Оголенi нерви пульсують
Творчі напрацювання сучасної обдарованої молоді віком від 14 до 35 років розривають простір і закарбовуються до вічних партитур української літератури. Тож маю честь повідомити вам про вихід у світ третього випуску альманаху "Молода муза", де прискіпливий читач може прочитати найсучасніше про любов, кохання і шалену пристрасть.
До збірки увійшли твори авторів, які в переважній більшості є лауреатами Щорічного відкритого конкурсу молодих літераторів "Покоління-ХХI".
Приємно відзначити, що окрім поезії, до нинішнього випуску "ММ" увійшли нові розділи "Проза" та "Рецензії".
Географія не лише читачів, а й авторів "Молодої музи" невпинно розширюється. Тож на сторінках альманаху ви зможете доторкнутися до сучасного погляду на світ крізь призму художнього слова львів'ян Володимира Вакуленка-К., Ірини Дементьєвої та Роксолани Савчин.
Продовжують радувати шанувальників інтимної лірики молоді літератори Херсонщини Наталя Кудрявченко, Катерина Кривко, Юлія Бережко-Камінська, Наталія Підкамінна та Олена Кучерява. Землячка останньої, молода поетеса із села Чкалово Новотроїцького району Людмила Кареба вдало дебютувала віршем "Ти приїхав — й перевернулось літо". Органічно вписався до молодіжної лірики сюрреалізм молодої голопристанської просвітянки Тетяни Федорової та андеґраундні замальовки цюрупинчанки Світлани Дриль та херсонки Ольги Швець. Свіжо, з молодіжним стьобом дивляться на проблему взаємовідносин між хлопцем та дівчиною новокаховчанки Ольга Глотка та Юлія Лопаніцина.
Прекрасно і те, що творча юнь має чинну підтримку на рівні управління у справах сім'ї, молоді та спорту облдержадміністрації.
Тож оголені нерви сучасної молоді пульсують у творчому неспокої. Тримаймо руку на пульсі часу і пам'ятаймо про силу Слова!
Олег Олексюк,
керівник обласного клубу молодих літераторів "Слово"
ПОЕЗІЯ
Юлія Бережко-Камінська
* * *
Я вірші тримаю, як кульку, за нитку,
Відпустиш – і враз очужілі вони.
І вже не мої, і вертаються рідко,
Немовби додому блукальці-сини. І дивне у мене якесь материнство,
Що, втім, є не рідкістю в нашім краю, —
Ці вірші у серці носила з дитинства,
А стріну – погляну, і не впізнаю. * * *
Я – скрипка, налаштована на тебе.
Торкайся мене ніжністю. Струна
Тебе відлунить і віддасть сповна... До глибини
Просякнута тобою
Я буду йти, — веди мене, веди!
Вся – за тобою.
Я така, як – ти. І в цім моє призначення – звучати,
Життя читати з нотного листа,
Де висота...
Де чистота... Я – скрипка, налаштована на тебе,
Залишена у темному футлярі... Лист Т.Г.Шевченку
(До запитання)
Світ, тобою залишений, —
Однаковий, не змінився.
Люди так само
Ділять скарби і надра,
Дивно живуть,
Наче вовки і вівці,
І зовсім не вірять
В „завтра”. Треба – не гребують
Зрадою, підлістю, блудом,
Хто чим гаразд,
Аби і скоріш, і з шиком.
Звісно, ми різні,
Час нас колись розсудить,
Випише біль –
Найефективніші ліки. Рабство? Є рабство.
Не зникло воно нікуди.
Просто у нім
Більше тепер лукавства.
Ми – кріпаки,
Хоч, наче і вільні люди,
Згідно, звичайно,
Із пунктами законодавства. P.S.
Зовсім забула, —
Змін у нас, справді, багато:
Є Інтернет (штука, пов’язана з небом),
Лазерна зброя
І демократія Штатів
(Тільки ніхто
не хоче її у себе). В шані „кохання”
У проявах нетрадиційних,
Стати героєм
Може фашист і вбивця,
В моді – перегляди фільмів ще
Багатосерійних,
А загалом –
Мало цей світ змінився. На сповіді
Втіш мене, батюшко, втіш мене, втіш,
Я не прошу перепустки до раю, —
В серці ніяк не загоїться вірш,
Слів у якого і досі немає. Спокою, батюшко, все не дає
Те, що для мене таке невимовне.
