ДО 180-РІЧЧЯ ГРИГОРІЯ ДАНИЛЕВСЬКОГО ТА 100-РІЧЧЯ ЮРІЯ КОСАЧА
Наталія Чухонцева
Дві художні версії одної історичної таємниці
(романи “Княжна Тараканова” Г.Данилевського та “Володарка Понтиди” Ю.Косача)
Наукове осмислення української літератури як цілісності, до творення якої причетні й письменники-емігранти, належить до актуальних завдань сучасного літературознавства. У системі постколоніальних досліджень важливим є також “повернення” у рідний культурний контекст тих “блудних синів” України, які писали російською, польською, німецькою, англійською чи іншими мовами. Адже без урахування художніх здобутків представників як західної, так і східної діаспори наше мистецтво слова постає структурно неповним. На жаль, російськомовні твори авторів-українців і досі не завжди усвідомлюються як складова частина української літератури не тільки пересічними читачами, а й багатьма науковцями (для прикладу досить згадати дискусії навколо М.Гоголя). Григорій Данилевський (1829-1890) в “Українській літературній енциклопедії” характеризується як “український і російський письменник” [5, с. 12]. Він одержав визнання у вітчизняній науці як публіцист і мемуарист, автор і до сьогодні часто згадуваних і цитованих біографічних нарисів про Г.Сковороду, Г.Квітку-Основ’яненка, М.Гоголя, В.Каразіна та інших діячів української і російської культур. Художні ж твори Г.Данилевського досі недостатньо осмислені в контексті української літератури, хоча навіть російські літературознавці констатують, що менталітет цього письменника був українським. Наприклад, Е.Віленська відзначила: “Первоначальным воспитанием Данилевского занималась его мать – женщина образованная – и отчим – генерал-майор М.М.Иванчин-Писарев, – горячие приверженцы украинской культуры, старины, языка. Привитая будущему писателю с самых ранних лет любовь к Украине, ее мягкой, задумчивой природе, бытовым особенностям, напевной речи, древним поверьям, сказкам и песням сказалось на всем его творчестве” [2, с. 598]. Патріотичні та ліберально-демократичні погляди письменника не могли вповні виявитися у підцензурній літературі, але у кращих його творах крізь позірну “благонадійність” виразно проступають критичні тенденції, протест проти антигуманних порядків у Російській імперії. Навряд чи можна погодитися з і досі поширеною думкою, нібито після спаду визвольного руху Г.Данилевський перейшов на консервативні позиції. На наш погляд, значних змін у світогляді письменника не сталося (адже до революціонерів він ніколи не належав, до Петропавлівської фортеці потрапив тільки за знайомство з одним із петрашевців), а звернення його до історичної тематики було зумовлене не намаганням “утекти в минуле”, а – навпаки – прагненням розширити часопросторові виміри своєї творчості, ширше і глибше осмислити вічно актуальні проблеми добра і зла, свободи і необхідності у людському бутті. У заголовку розділу “Останній роман: Григорій Данилевський” книги М.Шкандрія “В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби” слово “роман” використане не як назва жанру, а як іронічна метафора, якою визначено характер “художньої інтеграції України” в “наративі” Російської імперії [12, с. 269]. Автор здійснив постколоніальне дослідження творчості Г.Данилевського, яке містить цілий ряд оригінальних, подекуди навіть парадоксальних, спостережень і висновків. Зокрема, завершуючи аналіз роману “Втікачі в Новоросії”, він зауважив: “Цей роман, що був написаний за доби визволення американських негрів і спирався на творчість Гаррієт Бічер-Стоу та інших письменників-аболіціоністів, можна інтерпретувати як засторогу, спрямовану на приборкання ненажерливості колоністів. Цю думку підтверджено і в двох наступних романах трилогії, де нових капіталістів Новоросії охарактеризовано як заброд і чужинців, приваблених до нового прикордоння тільки жадобою наживи та прибутків” [12, с. 272]. Навівши з роману “Мирович” монолог Орлова: “Ах вы, хохлы, архивное семя! […] Ну, станем мы, из-за тебя, рыться в древних ваших, хохлацких шпаргалках, бумагах?”, М.