Тетяна Силенко (Барановська)

Живи не байдужим

Сільська трудівниця, що звідала нелегку долю, всі негаразди сьогодення і при цьому не втратила здатність бачити і відчувати прекрасне, бути тонким ліриком і іскритися дотепним гумором. І все це виливається у віршах мелодійних та щирих.
Бувають вони і гнівні, і злі, і болючі - все, що переповнює її душу, стає на папері стрункими рядками.
Живе Тетяна у селі Східне.

 

Травневе кохання

Ой, кому то вітер коси розпліта?
Кого пустотливий палко пригорта?
У травневі ночі, молоді літа
Кого він цілує жадібно в уста?

Бачили їх зорі, та вони мовчать,
Бо вони закоханим люблять потурать.
Від усіх сховала ніченька ясна,
З ким кохався вітер, так ніхто й не зна.

Ой, ти, вітер, вітер, знявся й полетів,
Та назавжди спогад весняний лишив
Про чарівні ночі, солов'їний спів,
Про того, хто з серденька те кохання пив.

 

Почуттєвий світ

Я підлість уявляю, як змію,
З зубами в пащі, повними отрути,
Що ранить не у праведнім бою,
А зі спини, невпізнаній щоб бути.

А ніжність схожа на вишневий цвіт,
Що серце нам пронизує промінням.
То почуття від мами з давніх літ,
І біло-біло від того цвітіння.

Кохання що? То солов'їний спів -
Саме кохання, мабуть, так співає.
Та пісня може бути і без слів,
І в кожного мелодія своя є.

Що ж доброта? То наче хліб святий,
Що щедро в скруті ділиться навпіл,
А жадібність, що той мішок товстий:
Він в себе все б запхав, якби зумів.

Гнів - шквал чи некерована гроза,
Що градом інші почуття вбиває.
Плітки і заздрість - то брудна вода,
Що цінний чорнозем з полів змиває.

І діамантом чистим, мов сльоза,
Є милосердя, що ціни не має.
І скромність - ніжна квітка польова -
Увагу нашу рідко привертає.

Коли спимо, ми бачимо у снах
Той мерехтливий почуттєвий світ:
Вишневу віхолу, стежки в хлібах
І гаддя, що розчавити не гріх.

 

Живи не байдужим

Кладовище - це наше поле смерті,
Яке ми засіваємо кістками,
Де перед Богом станемо відверті
З чеснотами своїми і гріхами.

Чи мармуром могила облаштована
Чи невідома і стежками заторована -
Не має значення - у смерті рівні всі:
З'являємось у світ і з нього йдем нагі.

Журливі душі чи потішить пташки спів,
Чи їм додасть за втраченим лиш біль?
Про те вони сказать вже нам не дужі.
Який це світ - живим лиш не байдуже.

Не можна біль чужий байдуже споглядать,
Щоб зло над нами силу не набрало,
Щоб смерчем по життю не загуляло
Й не стало нами цвинтар засівать.

 

Осеннее

Встретить бы глаза родные.
И гори потом огнем -
Пересуды, сплетни злые -
Все мы только раз живем.
Чтоб, как в юности, вернулась
Чувств забытых острота,
Сердце птицей встрепенулось,
Нежность вишней расцвела,
Чтоб весенние слова
Позабыть заставили,
Что уже мои года
Далеко не малые.
Мне б любовью, как щитом,
От невзгод укрыться...
Осень золотым листом
Под ноги ложится.

 

В пісенному полі

Чарівно музика лунає,
І співом голос неземний
Наш настрій змінить. Так буває,
Що бранцем візьме в полон свій.

І серце вже інакше б'ється -
Стаєш неначе сам не свій:
Від пісні плачеш чи смієшся,
Чи розгортаєш мрій сувій.

Немов непізнане відкрилось.
Чому то так бува, хто зна?
Давно вже пісня закінчилась,
А в серці музика луна...

 

Рудий "блондин"

(Жарт)

Розкумкалися жаби на жаб'ячі весілля.
Пішла я до ворожки по приворотне зілля.
До почуттів весною мов додаються дріжджі,
Всі навкруги паруються. А я все незаміжня.
Хай красеня до мене чаклунка привороже
І гарну пару віднайти немолодій поможе.
...Чи мало заплатила, чи то нечиста сила
Мені дорогу перейшла, як зілля те несла?
Бо парубок рудий, увесь у ластовинні,
Неначе в жабуринні, до того ще й старий,
До мене причепивсь, неначе павутиння:
"Прийми мене до себе, навіки буду твій!"
І де того рудого його батьки знайшли?
Чи золото шукали, а сина здобули,
Чи то пореготали над парубком дідьки?
Кажу: "Не до вподоби руді чоловіки!"
"То невелике горе, - знайшовся той один. -
"Я скоро посивію і стану, як блондин".
От я сиджу й гадаю:
А чи руді "линяють"?

