Геній великого Тараса осяяв долю багатьох українських письменників ХІХ - початку ХХ ст., своєрідно віддзеркалившись у їх житті та літературно-мистецькій діяльності. Це у значній мірі стосується й постаті Михайла Петровича Старицького - корифея вітчизняного театру, видатного поета, епіка, драматурга, перекладача. Ще в школярські роки - у 4-5 класах Полтавської гімназії - письменник захопився творчістю Кобзаря. Особливий інтерес у нього викликали заборонені тексти. Любов до Шевченкової музи М.Старицький проніс через усе своє життя. Від часу свого літературного дебюту у 1865 році творами "До Тараса" ("Гей, Тарасе! Рідний батьку...") та "Голосієв" ("Голосієв! Голосієв! Хто тебе насіяв...") і аж до останніх літ життя митець орієнтувався на заповіти Кобзаря, вважав його зразком служіння рідному краєві. У київській газеті "Заря" від 26 лютого 1882 року М.Старицький опублікував статтю "На родине Т.Г.Шевченка". У ній виявлено непослабний інтерес до малої батьківщини Кобзаря та до його роду. З відрадою констатує автор, що мешканці Кирилівки знають і шанують великого поета. Особливо М.Старицький утішений увагою дітей до пам'яті великого Тараса - "некоторые из них бросились в свои хаты и вынесли напоказ "Кобзаря". По их словам, в каждой почти хате есть сочинения Шевченка" [4, 360]. Очоливши в 80-х рр. з Марком Кропивницьким першу українську професійну трупу, Михайло Петрович дбав, щоб у репертуарі були й "Назар Стодоля" Т.Шевченка, й інсценізації за його творами "Сліпий" і "Титарівна", виконані М.Кропивницьким (п'єси "Невольник" та "Глум і помста").
Вірш "До Шевченка" ("По виході празького видання Т.Г.Шевченка") з'явився з-під пера Михайла Старицького у 1876 році. Цей рік запам'ятався багатьом вітчизняним митцям через появу горезвісного Емського указу, спрямованого проти української мови та культури (низка заборон щодо друку в межах тогочасної Російської імперії оригінальних творів і перекладів, текстів до музичних видань, сценічних постановок і публічних читань "на малороссийском наречии", а також ввозу україномовних книг і брошур з-за кордону). І тінь цього документа витає в творі М.Старицького. Але поезія "До Шевченка" це насамперед жвавий відгук на появу безцензурного видання "Кобзаря", упорядкованого за дорученням київської "Старої громади" Ф.Вовком та О.Русовим і видрукованого в двох томах у Празі 1876 року. Це було свідчення того, що ніякі заборони й репресії не в змозі знищити українське слово. Воно жило й боролось. Водночас це закордонне видання вказувало на жагучу потребу в пристрасному й полум'яному голосі Тараса на Україні, де чимало творів геніального співця були переслідувані й побачили світ уже в ХХ столітті.
Для поета М.Старицького кожне звернення у віршах до Кобзаревого образу, до його ліри - це й утіха, і гострий біль, і велика відповідальність. Адже як нелегко у своєму власному прочитанні, у власному слові передати велич і трагізм Шевченкового світу. Чи є можливість осягти глибину його мук і терзань? Тож вірш "До Шевченка" сповнений особливої проникливості, щирого й болісного зачудування українським генієм:
Читаю знов тяжкі глаголи,
Ридання, мучення співця;
Такої муки ще ніколи
Не спочував на серці я! [3, 59].
"Тяжкі глаголи" великого поета ранять душу ліричного героя, адже з Шевченкових часів доля України аж ніяк не покращала. Трагічна й маєстатична постать мордованого царатом співця-борця вивищується на тлі страждань материнської землі, де процвітають сваволя й безкарність, жорстокість і наруга над усім святим.