Шкандрій так його прокоментував: “Цей уступ можна розуміти як очевидний натяк на відмову царату визнавати політичні вимоги України. Таємний шлюб Олексія Розумовського має символічну значущість. Імперський “шлюб” України та її внесок до союзу не мають публічного визнання” [12, с. 275]. Особливої уваги варте таке спостереження дослідника: “На останніх сторінках роману згадано, немов у постскриптумі, про ліквідацію Гетьманщини й появу невдовзі в Венеції княжни Тараканової, доньки покійної імператриці Єлизавети та Олексія Розумовського, що стане претенденткою на трон. Ці приховані згадки про шлюб, у результаті якого народився бунтівливий нащадок, свідчать, досить лиховісно, про повернення репресованої історії та політики. Саме ці згадки пояснюють, чому цей роман не можна було опублікувати без дозволу імператриці” [12, с. 276]. Вищенаведені коментарі до роману “Мирович” є важливими для розуміння закономірності появи своєрідного його продовження – роману “Княжна Тараканова” (1883), а також допомагають усвідомити, чому в період творчої зрілості Г.Данилевський розробляв переважно історичну тематику. Спроба М.Шкандрія вписати романи цього автора в контекст української та світової літератури є вельми цікавою, але найпопулярніший серед них – “Княжна Тараканова” – у його монографії не проаналізований, а лише згаданий. З цим твором споріднений (і не тільки тематично) роман заокеанського українського письменника Юрія Косача (1909-1990) “Володарка Понтиди” (1987), що спонукає здійснити їх порівняльне дослідження. В Україні до здобуття незалежності “художня історія” сприймалася читачами як альтернатива “офіційній історії”, тому твори історичних жанрів користувалися надзвичайною популярністю. Цим частково пояснюється той факт, чому роман “Княжна Тараканова” Г.Данилевського ніколи не належав до “забутих”, а “Володарка Понтиди” Ю.Косача стала у нас бестселером, хоч і вийшла в Києві у скороченому варіанті. Обидва твори належать до високоякісної “масової” літератури, якої так бракувало в епоху засилля соцреалізму. Читачів приваблювала і сама тема, і її художнє втілення у формі авантюрно-історичного роману, і своєрідні стилі авторів. Водночас обидва твори відзначалися серйозністю проблематики і глибиною її художньої розробки, психологізмом характерів. Ні Г.Данилевський, ні Ю.Косач не давали однозначної відповіді на питання: ким же насправді була загадкова претендентка на російський престол, а спонукали читачів самих над цим замислитися. В обох романах таємничі події розгорталися на колоритно виписаному історичному тлі. Ці твори мають однакову історичну основу і, напевне, деякі спільні джерела. Гіпотетична донька Єлизавети Петрівни під різними іменами мандрувала Європою у 70-х роках ХVIII ст., добиваючись підтримки правителів різних держав. Вона була гарна, артистична, освічена, знала кілька мов і нібито мала численних коханців та таємничих багатих покровителів, які час від часу надавали їй матеріальну допомогу. “Претендентка” надто швидко витрачала гроші, нерідко їй доводилося тікати від кредиторів, але вона вірила у своє високе походження і призначення, називала себе навіть “Єлизаветою Другою”. Катерина ІІ твердила, що це “побродяжка”, “всклепавшая на себя имя”, але все-таки доручила Олексію Орлову схопити її та привезти в Росію. Напевне, імператриця здогадувалася чи й знала про те, що Єлизавета мала дітей, яких приховувала. Ходили чутки, нібито серед них була дівчинка, відправлена в маєток Розумовських Дараганівку і жартома названа “княжною Тмутараканською”. До документів, пов’язаних зі справою “самозванки”, доступу не було аж до часів Миколи I, який захотів ознайомитися з їх змістом і доручив графу Д. Блудову зробити витяги з найважливіших матеріалів. Перша публікація про цю справу (за документами польських архівів) з’явилась у Лейпцигу 1863 року. Це була книга О. Голіцина “О мнимой княжне Таракановой”. “Потому мнимой, — зауважує Емілія Віленська, — что была и настоящая княжна Тараканова, другая загадочная женщина, в которой подозревали дочь Елизаветы Петровны” [2, с.611]. Того ж 1863 року вийшов твір І.