Ми чуємо, ми любимо, кохаєм...
Проте по всьому - вірності вина.
Тепло забув зі скельцем в серці, Кає,
І мій коханий - мій лише у снах.

Злиденний люд забув про гідність краю
І, наче вовкулака зголоднілий,
Усе шука задурно зваби раю,
Але той шлях несе лиш запах гнилі.

І пастор, очманілий в звуках року,
Шукає стежку до заблудлих душ.
І кожна з нас - немов за крок до кроку -

Аби зірвати непомірний куш...
Чому ж зблизька не помічаєм ока?
Чому ж дружину залишає муж?

1

Чому ж дружину залишає муж? -
Я хочу запитать сама у себе.
Всі подруги мої, поглянь довкруж,
Одним одні лишились просто неба.

Не так давно, у повесільний рік,
Медові місяці нам Богом дано.
І мріялось, що так минеться й вік,
Бо він - коханий мій, і я - кохана.

"Оксаночко! - із вуст його лилось,
І я втопала в щирих поцілунках, -
...Кохана, мила, вирій мій..." - та ось,

Напевно, була планка зависока.
Ще б жить і жить, та речі - у пакунках...
Чому ж зблизька не помічаєм ока?

2

Чому ж зблизька не помічаєм ока?
Непогамовне скімлило питання.
Слід не завжди лишається від кроку?!
Любов не завжди вироста з бажання?!

Ховає вечір у напружні очі
Затертий контур зламаного щастя.
За літокрай у спогади дівочі
Лечу, щоби лише сказати: "Здрастуй!"

Йому, хто дарував мені світанки,
Хто майже рік вручав букети руж
І ввечері під місячним серпанком

Зі мною витанцьовував "Циганку",
Але ж покинув... з-за американки,
Аби зірвати непомірний куш.

3

Аби зірвати непомірний куш,
На карту все поставити готові
І ті, що повзають в житті, мов гидкий вуж,
І ті, що, мов гієни, прагнуть крові.

Така вже вдача їм дана від Бога.
Минає день, чи місяць, чи віки.
Але й на крок не зміниться дорога.
Без гри не можуть жить чоловіки.

Політика, чи казино, чи карти... -
Нічого певного не дочекатись,
Консерватизм відсутній, лиш азарти

Керують волею. Судьба жорстока.
Чогось очікуєш? Та лиш - морока...
І кожна з нас - немов за крок до кроку.

4

І кожна з нас - немов за крок до кроку, -
Який, нівроку, вирішив би все.
Але друге пришестіє пророка
Відбудеться скоріше, ніж оце...

О, жіночко! Ти з вірою в кохання
Кріпачки статус набула в сім'ї;
А мріялось про розвиток бажання,
Про повесільні сонячні маї.

...Погас в очах салют дівочих мрій,
До ніг розлука викрапалась з вій
І вечір-одинак, неначе свій,

Пліткує в вушко те, що ніби муж
Родину забува, й у вир подій
Шукає стежку до заблудлих душ.

5

Шукає стежку до заблудлих душ
Галілеянки син - весни провісник,
А ми, невдячні землячки, чимдуж
Гасаємо, щоб в нас, навіть, в крові зник

Одвічний розум, здатний на добро,
Від Господа прищеплений народу.
Та ми ж готові вивернуть нутро,
Аби вже вкотре зґвалтувать природу.

Напхали нам релігій в рукавичку,
Аби забули мову, свято, звичку...
Аби відро - під кран, а не в криничку...

І ми впадаєм в бруд інформпотоку
Радіємо тому, що втне сорока
І пастор, очманілий в звуках року.

6

І пастор, очманілий в звуках року,
Нас кличе шанувать, що й так шануєм.
Хоч він із тими, що плюють в пророка,
Відверто нищать нас, а ми! - бідуєм.

Проте радіємо, бо "жити - краще",
Такі ж, як пращури, усе стерпіли б,
А те, що села пожира напаща,
А те, що в посадовці йдуть дебіли,

Так то - пусте. Стоять безлюдні хати:
Ледь-ледь зрадієш плачу немовляти.
Дозволено краянам побрехати!

І мітингуєм: "То ж самі не в силі!..
Гайда, куди женуть, голодні... в милі"...-
Але той шлях несе лиш запах гнилі.

7

Але той шлях несе лиш запах гнилі...
А хочеться до саду у квітках...
Невже і там - у медостої стиглім -
Спіткала б мене доленька гірка.

Я впевнена, що з Богом у душі
І працелюбністю краянки молодої
Я виберусь із злидарських кліщів
І вже не буду дертись до крутої

Дороги, а чи стежки, чи гори.
Я працею зароблю доляри
Й не гризтимуть моє життя щури,

Такі, як той, кого й тепер кохаю.
Боїться він удвох дійти до краю,
Усе шука задурно зваби раю.

8

Усе шука задурно зваби раю
Олешківський одвічний неборака:
Шулікою влетить в дівочу зграю,
То леститься, немов стара собака.

Мабуть, і досі біга по дорозі,
Де сонце тепле в листя утікає.
Годинник теньканням утомлений, в знемозі,
Невпинним плином часу пса лякає.

Чи ти такий же кобеліно й нині?!
Чи ще кусючі твої шепотіння?!
Й такі ж відмінні чоловічі вміння:

"Carpe diem!"* - і рибки, що мигтіли,
Уже твої! А ти, немов би милий,
І наче вовкулака зголоднілий.