Шевченкове "Ще як були ми козаками" у творі М.Старицького видозмінюється на скрушне "Які ми стали козаки!" Співцеві, що "вік страждав", "гірку пив чашу, / Та хоч з надією умер / На слушний час, на волю нашу", тяжко було б дізнатися про незмінність підневільного й ганебного становища українців ("либонь, з невитерпного болю / Твої б розпалися й кістки!"). Мотив оживлення мертвого героя, підведення його з могили з метою ознайомлення з тим, що сталося з батьківщиною, широко репрезентований у світовій літературі (балади "Нічний огляд" і "Повітряний корабель" Йозефа Крістіана фон Цедліца та їх переспіви В.Жуковським і М.Лермонтовим, "Гетьман" А.Метлинського, "За байраком байрак" Т.Шевченка та й "Хрещенська ніч" самого М.Старицького). Відгомін цього ж мотиву ("а от устав би ти тепер / Та подивився на ту волю") своєрідно відлунює і в поезії "До Шевченка", де ліричний герой-оповідач з болем живописує ті кричущі вияви кривди і несправедливості, що спіткали Україну після смерті Кобзаря. Ці картини подаються з використанням натуралістичних подробиць:
Усюди здирство, плач і стогін,
Одні жиріють лиш жиди,
Опріч панів, тепер з нас кожен
Досхочу вточує руди.
Працюй на всіх, роби до поту,
Не розгинаючи спини,
Бо все запродане деспоту,
Все в пана, жида й старшини [3, 59].
Узагальнюючі вказівки ("усюди", "все") засвідчують типовість таких негативних явищ, їх загальносуспільний характер. Це закономірні наслідки тривалого національного і соціального поневолення в Україні.
У майстерно вибудованій М.Старицьким анафоричній конструкції на означення розгулу сил зла, беззаконня й визиску в антилюдяному суспільстві вчуваються Шевченкові саркастичні нотки ("за кражу, за войну, за кров" та ін.) з його славетних політичних сатир, переслідуваних у Російській імперії, як і він сам:
Плати за все: за суд неправий,
За зроблений на тебе ж бич,
За військо те, що в час кривавий
Зідре три шкури з твоїх пліч,
За шмат землі ще предківської,
За хату вбогую твою,
За сіль, за чарку ту гіркої,
За жінку та дрібну сім'ю,
За те, що молишся, за бога,
За душу грішну заплати... [3, 59].
За допомогою численних метонімій автор передає хижацько-грабіжницьку сутність тогочасного адміністративно-бюрократичного апарату, що слугував опорою царатові. Низкою риторичних вигуків передається гнів та обурення поета кричущою несправедливістю, що чиниться на Україні ("Як дійде кінця дорога, / Без плати й в землю не лягти!", "Навіть на рідній своїй мові / Сказати слова не посмій!", "Так отакої, батьку, волі / Ми дочекали від царя!"). Услід за Т.Шевченком М.Старицький констатує антинародність самодержавного режиму, зневагу можновладців до проблем, якими живуть демократичні верстви, трудяща людина ("хирій, здихай в хліві, в полові"). Завдяки градації підсилюється емоційний ефект від поетичних рядків, що передають глибину деморалізації в середовищі співвітчизників, достеменне винародовлення, процвітання перевертенства й угодництва, забуття національних святощів:
Забудь і ймення України,
Зречись дідів своїх, батьків,
Всієї кревної родини,
Пошийся в шкуру ворогів [3, 60].
Засобами сарказму й іронії таврує М.Старицький перекинчиків, усіляких держиморд-землячків, що, кажучи Шевченковими словами, "латану свитину з каліки знімають, / З шкурою знімають" [5, 203] заради своїх забаганок:
Начни душить свойого ж брата;
Тоді ще, може, як-не-як
Від трапези лихого ката
Й тобі дістанеться кістяк! [3, 60].
Символічний образ зорі у фіналі твору, котра "зійде", все ж додає віршеві оптимістичного забарвлення, настрою бойовитості. Хоча й визнається багатотрудність і складність діяльності подвижників, протестантів проти суспільних непорядків і беззаконня ("штемпований і голий / Блукай").