 

 

---

Анатолій Щербина

Сяйте, зорі, на радість людям

Анатолій Щербина - людина, яку знають у Білозерці як керівника районного рівня. Тепер його хист засяяв новою гранню - він поет з ліричною, чуттєвою душею, здатний схилитися перед подвигом людським, людською величчю. Зараз Анатолій - фермер, а в його "очеретянім кабінеті" (вислів Василя Жураківського) бувають відомі літератори Херсонщини, які прийняли його до свого гурту.

 

Олексію Журавку

Ти - символ волі, розуму і праці,
Жива легенда у людському морі.
Вночі ти світиш, ввечері і вранці,
Немов одноіменні зорі.

Ти свою долю вирвав у життя,
І разом з нею світ перевернув.
Сам бачить Бог: ти - кинуте дитя,
Ні голову, ні спину не зігнув.

А ще підняв своїх братів з колін,
Лід розтопив в чиновницькій душі.
Я віддаю тобі земний уклін,
Віддайте й ви, прошу, товариші!

 

Сини України

Два брати Клички, два соколи ясні,
Як нам повезло в державі сучасній,
Що виросли ви в Україні,
І славу несете своїй Батьківщині.

Герої ви наші, і гордість ви наша.
Нехай буде доля щасливою ваша.
Щоб зоряно сяяли вам перемоги,
Щоб вам підкорялись тернисті дороги.

Щоб з вами завжди були сила і слава,
Щоб вами пишались батьки і Держава,
Щоб жодного разу поразки не знали,
Щоб в світі боксерському ви царювали.

Два брати Клички щоб поруч були,
Щоб титули всі світові здобули,
Нехай береже вас Господь і Держава,
Бо ви світова і вкраїнська ви слава.

 

Зірці століття Ларисі Латиніній (Дирій)

Я напишу тобі, землячко,
Бо якщо ні, - великий гріх,
Це буде прикро і невдячно,
Це буде сором для усіх,
Хто народився у Херсоні,
Ходив по вулицях твоїх,
В одній з тобою вчився школі,
Хто до зірок підняти зміг
Тебе і нашу Україну
І весь народ СРСР.
Це ти любила Батьківщину
За батька, що не вмер, поліг.
Для тебе вічно буде жити
Батьків наказ: щоб краще всіх!
І ти змогла все підкорити,
Звести на ноги цілий світ.
І зараз в нелегку годину
Ти доторкнулася землі.
Її ти пестиш, мов дитину,
Дала запалу і мені.
Маленька, та велику силу
Несеш в собі багато літ.
Люби, Ларисо, Україну,
Люби Херсон, люби весь світ.

 

Євгену Матвєєву

Земляче, друже, добрий день!
Твоє ім'я просте - Євген,
Ти народився у Чолбасах,
Що на Херсонщині палючій,
Де кураї росли колючі.
Тут пуповина кавунів -
Смачніших ще ніхто не їв,
Ніж ті, що Таврія зростила.
Тебе там мати породила.
Учився, ріс, як усі діти,
Був час і плакати, й радіти.
Та стало замалим село,
Життя хлопчину повело
В світи широкі поміж люди,
Де до небес стоять споруди.
Ти не змінив своїй судьбі,
Життям накресленій тобі.
Людина ти з великих літер,
В акторській справі завжди лідер.
Ти по життю це доказав,
Коли ти ролі свої грав.
А коли вніс у режисуру
Свою, Матвєєвську натуру,
Створив ти пам'ятник в житті,
Навіки відданий меті.
Смаглява Таврія чекає,
Тебе вона щодня гукає:
Приїдь і серце заспокой,
Ти - наш земляк, ти - наш герой!

 

Міністру транспорту України Г.М.Кирпі

В державі суверенній, вільній
Міністрами хоч став гати.
Є і військові, і цивільні,
Та "плуга" нікому тягти.

Один з усіх на радість людям
Кирпа рукава засукав,
За працю, яку ревно любить,
Героєм України став.

Феноменальні робить речі,
Десь зовсім схожі до абсурду:
Тяжкий тягар звалив на плечі -
Будує потяги із брухту.

Повеселішали перони,
І подешевшали квитки,
Комфортними зробив вагони,
Вже їхати в них залюбки.

Міняє він часи на кращі,
Дає ладу державній справі,
Виводить залізницю з хащів,
Таких побільше б у державі.

А тому зичимо ми Вам:
Не залишайте цю роботу,
Ще дайте толку небесам,
І українському Річфлоту.

 

 

---

Віктор Ковальов

Если в сердце грачи прилетели

Віктор Ковальов - переселенець з Білорусії, з чорнобильської зони. Вселюдське лихо
погнало його сім'ю з новозбудованої хати в наші краї. Любов до залишеної батьківщини і біль за її людей, що постраждали, бринить у багатьох його творах. А взагалі Ковальов лірик, співець жіночої вроди та красивого кохання.
Пише багато. Від його віршів струмує чиста, позитивна енергія.
Живе в Білозерці.