Наче оркестр пішов у фойє,
Звуками залу забувши наповнити. Сни мої в черзі стоять під вікном,
Деякі з них вже назад повернули.
Як же словами з пелюстками ком
Зошит наповнить, як бджолами вулик? Батюшка довго дивився увись,
Наче німотно запитував Бога,
Лагідно глянув на мене: „Молись.
В нашому світі — нічого нового”. Янголу
І знову так, як і було раніше:
Все на місцях, провітрені кімнати.
Мій Янголе, пробач мені за вірші,
Яких я не могла не написати. Нарешті наодинці ми з тобою.
Затихло все зсередини і ззовні.
Затихло так, як поле після бою:
Усі думки ясні і послідовні. І кличе чай мелісою, жасмином,
І надвечір’я лагідне і сніжне.
А поспішати, Янголе, куди нам?
Я надто втомлена.
Я надто, надто грішна. Усе так само. Хоч уже й не схоже
На те, яким воно було до літа.
І вечір зорі над землею множить.
І сніг ряхтить.
І далі треба жити. * * *
Збилися дні у зграю, —
Літо на перекосі.
Як я тебе відчуваю,
Золотогрива осінь! В розпалі медоносні
Ранки. Їх час остудить.
Знаю, як пахне осінь.
І що після неї буде. Молитва
Навіть не смію
Просити нічого,
Господи, —
Долі,
Дороги...
Осанно!!!
Все
Починається
З Твого порогу... Навіть не смію
Казати «Чому Ти?»..
Знаю –
На благо.
Знаю –
З любові.
Кожен собі
Свою долю
Наплутав... Господи!
Всує,
Грішна,
Намарно
Хлюпала словом,
Впускала зневіру...
Ти ж – як і завше –
Сонцем
Безхмарним... Господи!
Дав,
І Даєш,
І Примножиш
Кожному –
Тільки
Спромігся б узяти.
Вибач...
Інакше
Молитись не можу... Я – Твої будні.
Ти – моє свято. * * *
Не шукай мене в «сьогодні», —
Я живу в непевнім дні,
Де думки невідворотні
На натягнутій струні, Де кошлатиться «учора»
Й проростає в день новий,
Де не пройдені простори,
Нерозгорнутий сувій, Де усе іще можливо,
Де усе ще визріва,
Де життя широка нива
Входить впевнено в жнива, Де надій червоний парус
Креслить лінію криву.
Не питай мене про „зараз”, —
Я у ньому не живу. Весна
Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води. Володимир Вакуленко-К.
Степ
Зозуля закувала. Зеленіють злаки
Серед степу стежкою самотньою.
Путівець підгортав пісочну пилюгаку.
Горить горицвіт гостинністю господньою.
В вишняках вітри витрушують вітрила
Терен торохтить. Торкнувсь туман
Довготи долини, досягнув до дива
Розстелився рястом, росами розтав. Чорно-біла райдуга
І немов би в чорно-білій райдузі самотності
Знаходиш інші кольори, які покращать схему
Твоїх замшілих стін, твоєї темної монотонності,
Щоб вийти навічно з тієї повсякденної системи,
Яка є алергійною сумішшю пилюки стомлення
І ножицями акуратно зрізуєш сивокосу павутину.
Ти бачиш, що твій хаос не потребує доповнення
І починаєш серед мільйонів шукати слушну людину. Актуальність
Актуальність думки підточеними пазурами
Сьогодні роздирає, щоб народити пізніше
Епічно розвинутими стиглими словами
Дні, які можливо, стануть найважливіші. І будуть у пригоді, лунатимуть блюзами
З рок-н-рольною сумішшю в повсякденності.
І я насолоду нарешті ковтатиму з музами
Не в Танталовій річці, а в морі майстерності. Майстерність
Ми – всього на всього ангели своєї реклами,
Яким інколи бракує дійсної майстерності.
Та оспівуємо те болото, де думка в спамі,
Їй доля загрузнути в нарцисизмі щоденності. Тому за кожну криву букву вмій відповісти
І вмій вирівняти їх мелодією вірного звуку,
Щоб твої слова не ставали, нібито деспоти.
