Метеор

Черкати блиском простори бездонні.
Святослав Гординський

Черкнув він блиском простори бездонні,
Прорвавши плавно темряву на мить,
І піднялись у небо очі сонні.
Мов: хто там?
Де там?
Що там блискотить?

А він вогнем врізавсь в земний намет,
Мов лазером просвердлюючи небо...
Отак і ти — невизнаний поет
Гориш у темряві. Але кому це треба?

Отим сонькам, що пухнуть від тоски
У дні цинізму й дикого безправ’я.
Й облизують підслажені шматки
Співаючи своєму кату “здрав’я”.

Та ти гориш, подібно метеору
Свердлячи світло в безпросвітній млі,
Й куєш тепло з холодного простору,
Там, де бездушшя виросло на злі.

* * *

Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Л. Костенко

Я лапу гриз, тікаючи з неволі.
Від словоблудства злого й тріскотні.
Й душа співала вільно тільки в полі,
Як випадали їй святкові дні.
Чиїсь накази, рішення, проекти
Доводилося бгати у життя.
А на кінець... Усі оті прожекти
На варті тогорічного сміття.

Як серце виривалося із пастки,
То думи линули в безмежну вись,
Туди, де можна щось нове прокласти
У світі цьому нині, не колись...

Та олухи і підлі губошльопи,
Не короновані новітнії царі
Убили все розумне... Недотьопи,
Що всілися мов ворони вгорі.

І пачкають із висоти у душі...
І знову й знову лапу я гризу
Бо жити з ними – бить пусті “баклуші”
Та витирать солоную сльозу...
То ж краще вже боротися внизу.

Я трохи звір... Я не люблю неволі.
Хоч і посічений. І вирвані шматки
Із серця прямо. Та я прагну волі,
Хоч добре знаю: не змінити долі
На котрій вже пристьобані латки.

Барвінковий віночок

Щоб лихо у дім не потрапило злеє,
Щоб зрада обходила наші серця,
Пучечок барвінку я вішала в дверях
Й в’язала з барвінку вінок до вінця.

Барвінку, барвінку на сонці й в затінку
Стелися на вірність в коханні палкім.
Стелися, барвінку, зелений барвінку,
На радість і щастя в діянні святім.

В садочку із милим ми їли листочок,
Барвінку листочок один на обох.
Співала калина, співав весь садочок
І серце у грудях творило: тьох-тьох.

Віночок весільний в’язала з барвінку,
Любов щоби наша палкою була.
Щоб вічно не в’яла, щоб пісню співала
І щоб барвінково під сонцем цвіла.

Я вірю: барвінок нам щастя приносить
І вірну любов назавжди провіща.
І хто тільки щастя у нього попросить –
Він щиро і щастям, й добром пригоща.

* * *

Оту, що ллє і ллє брудний потік
У нерозбірливі, як розтопири, вуші
Й отруює щасливий, ніжний вік
Брехнею й підлістю, краде в них чисті душі.

Волає правда серцю: щось роби.
Украли душу... Розуму немає.
Ти ж подивися... Люди, мов раби,
Й душа вогнем украдена палає.

На валідол... Я вип’ю анальгін.
І Честь, і Совість візьмемо з собою,
І з Гідністю віллємось в той загін,
Що йде на прю з ефірною чумою.

Зорепадом сипляться роки

Щоби дітям передать своїм
Те, що у житті ми накопили,
Й те, на чому твердо вже стоїм,
Їм нові й нові вливало сили.

Креслимо і ліпимо мости
Із сьогодні в завтра невідоме...
Поки зорі будуть нас вести
По життю, що звуть його свідоме.

Бухають... Зриваються мости
Розумом й руйнівними руками...
Зоре ясна! Чом сіяєш ти
І для тих, хто творить зло віками?

Тим, хто убиває доброту.
Тим, хто убиває ясне, світле
І вінча темряву й пустоту
Знищивши омріяне, завітне.

Знову наступаєм на граблі...
Світом часто правлять дуросвіти.
В вічність відправляєм кораблі,
Та не знаєм, як туди летіти.

* * *

Щоб тьму здолати – треба мати світло.
А сум нестерпний – в радості втопить.
Щоб у душі твоїй життя розквітло,
Треба не нити. Треба жити. Жить!

Знаходити блідесенькі росточки
Із радості і серцем їх розвить.
Щоб не ліпити нетривкі рядочки –
Треба не нити! Треба жити! Жить!

Без темряви і світла не пізнаєш,
І не оціниш цей життєвий дар.
Усе. Усе на світі ти здолаєш,
Коли не нитик ти... Творець. Бунтар!

Біль

Пливуть думки, як темнії хмаринки.
Одна другу обходить... Обганя.
Нема просвітку в них, ані шпаринки,
Якесь безглуздя плине. Навмання.

Кричать не хочеться... І думки тонуть,
Клубочуться в невимовній душі.
Пташки в гайочку не співають. Стогнуть...
То як писати радісні вірші.

* * *

Вже прийшли зимові дні сріблясті
І вплелися у твою косу.
Де зустріну і в якому щасті
Я в житті іще таку красу?

Срібну... Ніжну... Мудрістю пройняту,
Де з душі промінить теплота.
І на щедрість й людяність багату,
А у серці – тільки доброта.

Я косу шовковую, сріблясту
Візьму в руки й піднесу до губ,
І усмішку твою щиру, ясну
І збагну: тобі я також люб.

* * *

Бачить як Іван Марічці
Із веселки тче пісні.
І здалось йому, що в річці
Береги стають тісні.

Очерет вербі щось шепче...
Верба ніжно шелестить:
— Обнімай мене покріпче
І лови, лови цю мить.

В місяченька линуть мислі:
— Він небес і сонця син,
В нього роги золотисті...
Та один він тут... Один.

Хай закриють його хмари,
Щоб не бачить рай земний.
Заслужив-таки я кари,
Бо холодний, мовчазний.

Місяченько-місяченько,
І в людей таке бува...
Як закохане серденько
Тьохка... Тьохка... Голова

Від думок таких літає
В небесах і по землі
Й свою доленьку шукає
То в морозах, то в теплі.

* * *

“Ти пахнеш, як листя весняне”
Дмитро Павличко

Як не вистачає твоїх слів
Й подиху весняного, п’янкого,
І очей іскристих, чорних брів.
І іще чогось твого... такого,

Котрого не бачу я в других.
Котрим мою душу полонила,
На дорогах життєвих, крутих
Ти єдина в світі, моя мила.

В тобі запах степу я відчув
Й чарівного, милого Полісся.
Тому як на крилах я лечу...
Знаю, там без мене ти боїшся.

Знаю, що нестерпно мене ждеш,
А раз ждеш – то я тобі потрібний.
Як з’явлюсь... Ти радісно зітхнеш
І почую голос я твій рідний.