 

Лебединой стаи дочка

За деревню в час заката,
Где березы в два рядочка,
Вышла девушка-крестьянка,
Лебединой стаи дочка.

Словно крылья ее руки,
Пробежала и вспорхнула,
Злое эхо вторит звуки,
Обманула, обманула.

Ее взгляд, как нож опасный,
Оставляет в сердце раны,
Шаг бесшумный, стан прекрасный,
Поцелуй такой желанный.

Ей березки поклонились,
Машут кроной вдаль заката,
Травы словно прослезились,
Бриллиантом в три карата.

И она ко мне лебедкой
Словно ангел опустилась.
Остров счастья вижу четко,
Обнимая ту, что снилась.

 

Если в сердце грачи прилетели

Отсияли дожди звездопада
Серенадой, ласкающей грудь,
Летних гроз пронеслась канонада,
Сердце томит осенняя грусть.

А за ней наступают морозы,
Есть печать в черно-белом цвету,
Стройный ствол облысевшей березы
Часовой у зимы на посту.

Отпоют свои песни метели,
Чародейки лесной, колдуна,
Если в сердце грачи прилетели,
Значит, скоро наступит весна.

Листья вспыхнут опять изумрудом,
Сад наденет свои кружева,
Этот миг называется: Чудо,
Это женской любви острова.

 

Земля родная часто снится

Земля родная часто снится,
Леса, луга, поля и реки,
Мечтам и снам моим не сбыться,
Но как мне хочется забыться
В лесу березовом навеки.

Мой край любимый и родной,
Прошу тебя - ночами снись,
Ты снись мне летом и зимой,
Хоть в снах моих побудь со мной,
На стоны сердца отзовись.

Красой лесов твоих нарядных
Весной мечтаю наслаждаться.
На площадях лугов громадных,
У рек равнинных и прохладных,
Пуская корни, задержаться.

Спешу в озера окунуться,
Водой кристальной рад умыться,
Мечтаю я в цветах проснуться,
Как сыну к матери, вернуться,
Не затеряться, не забыться.

 

Полярная звезда

Кому-то снятся пароходы,
Кому-то снятся поезда,
Машины снятся, пешеходы,
А мне - Полярная звезда.

Она зовет меня обратно
На север, в милые края,
Где босым бегал я когда-то,
Где полюбил навеки я.

Там в небе радуга сияла,
Согнувшись в яркую дугу.
Трава у дома вся завяла,
Найти след детский не могу.

Кому-то снятся море, горы,
Кому-то - быстрая езда,
А мне - любимые просторы
И в небе яркая звезда.

 

Почему тебя нет

Зацепилась луна
За верхушку сосны,
Ты приходишь одна
В новолунные сны.

Почему тебя нет,
Рядом нет в шалаше?
Ты приносишь рассвет
Вечно юной душе.

Я построю дворец,
Но дорогу туда
Не укажет Творец
Никому, никогда.

Лучше жить в шалаше,
Отдаваясь мечтам,
Моей робкой душе
Хорошо только там.

Зажигает звезда
Пламя сильной любви,
Дни, как зерна, в году
Не клюют соловьи.

Только ты, как во сне,
Мой обходишь шалаш.
Если хочешь, в огне
Испарюсь, как мираж.

 

Глупцы дают полцарства за коня

Коварная, блаженная мечта,
Ты в памяти копаешься моей,
Ведешь меня над адом без моста,
Я жить мечтал по меркам королей.

Не вышел принц заморский из меня,
Но встретил я веселую пастушку.
Глупцы дают полцарства за коня,
Я жизнь отдам за верную подружку.

Богатства для себя не попрошу,
Не попрошу обещанного рая,
Не поведу украдкой к шалашу,
Не будет жить пастушечка, страдая.

Мы с ней уйдем нехоженной тропой
В забытый первозданный уголочек,
Любовь не может быть коварной и слепой
Среди сынов родных и милых дочек.

 

 

---

Олексій Чорнобель

Весь у батька

Олексій Чорнобель - поет, відомий в Україні. Друкувався в обласних, державних виданнях. Брав участь у всіх п'яти колективних збірках студії "Біле озеро".
Він - вчитель. Пише сам і працює з обдарованими дітьми.
До друку обрав добірку гумору, хоч палітра його творів різноманітна та цікава. Живе в селі Станіслав.

 

Весь у батька
(Усмішка)

Татуся знову кличуть до школи,
Сам директор назначив візит
- Що ж накоїв ти знову, Миколо?
Чи ти справді у мене бандит?

Ось недавно в вікно каменюку
На якого ти біса попер.
На стіні вишкрібав закарлюки...
Що ж ти, сину, накоїв тепер?