Тому можливо час зубрити правила науки. Але так, щоб не зачитатися перебільшено,
Щоб популярність не палала архитворінням,
Щоб твій базарний товар був без тріщини, —
Добавляй краплю знання в море свого уміння! Портрет
Пожовклі контури буденних портретів:
В колишніх мандатах присяг, кривизни,
Обдерті афіші, позаторішні газети
Стали покровом бомжів, обіцянки з казни Пропонують аферу, ефірного масла набити
Для нової піни… Розпродаж усього, що стало:
З Саремо експорт мівіни, і їдуть на бартер кобіти —
Пів-України скрізь, а в нас боротьба за сало Із тих, що лишились свинюк, а деякі будуть зайві.
Роботи у нас досхочу, хіба що зміняєш на шило.
Гримлять на майдані кістки, а ліві щось хочуть та праві,
Мабуть бо нестача сексу, упало усе і підсіло, А особливо бажання бути особою, чи патріотом...
Змотані в клубок до нових революцій плакати.
Верховна Зрада щось пише, але це ж така нудота
Знову обіцяти і не виконувати… Чи радіти, чи плакати? Реставрація
Спробуй реставрувати сонце – занадто весна холодна.
Зима лишала на ньому сліди, тепер не змиваються плями.
На фотографії снігу бачив я сон сьогодні,
Який проминув у дитинстві. Повтор так люблять кияни
І вальс, де Боричів узвіз на жовтих долонях світанку
Змітають мітлою мороз, фарбують обличчя будинку.
Я бачив пузатих матрьох і очі з картин розтаманки,
Але так бажалося жар... як гарно, що в мене є жінка. Інкоґніто
Накручую кокон для незнайомих інкоґніто,
Намагаюся від себе лікуватись – даремно.
Намарне, хіба що сонце вісімкою погнуто,
Груди натирають мої наплічні стремена… Фантазія шукає очима хоч якісь оплески,
В погляді звичне багно – від каламуті навколишньо.
Ми ідемо в небеса, при цьому не маючи допуску,
А перед тим у церквах шукаємо «Я» навколішньо. Ірина Дементьєва
Герменевтика
Герменевтика вмістів земних речей
За реальність трохи складніша.
Чи вона, як комп’ютерний чорний дисплей,
Чи як темна церковна ніша?
Чи машини лакований чорний капот –
катафалк старого мотора?
Перед вічністю ми – сліпота сліпот
І свідомість наша – Пандора. Дивися в ніч
Дивися в ніч. Вона тебе вбирає,
Мов мушля воду. І на глибині
Химерний світ тобі здається раєм,
Допоки не придивишся – аж ні,
Тобі здавалось… Філософським зором
Ти розкладаєш темінь на густу,
Глибоку мудрість і пекучий сором
За власний дур та власну сліпоту. За мотивами Стівена Кінга
(Подарунок Дабі-Дабі-Дабі на день народження)
Всі, можливо, чекають, що врешті звалишся вниз.
Он як кирпи задерли в шалену цю вишину.
Ти неспішно крокуєш. Ти огинаєш карниз.
Неприродна цікавість аж світиться з їхніх мармиз,
Ти ж – плечима до них, ти тримаєшся за стіну. Зосередженим рухам чужі незграбність і страх.
Все ж передні готові ловити тебе на льоту.
Та схитнулась юрба, і крик завмер на вустах –
Розпросторивши руки, злітаєш ти, наче птах,
Над панамками, лицями й липами, що в цвіту. І овація дика, розбавлена тихим шумком,
Долинає до вух. Пірнаєш у білий віраж.
Взявши під козирок, вітаєшся з літаком.
Ти ще кинеш курити, та лишишся дітваком,
До останньої миті здатним на епатаж. * * *
Спадають слова, як шпаклівка, недбало нанесена,
з похмурого муру мовчання, зі стін самотинної келії,
Все надбане тими мовчальними зимами й веснами,
Все згущене в сизий туман київсько-львівської колії.