Щастя я другого не візьму,
Хай його б лилося ціле море.
Я з тобою піду і в пітьму,
Й подолаю нездолиме горе.

А сьогодні як би я хотів.
Мово рідна, ніжна, мила мово,
Ввись на крилах вічності б летів,
Щоб почуть її єдине слово.

* * *

В одних по сірих горобцях,
У інших – цілить у пізнання
І з божеством веде змагання,
Кому забить останній цвях.

На сонці хоче стерти плями,
Щоб світла більше дать землі,
Й горить у непізнаній млі,
Аж поки не впаде до ями.

Й яскрава зіронька у небі
Над світом нова засія,
Й ніхто не знатиме, чия
Й по кому в церкві йде молебень.

А ми читаєм шифрограму:
Розкрито наш таки геном.
І хоч ти велетень чи гном,
Ти мав своїх і тата, й маму.

Вони дали тобі життя
І ясність розуму вдихнули
Й самі пішли... Не повернулись,
Перетворившись в небуття.

Отож... Не пізнана загадка
Життя самого... Й часу плин
У просторі, мов вічний млин
Кружляє...
Меле...
Де ж розгадка?

* * *

Шукають формулу життя
І Архімеди, й Сен-Сімони...
А воно бемкає у дзвони
І хилить всіх до каяття.

Лише не тих, хто зла коріння
У душі праведні пустив
І недовірою вгостив,
І погасив добра горіння.

Ідуть і стогнуть... На життя
Сліпі і зрячі нарікають,
Та лихо де взялось – не знають...
Отак і стоптують взуття.

Аж поки не дійдуть до ями.
А там лишають часу скарб,
Скидають, як солому з гарб,
Не розплатившись з носіями.

* * *

Чи можна в розуму просити
На насолоду санкції?
Чи можна насолоду пити
І відчувать в душі її?

Якщо вірші не розуміти –
Навіщо ж їх тоді читать?
Й незрозуміле нащо вчити,
Ще й необдумано кричать?

Та зупинись ти проти себе
Й не дій отак, як хтось... Колись...
А сам на себе подивись
І сміло йди туди, де треба.

Кодуй хоч імпульси емоцій,
Думок і власних почуттів,
Й запам’ятай, як на уроці –
Побільш думок – поменше слів.

А якщо хтось не розуміє, —
То, може, він ще й не доріс.
Бо ж той читає і німіє,
Й доводить почуття до сліз.

Він санкцій в розуму не просить
А насолоду серцем п’є.
І що в душі і серці носить –
Воно завжди у нього є.

Слова — то зброя

І хто на травах роси розсипа,
Щоби зірки зібрались у долині...
Не знаєм ми... Байдужність засина...
Вже не стрічаєм співи журавлині.

Проснись! Візьми й очисти діамант.
Словесні, перламутрові перлини.
Ти з ними сила! Сила! Ти гігант!
Бо ті слова – то мова материна...

Чужі вивчай... Уміло володій.
Але ж свою не зраджуй і на мить.
Живи і вчися. Багатій і дій.
Своїм умом на світі треба жить.

* * *

У часу вороття немає.
Що втратив – те вже не догнать.
Стрілою мчить життя... Палає.
Що не пізнав – те не пізнать.

Хороним сторінки епохи,
Припилені в лиху годину.
А як хотілось... Хоч на трохи
Вернути втрачену хвилину.
Що не читав – те прочитати.
Що не пізнав – усе пізнать.
Та, мабуть, краще не страждати:
Ми знаєм те, що маєм знать.

* * *

Не знаю, що мене чекає,
Якщо й межі я не дійду,
А на стежиночці впаду
Котру топчу і, думав, знаю.

Веде стежинка за село,
А далі в поле... В даль космічну.
Де прилітає НЛО
В трубу непізнану ще... Вічну.

Й, здається, в чорную діру
Засмоктує мою колиску
Й її, мов шахову туру,
Долає слон в пориві – блиску.

Мій шлях, що пройдений умом
І прочургиканий ногами,
Перетворився в хлам і лом
Між лівим й правим берегами.

А там, між ними, сонна річка
Живе своїм гнилим життям,
Хоч починалася з потічка
З бурлесно-пінним завзяттям.

Не знаю, що мене чекає,
Та до гадалки не піду.
Стежинка кручена вертляє
А я іду... А я іду...

Я єсть сіяч

Я єсть сіяч... Весь вік я сію
Розумне. Вічне. Дарове.
Посіяне – росте. Живе.
Та вижати його не смію.

Бо я сіяч... Сіяч – не жнець.
І в цьому суть моя й напруга.
Творю для радості... Для друга.
І бачу щастя в цім вінець.

Якщо посіяне зростає
Й бур’ян лихий саме доля.
Якщо з добром йде проти зла –
Душа моя життям палає.

Бо не молюся я, а дію
І на каміннях не стою,
І гордість маю я свою,
І не віддам її злодію.

Не легка праця сіяча...
Коли лиш сієш – не збираєш,
Коли й на хліб не завжди маєш...
Та у душі горить свіча

Й добром і розумом вінча:
Ти маєш все – оте, що маєш,
А це вже більше, ніж тримаєш
В руках чужого калача.

Моє коріння

Моє коріння – десь у Мостових,
В тих козаках, що мости мостили.
Та ще в Швидких, безсонних вартових,
Що на могилах смолоскип палили,

Коли орда неслась на рідний край
В шалених вихорах вогняних,
То проти зайд тих, окаянних
Був клич один один: Січи! Коли! Рубай!

Стовпи із диму підпирали небо.
І руйнувались, нищились мости.
Усе! Усе, усе, що треба,
Робилося, щоб рідний край спасти.

А в мирний час – мости мостили
Вже й до французів й англічан.
У греків і болгар гостили,
Й приймали в себе їх прочан.

І як сватів надійних, добрих
Як геніїв і мудреців,
І серед лицарів хоробрих –
Майстрів. Умільців і купців.

Так діяли прапращури мої.
Їх гени я як спадщину присвоїв
А що зробив? Примножив чим її?
І що зберіг? Розвинув що? Подвоїв?

Питання ці, немов Дамоклів меч,
Висять... Стоять в душі й над головою...
Якщо не все? То краще її з плеч!
А то рабом лишишся сам з собою.

* * *

Тиша лягла на поля вечорові,
Вже оніміли й посадки давно,
Ми із тобою сьогодні чергові,
Ніби п’ємо “Наддніпрянське вино”.

Хто це придумав вином звеселяти
Душу мовчазну і збуджувать кров?
Хто це придумав: любити, кохати
І відчувать оте диво — любов.

