СПИНИВШИ ПРОСТІР

* * *

Соковиті повисли червневі зорі.
Вогким вечором вислизну з-за бузини.
Залихоманить любисток, любов'ю хворий,
Заскреготять вітряками примари-млини.

Піде примха шукати загублену пару
(Що сховалась і плаче за скельцями шиб),
Щоб наповнити щоки солодким узваром
Й гомоніти до ранку мовою риб.

Випадковості знак ворухнеться зачаттям.
Затремчу неспокійна і - ... розіллюсь
У сліпому світанку неспілим щастям,
Позичаючи ласку, життям обернусь.

* * *

* * *

Зметикувати б, як спинити простір,
Коли земля обплутана хмелями,
Коли уперше немовля вдихає
І голосом розпочинає еру.
Прапрадідам болять старечі кості,
Коли забуте грає чебрецями...
...у двадцять п'ятім кадрі пролітає
Життя, неначе згорблена химера.

* * *

Стерня вже в розпачі - розлучена з колоссям
Зганяє злість на зрошених ногах,
Тремтить і проситься… А літо щедро в росах
Шумить-бринить в рясних очеретах.
І я не втрималась, зірвалась і побігла
Назустріч осені. Полохаючи вись
Земля котилася, мов диня жовто-стигла.
І в ній одній і я, і день злились.

* * *

Коли дощ умиває
Брудно-сіре вікно,
Вимикаючи світло.
Фіранка - екран.
Крутить небо мені
Безкоштовне кіно,
Де краплин безкінечність
Подібна сльозам.

Поміж думок

Гаманець,
Роззявивши шкіряного рота,
Ковтає залізну гривню.
Вона застряє йому в горлі,
Спиняє подих -
Треба прокашлятися.
Вилітають мокротинням
Неперетравлені папірці,
Лягають до кошика
Подарунками для друзів.
...Позаздримо власнику
Такого гаманця...

Реквієм життя

Ще прислухаюся, хоч двері вже зачинено:
Пересторогою рипить лютневий сніг.
Стаю дикункою, не знаючи, коли мені
Вертатися до образів твоїх.
Ще не згасилося, іскриться й ледве тріскає,
Переполохано мовчить про свій порив.
Занепадаючи, очима не виблискують,
Вертаючи до неповторних слів.
Ще не затерлося, блищать новенькі літери.
Не заросло іще, і трохи десь болить.
Занепадаючи, хвилину тиху виберу.
Нехай воно ще трохи погорить…

* * *

Я відчуваю вже, як плине час.
А я стою відносно нерухома.
Втікати, бігти, вистрибнути враз!
Невже не буде більше переломів,
Підйомів, спадів, злетів і падінь?
Якби ж не біль, якби ж не ностальгія...
Поклич мене в свою русяву синь
Із сумніву і марної надії.
Я вже відчула плин свого часу,
Нестримний шал і пил його галопу.
Втікати - пішки, морем, автостопом,
Лише б тікати у твою красу...

* * *

Маленька моя кімната
Шибками світить у небо.
З моїх десяти квадратів
П'ять порожні без тебе.
Порожні пів-ліжка
І навіть пів-раю.
І тільки півсклянки
Вранці наллю чаю...

* * *

Поворотом наліво
порушую правила етики,
напрям руху по смузі
поставивши шкереберть.
Копирсаюсь у нетрях
твого (не мого) светрика,
доки совість-даїшник
не спинить моїх афер.

* * *

Викаже таємницю
Непідкупне сумління.
По половинці ділимо простір
Поштової скриньки.
Чи гартувати крицю,
Коли все-одно тлінні?
Спираючись на костур
Пошкандибало кохання...

* * *

Я не хотіла так розходитись:
У прірву кинуті листи.
По струнах серця тихо ходиш ти,
По струнах серця ходиш Ти.

Рядочок виструнчу адресою…
Мій невловимий адресат…
Лягають літери агресії,
Лягають літери у ряд.

Болить по тому кожна літера.
Болить по тому аж горить.
А за вікном безумна вітру гра
Упасти в прірву не спішить.

Із циклу "ДЛЯ ОЛЕСЯ"

1)

2)

Не втримали і силою струни
Порізані мої тендітні пальці
Тебе, зіткану з подиху весни,
І ватра наша спопеліла вранці.

Із першим громом вдарили думки
В знеможені акорди стихлих речень
Тебе впізнав я в голосі весни,
Що вартий всіх невигаданих зречень.

Коли ж отак наказую словам
Вплестися в золотий вінок з кульбабок,
Тобі, русявій, той вінок віддам,
А сам лишуся вічності у спадок.

