Сонце на рушнику - Колективні збірки - За авторами - Бібліотечка - "Просвіта" Херсонщини
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Колективні збірки

Сонце на рушнику

Валерій Кулик

Коли іще не вигралось вино...

В "Білому озері" все починалося з Валерія Кулика. Він організував авторів, що часом друкувалися в газеті, започаткував літературно-мистецький вісник "Біле озеро" в газеті "Придніпровська зірка", де був головним редактором. Перший випуск з'явився на шпальтах газети 9 жовтня 1982 року і не сходить з них до сьогодні.
Зараз Валерій Кулик - відомий в Україні поет, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів, керівник авторської програми "Степова арфа", автор та ведучий ряду телевізійних програм.
Білозерські автори беруть його творчість за взірець, завжди знаходять у нього підтримку та отримують ділову пораду.

 

***

Куди поверне ця дорога -
Не відаю, не знаю я.
Шляхів-путів у нас премного,
Та є один, що в снах сія...

З-над моря місяць яснорогий
Бреде і осява поля.
Батьківські зоряні пороги
Нас ніжно манять звіддаля.

То як, скажіть, мені до літа,
Як долетіти, допливти?
Вертаю в мамині світи,

Де стежка, сонечком прогріта,
Не може в згадках не боліти -
У спогаданнях золотих...

 

***

Сину Роману

Я сьогодні посадив дуби
На причілку біля свого дому.
От би вони виросли якби -
Велетні на березі крутому!

Правнук мій приходив би сюди,
З пліч скидав би суєту і втому.
І гукали б лунко одуди
Поміж віт у затінку густому...

Три галузки в землю я встромив
І полив за звичаєм їх тричі.
От якби я довго-довго жив,
Ну хоча б іще із півсторіччя...

Я б тоді провів дуби у вічність,
І за ними більше не тужив...

 

***

Коли іще не вигралось вино,
Коли крізь тишу грає ще воно,
Так любо нам за ним спостерігати -
Хвилин таких на світі не багато:

В осінній сад розчахнуте вікно...
І хто й коли придумав це кіно:
Серпанок... І приземисті загати,
Й причілок білий у моєї хати...

І стежка, що наснилася мені,
І мальви біля хвіртки вогняні,
Ті, до яких нам вік не долетіти...

За нашим садом вже осінні квіти
Прощально тонуть в золотій луні...
А я не знаю, серце де подіти...

 

***

Відбулі несподівані гріхи,
Які не дочекалися прощення,
Неначе в серце ввігнані цвяхи,
Зринають несподівано і щемно.

А біля двору срібні лопухи,
Росою вмиті ранечком знічев'я...
Співа гармонь, звучить на всі міхи,
Весілля б'є у бубни золочені.

Лише мені не радісно в цю мить -
Зараяти не можуть і музики.
Я не жених. То не мої гвоздики...

Хоч знаду їхню можу зрозуміть.
Село вслухалось в оркестрову мідь,
І цвів бузок, запущений і дикий...

 

***

Благослови мене в дорогу,
Нарай погожу, добру путь.
Тривог та сумнівів премного -
Вони в душі таки течуть...

Світає день, і слава Богу.
Іще ж морозики цвітуть...
Я залишу свою тривогу,
Де листя жовта каламуть.

До холодів не так далеко -
Тумани впали на шляхи
І сизі краплі, як цвяхи,
Настирно б'ють в порожнє деко...

Й гніздо, де виросли лелеки,
Вже обминають пастухи...

 

***

Над сірим ранком кружать журавлі,
В порожнім небі голосно курличуть.
І я тебе вже не зову, не кличу
У вересневій зоряній імлі...

Мої щемливі сумніви-жалі
Лишилися в минулому сторіччі,
Як на світанку догорілі свічі,
Як те, що все минає взагалі...

Невже то лемент збуджених птахів
Мене далеким криком розтривожив?
Знайшов я те, чого давно хотів:

Я став на себе трішечки несхожим...
Радіє сад мрійливим перехожим -
У мить таку завжди бракує слів...

 

***

Гроза розгулює полями...
А там, де соняхи в цвіту,
Жовтогарячі гублять плями
Вітри нестримні на льоту.

І тішимо себе здаля ми,
Коли долаєм пустоту
Між степовими янтарями,
Травицю гладячи густу...

Загуркотіла громовиця,
Танцюють краплі на воді,
І геть промокла молодиця

Потоки міряє руді...
Я істину збагнув тоді:
Все це не може повториться...

 

Сонет рішучості

Розкраю розчерком останнім
Непередбачену судьбу...
До айсберга пливе "Титанік"
Вже не одну свою добу.

