Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 16:42
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Анастасьєв А.М. [11]
Анастасьєв Анатолій Миколайович
Братан М.І. [17]
Братан Микола Іванович
Василенко М.О. [6]
Василенко Микола Олександрович
Дунаєв А.М. [1]
Дунаєв Анатолій Миколайович
Єрьомічева Л. [2]
Єрьомічева Любов Валеріївна
Коломієць Н.А. [3]
Коломієць Наталія Анатоліївна
Кот Н.Г. [1]
Кот Ніна Григорівна
Куліш Л.П. [1]
Куліш Леонід Пилипович
Мелещенко В.М. [1]
Мелещенко Василь Михайлович
Немченко І.В. [7]
Немченко Іван Васильович
Олексюк О.В. [5]
Олексюк Олег Васильович
Рижик-Нежуріна І.С. [1]
Рижик-Нежуріна Інна Сергіївна
Сарма-Соколовський М.О. [1]
Сарма-Соколовський Микола Олександрович
Суганяк А.С. [2]
Суганяк Анатолій Степанович
Тимошенко М.П. [1]
Тимошенко Микола Петрович
Швидун М.Є. [6]
Швидун Микола Єфремович
Файчак Й.Г. [2]
Файчак Йосип Гнатович
Флікінштейн А.В. [1]
Флікінштейн Алла Володимирівна
Колективні збірки [11]
Інші автори [7]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Бібліотечка

Головна » Книги » За авторами » Інші автори

Євген Ейсмонт. І все таємне стає явним: Рік 2009
Источник человеческих бед — невежество
(Будда)
Трусость среди пороков – наибольший порок.
(Иисус Ганоций)
“Erasmus est homo per se. “— Nulli concede!”
«Эразм всегда сам по себе.
«— Никому не желаю принадлежать!»
Я теж. Я – позапартійний.

Про що мова

Про життя, як про театр

-- Я так скажу, якби банани плодоносили на Землі круглий рік, мавпи так і не злізли б з дерева. Гомо сапієнс так і не заговорив би. І не було б кому заливати: і про пекло, і про рай, і про комунізм. Так що, і потойбічний рай, і поцейбічний комунізм — є казочки для простаків, а життя є конкурентна боротьба за місце під сонцем. І все відбувається за сценарієм, написаним на Небесах Всевишнім.

Життя — театр, а люди — артисти. Кожен грає свою роль. Ось ми повіками очей підіймаємо завісу і на авансцені цього світу бачимо дійство, життя, яким воно є сьогодні. Дивлячись на цей світ, хтось сміється, радіє, а хтось плаче. Інший до всього байдужий. Тим часом за лаштунками іде інше дійство, таке, яким побачимо життя завтра. За подальшими лаштунками дійство післязавтра, а ще далі — далеке майбутнє. Але все відбувається одночасно, тільки за різними лаштунками. Не час проходить повз нас, а ми проходимо повз події. Просто ми старіємо, що сприймаємо за час. Про вчорашнє дійство ми забуваємо, а те, що було позавчора, ми вже й забули. Згодом історики напишуть історію. Ті, які дивлячись на авансцену сміялися, були раді і щасливі, опишуть цей день як рай на землі, а ті, що плакали у цей день — як пекло. Байдужі опишуть цей день так, як їм замовлять і гарно заплатять. Гроші не пахнуть. Їм все по-барабану, аби гроші. Історії пишуться на замовлення. А в кого влада, в того й гроші, в того й «правда». За розумінням можновладця люди мають співати, сміятися або плакати, радіти чи ненавидіти того, тоді і так, як це вигідно йому: Царю, Кесарю, Генсеку або Президенту. Офіційна історія є казочка для простаків. Історія завжди фальсифікована політиками. А життя — завжди боротьба, в якій є задоволені і не задоволені. Кожен події пояснює по-своєму.
Світ, як і все, подвійний. Матеріальний і невидимий Паралельний.
Життя відбувається одночасно і у Паралельному світі. Там теж театр, лаштунки, але невидимі. Душі померлих: світлі, темні, ніякі. Вони часто являються нам привидами, барабашками, домовими, ангелами. Бувають ангели-охоронці, бувають ангели-пророки, бувають злі або добрі. Всі вони з Паралельного світу. Тільки фальші у них нема. Злі є злими, а добрі добрими.
Паралельний світ – духовні енергії. Святість – позитивна духовна енергія. Злість – негативна духовна енергія. Духовні енергії створюють фантоми, які можуть принести добро або зло. На кожного впливають ці енергії по-різному, залежно від аури людини, яка є захисною оболонкою. Міцність аури залежить від ступенів невігластва і боягузтва, про що і попереджали нас Будда та Ісус.
Тут мова про життя, як боротьбу за місце під сонцем, про брехливу «правду» і правдиву «брехню». Як було насправді раніше. А якщо усвідомимо закономірності, то й здогадаємося, як буде завтра, у майбутньому.