3)

Історія повторює сюжет,
Продовжує затерту парадигму.
Хвилиною спізнилась - і не встигла.
Лишаю недописаний сонет.

Не терпиться розклеїти вікно,
Ступити у кімнату теплих смутків.
В мереживі непройдених маршрутів
Шукаю ненаписане давно.

Хвилина заворожує обох:
Мене і недопитий подих кави.
Чи хтось лихий, сумуючи у славі,
Допише непочатий епілог?

* * *

Склавши долоньки човником,
Не озивайся, я прийшла.
Я вже була, не озирайся,
Пошепочи над вогником.

Несвоєчасним трепетом
Не переймайся - я піду.
Я не впаду, не побивайся.
Хай віск стікає шепотом.

Краплі до ніг падали,
Не обпікали - вистигли.
Не Ви були, не Ви чекали,
Навіть не я зрадила.

Аура слів

(відкриваючи таємниці музи)

I

Охололо безумство спонтанними звуками ранку
Лихо ластиться котиком і неприродньо дріма.
Енергетика імені інеєм вибілить склянку.
Гордовито прокинувшись, виберу настрій сама.

Усміхнеться закохано висхле від пристрасті небо,
Оживатиме ніжністю подих зів'ялих жоржин,
Лоскотатимуть сльози банально-тендітне "не треба",
Епатажність поезії стане кортежами рим.

Караванами віршів пронижемо дюни мовчання,
Спокушаючи тишу тремтінням незіграних фраз.
"Ю" підсилить своє прикінцеве звучання.

Колисаючи пильність каскадом колючих образ,
Охололо безумство, проросле крізь тіло коханням.
Вимовляєш Ім'я, плагіатом катуючи час…

II

Лихо ластиться котиком і неприродньо дріма
Охололо безумство спонтанними звуками ранку.
Гордовито прокинувшись, виберу настрій сама.
Енергетика імені інеєм вибілить склянку.

Оживатиме ніжністю подих зів'ялих жоржин,
Усміхнеться закохано висхле від пристрасті небо,
Епатажність поезії стане кортежами рим.
Лоскотатимуть сльози банально-тендітне "не треба",

Спокушаючи тишу тремтінням незіграних фраз.
Караванами віршів пронижемо дюни мовчання,
"Ю" підсилить своє прикінцеве звучання.

Колисаючи пильність каскадом колючих образ,
Вимовляєш ім'я, плагіатом катуючи час…
Охололо безумство, проросле крізь тіло коханням.

Мить

Висхле небо сльозиться
Останньою краплею тиші.
Далі будуть гармати
І щось, не збагну до пуття.
Хтось такий заповзятий
У душу настирливо свище, -
Цвіркуном полохливим
У грудях сховалось життя.

* * *

Мов примара ходить той чоловік
Келихи кохання штовхає костуром
Поряд з ним замало простору
І здається коротшим вік.

Так нанизує серця на мотузку -
(Часом руки не беруть зароблене)
Крутить духом, вкотре зломленим,
І мені вже на стежці - вузько.

Наче жуйка, липне до ніг.
Він прапрадід усім фобіям
Втекла з-під коліс колія -
У кюветі Розпач застиг.

ЗІ СНУ

Пробудження

Може, спокій в потилицю
П'явкою вчепиться,
Буде пити нектар
Сонної мудрості,
Зів'є волосся
М'якеньким кубельцем
І задрімає
Під капелюхом.
Пробіжу гребінцем
Темними нетрями,
Вичешу кров
Мою недопиту.
У невловимих преамбулах
Сонячно
Вислизне новонароджений
Віршик.

* * *

Ранок пихатий і самозакоханий
Раптом настав навіженим будильником.
Голод вже булькає гостем непроханим,
Запах сніданку із холодильника.

Ліжко тримає електромагнітами…
Перемагаю. Залізними кроками…
Сонно дивлюся очима неситими,
А за спиною все цокає, цокає.

Руки нервово тремтять і не коряться.
Мацаю ручку залізну на радощах -
Рідні полиці…
М-м-м-мариться…
Стали притулком тарганячим шабашам.

Ранок пихатий і самозакоханий
Раптом настав знавіснілим будильником.
Голод вже булькає гостем непроханим,
Запах сніданку із холодильника.

* * *

варто було б
взагалі без бажань
викликати
швидку допомогу
нехай
прийде санітар
я покажу йому
піт змагань
біля порога
нехай до палат
замість халату
лікар приходить
у шортах
і
з ореолом
я покажу йому
пульс апаратів
біля аорти…
03 - пі - пі - пі - пі - ………..