Летять думки передсвітанні -
Я ще нічого не забув.
Щось рокове у тім шуканні,
А день неначе б то й не був.

Усе мина... І як нам знати,
Куди ще доля поверта.
Якась незрима гіркота

Все прагне серце обійняти.
Напевне варто щось міняти,
Коли за вікнами світа...

 

 


Надія Врищ

Рівнодення

Надія Врищ вже десять років очолює поетичний гурт "Біле озеро". Вона ідейний натхненник та впорядник усіх п'яти колективних збірок.
Пише твори філософського звучання. В них роздуми про сенс життя, про добро та зло. А ще червоною ниткою в них - негасима віра, впевнена надія та щира любов.

 

***

В рівнодення осіннє прийшла я в життя. Так судилось.
Тож і темряви й світла однаково доля дещицю вділила.
Світлі сонячні ранки, що радість несуть і надію,
І осінні безрадісні ночі холодні, сумні, непривітні.

Вперемішку то з білих, то з чорних ниток зіснувала життя моє доля,
То зозулі журливе кування, а то солов'їна хвилююча пісня.
Світло й темрява. Чом тоді серце сполоханим птахом тріпоче
В чарівливі, з зірками-чаклунками, літні хмільні, теплі ночі?

Ну а взимку під місяцем повним, великим, врочистим
Сніг сріблом та камінням безцінним казково-яскраво світиться.
Де ж та грань, що відділить від темної темряви світло?
Де ж та грань, що печалі від радостей ділить одвічно?

Де та грань, за якою нещастя від щастя на другому боці?
Й що таке світлий сум, а чи радість з сльозою солоною в оці?
А навіщо й ділити? Все з дякою треба приймати достойно,
Бо без смутку не знали б ціни і великому щастю людському.

 

Валерію Кулику

З приводу народження
його книжки "Колодязь у степу"

Ваша творчість - колодязь глибокий
Серед степу. Вода в нім і зорі.
Щире слово гукни в його спокій -
І почуєш "Відлуння любові".*

Погамуй свою спрагу, людино.
Таїни смак залишиться з вами.
З рук впадуть кришталеві краплини
Й на папері постануть словами.

Ті слова про велике кохання,
Про рожеве вино із троянди.
В них і зустрічі і розставання,
Біль пекучий нежданої зради.

В них життя неспокійна дорога
Через серце поета проходить,
І наспіви прекрасних мелодій
Виникають, пливуть в хороводі.

Дай же, Боже, поету натхнення,
Хай таланить йому повсякденно!
Щоб книжки ластівками летіли,
Щоб серця з задоволення мліли.

[* "Відлуння любові" - книжка В.Кулика.]

 

Душі оголена струна

Коли прониже двом серця
Стріла - кохання таїна,
Звучить в рядках, бринить в словах
Душі оголена струна.

Де болі, зрада, щем розлук
І негаразди, мов стіна,
Зітхне з-під клавішів, з-під рук
Душі оголена струна.

Не раз від сліз сіріє світ,
Не знаєш, в чім твоя вина,
І безнадією тремтить
Душі оголена струна.

А часом відчаєм дихне
Зненацька новина сумна.
Шепоче тихо: все мине
Душі оголена струна.

Життя на вечір поверта,
Лягла на скроні сивина,
Доки живу, жива й вона
Душі оголена струна.

 

Новорічна карусель

Велична і дивна життя карусель,
Де кожен свого має звіра.
Один осідлав вередливу газель,
А інший могутнього тигра.

Я змушена віз свій тягнути волом,
Сусідка ж плазує змією,
Той півня схопив, а ось цей з кабаном,
Й веде себе тому свинею.

Дракон і собака, і мавпа, і кіт...
Не ремствуй на долю, не варто.
Бо чується всякому цокіт копит,
Всяк хоче коня осідлати.

І ось наступає омріяна мить:
Іде рік коня в наші хати.
Тупочуть копита, вуздечка бряжчить.
Зумій кожен вершником стати.

А час усе крутить свою карусель,
І долі по колу кружляють.
Вогні новорічні і келихів трель
Кінець і початок єднають.

 

***

Л.В. та М.Ш.

Ваші роки поважні,
Сивина, як фата.
Хто вгадає, хто скаже,
Як складеться життя?

Де вона пролягає,
Заповітна межа,
І де доля з'єднає
На життя віражах.

Та якщо вже з'єднала,
Тож нехай до кінця
І любов і повага
Зігрівають серця,

Щоб на світі не стало
Двох всамітнених доль,
Щоб завжди відчували
Дружній доторк долонь.