Лупцював на перерві Надійку?
Фікус вирвав з корінням в фойє?
У щоденнику трійки і двійки
Й одиниці подекуди є...

Та хіба ж я у школу для того
Виряджаю тебе в ранній час?
Ну, скажи ти мені, ради Бога:
В кого ти удалося із нас?

...Я колись, як ходив на заняття,
Був, по правді сказать, не взірцем,
Вчив старанно щовечора "батя"
Отаким шкіряним ремінцем.

Це вже, як я підріс, не подужав,
Скуштувавши мої кулаки...
Хоч в навчанні я був і не дуже,
Проте зараз в начальстві таки!

...Татусеві ввібравши манери,
Син, похнюпивши кирпу, стоїть:
- То якої ти хочеш холери? -
Я ж продовжую справи твої!

 

Закомп'ютерились

Кібернетика-наука -
Хитромудра дуже штука:
Хто із нею дружбу водить,
У житті тому не шкодить.
Кому з нею "не з руки" -
То бува все навпаки.

Хто уже зробив свій вибір -
Допоміг у цьому Кібер.
І не мислить вже без нього
Він назад свою дорогу.
Раз до нього має хист, -
Знать, комп'ютерів магістр.

...Ось екран, клавіатура,
Прохолодна і похмура.
Лиш натиснеш кнопку-гудзик -
На екрані карапузик
Пише й пише все слова
Хочеш день, а хочеш два...

Лиш встигай усе читати
І у файли "заправляти":
Про історію планети,
Де живуть як президенти,
Де ще ходять в кімоно,
Хто зніма яке кіно.

Чи пройшов дощ на Канарах,
"Спочиває" хто на нарах,
З ким зустрілася поп-зірка
І чому озону дірка?
Як спекти смачний пиріг,
Чи вже випав в Конго сніг?

Хочте знати про естраду?
Вам комп'ютер дасть пораду:
Підбере і текст, і гаму,
Ще й покаже вам рекламу
Про "Первак", його пиття
І про завтрашнє взуття.

Загадає вам загадку
Про всі овочі із грядки,
Про характер, про натуру
І яку вам пить мікстуру.
Як сподобатися тещі?
І багато ще про дещо...

Закомп'ютерилися нині
В електронні оці скрині:
Електронну пишуть пошту,
Зустрічаються без пошту.
І механік, і поет
Зазирають в Інтернет.

Вже й комп'ютер пише вірші,
За тих класиків не гірші...
Кібер-класи, кібер-діти
Все вже можуть зрозуміти.
Не слова, а закарлючки
Он читає діду внучка.

Кажуть, скоро буде навіть
Кібер усім світом править:
Електронну зварить юшку,
З мікросхем складе подушку.
Не життя в нас буде - рай!
(Лиш комп'ютери купляй...)

 

Чорт попутав

Із Полтави до Одеси
Їхав Боба на курорт.
А без певної адреси
У купе з ним їхав Чорт.

Не в штанях, а у спідниці -
Значить, жінка далебі!
Гарні ноги, білолиця
Й очі звабно голубі.

Ну, й красива ж бо чортяка!
Всі пропорції - ажур.
А ще мило так балака,
Що в душі шкребе Амур.

Це не те, що його Настя:
Ні постави, ні лиця...
Ну, невже вона не здасться,
Красотулечка оця?

...Попили коньяк зірчастий
Під мелодію коліс,
І шукати Боба щастя
Під спідницею поліз.

І було б усе чудово,
Що й розказувать не сенс.
Просто Бобу випадково
Завела Чортяка в секс.

...Час минув. В Полтаві Боба.
Та в сім'ї його - біда!
Ой, яка страшна хвороба
Все подружжя насіда...

- Чорт попутав! - Боба злиться, -
Те робив, чого не слід.
Під чужу не лізь спідницю:
В нагороду буде СНІД!

 

На той світ не залишай

Каже жінка чоловіку:
Від горілки та вина
Укоротиш собі віку,
Й не поможуть жодні ліки,
Голова твоя дурна!
Та чи я тобі жалію?
Хочеш - з медом розведу.
Як помреш - цілу сулію
В домовину покладу!

...Чоловік подумав трохи,
Зважив "проти", зважив "за",
Потім тоном випивохи
Якось протягом сказав:
- Кажеш, бутля в домовину
Покладеш в останню путь?
Там не вип'єш за святими -
Як побачать - відберуть!
Пропаде і мед, й горілка:
Чорт хвостом махне - і край...
Не барися краще, жінко,
Швидше з бутля наливай -
На той світ не залишай!