Вірш "На спомин Т.Г.Шевченка", датований 1881 роком, був поданий до друку в другому випуску альманаху "Рада", але отримав заборону цензури. Згодом опублікований у журналі "Зоря" за 1889 рік (№ 6-7). Поезія написана до 20-річчя перепоховання Т.Г.Шевченка. Як відомо, разом з патріотично настроєною молоддю - М.Лисенком, В.Антоновичем, М.Драгомановим та ін. М.Старицький зустрічав 6 травня 1861 року труну з тілом Т.Г.Шевченка, перевезену з далекого Санкт-Петербурга до Києва. Ця подія закарбувалась у пам'яті письменника на все життя. Він був серед тих, хто ніс на своїх плечах домовину з прахом Кобзаря від церкви Різдва Христового, де була проведена відправа, до пароплава "Кременчук". На жаль, вирушити у складі цієї скорботної процесії до Канева М.Старицький і М.Лисенко не змогли, і про це є свідчення Остапа Лисенка - сина видатного композитора. У листі до науковця В.Олійника від 20 березня 1968 року він зазначає: "Як розповідав мені мій батько, Микола Віталійович, у 1861 році (коли йому було 19 років і був він студентом університету на 2-му курсі, а Михайлу Петровичу було 21 рік) він разом з М[ихайлом] П[етровичем] зустрічали труну з тілом Тараса Шевченка на Поштовім майдані (Київ), де була церква, в якій відпівали Шевченка, а відтіль, в числі інших, несли труну до пароплава. До Канева вони не поїхали (розрядка наша - І.Н.)" [1, 37]. Але та атмосфера, яка оточувала тих, що прощалися з Кобзарем і в Києві, і в Каневі, передана дуже точно М.Старицьким у його поетичному спогаді "На спомин Т.Г.Шевченка". Певно, насамперед цей художній текст і вводить в оману тих дослідників, які обстоюють факт перебування Михайла Петровича на "Кременчуку" і далі на Чернечій горі під час перепоховання. Такі твердження можемо зустріти в О.Гончара, М.Максименко, Г.Паламарчук та ін. Натомість у В.Олійника, О.Цибаньової цей факт спростовується.
Вірш "На спомин Т.Г.Шевченка" починається радісною пейзажною замальовкою ("красувала весна, розцвітали садки"), що контрастує з скорботою учасників жалобної процесії ("у нас, молодих, серце рвалось в шматки / Від великої туги-печалі", "між квіток і вінків ясеневу труну / Ми несли від Дніпра на могилу", "і спустили з плачем у оселю сумну / Найдорожчу, підкошену силу"). Поезія написана від імені "ми" - української молоді, що прощалася з прахом Т.Шевченка і ніби присягала на вірність його ідеалам ("і клялись ми ховати в серці твій заповіт, / Возлюбить щирим серцем голоту", "сподівалися ми, що словес твоїх світ / Незабаром осяє темноту"). Якщо настрої передової молоді 60-х рр. ХІХ століття є змістом першої частини вірша, то друга констатує незмінність демократичних устремлінь цього покоління і через два десятиліття - у 80-х роках.
Двадцять років пройшло, вже й посивіли ми,
А ждемо все слушної надії,
Що розтануть сніги вікової зими,
Що справдяться рожевії мрії [3, 104].
В дусі Шевченкового твору "Ісайя. Глава 35" М.Старицький вимальовує майбутнє, коли "німим отверзуться вуста", і вони "у гурті заспівають псалом / Побратання", коли засяє "над убогим селом / Світло правди, любові, науки" [3, 104]. У ті прийдешні часи буде згадано всіх подвижників і провидців, пророків і борців за волю рідного краю, що "терновий вінок / Понесли за сльозу ту криваву". Це буде доба "славного свята", коли ймення Кобзаря "пролине з краю в край", коли "Тараса пізна всяка хата" [3, 105].
Вірш "На роковини Шевченку (До поновлення могили)", датований 1882 роком і вперше опублікований у 1908 році у виданні "Поезії М.П.Старицького. 1861-1904", був надісланий автором ще у 1884 році І.Франкові під назвою "На роковини" у складі рукописної збірки. У цьому варіанті твору було більше на одну строфу (останню):
І ширшають стежки оті щороку,
Щирицею не заросте їх слід...
Що ж станеться, коли ріку глибоку
Не здержить більш уже підталий лід?! [2, 541].
А проте, не зважаючи на таку увагу до Кобзаря з боку шанувальників, автор констатує плачевний стан Тарасової могили. Вона без догляду, відкрита нещадним природним стихіям, адже за царату великий поет України став символом її непокори. Тож даремно було б сподіватись на підтримку царськими урядовцями у даному питанні:
За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить,-
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі... [3, 109].