Снєгірьова “Новоспасский ставропигиальный монастырь в Москве”, де викладена історія цієї княжни. Роком пізніше у Петербурзі на виставці в Академії художеств демонструвалася картина К. Флавицького “Княжна Тараканова в Петропавловской крепости во время наводнения”, яка мала надзвичайний суспільний резонанс і досі привертає увагу відвідувачів Третьяковської галереї у Москві. Художник зобразив загибель “самозванки” від повені, яка насправді сталася 1777 року, тобто через два роки після її смерті від сухот 4 грудня 1775 року. При цьому митець дав своїй героїні ім’я, яким сама вона себе не називала. Доля “справжньої Тараканової” викладена І.Снєгірьовим у дусі “романтичної історіографії”. В Іванівський жіночий монастир 1785 року була привезена в закритій кареті з опущеними шторами у супроводі кінного ескорту жінка, яку помістили у заздалегідь зведений будиночок поблизу палат ігумені і незабаром постригли під ім’ям Досифеї. Походження і життя цієї черниці оповиті таємницею. Відомо лише, що вона в дитинстві була вивезена за кордон, де перебувала до того часу, коли за наказом Катерини II її таємно повернули в Росію і відправили в монастир. Зберігся переказ про те, що перед відправкою до монастиря з нею мала секретну розмову імператриця. Принаймні, високе походження таємничої затворниці є безсумнівним. На портреті, що зберігався після її смерті у келії настоятеля Новоспаського монастиря, був такий напис: “Принцесса Августа Тараканова во иноцех Досифея, постриженная в Ивановском монастыре…” [Цит. за: 2, с.612]. Жила ця черниця в суворій ізоляції, але на її утримання видавались великі суми з казни і надходили кошти від невідомих осіб. Будиночок був гарно обставлений, їжа вишукана. Так черниця прожила аж чверть століття. Похорони загадкової затворниці у 1810 році були надзвичайно пишними, на них приїхала московська знать. Відспівувало покійницю вище духовенство Москви і поховали її, всупереч правилам, не в Іванівському монастирі, де вона прийняла постриг, а у Новоспаському, біля усипальниці бояр Романових. 1867 року, щоб припинити пересуди, що поширилися у зв’язку з картиною К.Флавицького, управитель другого відділення особистої канцелярії Олександра II надрукував у “Чтениях в императорском обществе истории и древностей российских” велику працю, в якій широко використовувались раніше приховані джерела. Зокрема автор указав на те, що “самозванка” не називала себе княжною Таракановою. Г.Данилевський же, услід за К.Флавицьким, наділив цим іменем таємничу претендентку на престол, винісши його у заголовок роману. Ю.Косач у назві свого твору використав той титул “самозванки”, який вона сама вживала. “Понтидою” греки називали причорноморські та приазовські землі, що в часи Київської Русі входили до Тмутараканського князівства. Обидва письменники, очевидно, спиралися на великий популярно-історичний нарис П.Мельникова (Андрія Печерського) “Княжна Тараканова и принцесса Владимирская”, вперше опублікований 1867 року в журналі “Русский вестник” і неодноразово перевиданий. Автор цього нарису проаналізував не лише російські, а й зарубіжні матеріали про “всклепавшую на себя имя” Єлизавети Другої, не оминувши і напівлегендарних усних оповідей [10]. Це і до сьогодні найґрунтовніша праця про неї, щоправда, надто тенденційна щодо зображення участі польських конфедератів та єзуїтів у її долі. Навряд чи тільки вони підтримували “претендентку”. Адже в ослабленні Російської імперії були зацікавлені всі європейські володарі. Звісно, не тільки вищезгадані джерела лягли в основу романів Г.Данилевського і Ю.Косача (адже перший з них, як і П.Мельников, мав доступ до секретних архівів), а й безпосередні враження авторів від місць, пов’язаних із життям “претендентки” (Україна, Європа, Петербург). В обох творах оповідачі в якійсь мірі втілюють авторську свідомість, хоча письменники і дистанціюються від них, удавшись до мотиву “віднайденого рукопису”. Перша частина роману “Княжна Тараканова” має вдало обрану форму “сповіді”, яку морський офіцер Концов написав на тонучому кораблі, запечатав у скляній банці й укинув у море. Наскрізним компонентом тут є ностальгійні спогади про Україну, серед яких – розказана бабусею історія про зниклу з сусіднього села маленьку дівчинку, прозвану “Тараканчиком”. У такий спосіб автор ніби наближає оповідача до таємниці походження головної героїні, але не розкриває її. Г.