Вечір чарівний. Зорі сіяють
Падають в душу і гріють її.
Мабуть, усі, хто так щиро кохає,
Легко читатимуть мислі мої.

Тиша лягла на поля вечорові.
Сплять кавуни, пшениці і жита.
Ми ж на баштані з тобою чергові,
Ніченька швидко, мов птах, проліта.

* * *

І через десять, тридцять, сорок літ
Намотується у тугий клубочок
Й веде тебе уже у новий світ,
Де ти — від дерева відірваний листочок.

Зустрітися із мрією життя,
Із мислями, що визріли ще в школі,
Коли ти був доросле ще дитя
І рвався в світ на клич своєї долі.

За парту сісти ніби в роки ті,
Хоч пролетіло... Боже...Скільки літ
В твоєму неспокійному житті
Як ти вступив у цей дорослий світ.

Сідай... Звітуй... Давай душевний звіт
Про радості й нечувані тривоги.
Як відкривавсь дорослий диво-світ
І де топтав тернистії дороги.

У вічі ясні друзям подивись
Своїми чистими, відкритими очима.
І як тоді у класі, як колись
Все це з’єднає ниточка незрима.

І ти пізнаєш силу чуттьову,
Що скільки літ в політ тебе манила,
Й відчуєш дружбу, ту святу, живу,
Бо саме в ній, у дружбі наша сила.

* * *

І мчав, як на крилах... А доля все манить,
Моя невловима, в’юнка, чарівна.
А обрій відходив все далі в тумани,
І в нім розставався, зникала вона.

Чи доля жартує? Чи щось вона хоче,
Чого не сказала циганка тоді.
І плаче і стогне... Чаїно клекоче...
Ой де ж ви літа ті, мої молоді?

Ой де ж та циганка, що так ворожила
І світлу надію у душу влила,
Й навіки, яке кокон, добром обложила
І з вогником щастя у світ повела?

* * *

Більше це ніде не повториться.
Буде ще, та тільки не таке.
Тож в житті не смій, не смій бариться,
Щастя пий... Яке ж воно п’янке.

Поле-поле... Вікове... Безкрає.
Ти моє минуле й майбуття.
Скільки співів маю? Хто це знає...
Скільки у них мудрості життя.

* * *

Нам реформатори щодня в мізки товчуть,
Що нині ми стаєм цивілізовані...
Ще трошки...Розікрасти... Ще чуть-чуть.
...Й від світу ми навіки ізольовані.

По мільярдерах вирвалися в світ,
В Європі видне місце посідаєм
Й по злиднях теж... Підтягуєм живіт.
Іще чуть-чуть... Та нікуди. Вмираєм.

Хати розвалюєм. А їм п’ятнадцять літ.
Дзвенить підлога. Криша аж волає:
Що робите? Це вандалізму слід
Усяк із вас нащадкам залишає.

Не чують ті, кому це треба чуть.
Не бачать ті, кому це варто бачить.
Вони свої ідеї плодять... Тчуть
Й по-своєму щодня їх нам тлумачать.

Вмира село... Культурне... Самобутнє,
Що вистояло у круті віки.
А з ним України конає майбутнє.
І з-за бугра йому вже шлють вінки.

* * *

В дитячім садочку украли димар
(Бо, бачте, він був із металу).
Відкрили у баби Килини амбар
Й забрали добра там немало:

Курей. Порося. Однорічне теля.
Сокиру і лом металічний.
Розлад цей прийшов в час реформ... Звідтіля.
Гадається: буде вже вічний.

Міліція цих крадіїв не бере...
Хто буде шукать оті кури?
Чи те порося? Уже в горлі дере.
— Вам що? У міліції – дури..?

Там вбивці!.. Там кілери!.. Їх не знайдеш
(Бо часто убивці й шукають).
Куди, проводир наш, куди нас ведеш?
Всі плачуть... Ведучі – співають.

* * *

Вишеньки вквітчалися,
Яблуньки цвітуть.
Як же ви дізналися,
Що вас так всі ждуть?

Як же ви дізналися
Про цей ясний день?
Скільки в нас зібралося
У грудях пісень.

Милі, любі ластівки,
В цей чарівний час
І добром і ласкою
Ми вітаєм вас.

* * *

У світі цьому мало ж бо краси.
А біля мене граються он діти.
Мій аромат й краплиночки роси
Їх надихають у житті радіти.

Мені водички чистії серця
Приносять... Юнка і юнак вродливі.
Я в них красу позичила з лиця
І подихи закоханих щасливі.

Ці квіточки коханням новлять всіх...
Та в відповідь... Брутальна лайка й сміх...

Троянду враз зриває біля школи,
Юнак, котрий в житті не посадив
Іще ніде,
нічого
і ніколи.

* * *

А зіроньки ясні не гаснуть, не гаснуть
Розсипані в росах, в шовковій траві.
Колишуться ніжно і гречкою пахнуть.
Казкові. Чарівні. Ласкаві. Живі.

Я хочу торкнуть їх. У пригорщ зібрати
І серцем пригріти, і в небо послать,
І пісеньку вічну із ними співати,
На яснім промінні в путі колихать.

Де зорі високі в безмежному морі
Незмінно... Незрадно всю ніч мерехтять...
Чи то ж таки зорі в незмірнім просторі,
Чи душі полеглих у вічність летять.

Настрій

Вітерець колише коси
По розквітлому лиці...
Ой, дівчино... Та ти ж боса?
Що в твоєму каблуці?

Чи гвіздочок, чи камінчик,
Чи якась халепа ще?
Подаєш мені мізинчик
Мов... Не знаю... Щось пече.

І взувачку вмить скидаєш...
І по росяній траві
Йдем... Куди? Самі не знаєм.
Мислі радісні, живі.

Смутку в них немає місця,
А слова?.. Та що слова?
Якщо з серця лине пісня,
Щира, радісна, жива!

Мова

...Мова – це пісня душі
перекладена на слова.
Дмитро Білоус

Як не легко слова підібрати,
Щоб ту пісню, що лине з душі,
Заспівать... Заспівать... Заспівати,
Та ще так, як співала нам мати
У вечірній, безмовній тиші,
У далекім житті... Від душі.

А як пісню ту в вірш перелити,
І щоб він до душі нам пристав?
І співать... Не тужить, не тужити,
Разом з піснею діять і жити,
Відкриваючи брами застав...
Та невже такий час не застав?!
Мова-мова... Ти пісня чудова.
Невловима... Незрима. Жива.
Із душі все течеш загадкова.
Переливчаста. Вічна онова
Й твориш навколо себе дива –
Оті ніжні й чарівні слова.

І цвітеш... І цвітеш барвінково.
Як матусина пісня жива.