Емоційний вступ

Смело мы в бой пойдем
За власть советов
И как один умрем! Умрем!
Тра-та-та… Та! Та-а!!!
В борьбе за это! это… это…

За это «сміливо» вмирали не всі, як один, але 55 мільйонів таки було знищено за это. Це стверджує професор статистики І.А.Курганов (Архипелаг ГУЛАГ, А. Солженицын. Т.6, стор. 8) «От 1917 до 1957 года без военных потер, только от террористического уничтожения, подавлений, голода, повышенной смертности в лагерях (это) обошлось нам в 55 миллионов». Жахлива цифра. Геть і не віриться. Проте, якщо почитати дослідження Солженіцина, і не тільки його, якщо послухати очевидців, а я мав можливість їх слухати, якщо врахувати голодомори на Україні, а один і мені дістався, то приходиться вірити. Малесенький приклад: На схід від села Чкалово Новотроїцького району було село Затис. У 1933 році у ньому вимерли з голоду всі мешканці, до єдиного! Їх ніхто не ховав. Все літо померлі пролежали на сонці. Потім кістки закопали в одну яму, а саманні хати розгорнули. На чорноземі від будівельної глини утворилася жовта пляма. Все, що залишилося від села Затис. Ту пляму й нині можна знайти. Якщо люди вимирали селами, концтаборами, розстрілювали їх тисячами, а СРСР ой який великий, то чому ж, можливо і 55 мільйонів умерли за это. За власть советов. Навіть якщо у десятеро менше, все рівно – це просто жах! Таке «щастя» принесли нам більшовики. І на століття!
Чому ми ну ніяк не можемо вийти з кризи? Хребет нам зломили, духовний хребет зломили. Ми стали схожими на папуасів часів Міклухо-Маклая. (Нині папуаси за розвитком вже нас випередили).
Правий Будда: Невежество – причина человеческих бед. Правий і Ісус Христос: Боягузтво — найбільший порок. Невігластво і боягузтво — вони породжують тиранію. Ми боїмося слово сказати, а невігласи нас ведуть, ведуть і ведуть. Куди ведуть? У прірву ведуть.
У цій роботі я не збираюся досліджувати тему злочинів більшовицького режиму. Ця тема досить досліджена. Розкриття ще одного якогось злочину картину лише доповнить, але самої картини вже не змінить. Все рівно: хто не захоче побачити — не побачить; хто не захоче почути — не почує. Мене цікавить інше: поняття воля, свідомість, підсвідомість. Де закінчується воля і починається неволя? Прагнення волі породило козаків, а козаки волю використали для злочинів, і отже, для неволі?! Причини і їх наслідки – Карма майбутнього. Майбутнє у колишньому.
Щоб збагнути суть буття, його слід бачити в цілому, поза часом, за століття і навіть тисячоліття одночасно. Час — величина умовна. Колишнього вже нема, а майбутнього ще нема. А що є? Всі події відбуваються одночасно, у Паралельних світах, немов за лаштунками. Нині телевізійні програми «Бій екстрасенсів» якраз це і підтверджують. Гіпнотизер може вас ввести у транс, і ви розповісте, як вам жилося у попередньому народженні, наприклад, під владою фараона Тутанхамона. Паралельні світи, ми лише одним оком починаємо заглядати за лаштунки буття. Щоб заглянути далі уперед, ми маємо оглянутися як можна далі назад. Ми маємо бачити всю історію одночасно. І тоді ширше відкриється наше третє око. І тоді не будуть висловлювати на Верховній Раді безглуздих і навіть антидержавних ідей. Сьогодні (9.ІІІ.2010) один дурень на В. Р. кричав:
— А украинского языка, как такого, не существует! Это диалект русского! Поэтому, как официальный, украинский язык нужно запретить!
Такої ж думки і новий міністр освіти Табачник. Він те ж саме говорив. Міністр освіти і отаке? А щоб вам добра не було. Ідіоти! Тьма єгипетська! Невежди російські! Невігласи українські! Вони не знають, як розвивалися держави Україна і Росія, українська і російська нації, як розвивалися мови цих народів. А вони ж у Верховній Раді! Від них залежить наша доля! Чого від невігласів слід чекати!! Яка просвіта від сліпців?!! Правий Будда, таки невежество – причина человеческих бед.
Слід виходити із стану невігластва. Хоч частково, хоч на один крок. Вийти разом зі мною, бо я й сам карабкаюся, намагаюся вилізти з ями, в яку нас загнали невігласи. Только идущий осилит дорогу! Ходімо разом. Спочатку заглянемо на новорічний «Голубий вогник», побачимо дійство на сцені життя з першої миті 2009 року.