Згадай, як твоє безіменне обличчя, наледве пропхане
між грати старої тюрми, волає надсадно й хрипко:
Я — Фауст, я — Фауст,
я — крапелька Гете,
нехай собі рохкає
стареча юрба на чолі з Пилатом або Антипком,
нехай віддає на суд,
на страту веде без рішення,
з-за рогу чатує з каменем —
це їй вилізе боком.
Чим довша історія бунту й страждання,
тим легше розгрішення,
тим велич прозоріша,
так ти стаєш пророком.
Картини всього минулого
відклеїлись, наче постери,
відпали, неначе фрески,
стьмяніла мережка літер.
І я виплітаюся з лабіринту
до вільного простору,
ні перед ким не звітуючи,
вільна,
нарешті вільна, як вітер. * * *
сама собі острів
і дім і фортеця
ше нігті не гострі
й нулі в дисертеці
а хочеться ж свято
нормалізуватись
шикарно взувати
шикарно взуватись
скидати спортивні
вдягати гламурні
щоб тратити гривні
і клеїти дурня
тугрова гутірля
і по телефону
у вуха мов пір’я
настирливе моно
сама собі голос
відчужено вбраний
в динаміки слави
і труби догани
візьми оцю рурку
продмухай вугілля
засипане в турку
мого божевілля
спресоване в кави
робочих авралів
задовбане в клави
редакцій журналів
сама собі постріл
нехай патанатом
посмертний мій постриг
увічнює матом
проводячи розтин
і лоботомію
сама собі простір
інакше не вмію * * *
Життя іде розмірено і плавно,
Немов кіно. В психологічній драмі
Нема котурнів і трагічних масок,
Лише дрібниці виїдають душу,
Мов кислота, що точиться по краплі. Це враження оманливе, звичайно.
Трагедії шекспірівської сили
Вирують часом у п’ятихвилинній
Розмові там, де почуття захопить:
В маршрутці, кнайпі, офісі, крамниці. Та, слава богу, майже не вмирають
Від тих трагедій люди. Навіть часом,
Знечулені, щоб не страждати в путах
Гидкого болю, корчити беруться
Хорошу міну при поганій ролі. І хто б тут віддавав себе у жертву?
Вони не поспішають на голгофи,
Та й решта їх давно вже не чекає.
Лише на мить безсилого кривляння
Ведуть підмостки вічного театру
Абсурду. Світлана Дриль
1
Він дріботів, ногами тупав
І біг, і стишував свій хід.
І тишком-нишком носа хнюпив,
І закривав рукою схід. Він божеволів наодинці
І тяжко плакав, й хоч-не-хоч,
Гуляв зі мною у косинці —
Солодкий мій, весняний дощ. 2
Відчуй мене вогнем в своїй долоні,
Голубкою хоч раз мене відчуй.
Збери мене, як листя, бо холону.
Але дивись — пір'їною не здуй. Розсип мене перлинами в дорозі,
Аби могла, як зорі, посвітить.
Пробач, однак, що зараз я не в змозі
Тебе навік безтямно полюбить. Нема мене. Все рівно йди наосліп,
В слідах потертих я себе знайду.
Нехай спливе колись любові острів…
Ти ж назовеш його?.. А я — піду… …………. 3
Дише нестримно повітря людьми,
Я задихаюся ними з пітьми
Та й розлітаюся ватяним пухом,
Б'юся об вітер і ледве не рухну
М'яко веснянками в рідне обличчя.
Разом не будемо вже сумувати.
Знаєм, що ми одне одного варті. Людмила Кареба
* * *
Ти приїхав — й повернулось літо
В дні мої осінньо-дощові.
У душі цвітуть казкові квіти,
І співають в серці солов’ї.
Слів моїх срібляста павутинка
Від твоїх слів вогняних тремтить.
Сиплеш сміхом — і летять хмаринки,
І між них моє єство горить.
Прохолода ночі… Літня тиша…
Сяють щастям зорі у траві…
Ти приїхав… Я — найщасливіша!
Й навіть повернулись журавлі. Катерина Кривко
Життя, якого не було…
Життя, якого не було…
Він був тоді з краєчку світу.