* * *

Троянда загримить у небі,
І стане квіткою гроза.
Микола Руденко

І колоском зросте пшениці,
І змиє кров’яні сліди...
І паляниці... Паляниці!
Вже від голодної біди

Спасають цілі покоління...
Було б лише добра горіння,
Було б бажання і уміння,
Та ще від сліпоти прозріння.

P.S.
А коли будем жить сліпцями
Й чекать цілющої води,
Не матимем своєї тями
Й хитатимось туди-сюди

Не загримить троянда в небі.
Не стане квіткою гроза.
Лиш при потребі й не потребі,
Так, як на прив’язі коза

Пробекаєм. Промекаєм,
Відпущений нам часом вік,
Аж поки не скумекаєм
В який нас затягли тупик.

* * *

Я цілий світ в собі гайдаю.
Живу, ковтаючи сльозу...
Микола Руденко

Вночі рахую зорі ясні.
Чи не погасли... Чи живуть?
І бачу доленьки нещасні,
Що в нікуди людей ведуть.

І кожну хочу відшмагати
Лозиною чи батіжком...
Або в нестямі закричати...
Та горло перекриє ком...

Бо долю вибрати не можна
Ані собі... Ані комусь.
Хоч зіронька й моргає кожна,
Та чому в неї я навчусь.

Хотів би все це перекроїть
І по-новому світ пошить.
І серце, й душу заспокоїть
Й вмістить нове у сутність – жить!

Гроза

Повзли мов чорні диво-сили.
Клубилися. Гули. Басили.
Гарматно грюкали, гриміли.
Їх блискавиці, ніби стріли,

Разили велетів чуби,
А ті росли, немов гриби.
Борюкались. Не підкорялись.
Пливли. Ревли. Перетворялись

В химери нові, небувалі,
Ще більш загрозливі, зухвалі.
І день темніший став за ніч...
А блискавиці прямо з пліч

Разять. Лящать. Грозять. Клекочуть.
Так, ніби світ спалити хочуть.
Чи духи злі їх розбісили?
Та видохлись... Не стало сили...

І, обезсилені здались.
Й слізьми на землю пролились.
А нива це давно чекала.
Їй сліз небесних завжди мало.

А людських сліз і поту в полі
Вона вже напилась доволі.

* * *

Спинись, потоплений
з непізнаним бажанням.
Вже степ пожовк.
В.Стус

Як втрачений навіки добрий час
В твоїм житті... А нова пору року
Прийшла завчасно й не до строку
І розірвала все, немов фугас.

І осінь жовта... Й снігова зима
Вже не шепоче... Звіром завива.
І на душі так холодно бува...
І виходу, здається, вже нема.

Та тішить те, що в кожній порі року
Є щось своє... Єдине, світле, цінне.
Те, що приходить завжди і незмінне
Й мережить лінію життя високу.

Анонім

О люди, люди, свою душу
Не замикайте на замки.
П.Тичина

Стріляє в Гідність, Честь і Совість.
Викачує в лайні, в багні.
(Ой, краще б вже горіть в вогні,
Ніж розбирать цю чорну повість).

Колега мій весь з доброти.
Ліпився тут, у колективі...
Тож, все-таки, які мотиви,
Щоб плюнув в душу йому ти?

Характер має. Честь і Гідність.
Відкритий. Душу на замку
Не держить. Чому й на якім витку
Йому накручуєш ти підлість?

А ти хто? Ниций анонім!
Себе ж, бач, клеїш в правдолюба...
Яка ж дволикість й підла згуба
Закладена в діянні цім.

Цікаво... Як його стрічаєш?
Посмішку дариш? Руку жмеш?
А думаєш про що ти, все ж?
Чому душі не відкриваєш?

Й від кого в тебе вона є?
Невже від дідька, чи від біса...
Й ти не людина, а гульвіса,
Котрий життя людям псує.

О, аноніме! В чужу душу
Не плюй! Не лізь, та ще й таємно
Це гидко! Підло! Неприємно.
Про це тобі сказати мушу

Не анонімно... Прямо в вічі.
І щиро й м’яко. В доброті.
Та знай: таке не кажуть двічі
В відведенім для нас житті.

Замок знімай з душі своєї.
Наповни мужністю її.
Язик свій передай змії.
А сам не будь... Не будь змією.

Бурелом

За що й кому? Отим деревам,
Що викорчовував з корінням?
Чи тим хлівам? Чи мо, коровам,
Що не діждалися доїння?

Летіли шифер, скло, лахміття...
Навіть дроти з усіх мереж...
Скирти соломи вергав теж
І перетворював у сміття.

І все ж... Пішов десь бурелом
У далечінь... Туди, де тихо.
А нам лишив незмірне лихо
Та дощ сльозливий над селом.

Державотворчий бурелом
Страшніший злючої стихії.
Розруха є. Нема надії,
Що буде свято йти селом.

Мрії

Тополі у кришталь закуті
Тріщать, скриплять на вітерці.
Хати розхристані, забуті
Вмирають у часу ріці.

А у Марії – все надії
Бджолино в голові гудуть.
А у Марії – світлі мрії
В політ небачений ведуть.

І місяць-корж враз став теплішим,
Зорить у шибку з висоти.
І тополиний тріск – ріднішим
Й стають піснями проводи.

Для пса знайшла кусочок хліба,
З коржа обгризений сухар
І ніби з пліч звалилась глиба,
З душі дихнув приємний жар.

Душею все вона зігріла.
Сьогоднішній і мрійний день.
Й робота миттю закипіла,
А скільки в ній нових пісень.

Бо там, де мрія, – там надія.
А де надія – там і дія,
Добро кує, ще й до пуття.
Оце і є саме життя.

* * *

Далекий... Не далекий... Все ж від нас
У місто гомінливе на навчання.
Летить... Мелькає невгамовний час,
А в нім страждання і переживання.

Автобуси так рідко приповзають
В глухе, забите і німе село.
Так ніби всі про те вже і не знають
Яким воно не так давно було.

Цивілізація... Космічний... Двадцять перший
Вступив в права і діє новий вік.
А ми закуті, ніби риба в верші,
Немов злодюгою заведені в тупик.

Ото ж... Не легко у моє село
Забуте і відірване від світу.
Котре байдужістю мов снігом замело
Й без радості лишилось, без привіту.

Доїхати... Допхатися тепер
Хоча б в хвилини гіркоти і смутку...
А нам трублять про наступ НТР
І рекламують кожен день здобутки.

То про генетику та геноінженерію,
Про клонування й штучнії серця.
І в що обходиться уся ця бухгалтерія
Трублять... Трублять без краю і кінця.

А нам би трактор... Доорати ниву.
Та в землю рідну вкинути зерно.
І щоб амброзію, оту траву шкідливу
Чимсь витравити... Мріємо давно.