 

Замкнуте коло

Тато всівся в м'яке крісло,
Дивиться футбола.
Мама гріє спину в ванні,
Ну, звичайно ж - гола.
І бабуся в окулярах
Втюпилась в газету.
А дідусь з магнітофона
Слуха оперету.
Я і сам би подивився
Товариські матчі,
Та, на жаль, дали сьогодні
Нелегкі задачі.
Тато мовчки відмахнувся:
Заважать не гоже,
Тицьнув пальцем в бік бабусі,
Мовляв, допоможе.
А вона кива на діда -
Він знайде пораду!
(Цим задачам, по-секрету,
Він і сам не радий).
...Дід навушника поправив:
- Мороки багато!
Якщо мама не зарадить -
Підійди до тата!

 

 

---

Анатолій Шпак

Я іду до рідного села

Анатолій Шпак - білозерчанин з діда-прадіда. Тут він вродився, тут хрестився, малим купався в озері, поки ніс не облізе, пізнав лихоліття війни, тяготи повоєнних років: збирав колоски в полі, плів кошики з рогози, вчився в школі, служив в армії, працював і водієм, і артистом обласного театру, і балетмейстером в районному будинку культури. Завжди, скільки себе пам'ятає, писав вірші.
В літературній студії "Біле озеро" з самого початку - всі двадцять років. Анатолій майстерно читає вірші, особливо гумор. Його знають і люблять в усьому районі.
Живе в Білозерці.

 

Чужа хата

Чом ти, хата, похилилась?
Вікнами запала.
Стіна ззаду обвалилась,
Стріха в ноги впала.

А була ти чепурненька,
Біла, як світлиця,
І жила щаслива ненька,
Гарна молодиця.

У віконцях промінь сяяв,
Сонечко всміхалось,
Вся сімейка в рідній хаті
За столом вміщалась.

І росли веселі діти,
Росли, розлітались...
Лиш оті червоні квіти
Під тином зостались.

А тепер гуляє темінь,
В шибках вітер грає.
І нікого на подвір'ї
Живого немає...

Отак вік ми проживаєм,
Як згорблена хата,
І ніхто вже не спитає
Про неньку, про тата.

 

Ну й кіно
(Жарт)

Увімкнув дід телевізор,
Десь за північ вже було,
Щось стогнало і скрипіло,
Потім хекать почало.

Дід крутив внизу бурульку,
На екрані тінь ловив.
Упіймав в тумані жінку...
Глянув - весь закам'янів.

Вся вона була - ні в чому,
Коси звисли на плечах.
Зад підскакував на чомусь...
І кричала: убав газ!

Дід не знає, як вчинити -
Кинуть ковдру, дать води?
Чи зуміє зупинитись,
Щоб не скоїлось біди?

Отак "їхав" він за нею,
"Ні мотора, ні волів"...
Коли бачить - хтось з-під неї
Ноги голі ледь підвів.

Ще хотів щось роздивитись,
Та не тут воно було...
Баба "з'їздила" по пиці
І закрила все кіно.

Почвалав дід до лежанки,
Так нічого і не вздрів.
Треба ставить бабі "банки",
І прикрить в печі заслін.

 

Велика пані

Нализавшись у "дрезину",
Чоловік будив дружину:
"Вставай! Вставай! Розляглася,
Мов велика пані,
Он скотина вже реве,
Свині горлопанять.
Саж трясуть, мов "стадійон",
В кут корито гонять,
Доберуться до курей -
Хай боги боронять.
Восьме березня пройшло.
Треба ж міру знати:
В нас не місто, а село,
Щоб всі дні гуляти.
Це ті ходять "тротіяром",
Дивляться в вітрину,
Ще й морозиво смакують,
Водять якусь псину.
День тиняються базаром,
Проби з страв знімають,
Отак, дивись, і поїли,
А грошей - чорт має.
На качелях закрутились,
Ледве відкачали,
Як те колесо спинилось...
На паску спускали.
Ті в "тіятри" повалили,
Гудзики порвали.
Одним словом, "відпочили",
Свято відгуляли.
А в нас зовсім по-іншому -
В один день гуляєм
Як зберемось в одну хату,
До півнів співаєм.
А по ранку "козу водим",
Жінки нас шукають,
Хтось голівоньку лікує,
А хтось спать лягає".

 

Попав у халепу

На базарі дід підслухав:
Відтопирив глухі вуха -
Десь там "памперси" давали,
Чи на "доляра" міняли.
Кажуть, були ще й прокладки,
Крильця збоку, мов лопатки,
Кожна воду з них вбирає,
Сліду геть не залишає.
Дід подумав, скрутив вуса:
"Мабуть, тут-то я й скуплюся,
Ними шифер поміняю -
Хлів в худоби затікає".
Став він кожного питати,
Де товар отой придбати?
Обступили всі старого,
Від дітей до постового,
Всі несли йому пораду,
Хтось над ним сміявся ззаду.
От в таку попав халепу...
Дід відстав від знань, прогресу.
Добре, Мотрі не було -
Реготало б все село.
Повертаючись додому,
Дід затямив всю розмову,
Подарунки бабці ніс.
Буде, каже, їй сюрприз.

