Наталя Істоміна

Осіння рима

Наталя Істоміна - новачок у студії "Біле озеро". Працює та друкується близько року, але її уже помітили читачі, висловлюють схвальні відгуки.
Медична сестра за освітою, вона близько до серця сприймає людські негаразди. Молода жінка мудро радить: вчись пробачати, будь терплячим.
Живе Наталя в Білозерці.

 

Осінь

Розсипає вересень багрянці,
Золотаві, жовті дукачі,
Роси розсипає на світанку
Й прохолодно дмухає вночі.

Відлетіло літо, відшуміло,
Осінь на поріг уже ступає,
Коси золотаві розпустила,
Всю в багрянець землю зодягає.

Мжичить дощ нудний і віє вітер,
Настають останні теплі дні.
Осінь, осінь, тебе серце просить,
Щоб іще не наступала ти.

І у вирій відлітають пташки,
Посіріло небо голубе.
Осінь, осінь, ти прийшла невчасно,
Вбрана в покривало золоте.

 

Поетам

Я шану віддаю поетам за їх слово,
Що у душі людській знаходять відгук свій.
За їхнє вміння описати світ довкола,
Як неземний, феєрний, чарівний.

Я вдячна вам за ваші добрі вірші,
Які несуть в собі тепло людських сердець.
І кожен з них допомагає жити,
З самою смертю стаючи на герць.

 

Надія

Людині подаровано надію,
Бо без надії як на світі жити?
Вона останньою завжди вмирає,
Ніщо її не в змозі спопелити.

Завжди залишиться хоч клаптик, хоч краплина,
Як спалах іскорки у темну ніч вона,
Надія, вірить серцем всім людина,
Що поки ти живеш, то й житиме вона.

Живе і не згасає споконвіку,
В буремному житті допомагає жить.
Сестра - надія і надія - мати,
І ти завжди хапаєшся за них.

Коли ти в розпачі або в недузі,
Коли здається - меркне світ в очах,
Спалахує надія: вірте, люди,
Допоки світ життя для вас не згас,

Людині подаровано надію.
Без грошей, як і все, що Бог дає,
Прийми цей подарунок, мов жарину,
Яка не згасне й рук не обпече.

 

Душа і совість

Душа і совість, совість і душа -
Єдине поняття і істина одна.
Чого чекати від душі черствої?
Там совість спить, нема любові.

Душа і совість, совість і душа -
Навічно зв'язані з собою почуття.
Де камінь на душі, прощення там нема,
І совість не волає каяття.

Душа і совість, совість і душа -
Не можна спопелити їх до тла.
Хай обгорить душа, та совість буде жить.
І голос совісті біді не заглушить.

Душа і совість, совість і душа -
Така вже правда нашого життя.
І не зодягнеш білої одежі
На душу чорну, це відомо достеменно.

Душа і совість, совість і душа -
Як дві сестри, як нерозлийвода.
Хай будуть чистими, як вранішня роса,
Душа і совість, совість і душа.

 

 

 

---

Віталій Митрофанов

Неистовый

Віталій Митрофанов - людина неспокійної вдачі та активної життєвої позиції.
Може тому і вірші його бунтівні та динамічні, лише зрідка промайне тонка ліричність.
Друкується в газетах "Придніпровська зірка", "Товарищ", брав участь у всіх п'яти збірках "Білого озера".
Живе в селі Велетенське.

 

Неистовый

Я в любви неистов, как в политике:
Пан - так пан; а нет - так и пропал.
Напрямик иду без казуистики,
Выстреливший пулей самопал.

Тьма - так в крайнем Заполярье полночь,
Свет - так самый яркий южный день.
А душе чужда измена-сволочь,
Не пускаю тени на плетень.

И взамен мне ничего не надо,
И хвалебных од я не пою.
Говорю: "Люблю Вас безоглядно
И всего себя Вам отдаю".

Так веду себя в любом я деле,
Ничего поделать не могу.
Мне теперь себя не переделать,
Это в генах и в моем мозгу.

Ничего не делаю в полсилы:
Не работал - значит не вспотел.
Потому до пота гну я спину
Даже и в сплетеньи наших тел.

 

Моя Херсонщина

Стучат колеса "тук-тук-тук",
Домой, в Херсон, меня несут,
Где морем разлились поля,
Богата щедрая земля.

Там зреет новый урожай,
Готовься, пахарь, не зевай:
Не вовремя всё уберешь -
До нового не доживешь.

На склонах зреет виноград,
И виноградарь тоже рад:
Получит красное вино -
Оно на радость нам дано.

А там - бескрайняя бахча,
Арбузов круглые бочка.
Краснеет крупный помидор,
Как разъяренный матадор.

Херсонцу вряд ли попадет
На стол вино и помидор,
Когда он это уберет,
Все арендатор заберет.