Пілюльку б ще від головного болю,
Чи порошок якийсь від живота
Купить в селі... І досить... З нас доволі,
Ми ж хлібороби... Тиха простота.

А внукові сказав я не “Прощай!”
В надії на нове іще побачення.
Бо вірю! Вірю! Зацвіте мій край
Й відтворить те, що в горесмуті втрачено.

Дорога на Херсон

Янтарний виноград
І слив, і яблук — гори!
Продати кожен рад:
— Купуйте! — просять хором.

Й стають тут “Москвичі”
І “Вольви” й “Мерседеси”.
Камази-тягачі,
Що крам везуть з Одеси.

А ось долає путь
Відомий всім “Волинець”.
Та як же проминуть?
Як не придбать гостинець

Для діток... Як не взять
Цю радість для дружини?..
Так кавуни й летять
У всі кінці Вкраїни.

* * *

Оте, що вже прийшло,
Ввірвалось в мою душу
В цей день... У це число
Я вимовити мушу.

Подякувати степу,
Подякувати полю
За прохолоду – в спеку,
За незрадливу долю.

За те, що вітер віє.
За те, що дощ приходить.
Тому, хто сміло діє,
Й тому, хто вже відходить.

У виміри незримі
За потойбічну межу...
А слово моє – в римі.
Я весь йому належу.

Оспівую світанок
І сонце у зеніті.
На квітці бджілки танок...
Йому дзвенить... Дзвеніти.

Отож-бо... Рідна мово,
Слова дай ясні, стислі,
В котрих життя основа
І діють світлі мислі.

Бо те, що вже прийшло
І полонило душу,
І в ній тепло знайшло,
Я вимовити мушу.

Із циклу про мову

А ямб там, дактиль чи хорей...
Він думку стисло свою в’яже,
Якщо вона у душу ляже –
То думка зшита для людей.

То думка та не мертва, діє,
А якщо діє, то зуміє
Повести їх в майбутній день,
До доброти і до пісень”.

P.S.
Ой-йой... Заманлива ідея,
Та в ній прикритий шовінізм,
Та в ній отой наш комунізм,
Чи хитра, найновіша шлея

Моєму шиється народу.
Знов товчемо у ступі воду...
Та ж тільки там, де рідна мова,
В народу є життя основа.

Та ж тільки там і ґрунт родючий
Й повітря запах не смердючий.
Лиш там тече жива вода
Й зроста Вітчизна молода,

Немов дівчина... А віночок –
У неї мова, як дзвіночок,
Що будить... Зве нове творить
І вчить, як жити нам, як жить.

* * *

Я бачив, як колосяться слова,
Як в полі з ґрунту виростає мова.
Вона свята. Вона завжди жива,
Вона життя народного основа.

Тож очищай її від бур’янів.
Амброзії. Осоту. Повитухи.
Ти придивися: скільки в нас полів
Не знають мови й розпускають слухи.

Що мов байдуже нам чиї слова,
Аби були для тебе зрозумілі...
Й реклама іноземна ожива
А ми стаємо ніби онімілі

Забиті. Ниці... Чурбаки глухі
Танцюємо під африканські ритми.
І душі в нас холодні і сухі...
Чужі нас не зігріють калорифи.

Ой мово-мово... Козачок! Гопак!
І барвінковий із пісень віночок.
Та як же можна? Як же можна так
Втрачать щодня синів своїх і дочок.

Немає слів... Немає мови,
Немає поля, де наш хліб росте.
Нема життя, його основи...
Нема народу... Що ж тоді святе?

* * *

Слова, як сонце, сходили в мені.
Л. Костенко

І тільки там, в глуху німотну ніч
Підносяться і вертяться в зеніті.
І їх не вмовиш спать лягти на піч,
Чи заховатись у вишневім віті.

Прогонять сон. В рядочки щось плетуть.
До ранку віршами лягають на папері.
І я долаю з ними вічну путь,
Не відкриваючи у спальні своїй двері.

За ніч натопчем нові мозолі,
Пройдем дороги знані і незнані.
Горіть доводиться у полум’ї й золі,
В палкому й безотвітному коханні.

* * *

Читаю я Костенко Ліну.
У слові кожному – багнет,
Бікфордів шнур. Тротил чи міна.
А у душі – який поет!

Яка вона, не бачив з виду
(Мабуть, не любить позувать).
Яку ж затіяла кориду,
Як вміє дурнів мордувать?!

Номенклатурних бюрократів,
Всіх ненажерливих мурмил.
Взялась одна на смерть карати
Усім єством жіночих сил.

І невмирущим словом віщим
Разить старих й нових панів.
Бурлить у кожнім її вірші
Народу гнів. Любов і гнів!

* * *

Шоколадного щастя не знаю
(Хоч хотілось відчути б його).
Все шукаю за обрієм раю,
Ніби щастя там всім ого-го!

Та буденність січе мене й меле
На шматочки дрібні і муку...
Ох... Епоха, безжалісна нене,
За що терплю я муку гірку.

За що нерви мої підмінила
Ти на струни стальні і дроти,
І навіки, навіки лишила
Мою душу тепла й доброти.

З тяжким болем прийняв я руїну,
Що по душах бураном іде.
Чи тому, що люблю Україну,
А не бачу в ній щастя ніде?

* * *

Селянська хата... В ній велика піч,
Вже заслінка нутро її відкрила.
А там казан. Надворі темна ніч
Розправила свої сонливі крила.

Гудів вогонь навколо казана,
Лизав його чорняві, ситі щоки.
То витинав щось, ніби сатана
Шукав собі веселої мороки.

А ти в’язала. Нитяний клубок
Крутився і стрибав тоді в корзині,
Немовби невловимий колобок...
Таким його я бачу й нині.

Тож як забуть вечірні ті часи?
Чим виміряти відстань в ту незриму,
Як перекласти диво-голоси
В віршовану, ніким незнану риму.

Немає хати... Печі... Казана.
Й тих рогачів, що у кутку стояли.
Здається все... Далека давнина,
Та ми живі. Що добре її знали.

Було давно це... З часом прогуло.
У поті й крові відстань ту долало,
В вогні і попелі... Та все ж таки було,
І щастя для майбутнього кувало.

* * *

Я так з дубами говорить люблю,
Коли вони розмахують гілками.
А я їх порухи невидимі ловлю
І мислями, і серцем і... вустами.

Задуму їхню у собі варю
І без перекладу їх мову розумію.
І мовчки... Мовчки... Мовчки говорю
І сам не знаю... Чомусь ніби млію.

Їх кучеряві голови ума
Набралися від сонця і від часу,
І в лісі розумнішого нема
В епоху прапрадідівську й нашу.