Спросоння

через поріг
головне
не
перечепитися
поспішаючи
за
секундною стрілкою
Може тобі
Ще
насниться
що я
підсолоджую
згубу бджілкою.
В купі піску
рию нірку
таки
на побачення
сподіваючись
За
дірявими
капелюхами
ховаю тебе
Ще римуюся-
чуюся...
бо я
випадково
стала
музою

* * *

Переїхати б сон на таксі
і податися пішки,
заплативши "десятку"
за кілька кварталів вперед.
Прокрутити ще раз
перепитий напоїв фуршет,
догризати з нудоти
останні солоні горішки.

* * *

Сопілкарики літнього ранку
Стали раптово мухами.
Значить, що я прокинулась,
І вже зовсім не ранок,
А якесь кумедне місиво
Із сонячних зайчиків
І нудного дзижчання мух.
А ще сьогодні субота.
Це усвідомлюю раптом.
Ковдру, яка ще тепла,
Знову тягну на вуха -
Виспатись є нагода.
От тільки кляті мухи...

* * *

Не перевтілилась, не переснилося.
Час не став панацеєю.
Я не про те, що й куди ділося,
Що за пані була феєю.

Трохи спізнились мої самовирази -
Протупотіли східцями.
Мокрий годинник запраг бігати,
Ставши моїм провидцем.

Сліпнуть запалені мріями сутички,
Втративши точку опору.
Хто мені скаже: бути чи...
Все це прийшло зопалу.

ПЕРЕВТІЛЕННЯ В СОНЕТАХ

I

Створила день, що стане невмирущим,
Запахне мною літер таємниця.
Чекатиме журавликів криниця,
Обмотана плющем в правічній пущі.

Коли мені спіткнутися об хмари -
Нехай вже буде відчаю по вінця.
Ніхто мені не принесе гостинця.
Міняю день омріяний на чвари.

Вустам гарячим відповім брехнею.
Бруківка не відчує слабкість кроку.
Я короную день, що не вмирає.

На рівні задзеркальної ідеї,
Усе, що спрагле, оживляю соком -
Із вен твоїх, незвідане "кохаю"…

II

Створила день, що стане невмирущим.
І раптом примха грюкнула дверима…
Була дитяча невблаганна рима,
Було життя, достигліше за груші.

Спітніле сонце стало апельсином,
Летіло в синь ліфтами хмародерів.
Лишалася буденність на папері,
Романтика ховалася під тином.

Ми пізнанням впивалися, мов соком.
Оголені ясніли горизонти.
Ковтаючи римоване свавілля,

Ліпили слів незвершене бароко,
Втішалися шаленістю екстріму.
Вдихали дим купальського весілля…

III

Запахне мною літер таємниця.
Аби лиш думка мною не запахла…
…Торкали зимно синьо-білі кахлі
Холодний крок, гартований, мов криця.

Горбатилися тіні гарячково,
Примарність мрій вражала кривизною.
Акустика наповнилась тобою.
Напівжиття спинилось на півслові.

Напівсльозою плакала клепсидра,
Бриніла морем стрункість кипарису.
Перестороги нагострили жала.

Відвертість, вимагаючи субтитрів…
Вже хаосу джерела розлилися…
Ми зраду за фіранкою сховали

IV

Чекатиме журавликів криниця,
Любисток простелятиме на зрубі,
(Жага цілунку залоскоче губи)
Цеберка наливатиме по вінця.

Зашелестить тобою ностальгія -
По небу журавлями розлетиться…
Незайманість достиглої суниці
Породить неприборканість повії.

Весна промчала першими громами,
Із пазухи сипнула ластовиння.
Мені казати щось забракло світла.

Втішаюсь спорожнілими чутками,
Вже приросла до відчаю корінням.
Я замість віршів продукую мітли…

V

Обмотана плющем в правічній пущі,
Хоча б на мить в собі відчую тура.
Загомонять затерті партитури,
Зашелестять спорідненістю душі.

Навколо мене зеленіють мури.
Псалмами перечитую адреси.
Словами плагіуючи до Лесі,
Життя іде і все без коректури.

Коли заснуть останні дифірамби,
Коли рядки не графоманять ниці,
Кохання перетворює в черницю…

Кохання з вітром закружляє самбу…
Позаздрю щиро вкотре тій Елізі…
Бажаючи душевного стриптизу.

VI

Коли мені спіткнутися об хмару,
То як їй обернутися на камінь?
Неначе муха у віконній рамі -
Змовкаю від удару до удару.