 

***

Весніє, ріжу виноградную лозу.
Вона ж такого кольору, як мої руки,
І так по-людськи зронює сльозу
Від тої, що я причиняю муки,
Ножем її зрізаючи галуззя.

Їй боляче, вона жива, чутлива.
Я ж ріжу нагло, без анестезії,
І спалюю в огні плетуче диво,
Що стане теплим попелом рухливим,
Хмаринкою легкою пробіліє.

Це називається: тебе я окультурю,
І зупиню твою нестримну дикість.
Ти так себе могла б вести у джунглях,
В моїм садку повинна ти родити
Янтарні грона. Бо їх люблять діти.

Чому ж тоді сум стиха серце гнітить?

 

Менше знаєш - краще спиш

Тендітний метелик кружляє в повітрі,
Він зір зачаровує літа привітом.
А сам відкладе десь тихенько під листям
Аж з сотню яєчок малих, непомітних.

Із них повесні, а чи ще цього літа
Мерзенная гусінь полізе по вітах,
Все буде жувати, трощити, згризати.
Звідкіль ти взялась, ненажеро триклята?

А з тої мерзоти:
Тендітний метелик злетить у повітря,
І зір зачарує він літа привітом...

Чи варто отак над життям мудрувати?
Милуйся красою, умій цінувати
Миттєвості радості, щастя хвилини,
І будеш вночі засинати спокійно.

 

Не спішіть

На годиннику стрілки галопом летять.
І куди ж це ви так заспішили?
Не гоніть мої осені сиві літа,
Ще зима мені не засніжила.

В стиглім полі життя вже скосили жита,
Навіть стерні зорали колючі.
На обличчі рілля, і то правда свята,
Що так прикро оте і болюче.

Моїх пристрастей шал - уже стишений вал
Жебонить по піску білопінно.
Щемні згадки віддам моїх віршів рядкам,
В них вони оживуть неодмінно.

На годиннику стрілки зірвались в галоп,
Не спішіть, не спішіть, не спішіте...

 

Осінній туман

Вже осінній туман вечоровий
Поглинає і воду і сушу.
Ти, тумане, нудний і холодний,
Не печаль мою зболену душу.

Тихі плеса на пляжах піщаних
Не підвладні тобі, хоч і осінь.
Бач, вербиця дівчам неслухняним
Розпустила свої руді коси.

Тихо сяє тобі на досаду
Наче свічка, берізка тендітна.
Клен палає, дарує розраду,
Крізь туман своїм полум'ям світить.

Та рілля і полів оксамити
В твою старість вступають без бою.
Все єдине у білому світі
На Землі і в людей між собою.

Одні світять, яснять маяками,
Іншим в сірості добре і в тиші,
Ці й по смерті живуть поміж нами,
В сірій безвісті губляться інші.

 

Колективу газети "Придніпровська зірка"

Хай буде вічним слово істини,
Хай возсіяє над землею
Зорею ясною і чистою
Надії світлою зорею.

Несіть достойно слово праведне,
Воно народу зрозуміле.
Щоб в Україні вічно правили
Розум і совість, а не сила.

Щоби і гордою і сильною
Була ЛЮДИНА України.
Несіть же світу слово істини
Правдиве, чисте, незрадливе.

 

 

 


Світлана Шеремета

Ти приходив до мене у сні...

Світлану Шеремету знають і люблять не тільки в Широкій Балці, а і в Білозерському районі. Її ліричні, наспівні вірші покладені на музику і виконуються самодіяльними співаками. Вона і медичний працівник, і соціальний працівник, і працівник культури в минулому. А зараз важко працює, бо має велике господарство (таке життя!). Але колись знайде часинку і напише таке, що й іменитим літераторам не часто вдається. Ось тільки шліфувати свої твори їй ніколи. Але вони і в такому вигляді звучать прекрасно.

 

***

Я не прощена лишилась.
Та у чім моя провина?
Я люблю і серце просить
Буть удвох нам неодмінно.

А з тобою буть непросто,
Я на те не маю права.
Ти усим другій належиш,
І для тебе я - забава.

Просто лялька, і не більше,
Де захочеш, там і лишиш.
А украденим коханням
Тільки лихо приколишеш.

Гріх мій, Боже, непростимий,
Та у чім моя провина?
Я люблю і серце просить
Буть з тобою неодмінно.

 

***

Ти приходив до мене у сні,
Залишив мені погляд сумний і глибокий,
І чомусь не признався мені,
Що живеш у далекім краю одинокий.

Ти нічого не зичив мені,
Ні добра, ні любові, ні щастя без краю.
Не змогла я признатись тобі,
Що так довго, безмежно і вірно кохаю.