Данилевський подав у творі яскраву картину побуту та звичаїв, а також важливих подій, прямо не пов’язаних з історією самозванки. Таких, наприклад, як Чесменський бій, який завершився знищенням турецького флоту. Саму батальну картину письменник зобразив яскраво і дуже достовірно, але, вводячи в історичний контекст вигаданого героя, переробив рядок із оди М.Хераскова, присвячений дійсному герою Чесми Клокачову, що навряд чи можна вважати вдалим прийомом. “Кидающему смерть в турецкий флот Концову” звучало непереконливо для численних читачів, які добре знали відповідний рядок із першоджерела: “Кидающему огнь к срацинам Клокачеву ” [2, с. 619]. За цю перемогу Катерина ІІ нагородила Олексія Орлова титулом “Чесменський”, який став прізвищем його позашлюбного сина, народженого, за романом, нібито княжною Таракановою у Петропавловській фортеці. Е.Віленська у примітці відзначила, що цей домисел неправдоподібний, оскільки у 80-х роках О.О.Чесменський був уже офіцером кінної гвардії [2, с. 622]. В основному ж Г.Данилевський дотримується достовірно відомих фактів. Е.Віленська вважає, що саме зображення епохи, а не маловажливий, на її думку, епізод полонення самозванки перетворює “Княжну Тараканову” в значущий історичний роман. Дослідниця відзначає також вдало виписані Данилевським характери, з притаманними кожному персонажеві індивідуальними рисами. Автор розкриває душевну шляхетність Концова, який тяжко страждає від того, що йому доручено сумнівну з морального погляду справу. У характері “самозванки” акцентуються авантюризм і легковажність, але відзначаються і сміливість, і твердість духу, і майже дитяча наївність. Орлова наділено підступністю, цинізмом, моральною ницістю. При цьому письменник намагається зберегти роль стороннього спостерігача, який прагне об’єктивно показати те, що було насправді. Російську імперію Данилевський саркастично називав “солом’яним царством”, натякаючи цим метафоричним епітетом на те, що внаслідок антигуманного правління воно може легко спалахнути. У його романах “Мирович” та “Княжна Тараканова” знайшов оригінальне художнє втілення мотив “залізної маски”, який дозволив яскраво розкрити жорстокість і лицемірство двох “великих цариць” – Єлизавети Петрівни і Катерини ІІ. Н. Ільїнська, характеризуючи образ Івана Антоновича у першому з вищеназваних творів, слушно відзначила: “Несчастнорожденный” узник выступает в романе просто мерилом гуманности очередного самодержца” [7, с. 639]. У “Мировичі” Єлизавета Петрівна, зайшовши до каземату безвинно ув’язненого в ранньому дитинстві (за її ж наказом!) Івана Антоновича, який промучився у неволі двадцять років, залилася слізьми і вигукнула: “Голубь, подстреленный голубь! не могу его видеть!”, але, коли почула про намір пруського короля Фридриха ІІ звільнити в’язня, сказала без усякого жалю; “... сунется – велю Иванушке голову отрубить” [3, с.196]. Катерина ІІ, яка намагалася вдавати з себе гуманну й освічену, схвалила інструкцію Микити Паніна, згідно з котрою у разі виникнення виняткових обставин арештанта мали вбити, що було рівнозначно смертному вироку. За Г.Данилевським, цариця пообіцяла нареченій Мировича помилувати її коханого у день страти, але не зробила цього. Так само жорстокими постають “царствені особи” й у романі “Княжна Тараканова”. Щоб підкреслити це, автор поєднує два твори трагічним образом Поліксени Пчолкиної – нареченої Мировича, яка вважає, що коханий загинув з її вини, і через багато років хоче спокутувати свій гріх, допомагаючи законній, на її думку, спадкоємиці престолу, переслідуваній узурпаторкою Катериною ІІ. Спираючись на перекази, автор домислює, що Єлизавета Петрівна виявляє злочинну байдужість навіть до власних дітей. Катерина