Станіславський мис, цей відкритий, гострий і крутий виступ материка у Дніпровсько-Бузький лиман, з висоти нагадує корабельний ніс. Отож здається, що наше село – то корабель, що нестримно кудись пливе, долаючи вітри, хвилі і віки. А корабель цей двопалубний: верхній поверх тяжіє до родючого степу, нижній – то вже суть водна, лиманська стихія. Так і живе у своєму одвічному лимансько-степовому ритмі наше село: і лиман, і степ – одвічні годувальники і тіла, і душі.
Щедре Прилимання дало путівку у життя багатьом працелюбним людям: рибалкам і хліборобам, інженерам і військовим, вчителям і лікарям, артистам і літераторам… Серед них - В’ячеслав Михайлович Друзяка, член Національної спілки письменників України (1999), поет, композитор. У своїх поезіях та піснях йому вдалося поетично викарбувати та ще й озвучити добре знайомі нам риси рідного села, рідного краю. 16 травня митець відзначає своє семидесятиліття.
… Десять років тому він звітував перед земляками зі сцени станіславського Будинку культури – енергійний, творчо піднесесний. На зустріч прийшли матуся, родичі, вчителі, сільська юнь, гості – майстри пензля, слова. Низько вклонився неньці, добрим словом згадав свою першу вчительку Н.П. Божко, вчителів К.Й. Голобородька, О.Ф. Черниченко, їх колег... Читав вірші, розповідав про творчий шлях, ділився найпотаємнішими почуттями і мріями. Саме тоді він працював над альбомом, до якого мали увійти пісні про Україну, матір, козацькі, родинні, про рідну мову. Тепло вітали ювіляра земляки, а тріо «Ясени» виконало кілька його пісень.
Пізніше, познайомившись із поезіями В. Друзяки, відчув: творчість його багато в чому ностальгічна, з великою силою тяжіння до рідних місць, де «душа схвильована до краю пейзажем рідним і простим». Тут все миле: від тендітної билинки у рідному степу – до «блакитного подиву лиману». Дорога від рідних воріт до захованої у батьковому саду й материному квітнику хати, від хати до степу, від степу до лиману – все це первинний мікрокосмос поета і композитора Друзяки, з яким він завжди співвідносить світ навколишній. А в центрі його світу – Берегиня, мати, вчителька Лідія Григорівна, до чийого порогу «всі стежини сонячні ведуть»…

«Я вас проводжаю
і вас зустрічаю», -
Шепочуть ледь чутно вуста.
Біду і хворобу здолає, я знаю,
Ця щира молитва проста.

Саме неньці присвятив поет свою першу збірку «Вікно лиману» (1995).
А потім народилася друга книжка - «Степовий всесвіт» (1997), до якої увійшли вірші українською та російською мовами, переклади. Як зазначив у передмові до неї відомий український письменник Богдан Сушинський, своєрідність творчого шляху В. Друзяки полягає в тому, що до поезії він приходив через музику, через професійне самовизначення музиканта і композитора.
Все починається з дитинства. Музичність, напевне, передалася від батька – Михайла Гавриловича, колишнього моряка, – веселої за вдачею людини, яка вражала односельців своїм іскрометним матроським танком. Саме батько подарував по війні шестилітньому Славкові його перший музичний інструмент – невеличкий баянчик, якого привіз із Дунаю. Великий вплив на хлопця та його ровесників мав творчий вишкіл сільського самородка-музиканта Сили Микитовича Кравченка. В’ячеслав захопився музикою всерйоз і надовго. По закінченні Станіславської середньої школи вступає до Нікопольського педагогічного училища, в якому залишається працювати викладачем по класу баяну та концертмейстером. Музику не полишав і в лавах Армії: витримавши конкурс, був зарахований до штатного духового оркестру танкового полку, що був одним із кращих у Київському військового окрузі. Потім - Київська державна консерваторія, по закінченні якої В. Друзяка працює викладачем музики у навчальних закладах Липецька, Миколаєва, диригентом оркестрів. Найбільш плідним став для нього одеський період: саме тут його професійна муза поріднилася із поетичною. Почав писати поезії українською, російською мовами, які друкувалися в одеських газетах, складати пісні. Це ніби про нього сказав херсонський поет Л. Куліш: «Я сопілку взяв несміло в руки і з піснями у життя пішов».
Поетичний світ В. Друзяки світлий, життєствердний і, якщо можна так сказати, оркестрований, омузичений. Степ у нього то «натхненно ніжний лірник в час світань і вечорів», то звучить неугавно «резонансами віків», вітер – «диригує… вправно джаз-оркестром півтонів», літня ніч сповнена оркестрами цикад, що «шаленіють від літа», «божеволіють, мабуть, востаннє…».
Поет наполегливо, ретельно копає копанку рідного слова, тож
Знов очищаються джерела
Іскристих неповторних слів.