 

 

---

Олександр Насінський

Міст братерства

Олександр Насінський - житель с. Дніпровське. Немолода людина, що прожила життя, багате подіями, і трагічними, і радісними. У війну, зовсім молодим хлопцем був відправлений на роботу в Німеччину. А потім багато працював на Батьківщині. Останні роки віддав службі в міліції.
Його вірші - це творчість самого народу. І тематика, і мотиви, і стиль творів - народні.
Так його і сприймають читачі.

 

Дніпровське село

Над тобою, Дніпро
Стоять сиві тумани.
Твої води течуть
У широкі лимани.

Напувають лани
Твої води живучі.
І, мов в лісі гриби,
Ростуть села на кручі.

Є на кручі село,
Яке зветься Дніпровським.
Не уступить воно
Навіть селам заморським.

А тепер розцвіло,
Мов доглянута квітка.
Все кругом ожило,
Все планується чітко.

Тут родючі лани,
І достаток народний.
Тут асфальтні шляхи
І горить газ природний.

Тут співають пісні,
І ведуть хороводи
Про здобутки рясні,
Про дівочую вроду.

І пливуть голоси
Разом з хвилями річки,
Щоб Дніпровська краса
Не збивалася з стрічки.

 

Країна моя - Україна

Ах, не смійтеся ви наді мною -
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою.
П.Г.Тичина

Чи є на планеті країна,
Щоб краща моєї була?
Чи є щасливіша людина,
Яка в Україні жила?

За пахощі цвіту каштанів,
За радісний спів солов'я,
Тобі, Україно, пошана, -
Бо ти Батьківщина моя.

Хоч інколи радість зникала,
Коли в душі гнів бушував,
Та серце моє вимагало,
Щоб в нього поради спитав.

А вранці, з появою сонця,
Мій гнів із росою піде.
І перше проміння в віконце
Знов радість мені приведе.

Тому, моя люба країно,
Я вірність тобі віддаю,
Що назва твоя - Україна,
А я в цій країні живу.

 

Міст братерства

Я міст для переходу рік, ярів,
Міста із селами єднаю.
Та от на Україні не зумів
Народ з'єднати в ріднім краю.

Невже шевченкові слова для нас
Не стали мірою єднання,
Та людський стогін скоро так загас,
Забули всі свої страждання?

В єднанні лише ми перемогли,
Побили лютого фашиста,
Тепер поміж собою вороги,
І слава йде про нас нечиста.

Давайте один одному поглянемо у вічі
Та обіймемось знову, як брати,
Збудуємо мости братерства вічні
І доб'ємось єдиної мети.

 

Дарунок

Поету, пісняру
Дмитру Омеляновичу Луценку присвячую.

Беру я книжку твою в руки,
Коли душа кричить від муки.
Відразу радість відчуваю,
Коли пісні твої читаю.

Читаю пісню, разом плачу,
Немов свою там неньку бачу,
Стареньку неньку, горем вбиту,
Людьми і Богом позабуту.

У кожній пісні людські долі.
Вони душевні гоять болі.
Нема ціни твоїм пісням,
Це є дарунок усім нам.

За це спасибі тобі, Дмитре.
Хоч кожен сльози з очей витре.
Що ти пішов від нас так рано,
Ще не відчув людської шани.

То встань на хвильку, подивися,
Як твої пісні полилися.
Немов вода Дніпрова чиста,
Несе у світ "Мамину вишню".

А я радію, що дарунок
Держу в руках, як поцілунок,
Цю книжечку Дмитра Луценка,
Немов він тут, зовсім близенько.

Хотів би з ним я поруч стати,
І йому пісню заспівати
Про ту журавочку стареньку,
Чи вишню мамину тихенько.

 

 

 

---

Тіна Лень

Ромашковий луг

Коли по дорозі котиться віз, запряжений сивим коником, а на ньому симпатична
світлокоса жіночка, навряд чи хто подумає, що вона - поет, творець дуже ліричних, дуже проникливих творів, читаючи які, не можна залишатися байдужим.
Рано овдовівши, Тіна сама виховує сина. Доводиться важко працювати, роблячи не жіночу роботу. Але вона знаходить хвилинку, щоб записати до зошита те, що хвилює її чуттєву душу.

 

Конику мій сірий

Посумуй зі мною, конику мій сірий,
Лиш тобі одному тугу розкажу,
Дружбою твоєю, друже буйногривий,
Більш за все на світі щиро дорожу.
Ще зима панує, віхолою віє,
Ще срібляться віти мовчазних дерев,
Річка кришталева ще в льоду німіє,
Ще хмаринки білі дихають з джерел.
Та вже все частіше сонечко сміється,
Золотаві стріли сипле навкруги.
Пісня журавлина от-от повернеться,
Не бадьорим співом, піснею журби.
Журавлі розкажуть про свою самотність,
Довго як чекали дихання весни,
Снилась на чужині рідна заболотість,
Очерету шепіт чувся навкруги.
Так і ми з тобою, конику, сумуєм
За розкішним степом розмаїтих трав,
За духмяним вітром, ніжно що цілує,
Що ласкаво плечі наші обійма.