Я люблю тебе ніжно, повір,
Хоч не стали близькі ми з тобою в цілунку.
Я сумую одна й ти один
І бездумно із долі плетем візерунки.

Я нічого в житті не прошу,
Тільки бачить не в сні твої чорнії очі.
Лиш удвох нам з тобою побуть
Жить і мріяти цим у безсоннії ночі.

 

Упала зірочка

Упала зірочка із неба
І тихо покотилася в росу.
Цікаво: чи побачив Всесвіт,
Одну погашену красу?

Ну і погасла. Все як треба,
І небеса горять, і крутиться Земля,
Й мене не стане. Але будуть весни,
Забувши прикрість, житиме сім'я.

Зірниця вже у благодаті,
Нехай спочине тихо у траві.
Натомлена від мерехтіння ночі,
Очиці подарує хай сові.

Кричала зірка людям із небес:
Погляньте всі, яке життя прекрасне.
Радійте сонцю! Землю бережіть!
Так ясно спалахнула і... погасла.

 

***

Розізлилась я на тебе,
- Не прощу, - тобі сказала,
Віхтем кинула в обличчя,
Що із слів бридких зв'язала.

Так старалась уколоти
Словом злим, у саме серце,
Гучно лаятись, кричати,
Притрусити рану перцем.

Ти ж мовчиш, благаєш зором:
- Ну чого, повір, кричати,
Не глухий я, добре чую,
Можна просто так сказати.

Що казати? І навіщо?
Мусиш сам про теє знати.
Пригорни. Я лиш в коханні
Можу все тобі прощати.


***

Вересень, теплий вересень.
Слива цвіте і бузок.
Біла вишенька цвітом кинула,
Вбрався зеленню і лужок.

Що це діється? Що це сталося?
У природі все навпаки.
Може Ладонька забарилася
Й досі красить все залюбки?

Може ми її та розгнівали,
Не співаючи у вінку
В синім березні, на світаночку,
З хороводами у танку.

Може Ладонька закохалася
В злото Овсеня-молодця?
Може з Овсенем повінчалася
Й тихо тішиться без кінця?

Світлий Жиценю, добрий Жиценю,
На заваді їм не ставай.
Хай потішиться весна з осінню,
Зливу й сонечко подавай.

Хай потішиться весна з осінню,
Лада з Овсенем. Небеса!
Що ж ви робите? Що віщуєте?
Це добро, чи зло? Чи краса?

 

 


Оксана Славенко

Творю, то й живу

Оксана Славенко (Євсєєнко) - бухгалтер за фахом. Своєю творчістю вона спростовує теорію поділу людей на "фізиків" та "ліриків".
Її поезія дуже лірична, щемна, торкається потаємних глибин душі та ще дуже самобутня.
Виховує двох дітей-школярів, багато працює і пише твори, які читаються з задоволенням. Живе в селі Станіслав.

 

Зоряний сонет

Не сумуй, мій коханий, не треба.
Он поглянь, зірка падає з неба,
Щоб у темені вічної ночі
Посміхнулись мені твої очі.

Доля зблисне, як спалах-політ,
Подивись на чудовий цей світ.
Чи ти знаєш, що з зіркою тою
Летимо ми у вічність з тобою?

І вчорашні проблеми твої
Завтра стануть дрібні та смішні.
Вони зникнуть, повір ти мені.

Все мине, бо життя - тільки мить,
Не журись, її варто прожить,
Хай стозірно вона пломенить.

 

Неллі Глущенко

Відлетіли літа молодії...
Що робити? Душа ж молода...
І нитками лягли світлі мрії
На шматочки ясні полотна.

Вишивала зимової ночі.
Місяць все зазирав у вікно,
Пестив лагідно руки жіночі,
Що не хтіли кидати шитво.

А на ранок здивоване сонце
Освітило картину нову.
І щасливу усміхнену жінку,
Що сказала: "Творю, то й живу!"

Доля жінки - життя дарувати,
Вже покинули діти гніздо.
Прикраша мати стіни у хаті -
Вишиванки дивують село.

Відлетіли літа молодії,
Не старіє душа молода,
Оживляє руками своїми
Душу білого полотна.

 

Світлій пам'яті Георгія Гонгадзе

Україна може стати першою державою,
виключеної з Ради Європи
за порушення свободи слова та прав людини
(Теленовини)

Гірко жити в Україні,
Де вирують сили темні.
Журналісти безневинні
Йдуть у вічність убієнні.

Не у чесному двобою
Твого серця згаснув шал,
А підступною рукою
Закатована душа.

За залізною завісою
Правда схована мовчить.
Незвість, як чума зловісная,
Над країною висить.