І хай берізоньки токують навкруги
Й своїми білоребрими боками
Їх зваблюють... Та це лише торги,
Це тільки ритми... Ритми перед нами.

Миттєвості і вічності буття
В невпинному й розміреному вальсі...
Я так люблю... Я так люблю життя,
Що аж до болю затискаю пальці.

Подумайте... Поговоріть з дубами.
Зібрався розум в них тисячоліть.
Поговоріть... Не горлом... Не губами.
Душею... Серцем чистим говоріть.

* * *

Підіть... Послухайте... Поговоріть із лісом.
Чи з полем... З степом...
З садом говоріть.
І не дивіться на усе це бісом,
А зрозумійте:
Світ на цім стоїть.
Побудьте з ним хоч трошечки дітьми,
А вже тоді і говорить з людьми.

* * *

Стовп електричний миттю розчахнула
Й лишила світла уночі село...
То ухнула гарматно – ніби чхнула,
То затріщало щось десь й загуло.

А дощ – бальзам для саду і для ниви.
Мікстура, що відтворює життя.
Гроза ж – руйнівна, буйна і жахлива
Йде поруч з ним у завтра, в майбуття.

Отак і люди: тихі, роботящі
Навколо себе творять лиш добро.
А поруч – тріскотливі і ледачі
Гримлять, кричать, вивергують нутро

Та лізуть вверх. Немов дощем, грозою
Так, ніби скрізь одні вони творці.
Творці ж поля оброшують сльозою
І дуля в них, як амулет в руці.

* * *

Без душі, духовності, без серця,
Без любові, навіть у сім’ї.
Кублиться. Хохориться. Трясеться
За здобутки підлі у ім’ї.

Мислення крадуть у нього в школі.
По велінню із самих вершин.
І зроста по волі і неволі
Вор. Бандит і просто сучий син.

Схаменись, державо! І, державці,
Із Олімпу опустіться вниз.
Ви ж самі вмостилися на лавці
Під яку кладете порох-хмиз.

Вибухне він горем для Вітчизни
Й спалить оте кволеньке “нове”.
Та чи буде місце в вас для тризни,
Чи лишиться щось від вас живе.

* * *

Розбігалися зорі із ночі
У свої потаємні кутки.
Сонце ще не розплющило очі.
Додивлялися сон свій хатки.

Що вмостились при битій дорозі
Між рядами бузків і тополь.
І стоїть кожна з них в своїй позі
Стільки хаток і скільки в них доль.

В баби Гапки крива, під вербою
Димарем щось у небо гуде,
А бабуся уже із сапою
На город... На картоплю іде.

Ворушити земельку їй звично,
У руках кожну грудку промне.
На рядочки погляне велично,
Як на щастя незмірне земне.

Потім стане. На сапку зіпреться.
Ні... Спини вона не розгина.
І в рядочках отих пронесеться
Її молодість і... сивина.

Й знов клює у привичній їй позі.
Сонце тихо з постелі встає.
І корівки на збитій дорозі
Своїм “му”, щось торочать своє.

А вона то шкребе, то копає
Все одна... Все життя... Скільки літ.
А чому?.. Час війни про це знає.
Тому в праці й милішає світ.

Добро і зло

Хотів би я повірить в світ небесний...
В космічний... На молочному шляху.
У зорі ті, невидимі й чудесні,
Що для безсмертя вказують віху.

Бо в нас ще є розумні люди й щирі,
Відверті, добрі, чесні трударі.
Живуть без зла... У злагоді і мирі.
Чому б їм не зібратись на зорі?

І світ новий назвать хоча б і раєм.
Та тільки стій! А скільки в нас Богів?
А як безглуздо й часто ми вмираєм
Із совісті не скинувши боргів.

Ті камікадзе, що в вогні горять
Й собою палять чисті, світлі долі.
І як? Чому? Для чого це творять?
Говорять, що з божественої волі.

Добро і зло злились в один клубок
І котяться, як колобок до... Бога.
Вівця і вовк... Та скільки ще думок...
Яка заплутана, закручена дорога.

До Істини... До пізнання Життя
І до піднесення і до падіння Духа.
До тих цеглинок, що в нас звуть: Буття
І до Знання, що в душу тисне й вуха.

Повірив би я в Бога і у рай,
Коли б не бачив підлих, вовчих зграй
В людській подобі та іще й при владі,
Котрі до Бога йдуть у ницій зраді.

* * *

Будять дзвоном дійниці село,
Коли дехто йде тільки з побачення.
В дощ і сніг. Коли все замело.
Для доярки не має це значення.

Уночі, о четвертій годині
До корівок вона поспіша.
Хтось їй щастя бажа, як людині,
Хтось про неї напише вірша.

Десять гривень, як премію, в свято
Вручить з помпою їй голова.
І на фото в цей день можуть зняти
І промовлять красиві слова.

І доярка, здається, щаслива
Посміхнеться на люди чуть-чуть.
Та одне промовчить соромливо,
Що вночі в неї руки печуть.

Що потріскані пальці мастила
Вазеліном і маслом, й вершком.
Лікувать їх вона вже безсила...
І до горла підкотиться ком.

Ще й зарплата у неї куценька,
Та і ту вже давно не дають.
А синочок, дитина рідненька
Йде до школи, та ні в що обуть.

Кожна цівка по-своєму дзвонить.
У дійницю дзюрчить і дзюрчить.
Із грамульок – утворює тонни.
Та від цього не краще їй жить.

* * *

Та керманич сліпцями нас всіх назива.
Сам без компасу... Сліпо керує.
А як вирвуться в нього слова...
...Бездуховність у кожному чуєм.

Пливемо в нікуди... З нікуди — в нікуди.
Аморальність за нами плететься.
І криваві сліди... Не з води... Не з води...
І усе це – реформами зветься.

* * *

Так звідки ж ти, дорого, почалась.
Б.Олійник

Й ворухнулися очі гранітні його
І посмішкою стиснулись губи:
— Он дивися туди...
І я діда чоло
Розглядів, як колись, ще до згуби:

— Я дорогу топтав тут за плугом в степу
І за щастям з Пархоменком мчався...
Не догнав... Не спіймав...
Прямо впав на лету
І твій батько за щастям погнався.
То ж дивися на нього...У нього спитай,
Що досяг він в життя крутоверті...
І на наших дорогах свою ти пізнай...
Та не рвись до безглуздої смерті.

А дорога — кільце. Без початку й кінця.
Тож навіщо те диво шукати.
Для одних вона рівна... Веде до вінця.
Іншим в злиднях ще довго блукати.

Про Свободу, про Правду, про Гідність трубить,
В Демократію з втіхою гратись.
І кричать без кінця: Як нам жити? Як жить?
Ніби з вічністю сліпо змагатись.