У натовпі стаю хамелеоном.
У мареві постійних медитацій
Відчую запізнілий дух акацій?
У відчаї льодяником схолону.

Мене засмокче ніжність павутини,
Хитаючи тенетами лаштунки,
Даруючи цукерки і цілунки.

Хмаринки пролетять разюче сині…
Без таїни залишу сповідальню -
Лишень відчую пазурі безжальні.

VII

Нехай же буде відчаю по вінця.
Перетвори мене в прозору згубу.
Я обпікаю душу через губи.
Я із життя сотаю небилиці.

Дзижчанням неприборканого рою
Порожній вулик плаче на горищі.
Даремно, що насправді то лиш миші.
В недогризках медового спокою

Задзеленчу небажаним "прокинься".
Червонобокий вересень втопився
В безмежності небесного сувою.

Не вірячи у вигнутість підкови,
Прогіркне думка духом полиновим.
По вінця наливаюся тобою.

VIII

Ніхто мені не принесе гостинця…
У різні боки розлечусь плодами.
Побризкуючи соком під ногами,
Черешні висихають поодинці…

Не довелося тішитись вустами,
Палахкотіти в серці-намистинці…
Таки буває відчаю по вінця,
У келиху, що піниться сльозами.

Усе налите вип'ється чи висхне.
Я заквітчаю день болиголовом.
Чому це пам'ять вічно-мармурова?

Коли скрипаль у спориші затихне,
Тихесенько торкну клавіатуру,
Змальовуючи пам'ять із натури.

IX

Міняю день омріяний на чвари,
Чотирикутний простір - на плацкарту.
Метеликом, що спалення не вартий,
Я вимагаю в тебе іншу кару.

Існую поза простором Декарта,
Шукаю сміх серед сміття базару.
Блазнює серед натовпу гітара,
Слова сховались в тріщинах асфальту.

Ковтаю з пивом пил твого вокзалу,
Колишній день лишаю у вагоні.
Я свій тріумф засвідчую перонам.

…у довгій черзі тиснулись хвилини,
і почуття у кроках пульсували
несли до купи спокою частини.

X

Вустам гарячим відповім брехнею.
Під капелюхом задрімає сором.
Протупотять подряпані підбори
Нахабністю вечірньої алеї.

Від перевтілень засміється горе
Акустикою спорожнілих келій.
Нехай для мене пробивають стелю,
Бо я не встигла полічити зорі.

Ховаючи розтріпані принади,
На хмарах сонно розляглися мрії
У порожнечу покотилось диво.

Уява витанцьовує свічадом,
І замість тебе ковдра плечі гріє.
Протистояння захлинулось гнівом.

XI

Бруківка не відчує слабкість кроку -
Вона вже за століття збайдужіла.
Наповню простір лиш тремтінням тіла,
Що вирвалось на волю ненароком.

Щока солоність болю спокусила…
У пам'яті безмежно-синьоокій
Осотом розростається неспокій,
Що виполоти весь не стало сили.

Вартує гордість стрункістю торшера
І дивні на стіні кладе малюнки.
На ряднинки потчуть душі лаштунки.

Майбутній день - така собі химера -
Відірветься від пам'яті плодами
Й покотиться солоними стежками.

XII

Я короную день, що не вмирає.
Хвилинами на кшалт придворних пані
Застигли почуття у чорній рамі.
…сьогодні вкотре ріжуть караваї.

Дорога розляглася під ногами,
Земля лікує пам'ять молочаєм.
Цнотливо, по-сільському привітаю
Коханого… колискою… плодами…

Одна з моїх найбільших коронацій
Перекотилась повагом за обрій.
Не встигне вечір віддано-хоробрий

Запахнути нектарами акацій.
Хвилинками посиплять метеори.
А ми таки лишаємось у вчора.

XIII

На рівні задзеркальної ідеї
Марніє місто браком оксамиту,
Балкони виставляючи невмиті.
Шукає думка в думці панацею.

Лишилось келих ласкою налити,
І лихо увінчаєм нічиєю…
Нехай заллються реготом алеї,
Бо я себе таки навчила жити.

І врешті-решт навчилася мовчати…
На зовні проломилася стіною.
Занепокоїв будень білизною.

В короткочасній сірості квадратів
Верандою запахло й кипарисом…
І лагідно поскрипує колиска.

XIV

Усе, що спрагле, оживляю соком -
Тримає жар березове поліно
У несвоїй обителі гостинно
Панує ненав'язлива морока.