Славна ненька Україна
Прогриміла на весь світ:
Хто невинну вбив людину?
Хто зганьбив увесь нарід?

Безпорадно озираємось
На державнії уми -
Якщо правди не дізнаємось,
То її не гідні ми.

Доля наша, знать, хохловська -
Вічно скиніти в пітьмі,
Знову дружба хай Московська
Нас цілує чобітьми.

Моя зганьбована Вкраїна
З кризи виходу шукає,
Журналісти мужні гинуть,
І зневіра допікає.

У новім тисячолітті
Журналіст - людина року!
Вічна слава світлій миті,
Що облудний змила спокій!

 

Зима

Гой ти, зимонько люта,
В кришталь-кригу закута,
Пухом-снігом сповита,
Синню неба умита.
Чарівна краса злая
Лютим спокоєм сяє,
І морозить навіки
Помережані віти.
Всі шибки помалює,
Вітром серце цілує,
Заметіллю співає
Колискову коханню:
"Спи, кохання, бай-баю,
Най душа спочиває,
Спіть, заплакані очі,
Доля спатоньки хоче.
Спи, кохання, бай-баю,
В небі зіронька сяє,
Стихнуть болі й тривоги,
Місяць ген круторогий
Дивні сни навіває,
Спи, кохання, бай-баю,
Прилетить завірюха,
Колискову послуха,
Тебе ніжно гойдає,
Спи, кохання, бай-баю".
І приспала зима мила
Те кохання нещасливе.
Посміхнусь тепер байдуже,
Бо в очах лиш мертва стужа.

 

Мамі

Так значить все... Зболіло до нестями,
І, знаю, біль не скоро промине.
В дитинство повернутися б до мами,
Вона одна до дна мене збагне...

Сніжком ледь-ледь притрушена дорога...
Чужого міста не втіша вогонь.
А ти стоїш край рідного порога
Й зима білява горнеться до скронь.

Мені б гайнути до свого початку,
До двору, що завжди стріча мене,
І знову стати маминим "зайчатком",
Де рай дитинства тінню промайне...

Прикрий мене від зла лихого слова,
Від заздрісних небажаних очей.
Хай заспіває стежечка ранкова,
Як небосинь спадає на плече...

Тоді удвох ми намалюєм хату
На синьому морозяному склі.
Ти пам'ятаєш, як раділи святу
З тобою ми, забувши про жалі...

Гірка сльоза... І ти того не знаєш...
В житті уже немає що мінять...
У світі щастя іншого немає -
Тебе я хочу ревно обійнять.

Переклад з рос. Валерія Кулика

 

 

 


Любов Вірна
(Олександра Дубовалова)

Пісня життя

Любов Вірна - Олександра Дубовалова не дарма взяла собі такий псевдонім. В її віршах щирих та мелодійних, написаних добірною українською мовою, завжди звучали і віра, і надія, і любов. Тут її життя з радощами та печалями, тут роздуми мудрої талановитої людини.
Вона також друкується в газеті "Придніпровська зірка" впродовж 20-ти років, брала участь у всіх п'яти колективних збірках.
Живе в Білозерці.

 

Пісня життя

Аби склалося слово до слова,
То була б тоді пісня готова.
Слів тих треба не так і багато,
Або пісню життя заспівати.

Перше слово. Знайти його мушу,
Щоб зігріло теплом мою душу.
За морями не треба шукати,
В мові слово найперше то - мати.

Друге слово - то батько й родина.
Їм віддати належне повинна.
Бо вони - то коріння і віти,
Їм вітрами в тій пісні шуміти.

Третє слово - земля моя мила,
Що коріння і віти зростила.
Рідний край мій, блакиття дніпрове,
Це тобі слово шани й любові.

А всі інші слова - лиш приспіви
До того основного мотиву...
Половіє життя, наче жито,
Тож і з піснею треба спішити...

 

Ненаписана пісня

Ти мені лиш наснилась,
Ненаписана пісне,
В сон зорею явилась
І розтала опісля...

А я йшла за тобою
І збирала жарини.
Відзивався журою
Клекіт-щем журавлиний...

Не догнала те слово,
Що із сном відлетіло,
А без знаку любові
Пісня не народилась...

Повернися, благаю,
Буду сон сторожити,
Бо без тебе, ти знаєш,
Неспроможна я жити...

 

Тобі вклоняюсь, Любове!

Буде в світі сонячно, чи буряно,
А чи небо хмариться грозово.
Ми в твоєму рабстві вічно будемо,
Ти - вершина всіх висот, Любове.