Шукаючи те єдине слово-пристрасть, здається, митець випробовує його буквально на дотик, смак, що, врешті, і породжує добротні вистраждані рядки. Муза поета лагідна, тепла, чутлива до найпотаємніших тонів – до «билинки з нанизаними росами», «подиху вітру, шепоту трав», «хмільних ситнягових пахощів», «терпкуватої кислої дички», «джмелиного гулу, що тремтить у садку», «духмяного світла кабиці»…
Поетична строфа В’ячеслава Друзяки дуже точна, мовби звірена з ритмом музичним, що живе ось тут, десь поряд, своїм самостійним життям.

Під хвиль осінню колисанку
Возами яблуні скриплять,
Новонародженого ранку
Несила вітрові приспать.

2001 року митець записав свій перший музичний альбом з ностальгійно-щемливою назвою «Лелеча доля», до якого увійшли п’ять авторських пісень, а також пісні на слова таких поетів, як Б. Сушинский, О. Олійників, В. Дзюба, А. Михайлевський, В. Трохліб, Л. Нагорний. Усього ж ним створено з півсотні пісень, зокрема, на слова лауреатів Шевченківської премії Б. Олійника «Мамина мудрість свята» (для чоловічого, жіночого, дитячого хорів з солістами) та П. Гірника «Червона китайка». Приблизно таку ж кількість пісень написали на його вірші самодіяльні та професійні композитори Херсонщини та Одещини. Серед них - М. Баєв, О. Бевз, В. Другальов, В. Сисоєв, П. Рябошапка, А. Сігарьов. Твори ці увійшли до пісенників, виконуються на оглядах та конкурсах, а також у школах.
Нині В’ячеслав Михайлович, разом із дружиною Марією Францівною, уродженкою чеського села Богемка на Миколаївщині, мешкає у Чехії. Він органічно влився в чеське національне середовище, оволодів не лише літературною мовою, а й деякими місцевими діалектами. Плідно працює як викладач і перекладач. Співпрацює із Національною бібліотекою (м. Прага), зокрема, з її Слов’янським відділом. Наполегливо пропагує рідну мову та музичну культуру серед чехів та українців, які поїхали до Чехії шукати кращої долі і вболівають за долю України. Активно друкується у часописі Української асоціації «Пороги», віснику «Укргазета» (Чехія), в деяких газетах України. Його творчості присвячували передачі радіостанції «Голос Америки», «Свобода», Всесвітня служба «Радіо Україна».
Активно митець співпрацює і з земляками-херсонцями. Його пісні звучать по обласному радіо (навіть за заявками) та на телеканалі «Скіфія», а поетичною творчістю цікавляться відвідувачі бібліотек обласного центру.
Чехія стала другою батьківщиною В’ячеслава Друзяки, але ж хіба може він забути щемливо-рідний «край правічний», де лежать його діди, свого «коріння вузлуваті вени», «степу просторінь», де «ліпше, навіть ніж в самім раю»?.. Хіба забудеш рідний Станіслав, до якого завжди хочеться поспішати «з усіх своїх шляхів»?..
Станіслав, моя столиця –
Сонце, степ і вітровій,
Чиста батьківська криниця,
Джерело юначих мрій

…Посвист вітру – срібні хвилі
Табуном летять у даль…
Океане мій ковильний,
Я твій сивий адмірал.