Ноктюрном сходиш з клавіш піаніно…
(Це все до мене сталось ненароком)
Я небо потрясу електрошоком -
З натури намалюємо картини…

Я звикла вже давно ходити біля
І на плечах свої носити рими.
Тебе укотре оживляю ними.

З набігами хвилинного безсилля
Змагаюся, складаючи сонети,
Із жінки перевтілююсь в поета.

XV

Із вен твоїх, незвідане кохаю,
Я вкотре виринаю проти течій.
Спіткають скрізь недосконалі речі -
Дичавість світу запиваю чаєм,

У натовпі шукаючи доречність…
Воно колись-таки допомагає.
Збирання недостиглого врожаю,
Коли душа готується до втечі.

Тремтінням розгойдалася на дзвоні,
Щоб з резонансу розпочати мандри.
В зворотній бік прокручуються кадри,

І ностальгія плаче у вагоні…
Минає день, що стане невмирущим.
А я від того стала тільки дужча.

СКАЖУ ІНАКШЕ

* * *

Самовидець хотів так сказати,
Щоб нікому не було зле.
Я сьогодні скажу інакше,
Розпочавши новий злет.

Ви хотіли мене так забути,
Щоби витекла кров із вен.
...Мої заколисані діти
мене продали в гарем

І від того не переболіли
Тілу ваші ниці сліди.
Припадаю до землі пилом -
Ще й досі люблю меди.

Вже пелюстки мої так зів'яли -
Доведеться стати зерном.
Проростаючи між бур'яну,
Запахну свіжим зелом.

По клітинах промчиться струм думки -
Затремчу вже сама про те:
Покоління нових ґатунків,
Сподіваюсь, таки йде.

* * *

Мов тарантас котилася буденність,
На каменях підстрибувала жваво.
Гуляла містом давня безіменність,
Модерність дошкуляла і лукавість.

Було-було… і я свою удачу
В полоні імені твого не розуміла.
Вже вічне сонце більше не заплаче,
Мені ж світанок Юрієм замріяв.

Ти був моїм одноіменним сином,
А я - велика, славна Оріяна
У давнину, правічну димно-сиву

Модерністю, лукавістю незнана,
Котилась сонцем, розросталась дивом.
Було-було… залишилися рани.

* * *

Скільки навколо: порепані вулиці,
Наполовину висхлі калюжі.
Он між будинків бабця тулиться,
Пахне насінням, очі мружить.

Наздоганяємо час нерозтрачений,
Хто на колесах, а хто - з возиком.
Вже загордились так, начебто,
Ми у візках долю возимо.

* * *

Волосся буйне прирекла на постриг,
А потім вже з-під ножиць утікала.
Великий світе! Став мені як острог…
Мов дух ясний під чорним покривалом.

Велике Сонце, що єдиним Богом
Відреченим, потопленим, забутим,
Невпевнене, що звалося Сварогом,
Пробач синам, чужим гріхом закутим.

* * *

"Вірш ціною аборту..."
(Олена Дуб)

Перевернута колиска,
Вітер плаче,
В очереті люто блиска
Страх незрячий.
Відірвалась колискова
З пуповини.
Не було ні матері, ні дитини.

Ненароджені нащадки
Волі просять.
Потопталися б на кладці
Ноги босі.
А тоді б уже й дізнались,
Як їм жити…
Тільки наші їм гріхи не вмолити.

З очерету люто блиска
Страх незрячий.
Перевернута колиска -
Не дитяча.
Понесло стареньку кладку
За водою.
Залишається Матуся сиротою…

* * *

Проломили асфальт
Товстошкірими п'ятами шини.
Я побачила небо
Замість сірих могильних плит.
Там лишились на дні
Ненароджені ще побратими.
Проростайте скоріше,
Міцними руками у світ.

* * *

Немодні шпалери
З купою мотлоху
З кімнати дитячої
Винесли геть.
З кімнати-химери
Зі стінами зрячими…
Спалили мотлохом.
Спалили…
Геть…

Шпалери зігріли
Теплом за контейнером,
Даруючи дотики маминих рук,
Невмиване тіло
Згорнулося котиком…
В кімнаті контейнері -
Колиски
Звук

* * *

Усвідомити, прийняти до спокути,
Викохати, виплекати, ви….
Всі, кому підсипали отрути,
Загострю меча й піду "на ви".

Розбудити, розказати, стерти,
Вирвати ганебні сторінки.
Хліба і видовищ?! На концерти
Проміняли імена й роки.

На віки - дороговказ в безодню:
Топчуть шлях отруєні вовки.
Антидотом стану я сьогодні,
Загострю слова й піду "на ви".