Часом по-весняному уквітчана,
Часом неприступна і льодова.
Та до тебе, спішимо одвічно ми,
Всіх висот вершина ти, Любове.

Це - тобі, і серця стук прискорений,
І пісні, в яких високе слово...
Ніби все давно переговорено,
Все до ніг покладено Любові,

Та ясниш ти світ кришталю гранями,
Вічно юна й недосяжна знову.
Зорями всміхаєшся нам ранніми,
Маниш в світ непізнаний, Любове.

Буде світ притишений чи збурений,
Не скінчиться ця прекрасна мова...
Ми в твоєму рабстві вічно будемо,
Господине наших душ, Любове!

 

Словом засіяне поле

Будьте зі мною, літа пережиті,
Не бур'яном у достиглому житі,
Де залишилась незорана смуга, -
Буде хай зерен в вас сила й напруга,

Що проросли під дощами й вітрами.
(Вдруге в цім світі не стрітися з вами)...
Праця моя - хліборобська потуга -
І не з добра часом сіється вдруге.

Білою нивою сію я зерна.
Чи врожаєм нині нива їх верне?
Вкладено в засів і душу і силу,
Я для добра те колосся ростила.

Будьте ж зі мною, радощі й болі,
В слові, що сходить на білому полі.

 

Піснею душу лікую

Ніч над землею чаклує, сутінки сиві й німі...
Піснею душу рятую, щоб не втопилась в пітьмі.

Як їй співається гірко, болем відлунює час.
Гасне, вмираючи, зірка, світла скінчився запас...

Де ж я знайду порятунок? В дикому хаосі все.
Та нерозхлюпаний трунок пісня в долонях несе.

Як причастишся тих чарів, вмочиш у трунок вуста, -
Ночі зникають примари, неба яснить висота.

Важко до пісні іду я, стелить замети зима...
Нею я душу лікую, - ліків сильніших нема...

 

Є два світи

Є два світи, в яких живу - буденний і святковий.
У свято - піснею пливу, а в будні - інша мова.

То - мова зашкарублих рук, яким все треба вміти.
І серця виболений стук за біди всі на світі.

Як вгледіти в пітьмі мені вузеньку свята смужку,
Щоб вирвати з темряви днів одвічну Попелюшку?..

Їй би в палац на час, на мить, осяяний любов'ю...
Та тільки серце защемить, зачервоніє кров'ю...

Життя моє - то два світи. Їх роз'єднать не вдасться.
Та мрію, хоч на час ввійти в палац ясного щастя...

 

Пісня - вічність

Спустилася муза на крилах,
Що ангели лише їх мають.
І думку у слово сповила
Й, неначе в кайданах, тримає.

Нехай ті кайдани довічні
Бентежать і душу, і тіло.
Бо Муза сама - то вже вічність,
Якої б людина хотіла.

Хай працю нелегку вінчає
Та мудрість, що скрізь їй пошана,
А пісня, що лине над краєм,
То й є ота вічність незнанна...

 

 


Євдокія Дубовалова

Любов неземна

Євдокія Дубовалова - людина активної життєвої позиції, педагог з багаторічним стажем.
Друкується в газеті "Придніпровська зірка" всі 20 років. Брала участь у всіх колективних книжках.
Вона борець по натурі, тому і вірші її динамічні, пронизані духом боротьби зі злом та неправдою.

 

***

Я не поет в високім стилі,
Та вже подітися куди?
Пишу про те, що наболіло
І нам болітиме завжди.

Не всім це, може, зрозуміло,
Хто не пройшов горнил війни,
Тому до нас немає діла -
Тепер при владі всі вони.

І нас - це старше покоління,
Яке життя їм віддало,
Винищують аж під коріння,
Щоб нас на світі не було.

 

Пам'яті героя

Семену Харченко присвячується

Клекотінню води, де гриміли бої,
Ветерани завжди несуть болі свої.
Чисті хвилі Дніпра - синь воєнних доріг,
І Славутич про те добру пам'ять зберіг.

Хто загинув в боях, в синіх водах Дніпра, -
В ветеранських серцях пам'ять їх зберегла.
Ветерани сюди із поклоном прийшли,
І по хвилях Дніпрових вінки попливли.

Розмаїття землі сині води несуть -
Покоління нові не змогли щоб забуть:
Форсували Дніпро у запеклих боях -
Грудьми пада на дзот молоденький солдат.

Захлинувсь кулемет, прогриміло: "Ура!"
І атака бійців вже на схилах Дніпра.
Молодого бійця підняли на руках -
Здійснив подвиг святий, він закінчив свій шлях.