Біда батькам, а все село
Здригалось від страшного вітру…
Тієї ночі він не спав,
Вона — лиш голосно сміялась,
Її безтямно покохав —
Для того, щоб над ним знущалась… Одна лиш заздрість і печаль,
Лиш тільки зрада, підлість, сльози.
Він потім полетів у даль:
У небо, від землі, де грози.
Вона не кликала: «Лишись!»
І не благала: «Будь зі мною!»
А лиш сказала: «Это — жизнь
И я всегда буду такою!!!» Обійми ночі
Життя тримало нас в обіймах ночі,
Любов пройшла — зосталось каяття.
Пробач мені, та більше я не хочу
З тобою грати в ніжні почуття… Було усе: і радість, і страждання,
Розмови довгі шляхом до зірок,
А ось настала темна мить прощання,
Остання мить і наш останній крок… Життя тримало нас в обіймах ночі,
Любов пройшла — зосталася печаль.
Тепер образа горло лиш лоскоче,
А згадку огортає тільки жаль. Наталя Кудрявченко
Поцілуй
Поцілуй.
Хай гарячі вуста
Подарують мені пломенисту троянду любові. Поцілуй.
Хай чекає весь світ,
Бо у тебе є та,
Що любов розпізнає у кожному слові. Поцілуй.
Більш нічого в житті
Вже не здасться солодшим за губи. Поцілуй.
Хай чекає весь світ –
Стрітень у майбутті,
Бо ти тонеш у вирі шаленої згуби… * * *
Мене б сонце зігріло більше,
Мені б зорі світили краще,
Мені вітер подув би тихше, —
Якби ти був зі мною завше. Лиш для мене блакитне небо,
Лиш для мене у полі квітка…
Та нічого цього не треба,
Як з тобою я буду рідко. Хоч у снах ти прийдеш до мене
І візьмеш у обійми ніжні,
Прошепочеш слова бажані
І розтопиш окови сніжні. Я прокинуся наодинці,
Та відчую твоє кохання.
Й знов лічитиму по хвилинці
Від стрічання час до стрічання. Олена Кучерява
* * *
Вічна загадка любові
Керує всім. І на півслові
Обриваються рядки
І душа вся — на шматки. Так все просто — будь зі мною
Серце — просто орган з кров’ю.
Без уваги. Без вагань.
Загасити вогонь лиш тілесних бажань. І навіщо та любов?
То є вічний міф, немов
Всі ми чули добру казку,
Що в дитинстві дарувала ласку. Та вся правда геть не в тому,
Що існує, а що — ні.
Рано чи пізно ведеться мова
Про любов, що «вже на дні». Ми не владні над собою,
Бо не можемо пізнать
Достеменно долю свою,
Іноді «любов» чи «кохання» — нам плювать… * * *
Коли помре твоя краса,
То вже тоді не буде світу…
Зникне з картин Моне роса,
Вкриється кригою літо… Коли помре твоя краса,
Тоді вже нащо, нащо жити?
І лине погляд з-за вікна,
І річкою смерті починаю плити… Коли помре твоя краса… Юлія Лопаніцина
* * *
Встаньте негайно! Не смійте сміятися!
В принципі, легко: зайти, розвернутися.
Треба в потреби “попраздничней” вбратися.
Майже дійшла. Можна перевдягнутися. Можна питання? Будь ласка, серйозніше
І лаконічніше, ми ж це… тікаємо.
Милі дрібнички. Життя “помажорніше”.
Після десятої всіх пригадаємо. Знаєте, купа чудового дріб’язку…
Що? Ця ремарка задовга, закінчуйте.
Дякую, що запросили і… вибачте.
Прошу, сидіть, не вставайте. Ви звикнете. * * *
І не хочеться серпню йти,
Але ж вересню теж образливо!
Все, тікай, відпочинь, поспи!
Досить з мене такої радості! Вже під праскою чорний плащ
І лимонний піджак на ґудзиках,
Хоч на вулиці — двадцять п’ять
І вдягать їх нескоро, буцімто. Знову тягне від всіх втекти
І насрать на народом вибраних.
…А із ним ми давно на «ти».
Тільки це не рятує схиблених. В інституті рятує суть,
А в дорозі – навушна музика.
Із Хмельницького би звернуть
І скоріше піти по Пушкінській! Зіштовхнутися лоб у лоб,
Привітатись і попрощатися.