Голубий вогник

2008 рік рахував хвилини останньої своєї години. Новорічна ніч. Невеличкий морозець, ніч яскрава, прозора, а місяць! Немов величезний ліхтар на пристані Ріки Життя! Скрізь видно, хоч голки збирай. На пристані порту Каркіна, який тут був за дві тисячі років тому, стоїть святково прибраний корабель з символічною назвою «2009». Щороку, на протязі тисячоліть відправляється звідси корабель у майбутній рік. І кожного року відправляють його урочисто, з музиками та танцями, авжеж, із келихами шампанського, які дзвенять голосом корабельного дзвону. На верхній палубі понад бортами стоять святкові столики, сервіровані шампанським, червоним та білим вином, цитрусовими, шоколадом і шоколадними цукерками. Вся ця розкіш придбана за гроші запрошених гостей. У нас не буржуйські часи, щоб хтось давав бал. Ми – всі рівні і складалися, щоб було всім порівну. На келихи грошей не здавали, тому замість келихів пластикові стаканчики. Як дамо сигнал відправки корабля? Щось придумаємо. А не придумаємо, він все рівно відправиться. Не стане ж через таку дрібницю прихід нового року затримувати. Хоч передзвін буде, це точно. Складалися лише на шампанське і цукерки, а решту все: холодець, хлібець, котлети, самогон, виделки, а дехто і келихи, аякже, — все з дому мали брати. Цибулю і сало цього разу не брали. Незручно якось, все-таки свято, новорічний «Голубий вогник». На свято прийдуть вершки громадськості, буде й районне начальство. Ні, цибуля в даному разі не підходить.
Ходою старого морського вовка, широко розставивши ноги, (корабель трохи хитало) понад столиками вдруге пройшлася капітанша. Ще раз перевірила квитки. Ми з поетом Анатолієм сиділи і чекали, як би нас з ганьбою не висадили з корабля. Тут, на «Голубому вогнику», сама еліта, а ми хто?
— Вы у списку? А кто Вас записывал? Ага, в библиотеке. Знаю, Вы – наш поэт. А деньги сдавали? Сдавали. Ну, сидите.
За третім обходом запитала:
— Вы у списку? Ага, как же, помню. Вы наш единственный поет.
— Чому єдиний? Ось, поруч, ще поет.
— Нет. Он не наш поэт.
— Чому?! Наш односельчанин!
— Нет!
Рішуче одрізала капітанша і пішла далі.
— Так що, друже, я не ваш?
— Не переймайся. Ти наш. То вона не наша.
Капітанша і справді була не зовсім наша. Взагалі-то, вона з цього ж таки села, українка. Коли біля плити стоїть, розмовляє українською мовою, коли у погріб полізе і вдариться об щось, матюкається щирою українською мовою, і з сусідами свариться тією ж мовою. Так, як і всі на селі. Але коли вже при ісполнєніі, ну тут вибачайте. Вона не шо, а он шо! Тут вона виключно шпарить російською, хоч і з словником. Сьогодні вона веде Голубий вогник, і всі її помічниці автоматично говорять, або й у інших місцях співають, виключно російською. Що їм Україна? Ось Расея! Ето да! Навіть секретар райкому компартії, який також присутній на Вогнику, теж говорить на мітингах російською. Так немов аж культурніше. Вдома-то, як і всі, — українською.
Остаточно переконавшись, що всі 27 гостей присутні на законній підставі, що терористів серед присутніх нема, що всі чесно внесли гроші, капітанша зникла у капітанській рубці, де був накритий окремий стіл для капітана, штурмана і лоцмана, які мали вивести корабель на чисту воду. Провели чергову нараду за закритими дверима і накритим столом. У капітанши голос хоч не зовсім певний, але рішучий з-холери. Наказує, що рубає. Капітан є капітан, хоч і в спідниці. У штурмана і лоцмана, які також у спідницях, голоси тихіші, але певніші. Теж зрозуміло, адже саме їм святковий корабель вести до самого ранку.
Саме час читача познайомити з гостями. По лівому борту корабля, як і належить, місця зайняли ліві. Відповідно по правому борту корабля місця зайняли помаранчеві. Ну а по центру ті, хто зобов’язався публіку веселити, матроси, знову ж таки у спідницях. Так би мовити мовою капітанши – затєйнікі. А людською мовою – штатні працівники районного Будинку Культури. У самісінькому центрі, як і годиться, місце самому! Голові всієї влади! По лівому борту сиділо, мабуть, душ із вісім, на чолі з секретарем КПУ району. По правому борту не менше, але без секретаря і не КПУ. Решта просто так, хороші люди селища.
Перше слово, природно, першому — самому Голові. Він сказав тепле, як завжди у пана, слово. До речі, своєчасно, бо Будинок культури не опалюється, на вулиці зима, тепла якраз і бракувало.
— Шановні пані і панове! (їй-Богу, так і сказав. І нічого, лише капітаншу сіпнуло, а може то корабель хитнуло? А решта спокійно таке звернення пережили. Звикають). Товариші! (А це вже краще). Я вітаю вас з роком, що пройшов, і роком, що наступає (м… нічого, хай буде). Багато у нас ще негараздів (що є, то є). Ось, зараз – холодно (що правда, то правда). А що зробиш? Зима (природно, Новий рік). Але я вам обіцяю (казав пан, кожух дам), — наступне свято, у травні, буде тепло. (Розумно). Можна буде роздягнутися, потанцювати. (талановито!). А чому б і сьогодні не потанцювати? (і справді?). А ну, тамада! Наливай! (геніально!). З Новим роком вас!
— З Новим роком!!!
Всі чокнулися пластиковими чарками. З якогось краю прозвучав і справжній передзвін кришталю.
— Ве-чер-ній дзвін, вечерній дзвін.
Ах, яка мить! Новий рік настав! Вип’ємо. Доставай свою. Для такого випадку потрібно щось вагоміше. І холодець доставай. Гірчиця? Давай і гірчицю. Ну, з Новим роком, друже. А дамам – шампанського. І шоколад теж їм. З Новим роком. Хе-ех… Випили.
Почалися розваги. Молоденькі затійниці співали жартівливих пісень. Розіграли призи. Головний приз — «жіноча радість». Гігієнічний пакетик з крильцями. Смішно… Молоді дівчатка нізащо до цього не додумалися б. Це напевно ідея старих працівниць культури. Ці досвід мають великий. І з крильцями, і без крилець. Розіграли приз на кмітливість. Старші працівниці все секс римують, а молоді лише усміхаються. Мовляв, що кому хочеться, про те й голова морочиться. Хоч поговоріть. Надали слово і ветеранам. Помаранчеві вітали римою, а ліві прозою, зате з картинками. Знову про секс. (Щось забагато мови про секс. Старе луб’я, який вогонь, коли й жар вичах).
А молодь кинулася у буйні танці. Спочатку веселий козачок, потім твіст, а потім щось таке, що й назви не має. На головах ходили. Оце вогник, не якісь ледь жевріючі головешки. Свято котило колесом.
Корабель вже давно знявся з якоря, минув порт, вийшов у відкрите море. Море нового життя. Почався 2009 рік. Яким він буде? Побачимо! А поки що святкуймо його початок. І до лампочки, якою мовою радять говорити. Говоримо тою, яку любимо, яку знаємо, а вона у нас найкраща, українська. З Новим роком вас, пані і панове! З Новим 2009 роком. Роком, в якому все таємне стане явним!