Тут, на схилі крутім, де Семен смерть прийняв,
Для майбутніх віків стоїть пам'ятний знак.
У підніжжя його живі квіти завжди -
Обмиває Дніпро ті круті береги.

У боях хто поліг, тих народ не забув.
І один із таких Семен Харченко був.
Батьківщину любив і життя їй віддав,
І героєм повік для народу він став.

 

***

Нам хочеться завжди польоту,
Та крил нам чомусь не дано -
Земні обсідають турботи
І кидають в прірву - на дно.

Якби ж то нам крила, достоту,
Не скніли б тоді на землі.
Земні залишили б турботи
Великі і зовсім малі.

Оті, що так давлять на плечі,
Журою на серце лягли,
Принизливо і недоречно,
Піднятись щоб ми не змогли.

 

Доля

Поліні Григорівні Непомнящій

Не корилась ніколи ти долі,
В серце дум не пускала сумних.
З негараздами завжди в двобої -
Порятунку не мала від них.

Часу завжди тобі бракувало
Навіть того, що має доба.
Все життя його не вистачало, -
Бо життя - то завжди боротьба.

До людей завжди йшла ти з любов'ю
І робила для них, що могла.
З негараздами в вічнім двобої,
Та лиш радість ти людям несла.

Маєш ти ордени і медалі,
Бо війну всю з боями пройшла.
І від смерті бійців рятувала,
І поранення пережила.

Все це буде музею прикраса,
Коли підеш із цього життя.
Бо коротке життя оте наше -
Після нього сумне забуття.

Сумувати немає причини,
Хоч життя незрівнянно тяжке.
Вже лишилась частина родини -
Що поробиш? Воно є таке.

Це твоє ось життя на папері,
Бо таким воно є наяву.
(Може, в рай і відчиняться двері) -
Ще зустрінеш весну не одну.

Довго жити ще маєш для того,
Щоби людям робити добро.
Щоб життя ще діждатись нового,
І щоб в долі тобі повезло.

 

Будні і свята

Всі ми працювали,
Не мали спочинку.
Стажу на двох стане
Вже в кожної жінки.

Та приходить старість
І з нею теж втома.
Вже праця не в радість
Навіть біля дому.

То ж була надія
На спокійну старість.
Де ж поділась мрія -
Відпочинку радість?

Все в нас відібрали:
На краще надію
Й те, що заробили,
І радість, і мрію.

Обсіли нас злидні,
Болі і тривоги.
Отакі в нас будні
Й свята перемоги.

 

Доброго ранку

Золота краплі в просторі синім.
Лине по небу біла перлина.
Тихо вітрець очеретом гойдає.
Ніч на спочинок. Ранок. Світає.

Чайка над озером - сиза краплина -
Стрічає початок нової днини.
Лагідна хвилька з берегом грає.
Ніч на спочинок. Ранок. Світає.

За горизонтом сонечко краєм
Штори роздвинуло, ранок вітає.
Піснею-дзвоном жайворін в небо.
Кращого часу світу й не треба.

Зірка остання згасла в зеніті.
Хочеться довше пожити в цім світі.
Ось умивається киця на ганку.
День починається. Доброго ранку.

 

 


Надія Дубовалова

Чому?

Надія Дубовалова - педагог, що й досі не пориває зі школою. Людина мудра та врівноважена, яка проймається життєвими проблемами знайомих та близьких.
В її віршах і біль, і надія на краще майбутнє, і розуміння свого високого призначення - бути поетом.

 

Пізня зустріч

Посміхнись. Не бачилися ж вічність.
Врізнобіч нас доля розвела...
Залишились у холоднім січні
Поцілунки, сльози і слова.

Ти поїхав у світи буремні,
Я в селі лишилась назавжди.
Скільки не чекала, все даремно,
Хвилі часу змили всі сліди.

Серце захлиналося від болю,
Але звістки ти не подавав.
Тож і поєднала свою долю
З тим, кого мені Господь послав.

Не ношу докору ані трішки,
Та й моєї в тім нема вини.
Виросли стрункими, як берізки,
Мої доньки, а твої сини...

Кожен мав в житті свою стежину.
Чому ж зараз сум в твоїх очах?
То ж вогонь любові з часу плином
В наших душах так і не зачах.

Не тривож, я прожила без тебе.
За коханням серце лиш болить.
Посміхнись - нічого більш не треба.
Як судилось, так і будем жить...

 

Сплива життя

Сплива життя. Здається, й не жила,
А вже батьками скоро стануть внуки.
Життя своє все школі віддала
І віршам, що народжуються в муках.

Сплива життя. А в мене стільки справ.
Ще так багато я не доробила...
І хоч здоров'я вік уже забрав,
Та на добро знайдуться в мене сили.