 

Ромашковый луг

Луг усеян ромашками белыми,
Ах, не чудо ль они на лугу!?
Их сорвать вы, конечно, не смели бы,
Вот и я всё никак не могу.

Их ковер бархатистый и ласковый
Так не зря наши очи пленил
Нет, не тем, что богат и прекрасен он,
Тем, что прост и до слез очень мил.

Оставайтесь, красавицы нежные,
На зеленом, пьянящем лугу.
Любоваться я вами по-прежнему
Только здесь, на лужайке, смогу.

 

Ой, вы вороны

Ой, вы вороны, черные вороны,
Воспевать я вас буду всегда.
Вы летите всегда в мою сторону,
Соловей - иногда, иногда.

Вас за верность ценю моей родине,
И за черный с отливом окрас,
А за то, что вы птицы свободные,
Уважаю я, вороны, вас.

Пусть кому-то не нравится карканье,
Беспокойный и резкий ваш глас,
Ну, какая ж без вас сторона моя,
В наступающий темени час.

 

Утро

Ночь встречается с утром
У востока дверей,
Каждый солнечный лучик
Плотно спрятан за ней.
Распахнет утро двери,
Солнца выпустит луч,
Полыхнет, заалеет
Весь Восток из-за туч.
Заискрятся росинки
Серебром на траве,
И узор паутинки
Вздрогнет вдруг в серебре.

 

***

Як сонця промені засяють навкруги,
Як заіскряться віти на деревах,
Засрібляться Дніпрові береги,
Потоне небо в хвилях кришталевих.
І віддзеркалить всю його красу,
Безмежну синь обійме берегами.
Всевишньому я славу вознесу
За вишукані фарб прекрасні гами.
Не вмію зовсім фарбами писать,
Красу землі вбираю я очима.
Щоб від душі про неї розказать
Словами найщирішими своїми.

 

 

 

---

Володимир Форущенко

Запах рідної землі

Володимир Форущенко теж виняток з правила - він інженер-механік з душею поета-лірика. Все життя працював на землі, тому знає їй справжню ціну, тому кращі твори присвячені рідному полю, людям, чиї руки пахнуть хлібом, та ще коханій дружині.
Брав участь у всіх п'яти колективних збірках студії "Біле озеро".

 

Запах рідної землі

Запах рідної землі
Найприємніший мені.
В нім травневий мед бджолиний
Разом з співом солов'їним -
Найцілющі ліки мого краю.

Запах рідної землі
Служить допінгом мені.
В ньому сили я черпаю,
Інших я джерел не знаю.
Для життя мені їх вистачає.

Виріс я на цій землі,
Сіяв жито на ріллі.
Мабуть, Бог мені велів,
Щоб весь рід наш тут осів.
Іншої землі козачий рід не знає.

Запах рідної землі,
Якщо вірите мені, -
Це найкращі ліки для людини.
Тож ніколи й уві сні
Не приходило мені,
Як же можна жити на чужині?

 

Зіронька моя

Присвячую моїй дружині
Марії Тимофіївні

На небі зірочок багато,
Яскраво сяють в темну ніч.
Я не хотів б їх зібрати -
Навіщо мати зайву річ?

У мене є одна-єдина
Зоря моїх минулих літ -
Це золота моя дружина,
Найкраща жінка на весь світ.

Такі жінки - святині. Власне,
Навіть зірки їм не рівня -
Зоря посяє та й погасне,
А їй світити та й щодня.

Приємно мати таке світло
У рідній хаті для сім'ї:
Від нього ніби все розквітло,
А ми знайшли свої раї.

Зорю свою оберігаю,
Вона безцінна на весь світ.
Такої не знайти, я знаю,
Якщо й шукати сотні літ.

 

Цвітуть каштани

Цвітуть каштани край оселі -
На кронах свічки вже горять.
Ніби і вулиці веселі
Там, де ці красені стоять.

Милує очі нам картина,
Творцем її природа є,
Та без умілих рук людини
Хіба Бог творить щось своє?

Каштани ми гуртом саджали,
Кожен прикрасить двір хотів.
З терпінням довго доглядали,
Щоб милуватися потім.

Нехай на радість білозерцям
Ростуть каштани у селі.
Людське добро від всього серця
Навік лишиться на землі.

Цвітуть каштани в Білозерці,
Чарівність полонила нас.
...Цвіт вітер зніс в Біле озерце,
Бо вже прийшов для цього час.

 

Роздуми біля ощадбанку

Біля банку стоїть зранку
Черга довжелезна.
Взяв до рук півсотні гривень -
Вважай, що повезло.