Випадковим воно було б,
Якби так не хотіло статися! І не хочеться в осінь впхать...
Але й літо послати хочеться..
Тільки й маєш, що всім брехать:
Я, мовляв, жду нову закоханість. Ну, не скажеш же, що вона
Вже, як рік, майже, з снів не вилізе!
І що сам він давно не сам,
І що ти з цим прекрасно виживеш. Будеш бігти, із дня у день
Без запізнень, боргів і пропусків,
Будеш знову писать пісень,
Вигравати в сварках і конкурсах. Сміх не злізе з твого лиця,
Бо він завжди казав – триматися.
Так і йтимеш ти до кінця,
Чи до ручки, чи просто – в задницю. Не стрічатиметесь ніде,
І не чутимеш його голосу.
Пролетить місяць-два і все —
Вже вважатимеш, що зборола це… Майже так, як і навесні.
Або так, як у січні-лютому.
Вже не бачитимеш у сні,
Забиваючи ночі клубами. Оголосиш всьому ЖЖ,
Що нарешті ти знов з реальністю!
Раптом – ЗНОВУ все шкереберть!
Зіштовхнулись на Театральній ви! * * *
Улюблена пора року.
Улюблений стук по вікнах.
В калюжах листочки мокрі.
До жовтого ми вже звикли. Улюблений вірш у зошит.
Улюблену пісню в плеєр.
Взуваюся — і в дорогу —
Шукати тебе (я). Мій синій пухнастий светр
Підходить під твої очі.
Завдовжки у кілометр
Твій погляд за обрій скочив. Улюблений ніжний дотик.
Улюблений жмут волосся.
Міцніше затамуй подих,
Бо ми вирушаєм в осінь! Дорога без сліз і часу —
Улюблений шлях додому.
До тебе і мене в хату
Приходить жадана втома. Улюблені сни в конверті
Сховаю під парасольку.
Улюблені очі, светр...
Улюблена пора року. * * *
Ти знов мені наснився. Знов наснився.
Ненавиджу в ці ранки прокидатись!
А на стіні і у думках з’явився
Безглуздий напис: «ЗНОВУ ЧАС ПРОЩАТИСЬ» Прощатись треба всім, бо всім нам ТРЕБА,
Бо всі колись підуть, і ти… Вже скоро
Втечеш, залишивши шматочок неба –
Нахабний, вільний, спраглий до хард-кору. Ти знову снився вранці. Як нечемно!
Так сонце підглядає крізь фіранки!
Приносиш в ліжко каву – темну-темну,
Мов мої сни, що їх вбивають ранки… * * *
Яка ваша справа, люди,
Що я ще чекаю дива?
Яка ваша ціль? У груди?
А потім? Дівчата? Пиво? Яке ваше діло, пане,
Що в грудях у мене серце?
Ви просто мені казали
На вушко: «Прошу, не сердься!» Яка ваша правда, любий?
Така, де мене немає?
Ви, бачу я, сильні й мужні:
У спини жінкам стріляли? Що вам ще віддать, шановні?
Усмішку, обійми, очі,
А може, отруйний погляд?
Або ще шалену гордість? Не ваша собача справа,
Що я можу швидко вмерти!
Я не перед вами впала!
Я йому кричу: «Не сердься!» Смієтесь: «Чого ще просиш?
Тебе розстріляли, вбили!»
То моє, чого я хочу!
Яке ваше, в біса, діло?! Наталія Підкамінна
Розкажи
Розкажи мені, чому
День за днем мина?
Розкажи мені, чому
Я така сумна?
Розкажи мені, чому
Зірка не згаса?
Розкажи мені, чому
Зараз я одна?
Розкажи мені, чому
Я вночі не сплю?
Розкажи мені, за що
Так тебе люблю? Роксолана Савчин
* * *
Про любов не кричать...
Оголені нерви пульсують...
Надчуттєвістю зветься чомусь холерична весна...
Я ілюзію дотику твого ніжністю інкрустую.
Хай по тілу промчиться розплавлений струмінь тепла.
Про любов не говорять...
Розважливо-пафосні ноти
Філософія тиші ...сірих днів сумних мікросхем
На узбіччі мовчань дику боязнь чомусь не збороти.