2007 рік. Карма 2010-го

Дещо політичне. Ну не можемо ми без політики! Не можемо, і край. А світогляд без політики – тьма. Невігластво. Не світ, а тьма.

Карма – Закон причини і наслідку. Наприклад: Президентські вибори 2010 року Віктор Ющенко програв ще у 2007-му, під час виборів у Парламент. Як тоді грав, таку й Карму створив, те й «виграв». Ющенко програв «свою парафію разом з парафіянами». Пройшло три роки. (Число три кодове для України. Про це буде в кінці). І що від Ющенка залишилось? Розчарування. Проте національна ідея вірна. Наші онуки Ющенка згадають.

Раніше варто згадати Помаранчеву революцію. Була, була така революція. І лідери так званих регіонів сердиті на неї не випадково. Тоді трішки посунули їх від корита. Надто вже апетит у них великий. Надто їм кортить примножити награбовані при Кучмі капітали, аж під ложечкою смокче. Ще хоч би по мільйончику хапонути. Так ні, Юлька поперек дороги їм стала. Ну Юлька, пагаді! А Ющенка вони вже поімєлі.
Десятки раз запитую, що таке регіони? Чому лідери регіонів так ненавидять Помаранчеву революцію? Чого вони хочуть? Ну, ті, що поруч Януковича, зрозуміло. То — шакали, які біля лева годуються об’їдками. А сіроми, сіроми?! Схоже, у Паралельному світі чорти поміж себе парі заключили: «Чи можна заставити цілу націю проголосувати за найбезглуздішу ідею? Наприклад, за регіони?». Проте слід сказати, спочатку Розум перемагав. Під час Помаранчевої революції. Та Дурь не здавалась. Сатана не із слабеньких. Регіони – облуда Сатани. Але ж на те він і Сатана!
«Скажи-ка, дядя, ведь не даром, бежала Дунька з самоваром?»
Не даром, їй-Богу, не даром. Були причини у народу піднятися на революцію. Безкровну, галасливу, в основному емоційну, але таки революцію. Це ж на наших очах бандитські олігархічні клани, які для прикриття називають себе регіони, грабували Україну. Всього за декілька років інженерішки з окладом у 120 крб. стали мільярдерами! Чи можливо таке? Навіть у капіталістичному світі неможливо. А у нас же всі вони вчорашні комуністи і комсомольці, виховані партією як совість і честь епохи. Про їхні злочини не всі журналісти мовчали. За що і поплатилися життям. При Кучмі було безліч вбивств, страшних злочинів. Вбивців Гонгадзе знайшли, а замовника – ні!?! А може все-таки здогадалися, хто замовляв міліції вбивства? Про інших журналістів вже й забули. Міністр Кравченко декілька разів «сам собі» стріляв у голову, не міг застрелитися. Мабуть, калібр пістолета замалий. Допомогли. І винуватого не знайшли. Бо й не шукали. Те ж саме з міністром транспорту. Безліч вбивств, і ніяких слідів! А регіонали Пінчук, Медведчук, Янукович, Ахметов, Клюєв і т.д. раптом стають мільярдерами! І все шито-крито. І ми це все бачили! Чому ж дивуватися Помаранчевій революції? Була вона, була!
Ми горою стояли за Ющенка.
— Ющенко! Ющенко! Ющенко! – лунало на весь світ.
А Ющенко:
— Бандити будуть сидіти у тюрмі!
— Правильно! Так і треба!
Еге, правильно… Не поспішайте. Бачили вже подібне. Після Жовтневої революції грабіжники-експропріатори стали на чолі держави. А над всіма найстрашніший Коба. Чому б нині інакше має бути? При владі завжди монстри. А Ющенку політично довго не жити. Недоотруїли, то на виборах дорозтопчуть. Тому що – слабак.
Завдяки народу Ющенко став Президентом. Ура-а-а… А через рік Парламентські вибори, і, ха-на-а. Слабак, але не ворог Україні. Просто, шапка Мономаха йому завелика.