ж, обманом захопивши “самозванку” (а, може, й справжню дочку Єлизавети), вчиняє над нею розправу – і щоразу обидві цариці проливають “крокодилячі сльози” над своїми жертвами. Правитильок Росії Данилевський показав у оточенні жорстоких і підлих авантюристів, що цілком відповідає історичній правді. Це брати Орлови та (хоч і меншою мірою) Розумовські, інші “єлизаветинські лейбкампанці”, які допомогли здобути престол дочці Петра І, “генералы-покорители Сечи, закрепостившие при Екатерине ІІ исконе свободный украинский народ” [3, с. 639]. “Белыми голубями в стае черных ворон” автор називає Новікова і Радіщева, та відзначає, що “победа осталась не за ними, хотя брошенные ими семена не заглохли” [3, с. 639]. Характери молодих офіцерів українського походження Мировича та Концова (вигаданого героя-оповідача у романі “Княжна Тараканова”) складні й суперечливі. Це діти своєї епохи, схильні до авантюризму і честолюбні, безрозсудні у своїх пристрастях, надто наївні й довірливі, які при тому викликають симпатію, оскільки чесні, сміливі, зважилися кинути виклик “солом’яному царству” своїм співчуттям до жертв імперії та спробами врятувати їх. Особливої художньої вартості романові надають його стильові особливості. Данилевський уміло імітує мову, характерну для XVIII ст., використовуючи слова і вирази, які у XIX ст. уже не вживалися, будує фрази за мовними канонами зображуваної епохи. У романі є і ряд недоліків, зумовлених тим, що автор намагався ввести у нього все, що було відомо про самозванку і справжню княжну Тараканову. І тому він сумістив деякі події, що стосувалися двох різних осіб. Такою є оповідь про черницю Досифею і підозри графа Орлова, чи не самозванка прийняла постриг. Письменник від себе додав, що вона в той час томилась у фортеці. Насправді ж між цими подіями – ув’язненням самозванки і заточенням у монастир (до речі, не Новоспаський, як у романі, а Іванівський, що уже відзначалося) “справжньої” княжни Тараканової минуло цілих десять років. Щоправда, такі відступи нечисленні. У цілому роман відзначається історичною достовірністю в зображенні епохи, придворного життя і має як художню, так і пізнавальну цінність. У передмові до київського видання “Володарки Понтиди” Юрій Косач так визначив свій задум: “Хотілося б мені, щоб вдумливий читач знайшов, крім літопису одчайдушного шалапутства і шальвірства, чим аж ніяк не гребували герої епопеї княжна Дараган, а ще щось більше. Хотілося б, щоб вони полюбили мого невимогливого, безталанного, а однак героїчного невдаху – прапрадіда Юрія Рославця, оцінили його любов до далекої Батьківщини, від якої він велінням долі відірвався. А над усе буду радий, коли прекрасна і блискуча доба того начебто безжурного “осьмнадцятого”, як говорили наші предки, постане перед читачами роману як чудесна казка і як сувора правда” [9, с. 4]. У “Володарці Понтиди” відчутна співзвучність до “химерного роману з народних уст” Олександра Ільченка “Козацькому роду нема переводу” та інших творів такого генотипу. Це особливий ліризм, поєднання комічного і трагічного, численні екскурси в українську історію, національний колорит, соковита яскрава мова оповідача Юрія Рославця, якого автор назвав одним із своїх псевдонімів. Косач вдається до містифікації, давши своєму творові підзаголовок “Роман мого прапрадіда”, котрий, на думку автора, “інакшим не міг бути, як “шельмівським”, де смішне поєднується з сумним, де життя видається суцільним карнавалом, хоч у ньому було більше сліз, ніж усмішок. Однак при цьому зачаруванні добою несподівано відкрилась друга лінія моєї історії, а саме те, що ця історія надзвичайно актуальна, бо перегукується з нашою сучасністю, також багатою на всілякі химерні і чудернацькі явища, конфлікти, перипетії” [9, с. 3]. Водночас письменник підкреслює, що вигадки у творі не так багато: “В романі виступають конкретні історичні постаті, і їх шлях накреслено на основі їхніх біографій, перипетії, пригоди і настрої вичитані не в пожовклих сухих документах, а здебільшого поміж рядками” [9, с.3]. Твір Юрія Косача, як і роман Г.