За свої "кровні червонці"
Люди знемагають:
Не витримують на сонці -
Сили в них немає.

Що не кажіть, а держава
"Дбає" про людину,
Доки діждемось, що вклали, -
Ляжем в домовину.

Які нації ще знали,
Панове хороші,
Щоб людей так мордували
За їхнії ж гроші?

Знову черга на порозі,
Знову люди мліють.
Хто прийти сюди не в змозі -
Хай про гроші мріє.

Йдуть сюди старі і молодь,
За чим - зрозуміло.
Сюди гонить їх не голод,
Гонить недовіра.

Тут почув я, як бабусі відводили душу:
- І якби про те я знала,
Прости мене, Боже,
Я ті гроші у панчоху
Все життя б ховала.

...Ноги болять. Нестерпна спека.
Дай, Боже, сили - не впаду.
А черга ще така далека,
До каси якось вже дійду.

Нехай подумають у раді,
Як повернути ті борги -
Пора з грішми людськими владі
Закінчити вести торги.

 

 

 

---

Любов Єрьомичева

Українцям на щастя

Любов Єрьомичева - наймолодша в колективі "Білого озера". Вона тут виросла, бо ходила на засідання, будучи школяркою. Зараз Люба - студентка Херсонського педуніверситету. Вона вже встигла видати власну книжку "Пісня надії".
Пише з дитинства, її твори - по-дорослому мудрі та багатообіцяючі. Хочеться вірити, що дівчину в майбутньому чекає визнання всієї України.

 

Я гублюсь у красі українських степів

Я гублюсь у красі українських степів
І на ноті п'янкій я співаю,
Серед свіжого вітру мій дух шаленів, -
Там емоціям краю немає.

Це в молочному небі ростуть васильки -
Голубі-голубі, наче очі,
Це у серці поета лягають рядки,
Там і пісня зринає охоче.

Де на крилах пливуть у ключах журавлі,
І милуються золотом хліба,
Там і я, немов птах, відірвусь від землі,
Тільки пісня летітиме слідом.

Краю мій, я для тебе дістану дощу,
Якщо треба, і сонця надію,
Я для тебе веселку із неба пущу,
І веселого вітру розвію...

 

Моє чуття

Коли любові світло у мені,
Торкаюсь я неначе серця струн,
Я не лишаю душу у вогні,
Але тону у водоспаді дум.

Коли буяє радість у мені,
Я відчуваю музику небес,
І свіжість трав, що сходять навесні,
І серця спів, неначе хвилі сплеск.

Коли печаль застигне у мені,
То на очах з'являється сльоза,
І лиш дощі насняться уві сні,
А за вікном завжди гримить гроза.

Моє чуття - то дзеркало у світ,
Нехай воно не завжди і прозоре,
Але сльоза чи радість - наче слід,
Бо все життя бурхливе, наче море.

 

Моя Таврія пишнокосая

Ранок юності - мить існуюча,
Сонця радосте, клекіт серденька,
І любов п'янка і хвилююча -
Все тобі до ніг, моя земленько.

Моя Тавріє пишнокосая,
У твоїй душі народилась я,
Ти - краса земна, вмита росами,
Ти - свіча душі незгасимая...

Я тону в тобі, ніби зарево,
Світлим соняхом, теплим сонечком,
Вітром трепетним, ніби марево,
В золотих степах за віконечком.

Ранок юності, клекіт серденька,
Жінко-Тавріє, земле-матінко,
Я вклоняюсь тобі, моя земленько,
У степи лечу, ніби ластівка.

 

Українцям на щастя

Хай щастя наше стигне в колосочках,
Хай злагода панує у родині,
У щедрому талантами віночку
Буяє наша славна Україна.

Нехай до щастя стелиться дорога,
Прокладена трудящими руками.
Хай світлом обертається тривога
І пісня лине всіма голосами.

Єднає хай любов нас і повага,
Добробуту вам, миру і любові,
Нехай не полишає нас наснага,
Та головне, щоб ми були здорові.

 

Колективу газети "Придніпровська зірка"

Із виру скороплинного життя
Лиш сяйво зір ніколи не зникає,
А думка - ніби зоряне дитя,
Поміж небес у вольності літає...
Зоря є непроста понад Дніпром -
Поміж зірок одна і незгасима.
Вона з небес махає нам крилом,
У кожний дім світить очима,
Вона дарує злагоду й тепло,
У скруті посилає своє сяйво,
Несе поміж людей своє добро,
Тож у цей день її ми привітаймо!
Ти "Зірка", що родилась над Дніпром,
Нехай свіча твоя не згасне через роки,
Нехай твій шлях устелиться добром,
Хай щастя увінчає твої кроки!
Нехай у світлі тисячі думок
Твоя горить, як іскра блискавиці,
Через життя хай стелиться місток
До слова невичерпної криниці!