Вибори 30 вересня 2007 року. На цих виборах, через слабкість Президента, ініціатива перейшла до рук регіонів. Вони й заходилися розхитувати локомотив економіки. «Чим гірше, тим краще». А винними зробили помаранчевих. Тепер вже й вибори тільки по партійним спискам, а списки складають пахани із бандитських малин. У 1994 я приймав участь у виборах, як кандидат у депутати Верховної Ради, і скажу відверто, не дивлячись на мою поразку (комуністичний дух тоді був ще сильний), вибори були чесніші. Не чесні, про це я описав у книжці «Бій Пандори і Дон Кіхота», проте порівняно з виборами 2007 набагато чесніші. Принаймні тоді кожен виборець міг подивитися у вічі кожному кандидату, при бажанні поспілкуватися. А вже інтелектуальний рівень виборця, то інша справа. А у 2007 році ми обирали «кота в мішку». Правильніше – котів, яких нам підсунули. Кажуть, за списками — це за ідею. Регіони, це ідея? Яка?!
Про Верховну Раду мені вже й не мріяти, але щоб запропонувати життєвий досвід, я вирішив прорватися у районну раду. Для цього потрібно вступити у партію. Я противник всіх партій без винятку, на верху кожної партії все рівно диктатура, зверхність лідера, а він, як і всі ми, грішний. Та заради депутатського мандата я вирішив вступити у партію. У яку? Ясна річ, у партію національних патріотів. (Патріотизм без національного підґрунтя – ширма негідників). Спочатку кинувся у БЮТ, але тут мене запросив Сергій Свищ у "Нашу Україну". Він тоді був начальником виборчого штабу партії "Наша Україна". Пообіцяв мене внести у список першим номером у першу п’ятірку. Добре, нехай буде "Наша Україна". Аби у депутати райради пробитися.
І тут я побачив: капець нашим помаранчевим! Ні, справа не у самому голові районного виборчого штабу "НУ" Сергієві Свищу, хоч і у ньому теж. Головна причина поразки на самому верху, у бездіяльності Ющенка, як лідера політичної сили. Ось такі факти: У Каланчаку, у районній партійній організації "Наша Україна" на час виборів не було жодного легітимного члена партії(!!). Жодного члена партії у партійному осередку!!! Ха-ха-ха!! Смійтеся! А партія пропрезидентська і йде на вибори. У партії не було ні партійних квитків, ні партійної документації, ні офіційно сформованих осередків. Патріоти України були. Патріотично настроєний виборчий штаб збирав заяви бажаючих вступити у партію. Було зібрано 370 заяв. Жодного не прийняли у партію. Жодного! Навіть начальник виборчого штабу С.Свищ і організаційно виконуючий обов’язки голови партійного осередку Іван Біган не були членами партії. Виявляється, у Києві не могли вирішити проблему з партквитками (?!). Випадковість? Не могли чи не хотіли? І це під час виборчої кампанії! Партія не зацікавлена у нових членах партії? Це просто жах! За п’ять місяців перед виборами з обласного виборчого штабу у район жодного разу ніхто не з’явився. Жодного разу! Двічі збирали конференції кандидатів у партію (хто подав заяву). На конференцію жодного разу ніхто не з’явився з обласного штабу, навіть з місцевої держадміністрації. А партія ж бо правляча, Ющенкова. Не приходив навіть сам Сергій Свищ. Івану Бігану, виконуючому обов’язки голови партії, погрожували з роботи вигнати за те, що збирався стати лідером партії. І таки виженуть! Кошмар! Президенте, що ти розпушив хвоста, як павич, хвалися любов’ю народу до себе; тут твоїх соратників гонять! Це ж і тобі капець вже сниться! Під кінець ще й начальник виборчого штабу Сергій Свищ розповсюдив заяву, що він відмовляється балотуватися у будь-яку раду. (?!) Отакої! Навіщо ж став попереду? Навіщо зайняв капітанський місточок? У районній газеті «Слава праці» за всю передвиборчу кампанію не було надруковано жодної заміточки на користь партії "Наша Україна". Газета працювала виключно на Януковича, на регіони. А одного разу навіть портрет Ющенка подали у чорній рамці. Мовляв, все, він вже політичний труп, ми його поімєлі. І ніхто навіть не муркнув, навіть ті, хто мав захищати честь Президента. Я особисто намагався видавати політичні листівки від партії "НУ" Декілька листівок таки, зібравши гроші, надрукували малесеньким тиражем, «самвидав». Херсон на це грошей не дав. Їздив у Херсон, аби у Херсоні мої листівки надрукували більшим тиражем. Начальник обласного виборчого штабу "Нашої України" Яковлев навіть відмовився прийняти мене. А я ж бо у першій п’ятірці кандидат у депутати районної ради. Відверто кажучи – зрада у самій партії. За дві неділі до виборів партія втратила популярність. Навіть ті, хто подавав заяви до вступу у партію, відвернулися. Ось вона, Карма 2007 року!
