картоплю, і на хліб глевкий", - і далі: "Забито в люд колоніяльний цвях!!" [1, 346]. Остання деталь підноситься до рівня символу.
"Палкий мотив, / Яким Тарас лиш козаків гостив", є наскрізним у найвеличнішому з творінь Яра Славутича - автобіографічній поемі "Моя доба" (1957-1978), що складається з 625 октав (тобто з 5000 поетичних рядків). Герой цього епічного полотна Григорій Жученко (а саме таким було ім'я та прізвище самого письменника до початку 40-х років) з дитинства і юності виніс любов і шану до Кобзаря, які зберіг у часи голодомору і повстань проти більшовицької влади 30-х рр., у період перебування в складі Чернігівської Січі як "північної ланки дужої УПА", в повоєнні десятиліття діяльності в еміграції. З особливою силою шевченківські мотиви звучать у 41, 42, 167, 171, 172, 213, 392, 393, 534, 582, 613, 614, 615 октавах. Так, картина втечі українських хлопчаків з вагона поїзда, відправленого на Соловки, увиразнюється сном-видінням Григорія, де герой бачить себе месником у дусі Кобзаревих "Гайдамаків" і "Варнака", але об'єктом покарання і відплати виступають уже не ляхи чи пани, а представники московсько-більшовицької орди. "Я все стинав, що звалось москалем / (Дослівно майже з гнівного Тараса), / І за моїм поборницьким кличем, / Як смерч, котилася вояцька маса" [2, 56], - це цілком природна реакція на розорення сім'ї і плюндрування всієї України комуністами, хоча і виявлена вона поки що уві сні. Сама довколишність ("і сонце, й зорі, і планети всі") вітає й осяває подвиг юнака, поданий у романтичному серпанку: "І я, відомсти праведний носій, / Немов Ярема, звівши меч під хмари, / Гукав: "Покари москалям, покари!" [2, 56]. Пізніше видіння стане дійсністю - і Григорій стане повстанцем проти тих, що "голодну смерть народові несли". Шевченківський месницький запал кликатиме героя на подвижництво і пізніше, в часи Чернігівської Січі, а його другові Павлові, засланому до Сибіру, допомагатиме долати суворі випробування, поневіряння після втечі з каторги по чужинецьких землях. Кобзар став зразком витримки і непохитності: "Сумний Тарас, від горя помарнілий, / Але нескорений. Горів, як жар, / Каравсь, не каючись, обвагітнілий / Думками віщими. Палкий поет / Душею рвався із чужих тенет!" [2, 126]. Автор вдало послуговується ремінісценціями з поезії "О думи мої! О славо злая!" та інших віршів періоду заслання, де закарбовано мужній Шевченків дух.
У поемі "Моя доба" Яр Славутич тісно пов'язує проблему національно-визвольної боротьби українців з долею інших народів, зокрема кавказьких. Тож цілком закономірне його звернення до образу Прометея, "що не здається в ланцюгах Кощея - Орла двоглавого". У дусі Шевченкового "Кавказу" цей хижий птах, що символізує ненажерливість російських правителів, заганяє свої пазурі "в жертву й виїдає серце, / Жирує в учті", але "всього не виїсть. Кров'яне озерце / Життя оновлює - і нароста / У тілі сила, в серці повнота," [2, 154]. Співець закликає спадкоємців великого Шаміля, який "московським зайдам насправляв весілля", продовжувати волелюбні традиції предків: "Племена горді мужнього Кавказу! / Це вас велично оспівав Тарас /.../ Борітесь, бийтеся! Вам Бог поможе / Свої держави поновити гоже" [2, 154]. Нині, як відомо, і пророчі слова Кобзаря, і передбачення Яра Славутича здійснюються. Визволились з-під імперського ярма Москви грузинський, вірменський, азербайджанський народи. Справа за іншими.
У творчості Яра Славутича Т.Шевченко постає нашим сучасником, дотичним до найбільш злободенних проблем, що хвилюють як українців, так і все людство.
Література
1. Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т. 1. - 469 с.
2. Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т. 2. - 331 с.
3. Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т. 3. - 494 с.