Обпікає нетлінність серце нестерпним вогнем!
Про любов не мовчать...
Сюжетність затертих блефів:
Два актори... дві гри... дві душі... дві руки... два крила...
Одна щирість на двох і серце одне в двох поетів
Інструментом ніколи для НЕЇ не будуть слова!
* * *
ми натирали до блиску поруччя тиші
ковзали тіні чужі по твоїй шкірі
темрява рвучко пульсуюча... чуєш облиш це
нам в тій виставі відведено ролі вампірів
вечір вмивався вином... ніч стікала
по неприкритому тілі тривожної свічі
вітром сполохані хмари навмисне брехали
важко дивитись вампіру закохано в вічі
мить пошматована гострими кутнями зірки
ту,яку з неба мені щойно дістав ти
зблиснуть хижацько непозалатані дірки
тих мерехтінь опівнічного неба, що вкрав ти...
* * *
Залиш мені трохи тиші у краплі глінтвейну,
Шматочок мрії з твоїми очима —
І біль притупиться... я в цьому певна.
Зоставлю осінь за тими дверима...
Залиш мені клапоть неба в півночі.
Я буду завжди до нього молитись.
Безмежна пустка зірветься у клоччя —
Це все чим могла я для тебе лишитись...
Губити образ свій пересічний
І тінь в твоїх широких зіницях,
Вдивлятись в профіль чийсь гордо міфічний —
Це все могло мені тільки приснитись! Тетяна Федорова
А ми гуляли на Місяці в схованки...
Полохливо все
в пазурах,
в кратерах...
Ми дощами на вік загартовані,
Ми обвінчані
власною стратою!
І очами —
платенозорими,
Розметавши галактики вщент...
Мій Титане,
душею оголений,
П’є, сердега, холодний абсент,
В божевіллі
грою скалічений,
Відфутболений світом, герой.
Гострозубими зорями злічені
всі стежинки твоїх долонь. * * *
Я стану передвісником зими...
І ти шукатимеш мене у чорно-білих шатах,
Клянучи те, чим ми колись були...
Будуючи з прощань химерні ґрати... Я стану чорним круком на гіллі
Пророчити чи смерть, а чи весілля.
Лікуй мене вогнем від божевілля,
Малюй сльозу на просторі, на склі!
Шукай — і не знаходь, мої Віоли
Шли за водою — так і осінь йшла.
Всі ґудзики пришиті на прокльони
Пусте... за все нам відспіва...
Зима. * * *
А завтра день від страху онімілий,
Напише на долоні «й це мине».
Ось так пройшли і осінню згоріли...
Парадоксальність долі заплете На ліхтарі, хмарками у мінорі...
Складатиму у купочку думки.
Візьми мої бурштиносльозі зорі,
Мій бахур милий, згарищ і зими! Ти бачив те, коли голодним тілом
Посеред міста — гола і сама,
Віддавши все... скубла забиті крила...
Тобі ж хотілось сну і молока... Цілуй ці яблучка, і залишай на завтра
Цей світ, ці «ми» і це «було»,
Хай грає хаос — сіромацька кварта...
ні ти,
ні я,
Ні ми.
І вже — ніхто.... * * *
Як страшно,
Нема, де сховатись від тебе...
Це — екшен моїх дуже бецнутих літер
У літрах твоїх ненаписаних слів
Такими, як ти, — заповнюють небо...
Таких же, як я, — у пеклі зустрінь!
Ти хочеш кричати? Тримаючи
Серце за горло?
Ти хочеш цих сліз,
агатово-чорних зірниць?
не треба... це брудно,
це просто
забльоване порно...
забудь, відчепись,
а краще мені усміхнись!
Як страшно,
Нема, де сховатись від себе...
Загравшись, дурна, втрачаю буття
Все ж краще у тіло — розкуту,
Як лезо, ідею!
Ніж гепнутись з хмари
У постіль з сміттям...
Як страшно...
Нема,
Де
Сховатись від....
Часу...
У фарсі бджолиних роїв!
В боях ненароджених світом пегасів
Всі бурі крилаті злягли...
В цих митях, в громах гоготючих,
Нема, де... шукати-знайти...