Тим часом регіонали переможно ревіли. На допомогу місцевим регіоналам з Херсона прибули рейдові бригади. Всі випиті, нагодовані і ніс у тютюні. Спали у конторі Водного господарства, де володіння самого Шептури, лідера районних регіоналів. Вечорами там же і розважалися. Благо, з грішми проблем не було. Вдень їздили по селах у обладнаних автобусах. Звукові підсилювачі такої потужності, що реактивного літака не почуєш. Свою ідею так доказували, що якщо не оглухнеш, то погодишся, аби не оглухнути. Помаранчевих з гноївкою перемішували. Обиватель згоден, думати не потрібно.
Ми вибори ганебно програли. Депутатами у райраду від "НУ" пройшли лише три кандидати. (А на президентських виборах ми перемогли!). Депутатами стали: 1. Войтенко Володимир Миколайович. (Голова партії. Замість Івана Бігана, якого і з роботи у держадміністрації вигнали, і від політичної діяльності заставили відмовитися. До речі, пізніше те ж буде і з Войтенком). 2.Семикопенко Леонід Іванович. 3.Санжаровська Любов Іванівна. Чому Свищ цих виставив наперед, не зрозуміло. Щоправда, люди вони порядні, займають видні місця серед громади. Але я не чув жодного їхнього виступу ні на зборах, ні на мітингах, ні у пресі. Мовчазні, глухі і німі депутати. Вони надто пасивні і не буде з них користі у районній раді. Чого у раду йшли? Вони ж на засіданнях мовчки сидітимуть. Боятимуться, щоб з роботи не вигнали? Очевидно так. Страх, боягузтво – великий порок.
Четвертим за списком чомусь виявився Шевчук Олександр Васильович, який балотувався не у районну раду, а на голову селищного голови. А я, замість обіцяного Свищем першого місця, опинився на п’ятому. Чим керувався цей Свищ, не знаю, але вибори ми так ганебно програли великою мірою саме через нього теж. Хоч в першу чергу, зрозуміло, через Ющенка і продажний обласний штаб. Сергій Свищ лідером став скоріше не для того, аби захищати національну ідею, а щоб захищати власне підприємство «Ринок», невеличкий базар біля автостанції. Були у нього проблеми: і з санепідемстанцією, і з податковою інспекцією, і з адміністрацією селища. Я допускаю різні ситуації, але національна ідея ним захищалася в останню чергу. Сам відмовився балотуватися будь-куди!! Теж мені, «лідер».
Було й таке: Ми провели три мітинги проти підвищення тарифів на воду населенню. (Тут ініціатором був Свищ, у нього конфлікт із селищним головою, а вода – турбота селищного голови). На жаль, мітинги були досить не переконливими. Адже тарифи на комунальні послуги в першу чергу залежать не від селищного голови, а від соціальної політики держави, від Верховної Ради. Кому ці селяни потрібні? Ті, що на верху, піклуються лише про себе і своїх босів. Про свої пільги, зарплатню, свою недоторканість, це для них найвагоміше. Інтереси своїх політичних босів захищають – рука руку миє. Не вирішити на місцях проблеми соціального захисту, в тому числі і забезпечення водою. Тим паче мітингами. Це питання має вирішуватися на державному рівні, законодавчо.
Програли ми вибори по всіх пунктах, а з області так ніхто й не явився. На «Нашу Україну» накинули аркан, і затягнули. Та нехай не пишаються перемогою і місцеві регіонали. Вони в цій грі також ніщо. За винятком голови районної ради, та ще двох-трьох. Ці матимуть державну зарплатню, і не більше. І то тільки тимчасово. Решта ж нічого не матиме. Як і всі. Аби підняти економіку, потрібна серйозна організаційна структура. Потрібен національний стрижень, як у Латвії. А у нас: один тягне на схід, другий на захід, а третій взагалі десь аж на Ізраїль.