 

***

Маленький мальчик
Сел ко мне в поезд.
Едет он в Киев домой.
Держит в руке он
Свой чемоданчик,
Мальчик хороший такой.
Папа его проводил на вокзале,
Мама с ним рядом сидит.
Знает мученье голодных
Едва ли,
Совесть пока его спит.
Мама - красивая,
Папа - богатый,
Снимут пылинки с него.
Так и пойдет он дорогой покатой,
Любя лишь себя самого.
Вот и пойдет он
Дорогой отменной
От массы голодных людей,
Папочка с мамочкой,
Сделайте верно:
Пусть он не будет злодей.

 

Не только лесная быль

Однажды Михайло Потапыч в лесу
Кумушку встретил - хитрунью Лису:
- Ну как, сестричка, - сказал он под нос, -
Надо обдумать важный вопрос:
Зайцы в лесу расплодились без меры,
Да и притом не дают они веры
Мне - повелителю здешних лесов,
Знать, позабыли заветы отцов
Быть мне на ужин бифштексом кровавым.
Вот уж пошли идиотские нравы!
В голос кричат: "Проведем референдум!"
- То не беда, - говорит Лиса. - Между
Зайцев посеем вражду и бедлам,
И разгорится у них тарарам.
Мы же тем временем зайца-врунишку
Настрополим возносить тебя, Мишку.
Будет работать врунишка косой,
Если захочет остаться живой.
Ты же пока обойдись без бифштекса:
Меду наешься классного - "Экстра".
Как подубасят друг друга зайчишки,
Хватит бифштексов для нашего Мишки.
Даже останется вспомнить лису.
- Я весь остаток тебе принесу.
Не так ли бывает у нас, у людей?
Но впредь, избиратели, будьте умней.

 

 

 

---

Іван Бабенко

Від серця до серця

Іван Бабенко - уродженець Білозерки, але більшу частину свого життя прожив у Комишанах. Працював головою тамтешньої селищної ради, 28 років віддав вихованню молоді в ПТУ-6 на посаді заступника директора.
Писати вірші став у зрілому віці, коли нажитий досвід і бажання поділитися своїми думками примусили взятися за перо. Пише в основному лірику громадського звучання.

 

Подорож у дитинство

Набридло по світу мені мандрувати.
Пізнав я незгоди в далеких краях.
На крилах летів до батьківської хати,
В те рідне гніздо, мов заморений птах.

В степу зеленіла отава у росах.
Доріжка стелилась до мого села,
Немов заплелася в зеленії коси,
Мене до знайомої хати вела.

Неначе із хмари село виринає.
Хатини видніють і дивляться в світ.
А спогад мене у дитинство вертає,
В моє босоноге, тих пам'ятних літ.

Впізнав я оселю, знайоме подвір'я,
Де кожен куточок - відбиток краси.
Немовби з туману прийшло надвечір'я -
Дитячі лунають тут скрізь голоси.

До мене підбіг босоногий хлопчина,
Як видно помітив мене неспроста.
На ньому штанці зі старої ряднини:
- Ви звідки прибули і хто ви? - пита.

Я пильно вдивляюсь, щось рідне, знайоме,
Таке ще зі мною не часто бува.
А він ще й глузує, немовби сороме,
Й жадібно очима мене випива.

І тут я відчув, щось неладне зі мною -
В дитинство дорогу хотів би знайти.
Побачив себе і пройнявся журбою,
І випалив з ходу, що я - це є ти!

А діти навколо дивились на мене,
До мене дійшло, що я в спогад забрів.
В думках промайнуло життя і, напевне,
Дітей здивувало, що я постарів.

 

На захист жінок
(Жарт)

Давно зробив я відкриття:
Кохать треба свою дружину,
Щоб не кололась, як ожина,
Несла красу в моє життя.

Хай ці слова дійдуть до тих,
Хто зневажа свою дружину,
Я б посадив їх на ожину
І сто чортів послав до них.

Щоб від жінок не мали втіх
І на цім світі пекло мали,
І щоб чорти їм дошкуляли, -
Нехай ожина жалить їх.

Це звісно жарт, та, певне, злий,
Бо від жінок все гарне в світі,
Вінцем кохання - завжди діти,
Хоч висновок цей не новий.

 

Героїня

Бичек Валентині Федорівні -
кавалеру двох орденів Червоного прапора
та ордена Леніна присвячується

Чудова жінка-українка,
Живе тут, в нашому селі.
Про неї слава лине дзвінко,
Вона, як квітка, на землі.

Не золотом вона багата,
Та в неї руки золоті.
Вона бабуся й чуйна мати,
І їй пошана в цім житті.

За свою працю бездоганну
На грудях сяють ордени.
Всі поважають жінку гарну,
Дарують їй любов вони.