* * *

Ті, що кравчучками звуться в нас нині
Та кучмовози з лахміттям чужим.
Тягнем, щоб вижити... Хоч би на міні
Й бути покірливим, тихим, не злим.

Буди безмовним нахабам “брудастим”,
Котрих Щедрін ще у Глупові знав...
Скільки їх нині... Новітніх, сучасних...
Боже... За що ти нас так покарав?

Вже і на чорне – аж синіють – біле!
Правда – лиш та, що тлумачать вони.
А якщо з’явиться думка десь сміла –
Миттю задушать глупівські чини.

Тож не стогни, а коня ти сідлай,
І хай глупівство і гавка, і бреше,
І язиками в безумії чеше,
Ти ж їх шаблюкою честі рубай.
Сміливим будь у борні за свій край
Й серцю твоєму, повір, стане легше.

* * *

Страшніше те, коли душа закута,
Тоді уже нікуди не втечеш.
Василь Басараб

Давно вже ниви захопили.
В лице амброзії плюють
І в душу. Душать. Де брать сили,
Щоб знищити глупівську муть.

Щоб серце з ланцюгів розкути.
А душу – від брехопісень,
Й не чуть... Не бачити отрути,
Що миє нам мізки щодень.

Лукавий ворог і підступний
У душу лізе навпрошки.
А ти стоїш. Баран мов скутий,
З котрого зрізують вершки.

Сини Вітчизни! Не шукайте
Ви кращу долю за бугром.
Добро у себе в домі дбайте
Й не поодинці, а гуртом.

Розкуйте ланцюгові пута.
І смуток вимийте з очей.
Бо, як в біду душа закута, —
Ніде від неї не втечеш.

* * *

Застигло небо мудрістю своєю,
Поклавши палець на святі вуста,
Лиш мерехтить мінливою зорею
Там, де туманність скупчилась густа.

А люди тягнуться... Читають зоре-книгу,
Відшукують в ній доленьку свою.
Чи не загрузла у холодну кригу,
Чи блимне щастям в мрійному раю?

А на Землі – обвали, землетруси.
А на Землі – бурани і гроза.
Кров загуста, немов янтарні буси
Та із очей тече й тече сльоза.

І люди падають безсилі на коліна.
І моляться. Низькі поклони б’ють.
Та вірять в те, що їх душа нетлінна,
Що в волі Божій їх життєва суть.

Та небо таїну свою не відкриває,
Поклавши палець на святі вуста.
Й душа горить. Горить вогнем. Палає,
Як думка ненаситна і... пуста.

* * *

Хоч, правда, диво є – любов,
У душу піснею загляне.
І час повторюється знов
Де квітка вірності не в’яне.

Де пісня душу окриля –
Там повертається минуле,
Єднає все, і звідтіля
Майбутнє бачим світле й чуле.

Хай перевальцем йдуть роки.
Хай ллють дощі й буремні зливи.
Нам пісня з’єднує віки
І душі скроплює щасливі.

* * *

Хочеться до зірок дотягнуться,
З неба хоч одну на пам’ять взять.
А зірки із мене вже сміються
Й між собою щось там гомонять.

Ось одна зірвалася... Упала.
Слід яскравий прописала вмить.
Та зірок на небі менш не стало.
Вітер, як шумів так і шумить.

І узор небесний не змінився.
Он Ведмедиця... І Риби й Козеріг.
Стрій як був, таким у них й лишився.
Вітер його зрушити не зміг.

Зорі-зорі... Світлі ясні зорі
Непорушно, вічно мерехтять.
Так і долі. Людські згіркілі долі
Ще нікому не вдалось мінять.

* * *

У моря сліз немає берегів.
Воно розлите горем по планеті,
Й кипить в злобі до лютих ворогів,
Й не в плузі спокій бачить, а в багнеті.

Що вже піднявся проти тьми і зла
Проти диявольської влади лиходійства.
Й летить, немов караюча стріла,
У серце «благодійного» злодійства.

Ще й проти патронатів із вершин,
Не щирих, а лукавих і звіриних.
Та як би не крутивсь лукавства млин,
Стає всім ясно – він таки злочинний.

І море сліз бушує, закипа.
Імперія злодюг – в панічнім страсі.
Чим більше язиком вона тріпа –
Тим смерть свою ясніше бачить в часі.

* * *

На землю ми приходим тимчасово,
Щоби добро творить в життя ріці.
І як нікчемно виглядять, тусово
Ті, що бредуть між нас, немов мірці.

Й ті, що не квапляться гребти чужі здобутки,
Оті, що в поті створені й умом...
Кому й для кого крадете ви жмутки,
Принесені у світ чужим горбом.

Твоє злодійство в них і людські сльози.
З мільйонами привласнив ти й злобу.
Й як не обходь у світі хуги й грози,
Тебе дістане кара і в гробу.

На землю ми приходим тимчасово,
І живемо у вічності – лиш мить.
Тож поспішай творити хліб і слово.
Добро спіши. Спіши добро робить.

* * *

Всё вынесу с отвагою железной
В борьбе с судьбой, не запятная честь.
И лишь никчемность жизни бесполезной
Вот я чего не в силах перенесть.
І.Чавчавадзе

Віддам знедоленим... Останній кусень хліба
З голодним розділю я пополам.
Якщо навалиться на мене камінь-глиба —
Його розрушу... Перетру на лам.

Одного я не стерпну, не здолаю —
Нікчемності і підлості в житті.
А скільки їх було і буде — знаю —
Ще в світі цьому в мене на путі.

Де честю й совістю отак торгують підло,
Брехня де вже вплелась в державний герб.
Де в очі дивиться тупе, безчесне бидло
Так, ніби горло ріже тобі серп.

Все це мене із ритму вибиває.
Цього не в силах я перенести.
Душа болить. Душа моя палає.
Докіль жилета зла можна плести?

* * *

Скинь, край мой, старые одежды.
Майронис

Мій рідний край, скидай чужу одежу,
Чужі ганчірки ти не бережи.
Вогнем цілющим ту брехливу вежу
Руйнуй... Й барвінком щастя обложи.

Із-за бугра ти не тягни лахміття,
Бо те добро для тебе тільки зло.
Коли везеш чуже додому сміття –
Своє вбиваєш рідне ремесло.

Тебе зомбують тренери заморські
Й несуть підступно в хату твою СНІД.
Та будьмо ж ми, сини Вітчизни, горді,
Та схаменіться ж... Гине так наш рід.

Вже хліб веземо з того ж зарубіжжя,
Й якийсь заморський, коров’ячий сказ,
А своє рідне, українське збіжжя
Їм віддаєм за секс й брудний оргазм.

Що так загвинчують в не визрілі ще душі,
Майбутньому твоєму, рідний край.
І локшину навішають на вуші
Про той цинічний, зарубіжний рай.