* Carpe diem (лат.) - лови мить (Горацій)

9

І наче вовкулака зголоднілий,
Кидаєшся ти на жіноче тіло
І рвучко то до пекла, то у вирій
Невинну душу зводиш темним ділом.

І чорні храми слів у вушка ніжні,
І дикий мед цілунків, й ніжність пальців...
І зверху пружних перс достиглі вишні
Смакує язичком вогонь коханців.

Приємний біль до виску божевілля
Усе ж вилунює у небосхилі...
Проте лиш кров на простирадлі не згасає -

Закришене у дійсність "Я кохаю!"
Невичерпності келих розбиває -
Злиденний люд забув про гідність краю.

10

Злиденний люд забув про гідність краю.
Стрічки у коси вже не заплітають,
Віночки носять лише для декору,
А в почуттях породжують потвору.

На "ти" до мами й тата вже лепечуть
Сини сопливі і зухвалі доні.
Закохуватись нині небезпечно,
Бо так зарано посивіють скроні,

Бо модно стало бути лицеміром.
Нахабство й підлість вже не знає міри.
А я ЛЮБОВ роблю своїм кумиром,

А я чекаю, що прийде весна.
Стою у черзі за чуттям і... сиром...
І мій коханий - мій, лише у снах.

11

І мій коханий - мій лише у снах,
Хоча була ж та стежечка рясна
На парубоцькі витівки і чари,
Бо кожний звав мене собі до пари.

А я дивилась у шпаринку мрій:
Хай старший він, проте назавжди мій.
І якось ранок розчесав ці коси
І вихлюпнулось небо в срібні роси.

Я не жила - усе була в польоті,
У просторі, де щастя силу має.
Усюди разом: вдома, на роботі.

І я його... і він мене кохає -
Невпинний час на шмаття душу крає:
Тепло забув зі скельцем в серці, Кає.

12

Тепло забув зі скельцем в серці, Кає.
У морі сліз вітрильник затискає
Уламками людського збайдужіння.
І на вітрильнику кохань - тужіння.

Була ж колись дівчинонька доспіла.
В п'яндику закохалася по вуха.
Любов усе в очах замайорила.
(Й поради мами доця вже не слуха).

Тепло несло коханців забуття.
Змінилась ніч світанком каяття.
Він іншим був, повіривши в життя.

Був світлий час, коли лише одна,
Коли лиш я - кохана і забутня.
Проте по всьому - вірності вина.

13

Проте по всьому - вірності вина.
Спокутує свій гріх сліпий монах,
І Герда захлинається в сльозах,
І дощовиння стука по шибках...

Розхристаний на перехресті кат
Із пляшкою стрічає листопад.
Надгризені кислички гноять сад.
Ґвалтує світ пречорна книга зрад.

І вірність слову чи закону - дишло,
Аби тепленьке і м'якеньке кишло...
"Як боляче, то вибач, що так вийшло..."

А на одвірках... соловейко з гаєм,
Струмка потік із весняним розмаєм
Ми чуємо, ми любимо, кохаєм...

14

Ми чуємо, ми любимо, кохаєм...
І щирості чекаємо навзаєм.
В блаженстві мук Едема дзвін вчуваєм,
До серця очі розкрива й карає

Безтямна хіть у світлі дні погожі:
І пломінь вуст, і ніжність рук у ложі,
І міць обіймів, і слова в нестямі...
Ремікс бажань бентежить нашу пам'ять.

Розп'ята, захлинаюся у злості:
Коринфа вже чека мене у гості.
А звуків крихти колять свіжу постіль.

Персти не в молитвах тремтять, до речі.
І біло-слізна сповідь самозречень
Зв'язала вузол у потоку речень.

Олег Васильович Олексюк народився 21 квітня 1970 року у місті Цюрупинську (Олешки) на Херсонщині.
Навчався в славнозвісній Цюрупинській середній школі № 1, в якій свого часу навчалися визначні письменники ХХ століття Микола Куліш, Іван Дніпровський, Костянтин Кудієвський. Отже сама атмосфера в школі спонукала до написання перших віршованих рядків.
Навчання в Херсонському училищі культури, служба в лавах залізничних військ, навчання в Херсонському державному педагогічному університеті супроводжувалися працею у громадських організаціях і виходом у світ перших книжок молодого поета, а саме: "Казка бабусі Акації" (1995), "Ти - Україна" (1996), "На добраніч" (1997), "Радуйся" (1996), перших трьох частин повісті у сонетах "Тисячовесни" - "Прошиті жаром" (1999), "Доки живі" (2000), "Небесами повінчані" (2003), збірок "Усмішка" (1999, 2000), "Арія струмка" (2001, 2003), "Переспіви пісень Кота Леопольда" (1999, 2002), літературно-мовознавчого дослідження "Поетика творів Миколи Братана" (1999, 2004), збірки статей "До "Просвіти" (1998).
З 2000 року Олег Васильович Олексюк очолює обласне об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта", а також є директором обласного видавництва "Просвіта". Редагує щорічний альманах дитячої та юнацької творчості "Чиста криниця".
Вінок сонетів "Затуманені плачем" є складовою незавершеної повісті в сонетах "Тисячовесни" (IV частина). Одвічна тема відносин розлученої жінки з навколишнім світом у даному творі чарує душевною чутливістю і мудрою простотою. Модальні та експресивно-емоційні конструкції мовлення збагачують соціально-психологічний ліризм твору.