Розсіяні всі, дощами пекучі,
Розметені «йти... до мети...»
* * *
Це — лише джаз...
І хто в цьому винен,
Що маревом слухаю
Гру на мальвах дощу...
Що тіло моє, на ниточці звуку
Тріпоче сяйливо: «не відпущу»
Хто в цьому винен...
Що я лише диво...
Мінливість годин
дзьобатих зірок...
Забарвити зиму ...сполохати сіру,
Замурзану вічність... заклясти на кро...
Це лише джаз... палаюча шкіра...
Гранатово лащиться вечір.
Ти грай, я простото дозріла...
До сліз у мовчанні і в втечі. * * *
Коли світ тільки пальчик занурив у воду,
Очі Морени з острахом
Злічували кожен подих
Моїх ніжнорозбещених тигрів.
Нас порівнювали з жагою,
З втіленням дикого бунту!
Блискавками розжарені кішки були
Сенсом твого ще молочного часу.
Я любила збирати розбиті свічада в траві.
Ти — кігті занурював в тіло рідкого агату...
Поза звіром людину шукати в тобі,
Наче простір в руках замикати.
Ти —
Вічний звір в первозданній стихії!
Один з моїх тигрів твої
Вії цілував, як небо.
Все чекаючи слабкість від світу,
Пожираючи серце у сонця,
У розпатлану душу пускаєш
Бурштином і кров’ю плетені тенета
Зоряни.
П’яна квітом перших гаїв,
Лоном місячним роджена я
Знаю більше... ти мене розгризай,
Як колись...
знову в злиття до світання світів
Віддаватись....
так просто. * * *
Дзбаночки, наповнені хмарами,
Неначе варенням з ожини...
Я буду тобі за дружину...
Небесна чорна левиця!
Громами обережно роздягнута,
Присмак степу на стегнах,
Озоном насичені вени... —
Стонадцять заквітчених див! * * *
Ти
спробуй
мене приручити!
Віддати...
схопити...
Змінити!!!
цю спраглість очей-кропиви!
на зламі покори — на вістрі війни!
Відчуй,
наскільки ж бо хочу
Тебе розчинити в собі! Ольга Швець
* * *
У колі тебе добре так…
Живу у напівпочуттях.
Мій напівсміх у напівраю,
У напівсвіта з напівкраю.
На напівморі –
напівштиль,
На світлофорі –
світлофільтр,
На перетині –
перещось,
От-як подібне
до “І ось…” * * *
Нащо ти сюди приперся?
Що ми, солі мало з’їли?
Оця сіль, із сонцем-перцем
Судна на мілини змили. Намели хмелю немало,
Так що, милий, сум на мило.
І нічого ми не мали –
І надалі б так лишили. * * *
Ця провина моя, безперечно.
Це в усьому я винна одна.
Що у світі, украй безкінечнім
Тих немає шляхів, що для нас. Нам удвох не знайти ту доріжку
Із акацій та рож запашних,
Де б ти став сміливішим на трішки
І три слова промовив простих. Наші зорі – із всесвітів різних,
Наші душі – із різних світів.
Я не знала відвертих, наскрізних,
Ти – нещирих, непрожитих слів. Ні, не буде повторної вдачі!
Ти пробач, не твоя в тім вина.
Ця провина моя. Ти ж пробачиш?
Це в усьому я винна одна. * * *
“Не бува кохання!” — я сміялась, —
“Це все вигадки романтиків старих!”
“Не бува” — тобою відлуналось, —
“Не буває щастя для усіх” “Не буває?” — сонце посміхнулось.
“Як схотіли…” — місяць пролунав.
У цю мить ми просто… розминулись.
Ти – навік один. І я – сама. * * *
Мимоходом, без умов
Ти б на чай оце б зайшов.
Просто так, коли не спиться,
Ти приходь почаєпиться.
За велику за межу
Ми злетімо поміж діл
У замежжі, втім, кажу –
Надбезмежна заметіль
Налипає, віє сон,
Нізв їй майже легіон:
Так і сяк, якимось боком,
Мимоволі, ненароком,
Ні до чого, не для нас…
А замерзнемо й хана?
Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/zbirki/muza/mm3.zip |