Данилевського, має майже детективний сюжет, сповнений таємничості і карколомних пригод, а також розлогих описів рідного краю та екзотики далеких країн, але відрізняється від нього не тільки мовою, а й стилем та особливостями зображення головних героїв, долю яких автор намагається інтерпретувати з позицій сучасності. Зокрема, у передмові до нью-йоркського видання він відзначає, що його твір – “роман антигероя” [8,с. 3] і заперечує тезу М.Драгоманова, що ХVIII ст. було “пропащим часом”, стверджуючи: “Це був реалістичний світогляд нащадків українського бароко, які знали, що “головою муру не проб’єш” [8, с.4]. Саме таким світоглядом пройнято “діарій” Ю.Рославця, бо його автор “не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним” [8, с.4]. Образ оповідача у творі внутрішньо споріднений з певним типом емігрантів, до якого автор причисляє наcамперед себе. Ю.Косач оптимістично стверджує, що антигерой у творі прозріває й усвідомлює, що живе в сторіччя розуму. Він той, хто “збагнув цей химерно-облудний cвіт і бореться за те, щоб змінити його на кращий” [8, с. 7]. Таке прагнення письменник намагається розбудити і у своїх читачів. У післямові до нью-йоркського видання роману “Володарка Понтиди” Д.Затонський відзначив, що головна мета автора була не в створенні нової версії “історії самозванки”, бо “в історії цій більше міфів і легенд, ніж достовірних фактів”, а в спробі піднесення духу українців, особливо на еміграції [8, с. 442]. Це цілком слушна думка. “Історичне і неісторичне однаково необхідні для здоров’я окремої людини, народу й культури”, — відзначав Ф.Ніцше [9, с.164]. Саме моральне оздоровлення співітчизників мав на меті Данилевський, започаткувавши в українській та російській літературах мотив “залізної маски”, художню розробку якого продовжив століттям пізніше Юрій Косач. Навряд чи можна дати вичерпні відповіді на питання, чи існував безпосередній вплив твору Г.Данилевського на формування художньої версії життя і самого образу княжни Дараган у романі “Володарка Понтиди” Ю.Косача і чи свідомо обидва письменники у фабулах своїх романів подекуди сумістили долі двох жінок. Історична таємниця стала для обох майстрів слова приводом для художнього осмислення складних проблем буття народу й особистості. Поширення в сучасній українській літературі такої жанрової модифікації, як роман-діарій чи роман-діаріуш (“Душа при свічці” П.Сороки, “Тіні зникомі” Валерія Шевчука та ін.) сталося не без впливу роману Юрія Косача “Володарка Понтиди”. Отже, можна констатувати, що твори обох ювілярів – невід’ємна частка української літератури “у великім часі”.
Література
1. Агеєва В. Між екзотизмом і традицією // Проза про життя інших: Юрій Косач: тексти, інтерпретації, коментарі. – К.: Факт, 2003. – С.7-15. 2. Виленская Э. Послесловие // Данилевский Г. Беглые в Новороссии. Воля. Княжна Тараканова. – М.: Правда, 1983. – С. 597-613. 3. Данилевський Г. Мирович. Сожженая Москва. – М: Правда, 1981. – С. 635-649. 4. Данилевский Г. Беглые в Новороссии. Воля. Княжна Тараканова. – М.: Правда, 1983. – С. 597-613. 5. Доценко І. Данилевський Григорій Петрович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. – К., 1990. – Т. 2. – С.12. 6. Затонський Д. Про роман Юрія Косача “Володарка Понтиди” // Косач Ю. Володарка Понтиди (Regina Pontica): Роман. — Нью-Йорк: Нові обрії, 1987. — С. 436-444. 7. Ильинская Н. Г.П.Данилевский и его романы “Мирович” и “Сожженая Москва” // Данилевський Г. Мирович. Сожженая Москва. – М: Правда, 1981. – С. 635-649. 8. Косач Ю. Володарка Понтиди (Regina Pontica): Роман. — Нью-Йорк: Нові обрії, 1987. — 446 с. 9. Косач Ю. Володарка Понтиди. – К.: Радянський письменник, 1987. – 261 с. 10. Мельников П.И. (Андрей Печерский). Княжна Тараканова и принцесса Владимирская // Собр. соч.: В 8 т. – М.: Правда, 1976. – Т. 8. – С. 245-427. 11. Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Соч.: В 2 т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 1. – С.164. 12. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. – К.: Факт, 2004. – С. 269-279.