На скронях сизим пухом сивина,
А я, мов колесо, в життєвім вирі.
Гіркий той трунок випити б до дна,
І лиш по тому відлетіти в вирій...

Миттєвий спалах - то земне життя,
Де розум з серцем не завжди у згоді.
Не навтішалась літом до пуття,
А час про зиму мову вже заводить...

 

Чому?

Ми всі трудилися завзято -
Тому з дитинства вчили нас, -
Ліпили, мов мурашки, хати,
В коморі був якийсь запас.

Дітей виводили ми "в люди" -
Не скласти тратам тим ціни -
І мріяли: хоч їм не буде
Того, що нам після війни.

На внуків радісно дивились:
Хай підростає зміна нам.
Та як ми гірко помилились, -
Бо нині - слуги то панам.

А ми - раби неволі й гніту -
(Які права у жебрака?) -
З сумою бродимо по світу
І гнітить та сума важка.

Чому ж ми хаос цей не спиним
І не відкриєм правди путь? -
Чи в нас вже так зігнулись спини,
Що їх повік не розігнуть???

 

Муза

Опустилась над обійстям муза,
Доторкнулась до струн душі.
Не цураюсь з нею я союзу -
На бесіду радісно спішу.

Вечір над чолом спустив забрало,
Заткане в убранство золоте.
В мові слів чомусь мені забракло
Аби розповісти про все те...

Стомлена, присіла на порозі,
Муза заколисує: "Спочинь.
Я й сама стомилася в дорозі,
Дім мій - то є неба височінь.

Довгий шлях до тебе подолала,
Перепон по ньому - не злічить.
Знаю я, що ти мене чекала
В цю вечірню неповторну мить.

Припасла для тебе я дарунок:
В'язку слів - сплети із них вінок".
Вечір сплив, цілющий, наче трунок,
І слова п'янили, як вино...

 

Втіха

Всю роботу в домі я переробила
І за тим заняттям добре притомилась.
Відпочити сіла, та пройшла година,
Відчуваю: знову працювать повинна.

На городі грядки всі переполола,
Час настав обідать, сіла я до столу.
Найсмачніша їжа по хорошім ділі,
Й знову, по обіді, праця закрутила.

В праці моя втіха, з нею не хворію,
То - мій порятунок в світі без надії.

 

"Піднімаєм"

У Гаврила попід тином аж чотири магазини:
Доччин, тещин, свій та синів.
Вся планета на вітринах, не знайдеш лиш України.

А в сусіда Василя (починає лиш з нуля) -
І з причілка, й в гаражі, й на сусідовій межі.

Ще сусід Тимко, що далі, також спроби робить вдалі:
Свій ларьок (немов на глум) озаглавив "Ситий кум"...

Далі йде вдова Маруся - (й говорити не беруся)...
Там вже справжній гастроном з самогоном і вином.

А за нею - дід Панас бар відкрив й назвав "Парнас",
Хоч уявлення не має, що те слово означає.

А за баром та ларками йдуть палатки з цигарками.
То ж туди аж до зорі топчуть стежку школярі.
Всі укази і закони - то для них не перепони.

А ще далі - казино. Для нічних розваг воно.
Тут батьківські гроші вмить син зуміє "просадить".
Нині ж на розваги мода, й з розважань у нас - свобода...

Всіх одна біда спіткала - покупців тут дуже мало:
Кілька хат лиш в тім селі - й ті похилі і малі.

Та зате довкола дачі. Всі будівлі там "добрячі",
Мов на вибір, гарні, нові, три-, чотири-поверхові.

Їх жильці говорять: "Нині добре жити в Україні,
І знести село те слід, щоб не псувало краєвид".

Покупців нема ж з села, кажуть: пенсія мала,
Слід й ті вигорнуть хатини й землю взять під магазини.

Треба ж вчитись торгувати - Україну піднімати...
Виникає лиш питання: де воно, те піднімання?..

 

Читати далі >> 2 >> 3


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/zbirki/sonce/sonce_na_rushnyku.zip
Категорія: Колективні збірки | Додав: DivaDii (20.04.2011)
Переглядів: 2091 | Коментарі: 2 | Теги: поезія, колективна збірка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
1  
Який Кулик, таке й болото!

2  
Пане Земляк!
Ви неправі у своїй категоричності.
І я можу це довести - буквально кількома словами. Але не буду.
Бо упевнена, що Ви самі знаєте, що неправі. І просто хочете зробити комусь неприємність. Та ще й анонімно. А це некрасиво. Така анонімність схожа на заздрість. І такий коментар вказує на те, що Вас у цій збірці щось зачепило...

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]