У березні 2008 року запросили мене у виконком партії «Наша Україна». Тут немов аж активізувалися. Чи надовго? Малесенька кімнатка та ж сама, що й під час виборів, але з’явився комп’ютер, телефон, два працівники, яким навіть якусь зарплатню платять. Думаю, мізерну. Та все ж. А ось щоб надрукувати бодай маленьку замітку у місцевій газеті, я вже мовчу про інші заходи, ну ні копієчки нема. А на дідька ж тоді цей виконком? Мені кажуть:
— Ми вас викликали, аби вручити партійний квиток.
— Слава Богу. І багато ж членів партії у нас залишились? Заяв було біля 370.
— Більше сотні квитків вручили. На жаль, активності не проявляють. Не хочуть люди, відмовляються агітувати.
— Зрозуміло. Нашій партії вже не вірять. Бояться регіоналів, влади.
— Готуйтеся стати депутатом районної ради. За ротацією ваша черга.
— Хтось вибув?
— Голова наш, Володимир Миколайович Войтенко виїздить у Лівію, лікарем там буде працювати.
— Дістали таки людину. У нас самих лікарів не вистачає, а вони Войтенка вичавили.
— Готуйтеся стати депутатом.
— Завжди готовий.
Саме у цей час я видавав свою книгу «Рід і плем’я». Це роман-монографія, багаторічна праця. Спонсорів, зрозуміло, нема. Власним коштом невеличкий тираж у місцевій типографії. Щоб дешевше вийшло, багато чого доводиться самому робити. У типографії часто буваю. Одного разу директор типографії, пані Ольга, похвалилася:
— А ми ось видали «Книгу Пам’яті Жертв Голодомору 1933 року у Каланчацькому районі».
— Цікаво. І великий тираж?
— 50 екземплярів.
— Це що, серйозно?
— Скільки замовили, стільки ми й надрукували.
— Можна мені подивитися?
— По старій дружбі, наш екземпляр. На тиждень.
— А де цю книжку офіційно можна побачити?
— Не знаю. Тираж у нас весь забрали.
Так, це вже щось. Обов’язково має бути презентація книги, обговорення у громадськості. В першу чергу у центральній бібліотеці району. Слід підготуватися до виступу.
У кабінеті директора Ц.Б. Надії Василівни.
— Надіє Василівно, ще торік вийшла з друку «Книга Жертв Голодомору у Каланчацькому районі 1932-33 роках», а презентації так і не було. Коли буде?
— Не знаю. Нічого не знаю. Адже наші бібліотеки району жодного екземпляру не отримали. Нема «Книги» — про яку презентацію мова?
— Як це не отримали? А для кого ж тоді надрукували ті 50 екземплярів?
— Для району, звичайно, це мізер. А нам жодного екземпляра не потрапило.
— Але ж має бути якийсь закон. Як це так? У районі влада друкує книжку про район, і цієї книжки ніде нема, навіть у районній бібліотеці?
— Є такий Закон. «Про обов’язковий примірник. №595-ХІV від 9.ІV.1999». А примірника – нема!
— Отже, була вказівка зверху: провести роботу і надрукувати «Книгу». Надрукували. Звітували. І заховали. Щоб ніхто нічого так і не знав. Ну, ні. Так цей номер у них не пройде.
Іду по бібліотеках. А раптом у якусь та «Книга» таки потрапила. У Центральній Бібліотеці нема. У Читальному залі нема. У Дитячій бібліотеці нема. У шкільних бібліотеках нема. У Районному Архіві нема. У районній раді не чули і чути не хочуть. У Районній держадміністрації… А тут, виявляється, дещо знають. Є тут відділ «Внутрішньої політики». Відділ «секретний», про нього майже ніхто не знає. Ніякої політики він просто не проводить, тож звідкіль про нього знатимуть? Але це саме йому була поручена операція з цією «Книгою». І цей відділ з поставленою задачею справився «блискуче». Виявляється, навіть презентацію проводили… У Дитячому клубі. Тітонька діткам казочку розповіла про поганих куркулів, які у людей хліб забирали. І навіть папір про презентацію Книги склали. Все честь по честі. І де ж ту книжечку побачити? А нема. Діткам роздали. А що з діток спитаєш? «Ма книзі, загубилась». І кінці в воду. Насправді, просто заховали книжку. Щоб про злочини комуністів люди не знали і погано про них не думали.