Таких жінок в нас є багато,
Їх праця прикрашає світ.
І ними наш народ багатий -
Нехай живуть вони сто літ.

 

Шлях до матері

По світу я пройшов шляхів багато,
Та все ж манило до свого села.
Мене чекала там старенька мати,
В думках до неї стежка пролягла.

Себе корив, що довго забарився,
Та свого щастя так і не знайшов.
Матусю, вір, твій образ часто снився,
Тож забажав побачить тебе знов.

Знайомий тин і кухня під горою,
Верба схилилась, ніби воду п'є.
Стежина в сад протоптана тобою,
Все це знайоме, рідне і моє.

Пробач мені, моя старенька нене,
Далеко пролягли шляхи мої.
Твоя любов долинула до мене -
Я птахом прилетів в краї твої.

Побачив я, о, як ти постаріла.
Куди поділась русая коса?
Ти від журби і туги посивіла,
Та все ж лишилась врода і краса.

 

 

 

---

Людмила Хапова

А ты не будешь счастлив без меня...

Людмила Хапова випадково прочитала в "Придніпровській зірці" добірку "Біле озеро". Твори сподобались, і вона захотіла познайомитися з авторами. А потрапивши в атмосферу "Білого озера", попросила вважати її своєю.
Пише щирі вірші, в яких роздуми про головне в житті.
Живе в Херсоні.

 

"А ты не будешь счастлив без меня!"

Нам неизвестны тайны бытия,
И жизнь для нас порой загадка!
Хочу поведать, грусти не тая,
Историю любви своей я кратко.

То было ранней-раннею весной,
Цвели сады и громко пели птицы...
Послал Бог встречу с девочкою той...
И дням тем никогда не возвратиться.

Не знал мир больше девочки такой,
В ней воплотилось всё прекрасное на свете!
Той юной красоте завидовал любой,
Душа ее, как капля из росы рассветной.

И я был счастьем этим окрылен,
В мученьях сладких встречи ждал я с нею.
И как никто и никогда я был влюблен
И называл любовь я "звездочкой своею".

Случилось что-то вдруг, не знаю,
Ведь сердце билось всё сильней.
И до сих пор того не понимаю,
Как я расстался с девочкой своей?

Манили вдаль всё новые дороги,
Вниманьем женщин был я опьянен,
Вещало сердце, чувствуя тревогу,
Уходит девочка, в которую влюблен...

Я помню теплый дождь весенний...
А сколько лет прошло от рокового дня,
Когда ушла она, сказав в смятеньи:
"А ты не будешь счастлив без меня!"

И чувствами неясными гонимый,
Я в жизни всё испить хотел до дна!
А девочку другой назвал любимой!
И стала она верная жена.

Я строил жизнь, казалось правильно,
Знал много женщин, и была семья,
Но помнил я слова те праведные:
"А ты не будешь счастлив без меня!"

Промчались годы быстротечно,
Виски запорошила седина,
Грущу теперь о юности беспечной
И слышу: "А ты счастлив без меня?"

И наконец я понял истину простую:
Любовь дается Богом только раз!
Сумей сберечь эту награду дорогую!
Всё это было. Правда без прикрас...

Грущу сейчас, крадется ко мне осень.
Я одинок, и в сердце нет огня...
И думаю всё чаще о пророчестве:
"А ты не будешь счастлив без меня!"

 

Жалость

Пожалейте лицемера и льстеца,
Он жертва своего несовершенства.
Прославив одою хвалебною глупца,
Достиг он в жизни высшего блаженства!

В отчаянии злость ты допускаешь?
Не стоит! Пожалей его, мой друг!
Глаза его, ты видишь, выражают
Терпение тупое и испуг.

Забыл он честь и благородство...
Не стоит это рьяно осуждать!
Несчастен он! Душа его - уродство!
Нельзя себя сильнее наказать!

Да! Жить сегодня очень сложно...
Считайтесь с совестью, друзья!
Старайтесь поступать "как должно",
И только Бог всему судья!

 

Плач гитары

Горько плачет моя гитара,
И грустит одинокая песня.
Я от встречи на улице старой
Не найду себе больше места,

Что не сможем допеть с тобою
Песню ту, что тогда не сложилась.
А с жестокой своей судьбою
Спорить незачем - так уж случилось.

Как планеты в далекой Вселенной
Слить орбиты свои не могут,
Так и встретились мы на мгновенье,
Чтоб опять разойтись на годы.

В сердце след навсегда остался,
Будто горечь на дне бокала.
Ведь когда я с любовью расстался,
Она долго искрилась, играла.

Горько плачет гитара, вздыхает,
Я печальную песню пою.
И, как прежде, луна созерцает
Жизнь, любовь и судьбу мою.