Як відомо, спочатку над місцем поховання Т.Шевченка в Каневі було зведено цегляне склепіння, насипано землю двома ярусами і обкладено камінням, а пізніше встановлено дубовий хрест. У такому вигляді могила незабаром почала руйнуватись, що й констатує в своїй поезії М.Старицький. Це вже згодом на народні пожертвування було ліпше облаштовано місце довічного притулку геніального поета - упорядковано й зміцнено земляний насип, могилу обкладено дерном, дубовий хрест замінено чавунним.
М.Старицький уболіває з приводу забуття урядовими чиновниками своїх обов'язків по вшануванню велетів думки. Але що було чекати від "недбальців", коли в Російській імперії офіційною стала політика нищення національних святинь уярмлених народів.
Для М.Старицького Т.Шевченко - це співець-гуманіст, що "возприяв "терновий" за любов" - любов до людей, до рідної України, від якої в житті був стільки літ штучно відмежований і з якою поєднався навічно через смерть ("на чужині зітхнув він дух славутній / І тліном лиш вернувсь додому знов").
Великому Кобзареві судилося безсмертя, як і його рідній мові, що невмируща. Для М.Старицького це дві вічні святині - Шевченко й материнська мова - мова України:
Ні, він не вмер! Поки ще наше слово
Лунатиме серед степів, лугів,
Його пісень розіллється чудово
Мелодія по сизій млі віків [3, 109].
Всесвітнє значення Шевченкових ідей, його гуманістичних заповітів автор підносить у патетичних рядках: "І заповіт братерства та любові, / Що він нам дав, як стяг, на боротьбу, / Перелетить луною в інші мови / І правдою подужає злобу" [3, 109].
Як і попередня поезія, завершується вірш "На роковини Шевченку (До поновлення могили)" вірою в прихід іншої доби, за якої Кобзареві заповіти здійсняться. Ця переконаність підкреслюється анафорою "Настане час". Це буде пора, коли Шевченковими ідеями озброяться ті, на сторожі коло яких він поставив слово:
Настане час, і з тим новим псаломом
Ми підемо по стогнах городів,
І воздамо з тимпанами та дзвоном
Хвалу йому, заступнику рабів.
Настане час... Хоч і зима панує
І в глупу ніч мовчить ще правди дзвін,-
А темний люд і поночі простує
На гору ту, де мученика тлін [3, 109-110].
Образ Т.Г.Шевченка присутній і в автографі поезії М.Старицького "До молоді" (1876). Для письменника-громадянина це "наш співець", що відзначився своєю несхитністю й непідвладністю. Це народний поет, що "за любов, за правду щиру / Прияв стражденницький вінець" [2, 531].
Названі вірші М.Старицького органічно влились у русло ліричної Шевченкіани, розпочатої ще в 40-60-х рр. ХІХ століття О.Афанасьєвим-Чужбинським, О.Корсуном, В.Забілою, Г.Андрузьким, М.Максимовичем, О.Навроцьким, П.Кулішем, В.Куликом, В.Александровим, Ю.Федьковичем, О.Кониським і продовженої в 70-80-х рр. Б.Грінченком, І.Франком, І.Манжурою, Дніпровою Чайкою, Лесею Українкою та іншими інтерпретаторами літературного образу Кобзаря. Традиції М.Старицького у даній царині знайшли розвиток у вітчизняній поезії ХХ століття.
Література
1. Олійник В. М.П.Старицький у Київському університеті // Архіви України. - 1970. - № 1. - С.34-40.
2. Старицький М. Поетичні твори. Драматичні твори / Ред. тому та авт. вступ. ст. С.Д.Зубков; Упоряд. і приміт. М.Т.Максименко. - К.: Наук.думка, 1987. - 576 с.
3. Старицький М. Твори: У 8 томах. - К.: ДВХЛ,1963. - Т.1. - 630 с.
4. Старицький М. Твори: У 8 томах. - К.: Дніпро,1965. - Т.8. - 752 с.
5. Шевченко Т.Г. Кобзар. - К.: Дніпро,1980. - 613 с.