"Ну пагаді"!
А тим часом іду у виконком партії, як вирішується питання депутатського мандата.
— Так що з депутатством? — запитую виконком.
— Войтенко поїхав у Лівію, а заяви про вихід із фракції не написав.
— Може, забув, зателефонуйте йому, або листа йому пошліть.
— Ми зверталися у Херсон, писали у Київ. Відповідають: недосконале законодавство. Поки сам заяви не подасть, він залишається депутатом.
— Ну, а він-то сам що говорить?
— У нас нема грошей телефонувати у Лівію.
— Напишіть листа. Тут його дружина, у неї є адреса.
— А Ви самі й напишіть.
— Ні, шановні, це не приватна справа, державна. Виконком має займатися.
— У нас нема грошей.
У них немає грошей навіть на конверт? Про що ще тут говорити?
Цікаво, а що скаже депутат Семикопенко? Їх же у раді лише двоє лишилося.
— Леонід Іванович, у райраді вас лише два депутати лишилися. Войтенко виїхав. За ротацією я можу бути з вами третім. Як би це через раду вирішити?
— Це від мене не залежить. Звертайтеся у виконком партії.
— Був там, вони нічого не спроможні вирішити.
— А я при чому? Це не моя справа.
Зрозуміло, «мене не зачіпайте. Моя хата скраю, я нічого не знаю». А що скаже депутат Санжаровська?
У депутата Санжаровської:
— Любов Іванівно, Войтенко виїхав, допоможіть мені зайняти його місце у раді. Хоч утрьох будемо інтереси партії захищати.
— Це не моя справа. Звертайтеся до нового голови партії.
— А що, вже й новий голова є? Хто й коли його обирав? Ні конференції, ні якихось зборів партії не було.
— Обирали на засіданні Ради партії.
— Так і я член Ради. Чому не знаю? Я завжди вдома, у виконкомі це знають. Та й незаконно обирати голову на виконкомі партії.
— Нічого не знаю. Звертайтеся до голови, до Ірини Володимирівни Добровольської.
У новоспеченого голови Добровольської:
— Ірино Володимирівно, з посадою голови партії вітаю. То як вирішимо питання з мандатом депутата райради? Войтенко виїхав за кордон. Працюватиме там лікарем, а це надовго.
— Ц-с-с… Я тут працюю у Районному Будинку Культури. Тут про політику ні слова.
— А де? У тому виконкомі Вас не буває.
— Та й виконкому вже скоро не буде. Все, ідіть. А то й мене з роботи виженуть.
До речі, коли організовували передвиборчий штаб і виконком партії "Наша Україна", Добровольської серед нас, активу партії, не було! Як вона могла стати головою партії?!
Так. Пройшов лише рік після виборів у Верховну Раду, а партії Ющенка вважай нема. Напишу-ка я листа Президенту. Він його напевне не читатиме, але Президент не особа, а окрема державна структура. Хтось же його там прочитає. І губернатору слід написати. Заодно і місцевій райдержадміністрації. І про «Книгу Жертв Голодомору», і про депутатів району. Люди так довго правду шукали, а тут шито-крито. Ні, заждіть, господа-панове-товаріщі, якщо замордованим, закатованим, голодом замореним не дали можливості слова сказати, я за них скажу.



Читати далі >> 3 >> 4 ... >> 10 >> 11


Завантажити zip-архів книги (*.doc):
http://prosvilib.at.ua/books/ejsmont/ejsmonttaemne.zip
Категорія: Інші автори | Додав: DivaDii (19.01.2011)
Переглядів: 1069 | Коментарі: 1 | Теги: есе, Ейсмонт, публіцистика, 2009 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]