Мій рідний край! Скидай чужу одежу,
А рідні чорноземи оживи.
Переори оту підступну межу
І розумом своїм живи! Живи!

* * *

Так просто... Вже через сьогодні
У завтра хочемо стрибнуть.
І ситі... Навіть і голодні
Спішать, спішать у ньому буть.

Дівчина... їй лише тринадцять.
Говорить всім – сімнадцять літ,
Щоби стрибнуть... В той вік добраться
Й зірвать скоріш гріховний плід.

А завтра?.. Завтра... Невідоме
Ошпарить серце так бува,
Що все єство твоє судомить
І душу назавжди вбива.

Отож... Якщо у завтра йдете, —
То не губіте голови.
Обдумайте. На вус мотайте,
Щоб в завтра все ж дістались ви.

* * *

Для кого співаєш, поете? Що твориш?
Де ж Правда у світі? Багач вище всіх!
Живе. Благоденствує нині нувориш,
А бідність – найбільший, найгрішніший гріх.

За Чесність свою і за Совість відкриту,
За Правду, що сієш у віршах своїх
За вірність Вітчизні – тебе буде бито
Й піднято крутими на мавпячий сміх.

Суд судить лиш так, як чиновнику треба,
“Законно” з людини здира все як є...
А піп? – Усе верне до Бога, до неба,
Та черево гладить округле своє.

Співав би, поете, про зорі, про квіти.
І був би в пошані у влади, в чинів.
Якби ж ти одного навчився: уміти
Приборкувать свій, може, й праведний, гнів.

P.S.
Співати про квіти? Співати про зорі
У час цей незрячий, німий і глухий?
Коли твої діти знедолені, в горі? –
Це ж те, що з води мені вийти сухим.

Ти хочеш, щоб я в блюдолизи найнявся
Й віддав на замовлення душу свою?
Щоб я від Землі, як Антей, відірвався...
Ні! Ні! Я гранітний і твердо стою.

А сили свої я із ґрунту черпаю...
З води, що безмежні поля ороша,
Я вірю у Мудрість, в Добро. Про це дбаю,
Для цього відкрита незгодна душа.

* * *

Нехай нас розіб’ють... Розітруть на порох...
Нехай нас мороз чи вогонь дістає.
Нехай на путі нам стіну ставить ворог –
Ми підем в ті далі, де сонце встає.

Де квіти цілющі ростуть прямо неба,
Де вітер ласкавий у груди нам б’є,
І йтимемо стільки вже, стільки нам треба,
Бо віримо, знаємо – місце нам є.

Раз Честь ще не вбито... Живе у народі,
Раз Совість і Правда на світі ще є.
Примусим! Примусим вклонитись Свободі
Отих, хто сьогодні нам жить не дає.

Отих, що дорвалися підло до трону
В неправді, в цинізмі, в прикритій брехні
І душать нас нині по “букві Закону”
Котрий заялозили в чорнім багні.

Поки “Ще не вмерла...”, поки животіє
Моя Україна під сонцем ясним,
Народ просипається й діє вже, діє!
Й охоплює погань ту колом тісним.

І нас не розіб’ють... Не зітруть на порох.
Від наших сердець вже й мороз відтає.
І в люті своїй захлинеться наш ворог.
Й ми дійдем в ті далі, де сонце встає.

* * *

Кавуни... Ой, що за кавуни!
І рябі... І білі. Головаті.
Розляглися, ніби валуни,
В нашім полі, щедрістю багатім.

Та врізає нічка стрічки днів.
І нам спати хочеться у хаті.
Відступає літо по стерні.
Його вітри гонять пелехаті.

А мотори жнуть майбутню славу,
В них стерня – ріллею вмить стає.
Й гомінливу, літню, добру справу
Осінь вже на ринку продає.

Відступає літо по стерні,
І хова свої подерті ноги,
Та гучні, прудкі осінні дні
Так же рано збуджують дороги.

І везуть... Везуть... Везуть врожай
У засіки... В зимові комори.
Літа жаль... Ой, як же літа жаль.
Та люблю й осінню щедру пору.

* * *

Сніжинки у тихому вальсі кружляють
Й тебе одягають в небесне брання.
До щічки торкнуться – від радості тануть,
А я у цім вальсі бреду навмання.

Сніжинки літають... Сніжинки кружляють.
Ні вітру, ні сонця. Лиш білий туман.
І що вони бачать. І що вони знають
Про вірне кохання або про обман.

Як сонечко блисне – розтануть сніжинки.
В струмочках з дзюрчанням втечуть до ріки.
А в серці гарячім лишаться крижинки,
Холодні крижинки уже на віки.

У тихому вальсі сніжинки кружляють.
Тебе одягають в весільну вуаль.
До щічки торкнуться – від радості тануть.
А в серці бентежнім і втіха, й печаль.

* * *

Не завжди рівно стелиться життя.
Єва Будницька

Зупинки ж ще немає... Ми йдемо.
В душі тримаємо надію,
Що десь спіймаєм світлу мрію,
Оту, що в серці несемо.

* * *

Весь грудень дощ... Калюжами вода
Блищала на розмішеній дорозі.
А люди кажуть: це ще не біда.
На полі дощ – то й серце не в тривозі.

Озимина кущиться, підроста.
В засуху – всі посіви запізнілі.
І доля їх в зимівлі не проста.
Хоч руки і прикладено умілі.

І раптом сніг посипавсь на Різдво.
Укрив за ніч все білим полотнищем:
Поля, сади, дороги, пасовище...
А люди кажуть: як нам повезло.

Різдвяний сніг! Лапатий сніг!
І хай гуляє перша завірюха.
Колядки. Жарти і дитячий сміх
Із вітром линуть радо нам до вуха.

Впиралась осінь довго і завзято.
Не підпускала зиму й на поріг.
І в ніч, раптово, у велике свято
В нас випав перший зимній білий сніг.

* * *

За ще не спійманим сьогодні,
Чи щоб у завтра першим буть...
А ззаду них – корчі холодні
Вистелюють убивчу путь.

Чим зупинить вітри скажені?
Посадки скошені вогнем...
Горять... Горять земні легені
Вночі і світлим гожим днем.

Одні корчі, мов інваліди,
Чи велети... що без голів...
Вітри несуть нестерпні біди,
А як спинить їх?.. Бракне слів.

* * *

Січе по вітах задубілих.
Сльоза по стовбурах тече.
А в небі хмари чорно-білі
Повзуть... і ніби за плече

Тебе задінуть в звичнім леті...
Вітри шалено гонять їх.
На голубій моїй планеті.
Ой, де ж та радість... Ще й для всіх?

Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/shvydun/wvydun_mij_meteor.zip